Ссылка на архив

Соборні послання – складова канону Священних Новозавітних книг

Українська православна церква

КИЇВСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ

ВОЛИНСЬКА ДУХОВНА СЕМІНАРІЯ

Кафедра Священного Писання


Соборні послання – складова канону Священних Новозавітних книг

БАКАЛАВРСЬКА РОБОТА

Студента IV-го курсу

Форманюка Сергія Володимировича

Науковий керівник:

кандидат богослівя

прот. Іоан Нідзельський

ЛУЦЬК-2007


ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Канон Священних Новозавітних книг

1.1. Соборні послання в складі Новозавітного канону

1.2. Апокрифічні апостольські послання

РОЗДІЛ 2. Соборне послання святого апостола Якова

2.1. Священний письменник

2.2. Місце і час написання

2.3. Призначення послання. Привід для написання послання

2.4. Автентичність послання Якова

2.5. Загальний характер послання, його зміст і мова

РОЗДІЛ 3. Соборні послання святого апостола Петра

3.1. Перше соборне послання святого апостола Петра

3.1.1. Священний письменник

3.1.2. Достовірність послання

3.1.3. Первинне призначення послання (мета), привід для написання, місце і час

3.1.4. Характеристика змісту 1 послання св. ап. Петра

3.2. Друге соборне послання святого апостола Петра

3.2.1.Священний письменник

3.2.2. Достовірність послання

3.2.3. Першопочаткове призначення, привід до написання, ціль, час і місце написання послання

3.2.4. Короткий зміст послання

РОЗДІЛ 4. Соборні послання святого апостола Іоана Богослова

4.1. Перше соборне послання святого апостола Іоана Богослова

4.1.1. Священний письменник

4.1.2. Достовірність послання

4.1.3. Час, місце і причина (побудження) написання послання

4.1.4. Зміст 1 соборного послання святого апостола Іоана Богослова

4.2. Друге і третє соборні послання святого апостола Іоана Богослова

4.2.1. Достовірність послань

4.2.2. Місце і час написання 2-го і 3-го соборного послання святого апостола Іоана Богослова

4.2.3. Коротка характеристика змісту послань

РОЗДІЛ 5. Соборне послання апостола Іуди

5.1. Священний письменник

5.2. Достовірність послання

5.3. Час, місце і привід до написання послання

5.4. Головний зміст соборного послання апостола Іуди

ВИСНОВКИ

БІБЛІОГРАФІЯ


ВСТУП

Дослідіть Писання, бо ви сподіваєтесь

через них мати життя вічне;

а вони свідчать про Мене.

Євангеліє від Іоана 5,39

Актуальність теми. Незважаючи на те, що від часу написання Священних Новозавітних книг пройшло більше аніж 19 століть, проте їх вивчення і якомога глибше дослідження залишається життєво важливим завданням кожного християнина. Хтось може сказати, що на сьогодні не залишилося навіть жодного незрозумілого – так чи інакше не витлумаченого – слова в священних біблійних книгах, не говорячи вже про характеристику загального змісту тієї чи іншої книги, її автора чи часу і місця написання. Все це так і не так, адже біблійна наука не стоїть на місці, а з кожним новим відкриттям додає до скарбниці вивчення Священного Писання все нові і нові відомості. Тож не варто повторювати наскільки важливо для кожного віруючого долучатися до цієї праці, адже це дослідження не просто однієї з книг, яких людство має чимало, а дослідження тих книг, які містять в собі «слова життя вічного». Як тут не згадати слова св. ап. Петра, звернені до Спасителя на його запитання чи не хоче хтось із 12-ти залишити Його: «Господи! До кого нам йти? Ти маєш слова життя вічного» (Ін. 6,68).

Визначаючи вужче тему дослідження ми зупинилися на соборних апостольських писаннях і зокрема на питанні їх канонічної гідності.

Об’єкт і предмет дослідження. Виходячи з вищесказаного об’єктом дослідження є Священне Писання Нового Завіту, а відповідним предметом – тексти соборних послань.

Хронологічні межі дослідження обмежуються крайніми рамками часу написання апостольських послань – тобто др. пол. І – кін. І століття після Р. Х., хоча час їх входження до Новозавітного канону поширюється аж до соборних визначень IV і пізніших століть.

Метою роботи є поглиблення знань новозавітних писань, а відповідним завданням – дослідження соборних послань, як частини Новозавітного канону.

Методи дослідження. В роботі ми намагалися показати не сухий тематичний матеріал а виробити саме авторську оцінку церковно-історичної та богословської проблематики соборних послань в складі Новозавітного канону.

Наукова новизна одержаних результатів. Не претендуючи на відкриття чогось абсолютно нового, ми прагнули по-новому окреслити здавалося б загальновідому проблематику соборних послань в складі Новозавітного канону.

Практичне значення дослідження органічно поєднане з тим високим духовним змістом, яким наповнені священні писання, зокрема соборні послання. Вони не можуть не знайти відгуку в серці християнина, як заклик до практичної реалізації в житті повідомлених в них богоодкровенних істин.

Структура дослідження. Відповідно до поставленої мети і завдання дослідження складається зі вступу, 5-ти розділів, в яких послідовно розглядаються: Новозавітний канон (Розділ 1), соборні послання в загальноприйнятій Православною Церквою послідовності: послання св. ап. Якова (Розділ 2), 1 і 2 послання ап. Петра (Розділ 3), три послання ап. Іоана Богослова (Розділ 4), послання ап. Іуди (Розділ 5); висновків та використаної літератури.

Серед джерельно-літературної бази окрім Священного Писання варто згадати ґрунтовні дослідження власне апостольських соборних послань таких авторів як архієпископ Аверкій (Таушев), прот. Михайло Марусяк, Лопухін А. П. Детально використані джерела і посібники вказані у списку використаної літератури.


РОЗДІЛ 1. Канон Священних Новозавітних книг

1.1 Соборні послання в складі Новозавітного канону

Джерелом християнського віровчення є Божественне Одкровення. Священне писання називається богоодкровенним або богодухновенним. Воно іменується словом Божим, оскільки зберігає для нас і доносить до нас слово Бога на мові людини.

Не слід забувати, що Біблія – книга Боголюдська. Як в справі спасіння людини благодать Божа нічого не чинить без участі людської волі, так і написання священних книг відбувалося в нерозривній взаємодії волі божественної і людської. В одних випадках, коли справа стосувалася повідомлення Богоодкровенних істин, Святий Дух гарантував непогрішність передачі вчення автором книги. В інших випадках благодать спів діяла священному письменнику у вірному підборі і освітленні фактів. Так, святий євангеліст Лука спочатку здійснив роботу історика: зібрав історичні відомості про життя Спасителя, впорядкував їх, старанно дослідив, а за тим вже приступив до написання Євангелія.

Самобутність письменників Біблії найбільше за все виявилася в літературній формі їх творів. Книги священного Писання значно різняться своїм стилем, виявляючи в такий спосіб індивідуальні особливості їх авторів,(1) а також вказуючи на ті зовнішні спонуки, які спричинили написання того чи іншого твору.

Якщо прийняти до уваги умовний поділ всіх творів біблійної традиції на законодавчі, історичні, повчальні та пророчі, то повчальними новозавітними книгами є всі апостольські послання. Це не що інше, як листи, написані апостолами до заснованих ними церков. У цих листах Христові учні переконують християн твердо стояти у переданій їм вірі, роз’яснюють віруючим різні непорозуміння щодо самої християнської віри, щодо віровчення та християнського життя, які виникали між ними в різних церквах; викривають різні безпорядки, а також лжевчителів, які порушували спокій первісної Христової Церкви.

Отже, апостоли, будучи засновниками Христової Церкви, у своїх посланнях виступають як учителі і наставники ввіреного під їхню опіку Христового стада. Це особливо яскраво відображено в посланнях святого апостола Павла.(2)

Важливим базовим компонентом письмової Новозавітної традиції є записи листів-послань, авторство яких з найдавніших часів пов’язувалося з іменами апостолів, а адресатами відповідно були перші християнські громади – «церкви» — у різних місцях Римської імперії. Апостоли тут виступали як керівники та наставники цих громад. На письмі фіксувалися також історичні відомості про існування перших церков та діяльність апостолів. На ґрунті цього усного та писемного матеріалу протягом І – на початку II ст. після Р. Х. в ранньохристиянському середовищі складалися основні жанри новозавітних Писань, які згодом стали основою загальноцерковного канону Біблії Нового Завіту. Нарешті, різні книги новозавітної традиції ставали джерелом для інших, подібних за жанром та ідейним спрямуванням, коли збіг сюжету або висловлювань міг бути результатом не лише використання спільних першоджерел, а й наслідком запозичення. Деякі новозавітні автори прямо визнавали знайомство з «багатьма» такими джерелами (наприклад Лк. 1:1).

Вже у 50-60-х роках в основному сформувався корпус апостольських Послань (грецьк. έπιστολή – «послання, доручення, настанова»), де апостоли виступали як релігійні та моральні вчителі, своєрідні перші християнські богослови. Принаймні частина Послань уважається першими за часом виникнення новозавітними біблійними творами. Окремі Послання є пізнішими, датуються 70-90-ми роками І ст. Поміж цими творами виділяється найчисленніша група, автором якої традиція називає апостола Павла. Так, серед найдавніших Павлових Послань – до Солунян (прибл. 51—54 рр.); до Галатів (54 або 56 р.); до Коринф’ян (57—58 рр.); до Римлян (58 або 59 р.).(3)

Кожна з книг Нового Завіту має надписання, що вказує на її автора. І хоча Церква знає лише одне Євангеліє – «Євангеліє Ісуса Христа» (див. Мк. 1,1), все ж кожен з його чотирьох переказів авторизований і підписаний. Проте хто ж автор Нового Завіту? Хто виступив в ролі, говорячи сучасною мовою, «редактора-упорядника» цього збірника дуже різних книг, що включає і особисті листи, і літописні хроніки, і візіонерські тексти?

«Писання не впало з неба; воно увійшло в життя Церкви через Передання, – відповідає на своє ж питання диякон Андрій Кураєв. – Церква дала тверде запевнення, по-своєму гарантувала, що Писання дійсно відповідає Переданню, і що це Писання є автентичною частиною справжнього Апостольського Передання.» Виходячи з своєї пам’яті і зі свого знання Апостольського Передання і Того, про Кого це Передання говорило, «Церкві було просто необхідно підрахувати своє апостольське наслідство»(4).

При обговоренні ролі Церкви в становленні Новозавітного канону особливо важливо зауважити, що Новий Завіт склався не в результаті збирання книг, а в результаті їх відбору.

«Подібне пізнається подібним», – гласить древній і зовсім не відмінений принцип пізнання (принаймні духовного). Якщо протестанти стверджують, що з початком Константинівської епохи історична Церква втратила першоапостольські дари, – то з допомогою чого ж вона змогла відрізнити апостольські писання від апокрифі? Лише Свята Церква могла впізнати Святу книгу. Лише досвід глибокої віри і молитовно-містичного пізнання Христа міг дати внутрішню впевненість в Богодухновенному характері книг.(5)

«Поява в Церкві Нового Завіту як книги, як Писання, не була в жодному разі якимось «новим» фактом, результатом боротьби чи сумнівів. Це запис того основоположного Передання (передачі), через яке Слово Боже безперервно живе в Церкві. Але саме тому, що це Передання першопочаткове, Церква на перших порах не потребує визначеного «канону» – точно фіксованого списку записів або Писань; «Каноном» є сама віра Церкви, як вона зберігається у вченні єпископів, літургічній практиці і в «хрещальному оголошенні». Слово Боже не «зовнішній» авторитет, не «текст», а сама реальність віри і життя Церкви. Самі «тексти» тому і приймаються як Писання, що вони згідні зі Словом Божим, що в них Церква впізнає свою віру, свою проповідь, своє вчення – те, чим живе вона від апостолів», – відмічає протопресв. Олександр Шмеман.

Але така відсутність точного «канону» Писань як раз надавала можливості гностичним вчителям приписувати свої вчення апостолам, представляти їх у формі «євангелій» і «послань». Вони знали, що лише те може отримати визнання в Церкві, що освячене авторитетом апостольського свідоцтва. А так як їх писання були «цікаві», впливали на уяву, відповідали смакам часу, для багатьох не утверджених або нещодавно навернених вони могли стати спокусою.(6)

Новозавітний канон укладався поступово. Вже деякі новозавітні автори свідчили про наявність збірок авторитетної серед перших християн літератури. Наприклад, апостол Петро (2 Петр. 3,15-16) згадував про збірки Послань апостола Павла; євангеліст Лука посилався на численні оповіді своїх сучасників (Лк. 1,1).

Найдавніші (І-II ст. після Р. Х.) посилання на окремі книги новозавітної традиції містилися в ранньохристиянських джерелах «Дидахе» та «Пастир» Єрма, а також у творах християнських богословів-апологетів. Історична цінність цих посилань для реконструкції етапів становлення канону полягає в тому, що їх систематизація дає змогу отримати свого роду перші «списки» авторитетних серед ранніх християн книг. Щоправда, ці свідчення не були офіційними. Вони не затверджувалися всією церквою, а виявляли скоріше богословські вподобання їх авторів та прихильність до тих чи інших тогочасних церковних авторитетів. Крім того, більшість свідчень цих століть не є «списками» у повному значенні – часто це лише цитати або посилання на окремі книги, іноді без обґрунтування їх авторитетності і навіть без згадування їх назв.

Так, у так званому 1-му Посланні Климента Римського (близько 95 р.) зустрічаються цитати або посилання лише на чотири книги (Євангеліє від Матфея, два Послання Павла (до Римлян і 1-ше до Коринф’ян), а також Послання до Євреїв). Причому прямо визнавалося авторитетним лише 1-ше Послання до Коринф’ян.

Ігнатій Антіохійський (близько 116 р.) був знайомий з 14 Посланнями апостола Павла, а також цитував Євангеліє від Матвія, посилався на Євангеліє від Іоанна.

Варнава (близько 130 р.) посилався лише на Матфея та Послання до Євреїв. У «Пастирі» Єрма (близько 140 р.) згадувалось лише Послання Якова.

Відомий апологет християнства Юстин Філософ і Мученик (середина II ст. після Р. Х), захищаючи християнство перед імператором та сенатом, мусив часто цитувати найавторитетнішу на той час серед християн літературу. Він цитував (близько 140 р.) 4 Євангелія (від Матфея, Марка, Луки, Іоанна), книгу Діянь Святих Апостолів, 9 Послань Павла (до Римлян, два до Коринф’ян, до Галатів, Ефесян, Колосян, два до Солунян), а також 1-ше Петра. Крім того, Юстин Мученик посилався і на Об’явлення Іоанна Богослова (Апокаліпсис).

У Полікарпа Смирнського (близько 150 р.) є цитати з Матфея, з 10 Послань Павла (до Римлян, обох до Коринф’ян, до Галатів, Ефесян, Филип’ян, Колосян, обох до Солунян, 1-го до Тимофія), з 1-го Послання Петра, 1-го Іоанна.

Татіан, теж один з ранньохристиянських апологетів, у 50-х роках II ст. уклав перший узгоджений текст, на основі об’єднання та зіставлення 4-х Євангелій: Матфея, Марка, Луки, Іоанна. Цей текст, названий «Діатессарон» (грецьк. Το διa τεσσaρων ευaγγελιων - «за чотирма Євангеліями»), свідчив, що вже у той час згадані Євангелія існували в завершеному вигляді і активно використовувалися християнами.

Іриней Ліонський (близько 170 р.) згадував Євангелія від Матфея, Марка, Луки, Іоанна, Діяння, 13 Послань апостола Павла (до Римлян, два до Коринф’ян, до Галатів, Ефесян, Филип’ян, Колосян, два до Солунян, два до Тимофія, до Тита, до Євреїв), інші апостольські Послання: 1-ше Петра, 1-ше та 2-ге Іоанна, Іуди. Іриней не лише посилався на новозавітні книги; він наводив назви усіх Євангелій, більшості з Послань, Апокаліпсису і утверджував істинність та авторитетність цих книг. Іриней спеціально наголошував на тому, що істинними є тільки чотири Євангелія, а будь-яка спроба збільшити або зменшити їх кількість є єрессю. Іноді Іриней цитував також «Пастир» Єрма.

Климент Александрійський (близько 200 р.) цитував усі 4 Євангелія, книгу Діянь Апостольських, 12 Послань апостола Павла (до Римлян, обидва до Коринф’ян, до Галатів, Ефесян, Филип’ян, Колосян, обидва до Солунян, 1-ше до Тимофія, до Тита та до Євреїв), 1-ше Петра, 1-ше Іоанна, Іуди. Климент при цьому згадував назви більшості з цих Послань, визнавав їх істинними і авторитетними. Подекуди богослов цитував також «Дидахе», «Пастир» та 1-ше Послання Климента Римського.

Тертуліан Карфагенський (близько 200 р.) послуговувався цитатами з 4-х Євангелій (Матфея, Марка, Луки, Іоанна), 13 Послань Павла (до Римлян, два до Коринф’ян, до Галатів, Ефесян, Филип’ян, Колосян, два до Солунян, два до Тимофія, до Тита, до Євреїв). Послання інших апостолів: 1-ше Петра, 1-ше Іоанна, Іуди, а також Апокаліпсис.

Серед зафіксованих у цей період власне «канонів», тобто зібраних докупи більш-менш об’ємних списків, де б містилися назви книг Нового Завіту та утверджувалася їх істинність і авторитетність, визначаються принаймні два. Перший належав Маркіону (близько 140 р.), засудженому церквою єретику-гностику, який, утім, мав багато послідовників. Маркіон виступав прихильником апостола Павла і визнавав богодухновенними лише 10 Павлових Послань, а серед Євангелій – Євангеліє від Луки, також пов’язане з Павлом. Хоча Маркіон і претендував на загальне визнання свого канону, але його редакція вочевидь хибила неповнотою і через це критикувалася вже сучасниками, зокрема Іринеєм Ліонським. Канон Маркіона вважається першим, який свідомо прийняла велика група людей.

Другий список, знаний під назвою «канон Мураторі» (названий на честь італійського історика, котрий знайшов його у міланській Бібліотеці Амброзіана). Віднайдений рукопис, дещо неповний, датувався VII ст., проте його зміст дослідники відносять до останньої третини II ст. (близько 170 р.). «Канон Мураторі» містить назви і утверджує авторитетність насамперед таких новозавітних книг, як Євангелія від Луки та Іоанна (оскільки від Луки названо там «третім», то можна припустити, що оригінал канону містив також Євангелія від Матвія та Марка). Далі, в цьому списку утверджується авторитетність 13 Послань апостола Павла (до Римлян, обох до Коринф’ян, до Галатів, до Ефесян, Филип’ян, Колосян, обох до Солунян, обох до Тимофія, до Тита та Филимона). Серед Послань інших апостолів «канон Мураторі» містить 2-ге та 3-тє Іоанна, Іуди, а також посилання на І-ше Іоанна у Євангелії від Іоанна. Цей список містив також Апокаліпсис (Об’явлення Іоанна Богослова). Стародавній автор відкидав Послання до Євреїв, 1-ше та 2-ге Петра (хоча, можливо, про Послання Петра він не знав), а також, очевидно, поширені тоді Послання Павла до лаодикійців та александрійців. До «канону Мураторі» був уміщений ще один апокаліпсис – Об’явлення Петра, хоч автор списку й зазначив його спірність: «дехто з вас не погоджується, що він має читатися публічно в церкві».

Таким чином, до кінця II ст. після Р. Х. до «попереднього канону», тобто кола загальновизнаних і авторитетних новозавітних текстів, належали: чотири Євангелія (від Матфея, Марка, Луки та Іоана), книга Діянь Апостольських, від 9 до 13 Послань апостола Павла, принаймні по одному Посланню Петра та Іоанна, а також Апокаліпсис Іоанна. Спірними вважалися: Послання до Євреїв, 2-ге Послання Петра, 2-ге та 3-тє Послання Іоанна, Послання Якова та Іуди. Іноді викликав сумніви також Апокаліпсис Іоанна. Тісно були пов’язані з каноном, що народжувався, такі ранньохристиянські твори, як Дидахе, «Пастир», Послання Климента, Послання Варнави, Апокаліпсис Петра. Ці твори згодом опинилися поза межами канону, хоча ставлення до них висловлювалося різне – від прихильно-толерантного до повного заперечення.(7)

У ІІІ-му ст. важливим свідком народження новозавітного канону був відомий богослов Оріген. Багато подорожуючи за межі рідного міста Александрії, туди, де існували потужні християнські громади (зокрема, до Рима, Антіохії, Єрусалима, Кесарії), він мав змогу знайомитися з корпусом уживаних там священних книг. Оріген уперше виділив два типи цих книг: «загальновизнані», «беззаперечні» (грецькою ομολογοuμεna) та «спірні», «такі, що відкидаються багатьма» (грецькою anτιλεγομεna). У своєму списку (близько 250 р.) Оріген до «беззаперечних» відносив Євангелія від Матфея, Марка, Луки, Іоана, Діяння Апостолів, 13 Послань Павла, 1-ше Петра, 1-ше Іоанна, Апокаліпсис Іоанна. До «спірних», сумнівних богослов відносив Послання до Євреїв, 2-ге Петра, 2-ге та 3-тє Іоанна, Якова, Іуди. Оріген (за свідченням Євсевія Кесарійського) схилявся визнати канонічність Послання до Євреїв; сумніви у нього викликало лише авторство цього твору. До «спірних» Оріген умістив також Дидахе, «Пастир» Єрма, Послання Варнави і так зване Євангеліє Євреїв (іудео-християнське).(8)

Якщо порівняти канон Святого Письма Нового Завіту, який на кінець ІІІ століття уже утвердився на Заході і на Сході, і виділити відсутні в них книги, то вимальовується така картина:


RVER["DOCUMENT_ROOT"]."/cgi-bin/footer.php"; ?>