Групи загальних методів наукового пізнання

План

Павленко О. О.

Лекція 2. Основи методології науково-дослідної роботи

Список рекомендованої літератури

1. Закон України «Про вищу освіту». — К.: Парламентське вид-во, 2006. - (Закони України).

2. Артюх С. Основи наукових досліджень: [підручник] /Артюх С. - Харків. : УІПА, 2006.

3. Афанасьєв А. Основи наукових досліджень: [навч. посібник] /Афанасьєв А. - Х. : ХНЕУ, 2005.

4. Білоусова Т. Основи наукових досліджень: [навч. посібник] /Білоусова Т. - Кам'янець-Подільський: Кам'янець-Подільський держ. ун-т. 2004.

5. Білуха М. Т. Основи наукових досліджень: [підручник для студентів економічних спеціальностей вищих навчальних закладів] /Білуха М. Т. - К.: Вища школа, 1997.

6. Бурдин К. С. Как оформить научную работу / К. С. Бурдин, П. В. Веселов. - М.: Высшая школа, 1997.

7. Бурчин М. Н. Введение в современную точную методологию науки: структуры систем знаний /М. Н. Бурчин, В. И. Кузнецов. - М.: АО «Аспект-Пресс», 1994.

8.Готт В.С. Категории современной науки (становление и развитие) / Готт В. С., Семенюк Э. П., Урсулл Д. Д. - М.: Мысль, 1984.

9. Кузин Ф. А. Магистерская диссертация / Ф. А. Кузин. - М., 1997.

10.Кузнецов И. Н. Методика научного исследования / Кузнецов И. Н. - Минск, 1997.

11.Про наукову і науково-технічну діяльність [Електронний ресурс]. - Електрон. дан. - К.: Верховна Рада України. - Режим доступу: http:// zakon1. rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1977-12, вільний. Назва з екрану.

12. Про практичну підготовку студентів //http://www.mon.gov.ua/ newstmp/2009_1/09_02/1_9_93.doc

13.Шейко В. М. Організація та методика науково-дослідницької діяльності: [Підручник для студентів вищих навч. закладів] / В. М. Шейко, Н. М. Кушнаренко. – К.: Знання, 2006.

 

канд. пед. наук, доцент

1.Поняття про методологію досліджень, функції та види наукових досліджень

2.Методи та техніка наукових досліджень

1 питання. Поняття про методологію досліджень, види та функції наукових досліджень. Перш ніж приступити до реалізації наукового дослідження на будь-якому рівні, студенти та молоді вчені по­винні ознайомитися з методологією та методами наукової роботи. Тут важливе все: методика вибору проблеми та теми дослідження, збір та систематизація фактів, історія розвитку проблеми, в основі якої лежить задум (ідея) дос­лідника. У філософському визначенні ідея - це продукт людського мислення, форма відображення дійсності, в ній міститься усвідомлення мети пізнання, перспектив дослі­дження та його практичне значення. Ідеї народжуються з практики спостереження навколишнього світу і потреб життя. Нова ідея — це якісний стрибок думки за межі сприйнятих почуттями даних.

Складність, багатогранність і міждисциплінарний ста­тус будь-якої наукової проблеми приводять до необхідності її вивчення у системі координат, що задається різними рівнями методології науки.

Методологія – це сукупність прийомів дослідження, що застосовують­ся в певній науці; вчення про методи пізнання та перетворення дійсності.

Методологія науки (rp.methodos - спосіб, метод і logos - наука, знання) - це система методологічних і методичних принципів і прийомів, операцій і форм побудови наукового знання. Філософський рівень методології функціонує у виг­ляді загальної системи принципів діалектики. Вона формує світоглядну концепцію світової науки, тобто основні вихідні теоретичні положення, які затвердилися в науці і які, рівною мірою, треба знати. Питання методології досить складне, оскільки саме це поняття тлумачиться по-різному. Багато зарубіжних нау­кових шкіл не розмежовують методологію і методи дослі­дження. У вітчизняній науковій традиції методологію розглядають як учення про методи пізнання або систему наукових принципів, на основі яких базується досліджен­ня і здійснюється вибір сукупності пізнавальних засобів, методів, прийомів. Найчастіше методологію тлумачать як сукупність прийомів дослідження, що застосовуються в якійсь науці. Методику розуміють як сукупність прийомів дослідження, включаючи техніку і різноманітні операції з фактичним матеріалом. Методологія виконує такі функції:

• визначає способи здобуття наукових знань, які відоб­ражають динаміку процесів та явищ;

• передбачає особливий шлях, за допомогою якого може бути досягнута науково-дослідна мета;

• забезпечує всебічність отримання інформації щодо процесу чи явища, що вивчається;

• допомагає введенню нової інформації;

• забезпечує уточнення, збагачення, систематизацію термінів і понять у науці;

• створює систему наукової інформації, яка базується на об'єктивних явищах, і логіко-аналітичний інструмент наукового пізнання.

Ці ознаки поняття «методологія», що визначають її функції в науці, дають змогу зробити такий висновок: ме­тодологія - це концептуальний виклад мети, змісту, методів дослідження, які забезпечують отримання мак­симально об'єктивної, точної, систематизованої інфор­мації про процеси та явища.

Розрізняють три види мето­дології:

1. Філософську або фундаментальну - систему діалек­тичних методів, які є найзагальнішими і діють на всьому полі наукового пізнання, конкретизуючись і через загальнонаукову, і через часткову методологію. Філософська, або фундаментальна методологія є вищим рівнем методології науки, що визначає загальну стратегію принципів пізнання особливостей явищ, про­цесів, сфер діяльності. Філософська методологія виконує дві функції. По-перше, вона виявляє сутність наукової діяльності та її взаємозв'язки з іншими сферами діяль­ності, тобто розглядає науку відносно практики, суспіль­ства, культури людини. По-друге, методологія вирішує завдання вдосконалення, оптимізації наукової діяльності, спирається на розроблені нею світоглядні й загальнометодологічні орієнтири та постулати.

2. Загальнонаукову, яка використовується в переважній більшості наук і базується на загальнонаукових принципах дослідження: історичному, логічному, системному, моделю­вання тощо.

Сучасні дослідники в наукових розробках відда­ють перевагу системно-діяльнісному підходу, тобто дослі­дженню комплексної взаємодії суттєвих компонентів: умови, результат. Це забезпечує цілісність, комплексність, струк­турність, взаємозв'язок з зовнішнім середовищем, цілесп­рямованість і самоорганізацію дослідження, створює умо­ви комплексного вивчення будь-якої сфери діяльності.

3. Частково-наукову - сукупність специфічних методів кожної конкретної науки, які є базою для вирішення дослідницької проблеми.

Усі досягнення минулого були опрацьовані у вигляді діалектичного методу пізнання реальної дійсності, в ос­нову якого було покладено зв'язок теорії і практики, прин­ципи пізнання реального світу, взаємодії зовнішнього і внутрішнього, об'єктивного і суб'єктивного тощо. Пробле­ми наукового пізнання стали предметом постійного про­тистояння різних наукових поглядів на світ, на сутність науки та знання через антиномію в гносеології - антино­мію раціоналізму - емпіризму. (Антимонія (от греч. antinomia - протиріччя в законі) розмірковування, яке доводить, що два висловлювання, які є суперечністю один одному, витікають один з другого. Характерним прикладом логічної Антимонії є антимонія "лжеца" парадокс. С. І. Ожигов дає наступне тлумачення -Антімонія - противоречие между двумя взаимоисключаемыми положениями, сущностями, явлениями, каждое из которых доказуемо логическим путём, существует в отдельности. А. учений о смерти и бессмертии. А. духа и материи. А. между свободой личности и государством.)

Оскільки, загальнонаукова методологія використовується в усіх в переважній більшості науках, то розглянемо більш розширено даний вид методології і її особливості.

До загальнонаукових принципів дослідження належать: історичний, термінологічний, функціональний, системний, когнітивний (пізнавальний), моделювання та ін.

Сучасне науково-теоретичне мислення прагне проникнути у сутність явищ і процесів, що вивчаються. Це можливо за умови цілісного підходу до об'єкта вивчення, розгляду його виникненні та розвитку, тобто застосування історичного підходу до його вивчення. Перш ніж вивчати сучасний стан, необхідно вивчити генезис а розвиток певної науки або сфери практичної діяльності.

Відомо, що нові наукові і накопичені знання перебувають в діалектичній взаємодії. Найкраще і прогресивне зі старого переходить у нове і надає йому сили й дієвості. Інколи забуте старе знову відроджується на новій науковій основі і живе все життя в іншому, досконалішому вигляді. У цьому зв'язку особливого значення набувають вивчення історичного досвіду, аналіз та оцінювання історичних подій, фактів, попередніх теорій у контексті їх виникнення, станов­лення та розвитку. Отже, історичний підхід дає змогу дослі­дити виникнення, формування і розвиток процесів і подій у гносеологічній послідовності з метою виявлення внутрішніх та зовнішніх зв'язків, закономірностей та суперечностей.

У межах історичного підходу активно застосовується порівняльно-історичний метод - сукупність пізнавальних засобів, процедур, які дозволяють виявити схожість і відмінність між явищами, що вивчаються, визначити їхню генетичну спорідненість (зв'язок за походженням), загальне й специфічне в їхньому розвитку.

За характером схожості порівняння поділяють на історико-генетичні та історико-типологічні, де схожість є результатом закономірностей, притаманних са­мим об'єктам, і порівняння, де схожість є наслідком взає­мовпливу явищ. На цій основі виділяють два види порівняль­но-історичних методів: порівняльно-типологічний, що роз­криває схожість генетично не пов'язаних об'єктів, і власне порівняльно-історичний, що фіксує схожість між явищами як свідчення спільності їхнього походження, а розходження між ними - як показник їхнього різного походження.

Будь-яке теоретичне дослідження потребує описування, аналізу та уточнення понятійного апарату конкретної га­лузі науки, тобто термінів і понять, що їх позначають.

Термінологічний принцип передбачає вивчення історії термінів і позначуваних ними понять, розробку або уточнен­ня змісту та обсягу понять, встановлення взаємозв'язку і субординації понять, їх місця в понятійному апараті теорії, на основі якої базується дослідження. Вирішити це завдання допомагає метод, термінологічного аналізу і метод операціоналізації понять.

Визначення понять слід формулювати, базуючись на тлу­мачних та професійних словниках. Визначення обсягу і змісту поняття дають через родову ознаку і найближчу видову відмінність. Як правило, спочатку називають родове поняття, до якого поняття, що визначається, входить як складова. Потім указують на ту ознаку поняття, яка відрізняє його від усіх подібних, причому ця ознака має бути найважливішою, найсуттєвішою.

До загальнонаукової методології слід віднести системний підхід, застосування якого потребує кожний об'єкт наукового дослідження. Сутність його полягає у комплексному досліджені великих і складних об'єктів (систем), дослідження їх як єдиного цілого з узгодженим функціонуванням усіх елементів і частин.

Згідно з системним підходом, система - це цілісність, яка становить єдність закономірно розташованих і взаємопов'язаних частин.

Кожну конкретну науку, діяльність, об'єкт можна розглядати як певну систему, що має множину взаємопов'язаних елементів, компонентів, підсистем, визначені функції, цілі склад, структуру. До загальних характеристик системи відносять: цілісність, структурність, функціональність, взаємозв'язок із зовнішнім середовищем, ієрархічність, цілеспрямованість, самоорганізацію.

Згідно з цим сформувалися відповідні методологічні принципи, які забезпечують системну спрямованість наукового дослідження і практичного пізнання об'єкта: принцип цілісності, за яким досліджуваний об'єкт виступає як щось розчленоване на окремі частини, органічно інтегровані в єдине ціле; принцип примату цілого над складовими частинами, який означає, що функції окремих компонентів і підсистем підпорядковані функції системи в цілому її меті; принцип ієрархічності, який постулює підпорядкованість компонентів і підсистем системі в цілому, а також супідрядність систем нижчого рівня системам більш високого рівня, внаслідок чого предметна галузь теорії набуває ознак ієрархічної метасистеми; принцип структурності, який означає спосіб закономірного зв'язку між виділеними частинами цілого, що забезпечує єдність системи, зумовлює особливості її внутрішньої будови; принцип самоорганізації означає, що динамічна система іманентно (безпосередньо) (книжн. наречие к прил. имманентный; неотъемлемо, в силу внутренней природы чего-либо Непосредственно, имманентно нам дана только эта жизнь, и только в ней и через неё мы можем родиться к новой, лишь в ней её перерастая. С. Н. Булгаков, «Апокалиптика и социализм», 1910 р.) здатна самостійно підтримувати, відтворювати або удосконалювати рівень своєї організації при зміні внутрішніх чи зовнішніх умов її існування та функціонування задля підвищення стійкості, збереження цілісності, забезпечення ефективних дій чи розвитку; принцип взаємозв'язку із зовнішнім середовищем, за яким жодна із систем не може бути самодостатньою, вона має динамічно змінюватись і вдосконалюватись адекватно до змін зовнішнього середовища.

Системний принцип дає змогу визначити стратегію науко­вого дослідження. В його межах розрізняють структурно-функціональний, системно-діяльнісний, системно-генетичний та інші підходи.

Сутність структурно-функціонального підходу полягає у виділенні в системних об'єктах структурних елементів (ком­понентів, підсистем) і визначенні їхньої ролі (функцій) у си­стемі. Елементи і зв'язки між ними створюють структуру системи. Кожний елемент виконує свої специфічні функції, які «працюють» на загальносистемні функції. Структура ха­рактеризує систему в статиці, функції - у динаміці. Між ними є певна залежність.

У межах структурно-функціонального підходу досліджують сутнісно-функціональну, функціонально-генетичну та фун­кціонально-логічну структуру системи.

Загальнонауковою методологією вивчення об'єкта дослідження є системно-діяльнісний підхід, який набув значного поширення в сучасних наукових розробках. Зазначений підхід указує на певний компонентний склад людської діяльності. Серед найсуттєвіших її компонентів: потреба - суб'єкт - об'єкт – процеси - умови - результат. Це створює можливість комплексно дослідити будь-яку сферу людської діяльності.

Діяльнісний підхід - це методологічний принцип, основою якого є категорія предметної діяльності людини (групи людей, соціуму в цілому). Діяльність - форма активності, що характеризує здатність людини чи пов'язаних з нею систем бути причиною змін у бутті. Діяльність людини може розглядатися в загальному значенні цього слова - як дина­мічна система взаємодії людини із зовнішнім середовищем, а також у вузькому, конкретному - як специфічна профе­сійна, наукова, навчальна тощо форма активності людини, у якій вона досягає свідомо поставлених цілей, що формуються внаслідок виникнення певних потреб.

У процесі діяльності людина виступає як суб'єкт діяль­ності, а її дії спрямовані на зміни об'єкта діяльності у про­цесі діяльності. Будь-яка діяльність здійснюється завдяки множині взаємопов'язаних дій - одиниць діяльності, що не розкладаються на простіші, внаслідок якої досягається кон­кретна мета діяльності. Мета діяльності зумовлена певною потребою, задоволення якої потребує певних дій.

Зміст системно-генетичного підходу полягає в розкритті умов зародження, розвитку і перетворення системи.

Відносно новим фундаментальним методом пізнання є синергетичний підхід. Сутність синергетичного (синергійного) підходу поля­гає в дослідженні процесів самоорганізації та становлення нових упорядкованих структур. Він реалізується в дослі­дженні систем різної природи: фізичних, біологічних, соціаль­них, когнітивних, інформаційних, екологічних та ін. Предме­том синергетики є механізми спонтанного формування і збереження складних систем, зокрема тих, які перебувають у стані стійкої нерівновагі із зовнішнім середовищем. У сфе­ру його вивчення потрапляють нелінійні ефекти еволюції систем будь-якого типу, кризи і біфукації - нестійкої фази існування, які передбачають множинність сценаріїв подаль­шого розвитку.

З позицій синергетичного підходу неможливо традицій­ними детерміністськими методами вивчати розвиток складно організованих систем. Як відомо, нестійкість системи роз­глядається як перешкода, що потребує обов'язкового подо­лання. Жорсткі причинно-наслідкові зв'язки поступального розвитку мають лінійний характер. Сучасне визначається минулим, а майбутнє - сьогочасним. Синергетичний же підхід передбачає ймовірне бачення світу, базується на дослідженні нелінійних систем. Образ світу постає як сукупність не­лінійних процесів. Ідея нелінійності включає багатоваріантність, альтернативність шляхів еволюції та її незворотність. За допомогою синергетичного підходу вивчають дисипативні (нестійкі, слабко організовані) складні системи. Суть теорії нестабільності (теорії дисипативних структур) полягає в тому, що стан нерівноваги систем спричинює порядок та безпорядок, які тісно поєднані між собою. Нерівноважні системи забезпечують можливість виникнення унікальних подій, по­яву історії Універсуму. Час стає невід'ємною константою ево­люції, оскільки в нелінійних системах у будь-який момент може виникнути новий тип рішення, який не зводиться до попереднього. Синергетичний підхід демонструє, яким чи­ном і чому хаос може розглядатися як чинник творення, конструктивний механізм еволюції, як з хаосу власними силами може розвиватися нова організація.

Відносно новим загальнонауковим методом є інформа­ційний підхід, суть якого полягає в тому, що при вивченні будь-якого об'єкту, процесу чи явища в природі чи суспільстві, перш за все, виявляються найхарактерніші для нього інфор­маційні аспекти.

В основі інформаційного підходу лежить принцип інформаційності, згідно з яким:

• інформація є універсальною, фундаментальною категорією;

• практично всі процеси та явища мають інформаційну основу;

• інформація є носієм смислу (змісту) всіх процесів, що відбуваються в природі та суспільстві;

• всі існуючі в природі та суспільстві взаємозв'язки ма­ють інформаційний характер;

Всесвіт - це широкий інформаційний простір, в якому функціонують і взаємодіють інформаційні системи різного рівня. Усвідомлення всеосяжності інформації в природі та су­спільних явищах стало об'єктивним чинником виникнення нового фундаментального методу наукового пізнання - інформаційного підходу, який дає змогу дослідити об'єкти, процеси та явища з інформаційного погляду, виявити нові якості, важливі для розуміння їх сутності та можливих напрямів розвитку на основі знання загальних властивостей та зако­номірностей інформаційних процесів.

Інформаційний підхід тісно пов'язаний із системним, що дає змогу уявити сучасний світ як складну глобальну бага­торівневу інформаційну систему, яку утворюють три взає­мопов'язані системи нижчого рівня: система «Природа», си­стема «Людина» і система «Суспільство». Кожна з цих підси­стем є, по суті, інформаційною. Інформаційна система «Лю­дина» посідає центральне місце в інформаційній моделі су­часного світу, оскільки саме через неї здійснюється взаємодія інформаційних систем «Природа» і «Суспільство». Це зумов­лено двоїстою сутністю людини, яка одночасно є природним і соціальним організмом. Це створює методологічну базу для дослідження проблем людини і суспільства як цілісних ба­гаторівневих, багатофункціональних інформаційних систем. Теорія енерго-інформаційного обміну в системі ноосфери відкриває нові можливості для наукового пізнання, нову інфор­маційну картину світу, що якісно відрізняється від традиційної речово-енергетичної картини, яка до цього часу домі­нувала у фундаментальній науці. Особливо плідним інформаційний підхід виявляється при дослідженні сучасної людини і суспільства.

Інформаційний підхід, як фундаментальна методологія, набуває все більшого поширення через об'єктивні чинники: «наскрізний» характер інформації, яка проникає практично в усі галузі та сфери людської діяльності і супроводжує їх, стає однією з найважливіших категорій соціального розвитку; зростання обсягів інформації, вирішення проблем її доступності ефективного використання; інформатизацію суспільства; розвиток інформаційної техніки і технології; становлення іформаційного суспільства, основним інтелектуальним продуктом якого є документи, інформація, знання. Останній чинн­ик став імпульсом для обґрунтування документної, інформаційної та когнітивної парадигм дослідження.

Останнім часом зростає значення культурологічного підходу, який набуває статусу загальнонаукової методології. Культурологічний підхід, завдяки широкій палітрі поняття культура та пізнавальним можливостям культурології - науки, що вивчає культуру як цілісність, дає можливість до­слідити безліч природних, соціальних, екологічних, економіч­них, педагогічних, інформаційних та інших об'єктів та явищ, як культурологічного феномену.

Вихідним положенням культурологічного підходу є роз­гляд сучасного світу як багаторівневої ієрархічної системи «Культура», яка складається з трьох основних відносно само­стійних підсистем: системи «Природа», системи «Людина» і системи «Суспільство». Кожна з підсистем може бути дослі­джена як культурний феномен. Особливе значення має до­слідницько-пізнавальний потенціал культури для вивчення людини і суспільства.

Культурологічний підхід інтегрує дослідницький потенці­ал, накопичений рядом наук, які вивчають культуру (філосо­фією культури, теорією культури, мистецтвознавством, пси­хологією культури, соціологією культури, історією культури та ін.), і реалізує прагнення до аналізу предмета дослідження як культурного феномену. У межах культурологічного підхо­ду культура розглядається як система, що складається і фун­кціонує у взаємодії: об'єктивної (будь-які культурні об'єкти) і суб'єктивної («зліпок» культури і свідомості) форм; раціо­нальної й емоційно-чуттєвої її складової; культурно-інноваційних механізмів проникнення культури в усі галузі і сфери людської діяльності; процесів виробництва, розповсюдженню (трансляцій) і «присвоєння» культурних цінностей тощо.

Дослідницький потенціал культурологічного підходу полягає у наступному:

• обранні для досягнення мети і завдань дослідження найбільш адекватного визначення культури;

• розгляді процесів та явищ як феноменів культури;

• використанні найсуттєвіших ознак культури, її субстанціональних елементів, аксіологічних, функціональних, інструментальних та інших можливостей;

• знанні та використанні теоретичних досягнень культу­рології та її основних складових: історичної культурології, фундаментальної культурології, антропології, прикладної культурології. Культурологічне пізнання і перетворення процесів та явищ зумовлене об'єктивним поділом культури на матеріальну і духовну, тісним зв'язком з нею особистості та суспільства. Людина не лише розвивається на основі осво­єння нею культури, а й поповнює її новими елементами. У зв'язку з цим засвоєння культурних цінностей є розвитком самої людини і становленням її як творчої особистості.

Нині у межах культурологічного підходу активно розви­вається соціокультурний підхід - теорія і методологія соціокультурного відтворення (репродукції), що акцентує увагу на єдності культури та соціальності, базується на наукових досягненнях культурології, педагогіки, етнографії, соціології, історичної і психологічної антропології, теорії соціальних комунікацій тощо. Соціокультурний підхід сконцентрований перш за все: на стратегічних соціальних цілях історично­го відтворення суспільства з його національною культурною специфікою і системних характеристиках культурно-ціннісних комплексів (як традиційних, так і нових) соціаль­ної адекватності і культурної компетентності нових членів цього суспільства. Його використання забезпечує багатофакторний підхід до вивчення соціокультурного сере­довища (простору), механізмів зв'язку «соціальної» і «куль­турної» систем.

Аксіологічний (ціннісний) підхід базується на понятті цінності і дає можливість з'ясувати якості і властивості предметів, явищ, процесів, здатних задовольнити потреби ок­ремої особистості і певного суспільства, а також ідеї і спону­кання у вигляді норми та ідеалу. Цінності - це перевага певних смислів і побудованих на цій основі способів поведінки. До цінностей суспільства належать лише ті позитивно значимі явища та їхні властивості, що пов'язані з соціаль­ним прогресом. Фундаментальними є гуманістичні або за­гальнолюдські цінності: життя, здоров'я, любов, освіта, пра­ця, творчість, краса тощо. Системи цінностей є в кожній культурі, суспільстві, державі, професії, особистості. Аксіологічному осмисленню підлягають матеріальні і духовні цінності. Будь-який соціальний інститут, спираючись на цінності більш загального рівня, формує власні специфічні цінності: культурні, педагогічні, професійні та ін. Останні відтворюють смисли професії. Створюється система загаль­них і спеціальних критеріїв і показників цінності.

Методологічною базою для багатьох наук є пізнавальний або когнітивний принцип пов'язаний із загально-філософською теорією пізнання і особливо ефективний у вивченні динаміки науки та її співвідношення з суспільством, в об­ґрунтуванні провідного значення знання в поведінці індиві­да. Слід мати на увазі, що для аналізу формування знання необхідне вивчення практичної і теоретичної діяльності людини у співвідношенні з її соціальним аспектом. У центрі досліджуваних проблем знаходиться людина як член соціуму, представник етносу, психологічний суб'єкт, мовна особа, комунікант.

Пізнавальний принцип у методології не має чітко окресле­них меж, можливості його використання визначаються спе­цифікою галузі. Особливе місце посідають дослідження рівня когнітивних структур соціальних груп та їхня вмотивованість при визначенні інформаційно-пізнавальних потреб.

2 питання. Методи та техніка наукових досліджень. Стратегічні методологічні положення і принципи знахо­дять своє тактичне втілення в методах дослідження.

Метод (гр. methodos) – «спосіб пізнання, дослідження явищ природи і суспільного життя». Це також сукупність прийомів чи операцій практичного або теоретичного освоєн­ня дійсності, підпорядкованих вирішенню конкретного завдання. Різниця між методом та теорією має функціональний характер: формуючись як теоретичний результат поперед­нього дослідження, метод виступає як вихідний пункт та умова майбутніх досліджень.

У найбільш загальному розумінні метод - це шлях, спосіб досягнення поставленої мети і завдань дослідження. Він відповідає на запитання: як пізнавати?

Методика (гр. methodike) - сукупність методів, прийомів проведення будь-якої роботи. Методика дослідження - це система правил використання методів, прийомів та операцій.

У науковому дослідженні часто застосовують метод кри­тичного аналізу наукової і методичної літератури, практич­ного досвіду, як того потребує рівень методики і техніки до­слідження, у подальшій роботі широко використовуються такі методи: спостереження, бесіда, анкетування, рейтинг, мо­делювання, контент-аналіз, експеримент та ін..

Вибір конкретних методів дослідження диктується ха­рактером фактичного матеріалу, умовами і метою конкрет­ного дослідження. Методи є упорядкованою системою, в якій визначається їх місце відповідно до конкретного етапу дослі­дження, використання технічних прийомів і проведення опе­рацій з теоретичним і фактичним матеріалом у заданій послідовності.

В одній і тій же науковій галузі може бути кілька мето­дик (комплексів методів), які постійно вдосконалюються під час наукової роботи. Найскладнішою є методика експеримен­тальних досліджень, як лабораторних, так і польових. У різних наукових галузях використовуються методи, що збігаються за назвою, наприклад, анкетування, тестування, шкалювання, однак цілі і методика їх реалізації різні. Класифікація методів розроблена слабо. Досить поширеним є поділ основних типів методів за дво­ма ознаками: мети і способу реалізації.

За першою ознакою виділяються так звані первинні ме­тоди, що використовуються з метою збору інформації, ви­вчення джерел, спостереження, опитування та ін. Вторинні методивикористовуються з метою обробки та аналізу отри­маних даних - кількісний та якісний аналіз даних, їх систематизація, шкалювання та ін. Третій тип представлений верифікаційними методами і прийомами, що дають змогу перевірити отримані результати. Вони зводяться також до кількісного та якісного аналізу даних на основі виміру спів­віднесення постійних і змінних чинників.

За ознакою способу реалізації розрізняють логіко-аналітичні, візуальні та експериментально-ігрові методи. До логіко-аналітичних належать традиційні методи дедукції та індукції, що різняться вихідним етапом аналізу. Вони доповнюють один одного і можуть використовуватися з метою верифікації - перевірки істинності гіпотез і висновків.

Візуальні, або графічні, методи - графіки, схеми, діагра­ми, картограми та ін. дають змогу отримати синтезоване уяв­лення про досліджуваний об'єкт і водночас наочно показати його складові, їхню питому вагу, причинно-наслідкові зв'яз­ки, інтенсивність розподілу компонентів у заданому об'ємі. Ці методи тісно пов'язані з комп'ютерними технологіями.

Експериментально-ігрові методи безпосередньо стосують­ся реальних об'єктів, які функціонують у конкретній ситуації, і призначаються для прогнозування результатів. З ними по­в'язаний цілий розділ математики - «теорія ігор»; з їх допо­могою вивчаються ситуації в політичних, економічних, воєн­них питаннях. Вони використовуються у психології («трансакційний аналіз»), соціології («управління враженнями», «соці­альна інженерія»), в методиці нетрадиційного навчання.

У прикладних аспектах гуманітарних наук доцільно ви­користовувати математичні методи. Математичний апа­рат теорії ймовірностей дає можливість вивчати масові яви­ща в соціології, лінгвістиці. Математичні методи відігра­ють важливу роль при обробці статистичних даних, моделю­ванні. Однак при цьому слід зважати на різницю в природі об'єктів і категорій гуманітарних, природничих і математич­них наук. Проблема полягає у визначенні конкретної гума­нітарної сфери, в якій застосування математичних методів дає результати.

Інколи методи поділяють на групи відповідно до їх функ­ціональних можливостей: етапні, тобто пов'язані з певними етапами дослідження, й універсальні, які використовують на всіх етапах. До першої групи відносять спостереження, екс­перимент, а до другої - абстрагування, узагальнення, дедук­цію та індукцію та ін.

Розрізняють методи теоретичних та емпіричних дослі­джень. Такий розподіл методів завжди умовний, оскільки з розвитком пізнання один науковий метод може переходити з однієї категорії в іншу.

Для вивчення внутрішніх і зовнішніх зв'язків об'єкта дослідження суттєве значення має моделювання. За його допомогою вивчаються ті процеси і явища, що не піддаються безпосередньому вивченню. Метод моделювання зарекомендував себе як ефективний засіб виявлення суттєвих ознак явищ та процесів за допомогою моделі (концептуальної, вер­бальної, математичної, графічної, фізичної тощо).

Під моделлю розуміють уявну або матеріальну систему, яка, відображаючи або відтворюючи об'єкт дослідження, може замінити його так, що її вивчення дає нову інформацію про цей об'єкт.

Метод моделювання має таку структуру:

а) постановка завдання;

б) створення або вибір моделі;

в) дослідження моделі;

г) переведення знань з моделі на оригінал.

Активно використовуються в наукових дослідженнях кількісно-якісні методи, які сьогодні поширені в різних га­лузях науки. До них належать - наукометрія, бібліометрія, інформетрія.

Наукометрія є системою вивчення наукового, конструк­тивного знання за допомогою кількісних методів. Тобто в наукометрії вимірюються тільки ті об'єктивні кількісні за­кономірності, які справді визначають досягнутий наукою рівень її розвитку.

Бібліометрія - метод кількісного дослідження друко­ваних документів у вигляді матеріальних об'єктів або бібліо­графічних одиниць, а також замінників тих чи інших. Бібліометрія дає змогу простежити динаміку окремих об'єктів науки: публікації авторів, їх розподіл за країнами, рубриками наукових журналів, рівень цитування та ін.

Інформетрія вивчає математичні, статистичні методи і моделі та їхнє використання для кількісного аналізу струк­тури і особливостей наукової інформації, закономірностей про­цесів наукової комунікації, включаючи виявлення самих цих закономірностей. Характерною особливістю інформетрії є те, що її основна мета - здобуття наукового знання безпосе­редньо з інформації.

3 питання. Групи загальних методів наукового пізнання.Успіх наукового дослідження значною мірою залежить від уміння науковця вибрати найрезультативніші методи дослі­дження, оскільки саме вони дають можливість досягти по­ставленої в дисертації мети.

Методи наукового пізнання поділяють на загальні й спеці­альні.

Більшість соціальних проблем конкретних наук і навіть окремі етапи їх дослідження потребують застосування спеці­альних методів вирішення. Вони мають специфічний характер і вивчаються, розробляються та вдосконалюються в конкрет­них, спеціальних науках. Вони ніколи не бувають довільними, оскільки визначаються характером досліджуваного об'єкта.

Загальні методи наукового пізнання, на відміну від спеці­альних, використовуються в дослідницькому процесі в різно­манітних науках.

Загальні методи наукового пізнання умовно поділяють на три великі групи:

• методи емпіричного дослідження (спостереження, по­рівняння, вимірювання, експеримент);

• методи, що використовуються як на емпіричному, так і на теоретичному рівнях дослідження (абстрагування, аналіз і синтез, індукція і дедукція, моделювання та ін.);

• методи або методологія, що використовуються на теоре­тичному рівні дослідження (сходження від абстрактного до конкретного, системний, структурно-діяльнісний підхід).

Методи емпіричного дослідження:

Спостереження - систематичне цілеспрямоване вивчення об'єкта. Це найелементарніший метод, який є, як правило, складовою інших емпіричних методів. Щоб стати основою наступних теоретичних і практичних дій, спостереження мусить відповідати таким вимогам:

• задуманості заздалегідь (спостереження проводиться для певного, чітко поставленого завдання);

• планомірності (виконується за планом, складеним відповідно до завдання спостереження);

• цілеспрямованості (спостерігаються лише певні сторо­ни явища, котрі викликають інтерес при дослідженні);

• активності (спостерігач активно шукає потрібні об'єкти, риси явища);

• систематичності (спостереження ведеться безперервно або за певною системою).

Спостереження, як метод пізнання, дає змогу отримати первинну інформацію про об'єкт дослідження у вигляді сукупності емпіричних тверджень.

Порівняння - один із найпоширеніших методів пізнан­ня. Це процес встановлення подібності або відмінності пред­метів та явищ дійсності, а також знаходження загального, притаманного двом або кільком об'єктам.

Метод порівняння дасть результат, якщо відповідатиме таким основним вимогам:

• можна порівнювати лише ті явища, між якими є певна об'єктивна спільність;

• порівняння необхідно здійснювати за найсуттєвішими, найважливішими (в межах конкретного пізнавального зав­дання) рисами.

Інформацію про об'єкт можна отримати двома шляхами:

• безпосередній результат порівняння (первинна інфор­мація);

• результат обробки первинних даних (вторинна або по­хідна інформація).

Найпоширенішим і найважливішим способом такої об­робки є умовивід за аналогією. Об'єкти чи явища можуть порівнюватися безпосередньо або опосередковано через їх порівняння з будь-яким іншим об'єктом (еталоном). У пер­шому випадку отримують якісні результати (більше-менше, вище-нижче). Порівняння ж об'єктів з еталоном надає мож­ливість отримати кількісні характеристики. Такі порівнян­ня називають вимірюванням.

Вимірювання - це процедура визначення числового зна­чення певної величини за допомогою одиниці виміру. Цінність цієї процедури полягає в тому, що вона дає точні, кількісно визначені відомості про об'єкт. При вимірюванні необхідні такі основні елементи: об'єкт вимірювання, етало­ни, вимірювальні прилади, методи вимірювання.

Експеримент - це такий метод вивчення об'єкта, який пов'язаний з активним і цілеспрямованим втручанням до­слідника в природні умови існування предметів і явищ або створенням штучних умов, необхідних для виявлення його відповідної властивості.

Експериментальне вивчення об'єктів порівняно зі спосте­реженням має такі переваги:

• у процесі експерименту можна вивчати явища у «чис­тому вигляді», звільнившись від побічних факторів, які заті­нюють основний процес;

• в експериментальних умовах можна дослідити власти­вості об'єктів;

• експеримент можна повторювати, тобто є можливість проводити дослід стільки разів, скільки це необхідно.

Дослідження об'єкта проводиться поетапно: на кожному етапі застосовуються найдоцільніші методи відповідно до конкретного завдання. На етапі збору фактичного матеріалу і його первинної систематизації використовують методи опи­тування (анкетування, інтерв'ювання) і експертних оцінок, а також лабораторні експерименти (спостереження за документними джерелами інформації, тестування) і польові експерименти, такі як - відсторонене і приховане спостере­ження, а також «включене» спостереження - співучасть у дослідженні.

Опитування дає змогу отримати як фактичну інформа­цію, так і оцінні дані, проводиться в усній або письмовій формі. При створенні анкети або плану інтерв'ю важливо сформу­лювати запитання так, щоб вони відповідали поставленій меті. Анкета може включати декілька блоків питань, пов'язаних не лише з рівнем періодичності використання тих чи інших засобів, а й оцінкою об'єкта дослідження.

Різновидом вибіркового опитування є тестування, яке проводиться з метою виявлення суттєвих ознак об'єкта, за­собів його функціонування, використовується в лабораторних експериментах, коли масове опитування через анкетування неможливе. Тестування інколи проводять двічі - на початковому етапі дослідження, де воно виконує діагностичну функ­цію, і при завершенні дослідження, де воно виконує верифікаційну функцію. Тести складають так, щоб однозначно вияви­ти ті чи інші властивості опитуваних.

Розрізняють формальні і неформальні ситуації тесту­вання, у ході перших передбачають отримати відповіді на стереотипні запитання, другі проводять у формі бесіди на тему. Головною умовою при цьому є створення атмосфери психологічного комфорту й довіри. Тестування, на відміну інших методів, дає змогу виявити індивідуальні характеристики об'єкта дослідження. Необхідно дотримуватися принципу репрезентативності - достатності фактичного матеріалу. Так, якщо ви­вчаються характерні риси молоді, то вибірка має включати всі групи молоді - учнів і не учнів, міську і сільську молодь, яка проживає в різних регіонах країни. При недотриманні цих умов репрезентативність вибірки і мета дослідження не будуть досягнуті. Необхідно мати уявлення про генеральну і вибіркову сукупність.

Метод експертних оцінок використовується для отри­мання змінних емпіричних даних. Проводиться опитування спеціальної групи експертів (5-7 осіб) з метою визначення певних змінних величин, які необхідні для оцінки досліджу­ваного питання. Експерти підбираються за ознакою їх фор­мального професійного статусу - посади, наукового ступе­ня, стажу роботи та ін.

На другому етапі дослідження, методи, що використовують, мають інше цільове призначення - обробку отриманих да­них, встановлення залежності кількісних та якісних показ­ників аналізу, інтерпретацію їхнього змісту. Вибір і послідов­ність методів визначаються послідовністю обробки даних.

На даному етапі широко використовуються методи стати­стичного аналізу: кореляційний, факторний аналіз, метод імплікаційних шкал, контент-аналіз та ін.

Кореляційний аналіз - це процедура для вивчення співвідношення між незалежними змінними. Зв'язок між цими величинами виявляється у взаємній погодженості спо­стережуваних змін. Обчислюється коефіцієнт кореляції. Чим вищим є коефіцієнт кореляції між двома змінними, тим точ­ніше можна прогнозувати значення однієї з них за значен­ням інших.

Факторний аналіз дає можливість встановити багатомірні зв'язки змінних величин за кількома ознаками. На основі парних кореляцій, отриманих у результаті кореляційного аналізу, одержують набір нових, укрупнених ознак - фак­торів. У результаті послідовної процедури отримують фак­тори другого, третього та інших рівнів. Факторний аналіз дає змогу подати отримані результати в узагальненому вигляді.

Метод імплікаційних шкал - це наочна форма виміру та оцінки отриманих даних, які градуюються за кількістю або інтенсивністю ознак. Шкали класифікуються за типами або рівнем виміру. Прості шкали дають однозначну оцінку тієї чи іншої ознаки. Серію шкал (так звану батарею) можна перетворити в єдину шкалу значень окремих ознак. Ця про­цедура називається шкалюванням.

Контент-аналіз посідає особливе місце в системі методів другого етапу дослідження, оскільки він допомагає дати інтер­претацію змісту інформації через кількісні показники. Остан­нім часом контент-аналіз розуміють як якісно-кількісний аналіз змісту сукупності текстового масиву. Контент-аналіз на доповнення до традиційних методів логіко-аналітичного аналізу застосовують переважно до текстових масивів (опуб­лікованих і неопублікованих), а не конкретних текстів.

Суть методу полягає в находженні і виділенні в тексті пев­них смислових понять, одиниць аналізу, що являють інтерес для дослідника, а також визначенні частоти їх застосування в документі залежно від змісту. Ретельний підрахунок за кожною одиницею спостереження з обов'язковим урахуван­ням частоти її вживаності у тексті дає змогу виявити зако­номірності, об'єктивовані в документі, які традиційними ме­тодами вивчити не можна.