Українська історіографія доби другого інтелектуального ренесансу (друга половина 1980-х - 1990-ті)

Перший інтелектуальний ренесанс був пов'язаний з методологічним рухом радянської творчої інтелі­генції в межах марксистської парадигми мислення. Зусилля інтелектуалів короткочасної доби «хрущовської відлиги» були спрямовані на «очищення марксизму» від догматичних сталін­ських інтерпретацій, на пошуки і «повернення» «справжнього Маркса», що означало творчий підхід до розуміння і подальшо­го розвитку марксистських принципів у сфері гуманітарної дум­ки. Суттєва відмінність другого інтелектуального ренесансу від першого полягає в тому, що пошук нових методологічних тех­нологій відбувається поза межами марксистської ідеології, в за­гальному просторі історичних, філософських і культурологіч­них ідей.

На відміну від інтелектуального руху 1950-х - початку 1960-х років, на чолі якого стояли історики (члени редколегії журна­лу «Вопросы истории», Г. Панкратова, Е. Бурджалов), другий інтелектуальний ренесанс був ініційований не офіційним істеб­лішментом, а журналістами, белетристами, літераторами, кіне­матографістами, драматургами та економістами.

Основна тенденція розвитку історичних досліджень доби перебудови і постперебудови характеризується поступовим ру­хом від «драматичних ефектів», потрясінь суспільної свідомості, викриття «білих плям» близької і далекої вітчизняної історії до зрівноважених і компетентних досліджень. Іншими словами, інтелектуальний і культурний рух кінця 1980-х -1990-х років пов'язаний з відходом від надмірної ідеологізації та політизаціі гуманітарної сфери, ідейних і наукових спрощень, популяри­заторського тону тощо. Він був орієнтований на якісно нові фор­ми професіоналізації, та відповідність загальновизнаним стан­дартам наукової праці.

Такі тенденції визначають і характер сучасної української історичної науки, яка становить єдиний інтелектуальний простір, що містить доробок дореволюційної академічної науки в Україні, досвід радянської української історичної науки, вне­сок українських істориків в діаспорі, а також дослідження за­хідних науковців на ділянці української історії.

Певну цінність має аналіз стану і перспектив української історіографії в діаспорі немов «зсередини». Маємо на увазі стат­тю О. Субтельного «Сучасний стан української історіографії», яка подається з історичної та історіографічної перспективи по­чатку 1990-х років.

Становище і завдання української історіографії на Заході автор розглядає в щільному зв'язку зі статусом історичної на­уки в Україні. Той факт, що при досить високому рівні соціаль­но-економічного розвитку Україна мала «слаборозвинену істо­ріографію», підвищував авторитет і значення діяльності украї­нських істориків на Заході.

Заслуговують на увагу спостереження західного історика щодо специфіки української історіографії в діаспорі. По-перше, після другої світової війни виникла «ненормальна ситуація», коли кілька десятків фахівців на Заході вважалися більш ком­петентними у царині студій з української історії, ніж тисячі істо­риків в Україні. Цей парадокс О. Субтельний пояснює не тала­новитістю зарубіжних українських істориків, а критичним ста­ном професії історика в Україні.

Друга особливість полягала в тому, що більшість дослідників української історії були українцями за походженням на відміну від істориків Росії на Заході, які були здебільшого неросійсько­го походження. Зрозуміло, що інтереси українських істориків зосереджувалися на проблемах нації та національного самовиз­начення України.

Наступну рису західної української історіографії автор по­в'язує із сприятливими умовами її соціалізації. Більша части­на українських істориків увійшла у цю сферу, коли амери­канські та канадські університети розширювалися, завдяки чому вони мали можливість зробити університетську кар'єру. Зрозуміло, що українська історіографія в Північній Америці стикалась з певними труднощами, зі скепсисом своїх колег по російським і радянським студіям. Цей науковий скептицизм О. Субтельний пояснює впливом російських істориків-еміг-рантів (М. Флоринського, Г. Флоровського, М. Карповича, А. Мазура, С. Пушкарьова, Г. Вернадського) на американських істориків, які перейняли у своїх вчителів «єдиний і неподіль­ний» погляд на східнослов'янську історію. Ревізіоністи лівого толку також ігнорували історію неросійських народностей. Ті та інші вважали, що історик України - обов'язково націоналіст. У 1980-х українська історія сприймалась американськими дос­лідниками не лише як «периферійна, а навіть інтелектуально підозріла сфера спеціалізації»[1].

Сьогодні ж, у зв'язку із соціально-політичними змінами в колишньому СРСР, українська історія на Заході визнається прийнятним полем досліджень.

Досить докладно характеризує дослідник інституціональний статус української історичної науки на Заході. Незважаючи на невелику кількість, істориків в діаспорі відрізняє нахил до організації. Вони створили непропорційно велике число асоці­ацій та центрів. У 1950-х роках представники європейської ос­віченої генерації допомогли заснувати УВАН у США, яка сяга­ла своїм корінням до традицій ВУАН 1920-х років і залучила провідних істориків діаспори. Пізніше було утворено НТШ у Північній Америці, Західній Європі та Австралії, початки яко­го ведуть до Львова, потім Українське історичне товариство, Інститут східноєвропейських досліджень ім. В. Липинського у Філадельфії. Через смерть багатьох членів цих установ діяльність УВАН та НТШ поступово занепадає, хоча бібліоте­ки й архіви згаданих осередків, як і раніше, притягують дослі­дників. З точки зору О. Субтельного, зменшується кількість членів в Українському історичному товаристві, Інститут ім. В. Липинського сконцентрований на виданні і популяри­зації праць В. Липинського. Аналогічні проблеми притаманні Вільному Українському університету у Мюнхені, Українсько­му католицькому університету у Римі.

Молодша генерація дослідників української історії пов'яза­на із Гарвардським українським дослідницьким інститутом, Канадським інститутом українських досліджень в університеті Альберти. Завданням цих університетських центрів було, по-перше, вивести українську історичну науку із «гетто», по-друге, легітимізувати її через зв'язок із престижними установами, підготовку нових фахівців і забезпечення їм академічних по­зицій. Заслугу американських центрів українських студій і, перш за все, Гарвардського осередку, дослідник вбачає в набли­женні цих студій до основного русла слов'янських досліджень.

Перший пік дисертацій з української історії припадає на 1970-ті роки, з 50 дисертацій 4 були захищені в Гарварді. Ос­танніми роками Гарвардський і Канадський центри посилю­ють зв'язки із колегами з України.

Наступна, варта уваги університетська програма запропо­нована університетом Іллінойса в Урбані, мета якої організа­ція щорічних конференцій з українських студій, на які залуча­ються історики з Америки, Західної Європи та України.

Цікаво, що періодичних видань з української тематики в Північній Америці стільки, скільки установ. Йдеться про ук­раїномовний «Український історик», що видаються ГУДІ і концентрується на проблемах середньо­вічної і ранньомодерної історії, та Journal of Ukrainian Studies, який видається КІУД і присвячений модерному періоду. Зна­чущі у 1950-1960-х роках такі видання, як Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S. та ЗНТШ, зараз практично згасли. Активність цих видань дослідник по­яснює тим, що донедавна більшість західних видань та жур­налів не виказували інтересу до української тематики.

Проблему кадрів в західній українській історіографії О. Субтельний розглядає крізь призму взаємовідносин різних по­колінь істориків. Представники старшої генерації істориків-українців у Північній Америці (О. Оглоблин, Р. Роздольський, М. Чубатий) так і не здобули університетських посад. Діячі «з'єднаного покоління», які починали навчання в Україні, а завершили його у СІЛА, представляли досить споляризовану групу, майже нарівно поділену на вищосередніх та пересічних членів.

Наступна когорта українських істориків, на думку О. Субтельного, «більш якісно збалансована» і досить продуктивна, проте у неї відсутній сенс діяльності. Невизначеність наступ­них перспектив діяльності українських істориків у діаспорі дос­лідник пояснює, з одного боку, процесом асиміляції українсь­кої людності, який захопив більшість учених, з іншого загаль­ним згортанням радянських та слов'янських досліджень. Ра­зом з тим необхідну гетерогенність україноорієнтованим дос­лідженням на Заході може надати шляхом залучення до них неукраїнців.

О. Субтельний фіксує також ознаки зростання інтересу до української історії у Західній Європі - в Англії та Німеччині. До речі, «німецький інтерес» до української історії традиційно був найбільшим в Західній Європі[2].

Важливою складовою історіографічного аналізу є характер проблематики. О. Субтельний простежує «ієрархію» тем у західній українській історіографії (за принципом престижності, популярності).

Західні дослідники сконцентровані здебільшого на вивченні «радянського періоду» і віддають перевагу політичній історії. Наступні за популярністю - дослідження козацької доби з ак­центом на політичних проблемах (сьогодні на Заході інтерес до цієї теми втрачається і відповідно зростає в Україні, що суп­роводжується його надмірною ідеологізацією і міфологізащєю).

Третє місце посідають проблеми розвитку національної свідо­мості у XIX ст., а четверте — вивчення середньовічної історії.

До цього тезауруса тем слід додати дослідження з історії ук­раїнської історичної науки і культури, національних і суспіль­но-політичних рухів у Росії та Україні [3].

Вибір тематики зумовлений двома факторами — це «відкрит­тя» архівів в колишньому СРСР, сприятливе для вивчення «ра­дянського періоду», та вплив новітніх тенденцій, орієнтованих на дослідження соціальної історії.

Найбільш гостро в сучасній українській історіографії на За­ході і Сході стоїть проблема методологічних інновацій. Захід­ний автор дещо нав'язливо радить радянським українським історикам не зрікатися марксизму. На його думку, більш ко­рисним для сучасних українських істориків буде сконцентру­ватися на практичному використанні марксистських прин­ципів, ніж «плутатися» серед «незнайомих західних підходів».

Втім, «небажання» зосередити зусилля на вирішенні мето­дологічних проблем - це спільна риса зарубіжних і вітчизня­них українських істориків. Методологічну «кволість» західних українських істориків О. Субтельний пояснює свідомим дотри­манням більшості з них традиційних «позитивістських підходів», прихильністю до «документальної школи». Дискусії, які виникають, фокусуються переважно на питаннях періоди­зації та термінології, аніж на проблемах інтерпретації та мето­дології. Кількісні методи, широко вживані і явно переоцінені в 1970-х та на початку 1980-х років, практично не прижились у сфері методології. Порівняльний метод також був проігнорова­ний. Проте представники молодшого покоління стали більш „методологічно сміливими”. [4].

Методологічні прийоми зумовлюють, як відомо, характер концептуальних побудувань. У повоєнній українській історіо­графії, на думку О. Субтельного, виникли дві основні концепції: в Україні - концепція «будівництва соціалізму», вінцем якого була «дружба народів», та в діаспорі - концепція національно­го самовизначення. Обидві вони становили «парадигми майже усіх українських історіописаній».

Інтерес до концептуальних проблем серед діаспорних істо­риків був незначний, дискусії з цього приводу нечисленні і ко­роткочасні. У 1980-ті роки виникла дискусія між І. Рудниць-ким, О. Пріцаком, Дж. Решитаром — молодшим про положення України між Сходом і Заходом. Пізніше О. Оглоблин запропо­нував «добре обгрунтовану» схему вивчення історії України XIX і XX ст. О. Пріцак піддав критиці поняття «народ» в ідеології школи Грушевського, а запропонований ним альтернативний підхід був у цілому «переформулюванням» державницьких по­глядів Липинського початку XX ст. Місце українців в парадигмі історичних і неісторичних народів стало предметом обговорен­ня Дж. Грабовича, І. Рудницького, А. Каппелера. О. Субтель-ний підняв питання про застосування концепції державності щодо козацького періоду. Р. Шпорлюк використовував соціо­логічні концепції при дослідженні української національної свідомості.

Проте жодна з цих дискусій, констатує автор, не привела до помітних нововведень у дослідженні українського минулого. За­галом українська історіографія в діаспорі не може похвалитись новими інтерпретаціями, які можна було б зіставляти з досяг­неннями євразійської школи російських емігрантських істориків.

Причини концептуальної «меншовартості» західної українсь­кої історіографії дослідник пояснює її боротьбою на два фрон­ти: проти радянських історичних трактовок і проти русоцент-ристських тенденцій в західній славістиці: «Традиціоналізм» поглядів самого О. Субтельного проглядає в його розумінні «на­укової об'єктивності» як кінцевої мети історика і як відповіді на виклик американського наукового товариства, яке ототожнює українського історика з націоналістом. Націоналістичні інтер­претації, на думку дослідника, властиві старшому поколінню істориків, а ті, хто здобув освіту в американських університе­тах, демонстрували певні успіхи в проведенні урівноважених і компетентних досліджень.

Українські історики в діаспорі, які десятиліттями підводи­ли історичну базу національного самовизначення України, з досягненням цієї мети, констатує О. Субтельний, стали перед проблемою: що сказати нового?

Цікаво, що історіографічні прогнози О.Субтельного відпові­дають новітнім тенденціям розвитку сучасної української істо­ричної науки та її зарубіжної складової. Ще на початку 1990-х років він висловив припущення, що з поліпшенням соціальних і політичних умов для наукової праці Україна стане центром історичних досліджень. З огляду на це, нові завдання поста­нуть перед зарубіжними українськими істориками, які будуть виконувати посередницькі функції між їхніми колегами в Ук­раїні і західною наукою.

Традиційним центром українознавчих досліджень на Заході, як відомо, була Німеччина. Ще у XVIII ст. тут виникає інтерес до історії козацтва, Гетьманату, до чого спричинилося і Герде-рове пророкування, що Україну очікує важливе майбутнє. У 1796 р. студент А.Л. Шльоцера І.Хр. Енгель надрукував першу історію України. У XIX ст. Україна представляла інтерес для німців як джерело сировини або як «пішак» проти Росії, або (після 1918 р.) проти Польщі чи Радянського Союзу. Лише на­прикінці XIX ст. історія України постає як спеціальний пред­мет у німецьких публікаціях. Філософ Е. фон Гартман запро­понував уживати замість поняття «Російська імперія» — термін «Київське королівство». Ці плани були спрямовані на дискре­дитацію царської імперії і пропагувались перед і протягом другої світової війни. Важливу роль у німецькомовній ук­раїнській історіографії відіграли українські емігранти (наприк­лад Д. Дорошенко).

У Канаді та США українською історією займалися переваж­но дослідники українського походження. У Канаді, де уряд і українська діаспора підтримують українську історію і культу­ру, цей феномен сприймається сучасними американськими дос­лідниками як типовий для північноамериканського етносу, як «пошук коренів», національна пропаганда [5].

У 1980-х роках спостерігається пожвавлення інтересу до ук­раїнської історії у Великобританії. Протягом останнього деся­тиліття було присуджено з півдюжини наукових ступенів в уні­верситетах Оксфорда і Лондона здебільшого канадським українцям. Сприятливі умови для українських досліджень ство­рені в Лондонському університеті[6].

Усі ці факти свідчать про перетворення української історії з маргінальної на спеціальну гілку історичних досліджень в західній історіографії 1980-х - 1990-х років.

Причина підвищення рейтингу українознавства в західній науці цілком зрозуміла. Сучасна Україна - суверенна держава з великим геостратегічним значенням. «Ось чому, —підкреслю­вав А. Каппелер, — ми зацікавлені в інформації про цю держа­ву та її минуле”[7] І ще одне спостереження А. Каппелера вар­те уваги: багато хто з сучасних зарубіжних дослідників прий­шли до вивчення української історії від російської.

До речі, зовнішня і внутрішня ідентифікація національної історичної науки в контексті загального історіографічного про­цесу є прикметою нашого часу. Це один з проявів тих загаль­них зрушень на просторі колишнього СРСР, пов'язаних з істо­ричною та інтелектуальною самоідентифікацією локальних об'єднань, історичних спільнот, що існували на цьому просторі.

Ідейне оформлення західної української історіографії тісно пов'язане з процесом її інституалізації (захисти дисертацій, наукові осередки в США, Англії, Німеччині, конференції, пуб­лікації тощо).

Важливу роль в процесі легалізації українських досліджень в західній історіографії відіграла дискусія на сторінках «Slavic Review» в 1995 р., в якій взяли участь західні дослідники, пред­ставники діаспори та українські історики М. фон Гаген, Дж. Грабович, А. Каппелер, Я. Ісаєвич, С. Плохій, Ю. Сльозкін².

Дискусія відкривається статтею М. фон Гагена з інтригую­чою назвою «Чи має Україна історію?». Твердження американсь­кого дослідника, що, з точки зору «критеріїв інтелектуальної організації професійного історіописання, Україна не має історії», сприймається лояльно мислячими істориками Украї­ни на Заході і всередині країни як виклик.

Позиції М. фон Гагена досить типові для сучасної америка-но-німецької історіографії, в межах якої функції методологіч­ного інструментарію виконує т. зв. етнологія, що являє певний компроміс між соціальною, політичною історією, культурною антропологією та соціологією. Основні концепти етнології -«Східна», «Західна», «Центрально-Східна Європа», поліетнічна історія, поліперспективність, ідентичність, культурна, інтелек­туальна історія тощо.

Історію України М. фон Гаген розглядає як частину склад­ної проблеми Східної і Центральної Європи. Подібно до інших «неісторичних» народів Україна протягом століть грала роль пішака на європейській і міжнародній арені. Ці геополітичні реалії позначилися на інтелектуальних структурах. Ось чому українська історіографія несе на собі печатку «штучності», «не-автентичності», на відміну від таких «справжніх держав», як Англія, Франція, Росія, Німеччина, які мали «розвинені істо­ріографії». Отже, внаслідок втраченої чи обмеженої державності, вважає М. фон Гаген, народам Східної і Центральної Європи «відмовлено в повноцінній історіографічній легітимності».

Домінуючі в Європі німецька і російська історіографії обидві були зацікавлені в приниженні країн Східної і Центральної Європи. Німецька і російська історіографії — це близнята, які дзеркально відображають експансіоністські прагнення своїх держав, спрямовані відповідно на Схід і Захід. Для німецької і російської історіографії Східно-Центральна Європа існувала як «прикордонні землі», через які вони вступали в геополітичну боротьбу. «Поліетнічний хаос» цього регіону як наслідок імперської політики протягом століть, дає підстави, на думку дослідника, для подальшої імперської гегемонії.

Маргіналізацію Східної і Центральної Європи в амери­канській академічній політиці посилював і повоєнний устрій. Історія цього регіону асоціювалась із націоналізмом, антисемі­тизмом та етнічною нетерпимістю, з якими були пов'язані конф­лікти міжвоєнного періоду, а також із відчуттям банкрутства Версальської системи та Ліги Націй в цьому регіоні. Криваві на­слідки фашизму спричинилися до «демонізації» націоналізму.

Перемога союзників у другій світовій війні та заснування 00Н означало «розв'язання» національного питання. Цей оптимізм, як вважає М. фон Гаген, знайшов відображення в концепції мо­дернізації соціологічної школи, яка ставила питання про усунен­ня етнічних і національних розбіжностей з огляду на те, що сус­пільства стають більш урбанізовані, промислово розвинені та освічені. У США очікування «асиміляції» знайшло відображен­ня в ідеї «плавильного тигля» етнічних субстрактів. Як відповідь на відродження етнічних конфліктів та націоналізму на євро­пейському континенті американський дослідник сприймає ідею «дихотомії» націоналізму. Це означає, що в країнах НАТО існу­вав добрий «громадянський» націоналізм, а країни Східної Євро­пи (особливо на Балканах) та «третій світ» мали нахил до «пога­ного», «етнічного», «кривавого» націоналізму. Україна як скла­дова східної частини європейського континенту належала, зви­чайно, до другої категорії. Геополітичні фактори, констатує дослідник, не сприяли розвиткові українознавчих досліджень в американських і європейських університетах.

Від аналізу статусу української історії як другорядної, мар­гінальної структури в західній системі науки автор звертаєть­ся до характеристики історичної науки в Україні. Офіційна істо­рична наука в Україні гальмувалася низкою факторів, що відби­вали місце України в системі «псевдофедералістичних» відно­син в політичному житті колишнього СРСР.

Центрами інтелектуального життя були Москва, Ленінград, Новосибірськ, де зосереджувалися наукові інститути, проводи­лися міжнародні конференції. За винятком москвичів, ніхто не міг розвивати зв'язки з зарубіжними колегами чи виїздити за кордон.

Київ сприймався як «провінційний відстійник» радянської російської культури. Вчені Києва мали порівняно менший дос­туп до міжнародного наукового співтовариства. Важливі істо­ричні документи були «реквізовані» московськими і ленінг­радськими архівами та бібліотеками. Українську історію в Ра­дянському Союзі, за словами фон Гагена, писали «професійні етнічні вчені», а «офіційні» вчені опрацьовували більш варті уваги теми імперської та радянської історії.

Таким чином, типовою рисою регіональних (місцевих) істо-ріографій в колишньому СРСР дослідник вважав провінціалізм: «провінціалізація української науки була моделлю, поширеною на всі національні меншини»⁹.

Така досить докладна репродукція історіографічних спосте­режень М. фон Гагена представляє інтерес з точки зору форму­вання образу української радянської історичної науки в свідо­мості західних науковців.

У своєму есе автор мимохідь згадує основні віхи розвитку істо­ричної науки в Україні за радянських часів. Протягом 1920-х років українські історики почали «сперечатися» зі старою ро­сійсько-центристською імперською традицією. В 1930 - 1940-ві роки пріоритет «імперської» точки зору був знов реабілітований під гаслом «дружби народів», згідно з яким росіяни були стар­шими братами для всіх інших народів, а ворожі відносини між неросійськими народами нехтувалися. Навіть незначне пору­шення цих правил викликало звинувачення в «національних ухилах», а націоналізм переслідувався як політичний злочин і супроводжувався епітетами «буржуазний», «контрреволюцій­ний». Наслідком цих антинаціоналістичних та одновимірних інтернаціональних вимог стало «перекручення» історії, коли незначні події й постаті минулого піднімались до всесвітньоісто-ричного значення, а «незручні» епізоди та індивіди замовчува­лися або низводилися до «не-подій» і «не-особистостей».

На думку американського дослідника, не тільки радянські історики викривляли історію неросійських народів, але й ра­дянські соціологи засвоїли «дзеркальну версію» західної кон­цепції модернізації. Етнічні відмінності повинні поступово зникнути шляхом асиміляції, змішаних шлюбів, міграцій та інших демографічних процесів, внаслідок яких має виникнути нова історична спільнота — радянський народ.

Як бачимо, міфологема «плавильного тигля», популярна в американській історіографії і соціології, мала свій аналог у ра­дянській науці у вигляді ідеологеми «радянський народ».

Характеристики та оцінки американського дослідника цікаві не лише з точки зору реконструкції образу української історіо­графії в свідомості західних інтелектуалів, а також з позицій розуміння ним можливостей і перспектив розвитку історичної науки в Україні.

Який же тип історії може мати сучасна Україна? На думку М. фон Гагена, українська історична наука має принаймні три перспективи: націоналістичну, національну та наднаціональну.

Усі три версії в інтерпретації західного дослідника заслугову­ють на спеціальне обговорення. Націоналістична перспектива означає подальше плекання догм інтегрального націоналізму. В діаспорній традиції, що репрезентує цю лінію, передісторія украї­нської держави постає як «телеологічний тріумф» одвічної сутності української нації. Елементи націоналістичного перегляду історії з'являються в Центральній і Східній Європі скрізь. їм притаман­но подавати нації цього регіону як «невинні» жертви інших націй, в світлі мужньої і трагічної боротьби за незалежність. У «невдалій» історії України ключові моменти «національної поразки» націо­налістична перспектива пов'язує із пограбуванням Києва князем Андрієм Боголюбським у 1169 р., включає російське і польське вторгнення та численні повстання.

Наступний тип - національна історія - має всі можливості у пострадянському просторі стати настільки здогматизованою, як і та, яку вона заміняє (націоналістична). Не дивно, що звич­ний «догматичний» підхід до марксизму-ленінізму (в умовах пе­ретворення кафедр історії партії на кафедри історії України при незмінності викладацького складу) знайшов притулок «в на­ціоналістичній традиції української історії». Прихильність де­яких істориків і публіцистів до «правдивої історії», на думку американського дослідника, означає, що «націоналістичне пе­реписування» історії має багато спільного з марксистською версією, яку воно заступає. Прямим наслідком такого «чорно-біло­го» змінювання буде подальша міфологізація історії, що озна­чає пошук «духовної», «одвічної» суті нації, етносу як незмінної фіксованої колективної особистості, яка стає дедалі священною через свою давність і стабільність.

Наслідком такої перспективи є перегляд інтелектуальної і по­літичної історії, який робить «націоналістами» і сепаратистами майже усіх відомих українців. Традиція сепаратизму, зазначає дослідник, міцно репрезентована роботами державника Липинсь-кого, а на протилежному полюсі українського політичного спект­ра знаходиться федераліст і народник Драгоманов. Сьогодні, на думку фон Гагена, конфедералістські ідеї Драгоманова або ігно­руються, або відкидаються як колабораціоністські, а самого Дра­гоманова всупереч його творчому доробку «переводять» в ук­раїнські сепаратисти. До речі, федералістична, регіональна пол­ітична думка є жертвою «націоналістичного переоцінювання» минулого. Націоналістична перспектива сприймає суверенну на­ціональну державу як «телеологічний» результат історії.

Нарешті третю можливу перспективу вивчення історії Ук­раїни фон Гаген визначає як наднаціональну.

Однією з найважливіших особливостей історії України су­часний автор вважає дискретність державного життя, адміні­стративних установ, влади і церкви. Преривчастість (розриви й асиміляції) простежується і в історії української еліти. Украї­на завжди, на думку фон Гагена, відчувала «брак носіїв дер­жавності». Після скасування Гетьманату, поглинення його ро­сійськими імперськими структурами, українська шляхта зас­воїла польську або російську культуру. В період громадянської війни та експериментів з «коренізацією» в 1920-х роках україн­ська еліта знов-таки була асимільована домінуючими, зруси­фікованими радянськими культурними нормами.

На відміну від поліетнічної та територіальної традиції, які живлять «розмаїття та аморфність ідентичностей», в культурній сфері українська ідентичність виявляється досить чітко. Прямим наслідком такого зосередження на культурі стало те, що украї­нська історія XIX ст. була описана як інтелектуальна та куль­турна передісторія незалежної держави. Втім, аристократична русифікаторська культурна політика в Україні та заборона ук­раїнської мови сполітизували культурне питання в останні де­сятиліття Російської імперії. Словом, фон Гаген доходить до вис­новку (який, до речі, задовго до нього зробив І. Лисяк-Рудниць-кий), що «українська культура стала надто політикою»¹.

Разом з тим і в культурній сфері, як зазначає дослідник, Украї­на зазнала дискретності. У період розквіту гетьманської дер­жави рівень освіти в українських землях був значно вищий, ніж у Центральній Росії. Українська барокова традиція, за слова­ми фон Гагена, розквітла так, що відрізнялась як від польсько­го, так і від російського своїх відповідників. Україна слугувала важливим провідником європейського культурного та інтелек­туального впливів на Росію. Проте після скасування Гетьмана­ту українська культура занепадає (на відміну від російської і польської), через що українські інтелектуали протягом усього XIX ст. страждали на комплекс культурної меншовартості.

Дискретність, на думку західного автора, - одна сторона ук­раїнської історії, друга - занадто прозорі культурні кордони, які «обмежують» українську ідентичність. Століття окупації іно­земними силами, спроби зруйнувати або придушити українсь­ку культуру та витіснити її російським, польським, угорським чи румунським елементом спростовують ідею пошуків сталої української ідентичності.

Таким чином, дискретність історичної та культурної тра­диції, прозорість культурних кордонів, політична і культурна аморфність, по лі етнічний склад населення — усе це надає ук­раїнській історії неповторного сенсу, робить її, на думку дослід­ника, «модерним» полем досліджень. Аморфність кордонів ук­раїнської історії та культури, вважає М. фон Гаген, відповідає постмодерністському політичному розвиткові, у межах якого субнаціональним, транснаціональним та інтернаціональним процесам приділяється стільки ж уваги, як і національним про­цесам¹. Іншими словами, те, що раніше сприймалось як «слабкість» української історії чи її «дефекти» (якщо міряти кри­теріями таких західноєвропейських країн, як Англія та Фран­ція), зараз може обернутися на «силу» нової історіографії.

Національна перспектива спрямована проти загальновизна­ної «національно-державної парадигми» і європейської прак­тики формування національних держав, яка дедалі застаріває в умовах розмаїття соціальних практик і норм політичної куль­тури, їх інтелектуального оформлення. Ось чому американсь­кий дослідник наполягає на необхідності створення умов для відродження української історії як академічної дисципліни в самій Україні і поза її межами. Українська історія дуже цікава з огляду на те, що вона спростовує багато штампів «національ­но-державної парадигми». Історія України являє собою справ­жню лабораторію для осмислення кількох паралельних процесів державного і національного будівництва, а також для ком­паративістської історії¹.,

Зрозуміло, «лабораторією» для випробування нових засобів історичного та соціологічного дослідження українська історія може слугувати здебільшого для західних дослідників, які не пов'язані з вимогами перемоги державності в Україні і тому українська історія для них є «чудовим засобом» заперечування гегемонії національно-державної концепції. Втім, М. фон Га-ген цілком усвідомлює той факт, що в сучасній, незалежній Україні, де нова політична еліта прагне досягти національної держави, потрібна дійсно громадянська, патріотична історія своєї національної держави.

Учасник дискусії на сторінках «Slavic Review. » відомий західно­європейський дослідник української історії А. Каппелер полемі­зує з твердженням М. фон Гагена, що українська історія має бути інтегрована до східноєвропейської історії не як національ­на історія, а як експериментальне поле для постнаціональних підходів².

А. Каппелера відрізняє більш традиційний підхід до перспек­тив розвитку української історіографії у вітчизняному та зару­біжному інтелектуальному просторі. Визначення А. Каппелером основних завдань сучасної української історіографії сприймаєть­ся не так драматично, як у фон Гагена, який зовсім відмовляв Україні в «повноцінній історіографічній легітимності».

А. Каппелер виказує доречні сумніви щодо своєчасності пост­національних підходів в інтерпретації української історії віднос­но Німеччини та Західної Європи, де Україна за великим ра­хунком, ще ігнорується в політиці, періодиці та наукових дос­лідженнях, в яких переважають традиційні русоцентристські підходи.

З огляду на це, найперше завдання української історіографи, за А. Каппелером, полягає в тому, щоб зробити інформацію дос­тупною і через це показати українські історичні перспективи. Інше завдання полягає в тому, щоб урівноважити російські та польські візії, які вже затвердилися у цій сфері. Далі «україн­ський підхід» може спричинитися до переоцінки традиційних поглядів з багатьох предметів, як-от: інтерпретація Київської Русі та її спадщини; історія занедбаних тривалий час українсь­ких областей у складі Литви і Польщі, сприйняття України у ХУШ-ХІХ ст. як Південної або Південно-Західної Росії, не ви­знаний до сьогодні внесок українців до європейської культури.

Наступне завдання української історіографії А. Каппелер вбачає у викорененні «українських стереотипів», які були особ­ливо стійкими в Німеччині та Росії (на зразок таких, як: «ук­раїнці є вічні націоналісти та антисеміти», українські лідери, такі як Мазепа, Петлюра, Бандера, Кравчук — «зрадники»). Важливе призначення української історії полягає у спросту­ванні русоцентристських традицій та термінології на Заході (наприклад, «руські», «росіяни» на означення східнослов'янсь­кого населення в царській Росії).

Українські історики-емігранти, на думку А. Каппелера, зав­жди мали схильність до виявів інтегрального націоналізму. Створений ними «національний міф» не можна сприймати як абсолютну істину і тим більше без застережень. Цю думку до­слідник ілюструє «уразливістю ключових ідей» «національного міфу» української історіографії. Так, Київська «імперія» не була ані російською, ані українською саме так, як не була французь­кою імперія Карла Великого; вивчення гетьманату Хмельниць­кого та Української Народної Республіки не повинні замовчу­вати утиски євреїв; історія ОУН не виключає висвітлення співпраці УПА з нацистами.

Реальну загрозу українській історіографії А. Каппелер вба­чає у перелицюванні її з марксистської на націоналістичну. Написана в «чорно-білому» українська історія може мати своє продовження: поняття «клас» заступить «нація», опис подвигів комуністів замінять подвиги націоналістів, стереотип «вічна дружба» буде замінена на «вічний антагонізм» між українця­ми та росіянами.

Завдання західної історіографії у сфері української історії А. Каппелер пов'язує з презентацією різних точок зору, що за­слуговують на довіру західного співтовариства, і подоланням про­вінціалізму, з яким традиційно асоціювалась українська історіо­графія, на підставі впровадження нових дослідницьких техно­логій. Щодо запропонованого М. фон Гагеном заміщення україн­ської національної історії наднаціональною та субнаціональною перспективою, то А. Каппелер цілком слушно визначає місце і роль у цьому процесі «неукраїнських істориків» як підготовчу, результатами роботи яких можуть скористатись українські істо­рики в своєму «постнаціональному майбутньому»¹.

На відміну від М. фон Гагена, який більше теоретизує з при­воду того, який тип історіописання має обрати сучасна Украї­на, А. Каппелер порівняно прагматично окреслює коло завдань західної історіографії на ділянці української історії.

По-перше, А. Каппелер звертає увагу на необхідність вив­чення поліетнічної історії наднаціональних імперій, до складу яких входили українці. Йдеться про Російську імперію, Радянсь­кий Союз, Польщу, Габсбурзьку монархію та Другу Польську Республіку.

По-друге, актуальною залишається проблема неетнічних українців: «як можна зрозуміти українську історію, - запитує дослідник, - якщо вивчати тільки більшість та ігнорувати по­ляків, росіян, євреїв?»¹.

По-третє, українська історія повинна бути інтегрована до компаративістських студій європейської історії. Цілком слуш­но, на думку історика, буде порівнювати українську історію з історією інших периферій централізованих держав, як-от: Біло­русі, Литви, Словаччини тощо. Корисним було б співставити українське козацтво з російським донським та поволзьким ко­зацтвом та іншими прикордонними суспільствами.

Своєчасно західним автором ставиться проблема специфіки джерельної бази української історії, яка повинна мати полі-лінгвістичний характер. Точні соціологічні дослідження україн­ських центрів XVIII - XIX ст. можливі лише при використанні джерел українською, російською, польською та єврейською мо­вами, а не тільки західноєвропейськими. Та ж сама проблема стоїть і перед сучасними українськими істориками. Якщо за радянських часів «кожний міг, хоча й з нечистою совістю, зай­матися дослідженням історії козаків, татар або українців, ви­користовуючи виключно російські джерела, сьогодні для полі­етнічної перспективи історії, знання кількох мов обов'язкове»².

І останнє, щодо засобів дослідження української історії, то вони, на думку А. Каппелера, залишаються проблематичними. Україна - лише одна з багатьох національних держав, що з'я­вились недавно, і усі вони гідні наукового інтересу та потребу­ють національної історії. Зрозуміло, що німецьке дослідницьке співтовариство через обмеженість інституцій, персоналу та за­собів не може досліджувати усі регіони. Щоправда, можливості вивчення української історії А. Каппелер вбачає принаймні з чотирьох перспектив: європейської, національно-державної, наднаціональних імперій та субнаціональних регіонів.

Українська історія не може стати «лабораторією для різних процесів державного і національного будівництва та для по­рівняльної історії», до чого закликає фон Гаген, тому що вона й досі залишається «відносно невідомою і мало дослідженою».

Висвітлення багатьох проблем української історії можливе че­рез впровадження інноваційних методологічних технік та ви­користання різних мов.

Окрім того, західні дослідники української історії мають та­кож перевагу щодо «географічної та політичної» дистанції, на­приклад, в оцінці «делікатних» українсько-російських відносин чи структури і політики поліетнічних імперій.

На думку А. Каппелера, ще дуже рано очікувати від україн­ських істориків засвоєння наднаціональної перспективи. Втім, це ні в якому разі не зобов'язує західних дослідників підтриму­вати «однобічну націоналістичну перспективу». Варті уваги зауваження А. Каппелера про необхідність вивчення російсь­кої історії. Виходячи з того, що російська й українська історії традиційно тісно переплетені, модерні напрями у вивченні минулого України принесуть нові засоби в дослідженні все ще недостатньо висвітленої історії росіян та їхніх національних процесів¹.

Впадає в око, що оцінки стану і перспектив вивчень історії України в західній історіографії доволі обережні й урівноважені з точки зору дослідницької тактики і надто сміливі в стратегіч­ному вимірі. Прогнози і спостереження західних колег багато в чому корегуються розкладом інтелектуальних сил та рівнем сучасних історіографічних практик в Україні.

В останні півтора-два десятиріччя історична наука в Україні переживає один з найдраматичніших періодів своєї історії, пере­буваючи немовби на «інтелектуальному перехресті». У перехідні, кризові епохи, як відомо, зростає роль історіографії як окремої гілки історичної науки. Історіографія у дисциплінарному ро­зумінні слова виконує важливу функцію «управління» процесом історичного пізнання. Це засіб самоідентифікації і розбудови істо­ричної науки. Аналізуючи сучасний стан науки, співставляючи його з колишніми визнаними або забутими традиціями наукової діяльності, історіографія «розпізнає» перспективи і варіанти існу­вання та механізму розвитку історичної науки. Історіографія є інструментом інтегрування вітчизняної історичної науки в євро­пейський та загальний історіографічний процес. У системі вітчиз­няної історичної науки історіографія виконує такі самі функції («блоку» управління пізнавальним процесом), що й етнологія в західній системі історичного пізнання.

Історіографічний аналіз історичної науки в Україні дає уяв­лення про деякі тенденції подальшого розвитку. Перше, що впадає в око, ідейний та організаційний провід в організації наукових досліджень останнім часом поступово перебирає на себе історична наука в Україні. Українські історики в діаспорі, які протягом десятиліть концентрували зусилля довкола ідеї національного самовизначення України, в умовах досягнення Україною національного суверенітету стали перед дилемою: продовжувати дослідження з націоналістичної перспективи чи шукати нових предметних площин і методів дослідження. Західні дослідники історії України, за їхнім власним свідчен­ням, не володіють відповідним організаційним та кадровим по­тенціалом, українська тематика для більшості з них залишаєть­ся маргінальною, яка щойно виокремлюється з русоцентристсь-ких студій.

Пріоритет істориків в Україні у сфері дослідження націо­нальної історії підтверджується зростанням темпів інтелекту­альних та організаційних процесів. Показниками цього зрос­тання стали наростаючий обсяг друкованої продукції, темати­ка та періодичність наукових форумів - конгресів, конференцій, семінарів — динаміка захисту кандидатських і докторських ди­сертацій, розмаїття періодичних видань тощо.

Останніми роками все чіткіше проступає тенденція до «про­фесіоналізації» історичної науки в Україні, відбувається посту­повий перехід від надмірної афектації в зображенні подій близь­кого і далекого минулого, використання історії в політичних іграх та ідеологічних сварках до висококомпетентних досліджень, що мають відповідати сучасним науковим стандартам і нормам.

Професіоналізм, компетентність вітчизняних українських істориків є запорукою інтегрування їх в європейський науковий процес. Обмін кадрами, наукові поїздки та контакти, навчання, стажування за кордоном, конференції, спільні наукові проекти -усе це робить «прозорими» наукові та ідеологічні кордони, що в остаточному підсумку сприятиме подоланню відчуття провінціа­лізму та меншовартості української історичної науки.

Історіографічний аналіз містить два аспекти: соціальну та інтелектуальну історію науки. Щодо соціальної історії історич­ної науки, то «історичний істеблішмент» занепокоєний пошу­ком оптимізації механізму її функціонування, що залишився у спадок від попередніх часів (із характерним розподілом на ака­демічну та університетську науку, столичну та периферійну, «престижну» та «звичайну» тематику). До того ж в умовах утво­рення численних альтернативних за функціями й формами інституцій традиційні установи змушені співіснувати поруч із новими, змагаючись на ринку ідей та інтелектуальної праці. Реорганізація системи вищої історичної освіти вимагає нової моделі університетської освіти, яка може бути сконцентрована у формулі: «кваліфікація, творчість, комунікація». Така модель передбачає підготовку не лише фахівця у своїй галузі, але лю­дини, яка вільно орієнтується в сучасній системі політичних і культурних цінностей, відкрита для діалогу, має навички спілкування і управління людьми.

Нинішня кадрова ситуація в історичній науці виглядає до­волі «строкатою», що скидається на аналогічну ситуацію в науці 1920-х роках. Досить чітко можна виділити старшу генерацію українських істориків, які вчилися ще за сталінськими підруч­никами, середню, яка формувалась в добу застою, і молодшу генерацію (це - «діти перебудови», які сьогодні активно вхо­дять до вітчизняної і зарубіжної науки). Існує ще одна група істориків, які «умовно підходять під таку професію - сучасні міфотворці, відповідно ідеологічно закомплексовані (в дусі на­ціоналізму, комунізму, клерикалізму)»¹.

Разом з тим процес поляризації між сучасними українськи­ми істориками відбувається не за віком, а відповідно до їхніх політичних принципів, теоретичних та аксіологічних наста­нов. Історики одного покоління часто говорять на «різних» мо­вах, і навпаки, представники різних вікових груп об'єднуються навколо спільних ідей, наукових програм, методологічних технік. Звичайно, молодше покоління більш відкрите для те­матичних і методологічних інновацій. У цілому постійна «му­тація» інтелектуальних мов - це ознака нашого часу.

Важливою складовою історіографічного аналізу є характе­ристика ідейного навантаження сучасної історичної науки в Україні. Показником змін (здебільшого зовнішніх) у сфері істо­ричного пізнання є динаміка тем і сюжетів. Домінуючою в рам­ках української історичної науки залишається політична та економічна проблематика. Такий традиціоналізм цілком зро­зумілий. Не можна за кілька років радикально змінити уста­лену тематику, яка протягом десятиліть формувалася і каноні­зувалася марксистським стилем мислення. Зараз відбувається процес розширення і поновлення традиційної проблематики. Вже помітний рух і в напрямку соціальної антропологічно-орі­єнтованої історії, культурної та інтелектуальної історії, про що свідчить справжній «ренесанс» проблеми національного відродження України, історія еліт та окремих соціальних груп, ре­гіональна історія, історія ментальностей (навіть видається альманах, присвячений цій проблемі «Месііаеуаііа Цсгаіпіса: мен­тальність та історія ідей»).

Позитивні зрушення щодо структуризації джерельної бази сучасної історичної науки в Україні характеризуються здебіль­шого кількісними показниками. Скасування спецфондів, при­плив матеріалів з українського зарубіжжя, «розкріпачення» архівів, що за останні півтора десятка років мало хвилеподіб­ний характер, - усе це спричинилося до розширення вітчизня­ної джерельної бази не вглиб, а вшир. Екстенсивний характер збільшення масиву джерел вітчизняної історії прямо пов'яза­ний з мовною проблемою. Не можна не погодитися з тверджен­ням А. Каппелера, що знання істориком кількох іноземних мов, полілінгвістичний характер джерельної бази є одним з най-значніших «викликів» сфері історичного дослідження.

Актуальною залишається проблема доступу українських до­слідників до матеріалів вітчизняної історії, що знаходяться в центральних і периферійних російських архівах. Рішучий пе­рехід української історичної науки до використання джерел різними мовами (слов'янськими, західноєвропейськими, та­тарською, єврейською, латиною) є умовою входження українсь­кого наукового етосу до західного та регіонального (Централь-но-Східна Європа) інформаційного простору.

Методологічний пласт історичної науки містить дослідницькі технології та елементи рефлексії історичної науки (історіо­графічні ідеї, оцінки).

Однією з сучасних тенденцій розвитку української історич­ної науки є відхід від марксистської парадигми мислення як безальтернативної. Дехто з західних дослідників вважає, що історики в Україні не повинні відмовлятися від марксистсько­го підходу, який так глибоко позначився на свідомості багатьох з них. Ніж стрімко забувати марксистську методологію, яку вони добре знають, заради «незнайомих західних підходів». О. Суб-тельний «радить» сучасним українським історикам сконцент­руватися на більш критичному застосуванні марксистських принципів. Наприклад, ті, хто займався класами, класовою бо­ротьбою, класовою свідомістю протягом своєї кар'єри, могли б використати свій досвід у сфері дійсно популярної нової со­ціальної історії (історії праці, міст, сіл, історії сім'ї, гендерної історії)¹.

Марксистська методологія дійсно глибоко вкоренилася у свідомості радянського українського історика, проте використання її в новій історіографічній ситуації - це не обов'язкова «ідеологічна фігура», а справа власного вибору кожного дослі­дника. Проблема «марксизм в історії» означає не безперечний вибір або пріоритет марксистської ідеології в історії, а радше альтернативний підхід, тобто звернення до марксистських принципів і того історика, який стоїть на позиціях ідейного плюралізму.

Серйозною є проблема взаємовідносин марксистської ідеології з націоналістичною доктриною, яка витворювалась і поширюва­лась в колах діаспорних істориків. На ділянці вивчення українсь­кої історії і марксистська, і націоналістична традиції збігаються в пошуках «об'єктивної істини», «правдивої історії України».

Основна тенденція в методологічному просторі сучасної україн­ської історичної науки спрямована на пошуки і апробацію модер­них дослідницьких технологій, формування сучасних ідеалів на­уковості, удосконалення понятійного апарату, витвір «нової» мови науки. Популярна сьогодні ідея міждисциплінарного підходу означає використання в нових історичних технологіях методів і засобів, запозичених з суміжних галузей гуманітарного знання, як-от: історична психологія, історична демографія, політична гео­графія, соціологія, психолінгвістика, семіотика тощо. Ідейна ге­терогенність історичної науки в сучасних умовах «мутації» інте­лектуальних ідеологій, мінливості соціальних і культурних прак­тик є засобом її подальшого конструктивного поступу. Можливості історичної науки в нинішній ситуації досить широкі, сучасні до­слідницькі технології пов'язані з такими напрямами в науці, як історія повсякденності, мікроісторія, нарративна філософія історії, репрезентована французькими постмодерністами, культурна чи знакова антропологія (історія ментальностей, свідомості, підсвідо­мого), структурна антропологія (демографічна історія, історія ро­дини, регіональна історія), генденрні студії.

Складовою методологічного простору сучасної історичної науки є історіографічні дослідження як форма самосвідомості, внутрішньої рефлексії науки. У сфері української історіографії актуальною залишається розробка загальних і конкретних про­блем українського історіографічного процесу, наприклад, про­блема наукових шкіл, ідейних напрямів (просвітницького, ро­мантичного, народницького, державницького, культурно-соціо­логічного, марксистського) в українській історичній науці; форм та механізмів інституалізації національної історичної науки в Україні, теоретичних засад (бароко, просвітництво, романтизм, позитивізм, соціологічна школа Е. Дюркгейма, школа «істо­ричного синтезу» А. Берра, марксизм, український націонал-ко-мунізм) та ідейних впливів (французької, російської, німецької, польської філософської та історичної думки) на українську історич­ну науку; історію науки та освіти в Радянській Україні, україно­знавчих студіях в українській діаспорі; антропологічні проблеми історії науки (психологія творчості, ментальність історика, типоло­гія українських істориків: антикварій, бібліограф, краєзнавець, аналітик, систематик, теоретик-соціолог, джерелознавець, архео­граф, художник-митець). Більшість з цих проблем або тільки пору­шуються, або знаходяться на початковій стадії дослідження.

У царині методології історіографічних досліджень, як і в самій історичній науці, відбувається «мутація мови», інтелек­туальних ідеологій. Так, на зміну марксистським дефініціям («клас», «ідейна боротьба», «криза буржуазної історичної науки», «дворянський», «буржуазний напрям», «буржуазний націо­налізм») приходить структуралістська термінологія («історич­ний міф України», «ранньонаціональний міф», «Шевченків міф», «національний дискурс», «історичний дискурс»). Струк­туралістська ідеологія, як відомо, за словами, символами та образами прагне виявити глибинні структури свідомого і підсвідомого, потаємні механізми знакових систем.

Постановка та розв'язання питань історичного та історіогра­фічного синтезу можлива лише в умовах методологічної визна­ченості на рівні особистості конкретного дослідника або певного наукового етосу. Справа в тому, що історія науки, на думку дея­ких дослідників, являє собою процес послідовної зміни фаз, по­в'язаних або з пошуком нових методів дослідження, або з витво­ром узагальнюючих схем, теоретичних конструкцій. Цю тезу влучно ілюструє історія історичної науки XX ст. Методологічна криза, що охопила історичну науку ще на рубежі ХІХ-ХХ ст., актуалізувала проблему історичного методу, відмінного від ме­тоду природничих наук, а також проблему історичного синтезу. Перша половина XX ст. пройшла під знаком виріїпення проблем історичної онтології, тобто утворення загальних історичних схем і концепцій, як-от: теорія «великих культур» О. Шпенглера, кон­цепція «локальних цивілізацій» А. Дж. Тойнбі, марксистська фор­маційна схема. Протягом другої половини нашого століття у центрі уваги дослідники* знаходились здебільшого проблеми істо­ричної гносеології - нових інтелектуальних ідеологій, технік та прийомів історичного дослідження. Йдеться про дослідницькі технології французької школи «Анналів», техніки «мікроісторії», «постмодерністський виклик» історії.

Нагальною є проблема розбудови модерної концепції історії України та української історичної науки. Обидві проблеми тісно пов'язані між собою, а їх вирішення зумовлене станом соціаль­них та історіографічних практик, рівнем професійної культури історика, аксіологічними пріоритетами сучасної історичної науки в Україні. Що переважить - марксистські, структу­ралістські, соціокультурні, сцієнтистські підходи історіографії; традиційна національно-державницька доктрина чи «надна­ціональна» або будь-яка інша перспектива в інтерпретації історії України та науки історії - визначить час.

Предмет української історіографії становить вивчення соціальної та інтелектуальної історії історичної наукив Україні, її ролі і місця в духовному житті свого народу, ро­зуміння її як явища науки і культури із властивими їй на­ціональними та загальнонауковими рисами й ознаками.

Саме таке розуміння предмета визначає завдання курсу ук­раїнської історіографії:

—розкрити зміст поняття «історіографія», гносеологічну природу історіографічних знань, місце та функції історіо­графії в процесі історичного пізнання;

— дати аналіз категоріального апарату та методів істо­ріографії;

— охарактеризувати основні етапи становлення історіо­графії як спеціальної дисципліни;

-з'ясувати соціокультурні та внутрішні передумови роз­витку процесу історичного пізнання, народження й удоскона­лення знань про історичне минуле;

— виділити основні етапи розвитку історичної науки в Ук­раїні, визначити критерії періодизації, та специфіку кожного конкретного періоду українського історіографічного процесу;

— висвітлити процес виникнення та розбудови організа­ційних структур української історичної науки: наукових ус­танов, товариств, комісій, історичних часописів, навчальних закладів, особливості соціалізації української історичної на­уки в умовах бездержавного розвитку українського народу;

— вилучити провідні наукові напрями та ідейні течії ук­раїнської історичної науки, роль і місце в ній наукових шкіл;

— дати характеристику культурно-громадських та ідей­них впливів на українську історичну науку, її взаємовідносин з російською, польською, німецькою історичною наукою;

— показати самобутній характер української історичної науки, її національну специфіку;

— проаналізувати найголовніші концептуальні ідеї, теорії та схеми української історії, провідні тенденції розвитку українсь­кої історичної думки, методи тазасоби пізнавальної діяльності;

— виявити «знакові постаті» української історичної науки, простежити їхні творчі біографії в контексті загально­українського історіографічного процесу.

 

Методологічні пошуки в українській історіографії.

Л.Зашкільняк.

Переходячи до огляду стану історіографії в сучасній Україні (після 1991 р.), зазначимо, що нас цікавитимуть насамперед її методологічні орієнтації. Спроби загальної оцінки стану української фахової історичної продукції вже робилися неодноразово, хоча й причинково[1]. Назагал більшість українських істориків констатують "кризу історіографії" як галузі наукового знання в сучасній Україні. Здебільшого її пов'язують з позбавленням історичної науки від ідеологічної та інституційної спадщини радянського часу і "методологічним хаосом", який витворився внаслідок неготовності багатьох істориків вести діалог із західними вченими на фаховому рівні. Це спричинило формальну переорієнтацію засад історіописання на позитивістські рейки з добрим наміром відновити "об'єктивну правду" національної історії за "звичайною схемою" М. Грушевського, накресленою ще на початку XX ст. Для більшості фахових істориків, вихованих в кращому випадку на засадах "марксистсько-ленінської" методології, програма "націоналізації'' історії виявилася цілком прийнятною, оскільки не вимагала великих інтелектуальних зусиль: достатньо було в телеологічній парадигмі "поступу до комунізму" змінити стрижневий концепт на "поступ до національної] державності" (націоналізму). Розпочався процес "підгонки" відомих (і нових} фактів до вказаної схеми. "Ревізія історії — писав Ґ. Касьянов, — зводилася переважно до її переписування в іншій тональності (...) "Введення науковий обіг" раніше недоступних документів не привело до якісних! зрушень в історичному знанні (...) Оновлення парадигми не сталося,! відбулася досить механістична за характером зміна термінології таї фактографії (...) Якщо раніше українська історія виглядала як невпинний,] лінійний процес зміни суспільних формацій та класової боротьби, то тепер її! пишуть як лінійний процес становлення нації чи державності, але в річищі] тієї ж телеології"[2]. Замість "переосмислення" відбулося "переписування"! архаїчної схеми української історії. Зайвим буде тлумачити, що такий легкий зворот задовольняв патріотично налаштовані кола громадянства, а також новий український істеблішмент (тому що виносив державу, тобто владу, на високі позиції громадянських сподівань) й самих істориків, міцно прив'язаних до державних (бюджетних) інституцій.

З другого боку, нова політична реальність незалежної України створила сприятливі умови для заповнення "білих" і "чорних" плям минулого України та українців, усунення численних фальсифікацій, пов'язаних з колоніальним становищем нації в складі європейських імперій, відновлення заслужених постатей минулого. Історики, задіяні в державних установах (інститутах Національної академії наук України, університетах, коледжах і школах), з ентузіазмом взялися за наповнення національної моделі історії новим фактичним матеріалом і патріотичними його інтерпретаціями. Треба віддати належне великій активності багатьох дослідників, котрі впродовж порівняно короткого часу, співпрацюючи з вченими західної української діаспори (0. Субтельний, А. Жуковський, О. Пріцак, Я. Пеленський, Л. Винар, Ф. Сисин та ін.), змогли опублікувати десятки солідних документальних видань, організувати і провести численні наукові конференції та семінари, видати Друком монографії та статті з різних періодів історії України[3]. У 1993-2002 рр. історики захистили 192 докторські і 1243 (!) кандидатські дисер­тації, що становило приблизно 33 % всіх докторських і 33 % всіх канди­датських дисертацій, захищених в Україні по всіх спеціальностях[4]. Не менш вражаючими є показники видань навчальної літератури з історії: у 1989-2000 рр. було опубліковано 1136 видань, з яких 573 - для учнів і вчителів загальноосвітніх шкіл, 379 - студентів і викладачів вищої школи, 184 - універсального характеру (при цьому з історії України було 514 видань, всесвітньої історії - 256, з інших історичних дисциплін - 182) [5]. Кількість історичних періодичних видань з 1991 по 2001 рр. зросла з 22 до 190. З'явилися нові університети, коледжі, центри та інститути історичного про­філю, в тому числі недержавні.

Здавалося б немає підстав говорити про "кризу історіографії" в незалежній Україні. Але, разом з тим, частина істориків висловлює тривогу з приводу "відставання" української історичної науки від світової, сприйняття і поширення в суспільстві застарілої романтизованої візії історії України, яка не відповідає умовам кінця XX ст. і робить "ведмежу послугу" справі формування сучасного громадянського суспільства, служить ідеологічній легітимізації існуючого політичного режиму [6]. Націо- (державно-) центрична спрямованість української історіографії "вириває" історію України зі світового (європейського) контексту і залишає її на узбіччі сучасної наукової думки^[7]. Нарешті, "полегшені" вимоги до наукової історичної продукції (пов'язані зокрема зі зниженням рівня фахової критики, намаганнями окремих дослідників компенсувати брак знань і навичок патріотичними гаслами, а то й звичайним підкупом) розширюють коло осіб, котрі, прикри­ваючись дипломами, ступенями і посадами, створюють історіографічний простір й атмосферу плекання "єдино правильної національної історії". Недостатня фахова підготовка істориків у багатьох університетах України (не рідко через брак коштів, слабку матеріальну базу, застарілі підходи до організації і програм навчання та ін.) негативно позначається як на історичній продукції, так і формуванні суспільної свідомості.

Такий стан справ в історіографії викликає незадоволення у тих представ­ників фаху, котрі критично ставляться до своєї наукової практики і турбуються про зближення національної історичної думки зі світовою, Полемічні голоси "невдоволених" час від часу виплескуються на сторінки періодичних видань. Так, відома дослідниця Н. Яковенко 1996 р. виступила з критикою історіографічного доробку українських істориків, відзначивши такі причини незадовільного стану як "нищівна руйнація професіоналізму, спа­док від більшовицького режиму, якому потрібен був учений слухняний, а не занадто освічений (...) Невпевнений у своїх силах фахівець... не здатен на прояви інтелектуальної незалежності", він прагне триматися "за освячені авторитети, загальноприйняті концепції, апробовані постулати". Ідеологізована українська історіографія не виконує своєї головної наукової функції, оскільки робота науковця - "не боротися за чистоту національних ідеалів, виховуючи свій народ на гордих прикладах історії, а продукувати думки. Всіх відтінків і всіх кольорів інтелектуального спектру"[8]. Прагнучи піднести принаймні рівень наукової критики, Н. Яковенко 1999 р. розпочала видання часопису "Український гуманітарний огляд" із завданням рецензування наукової продукції гуманітаріїв з точки зору їхньої фаховості. У 2002 р. цей же автор ще раз виступила з дискусійною статтею в часописі "Критика", піддавши розрізненню історію як науку і як предмет дидактики. Як і в інших дискусійних статтях з приводу "оздоровлення" української історіографії Н. Яковенко звертає увагу на кардинальну проблему - оновлення методо­логічного інструментарію[9]. Подібні погляди розвиває київський дослідник Г. Касьянов [10] . Необхідність оновлення методологічних підходів української історіографії підкреслює чимало знаних українських істориків - В. Смолій, О. Реєнт, Л. Таран, Я. Грицак, В. Підгаєцький, В. Потульницький та ін.

Проте суто методологічні питання ніколи не були сильною стороною української історіографії. За радянських часів вони перебували під посиленим контролем комуністичної партії і могли розвиватися лише в столичних (московських) наукових установах. Саме в Московському універ­ситеті (І. Ковальченко) й інститутах АН СРСР працювала низка істориків, які розробляли методологічні проблеми історії в дусі марксистської доктрини (Є. Жуков, В. Дьяков, М. Барг, А. Гулига, Б. Могильницький, Ю. Бессмерт-ний та ін.). Натомість українським історикам дозволялося лише тлумачити і доносити до читача напрацьовані "союзними" істориками постулати, здебільшого в методичному плані (І. Кундюба, В. Косолапов, Л. Мельник, А. Санцевич та ін.). Не вдаючися в цьому нарисі до аналізу радянських методологічних праць (серед них були й роботи написані на високому теоретичному рівні, зокрема І. Ковальченка [11], треба констатувати відсутність в радянській Україні традиції (напряму) історико-теоретичних студій[12].