Красномовство в Біблії

Біблія, за поглядом самих її творців і численних віруючих, створена як особливе слово, Слово-Об'явлення вищої, надлюдської істини, Слово Боже. Біблійне слово є передусім "прямим", "щирим" вираженням міркувань та емоцій. Власне, за Біблією, весь світ створено "словом Божим": Слову тут надано незвичайно високої ролі; воно неначе конденсує матерію світу, творить "з нічого" (за християнським поглядом, це Слово як передвічний Син Божий і є Христос, що згодом втілюється в Іісуса з Назарету.

Отож, сама думка про будь-які "правила красномовства" не могла виникнути в тому давньоєврейському світі, в якому цю книгу було створено: "що говорити" тут завжди було важливіше, ніж "як говорити". Тому не варто шукати тут риторичних правил, подібних до тих, що їх висунула греко- римська античність.

Але це не означає, що в біблійному тексті немає ні риторичних прийомів, ні певної системи користування ними, хоча складалися вони цілком стихійно і за байдужості авторів біблійного тексту до всякого "словокрутійства". Власне, перед нами картина, дуже подібна до тієї, яку ми спостерігали в інших давньосхідних літературах: риторичні моменти спонтанно виникають в текстах релігійного, законодавчого чи політичного характеру, подібно до того, як цукор міститься у зв'язаному вигляді в живому яблуці (антична наука, навпаки, "рафінувала" конкретні знання).

Однак Біблія, яка на рівних засадах з античною спад-шиною стала фундаментом європейської й не лише європейської культури, була не менш важливим чинником формування пізньої європейської риторики, ніж правила Ціцерона. Понад тисячу років література в Європі й почасти на Сході формувалася в річищі церковності, тому уявити собі європейську риторику середньовіччя чи Нового часу без біблійного впливу неможливо. Тому аналіз риторичних моментів Біблії, при всій своєрідності останніх, постає перед нами як важливе завдання — тим більше, що майже в усіх поширених наших підручниках (за одним-єдиним винятком) риторику Біблії просто не беруть до уваги.

Входження у світ Біблії потребує для світського читача певних зусиль: неможливо зрозуміти характеру біблійного слова без урахування його ідеологічного змісту. Риторичний прийом у біблійного автора, звичайно, не є самоціллю, а покликаний уславити Бога, піднести того, хто вірує в Бога, занепокоїти того, хто не вірує. Водночас поряд з такою жорсткою ідеологічною установкою виникають і тексти, сповнені щирого поетичного почуття, й висока риторика, які мають загальнолюдський характер і цікаві для будь-якого читача, що не байдужий до можливостей слова. Отож, спробуємо увійти в світ Біблії — ця книга багато що сформувала в нашій картині буття і продовжує впливати на моральні норми суспільства, в якому ми живемо.

Щодо такої спеціальної сфери, як церковна проповідь, то зрозуміло, що саме ідеологічна спрямованість Біблії є тут стрижневою. Проте священики як оратори вже багато століть спираються і на античний ораторський досвід, на класичні засади риторики. Але церковний погляд на красномовство подібний до використання таланту живописця в малюванні ікон: гарно намалювати бажано, але не обов'язково, головне — дотримання канону, що фіксує ідейний зміст. Так і в проповідництві: установка тут не на красу виразу, а на його духовну змістовність. Проте кращі зразки церковної проповіді відзначаються вишуканою риторичною майстерністю.

Красномовство в Старому Завіті

Біблія була створена для того, щоб донести до людей, віруючих в Єдиного Бога, поняття про метафізичні та екзистенціальні проблеми буття і моральні настанови.

Світ біблійної риторики своєрідний. Для того щоб зрозуміти його, слід пройнятися тими ідеями та почуттями, що хвилюють не лише людину біблійних часів, а й нашого сучасника-віруючого, "церковну людину". Це тим цікавіше, якщо взяти до уваги висоту, на яку в Біблії піднесено слово, зокрема слово оратора. Оратор тут не мислиться ні від природи талановитим, ні спеціально навченим.

Характерним щодо цього є усвідомлення можливостей слова великим пророком Ізраїлю Мойсеєм. Коли Бог закликав Мойсея бути вождем народу, обранець виявив неприховану стурбованість:

"Та Мойсей сказав до Господа: "О Господи — я не промовець ні від учора, ні від позавчора, ані відтоді, коли Ти говорив був до Свойого раба, бо я тяжкоустий та тяжкоязикий". І сказав йому Господь: "Хто дав уста людині? Або Хто робить німим чи глухим, чи видючим чи темним — чи ж не Я, Господь? А тепер іди, а Я буду з устами твоїми, і буду навчати тебе, що ти маєш говорити". А він відказав: "Молю Тебе, Господи, — пошли іншого, кого маєш послати". І запалав гнів Господній на Мойсея, і Він сказав: "Чи ж не Аарон твій брат, Левит? Я знаю, що він добре буде говорити... І ти будеш говорити до нього, і вкладеш слова ці в уста його, а Я ... буду навчати вас, що маєте робити. І він буде говорити за тебе до народу. І станеться, — він буде тобі устами, а ти будеш йому замість Бога ... (2М. 4:10—16)"!.

Отже, Біблія розглядає ораторське слово як певне осягнення істини й поділяє зміст промови та ЇЇ "добру" (чи "тяжковусту") форму. На першому місці зміст, а форма — другорядна; її може навіть надати слову "тяжковус-того" пророка інша людина, Аарон, який має, на відміну від свого брата, природні ораторські здібності.

Водночас і питання юридичного характеру та судове красномовство посідають у Старому Завіті надзвичайно значне місце. Адже центральне поняття Біблії — це поняття 3 а к о н у. Відповідно до концепції авторів Біблії, саме Закон, який чітко поділяв добро й зло, відрізняв стародавнього ізраїльтянина як представника "народу святих" від язичника, що жив за власним настроєм.

Закон — це, в першу чергу, 10 заповідей Божих (Декалог) та 603 приписи. Якщо Заповіді були "правом божественним", моральним імперативом, то Приписи були "правом людським" і мислилися як "продовження Закону". В сумі своїй вони мали на меті встановити конкретну систему практичних рекомендацій: як же досягти святості життя.

Десять Заповідей стали основою нашого почуття правди й добра, нашої моралі, і тому варто знати їх як певний код, спільний для культур, що базуються на Біблії. А це не так вже й мало: окрім відносно нечисленних юдаїстів, такі глобальні цивілізації, як християнська та ісламська, буду-

1 Тут і далі цитується з Біблії, виданої Українським Біблійним товариством, 1994 р. (— Ред.).

ють свої принципи та право на Декалозі, незважаючи на відому напруженість між цими релігійними спільнотами. Десять Заповідей Божих

1. Я Господь Бог твій, нехай не буде у тебе інших богів, окрім Мене.

2. Не роби собі ідола, ані якої подоби до того, що на небесах угорі і на землі внизу, і що у воді під землею: не поклоняйся їм і не служи їм.

3. Не взивай імені Господа Бога твого марно.

4. Пам'ятай день суботній, щоб святкувати його: шість днів працюй і пороби всі діла твої, а день сьомий — субота Гоподеві Богу^ твоєму.

5. Шануй батька твого і матір твою, щоб добре було тобі та щоб довголітнім був ти на землі.

6. Не вбивай.

7. Не перелюбствуй.

8. Не кради.

9. Не подавай на друга твого посвідчення неправдивого.

10. Не пожадай жони друга твого, не пожадай дому ближнього твого, ні поля його, ні раба його, ні рабині його, ні вола його, ні осла його, ні всякого скоту його, ні всього, що є ближнього твого.

Десять Заповідей і були початком розвою юридичної думки та судового красномовства в Давньому Ізраїлі. "Автори Біблії слідом за десятьма заповідями помістили "Закони завіту", тобто звід законів, що приписувалися Мой-сею, — закони Мойсееві. Вони близькі до відомих законів Хаммурабі, та й до законів інших східних народів"1.

Це зрозуміло, бо ж Декалог потребував конкретизації в повсякденних ситуаціях людського життя. І тут юридична риторика набуває, на відміну від Декалогу, конкретності й точності, але не втрачає своєї патетичності:

"Коли буде серед тебе вбогий, один із братів твоїх ув одній із брам твоїх у Краї твоїм, що Господь, Бог твій, дає тобі, то не зробиш запеклим свого серця, і не замкнеш своєї руки від убогого брата свого, бо конче відкриєш свою руку йому, і конче позичиш йому за його потребою, що буде бракувати йому..." (5М. 15:7—9).

Часом Приписи начебто входять у протиріччя із Заповідями. Так, за намовляння служити чужим богам, за непослух до батьків або за перелюбство належало забити винних каменями на смерть (Повт. 13: 10; 21:21; 22:24). Але заповідь "Не убий" мислилася як така, що охороняє лише людей, що дотримувалися Закону; порушник його опинявся беззахисним поза його межами.

Приписи мали тенденцію до розростання в розгалужених коментарях. Існували тоді навіть школи законників — Дім Шаммая та Дім Гіллеля, — які змагалися між собою у сфері витлумачення Закону, "суворого" чи "м'якого" (згодом з цих коментарів виросте Талмуд).

Але юридичний момент в Біблії — другорядний порівняно зі словом-проповіддю, що викладає метафізичні основи віри. Найвищим видом релігійної риторики у Старому Завіті є пророче слово. Саме "з волі Божої" говорять у Біблії пророки — носії високого морального ідеалу народу, і їхню риторику часто підсилюють яскраві художні образи. Ось пророк Ісайя бачить видіння в Храмі Єрусалимському: сам Бог в оточенні шестикрилих серафимів заповнює простір Храму, й пророк жахається:

"...Горе мені, бо я занапащений! Бо я чоловік нечисто-устий, і сиджу посеред народу нечистоустого, а очі мої бачили Царя, Господа Саваота!"

І прилетів до мене один з Серафимів, а в руці його ву-гіль розпалений, якого він узяв щипцями з-над жертівни-ка. І він доторкнувся до уст моїх та й сказав: "Ось доторкнулося це твоїх уст, і відійшло беззаконня твоє, і гріх твій окуплений" (Іс. 6:5—7).

Слово пророче "темне", бо людина "тяжкими" вустами намагається виразити чисте, мов "розтоплене срібло", Слово Боже (пророк Єремія); воно, це слово, буває іноді для повсякденної свідомості езотеричним (тобто "закритим", з прихованим змістом). Його може почути й зрозуміти той, "хто вуха має", бо промовляють пророки про речі високі, які не одразу осягає людський розум. Згадаймо трактування в християнстві такої ситуації: коли пророк Єремія віщував людям у VII ст. до н. е. про майбутній Новий Завіт Бога з давньоєврейським народом і людством загалом, мало хто міг зрозуміти, що йдеться про часи Іісуса Христа (Єр. 31—34). Так само трактовано в християнстві прозріння пророка Ісайї, який, на погляд Церкви, точно описав мученицьку смерть Христа в Єрусалимі, Його Воскресіння (Іс. 45:23); зрозуміти сенс цих пророцтв, вважа-ють християни, допоміг час. Саме в цьому полягає сила цього риторичного прийому: пророк "бачить наперед", він говорить з волі небес.

"У давньоєврейській поезії немає грецької витонченості й латинської кришталевої чіткості. Слова пророків рвуться з нестримною силою, що здатна зруйнувати будь-які форми. Мов удари молота, падають рядки..."1.

Такий різновид старозавітного красномовства, як слова повчальні (дидактичні), був створений мудрецями (ха-камами), які не претендували безпосередньо виражати голос Бога, їхні повчання, базуючись на Десяти Заповідях, начебто ілюструють та коментують богословсько-моральні максими життєвими прикладами, літературними історіями, афоризмами. Особливо розвинулося це в часи, коли давній Ізраїль створив своє царство, де за царя Соломона (X ст. до н. е.) було збудовано величний храм Богові. При тому храмі існував справжній "літературний інститут" таких мудреців-хакамів (від євр. хокма — мудрість), що створили під патронатом Соломона Книги Писань, в які заносили часом і вислови самого Соломона. На відміну від пророчого слова, тут панує пафос осягнення мудрості через життєвий, повсякденний матеріал.>Характерна щодо цього літературна постать самого царя Соломона, який є втіленням ідеалу премудрого властителя. Він згаданий як вправний судовий оратор: подано хрестоматійний приклад, як він розсудив двох жінок, що разом мали пологи. Та з них, чия дитина померла, спробувала підмінити своє мертве дитя чужим. Цар наказав, на жах усім, розтяти дитину навпіл і дати матерям по половині. Але тоді справжня мати заволала: нехай його візьме ота! А лже-мати лише повторювала: рубайте! нехай ні мені, ні їй! Отоді всі зрозуміли, хто справжня мати.

Мудрість Соломонова досягла апофеозу в книгах афоризмів з філософських міркувань. Передусім це Книга Ек-клезіаста (грецькою мовою — Проповідника), що фіксує жанр релігійної проповіді, яка доносить до слухачів істини віри. Але це досить дивна проповідь: "Цю книгу недаремно характеризують як "визначну пам'ятку протесту проти ортодоксальної "премудрості"1: це міркування на межі сумніву, запитання до Творця (щоправда, цей риторичний прийом діє з особливою силою, коли у фіналі всі ці запитання "знімаються").

Книга Екклезіаста є виразом рефлексії людини, яка володіла всім, чого душа забажає, й усвідомила врешті-решт, що життєві принади — ніщо інше, як марнота, суєта суєт. Соломон був великим царем, шанованим сусідніми володарями, та авторитетом для народу. Він збагнув мудрість усіх народів і мав успіх в усіх своїх справах. А проте земне життя в його очах втрачає ціну, бо воно нетривке, плинне:

"Я сказав був у серці своєму: Судитиме Бог справедливого й несправедливого, бо для кожної справи є час, і на всяке там діло. Я сказав був у серці своєму: Це для людських синів, щоб Бог випробовував їх, і щоб бачити їм, що вони як ті звірі, бо доля людських синів і доля звірини — однакова доля для них. Як оці помирають, так само вмирають і ті, і для всіх один подих, і нема над твариною вищості людям, — марнота бо все!.. Все до місця одного йде: все постало із пороху, і вернеться все знов до пороху... Хто те знає, чи дух людських синів підіймається вгору, і чи спускається вділ до землі дух скотини?.." (Екл. 3:17—21).

Отож, Екклезіаст поетично змальовує красу й принади життя, водночас підкреслюючи його скороминучість, нагадуючи про необхідність завжди пам'ятати про Господаря життя і смерті.

Приповісти Соломонові сконденсували життєвий досвід тодішнього суспільства, його погляд на добро і зло. Соломон говорить про цнотливість і розпусту, про подружнє життя, про князів та убогих, доброчесних та п'яниць, добрих і злих тощо:

"Бо блудниця — то яма глибока, а криниця тісна — чужа жінка. І вона, мов грабіжник, чатує, і примножує зрадників поміж людьми" (Пр. 23:27, 28). "Нікчемна людина копає лихе, а на устах її — як палючий огонь. Лукава людина сварки розсіває, а обмовник розділює друзів" (Пр. 16:27,28). "Вино — то насмішник, напій п'янкий — га-ласун, і кожен, хто блудить у ньому, немудрий" (Пр. 20:1).

1 История всемирной литературы: В 9 т. — М., 1978. — Т. 1. — С. 295.

Повчання Соломона "часто не позбавлені гумору"1.

Дуже близькі до соломонових Приповістей Повчання Іісуса, Сина Сирахового, проповідника, який залишив по собі збірку витончених за думкою й досконалих за формою афоризмів:

"Смуток у злиднях перебуває, а вбогого життя — згідне з його серцем. Смуткові серцем своїм не віддавайся, відкидай його геть — про кінець пам'ятай свій" (про тужіння над померлим, Сир. 38:19—20); "Огидні діти — грішники діти, а й ті, що перебувають в оселях безбожників. Загине спадщина дітей грішників, завжди ганьба тяжітиме на їхньому потомстві. Нечистивому батькові власні діти докоряють, бо саме через нього вони в неславі. Горе вам, мужам нечестивим, що Бога Всевишнього закон полишили!" (Сир. 41:5—8).

Народний погляд на добро й зло відображений в афоризмах Сираха:

"Ліпше життя злиденне під дахом з драниць, аніж пишні страви в домі чужому" (Сир. 29:22). "З-за багатства безсоння виснажує тіло, а журба про нього сон відганяє" (Сир. 31:1). "Мудрий не має ненависті до закону, хто ж з ним лицемірить — той мов судно в бурі" (Сир. 33:2).

Літературні форми тут досить різноманітні й багаті. За жанром — це магиал [маршал], своєрідний текст, що поєднує в собі можливості притчі, афоризу, приказки, який може бути патетичним і високим за настроєм, а може стати іронічним і навіть дражливим. Тут відчутно відгомін суперечок мудреців-хакамів про життєві цноти і гріхи; високе поривання духу змінюється гострою грою розуму або жартом на рівні побутового красномовства. Дидактика-повчання межує з багатоплановим символом або прихованим алегоричним змістом. ф

Релігійне красномовство у старозавітні часи оформилося й поза текстом Біблії. Так, богослужіння як сакральне дійство вершилося лише в Єрусалимському Храмі. По інших місцях країни люди молилися в зібраннях — синагогах. Важливою частиною духовного спілкування громади було читання св. Письма та його коментування з повчальною метою. Така проповідь називалася пірке і виникла з досвіду коментування Біблії на грунті Мішни — до-талмудичної системи приписів до Закону Мойсея.

Під час випробувань та відродження народу після вавилонського полону з особливою силою прозвучало політичне красномовство Ездри та Неємг'ї, первосвященика й державного мужа, які закликали народ до каяття і зречення чужих богів. Тут до духовного змісту долучається політично-національний, що засвідчує зародження політичного красномовства.

Проте це красномовство також базувалося на релігійній концепції: "Політичні погляди євреїв не відрізнялися від поглядів інших народів Стародавнього Сходу, бо і єврейська політична думка перепліталася з релігійними віруваннями. Згодом після оселення в Палестині, внаслідок особливих економічно-політичних умов ідея месіанства відіграє головну роль в єврейській політичній доктрині: адже євреї були переконані, що Бог вибрав їх народ, щоб правити ним і особливо піклуватись про нього"1.

Очевидно, саме в ті часи в Юдеї було запроваджене систематичне навчання населення, починаючи з дитячого віку. "Головну частину матеріалу вчитель викладав в усній формі"2, що, очевидно, стимулювало стихійний розвиток риторичних прийомів.

Як наука риторика в давньоєврейській літературній культурі не склалася. Проте красномовство старозавітних проповідників та їхніх коментаторів стало одною з підвалин європейського (і не лише європейського) красномовства у майбутньому.

Красномовство у Новому Завіті

У центрі Нового Завіту — особистість Іісуса Христа. Він постає не просто людиною, а Богом в людському тілі, іпостассю Святої Троїці. Один з євангелістів — Іоанн — трактує Христа як те "Слово Боже", що творило світ, а відтак стало плоттю й перебувало серед людей задля їх спасіння. Власне, Іісус, проповідник з Назарету, розумів себе саме так, твердячи: "Небо й земля проминеться, але не минуться слова Мої!" (Мф. 24:35). Він виголошує пророцтва про Страшний суд, воскресіння мертвих, майбутню руйнацію Храму тощо. За словом Іісусовим, як стверджує Біблія, засихає смоківниця, що не хотіла нагодувати його, коли він був голодний; він виганяє з хворих бісів, що мучать людину, навіть воскрешає мертвих. Усе це покликано показати його божественну владу над природою, над самим життям і смертю.

Одночасно в "земному" житті Іісус змальований як освічена людина, що навчалася Святого Письма з дитинства. В Євангелії від Луки розповідається, як під час паломництва в Храм Єрусалимський батьки забули, виходячи з нього, забрати підлітка Іісуса з собою, а коли повернулися, то знайшли Його серед храмових мудреців-книжників, котрі дивувалися мудрості Дитини та Його знанню Писання.

Проповідь Христа базувалася на Старому Завіті та коментарях до нього, на широкому використанні й тлумаченні цитат. Проте й конфлікт Христа з рабинами почався з того, що він, як заведено було, прокоментував при читанні Біблії в синагозі м. Назарета слова пророка про Месію (Спасителя світу) як про самого себе. Тому проповідь Христа сильно відрізнялася за стилем від розуміння тогочасних юдейських книжників, "Бо навчав він їх [людей], як можновладний, а не як ті книжники їхні" (Мф. 7:29).

Характерно, що Іісус нічого не додавав до Писання — це було заборонено. Але його коментарі до написаного відзначаються глибиною та витонченістю.

Цікаво взяти до уваги ставлення Христа до судового красномовства. Христос твердив, що ті, які сподіваються, що він, Іісус з Назарету, відновить Ізраїльску державу з її судочинством, не розуміють, що його Царство — не від цього світу. Тобто — божественне право він рішуче ставив над правом людським.

Якийсь книжник допитувався в нього: яка заповідь найбільша в Законі? Книжник виходив з того, що одна заповідь важлива, інша — менш важлива. Але Іісус відповів так:

"...Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою". Це найбільша й найперша заповідь, а друга однакова з нею: "Люби свого ближнього, як самого себе". На двох оцих заповідях увесь Закон і Пророки стоять" (Мф. 22:37—40).

Тобто Христос ствердив, що Декалог — це, по суті, одна заповідь, що регулює ставлення людини і до Бога, і до ближнього. Це — заповідь любові, бо саме на ній, а не на помсті й розбраті, тримається порядок і гармонія.

Саме тому приписи, в яких відчувається певний вплив вавілонського законодавства, Христос потрактовує як щось таке, що дано було в часи Мойсея "заради жорсто-косердя" людей. Він заперечує дух казуїстики та підкреслює, що справедливість не може бути механічною:

"Ви чули, що сказано: "Око за око, і зуб за зуба". А Я вам кажу не противитись злому. І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою — підстав йому й Другу. А хто хоче тебе позивати й забрати сорочку твою, — віддай і плаща йому. А хто силувати тебе буде відбути подорожнє на милю одну, — іди з ним навіть дві..." (Мф. 5:38 — 41).

Суть моральної максими Христа, яка може видатися на перший погляд проявом безпорадності або відмовою від всякого правосуддя взагалі, полягає в тому, що людський суд завжди недосконалий, що насильника кінцево судитиме Бог, що насильник — твій брат, який впав у безумство, — ти мусиш не заражатися від нього агресією, а спробувати вплинути на його совість: хіба ж достойно бити безумного брата? Звідси вимога "благословляти ворогів" замість звичного старозавітного "Люби свого ближнього, і ненавидь свого ворога". ...Хіба не те саме й митники роблять? (Мф. 5:43, 46).

Тому Христос твердить, що милосердя вище, аніж кара. Скажімо, він заперечує розлучення подружньої пари, на тій підставі, що всякий, хто зрадив любові, є перелюбцем (Мф. 5:31). У свою чергу, коли до нього привели жінку, що зблудила, і питали, чи слід її таки побити насмерть камінням, він відповів лише одне: "Хто з вас без гріха, — нехай перший на неї той каменем кине!", після чого всі позивачі під впливом голосу совісті розбіглися, а жінку Христос відпустив зі словами: "Іди собі, але більш не гріши!" (Ін. 8:5—7, 11).

На противагу перемозі в земному суді Христос висуває поняття блаженства, щастя жити за законом любові й бути близьким до Бога (Заповіді блаженства). Такі висловлювання, як, наприклад, "Не людина для суботи, а субота для людини", "Віддайте кесарево кесареві, а Боже — Богові" й т. п., стали крилатими.

Такий підхід вимагає від людини надзвичайної духовної сили і моральної висоти, якщо не певного героїзму. Недарма Христос якось мовив, що віднині Царство Небесне досягається з зусиллями.

Використовував Христос і народну мудрість, фольклорні прийоми. Часто він звертався до простого народу у формі притчі (жанр, подібний до байки, але з виразною повчальною метою). Притчам Христа властиві високі літературна культура і стиль:

"Погляньте на птахів небесних, що не сіють, не жнуть, не збирають у клуні, та проте ваш Небесний Отець їх годує. Чи ж ви не багато вартніші за них? <...> І про одяг чого ви клопочетесь? Погляньте на польові

лілеї, як зростають вони, — не працюють, ані не прядуть. А Я вам кажу, що й сам Соломон у всій славі не вдягався отак, як одна з них. І коли польову ту траву, що сьогодні ось є, а завтра до печі вкидається, Бог отак зодягає, — скільки ж краще зодягне Він вас, маловірні!" (Мф. 6, 26, 28—ЗО).

А коли треба, інтонації Христа бували гнівні й загрозливі:

"Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що подібні до гробів побілених, які гарними зверху здаються, а всередині повні трупних кісток та всякої нечистости! Так і ви, — назовні здаєтеся людям за праведних, а всередині повні лицемірства та беззаконня!" (Мф. 23:27—28).

Проповідь Христа стала підґрунтям слова апостолів. Його учнями були особи переважно маловчені — рибалки, митники, різний простолюд. Серед них згодом з'явилося кілька людей, освічених по-античному, як, наприклад, євангеліст Лука, лікар-грек з Антіохії, який виклав свою версію життя Христа в дусі традицій грецької історичної прози. Але ота жменька людей (більшість з них погано володіла грецькою та латиною — мовами Римської імперії), проповідуючи в усьому світі ідеї Христа, здолала могутню й ворожу до них язичницьку імперію — в 313 р. імператор Константин дозволяє сповідувати християнство, яке поволі стає пануючим. Саме тут простежується сила й значимість натхненного ораторського слова. Античний світ, вихований на грецькій софістиці, розумів істину як щось відносне, релятивне. Коли Пілат Понтійський (римський намісник Юдеї, який засудив Христа до страти) почув, що Христос "сповіщає істину", він спромігся лише спитати: що є істина? Для античної людини істиною були останні циркуляри імператора або думка філософа чи поета, риторична софістика переможця у словесному змаганні тощо.

Історики, починаючи з пізньої античності, чимало писали про моральний занепад та внутрішній розклад античного суспільства в останні часи його існування. Але не все населення Римської імперії було настільки байдужим до моральних цінностей, як Пілат. Сотні тисяч рабів і простих людей, блудники та вбивці, яких мучило сумління, аристократи, яким обридло життя в розвагах, — усі вони поволі проймалися християнською ідеєю. За слово це віддали життя майже всі учні Христа та їх послідовники — численні мученики, проголошені Церквою святими. Античні ритори мали винагородою гроші, славу та золоті вінці, якими прийнято було вшановувати оратора. Апостольська ж проповідь винагороджувалася вінцем мученицьким. У такій спосіб викристалізувалися дві різні концепції риторичного слова.

Водночас "християнство виявилося здатним кожного разу вступати у зв'язок з новою мовою та новою культурою. Переклад для євангельської проповіді не був перепоною, оскільки вона апелювала до пркроди людей як таких і не претендувала бути умоглядною філософією, її зброєю були притча, повчальне оповідання, молитва та містичне об'явлення, вона спиралася на афористичну мудрість і народні вірування, які не знають мовних бар'єрів"1.

Водночас ранні проповідники християнства зверталися до грецької мови, але зовсім не так, як, скажімо, римляни, захоплені витонченістю грецького ораторства. Апостоли писали Новий Завіт одразу грецькою, щоб бути зрозумілими не тільки євреям, а й всім народам світу. Дехто з них був дещо "тяжковустий", як, наприклад, євангеліст Марко, мові якого властиві гебраїзми (єврейські слова) й певна скутість.

У Новому Завіті відчутні й уроки античної словесності. Так, євангеліст Лука спирається на канони греко-римської історичної прози: він, "...все від першої хвилі докладно розвідавши, забажав описати за порядком..." (Лк. 1:3) всі події життя Христа, на відміну від своїх товаришів, які подібних прийомів ще не знали. Швидше за все, саме він є автором "Дій апостолів", написаних за всіма правилами античної риторики.

Передаючи проповідь таких полум'яних проповідників християнства, як апостол Павло, він дотримується структури античної промови. Наприклад, у його промовах перед народом юдейським і на афінському ареопазі виділяються всі структурні аспекти античної промови: "Мужі-браття й батьки! Послухайте ось тепер виправдання мого перед вами!". Як зачули ж вони, що до них він говорить єврейською мовою, то тиша ще більша настала" (Дії, 22:1). Це — типове зацікавлення. За ним йде опис та оповідь: Я юдеянин, що родився в кілікійському Тарсі, а вихований у цім місці, у ніг Гамаліїла докладно навчений Закону отців; горливець я Божий, як і всі ви сьогодні" (Дії, 22:3).

Далі Павло докладно розповідає, як він переслідував християн і був навернений самим Христом, як у Дамаску його привітав Ананій. Але тільки-но підійшов апостол до міркування про Христа, яке мало перейти в переконання, зібрання загуло, перебиваючи його й жбурляючи одежу вгору... Такій структурі мови може бути два пояснення: або, як мовилося вище, Лука передав промову Павла у звичних категоріях грецької риторики, або й сам Павло, римський громадянин та єрусалимський аристократ, був не зовсім позбавлений античної вченості (цитував же він іронічні слова грецького поета про жителів Криту як завзятих брехунів).

Тому не зовсім зрозуміло, чому проф. М. Гаспаров цілком відмовляє християнським писанням у композиційній злагодженості: "...стійка байдужість християнської проповіді до питань композиції: вже новозавітні зразки проповідей Христа і Павла майже не піддаються композиційному аналізу, а являють собою накопичення сентенцій, кожна з яких яскрава й діюча, але дуже мало пов'язана з сусідніми". Щоправда, автор мотивує свою тезу тим, що для християн "побудованість" думки видавалася фальшшю, але текст Нового Завіту не дає підстав для такого категоричного висновку.

Власне, це була тенденція часу. Навіть ті апостоли, що не мали змоги навчитися грецьких премудрощів, швидко засвоїли риторичні навички і прийоми з повсякденної потреби проповіді серед язичників. Так, апостол Іоанн, що проживав серед греків, у своєму Євангелії оперує античним філософським поняттям "Логос" (Слово), що водночас означає воля, знання,

14. ЦЕРКОВНО-БОГОСЛОВСЬКЕ КРАСНОМОВСТВО (ГОМІЛЕТИКА) — Один із видів церковного красномовства, який має давні традиції, свою історію, видатних майстрів слова, таких як Іоанн Златоуст, Василій Великий, та інші. Гомілетика — наука богословська; вона пояснює теорію церковної співбесіди, пастирського проповідування слова Божого, історію проповідницької літератури, визначає цілі проповіді, надає практичні рекомендації, поради через «уроки віри й благочестя». Релігійні оратори мають великий вплив на слухачів не тільки завдяки духовному змісту Біблії, проповіді, а й завдяки красі, естетичній силі
всіх видів мистецтва — архітектури, живопису (іконопису), музики і т.д. Церковно- богословське (гомілетичне) красномовство приділяє значну увагу ЗМІСТУ й ФОРМІ промови, проповіді, духовної бесіди, зокрема виховується людина в дусі християнської
поведінки відносно Бога, ближнього, самого себе.
15. Середньовічне європейське красномовство. Середньовіччя можна вважати другим основним періодом всесвітньої історії красномовства, що відображає рух суспільної думки в її протиріччях. Традиції античної риторики значною мірою були забуті або втрачені.
Серед скульптурних прикрас середньовічних храмів і палаців, у мозаїці, живописі й орнаменті більшості західноєвропейських країн ми часто зустрічаємо зображення жінки-воїна в туніці і шоломі. Це Каліопа - старша з дев'ятьох античних муз, покровителька епічної поезії й ораторського мистецтва. Іноді вона простирає руку у виразному ораторському жесті, і біля ніг її незмінно розташовується Цицерон. Середньовічному оратору, церковному проповіднику не доводилося складати власні промови. Його задача зводилася до переказу догматів віри і тлумаченню біблійних легенд. Через бідність утримання в церковній проповіді на перше місце виступають форма, зовнішня красивість і пишномовність, що посилено підкріплюються музичними, світловими й іншими ефектами. Головним принципом церковного проповідництва стає не переконання, а вселяння.
Звертаючись до духовної культури древніх народів Європи, відзначимо, що перш за все прийняття християнства в більшості збігалось з виникненням власної писемності, відкриттям шкіл рідною мовою і просвітницькою діяльністю. Проповідник і просвітитель поєднувались в одній особі. Така людина була найтиповішим ритором у середньовіччі. Знання риторики у Вірменії та Грузії вважалось ознакою освіченості й високої культури. У деяких „житіях” розповідається, що у Вірменії із талановитої молоді відбирались кращі юнаки і посилались в інші країни вивчати філософію і риторику. На грунті церковної проповіді зросли визначні богословські оратори. Найвизначнішою фігурою серед них був Іоан Златоуст . Серед західноєвропейських країн значним явищем у проповідництві слова Божого був Фома Аквінський , який посилив догматизацію риторики, словесну аргументацію, суперечки заради суперечки вдосконалив, довів до високого рівня майстерності.

16. Візантійська теорія риторики. Особливу роль у поширенні християнської доктрини зіграла риторика. Афінська школа риторики була філософською. Візантійські релігійні проповідники на перших етапах заперечували її значення, вважаючи язичеством. Однак незабаром християнські проповідники стали випробувати необхідність у риторичних знаннях. Причина крилася в необхідності вести полеміку між прихильниками християнства і язичества, із представниками різних плинів у християнстві. Відмінність колишньої язичеської риторики від ранньосередньовікової у тому, що язичники зверталися до освічених громадян міст, христаянські проповідники - до сільських жителів, бідноти, низів Християнська риторика розвивалася в трьох напрямках: тлумачення текстів священного писання (екзегетичне тлумачення); повчання, наставляння для віруючих; складання богословських проповідей. Усе це розвивалося в зв'язку з нестатками церковної служби, літургії. У богословських школах в Олександрії, Антіохії й інших містах складалася система богословських дисциплін, включаючи полемічну апологетику, догматичне богослов'я, екзегезуКрім богословської риторики, у Візантії існувала цивільна риторика, що активно використовувала досягнення грецьких риторів, міфологію. Згодом вона переродилася в поезію і була витиснута гімнами, похвальними словами, панегіриками. Школу у Візантії успадковано було від греків. Школа виявилася найбільше стабільним елементом із всіх установ, зберігши сформовані традиції. В історії світової культури візантійська цивілізація посідає видатне місце. По-перше, вона була логічним і історичним продовженням греко-римської античності, по-друге, Візантія репрезентувала протягом усього існування своєрідний синтез західних і східних духовних начал, по-третє, справила великий вплив на цивілізації Південної і Східної Європи (Греції, Сербії, Чорногорії, Албанії, Білорусі, України, Росії, Грузії), по-четверте, Візантія – це осібний і самоцінний тип культури, незважаючи на пережитий нею вплив з боку сирійців, арабів, слов’ян, персів, що пояснюється багатонаціональним характером візантійської держави.