Виникнення і становлення філософських учень. Предмет філософії, його історичне трактування

РЕФЕРАТ

На тему: “Виникнення і становлення філософських учень. Предмет філософії його історичне трактування”

ВВЕДЕННЯ

Перші спроби людини осмислити навколишній його світ — живу і неживу природу, космічний простір, нарешті, самого себе — слід віднести до того періоду людського існування (імовірно, його можна датувати п’ятим - четвертим тисячоліттями до нашої ери), коли людина в процесі еволюції, перш за все розумової, почала диференціювати природу як місце свого існування, поступово виділяючи себе з неї. Саме внаслідок того, що людина стала сприймати тваринний і рослинний світ, космос як щось відмінне і протистояче йому, у нього почалося формування здібностей осмислювати дійсність, а потім і філософствувати, тобто робити висновки, виводи і висувати ідеї про навколишній його світ. Родоначальники філософського мислення з'явилися в прадавніх людських цивілізаціях — Єгипті, Шумерах, Вавилоні, свідоцтвом чому є багато чисельні історичні пам'ятники, на жаль) лише непрямі. Письмових свідоцтв діяльності мислителів цих цивілізацій до нас не дійшло.

Відомі нам найбільш прадавні вигадування, в яких формулюються філософські ідеї, з'явилися в другому тисячолітті до нашої ери в древній Індії, Древньому Китаї і декілька століть опісля в Древній Греції.

Як правило, це були літературні пам'ятники, в яких в міфологічній формі висловлювалися наївні ідеї про навколишній людину світ і робилися боязкі спроби його осмислення. Прадавні людські цивілізації, по суті, не мали міцних зв'язків і не робили взаємного впливу, що передбачає їх ізольованість один від одного, а отже, у філософському плані вони розвивалися сповна самостійно. Відомі у наш час джерела свідчать, що найбільшого успіху філософія досягла в Древній Греції, і саме грецька культура надала в подальшому переважаючу дію на розвиток людського суспільства. Неабиякою мірою цьому сприяли ті, що дійшли до нас в чималій кількості вигадування старогрецьких мислителів, поставлені в них проблеми, і високий рівень їх філософського аналізу.

Поняття філософія в буквальному розумінні означає любов до мудрості. Воно виникло в Древній Греції багато десятиліть опісля після появи філософствуючих людей. До речі, подібне характерний для будь-якої форми людської діяльності. Спочатку зароджується явище, деякий час вирушає на його розвиток і становлення і лише потім для його позначення знаходиться адекватне поняття. Традиційно прийнято вважати, принаймні у вітчизняній історико-філософській літературі, що поняття філософія вперше використовував Піфагор. Інші античні автори вважають, що пріоритет належить Геракліту. Але в будь-якому разі філософами вважалися люди, що займалися проблемами навколишнього їх світу, його збагненням, з'ясуванням місця і ролі в нім людини. Великі труднощі представляє питання про визначення предмету філософії. Ця проблема, виникнувши на зорі існування філософії, викликає спори і в даний час. Одні автори розглядали філософію як любов до мудрості, як науку про мудрість, інші ж як “прагнення до збагнення багатьох речей” (Геракліт).

Історично предмет філософії змінювався, що обумовлювалося суспільними перетвореннями) духовним життям, рівнем наукових, у тому числі філософських знань. В даний час філософія — це вчення про універсальні принципи буття і пізнання, єстві людини і його відношенні до навколишнього світу, іншими словами — наука про загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення.

1. Філософські ідеї в Древній Індії

Філософські ідеї в Древній Індії починають формуватися приблизно в другому тисячолітті до нашої ери. Раніших прикладів людство не знає. У наш час вони сталі відомі завдяки староіндійським літературним пам'ятникам під загальною назвою “Ведами”, що буквально означає знання, ведення. “Веди” є своєрідними гімнами, молитвами, співами, заклинання і тому подібне Написані вони приблизно в другому тисячолітті до н.е. на санскриті.

У “Ведах” вперше робиться спроба наблизитися до філософського тлумачення людину довкілля. Хоча в них міститься напівзабобонне, напівміфічне, напіврелігійне пояснення довколишньої людини світу, проте їх розглядають як філософських, а точніше передфілософських, дофилософских джерел. Власне, перші літературні твори, в яких робляться спроби філософствування, тобто тлумачення довколишньої людини світу, за своїм змістом і не могли бути іншими.

Філософськими творами, відповідними нашим уявленням про характер постановки проблем, та і формі викладу матеріалу і їх рішення, є “Упанішади”, що буквально означає сидіти у ніг вчителя і отримувати повчання. Вони з'явилися приблизно в IX—VI століттях до нашої ери і формою представляли, як правило, діалог мудреця зі своїм учнем або ж з людиною, що шукає істину і його учнем, що згодом стає. В цілому відома близько сотні Упанішад. Релігійно-міфологічне тлумачення довкілля в найбільш знаменитих “Упанішадах” переростає до певної міри в диференційоване осмислення явищ світу. Так, з'являються ідеї про існування різних видів знань, зокрема, логіки (риторики), граматики, астрономії, науки чисел і військової науки. Зароджуються ідеї і про філософію як своєрідної галузі знань. І хоча повністю позбавитися від релігійно-міфологічного тлумачення світу авторам “Упанішад” не удалося, можна рахувати “Упанішади” і, зокрема, такі з них, як “Бріхадарацьяка”, “Чхандогья”, “Айтарея”, “Іша”, “Кена”, “Катха” найранішими з відомих філософських творів.

У “Упанішадах”, в першу чергу в згаданих вище вигадуваннях, зроблена спроба постановки і обговорення таких істотних філософських проблем, як з'ясування першооснови природи і людини, єства людини, його місця і ролі в його довкіллі, пізнавальних здібностей, норми поведінки і ролі в цьому людської психіки. Зрозуміло, тлумачення і пояснення всіх цих проблем дуже суперечливо, а деколи зустрічаються думки, що виключають один одного.

Очолююча роль в поясненні першопричини і першооснови явищ світу, тобто місця існування відводиться духовному початку, який позначається поняттям “брахманом” або ж “атман”. Проте в інших випадках такими є їжа (анна) або ж певний речовий елемент — бухта, як яке найчастіше виступає вода або ж сукупність таких елементів, як вода, повітря, земля і вогонь.

Відзначаючи наявність спроби певною мірою натурфилософского пояснення першопричини і першооснови явищ світу і єства людини, слід зазначити, що очолююча роль авторами “Упанішад” все ж відводилася духовному початку — “брахманові” і “батману”. У більшості текстів “Упанішад” “брахман” і “атман” трактуються як духовний абсолют, безтілесна першопричина природи і людини. От як про це говориться в “Упанішадах”: “19. Брахман виник першим з богів, творець всього, охоронець світу”.

Воістину спочатку це було одним атманом. Не було нічого іншого, що б блимало. Він придумав: “Тепер я створю світи”. Він створив ці світи”.

Червоною ниткою через всі Упанішади проходить ідея про тотожність духовного єства суб'єкта (людини) і об'єкту (природи), що знайшло своє віддзеркалення в знаменитому вислові: “Ти є те”, або “Ти — одне з тим”.

“Упанішади” і викладені в них ідеї не містять логічно послідовної і цілісної концепції. При загальному переважанні пояснення світу як духовного і безтілесного в них представлені і інші думки і ідеї і, зокрема, робляться спроби натурфилософского пояснення першопричини і першооснови явища світу і єства людини. Так, в деяких текстах виявляється прагнення пояснити зовнішній і внутрішній світ, що складається з чотирьох або навіть п'яти речових елементів. Деколи світ представляється як недиференційоване буття, а його розвиток як послідовне проходження цим буттям певних станів: вогонь, вода, земля, або ж — газоподібне, рідке, тверде. Саме цим і пояснюється все те різноманіття, яке властиво світу, у тому числі, людському суспільству.

Пізнання і придбане знання підрозділяється в “Упанішадах” на два рівні: нижче і вище. На нижчому рівні можна пізнавати лише довколишню дійсність. Це знання не може бути достеменним, оскільки воно за своїм змістом є уривчастим, неповним. Пізнання істини, тобто духовного абсолюту, можливо лише через вищий рівень знання, яке отримується людиною за допомогою містичної інтуїції, остання ж, у свою чергу, формується в значній мірі завдяки йогическим вправам.

Одна з найважливіших проблем в “Упанішадах” — дослідження єства людини, його психіки, душевних хвилювань і форм поведінки. У цій області староіндійські мудреці добилися успіхів, неперевершених в інших світових центрах філософії. Так, мислителі Древньої Індії відзначають складність структури людської психіки і виділяють в ній такі елементи, як свідомість, воля, пам'ять, дихання, роздратування, заспокоєння і тому подібне Підкреслюється їх взаємозв'язок і взаємовплив. Безперечним досягненням слід вважати характеристику різних станів людської психіки і, зокрема, безсонний стан, легкий сон, глибокий сон, залежність цих станів від зовнішніх стихій і первоэлементов зовнішнього світу.

Приділяючи значну увагу етичним проблемам, автори “Упанішад” фактично закликають до пасивно-споглядальної поведінки і відношення до навколишнього світу, вважаючи вищим блаженством для людини повне усунення від всіх мирських турбот. До вищого блаженства вони відносять не плотські задоволення, а милостивий, спокійний стан душі. До речі, саме в “Упанішадах” вперше ставиться проблема переселення душ (самсара) і оцінка минулих дій (карма), що згодом отримало розвиток в релігійних віровченнях. Зрозуміло, цю проблему не можна оцінювати однозначно, наприклад, лише в релігійно-богословському ракурсі. Тут робиться також спроба за допомогою етичних принципів (дхармы) скоректувати поведінку людини на кожній стадії його існування.

Роль “Упанішад” в історії всієї індійської філософії надзвичайно велика. Вони, по суті, є фундаментом для всіх або майже всіх подальших філософських течій, що з'явилися в Індії, оскільки в них були поставлені або розроблялися ідеї, які тривалий час “живили” філософську думку в Індії. Можна сказати, що в історії Індії, а певною мірою і деяких довколишніх країн Середнього і Далекого Сходу, “Упанішади” є тим же, чим для Європи філософія Древньої Греції.

2. Філософська думка в Древньому Китаї

Одним з найраніших літературних пам'ятників Древнього Китаю, в якому викладені філософські ідеї, є “І цзин” (“Книга змін”). У назву цього джерела вкладений глибокий сенс, суть якого — це спроба відобразити процеси, що відбуваються в природі, включаючи її небесну сферу з природною системою зірок. Небесна природа (світ), разом з Сонцем і Луной, в процесі своїх щодобових орбіт, то піднімаючись, то опускаючись, творить все різноманіття піднебесного світу, що постійно змінюється. Звідси і назва літературного пам'ятника — “Книга змін”.

Строго кажучи, “Книга змін” — це ще не філософський твір, а своєрідна літературно-поетична лабораторія, в якій здійснюється перехід від дофилософских і в якій те міри міфологічних вистав до власне філософського мислення, а колективістська родова свідомість переростає в особові філософські погляди абсолютно мудрих людей.

“Книга змін” займає особливе місце в історії старокитайської філософської думки. Впродовж століть все або майже всі старокитайські мислителі намагалися тлумачити і коментувати її вміст.

Видними філософами Древнього Китаю, що багато в чому визначили її проблематику і розвиток на століття вперед, є Лаоцзи (друга половина VI — перша половина V ст до н.е.) і Конфуцій (Кун Фуцзи, 551—479 до н. э.). Хоча в Древньому Китаї творили і інші мислителі, все ж в першу чергу філософська спадщина Лаоцзи і Конфуція дає досить об'єктивне уявлення про філософські шукання старокитайських мислителів.

Своєрідна закономірність просліджується в тому, що про перших філософів, незалежно від регіону і часу діяльності, збереглися лише приблизні автобіографічні дані. Лаоцзи не становить в цьому плані винятку. Його ідеї викладені в книзі “Дао дэ цзин”, яка була підготовлена до друку його послідовниками і з'явилася на рубежі IV—III в до н.е. Важко переоцінити її значення в історії старокитайської думки. Досить сказати, що Лаоцзи і його вигадування заклали основи даосизму, першої філософської системи Древнього Китаю, що отримала довге життя і що не втратила значення в наші дні.

Філософські погляди Лаоцзи суперечливі. Дивуватися з цього не слідує, іншими вони і не могли бути. У ту епоху йшов процес становлення китайської філософії, і кожен великий мислитель, а Лаоцзи був таким, не міг не відобразити в своєму ученні суперечність світу, що оточував його. Центральне значення в даосистском ученні належить поняттю “дао”, яке постійне, а не одного разу, з'являється, народжується в будь-якій точці Всесвіту. Проте трактування його вмісту неоднозначне. З одного боку, “дао” означає природну дорогу всіх речей, не залежну ні від бога, ні від людей, і що є вираженням загального закону руху і зміни світу. Відповідно до цього підходу всі явища і речі, перебуваючи в стані розвитку і зміни, досягають певного рівня, після якого вони поступово перетворюються на свою протилежність. При цьому розвиток трактується своєрідно: воно йде не по висхідній лінії, а здійснюється по кругу.

З іншого боку, “дао” — вічне, незмінне, таке, що не має яких-небудь форм непізнаваний початок, що не сприймається органами людського чуття. “Дао” виступає як нематеріальна духовна основа всіх речей і явищ природи, у тому числі і людини. Приведемо деякі вислови про єство “дао” і форми його прояви, що містяться в “Дао дэ цзин”. По суті, йдеться про розумінні старокитайським мислителем єства буття. Ось приклад вислову, що визначає природне походження “дао”, а певною мірою і його тілесність: “Дао, що може бути висловлено, не постійний дао. Ім'я, що може бути названо, не є постійне ім'я. Безіменне є початок піднебіння і землі. Те, що володіє ім'ям є мати всіх речей”. І далі. “Людина слідує землі. Земля слідує піднебінню. Піднебіння слідує дао, а дао слідує природності”. А ось уривок, що характеризує безтілесність “дао” і форми його прояву. “Дао безтілесно і позбавлено форми, а у вживанні невичерпно. Про, якнайглибше, воно здається праотцем всього сущого. Якщо притупити його прозорливість, звільнити його від безладного стану, стримати його блиск, уподібнити його порошинці, то воно здаватиметься таким, що ясно існує. Я не знаю, чиє воно породження”. І далі. “Дао безтілесно. Воно настільки туманне і невизначено! Проте в його туманності і невизначеності містяться образи. Воно настільки туманне і невизначено, проте в його туманності і невизначеності приховані речі. Воно настільки глибоке і темно, проте в його глибині і темноті приховані якнайтонші частки. Ці якнайтонші частки володіють вищою дійсністю і достовірністю”.

Лаоцзи і його послідовники переконані в необхідності знань і відзначають їх величезну роль в людському житті. Проте їх ідеал знання, їх розуміння знання відрізняються своєрідністю. Це, як правило, споглядальне знання, тобто констатація, фіксація речей, явищ і процесів, що відбуваються в світі. Зокрема, це знаходить своє підтвердження у визнанні того, що “Оскільки все суще змінюється само собою, нам залишається лише споглядати його повернення (до Корню). Хоча речі (в світі) складні і всілякі, але всі вони розцвітають і повертаються до свого Корню. Повернення до колишнього Корню називаю спокоєм, а спокій називаю поверненням до єства. Повернення до єства називаю постійністю. Знання постійності називається досягненням ясності, а незнання постійності наводить до безладності і бід. Що знає постійність стає досконалим”. Лаоцзи робить спробу структурувати різні рівні знання: “Що знає людей — мудрий, знає себе — освічений”. Далі пропонується своєрідна методологія пізнання, суть якої зводиться до того, що по собі можна пізнати інших; по одній сім'ї можна пізнати останні; по одному царству можна пізнати інші; по одній країні можна пізнати Всесвіт. Яким чином я знаю, що Піднебесна така? Завдяки цьому.

А ось які ідеї висловлюються про соціальний пристрій суспільства і його управління. Так, характеризує стиль управління державою, а побічно це передбачає форми державного пристрою, старокитайський мислитель вважає кращим правителем того, про яке народ знає лише те, що він існує. Дещо гірше ті правителі, яких народ любить і прославляє. Ще гірше ті правителі, яких народ боїться, і гірше за всіх ті правителі, яких народ зневажає. Про метод, стилі державного управління говориться, що коли уряд спокійний, люди стають простодушними. Коли уряд діяльний, люди стають нещасними. І як своєрідна рекомендація і порада правителям пропонується не тіснити житла людей, не зневажати їх життя. Хто не зневажає простолюдинів, той не буде зневажаємо ними. Тому абсолютно мудрий, знаючи себе, не проникається гординею. Він любить себе, але сам себе не прославляє.

Подальше становлення і розвиток старокитайської філософії зв'язується з діяльністю Конфуція, мабуть, найвидатнішого китайського мислителя, чиє учення і зараз має мільйони шанувальників і не лише на території Китаю. Становленню Конфуція як мислителя багато в чому сприяло його знайомство із старокитайськими рукописами: “Книга пісень” (“Шиц-зін”), “Книги історичних віддань” (“Шуцзін”). Він привів їх в належний порядок, відредагував і зробив доступними для широкого ознайомлення. Велику популярність Конфуцію на багато століть вперед принесли змістовні і багаточисельні коментарі, зроблені їм до “Книги змін”.

Власні погляди Конфуція були викладені в книзі “Бесіди і думки” (“Лунь юй”), яка була опублікована учнями і послідовниками на підставі його висловів і повчань. Конфуцій є творцем оригінального этико-политического учення, деякі положення якого не загубили свого значення і в наші дні.

Основними поняттями конфуціанства, складовими фундамент цього учення, є “жэнь” (людинолюбство, гуманність) “чи” і. “Жень” виступає і як фундамент этико-политического учення і як його кінцева мета. Основний принцип “жэнь”: “Чого не бажаєш собі, того не роби людям”. “Лі” (шанобливість, норми гуртожитку, церемоніал, соціальний регламент) включає широкий круг правив, що регламентують, по суті, всі сфери суспільного життя, починаючи від сім'ї і включаючи державні стосунки, а також стосунки усередині суспільства — між окремими людьми і різними соціальними групами. Етичні принципи, соціальні стосунки, проблеми державного управління — головні теми в ученні Конфуція. Ось деякі вислови китайського мислителя, що дозволяють отримати уявлення про те, як він личить до позначених питань і як їх вирішує. Конфуцій вважає етичною поведінку, наприклад, сина, який за життя батька з повагою спостерігає його вчинки, а після смерті наслідує приклад його діянь і протягом трьох років не змінює порядків, заведених батьком. На питання про те, як потрібно управляти людьми і як змусити простолюдинів покорятися, Конфуцій відповідає: “Якщо наставляти людей за допомогою законоположень, якщо обмежувати і стримувати їх за допомогою покарань і страт, то хоча вони не скоюватимуть злочинів, але в серцях своїх не випробовуватимуть відрази до поганих вчинків. Якщо ж наставляти людей за допомогою етичних вимог і встановити правило поведінки “чи” згідно, то люди не лише соромитимуться поганих справ, але і щиро повернуться на праведну дорогу”.

І далі, якщо наближати щирих людей і ставити їх вище лукавих, то простолюдини будуть слухняні. Якщо ж наближати лукавих людей і ставити їх над щирими людьми, то простолюдини не будуть слухняні. Із сказаного виходить, що взаємини між людьми повинні будуватися на етичних принципах, а керівництво суспільством і державою повинне здійснюватися з врахуванням звичаїв, традицій країни, пошани до попередніх поколінь, з опорою на порядність і здоровий людський розум.

У тому, що стосується осмислення і пізнання навколишнього світу, Конфуцій в основному повторює ідеї, висловлені його попередниками, і зокрема, Лаоцзи, в чомусь навіть поступаючись йому. Так, навколишній світ, природу Конфуцій, по суті, звужує і обмежує лише небесною сферою. Істотним елементом природи у нього виступає доля, як щось природжено зумовлює єство і майбутнє людини. Так він говорить: “Що можна сказати про піднебіння? Зміна чотирьох пір року, народження всього сущого”. Про долю говориться: “Все спочатку зумовлено долею, і тут нічого не можна ні збавити, ні додати. Бідність і багатство, винагорода і покарання, щастя і нещастя мають свій корінь, створити який сила людської мудрості не може”. Аналізуючи природу людського знання і можливості пізнання, Конфуцій вважає, що за своєю природою люди схожі між собою. Лише вища мудрість і крайня дурість незмінні. Люди починають розрізнятися один від одного завдяки звичкам і вихованню. Що ж до рівнів знання, то він проводить наступну градацію: “Вище знання — це природжене знання. Нижче — знання, придбані ученням. Ще нижче — знання, придбані у результаті подолання труднощів. Найбільш нікчемний той, хто не бажає витягувати повчальні уроки з труднощів”.

Отже, можна з повною підставою стверджувати, що Лаоцзи і Конфуцій своєю філософською творчістю заклали міцний фундамент для розвитку китайської філософії на багато століть вперед.

3. Філософія в Древній Греції

Європейська і значна частина сучасної світової цивілізації прямо або побічно є продуктом старогрецької культури, найважливішою частиною якої є філософія. З врахуванням цієї парадигми наше відношення до старогрецької культури не може бути неупередженим і навіть більш того, вимагає більшої уваги і зацікавленого відношення. Власне кажучи, ці думки не є оригінальними. Все або майже всі європейські дослідники якщо не перебільшували роль і значення Древньої Греції в розвитку сучасної цивілізації, то, принаймні, ніколи цю роль не зменшували.

Нагадаємо, що під Древньою Грецією мається на увазі цивілізація, яка в VII — VI вв. до н.е. включала ряд рабовласницьких держав, розташованих на півдні Балканського півострова, островах моря Егейського, побережжі Фракиі і західній береговій смузі Малої Азії і що розповсюдили свої володіння в період грецької колонізації (VIII — V вв. до н. э.) на Південну Італію і Східну Сіцілію, на південь Франції, північне побережжя Африки, побережжя Чорного моря і чорноморських проток.

Філософія в Древній Греції виникає на рубежі VII—VI вв. до н.е. Відомо, що першими грецькими філософами були Фалес, Анаксимандр, Анаксимен, Піфагор, Ксенофан, Геракліт, чиє життя і діяльність випадає на VI ст до н.е.

При аналізі грецької філософії в ній виділяють три періоди: перший — від Фалеса до Арістотеля; другий — грецьку філософію на римському світі і, нарешті, третій — неоплатоновскую філософію. Хронологічно ці періоди охоплюють понад тисячу років, з кінця VII ст до н.е. до VI ст поточного літочислення. Об'єктом нашої уваги буде лише перший період. У свою чергу перший період доцільно розділити на три етапи. Це необхідно для того, щоб чіткіше позначити розвиток старогрецької філософії як по характеру досліджуваних проблем, так і їх рішенню. Перший етап першого періоду — це в основному діяльність філософів Мілетськой школи Фалеса, Анаксимандра, Анаксимена (назву отримала по найменуванню іонійського міста Мілет); другий етап — це діяльність софістів, Сократа і сократиков і, нарешті, третій включає філософські ідеї Платона і Арістотеля.

Слід зазначити, що про діяльність перших старогрецьких філософів практично, за невеликим винятком, достовірних відомостей не збереглося. Так, наприклад, про філософські переконання філософів Мілетськой школи, а в значній мірі і про філософів другого етапу, відомо, головним чином, з творів подальших грецьких і римських мислителів і в першу чергу завдяки роботам Платона і Арістотеля.

Натурфілософія в Древній Греції

Першим старогрецьким філософом прийнято вважати Фалеса (ок. 625—547 до н. э.), засновника милетской школи. Згідно Фалесу, все різноманіття природи, речей і явищ можна звести до однієї основи (первостихии або першооснові), як якої він розглядав “вологу природу”, або воду. Фалес вважав, що все виникає з води і в неї ж повертається. Він наділяє першооснову, а в ширшому розумінні весь світ одушевленою і божественністю, що знаходить своє підтвердження в його вислові: “світ одушевлений і повний богів”. При цьому божественне Фалес, по суті, ототожнює з першоосновою — водою, тобто матеріальним. Фалес, згідно затвердженням Арістотеля, стійкість землі пояснював тим, що вона знаходиться над водою і володіє, подібно до шматка дерева, спокоєм і плавучістю. Цьому мислителеві належать багаточисельні вислови, в яких були висловлені цікаві думки. Серед них і загальновідоме: “пізнай самого себе”.

Після смерті Фалеса на чолі Мілетськой школи став Анаксимандр (ок. 610—546 до н. э.). Про його життя практично не збереглися жодних відомостей. Вважається, що йому належить робота “Про природу”, про вміст якої відомо з вигадувань подальших старогрецьких мислителів, серед них — Арістотель, Цицерон, Плутарх. Погляди Анаксимандра можна кваліфікувати як стихійно-матеріалістичні. Як першооснова всього сущого Анаксимандр рахує апейрон (безмежне). У його інтерпретації апейрон не є ні водою, ні повітрям, ні вогнем. “Апейрон є не що інше, як матерія”, яка знаходиться у вічному русі і породжує безконечну безліч і різноманіття того, що всього існує. Можна, мабуть, вважати, що Анаксимандр певною мірою відходить від натурфилософского обгрунтування першооснови і дає глибше його тлумачення, вважаючи як першооснова не який-небудь конкретний елемент (наприклад, воду), а визнаючи таким апейрон — матерію, що розглядається як узагальнена абстрактна першооснова, що наближається по своєму єству до поняття і що включає істотні властивості природних елементів.

Анаксимандра, мабуть, можна вважати першим старогрецьким мислителем, в якого зустрічається спроба пантеїстичного тлумачення світу. На відміну від Фалеса, який обожнював природу, він врівноважує, ототожнює природу з богом, зокрема, це виявляється в його словах про те, що є народжені боги, які періодично виникають і зникають, причому ці періоди тривалі. Цими богами, на його думку, є незліченні світи. Він же висуває ідею про незліченність світів, які виникають і зникають. Це підтверджується і його твердженням, що “ці міри— то руйнуються, то знову народжуються, причому кожен (з них) існує протягом можливого для нього часу”.

Представляють інтерес наївно-матеріалістичні ідеї Анаксимандра про походження життя на Землі і походженні людини. На його думку, перші живі істоти виникли у вологому місці. Вони були покриті лускою і Шипом. Вийшовши на землю, вони змінили свій спосіб життя і придбали інший вигляд. Людина сталася від тварин, зокрема, від риб. Людина тому зберігся, що із самого початку був не таким, як нині.

Останнім відомим представником Мілетськой школи був Анаксимен (ок. 588— ок. 525 до н. э.). Про його життя і діяльність також стало відомо завдяки свідоцтвам пізніших мислителів. Як і його попередники, Анаксимен надавав велике значення з'ясуванню природи першооснови. Таким, на його думку, є повітря, з якого все виникає і в який все повертається. Анаксимен обирає як першооснову повітря внаслідок того, що він володіє такими властивостями, яких немає (а якщо є, то недостатньо) у води. Перш за все, на відміну від води, повітря має необмежене поширення. Другий аргумент зводиться до того, що світ як жива істота, яка народжується і вмирає, вимагає для свого існування повітря. Ці ідеї знаходять підтвердження в наступному твердженні грецького мислителя: “Наша душа, будучи повітрям, є для кожного з нас принципом об'єднання. Точно також дихання і повітря объемлют весь всесвіт”.

Оригінальність Анаксимена не в переконливішому обгрунтуванні єдності матерії, а в тому, що виникнення нових речей і явищ, їх різноманітність пояснюються їм різними мірами згущування повітря, завдяки чому утворюються вода, земля, камені і т. п., а із-за його розрідження формується, наприклад, вогонь. Появу холоду він пояснював як результат згущування повітря, а тепло — як наслідок його зріджування. В результаті повного згущування повітря з'являється земля, а потім і гори. Таке трактування різноманіття світу було глибшим і зрозумілішим, чим у його попередників, і не випадково саме анаксименовская інтерпретація різноманіття світу набула досить широкого поширення в античній філософії. Стабільність, міцність землі пояснювалася тим, що вона, будучи плоскою, парить в повітрі, і так само як сонце, місяць і інші вогненні небесні тіла, тримається на повітрі.

Як і його попередники, Анаксимен визнавав незліченність світів, вважаючи, що всі вони сталися з повітря. Анаксимена можна розглядати як засновника античної астрономії, або вчення про піднебіння і зірки. Він вважав, що всі небесні світила — сонце, місяць, зірки, інші тіла ведуть своє походження від землі. Так, утворення зірок він пояснює зростаючим розрідженням повітря і мірою його видалення від землі. Близькі зірки виробляють тепло, яке падає на землю. Далекі зірки не виробляють тепло і знаходяться в нерухомому стані. Анаксимену належить гіпотеза, що пояснює затьмарення сонця і місяця.

Підводячи підсумок, слід сказати, що філософи Мілетськой школи заклали хороший фундамент для подальшого розвитку античної філософії. Свідоцтвом цього служать як їх ідеї, так і той факт, що все або майже все подальші старогрецькі мислителі більшою чи меншою мірою зверталися до їх творчості. Істотним є і те, що, не дивлячись на присутність в їх мисленні міфологічних елементів, його слід кваліфікувати як філософське. Вони зробили упевнені кроки по подоланню мифологізма і заклали серйозні передумови для нового мислення. Розвиток філософії у результаті йшов по висхідній лінії, що створювало необхідні умови для розширення філософської проблематики і поглиблення філософського мислення.

Видатним представником старогрецької філософії, що вніс помітний вклад до її становлення і розвитку був Геракліт Ефеський (ок. 54—540 до н.э.— рік смерті невідомий). Особа Геракліта вельми суперечлива. Походить з царського роду, він поступився успадкованим саном своєму братові, а сам віддалився в храм Артеміди Ефесськой, присвятивши свій час заняттям філософією. Отримавши від персидського царя Дарія Гистаспа запрошення приїхати до Персії і познайомити його зі своєю філософією, Геракліт відповів так: “Всі смертні люди, що живуть на землі, чужі істині і справедливості і дорожать непомірністю і порожніми думками, слідуючи своєму злому нерозумінню. Я ж, досягнувши забуття всього злого і уникаючи переслідуючої мене безмірної заздрості і зарозумілості великих світу сього, не поїду до Персії, задовольняючись малим і живучи по-своєму”. Більшість народу він вважав безрозсудною і тупою і лише небагато хорошими. Для нього один був рівноцінний десяти тисячам, якщо він найкращий. На схилі віку Геракліт віддалився в гори і вів життя відлюдника.

Основне, а можливо, єдиний твір Геракліта, який дійшов до нас в уривках, згідно одним дослідникам, називався “Про природу”, а інші називали його “Музи”.

Аналізуючи філософські погляди Геракліта, не можна не бачити, що як і його попередники, він в цілому залишився на позиціях натурфілософії, хоча деякі проблеми, наприклад, діалектики, протиріччя, розвитку їм аналізуються на філософському рівні, тобто рівні понять і логічних висновків.

Історичне місце і значення Геракліта в історії не лише старогрецької філософії, але і усесвітньою полягає в тому, що він був першим, як сказав Гегель, у кого “ми бачимо завершення передуючої свідомості, завершення ідеї, її розвиток в цілісність, що є початком філософії, оскільки вона виражає єство ідеї, поняття безконечного, в собі і для себе сущого, як те, що воно є, а саме як єдність протилежностей — Геракліт перший висловив цінність, що назавжди зберегла, ідею, яка аж до наших днів залишається одній і тій же у всіх системах філософії”.

У основі всього сущого, його першоосновою, первовеществом Геракліт рахував первоогонь — тонку, рухливу і легку стихію. Світ, Всесвіт не створив ніхто ні з богів, ні з людей, але вона завжди була, є і буде вічне живим вогнем, згідно своєму закону, що спалахує і згасає. Вогонь розглядається Гераклітом не лише як єство всього сущого, як перше єство, як першооснова, але і як реальний процес, внаслідок чого завдяки розгоранню або згасанню вогню з'являються всі речі і тіла.

Діалектика, по Геракліту, це перш за все зміна всього сущого і єдність безумовних протилежностей. При цьому зміна розглядається не як переміщення, а як процес: становлення Всесвітом, Космосу. Тут є видимою глибока думка, виражена, правда, недостатньо чітко і ясно, про перехід від буття до процесу становлення, від статичного буття до битік” динамічному. Діалектична думок Геракліта підтверджується багаточисельними висловами, які навіки увійшли до історії філософської думки. Це і знамените не “можна двічі увійти до однієї і тієї ж річки”, або “все тече, ніщо не перебуває ц ніколи не залишається тим же”. І вже зовсім філософський по характеру вислів: “буття і небуття є одне і те ж, все є і немає”.

Із сказаного вище виходить, що діалектику Геракліта до певної міри властива ідея становлення і єдності протилежностей. Крім того, в наступному його твердженні, що частина відмінна від цілого, але вона є також те ж саме, що і ціле; субстанція ціла і частина: ціле у всесвіті, частина — в цій живій істоті, є видимою ідея збігу абсолютного і відносного, цілого і частини.

Про принципи пізнання Геракліта висловитися однозначно неможливо. (До речі, ще за життя Геракліта нарекли “темним”, і це сталося не в останню чергу із-за складного викладу ним своїх ідей і трудності їх розуміння). Мабуть, можна передбачити, що своє вчення про єдність протилежностей він намагається розповсюдити і на пізнання. Можна сказати, що природний, плотський характер знань він намагається поєднати з божественним розумом, виступаючим дійсним носієм знання, розглядаючи як перше, так і друге як першооснова знання. Так, з одного боку, над усе він цінує те, чому нас учать зір і слух. При цьому очі точніші свідки, ніж вуха. Тут примат наочного плотського знання в наявності. З іншого боку — загальний і божественний розум, через участь в якому люди стають розумними, вважається критерієм істини, а тому на довіру заслуговують те, що всім представляється загальним, володіє переконливістю через свою причетність загальному і божественному розуму.

Філософські ідеї Сократа

У становленні і розвитку філософії в Древній Греції видатне місце належить Сократу (470—469 — 399 до н. э.). Зробивши філософію своєю спеціальністю, а судячи по відомостях, що дійшли, це так і було, оскільки окрім декількох років, проведених як воїн, Сократ нічим не іншим займався старогрецький мислитель проте не залишив після своєї кончини філософських творів. Пояснюється це просто: свої ідеї Сократ вважав за краще висловлювати в усній формі учням, слухачам і опонентам.

Те, що відомо про життя і діяльність Сократа, дійшло до нас завдяки роботам Ксенофонта, Платона і Аристотеля. Саме на підставі їх спогадів, головним чином перших два, можна викладати погляди Сократа, оскільки у Аритотеля, по суті, немає нічого іншого, чого б не було в Ксенофонта або Платона. Сучасників приголомшувало у Сократа багато що: неординарна зовнішність, спосіб життя, висока моральність, парадоксальність думок і глибина філософського аналізу.

Сократ є, по суті, першим старогрецьким філософом, хто відходить від натурфілософського тлумачення світу і філософськи, тобто шляхом міркувань і висновків, намагається знайти істину, відповіді на поставлених їм самим і його попередниками-філософами питання. Іншими словами, предметом його філософських міркувань є людська свідомість, душа, людське життя в цілому, а не космос, не природа, як це було у його попередників. І хоча він ще не дійшов до платонівського або арістотелівського розуміння філософії, безперечне те, що він заклав основи їх переконань.

Аналізуючи проблеми людського буття, Сократ всю увагу в своїх мовах і бесідах приділяв питанням етики, тобто тим нормам, по яких людина повинна жити в суспільстві. При цьом