Особливості образу ліричного героя у творчості Байрона
Анотація
Темою даної курсової роботи є особливості образу ліричного героя у творчості Байрона. Обрана тема має пізнавальне значення, допомагає відчути дух байронівської епохи, вир почуттів самого автора.
У своїх творах Байрон розробляв вічну проблематику добра і зла, зради і вірності, любові і ненависті, що не втратила актуальності сьогодні.
Проведено аналіз творів “Паломництво Чайльд-Гарольда”, східних поем, “Мазепа”, “Прометей”, “Валтасарове видіння” з метою дослідження образів головних героїв, історичних передумов їх появи.
Робота складається із вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел.
У роботі містяться десять першоджерел російських дослідників творчості Байрона.
Зміст
Вступ
Розділ 1. Особливості головного героя у творчості Байрона
1.1 Образ ліричного героя у поемі “Паломництво Чайльд-Гарольда”
1.2 Східні поеми
1.3 Ліричні герої в поезіях “Прометей” та “Валтасарове видіння”
1.4 Образ Мазепи в однойменній поемі Байрона
Розділ 2. Вплив байронівського образу Мазепи на європейське мистецтво
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
Творчість Байрона, завдяки поетичній пристрасності, волелюбним ідеям, могутньому протестові проти будь-якої тиранії, відіграла значну роль у формуванні багатьох поетів-романтиків. Вона мала певний вплив на розвиток української літератури. Поетом “великим” і “знаменитим” називав Байрона Т. Шевченко. Українську перекладну байроніану започаткував М. Костомаров віршами з циклу “Єврейські мелодії”, які були опубліковані в харківському альманасі «Сніп» (1-й вип., 1841). Окремі твори Байрона переклали І. Наумович, О. Кониський, І. Верхратський, О. Навроцький, М. Старицький, Б. Грінченко, Леся Українка та ін. Найвизначнішими е переклади П. Куліша (перша пісня “Дон Жуана”, 1891; “Чайльд-Гарольдова мандрівка”, 1894, опублікована І. Франко, 1905), П. Грабовського (“Шільйонський в'язень”, 1894, та ін.), І. Франка (“Каїн”, 1879; уривок з роману “Дон Жуан” – “Новогрецька пісня”, 1885). У 1889 вийшла філософська поема І. Франка “Смерть Каїна”, у якій він інтерпретує біблійні образи англійського поета і водночас полемізує з ними (Франків Каїн на відміну від Байронового, який залишається гордим індивідуалістом, виступає в кінці твору як невід'ємна від людської громадськості особистість). У радянський період твори Байрона перекладали Є. Тимченко (“Каїн”), Д. Загул (“Мазепа”), М. Рошківський (“Манфред”), Ю. Корецький (“Трагедії”), Д. Паламарчук (“Лірика”), М. Кабалюк (“Шільйонський в'язень” та ін.), С. Голованівський (“Дон Жуан”). Творчість Байрона досліджували І. Франко (ст. “Лорд Байрон”, 1894, та ін.), К. Лукачівський (реферативний огляд творчості поета, 1888), П. Филипович, С. Родзевич, І. Журавська, Д. Кузик, Л. Герасимчук, Д. Наливайко та ін.
Джордж Байрон є поетом, який вчинив ледве не унікальний вплив на цілу епоху, і не лише літературну. Його слава в першій третині XIX ст. була незвичайна й поступалася хіба що славі Наполеона. В елегії Пушкіна “До моря” (1824), яка є відгуком на смерть Байрона, що сталася через чотири роки після смерті Наполеона, є рядки:
…Там он (Наполеон - Д. Н.) почил среди мучений,
и вслед за ним, как бури шум,
Другой от нас умчался гений,
Другой властитель наших дум. (12. c. 42)
Цим “другим генієм” і “володарем дум” був Байрон, якого Пушкін порівнює з морем:
… Он был, о море, твой певец.
Твой образ был на нем означен,
Он духом создан был твоим:
Как ты, могущ, глубок и мрачен,
Как ты, ничем не укротим. (12. c. 42)
І це була не особиста думка й особистий образ Байрона, витворений Пушкіним, а вираження думки й образу, поширеного в усій Європі 10-30-х pp. XIX ст.
Цікаво, що поет Байрон, який не відзначався особливим нахилом та інтересом до філософії, мав величезний вплив на умонастрої принаймні двох поколінь і формування їх світогляду. Власне, він виявився їхнім речником і, як великий та могутній геній, пристрасний поет, дав глибоке й хвилююче вираження їхнього розчарування в новому суспільному устрої, що стверджувався після буремної революційної епохи на межі XVIII-XIX ст., розчарування, що набирало космічних масштабів (знаменита “світова скорбота”).
Звичайно, це захоплення Байроном, “культ Байрона” не мали всезагального характеру, немало було й тих, хто не сприймав і категорично осуджував цього поета. Однак це не шкодило його славі, а на свій лад сприяло їй. Для консерваторів і святенників він був утіленням аморалізму й зачинателем “сатанинської школи” в поезії, що викликав навіть побожний страх, особливо в міщанському середовищі.
До речі, на цьому спекулював молодий Едгар По, який 1829 року писав своєму опікунові, прагнучи його задобрити: “Хочу зазначити на закінчення, що вже давно відкинув Байрона як зразок і за це розраховую на певний кредит”.Інших насторожувало його бунтарство, репутація “революціонера”. Наприклад, обережний В. Жуковський у вересні 1825 року писав Пушкіну в село Михайлівське: “Чуєш, Бейроне Сергійовичу! Дивись-но: Бейрон на лірі, а не Байрон на ділі...”(10. c. 36)Та, зрозуміла річ, найбільшу славу Байрон мав у літературі, і його вплив на неї був особливо глибокий та потужний. Французький критик А. Мазюр, який зовсім не благоволив до Байрона, писав у 1833 році під натиском фактів, що “це він дав рух та імпульс всій поезії нашого століття, вона була піднята Байроном на новий рівень, вона вся вийшла із його генія”,і навіть твори найвидатніших поетів “частіше, ніж прийнято думати, ним відзвучують”.А російський поет А. В'яземський, підводячи підсумок дії Байрона на європейські літератури, зазначав у їхньому віршованому огляді:
…во всех романах и поэмах
Его клеймо носил герой. (5. c. 86)
Отож, творчість Байрона знаходилася в центрі уваги всієї освіченої Європи й була чинником великої ваги та значення. Проте не буде перебільшенням сказати, що найбільш резонансними були в ній три твори: поема “Паломництво Чайльд-Гарольда”, особливо перша й друга її пісні (1812), драматична поема “Манфред” (1816) та поема “Мазепа” (1818). Вони належать до різних періодів творчості Байрона, власне, ними відкриваються ці періоди: “Чайльд-Гарольдом”, точніше, першими піснями цієї поеми – перший період, “Манфредом” – другий, а поема “Мазепа” означена рисами перехідності до третього, заключного.
Нерідко творчість Байрона уявляється вищим і завершеним втіленням романтизму, але це явне перебільшення. Вірніше сказати, що він є зачинателем і провідним поетом однієї з найзначніших течій романтизму, яка була названа його іменем – байронізмом. Це була течія, що склалася в 10-20-х pp. XIX ст., в часи стабілізації буржуазного суспільства, і була бурхливою реакцією на це суспільство і його негацією. Поети й митці, що до неї належали, були максималістами в своїх поглядах, вони виражали тотальне розчарування в світі, що виник після грандіозних потрясінь і сприймався ними як лихий насміх над ідеалами й сподіваннями, які надихали попередні покоління. Саме у романтиків цієї течії з'являється різке протиставлення ідеалу й дійсності, яке нерідко вважається універсальною рисою романтизму, нібито притаманною всім його течіям. Світ уявлявся їм клубком нерозв'язних суперечностей, де головною, визначальною є суперечність між духовною особистістю і неадекватним їй станом світу, “царством крамаря”.