Заказники як форма збереження біорозмаїття

Зміст

Вступ. 2

Розділ 1. Характеристика заказників в структурі природно-заповідних територій 5

1.1 Сутність, види біологічної різноманітності та необхідність її збереження. 5

1.2 Заказники у структурі природно-заповідних територій. 11

Розділ 2. Заказники та їх роль у збереження біорозмаїття. 16

2.1 Заказники місцевого та державного рівня у структурі природо-заповідних територій Рівненщини. 16

2.2 Перспективи збереження біологічного розмаїття заказника «Чолгинський» 21

Висновки. 32

Список використаної літератури. 34

Додаток. 36

Вступ

Актуальність теми. Тварини і рослини — своєрідний барометр. Якщо раптово виявляється, що тварини й рослини зникають, то це попередження: з екосистемою негаразд. Тому охорона тварин і рослин, за своєю суттю — охорона нас самих... Треба захищати їх, бо якщо підуть вони, підемо й ми. (Дж. Даррелл).

Зникнення видів і деградація довкілля викликають дедалі більше занепокоєння не лише вчених-екологів. Кількісне й якісне зубожіння біоти зазначають усі, хто хоч трохи стикається з дикою природою. Навіть не дуже спостережливі городяни помічають, що дедалі менше стає птахів, метеликів, риби, грибів, ягід, а передмістя, куди вони виїжджають на відпочинок, з кожним роком втрачають свою привабливість.

На думку одного з провідних світових експертів-екологів Е. Уілсона, зменшення різноманітності живої природи — найзагрозливіша серед змін довкілля, що відбуваються нині, бо це, мабуть, єдиний абсолютно необоротний процес.

Таким чином, постає нагальне питання про збереження того біорізноманітті, яке існує на території України. Велику роль у цьому відіграють законсервовані території – заказники місцевого та державного значення.

Заказники — це природоохоронні об'єкти. На відміну від заповідників можуть бути постійними або тимчасовими; у заказниках можливе часткове використання тварин, рослин та інших природних ресурсів.

Залежно від характеру, мети організації і необхідності режиму охорони заказники поділяють на: ландшафтні, лісові, ботанічні, загально зоологічні, орнітологічні, ентомологічні, іхтіологічні, гідрологічні, загально геологічні, палеонтологічні, карстово-спелеологічні.

Завдання, науковий профіль, особливості природоохоронного режиму й характеру функціонування заказників визначають у положеннях про них, які розробляють відповідно до Закону України «Про природно-заповідний фонд України» і затвердження у Міністерстві охорони навколишнього природного середовища України.

На території заказників обмежена або заборонена діяльність, що суперечить цілям і завданням, передбаченим положенням про них. Господарська, наукова та інша діяльність, що не суперечить меті і завданням заказників, проводять із дотриманням загальних вимог до охорони навколишнього природного середовища.

Власники або користувачі земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів, оголошених заказниками, зобов'язуються забезпечити режим їх охорони та збереження

Мета і завдання досліджень. Мета роботи – дослідити значення заказників у збереженні біорізноманіття.

Завдання :

· на основі теоретичних даних проаналізувати сутність, види, класифікацію та завдання заказників, як природно-охоронних територій;

· охарактеризувати основні проблеми пов’язані зі зникненням або зубожіння біорізноманітті, та наслідки цього явища;

· розглянути заказники місцевого та державного рівня у структурі природно-охоронних територій Рівненщини;

дати характеристику орнітологічному заказнику «Чолгинський»

Львівської області.

Об’єкт досліджень – біорізноманіття флори та фауна, заказники, як форма їх збереження.

Предмет досліджень – роль, завдання та значення заказників у збереженні різноманітних форм та видів рослинності та тваринності.

Практичне значення результатів дослідження полягає у можливості використання студентами матеріалів та висновків дослідження при підготовці до занять з курсу «Екологія», «Природоохоронна діяльність», «Біологія», а також для написання курсових, наукових робіт пов’язаних з досліджуваною проблематикою.

Структурно курсова робота складається зі вступу, двох розділів, чотирьох підрозділів, висновків, списку використаних джерел, який налічує 19 найменувань та додатків.

Розділ 1. Характеристика заказників в структурі природно-заповідних територій

1.1 Сутність, види біологічної різноманітності та необхідність її збереження

У кожної держави є три основних надбання: матеріальне, культурне й біологічне. Що означають перші два — всім цілком зрозуміло, адже люди стикаються з ними в повсякденному житті. А ось надбання біологічне деколи викликає непорозуміння.

У 1992 р. у Ріо-де-Жанейро (Бразилія) відбулася Конференція ООН з питань довкілля й розвитку, в якій брали участь глави 179 держав світу. Це була найширша за числом учасників зустріч світових лідерів. До них приєдналися сотні інших офіційних осіб із громадських, урядових, наукових, ділових та інших організацій — усього понад 18 тис. представників і понад 400 тис. відвідувачів. Роботу Конференції висвітлювали 8 тис. журналістів (18, 126).

Конференція ухвалила п'ять основних документів: Декларацію про довкілля й розвиток, Порядок денний XXI століття, Заяву про принципи управління, захисту й постійного розвитку всіх видів лісів, Рамкову конвенцію про зміну клімату та Конвенцію про біорізноманітність.

Конференція вперше оголосила збереження біорізноманітності пріоритетним напрямом діяльності людства. В преамбулі Конвенції про біорізноманітність говориться:

Людство усвідомлює істинну цінність біологічної різноманітності, а також екологічне, генетичне, соціальне, економічне, наукове, виховне, культурне, рекреаційне й естетичне значення біорізноманітності та її компонентів. Людство усвідомлює величезне значення біорізноманітності для еволюції й збереження систем біосфери, які підтримують життя. Збереження біорізноманітності — спільна справа всього людства. Людство занепокоєне тим, що біорізноманітність істотно зменшується в результаті деяких видів людської діяльності. Необхідно передбачити можливість істотного скорочення чи втрати біорізноманітності, відвернути небезпеку й усунути причини цього.

Конвенцією про біорізноманітність було створено постійний орган, що визначає стратегію й системи конкретних правових, наукових, фінансових, технічних, технологічних та інших заходів зі збереження біорізноманітності, — Конференцію Сторін.

Конвенція засвідчила, що біорізноманітність — це поняття багатопланове, і виділила три його основних аспекти: генетична різноманітність, видова й екосистемна (18, 129).

Конвенція зазначила також, що збереження біорізноманітності пов'язане як із комплексними заходами для забезпечення виживання людства (ці питання розглядаються в розділі «Стратегія й тактика виживання людства»), так і з конкретними діями заради збереження біорізноманітності певного рівня — генетичної, видової, екосистемної.

Генетична біорізноманітність — це сукупність генофондів різних популяцій одного виду. Наприклад, популяції берегової ластівки на Поліссі, в Лісостепу й у Карпатах належать до одного виду. Проте кожна з цих популяцій дещо відрізняється від інших. Це видно, якщо порівняти середню довжину крила в кожній популяції, особливості живлення, навіть поведінки. Втрата якої-небудь із популяцій неминуче зменшить генетичну різноманітність виду берегової ластівки в цілому.

Генетична різноманітність багато в чому пов'язана з тим, що різні популяції характеризуються неоднаковими співвідношеннями домінантних і рецесивних алелей одного гена. До проявів генетичної різноманітності належить також існування в межах одного виду підвидів, рас, сортів, штамів, клонів, різновидів, форм тощо. Наявність генетичної різноманітності доводить помилковість уявлень, нібито за збереження виду, наприклад у заповіднику, його винищення на решті територій не завдає шкоди біорізноманітності. Насправді ж зберігається (причому умовно) тільки видова різноманітність, але генетична різноманітність зменшується.

Видова біорізноманітність — це сукупність усіх видів, що населяють нашу планету, тобто загальний генофонд Землі. Зникнення будь-якого виду — непоправна втрата видової біорізноманітності.

Протягом усієї історії розвитку біосфери нашої планети простежується тенденція збільшення кількості видів на Землі. Це збільшення не було стабільним, а характеризувалося періодами швидкого видоутворення, які чергувалися з періодами мінімальних змін видового багатства й періодами масового вимирання видів. Найбільше вимирання сталося наприкінці пермського періоду (близько 250 млн. років тому), коли, як гадають учені, зникло 77—96 % видів морської флори й фауни тієї епохи.

Проте в цілому вимирання видів — такий самий природний процес, як і утворення їх. Проблема полягає у співвідношенні цих двох процесів. Видоутворення — повільний процес, який триває десятки тисяч, а іноді й мільйони років. Тоді, коли темпи видоутворення відповідали темпам вимирання видів або перевищували їх, видова різноманітність перебувала на постійному рівні або зростала. Вчені вважають, що саме цей процес переважав протягом минулих геологічних епох.

Сьогодні вченими описано близько 1.7 млн. сучасних видів, із них порівняно добре вивчено приблизно 3 %. Відносно вивченими вважаються 400—700 тис. видів, більш як половина залишаються практично невивченими — вони представлені тільки одиничними гербарними екземплярами, одиничними тушками черепами, іншими рештками чи навіть одиничними описами. За оцінками спеціалістів, іще від 15 до 80 млн. видів, які існують нині на планеті, людству поки що взагалі не відомі (3, 33-35).

Стрімкий розвиток цивілізації не прискорив процесів видоутворення, але інтенсифікував процеси вимирання видів. Це відбувається через руйнування місць проживання видів, надмірну економічну експлуатацію окремих видів (масовий відстріл тварин, хижацьке рибальство, вирубування комерційно цінних видів дерев тощо), конкуренцію з екзотичними видами «чужих» фаун і флор, екстенсивне нарощування масштабів сільськогосподарської діяльності (передусім вирубування лісів і розорювання під сільськогосподарські угіддя цілинних земель), глобальне техногенне забруднення біосфери.

За сучасними оцінками, сьогодні темпи вимирання видів під антропогенним пресом перевищують темпи природного вимирання в 100—1000 разів, і навіть якщо ці темпи залишаться на нинішньому рівні (а поки що вони наростають), через 50—100 років планета втратить від 25 до 50 % сучасної видової різноманітності! Мільйони (а можливо, десятки мільйонів) видів можуть зникнути швидше, ніж людство дізнається про їхнє існування.

У 1948 р. при ООН було створено спеціальну Комісію з охорони видів рослин і тварин, що зникають, а з часом — Міжнародну Червону книгу, куди заносяться дані про всі види рослин і тварин, які опинилися на межі вимирання. Ідея створення Червоної книги належить англійському зоологові П. Скотту. Міжнародна Червона книга складається з кількох солідних томів. До неї внесено близько 300 видів і підвидів ссавців, близько 300 видів птахів, понад 100 видів плазунів, близько 40 видів земноводних, понад 250 видів вищих рослин. У Червоній книзі є також і «чорний список», куди заносять тварин і рослини, які зникли на планеті після 1600 р. Види, внесені до Червоної книги, підлягають обов'язковій міжнародній і державній охороні, вони є об'єктами численних міждержавних угод, договорів, наукових проектів. З 1970 по 1999 р. кількість видів, яким загрожує повне вимирання, зросла з 92 до 550 (3, 41).

На відміну від нас, тварини — не володарі свого майбутнього... Вони не можуть домагатися автономії, в них немає членів парламенту, котрих вони могли б закидати скаргами, вони не можуть навіть змусити свої профспілки оголосити страйк і вимагати ліпших умов. їхнє майбутнє, саме їхнє існування — в наших руках. (Дж. Даррелл) ().

Сьогодні, крім Міжнародної Червоної книги, всі розвинені країни створюють національні Червоні книги. В Україні першу Червону книгу випущено в 1980 р., а через два роки ухвалено Закон про Червону книгу України, який закріпив її в статусі державного документа. В 1994 й 1996 р. Червону книгу України було перевидано вже у двох томах. Кількість видів, які в нашій країні опинилися перед загрозою зникнення, стрімко зростає. Наприклад, якщо в перше видання Червоної книги України було внесено 151 вид вищих рослин і 29 — ссавців, то в друге — вже 467 і 41 відповідно (7, 104).

Екосистемна біорізноманітність — це сукупність екосистем планети на всіх рівнях, починаючи з біогеоценотичного. Різноманітність елементарних екосистем планети — біогеоценозів — величезна. Найбільша цінність екосистемної різноманітності полягає в сукупності зв'язків між елементами екосистем — видами — та абіотичними факторами середовища. Вважають, що чим більше видове багатство екосистеми, тим вища її інформативність, тим краще збалансовані потоки речовини та енергії, тим злагодженіше працюють механізми її саморегуляції.

Екосистеми планети — найуразливіший компонент біологічної різноманітності. Навіть випадіння з екосистеми одного, другорядного стосовно продукції, виду порушує систему зв'язків, що складалася віками. А вилучення з екосистеми виду-домінанта дощенту руйнує її. Вирубуючи ліс, людина використовує для своїх потреб лише деякі органи одного, рідше — кількох видів (зазвичай стовбури однієї — п'яти деревних порід), але винищує при цьому сотні, а іноді й тисячі видів, супутніх домінантові.

Наприклад, навіть порівняно бідний на види біогеоценоз ялинника налічує в середньому кілька десятків видів вищих рослин, по кілька сотень видів бактерій, грибів, водоростей і безхребетних тварин, мінімум кілька видів хребетних. Заготівля стовбурів однієї тільки ялини на території експлуатованого біогеоценозу супроводжується загибеллю близько 1000 видів інших організмів.

Спробуйте уявити собі втрати, завдані біорізноманітності вирубуванням вологого тропічного лісу, де лише на одному дереві можна знайти аж 43 види мурашок, де на одному гектарі росте понад 700 видів деревних порід. Сьогодні територія, зайнята такими лісами, скоротилася більш як удвоє й продовжує скорочуватися на 1 % щороку. І це при тому, що у вологих тропічних лісах, за найобережнішими оцінками, неописаними (тобто невідомими науці) залишаються 80 % тварин і 30 % вищих рослин. Ці невідомі види не можна зберегти жодним іншим способом, окрім як зберігаючи екосистеми в цілому.

На відміну від видів, котрі часом можуть пристосуватися до антропогенного фактора, переселитися в штучні біогеоценози — агроценози, лісосмуги й лісопосадки, водосховища й ставки, природні екосистеми до людини не пристосовуються. Вони або остаточно деградують, або перетворюються на квазіприродні екосистеми.

Подібно до Червоної книги, сьогодні складаються списки рідкісних екосистем і тих, що зникають, а отже, потребують особливої охорони. Такі списки називають Зеленою книгою. Не викликає сумніву, що Зелена книга найближчим часом набуде статусу державного документа, як і Червона книга (7, 106-107).

Збереження біорізноманітності — це складна, комплексна проблема. Вона пов'язана з цілою системою юридичних, наукових, організаційних, фінансових, етичних, виховних заходів, охоплює біорізноманітність на всіх її рівнях. Завдання щодо збереження біорізноманітності входять до глобальної концепції стратегії й тактики виживання людства. Це:

– планування й збалансоване використання земельних ресурсів;

– боротьба зі зменшенням площі лісів;

– невиснажливе використання природних екосистем;

– невиснажливе ведення сільського господарства;

– зниження рівня техногенних забруднень води, ґрунту й повітря;

– раціональне використання ресурсів моря та ін. (12, 371).

Проте є й система специфічних заходів захисту. Це, передусім, заповідна справа та біоконсервація.

Заповідна справа — це теорія й практика організації та збереження заповідних територій різних рангів. На заповідних територіях охороняються як окремі носії біорізноманітності — популяції, види, екосистеми, так і середовище проживання в цілому. Ранг заповідної території визначається науковою значущістю об'єктів, що охороняються, та її площею. Серед заповідних територій найвищий ранг мають заповідники й національні природні парки, потім — заказники й заповідно-мисливські господарства, а також пам'ятки природи.

Сучасні ретельні еколого-економічні розрахунки й моделі показують: збереження генофонду будь-якого регіону можливе лише за умови, що не менше ніж 10—15 % його площі зайнято заповідними територіями рангу заповідника чи заказника. Наявність розвиненої мережі заповідних територій — необхідна (хоч і не достатня) умова збереження біорізноманітності. Тому кожна держава, яка приєдналася до Конвенції про біорізноманітність, зобов'язана підтримувати й розвивати мережу заповідних територій.

Проте навіть розвинена мережа заповідних територій не зможе забезпечити збереження біорізноманітності. Біоконсервація належить до галузі новітніх напрямів біоекології. Це система заходів, спрямованих на збереження генетичної й видової різноманітності шляхом збереження популяційних і видових генотипів окремих особин поза природними місцями проживання — в зоопарках, ботанічних садах, у колекціях культур тощо.

1.2 Заказники у структурі природно-заповідних територій

Бурхливий розвиток промисловості та сільськогосподарського виробництва, інтенсивне будівництво, розширення мережі шляхів, сполучення, осушення болотних масивів та річкових долин, розорення всіх придатних для сількогосподарського обробітку земель, зменшення лісових площ – все це призводить до значних змін природних комплексів, впливає на екологічну рівновагу, видовий склад фауни та флори довкілля.

Процес видозмін природних комплексів триває, зміна екосистем набуває дедалі більших масштабів. Вже зараз необхідно вжити заходів щодо збереження унікальних ландшафтів, рідкісних та зникаючих видів рослин і тварин, усього генофонду рослинного і тваринного світу.

У природно-заповідний фонд України входять заповідники, заказники, регіональні ландшафтні парки, заповідні урочища, ботанічні сади, зоологічні, дендрологічні парки, пам'ятки садово-паркового мистецтва тощо. Загалом природно-заповідний фонд України в 2008 р. налічував у своєму складі 6939 територій і об'єктів площею 2508,7 тис. га, що становить 4,16 % території країни (14, 106).

Розрізняють заказники загальнодержавного та місцевого значення.

Заказник загальнодержавного значення – територія (акваторія), виділена з метою збереження, відтворення та відновлення окремих або кількох компонентів цінних типових і унікальних природних комплексів на час, необхідний для виконання поставлених перед заказником завдань та для підтримання загального екологічного балансу. Створюються насамперед на території (акваторії), в межах якої зустрічаються види рослин і тварин, занесені до Червоної книги України. Термін існування заказника при його оголошенні не встановлюється.

Заказник місцевого значення оголошується на територіях, цінних для даного регіону, Залежно від характеру, мети організації і необхідного режиму охорони заповідники поділяють на ландшафтні, лісові, ботанічні, загально зоологічні, орнітологічні, ентомологічні, іхтіологічні, гідрологічні, палеонтологічні, геологічні. Оголошення певної території заказником не призводить до вилучення у землекористувача або у землевласника земельної ділянки чи водного об’єкта, які він займає.

На території України оголошено 281 заказників загальнодержавного і 2091 місцевого значення.

Природно-заповідні території є основою збереження генофонду рослинного і тваринного світу, типових і рідкісних ландшафтів, підтримання сприятливих екологічних умов. Провадяться дослідження, які дають можливість вирішувати проблеми природокористування, розробки наукових основ охорони природи.

Значення природно-заповідних територій у вирішенні проблем агроекології дуже суттєве. Водоохоронну, ґрунтозахисну, водорегулюючу роль заповідників та заказників важко переоцінити. У зв’язку з відсутністю цін на природні ресурси — землю, воду, повітря — поки що немає правильного уявлення про істинну цінність заповідних територій, які частково або повністю вилучені з господарської діяльності (14, 107).

Однак, у зв’язку з підвищеною увагою до екологічних проблем ми все більше усвідомлюємо важливість і значення природних ресурсів і вважаємо, що вони невичерпні. Намічається перехід до обліку вартості природних ресурсів при плануванні економічної політики держави, при якому природно-заповідні території, які являють собою особливо цінні в екологічному відношенні системи, знаходять особливе і всезростаюче значення. Існуюча в Україні мережа природно-заповідних територій створювалася в основному для охорони рідкісних рослин, тварин і ландшафтів. Однак у світі сучасного бачення проблеми стає зрозумілим, що вона не повністю забезпечує вирішення актуальних завдань охорони і потребує критичного аналізу, перегляду і розширення, в тому числі й з точки зору екологізації аграрного виробництва.

Таким чином, в Україні поняття «заповідні об’єкти», «заповідна справа» трактуються широко, до природно-заповідних віднесені об’єкти з різним режимом охорони, незалежно від їх землекористування.

Одним із основних завдань заказників є проведення багаторічних спостережень за природним розвитком екосистем певних регіонів, а їх кінцева мета — пізнання законів еволюції органічного світу. Ця, мета диктує необхідність невтручання в природу на територіях заказників, забезпечення спадкоємності спостережень.

Природно-заповідні території виконують також роль банку гено- і ценофонду. Стабільне довгострокове використання біосфери в майбутньому залежить від збереження для наступних поколінь всього генетичного різноманіття планети і її окремих регіонів, забезпечення умов можливості еволюційного розвитку видів. Природно-заповідні території у вирішенні цієї проблеми відіграють особливу роль, тому що створюються в першу чергу на територіях, що відрізняються багатством флори і фауни, а також різноманіттям рослинності (12, 362).

Мережа природно-заповідних територій у природних регіонах повинна забезпечувати збереження фітогенофонду і фітоценофонду, а також нормальне протікання еволюційних процесів утворення видів.

У міжнародній практиці основним критерієм для вибору місця природних заповідників є: оптимальне місцепроживання для одного або кількох видів, які знаходяться під загрозою; місця, де різноманіття місцепроживань і видів максимальне; ділянки з максимальною ендемічністю; ділянки з максимальною збереженістю або які забезпечують тривалу безпеку.

Кількість природно-заповідних територій і їх розміри повинні забезпечувати збереження такої кількості особин кожного виду рослин і тварин, яка не призводила б з покоління в покоління до суттєвих змін спадкової мінливості виду.

Кожний вид, будучи унікальним, неповторним явищем природи, має наукову цінність тепер і матиме в майбутньому. Напрямів можливого використання їх людиною, в тому числі і в народному господарстві, нині передбачити неможливо.

Так як кожний природний регіон повинен максимально задовольняти потреби людини для проживання в ньому і створювати необхідну комфортність, мережа територій, що охороняються, повинна служити естетичним, культурним і виховним цілям. Особливе значення при цьому має спілкування людини з природою. Тому практичні завдання сьогодення включають збереження відносно незайманих куточків природи на території зумовлених регіонів і організацію їх відвідування людьми.

Таким чином, роль природно-заповідних територій багатогранна і важлива. Вони знаходяться на обліку і під державним контролем, який покладений в Україні на Міністерство по охороні навколишнього середовища.

Розділ 2. Заказники та їх роль у збереження біорозмаїття

2.1 Заказники місцевого та державного рівня у структурі природо-заповідних територій Рівненщини

Природно-заповідний фонд (ПЗФ) Рівненської області станом на 1.01.2002 р. складається з 268 об’єктів загальною площею 155960,7 га, що становить 7,8% території області, в тому числі - 26 об’єктів загальнодержавного значення загальною площею 63974,9 га і 242 об’єкти місцевого значення площею 91985,8 га, рис. 2.1. Як бачимо, основу природно-заповідного фонду Рівненської обл. складають заказники місцевого значення, Рівненський природний заповідник, регіональні ландшафтні парки (“Прип’ять-Стохід” та “Надслучанський”), заказники загальнодержавного значення, державні заповідні урочища і всього 898,7 га разом утворюють пам’ятки природи загальнодержавного та місцевого значення, дендрологічні, зоологічні парки, парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва загальнодержавного та місцевого значення.

.

Рис 2. 1.Стуктура природно-заповідного фонду Рівненської обл. на 1.01.2002 р

Рис.2.2.Фукціональна структура заказників загальнодержавного значення

Рис.2.3.Фукціональна структура заказників місцевого значення

Структура ядра природно-заповідного фонду (заказників загальнодержавного та місцевого значення) приведена на рис. 2.2, 2.3 де основою є ботанічні об’єкти.

До репрезентативної мережі області віднесено ділянки суші і водного простору, природні комплекси та об’єкти, які мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та забезпечення фонового моніторингу довкілля.

Рівненська область за рівнем заповідності входить в п’ятірку кращих в Україні. За оцінкою багатьох спеціалістів відсоток заповідності Рівненщини мав би бути ще більшим - не менше 10%.

Зважаючи на унікальність природних комплексів Рівненщини, виявлення в минулі роки місць зростання видів рослин, занесених до Червоної Книги України, можливості розширення природно-заповідного фонду області ще не вичерпані.

Відповідно до Закону України “Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки” від 21 вересня 2000 р., основною метою якого є збільшення площ земель країни з природними ландшафтами до рівня, достатнього для збереження ними різноманіття, близького до природного стану, та формування єдиної територіальної системи, побудованої для забезпечення міграції та поширення видів рослин і тварин природними шляхами, збереження природних екосистем, видів рослинного і тваринного світу та їх популяцій, Держуправлінням екології та природних ресурсів в Рівненській області внесені пропозиції щодо планів реалізації Загальнодержавної програми формування національної екологічної мережі області на 2001-2005 рр., в які входить розширення мережі регіональних ландшафтних парків області, а саме: закінчення робіт із створення “Дермансько-Мостівського регіонального ландшафтного парку” в Здолбунівському р-ні, регіонального ландшафтного парку “Погориння” в Гощанському р-ні і “Демидівського регіонального ландшафтного парку” в Демидівському р-ні.

Виходячи з існуючих якісних та кількісних показників природно-заповідного фонду, умов сучасного господарювання та з метою забезпечення виконання “Загальнодержавної програми формування національної екологічної мережі України на 2005-2010 рр.”, пріоритетними проблемами в галузі заповідної справи, що потребують розв’язання, є:

- збільшення площ та формування оптимальної репрезентативної мережі природно-заповідного фонду;

- інвентаризація сучасного стану та організація систематичних спостережень за станом заповідних природних комплексів та об’єктів;

- створення та ведення кадастру природно-заповідного фонду;

- вжиття заходів щодо збереження природно-заповідного фонду;

- забезпечення реалізації заходів щодо формування регіональної екологічної мережі;

- вдосконалення режиму охорони та використання інших природних територій, що особливо охороняються.

З метою вирішення пріоритетних проблем протягом 2005-2010 рр. потрібно вжити комплекс організаційних заходів, а саме:

- забезпечити розробку проектів організацій територій та підтримання регіональних ландшафтних парків;

- продовжувати роботи щодо розширення існуючих та створення нових заповідних об’єктів;

- забезпечити поетапну інвентаризацію та розробку науково обґрунтованих рекомендацій щодо вдосконалення встановленого режиму охорони заповідних природних комплексів та об’єктів.

Базальтові стовпи (геологічний заказник, Рівненщина)

Цей заказник знаходиться на Івано-Долинському родовище базальтів, що в с.Берестовець Костопільського району Рівненської області.

Базальтові стовпи - різновид базальтів, що має в поперечному перерізі - форму від чотирьохгранних до семигранних. Товщина стовпів коливається в межах від 0,6 до 1,2м. Переважають із товщиною 0,8-1,0м. Висота - від 3-х до 30м. Мають властивість давати прямий рівний розкіл.

Загальна протяжність відслонень базальтів у межах заказнику 180-230м. Також на території заказнику є мінерали: адуляр, хлорит, яніт, кварц, халцедон, кальцит, барит, гематит, пірит, марказит, псиломелан, борніт, азурит, мідь самородна.

«Соколині гори» (ландшафтний заказник місцевого значення, Рівненщина)

Наймальовничіший куточок Рівненщини, заказник «Соколині гори» на березі річки Случ отримав серед мандрівників цікаву назву, що порівнює його зі Швейцарією. Адже скелястий каньйон Случа не поступається відомим європейським місцинам.

Ця територія має ранг ландшафтного заказника місцевого значення й охоплює площу 340 га. На цій території немає привабливішого місця. Великими гранітними скелями над долиною Случі підноситься західний борт Українського кристалічного щита. На темному фоні гранітів під сонцем виблискують лусочки слюди, а де-не-де трапляються пегматитові жили з кристалами турмаліну. Особливо гарна скеля Княжа гора висотою 60 70 м, що різко обривається до річки. Біля підніжжя скелі розташований Губківський кар'єр, де видобувають сірі гнейси та кристалічні сланці ранньопротерозойського віку.

Поблизу с. Губків ці породи перерізає потужна (до 100 м) дайка амфіболіту з характерною кулеподібною окремістю, що складається з ортоклазупіриту, біотиту. Тут також проходить невелика дайка (1 2 м) базальтів, що перерізає давнішу жилу пегматитів.

Природні особливості — соснові із домішками берези. На території заказника зростає 400 видів вищих судинних рослин. З них 77 рідкісних, а 19 занесено до Червоної книги України. Серед них астранція велика, булатка великоквіткова та довголиста, верба чорнична, гніздівка звичайна, ковила пірчаста, коручка темночервона, лілія лісова, любка дволиста та зеленоквіткова.

Тваринний світ дуже різноманітний. Так, в річках водяться такі риби як: плітка, в’язь, лин, пічкур, верховодка, лящ, золотий та срібний карасі, окунь, щука та інші види риб. Серед ссавців тут мешкають білка, їжак, кріт звичайний, тхір та куниця лісові, лисиця, вовк, свиня дика, козуля європейська, лось. Світ пернатих представлений такими птахами, як припутень, горлиця звичайна, одуд, крутиголовка, дятли великий строкатий, середній та малий, вільшанка, журавель сірий, лунь болотний, очеретянки лучна, чагарникова та велика, лелека білий та чорний та інші. Із плазунів тут зустрічаються ящірка прудка, ящірка – живородка, вуж і гадюка звичайні.

Заказник «Соколині Гори» має важливе краєзнавче значення. По обох берегах Случі знайдено залишки стоянок первісної людини, численні козацькі й татарські могильники, кургани. На вершині скелі Княжа гора збереглися руїни замку ХV ст. і залишки селища древлян. Є легенда, що в замку жив багатий князь, який десь заховав усі свої скарби. Однак даремно шукали люди скарб у руїнах, найцінніше було в них під ногами у горі та її камені.

Для заказника характерне дивовижне поєднання різних рослин. На скелях поширені рідкісні для Полісся рослини таволга середня, кизильник чорноплодий, молодило руське тощо. У тріщинах скель ростуть цибуля гірська, бурачок польовий, крупка весняна. Тут нерідко, окрім наскельних рослин, можна побачити і представників степової рослинності гвоздику перетинчасту, півника угорського, ластівця лікарського тощо. З лівого берега до Случі підступає старий ліс з кремезними дубами, високими і товстими березами, серед яких тут і там стоять химерні скелі, складені кристалічними породами докембрію.

2.2 Перспективи збереження біологічного розмаїття заказника «Чолгинський»

На сьогоднішній день Чолгинський заказник є унікальним місцем, напівприродні екосистеми якого створені не без допомоги людської господарської діяльності. З одного боку тут простежуються значні зміни в природних екосистемах Яворівщини, але з іншого цей приклад демонструє, що і в наслідок гірничо-видобувних робіт можуть створюватись унікальні комплекси природи, які заслуговують на спеціальну охорону. Актуальність існуючих проблем, у тому числі й природохоронних неодноразово обговорювалась у літературі.

Практично всі його мікростації від самого початку формування нового напівприродного комплексу поступово але досить активно заселялись різними видами тварин, в першу чергу птахами, ссавцями, амфібіями. Без сумніву тут cформувався багатий гідроценоз, де розвиваються бентосні та планктонні зооценози і вони стають багатими і унікальними для подальших трофічних взаємозв'язків від іхтіокомплексів до птахів та ссавців.

Наявність багатого гідроценозу підтверджує формування сталих сезонних міграцій дальніх пролітних видів птахів, зокрема мігруючих як з північної Європи, так і північно-східної Азії.

Чолгинський заказник набув важливого значення для мігруючих куликів, що живляться бентосними та планктонними організмами, хижих птахів, зокрема скопи, що живиться рибою. Частина цих видів належить не тільки до списку зникаючих занесених до Червоної книги України, але і до цілого ряду національних списків інших країн Європи, а також включені до переліку рідкісних та пріоритетних видів тварин, що охороняються міжнародним законодавством на рівні природоохоронних конвенцій, у тому числі ратифікованих урядом України.

А саме той факт, що при появі нових напівприродних ландшафтів або ландшафтних утворів, їх швидко і активно заселяють рідкісні або й зовсім не характерні для даної місцевості види птахів, свідчить про те, що ці екосистеми є дуже бажаними для цілого ряду видів і фактично саме такі "острівки" стають головним пристанищем для більшості дальніх мігрантів. У континентальних умовах, віддалених від морських узбереж або значних водних екосистем, подібні ландшафтні утворення стають головним або й єдиним присталищем для мігруючих птахів, що фактично є важливою умовою для відпочинку, нагромадження необхідної для прольоту енергії і загалом успішності їхніх міграцій.

Але не тільки мігруючі види тварин знаходять сприятливі умови на території Чолгинського заказника. Можливо найбільше значення цей природний комплекс отримав для локальних популяцій різних видів птахів. Зокрема, на території заказника вперше для всієї області утворилась місцева гніздова мікропопуляція сірої гуски - важливого мисливського виду. За останнє десятиліття ця мікропопуляція помітно зросла і стала найбільшим осередком розселення цього виду по водоймах Львівської обл. Цей приклад непоодинокий і ми припус