Середньовічна арабська психологія

Арабські вчені наполягали на тому, що вивчення психіки має ґрунтуватися на даних природничих наук, насамперед медицини.

У той час у халіфаті були дозволені:

- відмінні від ісламу релігійно-філософські погляди;

- проведення природничо-наукових досліджень, у тому числі вивчення роботи органів чуття і мозку.

 

Ібн аль-Хайсам (Альгазен) (965-1039) досліджував психофізіологію сприймання. Він трактував функції органів сприймання (насамперед зору), виходячи із законів оптики. В оці за законами оптики будується образ зовнішнього об'єкта. Потім до прямих оптичних ефектів приєднуються додаткові психічні акти, завдяки яким виникає сприймання форми навколишніх предметів, їхньої величини, об'єму тощо. Для повноцінного сприймання об'єктів необхідним є рух очей – переміщення зорових осей.

Висновок:психічні явища залежать від фізичних (оптичних) факторів і законів („оптичний” детермінізм).

 

Ібн Сіна (Авіценна) (980-1037) стверджував, що психічні явища залежать від фізіологічних. Ідея взаємозв'язку психічного і фізіологічного (соматичного) розроблялася Ібн Сіною, виходячи з медичного досвіду.

При лікуванні використовувався прийом, який у сучасній науці називається асоціативним експериментом.

Ібн Сіні також приписують постановку досліду, що передбачив вивчення явища, названого експериментальним неврозом. Зіткнення протилежних емоційних установок призводить до глибоких соматичних змін.

Двом баранам давали однакову їжу. Але один харчувався у нормальних умовах, тоді як біля другого стояв на прив'язі вовк. Страх впливав на харчову поведінку цього барана. Він хоча і їв, але швидко втрачав вагу і врешті загинув.

 

Ібн Рушд (Аверроес) (1126-1198) більше ніж хто-небудь із арабських філософів, вплинув на філософську думку Західної Європи. Вплив цей визначався насамперед новим трактуванням арістотелевского вчення про душу, точніше, про вищу здібність душі – розум. Душа, на його думку, смертна (знищується зі смертю тіла), а розум – безсмертний. Аверроес вважав, що зі зникненням тіла й психічних здібностей нижчого рівня те, що було набуте розумом людини, не зникає безвісти, а поглинається божественним розумом і продовжує існувати.

Пізніше з’являється окремий напрям послідовників Ібн Рушда – аверроїзм.

 

Психологія пізнього Середньовіччя (XII-XV ст.)

Набув поширення особливий спосіб філософствування – схоластика. Для схоластики було характерно не стільки одержання якого-небудь нового знання, у тому числі про душу, скільки виведення нових висновків із уже раз і назавжди даного "готового" знання в Біблії й інших джерел (спадщини античної філософії) - за допомогою логічних умовиводів та інтерпретацій.

 

Найбільш значні психологічні дослідження пізнього Середньовіччя пов'язані з іменами Ф.Аквінського, Р.Бекона й У. Оккама.

 

Фома Аквінський (1226-1274) прагнув примирити богослов'я з наукою, у тому числі й з наукою античності, насамперед з теорією Арістотеля.

Ф. Аквінський переробив теорію двох істин Ібн Сіни: наука і віра мають, дійсно, дві різні істини, але у тому випадку, коли істина науки суперечить істині віри, наука має їй поступитися.

Душа людини є не просто розумною. Їй також властива свідомість й вона цим відрізняється від несвідомої душі тварин.

Образи навколишнього усвідомлюються людиною як власні завдяки спеціальній операції свідомості, що одержала назва інтенції – спрямованості свідомості на який-небудь предмет.

 

До кінця XIII в. недоліки схоластики стали настільки очевидними, що все більша кількість вчених почали розглядати її (і богослов'я в цілому) як гальмо на шляху подальшого розвитку науки.

 

Роджер Бекон (1214-1292) схоластичним методам протиставляв науки, які приносять людям безпосередню користь на відміну від безплідних розмірковувань. Він доводив, що дослід, експеримент і математика мають бути покладені в основу всіх наук.

 

У. Оккам (1285-1349) відомий своїм афоризмом, що одержав назву «бритва Оккама» (принцип „економії мислення”) і який звучить так: «Сутностей не слід помножувати без необхідності», "Те, що можна пояснити за допомогою меншого, не слід виражати за допомогою більшого".

Якщо у науці все може бути пояснене без припущення тієї чи іншої гіпотетичної сутності, то й немає ніякої потреби її припускати. Душа є сутністю, яку неможливо довести чи осягти розумом, має бути виключена з наукового розгляду й віддана чистому богослов'ю.

"Бритва Оккама" стає гаслом емпіризму. Вона зіграла істотну роль у відсіканні поняття "душі" у подальшій емпіричній психології.

 

Отже, церква перешкоджала розвитку нових концепцій, які суперечили її численним догмам, причому згодом цих протиріч ставало все більше, а неприйняття зростало.

 

4. Психологічна думка епохи Відродження

 

Вплив церкви значно зменшився.

 

Возрождение античных ценностей. Возвращались (возрождались) важнейшие принципов античной науки.

Как и в античности, психология стремилась преодолеть сакральность, которая возвратилась в Средневековье. Шла ожесточенная борьба с церковно-богословской концепцией души.

У цей час у наукових трактатах з'являється термін „психологія”. Его предложил в 1590 г. немецкий ученый Р. Гоклениус, но общеизвестным этот термин стал после выхода книг немецкого психолога Х.Вольфа «Эмпирическая психология» (1732) и «Рациональная психология» (1734).

 

Гуманізм. Психологію Відродження пронизує гуманізм(від лат. humanus — людяний) — ставлення до людини як до найвищої цінності, переконаність у безмежності її можливостей.

Гуманистическое движение резко обострило интерес к человеческой личности как таковой. Гуманизм Возрождения переключил человеческую пытливость с погруженности в Бога и небеса на изучение природы, в том числе и человеческой натуры.

Освободившись от религиозных запретов на вскрытие человеческого тела, художник Леонардо да Винчи (1452-1519) и физиолог Андреас Везалий (1514-1564) занимались детальным изучением анатомии человека.