Філософія кохання у творчості письменників кінця XIX - початку XX століття

Зміст

Вступ

Розділ 1 Змалювання теми кохання у творах німецьких письменників кінця ХІХ - середини XX ст

1.1 Особливості творчої манери Т.Манна

1.2 Ранні новели Т.Манна. Зв’язок творчості раннього Т.Манна з філософією Ніцше та Шопенгауера

1.3 Зображення теми кохання в новелах "Трістан" та "Тоніо Крегер"

Розділ 2 Кохання в англійській літературі

2.1 Дж.Р.Кіплінг – один із найвідоміших представників літератури Англії. Вплив Індії на формування поглядів письменника

2.2 Новаторство та особливості літературної манери Р.Кіплінга

2.3 Особливості зображення теми кохання у творах Дж.Р.Кіплінга (на матеріалі оповідань «Ліспет», «Саіс міс Йол», «За межею», «Без благословення церкви», «Через вогонь», «Стріли Амура»)

Розділ 3 Тема кохання в російській літературі

3.1 Феномен кохання у російській літературі та філософії 19 – 20 століть

3.2 О.І.Купрін – яскравий представник російської літератури кінця ХІХ – середини XX ст

3.3 Оспівування почуття кохання творі О.І.Купріна «Олеся»

3.4 Поєднання біблійних мотивів та мотиву вічного кохання у повісті «Суламіф»

3.5 Філософське осмислення кохання у творі О.І.Купріна "Гранатовий браслет". Роль "музики кохання" (Largo Appassionato) Людвіга Ван Бетховена у повісті

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Кохання – надзвичайно ємке та найбільш загадкове людське почуття. Кожен, хто пережив чи переживає це почуття, може сказати щось своє - яскраве та неповторне. Під час зародження кохання душа сповнена таємним, меланхолійним хвилюванням; усі предмети здаються привабливими, в голові та серці живе одна думка: постійно бачити кохану людину. Справжнє кохання робить людину духовно багатшою, добрішою, мудрішою, благороднішою.

Кохання - одночасно і почуття-марево, почуття-омана, і почуття-передбачення, почуття, яке бачить людину в її кращих, ідеальних можливостях. Це поєднання засліплення та далекоглядності несе і яскраві надії, і гіркі розчарування.

Досліджували та трактували феномен кохання відомі філософи, літературні діячі та критики. А характерною проблемою в літературі взагалі є проблема взаємовідносин людини з навколишнім світом. Особистість і середовище, індивідуум і суспільство - про це роздумували більшість письменників XIX ст. Помітно загострився Інтерес до цієї теми в кінці XIX - середини XX ст.

Довести, що "тому, чем надлежит руководствоваться людям, желающим прожить свою жизнь безупречно, никакая родня, никакие книги, никакое богатство, да и вообще ничто на свете не научит их лучше, чем любовь" (47, 65), шмагалися митці художнього слова. "Только в любви и через любовь человек становится человеком. Без любви он неполноценное существо, лишенное подлинной жизни и глубины и не способное ни действовать эффективно, ни понимать адекватно других и себя. И если человек - центральный объект философии, то тема человеческой любви, взятая во всей ее широте, должна быть одной из ведущих в философских размышлениях" (47, 5).

Тема дослідження була обрана невипадково, оскільки "любовь у людей снизошла до какого-то житейского удобства, до маленького развлечения" (8, 66). В нашому суспільстві зародилась і поширилась байдужість, апатія, заздрість, озлобленість. Все це говорить про гострий дефіцит кохання, звуження сфери його впливу. Сьогодні – чи це буде художня література, мистецтво, релігія чи філософія -потрібно, перш за все, пробуджувати в людині здібність кохати і бути коханою.

Актуальність даної теми визначається тим, що саме кохання сприяє вияву кращих сторін людської душі. Це почуття було і є вічним. Феномен любові проходить через усе наше життя. До цього прекрасного почуття звертались митці усіх часів. Вони змальовували, прославляли та оспівували його у своїх творах. Саме кохання є духовним началом у всіх людських стосунках, тому тема ця завади залишається актуальною.

Мета дипломної роботи: осмислити тему кохання на філософських засадах у творчості письменників к. ХІХ – серед. ХХ ст. - О.І.Купріна, Д.Р.Кіплінга та Т.Манна.

Для досягнення цієї мети необхідним є вирішення в процесі дослідження конкретних завдань, головними серед яких є:

1. дослідити феномен любові загалом у російській, німецькій та англійській літературі та філософії к.ХІХ - серед.ХХ ст.;

2. з’ясувати "купрінське", "маннівське" та "кіплінговське" поняття кохання на матеріалі їхніх творів;

3. розглянути особливості творчої манері Д.Р.Кіплінга, Т.Манна та О.І.Купріна;

4. визначити роль "музики кохання" у творах О.І.Купріна та Т.Манна.

Наукова новизна роботи полягає у спробі з’ясувати особливості зображення теми кохання у російській /на матеріалі творчості О.І.Купріна/, німецькій /Т.Манн/ та англійській літературі /Д.Р.Кіплінг/ к.ХІХ -серед.ХХ ст., простежити їхню схожість, відмінність та своєрідність.

Практичне значення роботи полягає у тому, що її матеріали можуть бути використані під час аналізу текстів художніх творів у вузі та школі, а також у курсі "Історія зарубіжної" (російської, англійської, німецької) літератури під час проведення практичних занять, спецкурсів, та спецсемінарів.

Методи дослідження: описовий та зі ставно-порівняльний.

Об’єкт дослідження: філософське осмислення кохання в творчості письменників к.ХІХ – серед.ХХ ст.

Предмет дослідження: твори О.І.Купріна ("Гранатовий браслет", "Суламіф", "Олеся"), Т.Маша ("Маленький пан Фрідеман", "Луїзхен", "Трїстан", "Тоніо Крегер") та Д.Р.Кіплінга ("Ліспет", "Саіс міс Йол", "За межею", "Без благословення церкви", "Через вогонь", "Стріли Амура").

Апробація: виступ на звітній науково-теоретичній конференції студентів, магістрів, викладачів РДГУ (квітень 2007 p.), підготовлена стаття до наукового студентського збірника "Філологічні витоки".

Структура роботи: дипломна робота складається зі вступу, 3-х розділів, висновків та бібліографії.

Теоретична база дослідження:

У вирішенні поставлених завдань автор дипломної роботи спирається на роботи А.Волкова, П.Н.Беркова, О.Михайлова, В.Афанасьева, Б.Кисельова, Г.Честерсона, Миронова, Адмоні В. та Сїльмана Т., Русаковой А.В., Апта С. та інших дослідників»

Розділ 1 Змалювання теми кохання у творах німецьких письменників кінця ХІХ - середини XX ст.

1.1 Особливості творчої манери Т.Манна

Т.Манн - один із найбільш відомих письменників XX ст. Все життя він тяжів до філософського осмислення дійсності, і в своїй творчості в якості головної проблеми вважав проблему "життя та мистецтво". Творчість Т.Манна вражає своєю цілеспрямованістю та внутрішньою єдністю. Т.Манн – письменник філософського складу. Тематичні межі його творів - надзвичайно широкі. Не лише життя в його конкретних проявах виявляється безпосереднім об’єктом зображення митця, але й проблеми філософії та медицини, музикознавства та палеонтології І т.п. Біологічні та метафізичні категорії, поняття життя та смерті, здоров’я та хвороби, відносність протікання часу та здатність людської особистості до перевтілень - ці та інші загальні проблеми філософії та науки аналізуються на сторінках творів Т.Манна. Складно переплітаються вони в його творах, і зокрема в новелах.

Риси творчості цього письменника розвиваються на основі досить суттєвих традицій німецької літератури, яка здавна тяжіла до філософських жанрів та намагалася вмістити в художню розповідь цілі розділи, які трактували питання науки. "Фауст" та пізніші романи Гете, твори Новаліса, проза Жан-Поля і Рейне - такими є витоки творчої спрямованості Т.Манна.

Звернення до досвіду німецької літературі - частина загального прагнення Т.Манна сприйняти та продовжити гуманістичні традиції минулого.

Намагання пояснити те реальне життя, яке він змальовує, виявляється у Т.Манна винятково інтенсивним з самого початку його творчості.

В ранніх творах Т.Манна змальовується реальна картина життя, досить конкретного та достовірного, але дещо своєрідного та дивного. Внутрішні закономірності та сили мають або загальнобіологічний характер, або виступають у вигляді деяких метафізичних категорій, які поступово починають відігравати у Т.Манна все більшу роль.

Поступово безпосереднім, прямим об’єктом змалювання у письменника стають загальні долі сучасної буржуазної культурі та мистецтва, суперечливість сучасної буржуазної ідеології та духовного життя людини в сучасному буржуазному суспільстві. Розкриття та оцінка цієї проблематики в значній мірі визначаються історичною дійсністю та реальними соціально-політичними силами, які з являються у більш пізніх творах Т.Манна.

Широта світу, який змальований у творах письменника, виникав ще й за рахунок того, що ці твори, не дивлячись на свою незалежність, тісно пов’язані один з одним.

З окремих романів та, новел створюється справжній епос німецького життя і навіть епос всього життя буржуазного світу в к.ХІХ та в XX ст. Цей епос є досить своєрідним - він не поєднаний ні загальними героями, ні певними сюжетними зв’язками, - його окремі ланки не утворюють єдиного циклу. Епічна єдність усіх творів Т.Манна, як зазначають В.Адмоні та Т.Сільман (1, 12-13), полягає в тому, що вони, все глибше проникаючи в сутність дійсності, яка змальовується, варіюють все ті ж теми, відтворюють різновиди все тих же образів, які пояснюють та поглиблюють один одного. Вони змальовують ряд паралельних людських доль, які існують в різних соціальних прошарках, складаються зовсім по-різному, але тим не менше пов’язані глибокою спільністю.

Всі твори Т.Манна, які трактують сучасність, присвячені світові, який відходить, черговій епосі в. історії людства, яка завершується. У цьому – причина глибокої трагедійності, що притаманна більшості з творів письменника.

Розвиток сучасної дійсності сприймається Т.Манном пері за все через призму тих внутрішніх переживань, потрясінь та конфліктів, які випадають на долю людини в цій дійсності. Т.Манн - великий історик людської душі XX ст. Він здійснив багато відкриттів в цій сфері - у внутрішньому світі людини, в її емоційному та інтелектуальному житті. Т.Манн з великою майстерністю змальовує і найбільш складні, незвичні стани людської психіки і самі звичайні вчинки, травіальні рухи душі людини. Але саме інтерес до інтелектуальної сфери життя людини особливо вирізняє Т.Манна серед інших майстрів психологічних спостережень в західноєвропейській та американській літературі XX ст. Духовне життя його героїв, поряд з його складністю та Іноді незвичайність, глибоко пов’язане з дійсністю, що "породила" цих героїв. Особливо в більш пізніх творах Т.Манна очевидно показані корені навіть найбільш незвичної та патологічної історії розвитку людської душі - і ці корені знаходяться саме в соціальному, саме в конкретних умовах історичної дійсності.

Творча манера Т.Манна в основі своїй характеризується прагненням відобразити дійсність винятково точно та скурпульозно. Письменник трактує свій об’єкт серйозно, вдивляється в нього глибоко та уважно. Основною емоційною стихією автора є стихія трагічна, про що зазначалося вже вище.

Т.Манна вважають одним із засновників інтелектуальної прози, в якій образ викликає думку, а думка – образ. Стиль письменника нелегкий для сприйняття, оскільки відзначається особливою монументальністю, що нагадує "Людську комедію" О. де Бальзака, але, якщо у Бальзака енциклопедія подій і соціальних типів, то у Т.Манна - енциклопедія думок та ідей. Реалістичну манеру письменника збагатили елементи експресіонізму та імпресіонізму, своєрідна символіка, різноманітні форми комічного - від гумору та іронії до гротеску, включення міфу в художнє полотно, культурні ремінісценції. Усе це надає особливої вишуканості складним творам Т.Манна, які нагадують важкі, величезні скульптури, які слід сприймати тільки цілісно і з певної відстані – відстані духовного розвитку.

1.2 Ранні новели Т.Манна. Зв’язок творчості раннього Т.Манна з філософією Ніцше та Шопенгауера

Першим літературним твором Т.Манна був вірш. Проте його вже у ранньому періоді літературної діяльності цікавили новели. У 1898 р. з’являється його перша книга - збірка новел під назвою "Маленький пан Фрідеман". Книга виходить в берлінському видавництві С.Фішера, який стає постійним видавцем Т.Манна. Серед інших новел, які входять у збірник, є й новела а однойменною назвою - "Маленький пан Фрідеман". Герой новели - тридцятилітній комерсант-горбун: В дитинстві з героєм трапилася біда: "Когда мать с тремя дочками-подростками вернулась с прогулки домой, маленький Иоганнес, которому едва ли был месяц от роду» лежал на полу, свалившись с пеленального стола, и безнадежно-тихо кряхтел…" (44, 3). "Доктор, бережно и настойчиво исследовавший маленькое, судорожно корчившееся тельце, принял озабоченный, очень озабоченный вид... Но спустя два дня доктор, обнадеживающе пожимая ей (матери) руку, объявил, что непосредственная угроза миновала, легкое сотрясение мозга - а это главное - прошло, что явствует хотя бы из взгляда ребенка, теперь не бессмысленно остановившегося, как вначале. Разумеется, надо запастись терпением, проследить за дальнейшим ходом.., и уповать на лучшее...да, уповать на лучшее..." (44, 3).

Йшли роки. "Он не был хорош собою, маленький Иоганнес, с его острой высокой грудью, выпуклой спиной и несоразмерно длинными, тощими руками, и когда он, вот так примостившись в креслице, ловко и живо грыз орехи, то являл собою достаточно странное зрелище. Но у него были узкие, безукоризненно изящнее ноги и кисти рук, большие золотистые глаза, нежно очерченный рот, русые волосы. И хотя лицо Иоганнеса было жалостно сдавлено плечами, его можно было бы назвать почти красивым" (44, 4). В 7 років він пішов у школу. Спілкування зі своїми ровесниками не приносило йому великої радості, тому що він не міг разом з ними гратися. Його присутність приносила лише певну незручність, і тому справжньої дружби не з'являлося.

Роки продовжували йти. Прийшов той час, коли молоді люди почали закохуватия. "Настороженно, раскрыв глаза, выслушивал он пылкие излияния, касающиеся той или иной девочки, и молчал, "Пусть другие только и думают что о девчонках, - говорил он себе, - для меня это недоступно". Порою он испытывал грусть, но постепенно свыкся с тем, что должен жить сам по себе, не разделяя интересов других мальчиков" (44, 4). Але у 16 років Герой новели все ж таки закохався у сестричку його однокласника: "Это было светловолосое, необузданно-резвое создание" (44, 4). Це була закоханість. Проте одного разу Іоганесс побачив, що предмет його закоханості цілується з іншим юнаком і герой новели вирішив, що він більше ніколи не буде закохуватися: "Его голова глубже обычного ушла в плечи, руки тряслись, резкая щемящая боль подкатила от сердца к горлу. Но он совладал с собой, заставил себя выпрямиться, насколько это было в его силах. "Ладно, - сказал он себе. - Кончено! Никогда больше не стану терзаться ничем подобным. Другим оно дает наслаждение и радость, мне приносит только скорбь и страдание. С меня хватит! Сыт по горло! Баста!" (44, 5). "Благое решение! Иоганнес отрекался, отрекался раз и навсегда... Он вернулся домой, к своим книгам, к своей скрипке, на которой научился играть, хотя ему мешала острая, выпирающая грудь" (44, 5). 3 17 років він вирішив зайнятися комерцією, як це робили люди його кола. Іоганесс намагався стати (і особливо після смерті матері) освіченою людиною. Він дуже любив музику, багато читав і виховував у себе літературний смак. Фрідеман знав про усі літературні новинки як на батьківщині, так і за кордоном. Він живе щасливим, спокійним існуванням, яке сам собі створив, і мріє прижити таким чином ще багато років: "Он научился воспринимать как радость любое явление жизни… Он дорожил любым своим опущением, настроением и равно лелеял их - мрачные и светлые, даже несбывшиеся желания, даже тоску. Он любил тоску ради нее самой и говорил себе, что, когда надежды сбываются, все лучшее остается позади " (44, 5). "Он нежно любил свою жизнь, лишенную ярких страстей, но исполненую тихого, нежного счастья, творцом которого он сумел стать" (44, 7). Т.Манн дуже часто дає портретні замальовки свого героя, часто передає його внутрішні переживання. І це все, як нам здається, готує читачів до тієї трагедії, яка має відбутися з головним героєм.

І ось герой новели зустрічає дивну, ексцентричну пані Герду фон Ріннлінген: "Она курит, скачет верхом... Но ее манеры - она ведет себя более чом вольно, она ведет себя как студент, как мальчишка, да и это еще не то слово! Она, конечно, недурна собой, ее, пожалуй, даже можно назвать красивой, но в ней нет ни капли женственности, ее взгляду, улыбке, движениям недостает очарования, всего того, что любят мужчины. Правда, она не кокетка... Но куда же годится, чтобы молоденькая женщина - ей двадцать четыре года - до такой степени пренебрегала властью, которую женщинам даровала природа?" (44, 7) - так описують цю героїню дами міста, в якому жив пан Фрідеман. І ось ця жінка звертає увагу на Іоганеса Фрідемана: вона то кокетує з ним, то знущається з нього. І його спокій знищений. "Почувствовав, что взгляд госпожи фон Ринлинген обращен на него, он невольно повернул голову, их взгляды встретились, но она отнюдь не смутилась, не потупила взор, и без тени замешательства продолжала внимательно разглядывать его, покуда, побежденный, униженный, он сам не отвел глаза Он побледнел еще сильнее, странная, сладкая и жгучая ярость захлестнула его" (44, 10). Іоганесс Фрідеман починає страждати: "С отчаянием, со страхом наблюдал он за собой - его мироощущение, так терпеливо взлелеянное, так нежно и мудро охраняемое, теперь было уничтожено, сметено, изорвано в клочья " (44, 10-11). "Внезапно что-то в ее лице изменилось. Он увидел, как едва уловимая, но жесткая насмешка исказила ее черты, как хищно сузились зрачки ее глаз, испытующе й непреклонно обращенные на него; так было уже дважды. Его лицо побагровело, он окончательно потерял самообладание и, беспомощный, обескураженный, втянув голову в плечи, растерянно уставился на ковер. И опять, подобно короткому содроганию, пронзило, его то обморочное, мучительно-сладкое чувство ярости" (44, 14). Пан Фрідеман охвачений дивною, вимотуючою пристрастю, в якій заявляється і ярість, злість. Герой згадує той час, коли йому виповнилося 30 років, і він вирішив жити спокійним, безтурботним життям. І раптом знову в його життя увійшла жінка: "И вот пришла эта женщина, она неминуемо должна была прийти, это была его судьба, она сама была его судьбой, она, она одна! Разве он не предчувствовал этого с первого же мгновения?" (44, 15). Болісними є переживання героя Т.Манна: "Она пришла и, как ни пытался он отстоять свой покой, возмутила в нем все то, что он с юности подавлял в себе, понимая, сколь это тщетно и пагубно; ужасная, неотвратимая сила влекла его к гибели. Блекла к гибели, он чувствовал это" (44, 15).

Коли Герда з презирством відштовхує пана Фрідемана, він закінчує життя самогубством. Остання сцена, сцена зустрічі цих двох героїв сповнена великого трагізму: "И вдруг, весь трепеща, он порывисто сорвался с места, всхлипнул, издал горлом странный, страдальческий звук, вместе с тем выражавший избавление, и, весь сникнув, тихо опустился на землю к ее ногам. Он взял ее руку, лежавшую на скамье, не выпуская ее, схватил другую; этот маленький горбатый человек, содрогаясь и всхлипывая, ползал перед ней коленях, пряча лицо в ее юбках, и, задыхаясь, прерывисто лепетал голосом, потерявшим все человеческое:

- Вы же знаете… Позволь мне… Боже мой, боже... Внезапно, одним рывком, она освободила из его горячих рук свои палыщ и с коротким, гордым, пренебрежительным смешком схватила его за плечи, швырнула на землю, вскочила и исчезла в аллее.

Он остался лежать, оглушенный, одурманенный, зарывшись лицом в траву, короткая судорога ежеминутно пробегала по его телу.... Он лежал у воды.

Что же, собственно, ощущал он теперь? Может быть, то самое чувственное упоение ненавистью, какое он испытывал, когда она надягалась над ним взглядом, ненавистью, которая теперь, когда он, отброшенный, как пес, валялся на земле, переросла в столь сумасшедшую ярость, что он должен был дать ей выход... А может быть, брезгливое чувство к себе вызывало эту жажду уничтожить, растерзать себя, покончить с собою.

Он еще немного прополз вперед животе, потом приподнялся на локтях и ничком упал в воду..." (44, 18-19).

Головне, що відзначають В.Адмоні та Т.Сільман все це подається у Т.Манна не просто як дивний випадок. Долю пана Фрідемана він малює як дещо задане. Це відчувається постійно під час читання новели. Герой відчував, яку небезпеку несе в собі знайомство з Гердою, але він не може протистояти тій силі, яка штовхає його до неї. Вона вривається в його життя як рок, фатум, і ніби уособлює собою безжалісну долю, яка не дозволяє слабкій та хворій людині створити для себе ілюзію щастя. Дана новела була написана письменником у 1897 році. У цьому ж році була написана ще одна новела, яка буде проаналізована нами дещо пізніше в дослідженні, - новела "Луїзхен".

В ранніх новелах Т.Манна є риси, які ріднять їх з натуралізмом. Але між раннім Т.Манном та послідовним натуралізмом є значні розбіжності. Нещастя, які переслідують героїв Т.Манна, носять більш внутрішній, більш психологічний характер, ніж нещастя, від яких гинуть натуралістичні герої. Героїв ранніх новел Т.Манна ("Маленький пан Фрідеман" та "Луїзхен") переслідують хворобі та слабкість духу, власна нерішучість та безпомічність. І саме це їх губить.

Відчувається зв’язок ранніх новел Т.Манна з тими напрямами в літературі та мистецтві Німеччини 90-х pp. (неоромантикою, символізмом), які заглиблювалися у внутрішній світ людини та абсолютизували його. Конкретну дійсність вони розглядали як несуттєву, таку, яка слугує лише відображенням та проявом якоїсь іншої, більш суттєвої дійсності. Іноді вони повністю заорювалися в деякий вигаданий світ містичних бажань та сподівань.

Метафізичність ранніх новел Т.Манна безпосередньо пов’язує його з Ніцше. Основні категорії Т.Манна (життя та смерть, хвороба та здоров’я), які поєднують біологічне начало з метафізичною суттю, відтворюють відповідні категорії Ніцше. Ряд важливих лозунгів та термінів Ніцше прямо повторюються чи варіюються у Т.Манна. Так, вираз "воля до щастя" без сумніву навіяний виразом Ф.Ніцше "воля до влада".

Два різновиди земного життя протиставлені у ранніх новелах Т.Манна. Людям практичної діяльності» сильним та жорстким, протистоять люди, які намагаються "виключитися" з практичного життя, люди, духовно тонкі, але слабкі, - саме таким чином співвідносяться сфери життя у Т.Манна. Серед таких "практичних" людей, з якими доводиться стикатися героям Т.Манна, - це перш за все безжалісні та жорстокі люди, такі як Герда в "Маленькому пані Фрідемані" та Амра в новелі "Луїзхен". Саме їх автор "проводить" через тему кохання.

Звернемося ще до однієї ранньої новели Т.Манна - "Луїзхен". Досить цікавим є початок твору: "Бывают браки, возникновение которых не может представить себе даже самая художественно изощренная фантазия. Их следует принимать, как принимаешь в театре причудливые сочетания противоположностей, старости и тупости с красотой и жизнерадостностью, которые служат предпосылкой для математически рассчитанного фарса" (44, 19). Такий початок говорить про те, що у творі відбудуться якісь несподівані події, і, які, можливо, будуть мати трагічне завершення. Розповідь у творі йде про подружжя адвоката Якобі. І на перший план виноситься портрет дружини Якобі: "Супруга адвоката Якоби была молода и хороша собой – поистине очаровательная женщина. Лет тридцать назад ее нарекли при крещении именами Анна, Маргарета, Роза, Амалия, но никогда не называли иначе чем Амра, по начальным буквам этих имен. Амра – это имя своим экзотическим звучанием гармонировало е ее существом, как ни одно другое. Хотя густые мягкие волосы Амры, причесанные на косой пробор и приподнятые над узким лбом, были каштанового цвета, кожа ее, по-южному матово-смуглая, обтягивала формы, созревшие, казалось, под солнцем юга и пышной томностью напоминавшие прелести юной султанки" (44, 19). Протилежністю був її чоловік, адвокат Якобі: "Он был грузный мужчина (40 лет), этот адвокат, даже более чем грузный - настоящий колосс! Ноги его, неизменно обтянутые серыми брюками, своей бесформенной массивностью напоминали слоновьи, сутулая от жира спина походила на спицу медведя, а необъятную окружность живота постоянно стягивал кургузый серо-зеленый пиджачок, который застегивался m одну-единственную пуговицу с таким трудом, что стоило расстегнуть ее - и полы пиджачка взлетали чуть не до плеч. На этот огромный торс, почти лишенный шеи, была насажена сравнительно маленькая голова с узкими водянистыми глазками, коротким приплюснутым носом, обвисшими от собственной тяжести щеками» между которыми терялся крошенный рот с печально опущенными уголками.... Ожиревшее тело, огромное в длину и ширину, было лишено мускулатуры, а отекшее лицо часто наливалось кровью, чтобы затем вдруг покрыться желтоватой бледностью" (44, 20). У подружжя був непоганий статок. Вони веди світський спосіб життя, перш за все через бажання дружини. Адвокат, як зазначає автор твору, мав досить незвичний характер. І знову ж таки перед нами - людина зі слабким характером: "Не было на свете человека вежливее, предупредительнее» уступчивее, чем он; но все вокруг, может быть и не отдавая себе отчета, чувствовали, что за его чрезмерно угодливыми и льстивыми манерами кроется малодушие и внутренняя неуверенность" (44, 20). Ніхто не знав, чому Амра вийшла заміж за цю людину. Проте сам адвокат Якобі дуже кохав свою дружину: "Он любил ее пылкой любовью, …, любовью покорной и боязливой". (44, 21). Я люблю тебя так сильно, что сердце мое иногда сжимается, и я не знав, что мне с собой делать, я люблю тебя сверх силы",- говорив Якобі своїй дружині, і часто такі розмови завершувалися його сльозами. А в дружини його була таємниця, про яку знало все місто, проте не знав чоловік: вона обманювала свого чоловіка з молодим музикантом Альфредом Лейтнером; "Это был стройный мужчина с дерзким лицом, светлыми, немного растрепанными волосами и ясной, самоуверенной улыбкой" (44, 22). І ось одного разу Амра вирішила влаштувати свято на честь "молодого весняного пива", з танцями, концертом, якому вона придавала особливу увагу. Був зібраний комітет для організації запланованого концерту. Амра пропонує своєму чоловікові Хрістіану Якобі своєрідну, шокуюючу і для нього самого, і для багатьох жителів міста, роль: "Христиан, я предлагаю, чтобы в конце программы ты в красном шелковом платьице спел шансонетку и что-нибудь станцевал.... А споешь ты, Христиан, песенку, которую сочинит господин Лейтнер, он будет и аккомпанировать тебе на рояле, у вас выйдет лучший и эффектнейший номер нашего праздника" (44, 25). Адвокат Якобі намагався відмовитися, але кохання до дружини перемогло і він погодився. Амра ж, поїхавши до свого коханця, запропонувала: "Напиши это для игре в четыре руки, слышишь! Мы вдвоем будем ему аккомпанировать, его пению и тащу, А я позабочусь о костюме..." (44, 26). Жорстокість дружиш адвоката дивує та шокує» Наступив день свята. І ось нарешті: "...последний номер, обрамленный в программе лавровым венком и гласящий: "Луизхен, пение и танцы. Музыка Альфреда Лейтнера". Страшною, гнітючою змальована остання сцена твору; "Замешательство охватило ряды зрителей, когда перед ними, неукюже приплясывая, возникла жалкая, отвратительно разряженная туша. Это был адвокат. Широкое, без складок, падающее до полу платье из кроваво-красного шелка облегало его бесформенное туловище, а глубокий вырез обнажал тошнотворно напудренную шею"... На голове возвышался белокурой парик, с воткнутым в него, покачивающимся из стороны в сторону зеленым пером. Из-под парика смотрело желтое, опухшее, несчастное лицо, выражавшее одновременно отчаяние и деланную веселость"...Не исходил ли от этой жалкой фигуре больше чем когда-либо холод страдания, который убивал всякую непосредственную веселость и неотвратимым гнетом мучительного беспокойства ложился на собравшееся общество? Одинаковый ужас светился в глубине бесчисленных глаз, устремленных на эту картину - те двое у рояля и супруг на подмостках... Безмолвный, неслыханней скандал длился по меньшей мере пять нескончаемо долгих минут" (44, 28). Трагічність цієї сцени є очевидною. Має наступити розв’язка. Якою вона буде? Т.Манн вирішує і цю історію трагічно: слабкий герой гине: гине адвокат Якобі, врешті зрозумівши, що над ним знущаються, і не витримавши цього сорому, цієї болі, - болі, яку йому спричинила дружина Амра, яку він так палко кохав: "При аккорде в фа мажор адвокат Якоби перестал танцевать. Он застыл, застыл посреди сцены с поднятыми вверх указательными пальцами... В полной тишине, не нарушаемой ни единым звуком, он медленно, с выражением тревоги переводил страшный взгляд все расширявшихся глаз с этой пара на публику и с публики на эту пару. Он все понял, кровь прихлынула к его лицу, - оно стало красным, как шелк платья, - тотчас же отхлынула, так что краснота сменилась восковой бледностью, и толстяк рухнул на затрещавшие доски" (44, 29). Молодий лікар, який знаходився серед глядачів, констатував смерть адвоката... Т.Манн у своєму творі, ніби попереджаючи, говорить: "Эта женщина была не так глупа, чтобы натворить бед" (44, 20), далі ж автор пише: Амра была слишком глупа, чтобы мучиться угрызениями совести и таким образом выдать себя" (44, 22). Проте в кінці твору звузить безжальна характеристика цієї жінки, яка так жорстоко вчинила з людиною, яка її без пам’яті, болісно кохала: и она, неспособная птичьим своим мозгом так быстро охватить происшедшее, пустыми глазами смотрела в публику" (44, 19).

Як ми бачимо, в обох ранніх творах Т.Манна ("Луїзхен" та "Маленький пан Фрідеман") від жорстокості кохання гинуть добрі, але слабкі духом герої-чоловіки. Вони обидва в нездоровими й фізично. В обох творах показана жорстокість жінок, які не зуміли оцінити сили почуттів цих героїв (особливо в новелі Луїзхен).

Т.Манн неодноразово стверджував, що великий вплив на філософеський розвиток молодого Т.Манна виявила філософія Шопенгауера. Однією з найулюбленіших книг письменника був твір Шопенгауера "Світ як воля та уявлення". Але однак не всі сторони і. не всі положення системи Шопенгауера були одинаково важливі для Т.Манна. Письменника перш за все приваблює те безпощадне засудження життя, його жорстокості та безглуздості, яке дає Шопенгауер. Безперервні та різнобічні страждання - ось до чого зводиться існування за Шопенгауером, і таке сприйняття дійсності Томасу Манну, як зазначають В.Адмоні та Т.Сільман (1, 55), здається близьким та правильним. Недаремно він говорив, що отримав від Шопенгауера "право на песимізм". Також близькою письменникові є думка про взаємозв’язок, взаємопоєднаність людських доль, про відмінність, різницю окремих істот, явищ, яка є лише "кающеюся". Т.Манн приймає і, як говорить Шопенгауер, наявність за цими явищами певної окритої сили - того, що Шопенгауер називає "волею". Постійне намагання волі поширитися, охопити все більшу ділянку ниття, підкоряючи собі Інші явища, Шопенгауер розглядає як процес неминучий, але трагічний, який є причиною бід і стращань, на землі. Переборювання волі, відмова від неї, тобто відмова від життєвої "практики", - єдиний спосіб вийти із кола страждань (вважав Шопенгауер). Для Т.Манна ці думки є досить важливими тому, що вони ніби обумовлюють його недовіру та страх перед "практикою" життя. Томас Манн, при усіх своїх метафізичних устремліннях, все ж таки є соціальне конкретним, як і будь-який великий митець. І ця конкретність була присутня і в його філософських роздумах, не дозволяючи йому слідувати за Шопенгауером у всіх питаннях.

Також на творчість та світогляд Т.Манна вплинули Вагнер та Ніцше - інші видатні представники духовного життя ХІХ ст. Сам письменник неодноразово вказував на свою залежність від Ріхарда Вагнера - композитора та Фрідріха Ніцше - філософа, який вважав себе пророком майбутнього. Музика Вагнера, афористичність та сила своєрідно ритмізованої прози Ніцше, образний та ритмічно підкорюючий виклад Шопенгауера - все це хвилювало молодого письменника. Вагнер та Ніцше, кожен по-своєму, приваблювали молодого Т.Манна, який намагався розібратися в картині сучасної дійсності.

Так, напр., "метафізичність" Вагнера пов’язується для Т.Манна з намаганням виявити глибокі, приховані корені зовнішніх речей та подій. А парадоксально загострена критика сучасного суспільства Ніцше, який оголошує сучасність періодом декадансу, слабкості та хвороб, утверджує Т.Манна в несприйнятті сучасності та дає йому ряд формул для її оцінки. Саме у Нїцше знаходить письменник протиріччя між життям та смертю, життям та хворобою, робить його основним протиріччям, яке визначає усю дійсність. У того ж Нїцше він знаходить і характеристику життя, як чогось досить безжалісного та жорстокого, проте єдино цінного. Від Ніцше йде і сприйняття інтелектуального начала, духа, мистецтва як чогось хворобливого.

Таким чином, в ранніх новелах Т.Манна думка письменника в значній мірі рухається в термінах та антитезах Ніцше, а іноді у нього з'являються й положення, досить близькі до положень цього філософа. Тому-то в цих творах кохання та нещастя, хвороби та слабкість духу героїв ідуть поруч. І як ми з’ясували, в проаналізованих новелах присутня глибока трагедійність.

1.3 Зображення теми кохання в новелах "Трістан" та "Тоніо Крегер"

Якщо в ранніх новелах Т.Манна життя завжди (і зовнішньо, і внутрішньо) перемагає хворобу, то тепер дух, мистецтво стають все значнішими та значнішими, перетворюючись у гідних суперників життя і навіть іноді перемагають його. В новелі "Трістан" (1902 p.) протилежність життя та духу, життя та мистецтва закриває протилежність життя та хвороби, хоча зв’язок між духом та хворобою тут усіляко підкреслюється. "Трістан" - перша новела Т.Манна, яка набула великої популярності. Які ж ідейні та художні риси цієї новели ставила її вище від ранніх новел?

Зазначимо, що тут присутня інша, більш лірична тональність новели, включаючи однак сатиричні та гротескні елементи, - поєднання цих рис створює стилістичне багатство "Трістана". Немає у ній і тієї "завеликої" ілюстративності, яка була часто притаманна раннім новелам. Дія в "Трістанї" зосереджена на обмеженій "ділянці" часу, складається з кількох органічно пов’язаних між собою епізодів, проте образи подані розгорнуто, а їхній характер розкривається з дивних іноді, але психологічно реальних дій.

Основна увага в новелі приділяється її герою, представнику "духа", модерністському письменнику Шпінелю, людині досить дивній, яка надто високо ставить свою письменницьку діяльність і весь живе в світі мистецтва. "Он был нелюдим и ни с кем не общался... На столе у него, на самом виду, постоянно лежала книга его собственного сочинения...Действие романа происходило в светских салонах, в роскошных будуарах, битком набитых изысканными вещами - гобеленами, старинной мебелью, дорогим фарфором, роскошными тканями и всякого рода драгоценнейшими произведениями искусства...Удивительно было то, что никаких других книг, кроме этой одной, он не написал, а писал он явно со страстью. Большую часть дня он проводил в своей комнате за этим занятием..." (44, 34,35). Реальне, практичне життя герой зневажає. В санаторії "Ейнфрід", де він відпочивав, Шпінель знайомиться з молодою дружиною купця з Бремена Габріелою Клетер’ян, яка тяжко захворіла після пологів: "Но от тяжелых и плотных тканей невыразимо нежная, миловидная и хрупкая головка молодой женщины казались еще более трогательной, милой и неземной. Ее каштановые волосы, стянутые в узел на затылке, были гладко причесаны, и только одна вьющаяся прядь падала на лоб возле правого виска, где маленькая, странная, болезненная жилка над четко обрисованной бровью нарушала своим бледно-голубым разветвлением ясную чистоту почти прозрачного лба. Эта голубая жилка у глаза тревожно господствовала над всем тонким овалом лица." (44, 32). Письменник Шпінель сприймає Габріелу як високопоетичну істоту і намагається залучити її до кола своїх почуттів та переживань. І частково він правий - у пані Клетер’ян є задатки до більш глибокого, одухотвореного внутрішньо