Организація соціального проектування в Україні
ЗМІСТ
ВСТУП
І. СТРУКТУРА І ЗМІСТ СОЦІАЛЬНОГО ПРОЕКТУВАННЯ
1.1 ІНВАЛІД І СУСПІЛЬСТВО
I.2 СІМ’Я І ПРОБЛЕМИ ІНВАЛІДНОСТІ
ІІ. ПРИНЦИПИ І МОДЕЛІ ІНВАЛІДНОСТІ
II.1 АНАЛІЗ МОДЕЛЕЙ ІНВАЛІДНОСТІ
II.2 ПЕРСПЕКТИВИ І ПРИНЦИПИ ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ ІНВАЛІДІВ З ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЮ НЕДОСТАТНІСТЮ
II.3 ОРГАНІЗАЦІЯ СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНОЇ ТА ПСИХОЛОГІЧНОЇ ДОПОМОГИ ІНВАЛІДАМ
ІІІ. КОМПЛЕКСНА ПРОГРАМА РОЗВ’ЯЗАННЯ ПРОБЛЕМ ІНВАЛІДНОСТІ В УКРАЇНІ
IV.ВИСНОВКИ
V.ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ТА ІНФОРМАЦІЙНИХ ДЖЕРЕЛ
соціальне проектування інвалідність
ВСТУП
В Україні спостерігається тенденція до зростання чисельності інвалідів унаслідок зниження рівня медичного обслуговування, росту наркоманії та алкоголізму, підвищення екологічної небезпеки. Серйозність проблеми обумовлена не лише тим, що за останній час збільшилось число людей, котрі мають значні фізичні чи психічні вади, але й надзвичайно низьким рівнем матеріального забезпечення, їх соціальною і моральною незахищеністю.
Організація соціальної допомоги дітям і молоді, які позбавлені можливості вести повноцінне життя внаслідок вад фізичного або психічного розвитку, потребує, в першу чергу, зміни ставлення суспільства до інваліда та проблеми інвалідності в Україні взагалі. До недавніх часів ця проблема певною мірою стосувалася лише самої людини, яка має інвалідність, та її сім' ї. І лише в останні роки перед суспільством постало питання: інвалідність – це нещастя однієї людини чи суспільний феномен.
Внаслідок обмежень у спілкуванні, самообслуговуванні, пересуванні, контролі за своєю поведінкою розвиток цих дітей значною мірою залежить від задоволення їх потреб іншими людьми, що складає багатогранний процес соціальної реабілітації. Протягом багатьох років державна підтримка дітей і молоді з вадами розвитку зводилась до певного матеріального забезпечення (пенсійні виплати), надання медичних послуг (діагностика, лікування та початкова освіта у спеціалізованих навчальних закладах). Поряд з цим більшість інвалідів, маючи обмеження в пересуванні, були ізольовані від навколишнього світу. Сьогодні ситуація фактично не змінилась. В сучасних умовах економічної нестабільності інваліди виявились однією з найбільш соціально незахищених верств населення.
Головною проблемою, яка потребує негайного вирішення, є подолання соціальної ізоляції інвалідів, обмеженості можливості їх спілкування, організація їх дозвілля, навчання, пошуку можливого заробітку. Діти-інваліди та молоді інваліди потребують не тільки матеріальної підтримки та заходів медичної, професійної та соціально-побутової реабілітації, а й – створення належних умов для актуалізації власних здібностей, розвитку особистих рис і задоволення потреб у соціальному, моральному і духовному самовдосконаленні.
Інвалідність – це проблема не тільки власне інваліда, але й його близького оточення. Нажаль, чимало батьків, діти яких мають певні відхилення в розвитку, не мають певної інформації про особливості навчання, виховання дитини, способи корекції та, що часто зустрічається, про хворобу взагалі. Найчастіше батьки, які виховують дитину-інваліда, стикаються з проблемами, пов’язаними з установленням контактів та розв’язанням різноманітних ситуацій, які іноді загрожують існуванню сім’ї.
Соціальна підтримка дітей та молоді з особливими потребами є одним з пріоритетних напрямків діяльності центрів по наданню соціальної допомоги інвалідам, що закріплена за ними в п.6 Закону України “Про сприяння соціальному становленню і розвитку молоді в Україні”.
Головною метою соціальної роботи з людьми з вадами здоров’я є створення умов для їх соціальної адаптації та самореалізації. Соціальна робота передбачає взаємодію двох пріоритетних аспектів діяльності: з одного боку – це діяльність соціальних інститутів, спрямована на розкриття творчого потенціалу інвалідів, а з іншого – це надання різноманітних видів соціальної допомоги різним категоріям людей з вадами здоров’я.
Тому завданням соціального проектування є вирішення проблем інвалідів шляхом теоретичного дослідження, узагальнення практичного досвіду роботи, побудова конкретних соціальних моделей інвалідності, прогнозів щодо застосування розробок в цій галузі на практиці, адміністративних новацій та інше.
I. СТРУКТУРА І ЗМІСТ СОЦІАЛЬНОГО ПРОЕКТУВАННЯ
Соціальне проектування є систематичним описом соціального експерименту, однією з форм попереднього відображення соціальної дійсності, що містить проекти відносно даної розробки на практиці.
Результатом соціального проектування є науково обґрунтоване визначення варіантів планового розвитку нових соціальних процесів і явищ. Без проведення соціального проектування не можна оцінити правильність прогнозу, розробити науково обґрунтований план соціального розвитку. Проектування враховує і можливість невдалого експерименту по перевірці ідей. Соціальне проектування використовується як один із компонентів цілеспрямованої діяльності, коли розроблюються різні варіанти вирішення нових соціальних проблем. Воно використовується також при підготовці соціальних планів і програм по регулюванню змінних явищ і процесів, котрі раніше не потребували детальної проробки і управління. Через проектування проявляється творча активність нашої свідомості, котра не тільки відображує світ, але й творить його.
Можна виділити слідуючи умови, котрі дозволяють конструювати соціальне майбутнє. По-перше, поряд з найбільш імовірною тенденцією існують менш імовірні, але реально можливі тенденції розвитку; по-друге, в соціальних об’єктах зазвичай є запас внутрішніх соціальних ресурсів, котрі можуть бути мобілізовані для вирішення даної соціальної задачі; по-третє, суспільним структурам притаманно переживати значні деформації, що й може бути використано для реалізації найбільш бажаного варіанту майбутнього розвитку; по-четверте, перспективні цілі, споріднені по змісту, можуть бути замінені одна іншою, а одна і та ж ціль може бути реалізована різними засобами. Крім того, необхідно враховувати детермінацію, її особливості в суспільному житті, де кожен із компонентів системи відносно самостійний, але в той же час взаємопов’язаний з іншими компонентами.
Соціальне проектування в якості особливого типу соціально – інженерної діяльності є однією з найбільш перспективних технологій використання соціологічного знання. В цьому випадку воно являє собою ефективний засіб практичного освоєння всіх видів наукової інформації, новий спосіб відносно цілісної інноваційної діяльності, метод вирішення економічних, організаційних, соціальних і культурних проблем.
Соціальне проектування, як і будь-яка специфічна сфера знань, має категоріальний (понятійний) апарат. Категорії виступають як сходинки пізнання світу людиною. Про рівень розвитку науки можна судити по її категоріальному апарату.
Категоріальна структура соціального проектування – це сукупність дефініцій, направлених на наукове відображення основних параметрів, характеристик майбутніх систем, процесів, явищ і т.д. Основними елементами проектної діяльності є: соціальна система, суб’єкт проектування, об’єкт, соціальна технологія, методи соціального проектування, умови проектування і ін.
Суб’єктом соціального проектування є різні носії управлінської діяльності – як окремі особи, так і організації, трудові колективи, соціальні інститути та ін., що ставлять своєю ціллю організоване, цілеспрямоване перетворення соціальної дійсності. Під об’єктами соціального проектування розуміються системи, процеси організації соціальних зв’язків, взаємодій, включених в проектну діяльність.
В поле зору соціального проектування потрапляють об’єкти найрізноманітнішої природи:
- елементи, підсистеми і системи матеріального і духовного виробництв;
- людина – як суспільний індивід і суб’єкт історичного процесу і соціальних відносин;
- елементи соціальної структури суспільства (колективи, соціальні групи, регіони...);
- різні суспільні відносини (політичні, ідеологічні, естетичні...);
- елементи способу життя (життєві позиції, якість і стиль життя і т.д.)
Одним з елементів соціальної діяльності є соціальна дія, тобто вплив людини як суб’єкта соціальної активності на соціальну структуру, регіон, колектив, групу, особистість, направлений на реалізацію розробленого проекту, втілення поставленої цілі.
Серед характеристик соціального проектування особливе місце займає умова – система соціальних явищ і процесів, яка здійснює певний вплив на проектну діяльність. Умови проектної діяльності включають в себе багато компонентів: відносини, процеси, середовища, дії, речі, діяльність, засоби і т.д.
Проектний фон – це сукупність зовнішніх по відношенню до об’єкта проектування умов, що суттєво впливають на його функціонування і розвиток.
Серед методів проектування слід виділити слідуючи:
- “мозкового штурму”. Цей метод пов’язаний з генерацією ідей, їх рівноправної конкуренції, можливістю протесту. За допомогою цього методу долаються недоліки традиційних способів вирішення проблемних ситуацій;
- ділової гри – комплексний метод, який охоплює всі стадії процесі підготовки і прийняття рішення. Його застосовують у випадках проблемних ситуацій, які потребують для свого вирішення багатьох зацікавлених організацій;
- вживання в роль – допомагає отримати більш чітке уявлення про те, що потрібно зробити в процесі проектування. Це прагнення глибше зрозуміти, як буде реалізовуватися проект;
- аналогії – це ефективно діючі підприємства, організації, міста, в яких раціонально вирішені ті чи інші соціальні проблеми, що може слугувати зразком;
- асоціації – міститься в тому, що при підготовці проекту часто виникає необхідність прийняття нових рішень, котрі викликані незадоволенням існуючої практики. Тут постає питання, як покращити становище, знайти більш раціональний і ефективний спосіб управління;
- синектики, відповідно до якого декілька запропонованих ідей розглядаються окремо одна від одної, а потім між ними встановлюється певний взаємозв’язок.
Соціальне проектування в області соціальної роботи застосовується для розробки соціальних програм, соціальних проектів, відробки методики, техніки і технології конкретних форм соціальної діяльності.
I.1 ІНВАЛІД І СУСПІЛЬСТВО
Життя людства наповнено багатьма подіями як позитивного, так і негативного змісту, причому останні привертають до себе значно більшу увагу. Військові перевороти, війни, терористичні акти, злочини, стихійні лиха справляють на людей значно більше враження, ніж високий економічний рівень певного регіону, введення кращих нормативних актів чи акції милосердя.
Оскільки більшість людей не займаються вивченням статистики, то вони вважають, що життя стає все складніше, а гуманність суспільства принаймні не зростає. Кризовий стан економіки на пострадянському просторі лише загострює, а не породжує таке ставлення. На ранньому етапі розвитку людства ставлення до інвалідів визначають суворими умовами боротьби за виживання та їх наслідком – низьким рівнем моральної свідомості. Інваліди могли розраховувати тільки на турботу рідних і в дуже незначній мірі – на милосердя чужих людей.
Можливо, найбільш драматичним було ставлення до психічно хворих. Такі люди часто сприймалися населенням з містичним жахом, як жертви вселення диявола або іншої нечистої сили, їх лякалися, вважаючи здатними на будь-які несподівані вчинки.
В наш час допомога людям з порушеною дієздатністю стає все більш важливим суспільним завданням. Це стало наслідком, з одного боку, економічного розвитку та збільшення можливостей соціального захисту населення, а з іншого – вдосконалення суспільної етики та поширення гуманістичних концепцій. Власне, яскраві гуманістичні теорії існували давно, на них побудовані світові релігії, але тільки у ХХ ст. вони вийшли на рівень державної політики та розвиненої правозахисної системи.
Соціальний захист людей з обмеженою дієздатністю набуває все більш глибокого характеру, тобто суспільство прагне задовольняти все ширше коло їх потреб, наближати умови їх життя до умов життя здорових людей. Поступово збільшуються можливості отримання інвалідами освіти, набуття професії, здійснення особистісного самоствердження.
Влаштовуються національні та міжнародні виставки творчості інвалідів, спортивні змагання, що включають і Олімпійські ігри для цієї категорії людей. Позитивним і перспективним явищем є політичний розвиток волонтерської допомоги, що є найбільш органічним проявом гуманізації суспільної моралі.
Турбота про інвалідів здійснюється багатьма міжнародними і національними організаціями за участю як професіоналів, так і волонтерів. В 1991 році прийнято Закон “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, в якому, зокрема, визначено, що “Діяльність держави щодо інвалідів виявляється у створенні правових, економічних, політичних, соціально-побутових і соціально - психологічних умов для задоволення їх потреб у відновленні здоров’я, матеріальному забезпеченні, посильній трудовій та громадській діяльності.
Соціальний захист інвалідів з боку держави полягає у наданні грошової допомоги, засобів пересування, протезування, орієнтації та сприйняття інформації, пристосованого житла, у встановленні опіки або стороннього догляду, а також пристосуванні забудови населених пунктів, громадського транспорту, засобів комунікації і зв’язку до особливостей інвалідів”.
У звичному уявленні інвалід – це людина з будь-якою фізичною вадою, який в основному не працює й живе лише на пенсію. Зустрічаємо ми їх нечасто: на вулиці, у черзі, міському транспорті, ще менше – на концертах, в театрах, музеях... впізнаємо їх за атрибутами та зовнішніми ознаками: милиці, кульгавість, протези. Як особи і суб’єкти соціальної структури інваліди є носіями соціального самопочуття – емоційного аспекту оцінювання представниками даних соціальних верств населення свого суспільного становища, рівня задоволення соціально-економічних і духовних потреб та інтересів.
Соціологічне дослідження проблем інвалідів один із перших провів в Україні Київський соціолог В. Пекур. Він проанкетував 776 інвалідів віком від 17 до 30 років з діагнозом дитячий церебральний параліч.
Дослідження показали, що у молодих інвалідів переважає п6есимізм, коли вони оцінюють можливості реабілітації, соціальної адаптації, пасивність у мобілізації власних можливостей. Це пов’язано не стільки з фізичним станом, скільки з конфліктним характером соціальної адаптації. З тих, які працюють, 22,14% змушені були поміняти місце роботи через недоброзичливе ставлення оточуючих.
Реакція на це неоднозначна. Бажання перемогти хворобу і стати, як усі, назвали 38,7% опитаних; впевнено себе почувають 19,7%; байдужими залишилися 10,2% інвалідів. Сором’язливість, неспокій відчувають 38,4% респондентів, бажання залишитися на самоті – 20,2%. Образою і злістю відповідають на ставлення оточуючих 6,2% опитаних.
Отже, соціальне самопочуття можна оцінювати як негативне для значної кількості молодих інвалідів.
Змінити становище інвалідів у суспільстві вважають за необхідне 89,8% опитаних; проти цього висловились 1,13% респондентів; 7,65% - не відповіли.
Важливим моментом було визначення орієнтирів у з’ясуванні того, на чию допомогу і підтримку можуть розраховувати інваліди. Найбільш надійними помічниками визнані рідні й близькі, потім іде держава, надія тільки на себе, на допомогу громадських фондів, комерсантів і оточуючих. Ті, хто має друзів – інвалідів, вважають, що їм необхідно більше розраховувати на державу, рідних і близьких. А ті, хто не має друзів з фізичними вадами, рекомендує їм розраховувати на самих себе чи оточуючих. Ті, хто не може допомогти, пропонують інвалідам розраховувати на суспільні фонди; ще більше наполягають на цьому ті, кому важко визначитися.
Отож, можна зробити висновок про те, що в цілому соціальна установка на інвалідів характеризується неоднозначністю, суперечливістю та негативністю щодо об’єкту сприйняття. Тому для формування позитивного відношення до інвалідів необхідно:
1) змінити ціннісні орієнтації соціального оточення;
2) ставити і вивчати проблеми соціалізації інвалідів.
I.2 СІМ’Я І ПРОБЛЕМИ ІНВАЛІДНОСТІ
Напередодні другого тисячоліття усвідомлюється необхідність побудови цивілізованих, гуманних стосунків у суспільстві, що великою мірою ґрунтуються на основі духовного досвіду народу, милосердному, співчутливому ставленні до ближнього, особливо до людей, які потребують соціальної допомоги і підтримки внаслідок інвалідності. На фоні протиріччя значно зросли труднощі сімей, які виховують дітей з вадами психофізичного розвитку та дітей, яким встановлено інвалідність.
Найтяжчим для батьків є період, пов’язаний з народженням дитини з вадами психофізичного розвитку. Перші труднощі виникають в сім’ї при встановленні діагнозу, коли батьки потребують духовної і психологічної підтримки, кваліфікованої консультації стосовно хвороби або вади дитини, повної інформації про її наслідки як для дитини, так і для сім’ї.
Стресова ситуація поглиблюється тим, що батьки залишаються наодинці зі своїми проблемами і бідами. Медична таємниця не дозволяє отримувати у лікарів інформацію про інших батьків, які мають подібні проблеми. Часто мами випадково, від інших людей взнають, що їхня дитина має право на отримання пенсії, але при цьому не знають, до кого звернутися, хто може вирішити питання соціальної допомоги.
У дошкільні роки більшість матерів дітей-інвалідів усвідомлюють, що втрачають роботу, тому що змушені сидіти вдома і доглядати за дитиною. Все своє життя мати присвячує дитині, весь тягар сімейних справ, пов’язаних з лікуванням доньки чи сина, лягає на її плечі.
Другий життєвий цикл сім’ї часто виявляється вирішальним для батьків, особливо для тих, у кого дитина психічно хвора або з глибокою розумовою відсталістю. Чоловіки здебільшого не витримують психологічного навантаження і залишають такі сім’ї.
У дошкільні роки виникають кризові ситуації, пов’язані з госпіталізацією дитини, тимчасові чи стійкі психічні травми внаслідок того, що дитина, особливо маленька, відривається від сім’ї, особливо від матері, опиняється у незнайомому середовищі, залишається з іншими людьми, почувається покинутою. Цей стан посилюється операцією, фізичним болем, загальним важким фізичним станом і медичними процедурами, які викликають у неї острах, а іноді і додатковий біль.
Батьки дітей від трьох до п’яти років із збереженим інтелектом постають перед проблемою – як планувати навчання дитини, де їй навчатися: у масовому садку, а потім у загальноосвітній школі, чи у спеціалізованому садку, а потім у інтернаті чи загальноосвітній школі.
Спеціалізований дошкільний заклад для будь-якої категорії дітей , як правило, один на місто. Батьки часто вимушені долати великі відстані, возячи дитину у садок, що шкодить здоров’ю і так ослабленої дитини, забирає час у батьків. Не всі спеціалізовані садочки укомплектовані необхідним обладнанням, допоміжними засобами і не всі педагоги мають спеціальну підготовку для роботи з неповноправними дітьми.
У перші роки життя дитини батьки є її першими вихователями. Саме у цей період вони потребують державної допомоги, що може бути надана у різних формах, як: надання батькам матеріальної допомоги у вирішенні практичних завдань, необхідної інформації і навчання їх спеціальним навичкам, особиста підтримка і консультування.
У батьків, діти яких страждають на різні недуги, виникає необхідність у контактах з багатьма закладами і установами. Вони можуть спочатку не орієнтуватися в складній системі соціальної допомоги дітям-інвалідам, тому постає питання координації такої взаємодії соціальним працівником.
Проходження психолого-медико-педагогічної консультації є стресом як для батьків, так і для дітей. Батьки відчувають розгубленість і пригніченість, відмовляються віддавати дітей до інтернатів, сидять з ними вдома або ж скрізь беруть із собою. Для батьків віддати дитину в інтернат означає назавжди відмовитись від неї.
Діти з вадами психофізичного розвитку, як правило, навчаються у спеціальних навчально-виховних закладах саме тому, що у батьків немає альтернативи. Але часто сама дитина відмовляється жити в інтернаті. Необхідність відриву від сім’ї викликає у неї небажання залишатися в інтернаті, що пояснюється також утриманням там дітей з різним рівнем порушень психічного і розумового розвитку. Батьки бояться, що їхня дитина залишиться поза увагою вихователів, і тому йдуть на компроміс – кожен день возять дитину на заняття в інтернат.
У батьків дітей з порушенням зору або слуху є можливість віддати дитину у загальноосвітню школу. Однак їм важко прийняти правильне рішення і в прийнятті його вони втрачають час.
Отже, у цей період в інтересах дитини батькам необхідна інформація про форми спеціальної освіти. Становлення дорослої людини – це довготривалий, поступовий процес, який ускладнюється і утруднюється для багатьох підлітків наявністю у них фізичної чи розумової недостатності і реакцією на них інших людей і суспільства. Ця сфера розвитку дітей може бути розподілена за такими напрямами:
- профорієнтація;
- участь у плідній, суспільно-корисній праці;
- особиста самостійність;
- участь у громадському житті, активність у соціальній діяльності і галузі дозвілля;
- домашній побут.
Після закінчення навчального закладу батьки стикаються з такою проблемою, як вступні іспити до вищих навчальних закладів. Ті діти, які навчалися у школах-інтернатах, позбавлені досвіду складання іспитів. Кожна така подія є великим психотравмуючим чинником для багатьох здорових дітей, а тим більше для дітей хворих.
До таких абітурієнтів має бути індивідуальний підхід, їм треба надавати більше часу для виконання контрольних тестів, потрібні витримка і тактовність на усних іспитах.
Навчання у вищому навчальному закладі може викликати додаткові проблеми: необхідність для матері звільнитися з роботи або змінити режим праці для того, щоб супроводжувати дитину з порушенням зору чи опорно-рухового апарату до навчального закладу, допомагати у навчанні.
Більшість хронічно хворих дітей і дітей-інвалідів після закінчення інтернату залишаються вдома наодинці, їхня самотність і безпорадність турбує батьків, і тут знову виникає ситуація дефіциту інформації. У батьків немає відомостей про місцезнаходження благодійних фондів і організацій, які б могли допомогти їхній дитині створити нове коло спілкування, нову життєву ситуацію.
Доглядати за важкохворими дітьми старшої вікової групи батькам дуже важко: дитину не підняти, як раніше; годувати треба більше, а пенсії не вистачає; роки вже не молоді, та й здоров’я від постійних нервових і фізичних перевантажень гіршає. У цей період також загострюються проблеми, пов’язані із статевою сферою, із взаємостосунками між хлопчиками і дівчатками.
Досвід розвинутих країн світу ілюструє необхідність поступового, виваженого підходу до ідеї інтеграції людей з обмеженими психофізичними можливостями у суспільство, що базується на створенні певної громадської думки у суспільстві про інвалідів, соціальних умов для реалізації їхніх збережених можливостей і здібностей, системі соціальної роботи, яка центрована на сім’ї.
II. ПРИНЦИПИ І МОДЕЛІ ІНВАЛІДНОСТІ
II.1 АНАЛІЗ МОДЕЛЕЙ ІНВАЛІДНОСТІ
Соціальна допомога людям з функціональними обмеженнями – це складний процес, що потребує переорієнтації, і насамперед – у напрямі розробки методології і методики соціальної роботи. Специфіка такого підходу викликає необхідність корінної зміни ставлення до інвалідів, які потребують також і належних умов для актуалізації своїх здібностей, розвитку особистісних якостей і потреб у соціальному, моральному і духовному самовдосконаленні.
Тут постає завдання спроектувати моделі інвалідності і підходи до вирішення адаптаційних проблем інвалідів у суспільстві. У теоретичному плані виходять з визнання універсальності кожної особистості, яка є творцем власної долі, що є цілісністю, а не сукупністю окремих якостей і вчинків. Методологічно такий підхід побудований на здобутках вітчизняної педагогічної науки і походить з теорії гуманістичної психології, в якій акцент робиться на самоактуалізацію особистості, логотерапії – терапії, орієнтованої на знаходження сенсу життя та інше. Особистість інваліда розвивається у відповідності із загальними закономірностями розвитку людини, а дефект, стан чи хвороба визначають вторинні симптоми (за Л. Виготським), що виникають опосередковано протягом аномального соціального розвитку. Хвороба, яка спричинює насамперед порушення в біологічній сфері людини, створює перешкоду для соціально-психологічного розвитку. У разі відсутності своєчасної допомоги відбуваються відхилення в розвитку, тобто особливості дизонтогенезу спричинено патологічним процесом у біологічному розвитку та його наслідками.
Спостереження свідчать, що ті проблеми, з якими починають стикатися юнаки і дівчата у віці 15 – 18 років, спричинені не самою хворобою, дефектом чи станом, а гострою емоційною реакцією на психотравмуючу ситуацію, зумовлену певним ставленням до інвалідності, оцінкою, яку дає індивід характеру цього ставлення. Перебуваючи здебільшого у замкненому просторі, вони переживають великий дефіцит соціальних контактів або, опинившись у змішаному колективі, стикаються із труднощами міжособистісних відносин. У їхній мові домінують слова: самітність, нездатність, неспроможність, марність життя. Багато з інвалідів, стикаючись із життям, втрачають упевненість в собі, в можливостях самореалізації, зокрема в особистісній сфері, створенні власної сім’ї і вихованні дітей. Основна закономірність, характерна для всіх категорій інвалідів – це обмеження комунікативних можливостей внаслідок сенсорної, моторної і соматичної депривації. Ті моделі інвалідності, які існують сьогодні, по-різному тлумачать її та причини появи для індивідів, а також способи адаптації їх.
Зокрема медична модель інвалідності акцентує увагу на патологіях, наявних у людини (вроджених чи тих, що з’явилися), якими вона відрізняється від інших, “нормальних” людей. При цьому інвалід розцінюється як неповноцінна людина у фізичному чи розумовому плані (або в тому і другому). Міра неповноцінності визначається тим, наскільки він обмежений в різних сферах людської діяльності, та його спрямованістю до незалежного існування, починаючи від самообслуговування, переміщення, сприйняття світу тощо.
Поліпшення стану інваліда досягається за рахунок відновлення фізичного чи розумового здоров’я медичними засобами. Такий підхід призвів до того, що інваліди стали відчуженими від суспільства, а сама медична модель не враховує соціального контексту.
В межах економічної моделі неповноцінними вважаються особи, які працюють за обмеженим часом, мають менше навантаження, порівняно із здоровими людьми, чи неспроможні працювати взагалі. Інваліди розглядаються як люди менш продуктивні чи економічно обмежені. Офіційне визначення, на сьогодні прийняте в нашій державі, відображає саме економічний підхід до цієї проблеми: інвалідність – це довготривала чи постійна,повна чи часткова втрата працездатності внаслідок стійких чи важко порушених функцій організму у зв’язку з хворобою, травмою чи дефектом розвитку.
Модель функціональної обмеженості описує неповноцінність як нездатність особи виконувати ті чи інші функції, порівняно із здоровими людьми. В Рекомендаціях до реабілітаційних програм на сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи (1992р.) зазначається, що інвалідність – це обмеження в можливостях, обумовлене фізичними, психічними, сенсорними, соціальними, культурними, законодавчими та іншими бар’єрами, які не дозволяють людині, котра має інвалідність, бути інтегрованою в суспільство і брати участь у житті сім’ї чи суспільства на таких же підставах, як і всі інші члени суспільства.
Згідно соціального підходу, інваліди дійсно у фізичному чи психічному плані відрізняються від здорових людей, але причина їхньої безпорадності не лише в їхніх особливостях, а в реакції на них соціального оточення. Уявлення про інваліда як про людину, яка багато чого не може робити, яка потребує допомоги інших, викликає, найчастіше, почуття жалю, що заважає інваліду включатися в соціальні взаємовідносини. І щоб уникнути такого ставлення, він спілкується лише з подібними до себе. За таких умов одним із головних наслідків інвалідності є переміщення людини в особливу соціальну групу, ознакою якої є її ізольованість, а домінуючою характеристикою інваліда виступає перерва у соціалізації, що призводить до соціальної бездіяльності, відчуженості чи навіть деградації.
Смисл соціальної інвалідності полягає в тому, що вона більше не розглядає інвалідів як людей, котрі мають певні вади, а розглядає причини недієздатності в неадекватності для даних людей середовища, недосконалості законів тощо.
Тобто суспільство може створити більш сприятливі умови в житті для особистісного зростання цих людей. Це можна здійснити лише тоді, коли суспільство сприйме інвалідність як суспільне явище, результат взаємодії особистості і соціуму. При цьому соціум має сприймати людей з обмеженими можливостями як партнерів у взаємодії.
II.2 ПЕРСПЕКТИВИ І ПРИНЦИПИ ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ ІНВАЛІДІВ З ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЮ НЕДОСТАТНІСТЮ
Праця є основою буття. Людина – істота активна, самою природою призначена до дії. Від зниження фізичних чи інтелектуальних можливостей людини притаманна їй потреба жити активно – виборювати для себе місце під сонцем – не лише не зникає, а ще більше посилюється, адже внутрішній потенціал значно нижчий, ніж у того, хто поряд, а життєвих ресурсів треба навіть більше. При зниженому інтелекті проблема полягає у тому, що людина менше усвідомлює свої соціальні проблеми та знаходить способи їх задоволення. Вона значною мірою залежить від тих законів, якими керується суспільство.
Українське суспільство до періоду соціальних трансформацій та урбанізації мало усталений стереотип підтримки та захисту людини зі зниженим інтелектом. Змалку виховувався трудівник. Проте усталені соціальні зв’язки та стереотипи, що пропонували позитивне вирішення будь-якої життєвої проблеми (піклування про вдову та її дітей, процес подолання туги та почуття втрати після смерті дорогої людини, табу на народження позашлюбних дітей), поступово зникли. Натомість з’явилися менш позитивні, а часто просто деструктивні моделі – збільшилась кількість самогубств, більш масовим став алкоголізм, більша кількість родин стала відмовлятися від дитини-інваліда, причому першим поштовхом до такого рішення типово є рекомендації фахівців, здебільшого лікарів. Ідею гуманного ставлення до розумово відсталих людей як природної складової будь-якого суспільства незалежно від рівня економічного розвитку, політичного устрою, релігії було поступово витіснено усіх, хто не витримував жорстокої конкуренції у боротьбі за місце під сонцем.
У державному бюджеті і сьогодні, у часи економічної скрути, знаходяться значні кошти для утримання закладів, де ізольовано розумово відсталих людей від соціуму і зовсім не заохочується проживання такої людини у своїй родині.
А якщо розумово відсталого інваліда відокремлено від решти суспільства, то набагато дешевше не розвивати його бодай незначний потенціал – навчати, прищеплювати трудові навички та моделі поведінки, організовувати оптимальне середовище для підвищення самооцінки та утворення соціальних зв’язків – а просто забезпечувати фізіологічний мінімум. Ігнорування базових потреб розумово відсталих інвалідів є показником низького рівня соціальних гарантій у нашій країні взагалі.
Таким чином, організація працевлаштування для розумово відсталих інвалідів не є справою економічною чи комерційною. Для самої людини зі зниженим інтелектом можливість працювати – це чи не єдиний шанс зберегти та розвинути свою особистість, підвищити самооцінку, набути почуття впевненості, можливість самореалізації.
Робота агенцій соціальної допомоги щодо працевлаштування інваліда зі зниженим інтелектом не принесе бажаного результату, якщо розпочнеться тоді, коли клієнтові виповниться 18 років.
Зазвичай, коли говорять про працевлаштування, то розуміють, що клієнт мешкає у громаді, що змалку його привчали до праці, що він усвідомлює необхідність праці та отримує задоволення від виконаної роботи, що клієнта навчили спілкуватися з однолітками, друзями та персоналом, що він вміє орієнтуватися у своєму населеному пункті. Працевлаштування розглядається як один із основних елементів максимально самостійного життя інваліда.
Отже, програма працевлаштування може бути успішною лише за умови, якщо вона є складовою комплексної системи допомоги розумово відсталій людині у громаді. Іншими складовими цього комплексу є: програма забезпечення житлом незалежно від родини, програма індивідуальної підтримки з боку соціального працівника, відповідна попередня шкільна підготовка, спрямована на набуття навичок самостійного життя та орієнтацію на працю, цілеспрямована робота, індивідуальна та групова програма забезпечення дозвілля та спілкування. Хоча сьогодні в Україні майже третина розумово відсталих дітей визнаються “ненавчуваними”, проте і для них актуальною є проблема навчання після шкільного віку, адже вони також мусять продовжувати жити після смерті батьків, і якість їх життя великою мірою буде залежати від набутих навичок.
Моделі працевлаштування інваліда зі зниженим інтелектом в Україні можна обговорювати суто теоретично, адже реальні робочі місця є вкрай рідкісним явищем, досягнутим здебільшого завдяки титанічним зусиллям батьків без будь-якої допомоги з боку державних служб.
Офіційно для людини, визнаної інвалідом внаслідок інтелектуальної недостатності, існує так звана “надомна праця”. Саме таку рекомендацію у більшості випадків пишуть фахівці із медико-консультативних комісій при присвоєнні офіційного статусу інвалідові. Саме такою бачать вони програму реабілітації та соціальної адаптації. Проте систему надомної праці зруйновано. Відомчі документи МОЗ України визначають дозволені державою можливості щодо працевлаштування інвалідів у залежності від діагнозу. Фактично саме діагноз є фактором, що визначає увесь перелік видів соціальної допомоги: розмір пенсії, пільги, рекомендації щодо соціальної реабілітації. Влада фахівця-медика є необмеженою, часто неусвідомленою, а фахової оцінки соціальних потреб клієнтів соціальних служб ніхто не здійснює. Потреба у зайнятості як факторі якості життя не аналізується і залишається нереалізованою.
Скажімо, для кваліфікованого соціального працівника будь-якої західної агенції слова “працевлаштування не рекомендується”, записані у офіційному документі стосовно інваліда із середнім ступенем розумової відсталості, могли б означати порушення прав клієнта, порушення етичних норм свого фаху, низьку кваліфікацію автора такої рекомендації.
Існують проекти та агенції для працевлаштування та зайнятості розумово відсталих інвалідів у різних країнах. Але найбільш раціональним підходом, чітким врахуванням всіх категорій та максимальної кількості життєвих ситуацій, вирізняються, мабуть, американці. Зокрема, у Інституті Елвіна декілька десятиліть працює Служба працевлаштування. Керує Службою адміністративний підрозділ. Окремий підрозділ займається підбором робочих місць, підтримує контакти із тими підприємцями, котрі регулярно надають робочі місця, та встановлює контакти із потенційними роботодавцями.