Список використаної літератури
Традиційні та інноваційні технології управління, їх порівняльна характеристика.
Технології управління в системі освітніх та педагогічних технологій. Основні поняття та історичні аспекти.
УПРАВЛІННЯ ЗАГАЛЬНООСВІТНІМ НАВЧАЛЬНИМ ЗАКЛАДОМ ЯК ТЕХНОЛОГІЧНИЙ ПРОЦЕС ТА СИСТЕМА
1. Внутришкольное управление /Сост. Т.Е. Заводова. – Мн.: Красико-Принт, 2005. – 128 с.
2. Єльнікова Г. Управлінська компетентність. – К.: Ред. загальнопед. газ., 2005. – 128 с.
3. Захаренко О.А., Мазурик С.М. Школа над Россю. – К.: Радянська школа, 1979. – 150 с
4. Захаренко О.А. Слово до нащадків. – К.: СПД Богданова А.М., 2006. – 216 с.
5. Пікельна В.С. Управління школою. У 2 ч. – Х.: Вид. гр. «Основа», 2004. – Ч. 1. – 112 с.
6. Пікельна В.С. Управління школою. У 2 ч. – Х.: Вид. гр. «Основа», 2004. – Ч.2. – 112 с.
7. Селевко Г.М. Современные образовательные технологии: Учеб. пособие. – М.: Народное образование, 1998. – 256 с.
8. Симонов В.П. Педагогический менеджмент: 50 НОУ-ХАУ в управлении педагогическими системами: Учебное пособие. – 3-е изд., испр. и доп. – М.: Педагогическое общество России, 1999. – 430 с.
9. Управління навчальним закладом: Навчально-методичний посібник. У двох частинах. Ч.1. Абетка менеджера освіти /В.В.Григораш, О.М. Касянова, О.І. Мармаза та ін. – Харків: Веста: Видавництво «Ранок», 2004. – 160 с.
10. Управління навчальним закладом: Навчально-методичний посібник. У двох частинах. Ч.2. Ключ до професійного успіху /В.В.Григораш, О.М. Касянова, О.І. Мармаза та ін. – Харків: Веста: Видавництво «Ранок», 2004. – 152 с.
11. Янкович О. Управління загальноосвітнім навчальним закладом: технології та правові засади : навчально-методичний посібник. – Тернопіль : ТНПУ, 2007. – 217 с.
У межах педагогічних технологій часто виділяють технології навчання, виховання та управління, що зображено на схемі.
Таким чином, технології управління загальноосвітнім закладом є освітніми педагогічними технологіями. «Під технологією управління загальноосвітнім закладом розуміють систему функціонування людських, матеріальних, інформаційних та інших компонентів, які служать для реалізації в школі функцій управління».
Є дуже багато визначень понять «управління», «менеджмент» та «керівництво».
«Управління – це особливий вид діяльності, який перетворює неорганізований натовп на ефективну, цілеспрямовану і продуктивну групу». Таким чином, «процес управління є впорядкуванням системи».
Керівництво – це вид діяльності, який узгоджує та координує діяльність людей щодо досягнення спільної мети.
Управляти можна системами, процесами; керувати – людьми, колективами .
«Менеджмент – це нова філософія управління, яка виокремлює роль управління і менеджера в суспільному житті, а також соціальна значущість професії управляючого».
Термін «управління» більш загальний, тому зазвичай поняття «менеджмент» вживається тоді, коли:
а) підкреслюється ефективність управління;
б) мова йде про професійну діяльність керівника з відповідною освітою (менеджер);
в) ідеться про науку управління.
Нині школі і суспільству вкрай необхідні компетентні керівники, які здатні бути ґенераторами ідей, брати на себе відповідальність, йти на ризик, вести за собою, допомагати колективу у вирішенні фінансових проблем. На жаль, таких – обмаль.
Джон Д. Рокфеллер говорив, що вміння поводитися з людьми – такий самий товар, як цукор чи кава, що купують за гроші: «І я здатний платити за таке вміння більше, ніж за будь-який інший товар у цьому світі». Очевидно управлінський талант оцінюємо дорожче за матеріальні блага через те, що здатність керувати колективом – куди більше надбання, ніж товар на кшталт цукру чи кави.
Отже, послуговуючись визначеннями понять «управління» вітчизняних і зарубіжних учених та практиків, можна зробити такі висновки:
1. Поняття «управління», «керівництво» та «менеджмент» утворюють синонімічний ряд.
2. Управління та керівництво відрізняються об’єктами та суб’єктами. Управляти можна – чимось, керувати – кимсь.
3. Менеджмент – теорія та практика ефективного управління.
4. Менеджер – керівник, який володіє професійними знаннями та уміннями для реалізації ефективного управління.
Останнім часом неабиякої популярності набув самоменеджмент. Як сучасний напрям управлінських наук він виник у процесі пошуку ефективних шляхів реалізації творчих можливостей людини, всієї сукупності людських ресурсів (HR). Процес самоменеджменту зображено у вигляді своєрідного кола правил, що наочно демонструє зв’язки між його окремими функціями:
Процес самоменеджменту.
Розглянувши загальні питання управління та менеджменту, слід перейти до визначення термінів управління у школі.
Управління у загальноосвітньому закладі має свою специфіку і відрізняється від управління в інших сферах людського буття (на виробництві, у приватній фірмі тощо), адже «педагогічне управління як педагогічна діяльність – це управління вихованням і навчанням підростаючих поколінь».
Дуже часто управління розглядають як технологічний процес. Це пов’язано з тим, що основні етапи управління (аналіз, планування, організація, контроль, регулювання), послідовно змінюючи одна одну, утворюють управлінський цикл.
Підхід до розгляду управління як процесу, який має свою технологію, зародився у середні віки, в епоху Відродження. На той час виникло розуміння мети управління як кінцевого результату в ідеалі; конкретних задач управління, виходячи з мети. Велись активні пошуки управлінських засобів взаємодії, що сприятимуть досягненню мети.
Найближче підійшов до управління як технологічного процесу Ф. Бекон, який розробив спеціальні інструкції для представниківуправлінського апарату.Він висловив думку, що управляти можуть тільки люди«вчені» (у Бекона – аристократи). А відтак поступово визріває ідея про нероздільність управління, виховання, яке має реалізуватись у «народній освіті», і права («нема мудрої власті без просвітительства»).
Просвітителі XVIII ст., висловлюючись про права людини та управління державою, підкреслювали, що освіта – це єдиний і головний «засіб на шляху до щастя народу». Їх загальний висновок такий: без освіти немає мудрого управління державою. До особи керівника були поставлені нові вимоги: це мала бути особа сильна, освічена, випробувана в управлінні, яка вміє управляти (народ мав довіряти своєму керівникові).
ХІХ ст. характеризується швидким розвитком індустрії, великих монополій, фірм. Виникла об’єктивна необхідність у конкретній галузі знань – у науці управління.
Історичний досвід та сучасні підходи до управління школою дають підстави зробити висновок: основними рушійними силами, що зумовлюють розвиток функцій управління, є зміни соціально-економічного стану в країні, характер та особливості управління суспільством на різних історичних етапах розвитку держави, нові суспільні замовлення школі щодо навчання та виховання громадян, зміна освітньої парадигми та розвиток школи як соціальної системи.
Технологія управління починається з мети. Її формулювання – це ціла наука, яку має знати як керівник, так і будь-який педагог.
На думку авторів, розробка цілей та завдань (стратегії і тактики) в навчальних закладах залишається однією з найскладніших проблем. Останнє найчастіше служить об’єктивною причиною загальної низької результативності у роботі. Отже, в управлінні школою, як і в будь-якому іншому виді діяльності, головне – визначення цілей управління, оскільки цілеспрямованість – специфічна риса людської діяльності.
Чимало дослідників визначали вимоги до формулювання мети.На їх думку, для правильного визначення цілей управління необхідно:
Ÿ конкретизувати кінцевий результат;
Ÿ конкретизувати термін досягнення мети;
Ÿ конкретизувати максимальну величину допустимих затрат сил, засобів, часу та енергії;
Ÿ давати, де це можливо, кількісну характеристику очікуваного результату робіт, необхідну для підтвердження факту досягнення цілі;
Ÿ зумовлювати тільки те, «що» і «коли» повинно бути зроблено, не вдаючись у деталі, «як» і «чому» це повинно бути зроблено.
Мета має бути:
Ÿ такою, що відповідає безпосередньо цільовому призначенню і функціональним обов’язкам певного виконавця;
Ÿ зрозумілою всім, хто буде працювати для її досягнення;
Ÿ реальною і досягнутою, але не легкою;
Ÿ такою, що забезпечує більшу віддачу від затрат часу і ресурсів у порівнянні з іншими можливими цілями;
Ÿ реалізованою в межах наявного чи очікуваного бюджету часу;
Ÿ такою, що виключає або робить мінімальною можливість подвійної відповідальності за результат сумісних робіт;
Ÿ відповідною основним принципам і методам наукової організації праці;
Ÿ такою, що співпадає з інтересами виконавців і не викликати конфліктів в організації;
Ÿ зафіксованою в письмовому вигляді;
Ÿ узгодженою менеджером в особистій бесіді з підлеглими.
Обов’язковими вимогами до мети є:
Ÿ подільність на цілі;
Ÿ конкретність її складових;
Ÿ вимірюваність;
Ÿ відповідність соціальному замовленню.
Необхідно розрізняти головні та допоміжні цілі.
Процес поділу (розчленування) головної мети на допоміжні цілі має назву цілеутворення (цілевстановлення, цілепокладання), або декомпозиції мети. Основні умови для цього процесу: щоб у сумі реалізації кожен наступний рівень давав попередній (його реалізацію): генеральна мета – цілі – завдання – заходи.