Лекция № 1

Владимир Проскурин

(С) Vladimir Proskurin, 2011

Предмет, метод, система, джерела навчальної дисципліни

 

Поняття та сутність інституту адвокатури

Слово «адвокатура» походить від латинського кореня «advocare», «advocatus» («закликати», «запрошений»)1.

На перших ступенях юридичного розвитку людського суспільства адвокатура в тому вигляді, у якому вона існує сьогодні у європейських народів, відсутня. Як справедливо зауважує Є.В.Васьковський, адвокатура, подібно до всіх соці­альних інститутів, не виникає одразу в цілком організованому вигляді, а виникає у житті спочатку у вигляді незначного зародку, який може за сприятливих умов сформуватися і дося­гти певного розквіту2. Зокрема, у стародавніх племенах півден­ної Африки спостерігаються зародки адвокатури. Так, у кафрів (Південне-Східна Африка) позивач приходив до суду зі своїми рідними, які здійснювали функції адвокатів. У таких країнах, як, наприклад, Китай, дозволялося здійснювати захист роди­чам або приятелям обвинуваченого. В Туреччині свого часу існували, так звані, муфтії - - знавці ісламського права, які були його коментаторами, їх обов'язки полягали в тому, щоб давати юридичні поради заінтересованим особам. При цьому думка муфтіїв мала силу закону. У стародавніх іудеїв захисником міг бути будь-який бажаючий. Це допускалося і навіть вважалося священним обов'язком: «робіть добро, прагніть до справедливості, допомагайте пригнобленим, віддавайте право сиротам і захищайте вдів».

Особливо визначених форм адвокатська професія набула в таких античних країнах Середземномор'я, як Греція та Рим. Так, в Греції, хоча особливого стану адвокатів не існувало, вже склався особливий клас осіб, які присвятили себе складанню промов для виголошення їх позивачами у суді. Спочатку такі особи називались логографами або диктографами. Найбільш визначними професійними логографами в античній Греції були такі оратори, як Антифон, Лізій, Ісократ, Есхіл та Демо­сфен. Слід зазначити, що грецька адвокатура більш тяжіла до ораторського мистецтва, ніж до правознавства. Це пояснюєть­ся тим, що, з одного боку, греки не виявили себе в юриспру­денції, а з іншого — цей народ був значною мірою схильним до мистецтва, особливо ораторського.

На особливу увагу заслуговує римська адвокатура, з якої почався розвиток світової адвокатури.

Для римської адвокатури характерною є як необмежена свобода, так і безмежна регламентація. У республіканський період вона була абсолютно вільною професією. Законодавча регламентація майже не торкнулась її. Лише практика і звичай виробили ряд правил, що стосувалися різних сторін професій­ної діяльності адвокатури. Так, існував звичай, за яким молоді люди, котрі вступали до адвокатури, викликалися для презен­тації на форум; їх супроводжувала впливова особа з колишніх магістратів: консулів, преторів або цензорів.

Умови для здобуття адвокатської професії, як-то освітній ценз, практична підготовка, моральні якості тощо, не були визначені. Молоді люди — кандидати в адвокати прослухову-вали курс риторики у фахівців ораторського мистецтва, були присутніми при консультаціях знаменитих правознавців, від­відували засідання судів та ін. Проте ні порядок, ні строк, ні навіть обов'язковість цих занять не були закріплені законом. Фактично кожна особа, що відчувала потребу, мала здібності і досвід, могла надавати своїм співгромадянам юридичну до­помогу.

Правозаступництво було відокремлено від судового пре­дставництва. У цей період адвокати здебільшого були оратора­ми. Адвокатура була прямим шляхом до зайняття вищих і почесних посад у державі. Адвокатура у цей період висунула багато видатних судових ораторів, таких, як Марк Антоній, Гай Гракх, Красс, Юлій Цезар, Помпей, Цицерон.

За часів імперії римська адвокатура, як і судові установи, зазнала великих змін. Перш за все, це торкнулося значного обмеження адвокатської професії як вільної. Так, за кодекса­ми Юстиніана адвокатура вводилася у рамки певної системи, у якій адвокатська професія прирівнювалася до державної служби. Адвокати стали представниками стану (ordo), під яким розумілася лише зовнішня форма, у розумінні розряду осіб, що займаються однією професією, без будь-якого відно­шення до їх внутрішньої організації. Допуск до адвокатури залежав від вищого адміністративно-судового чиновника про­вінції або міста. Не допускалися до адвокатури неповнолітні, особи з деякими фізичними вадами (глухі, німі), позбавлені громадянської честі, притягнуті до кримінальної відповідаль­ності, жінки та ін. Кандидат до адвокатури повинен був закі­нчити спеціальний (п'ятирічний) курс в одній з юридичних шкіл та скласти іспити. Адвокати заносилися до списку (rotu-1а) за префектурами у порядку їх допуску до професії. Перший у списку звався старшиною (primas). Всі адвокати поділялися на два розряди: штатних (statuti) та позаштатних (supernume-rarii). Різниця між ними полягала в тому, що перші були обмежені певним числом і мали право виступати в усіх судах, а другі не були обмежені у числі і практикували у нижчих судах. Штатні адвокати призначалися начальником провінції з числа позаштатних. Головними, професійними злочинами вважалися: віроломна зрада клієнта, вимагання великих гоно­рарів, кляузництво та ін. За ці та подібні їм порушення професійних обов'язків накладалося єдине покарання — забо­рона адвокатської практики. Для адвокатів була встановлена особлива професійна присяга, яку вони виголошували не при вступі до стану, а до розгляду кожної судової справи. У цій присязі адвокати зобов'язувалися докладати усіх зусиль до того, щоб захистити законні та справедливі вимоги клієнта, і відмовляться від ведення справи у будь-який час, навіть під час її провадження, якщо переконаються у неправоті вимог, незалежно від того, чи буде ця неправота моральною або юридичною. У разі відмови адвоката від ведення справи пози­вач не мав права запрошувати іншого, щоб, як наголошувало­ся в законі, «нехтуючи кращими адвокатами, сторони не стали б обирати нечесних». Якщо позивач мав декілька адвокатів, з яких одні вважали за можливе вести справу, а інші ні, то перші могли продовжувати захист, але на місце других заборонялося запрошувати нових. На суді адвокат був зобов'язаний утриму­ватись від образливих висловів та не зволікати свідомо процес. Щодо гонорару, то до розгляду справи адвокат не мав права наперед обумовлювати винагороду, але після захисту він вже міг ставити таку умову. За наявності домовленості розмір гонорару визначався адвокатом, а за відсутності її за його позовом суд призначав гонорар, враховуючи складність спра­ви, талановитість адвоката, традиції адвокатури і ранг судової інстанції. Заняття адвокатською діяльністю було заборонено лише суддям та намісникам провінцій. У цей період правоза­ступництво злилося з судовим представництвом. Тепер три правозахисні функції: адвокатів, повірених та юрисконсультів, що існували у республіканський період, стали прерогативою адвокатів.

Обидві форми організації римської адвокатури як респу­бліканського періоду, так і часів імперії не вплинули у більшій або в меншій мірі, на устрій адвокатури в державах Західної Європи.

У середні віки (V—XV ст. ст.) принципи організації адво­катури зазнають певних змін, зокрема, щодо допуску до адво­катури. У Франції для цього необхідно було мати диплом ліценціата прав (юридичну освіту), виголосити присягу та бути внесеним до списків адвокатів. Практичний досвід не був обов'язковим. У середньовічній Німеччині адвокатура являла собою абсолютно вільну професію. Будь-яка особа могла от­римати права на заняття адвокатською діяльністю. Це звання давалося судом на невизначений строк.

Класичний порядок допуску до адвокатури сформувався у цей період в Англії. Тут особа, що виявила бажання присвя­тити себе адвокатській діяльності, мала пройти восьмирічний курс навчання в судовій колегії і через три роки отримувала звання «внутрішніх адвокатів» (inner barristers), оскільки вони не мали права виступати в судах. Ще через п'ять років навчан­ня внутрішні адвокати перетворювалися на «зовнішніх» (outer, utter barristers) і отримували право практикувати.

Для внутрішньої організації адвокатури у середньовіччя характерним було таке. У Німеччині, наприклад, внутрішньої організації фактично не було. Адвокати були абсолютно само­стійними і незалежними від своїх колег по професії, тобто вони не утворювали особливого стану. У Франції вже з'явля­ється зародок станової організації. Тут у XIV ст. в складі релігійного «братства св. Миколи» (патрон юристів) утворила­ся община адвокатів і повірених, на чолі якої стояли депутати, що обиралися її членами. Вони розпоряджалися майном об­щини, були її представниками у зносинах з урядовими устано­вами та захищали права і привілеї своїх членів. В Англії в XIII ст. виникають перші чотири «судові колегії», які й сьогодні готують та об'єднують у єдину корпорацію практикуючих юристів: суддів і адвокатів.

Гонорарна практика у цей період йде по шляху, накрес­леному юстиніановим законодавством. Так, у Франції засто­совувалась такса, що встановлювала максимум винагороди, яку міг визначити і отримувати адвокат, обумовлювати її розмір до початку процесу. Якщо ж такої умови не було або якщо клієнт вимагав зменшення гонорару, то розмір його визначався парламентом. Адвокат міг також звернутись з по­зовом до суду в разі ухилення клієнта від сплати винагороди. В Німеччині встановлювалася такса юридичних послуг, за порушення якої адвокат позбавлявся права практикувати і разом з клієнтом, який переплатив, піддавався штрафу, а іноді навіть тілесному покаранню. •

Професійна діяльність адвокатів здійснювалася у таких формах: надання юридичних порад, захист у суді, складання судових паперів. Значних змін зазнала у середні віки діяль­ність адвокатів у кримінальному процесі. У цей період публі­чний і змагальний процес почав перетворюватися на таємний та інквізиційний, чим обмежувалася участь адвоката у кримі­нальному процесі. Наприклад, у Франції в 1539 р. указом короля Франциска І участь адвоката у процесі дозволялася лише за спеціальним дозволом суду.

Загалом для адвокатури середньовіччя характерним було: відсутність чіткої станової організації; відокремлення правоза­ступництва від судового представництва; відносна свобода професії; тісне спілкування з судом; дисциплінарна залежність від судів; римська система визначення гонорару.

Упродовж XVI—XIX століть адвокатура поступово наби­рає іншого вигляду. У нові часи вона стає на самостійний шлях і виробляє ту станову організацію, яка існує по сьогод­нішній день. Так, у Франції становлення самостійного стану — общини адвокатів — відбулося в результаті розпаду «общи­ни адвокатів і повірених», про яку йшлося вище. Органом самоврядування адвокатської общини стали комітет або рада. В Англії організація судових колегій набула більш стрункого вигляду. Так, вони перетворилися на самоврядні общини з виборними старшинами, членами яких були як адвокати, так і кандидати. Вони присвоювали кандидатам звання адвоката або позбавляли його, здійснювали нагляд за внутрішньою дисципліною і загалом відали усіма справами общини. У Ні­меччині за статутом 1878 р. адвокати об'єднувалися у адвока­тську камеру (або адвокатську колегію) на чолі з виборною радою. У СІЛА за законом 1871 р. адвокати Нью-Йорка об'є­дналися в одну самоврядну колегію на чолі з виконавчою комісією і головою. У Канаді в ці ж роки усі адвокати та повірені теж об'єдналися в єдину самоврядну колегію, яка поділялася на шість відділів або секцій по округах головних міст Канади.

У цей період вже твердо утвердилася додаткова умова щодо допуску до адвокатської професії — наявність практич­ного стажу юридичної роботи або стажування. Наприклад, у Франції згідно з указом 1822 року вимагалася наявність трирі­чного практичного стажу або п'ятирічне стажування. У Німеч­чині статут 1878 р. встановив трирічну практичну підготовку до самостійної адвокатської діяльності.

Зазнала докорінної зміни і гонорарна практика. Тепер винагорода за захист у суді або надання юридичної поради перестала бути платою за особисту послугу і перетворилася на почесний дарунок з боку клієнта, який не можна було ні обумовлювати, ні вимагати судом (зокрема, у Франції та Анг­лії). Але й клієнт, сплативши гонорар, не міг вимагати його повернення. У Німеччині за законом 1879 р. визначення гоно­рару відбувалося як за домовленістю, так і за таксою. У США і Канаді гонорар обумовлювався договором, на підставі якого адвокат міг пред'явити до клієнта судовий позов.

Отже, адвокатура, виникнувши на нижчих стадіях людсь­кої культури та проходячи через різноманітні фази свого роз­витку, досягає повного розвитку в цивілізованих державах Західної Європи. Первинною її формою є родинна або сусід­ська адвокатура. Ми її знаходимо як у некультурних народів, так і в Греції та Римі. Поступово адвокатура переходить до сторонніх осіб і перетворюється у професію. Такий перехід відбувся у напівцивілізованих державах.

Він розпочався, але не встиг закінчитися в Греції. Цей перехід відбувся у Римі та в усіх інших цивілізованих країнах Європи. Перетворившись на професію, адвокатура протягом тривалого часу залишається неорганізованою, доступною для всіх і кожного сферою діяльності. Але з економічним і соціа­льним розвитком і ускладненням правовідносин у суспільстві розпочинається їх організація. У республіканському Римі за­конодавча діяльність поширювалася лише на обмежені сторо­ни адвокатської професії. Так, визнаючи її абсолютно вільною професією, римське право визначило обмежувальні рамки до­пуску до адвокатури та вирішило питання винагороди римсь­ких юристів. Організація республіканської адвокатури грунту­валася на принципах відокремлення правозаступництва від судового представництва, абсолютної свободи професії, відно­сної її безоплатності. Із зміною у Римі форми правління змінилося й становище адвокатури. Місце зазначених принци­пів зайняли інші, прямо протилежні їм. Так, правозаступниц­тво злилося з судовим представництвом; професія з вільної стала замкнутою; повна незалежність підпорядкувалася судо­во-адміністративній владі; гонорар з добровільного пожертву­вання перетворився на винагороду, одержувану через суд.

У такому вигляді адвокатура перейшла у середні віки. Протягом цього періоду принципами її організації були: відсу­тність станової організації; відокремлення правозаступництва від судового представництва; відносна свобода професії, тіс­ний зв'язок з судовими органами та дисциплінарна залежність від останніх; римська система визначення гонорару. У наступні часи (XVI—XIX ст.ст.) сталися зміни у двох останніх принципах. Зокрема, адвокатура оформилася у стані, знов запроваджується відносна безоплатність праці адвоката.

У XX столітті адвокатура домоглася незалежності й солі­дарності, перетворившись на силу, яка активно використову­ється в усьому світі для забезпечення демократичних прав і свобод людини.

Якою ж життєвою потребою викликане існування адвока­тури? У чому полягає її поняття та сутність?

З цього приводу не можна не погодитись з думками Є.В.Васьковського, висловленими ще у 1893 році в його праці «Организация адвокатуры»: «На перших ступенях юридичного розвитку людського суспільства, коли правові норми є насті­льки простими й нескладними, що доступні розумінню всіх і кожного, позивач має можливість вести свої справи особисто, не звертаючись до сторонньої допомоги. Але з розвитком культури життєві відносини стають різноманітнішими та зап-лутанішими, а разом з тим ускладнюються й відповідні юри­дичні норми. Знання і застосування їх стає значно складнішим для більшості громадян; позивач, не маючи спеціальної підго­товки, вже неспроможний сам вести справи, йому необхідна допомога людини, яка добре ознайомлена з нормами матеріа­льного права та формами процесу; виникає потреба в особли­вій групі осіб, які спеціально займалися б вивченням законів і могли надавати юридичну підтримку або здійснювати право­заступництво. Саме ці спеціалісти - - правознавці одержали назву адвокатів. Отже, адвокатура у власному розумінні слова являє собою правозаступництво, правозахист, тобто іншими словами -- юридичну допомогу, шо надається тим, хто в ній має потребу, спеціалістами — правознавцями».

Адвокатура — важливий інструмент дійсної демократії. Адже за своєю природою вона є громадського, самостійного виду організацією професійних юристів, яка виконує важливу суспільну функцію — захист прав і законних інтересів грома­дян та організацій2. Головна соціальна місія, фундаментальне призначення адвокатури --це захист прав людини. А звідси реальна здійсненність і надійна захищеність прав людини -найвищий критерій гуманістичності, прогресивності, «якості» адвокатури1.

Отже, поняття і сутність інституту адвокатури можна сформулювати таким чином. Адвокатура - це громадська, самостійного виду організація професійних юристів, яка вико­нує важливу суспільну функцію - захист прав і законних інтересів громадян і організацій.

 

1. Каждый новый этап изменения или развития адвокатуры всегда предполагает возвращение исследователей к рассмотрению ее предмета. Это - необходимость, так как реальные новеллы функционирования показывают явную устарелость законодательных предписаний. Развитие адвокатуры влечет за собой качественное преобразование объекта изучения, количественное расширение его связей и правоотношений. Все это важно знать, оценивать и всесторонне исследовать.

Диалектика развития адвокатуры такова, что, с одной стороны, продолжает оставаться определенная стабильность ее сути. Это связано с всеобщим, типичным, исторически сложившимся и устоявшимся на протяжении нескольких столетий. С другой стороны, появляются и научно изучаются новые свойства и качества адвокатуры, ее взаимоотношения с сегодняшними правовыми явлениями. Со временем это приводит к переосмыслению предмета данной науки, углубляет его, преобразовывает и совершенствует.

Очевидно, что теперешний предмет науки об адвокатуре намного сложнее, ярче и богаче того, каким он был представлен в "Положении об адвокатуре" 1980 года.

Двойственный характер предмета адвокатологии - стабильность и новообразования - имеет как теоретическое, так и практическое значение. В частности то, что постоянно и давно сложилось и со временем не меняется в адвокатуре, является предметом скорее учебной дисциплины. Здесь не требуется знания многих тонкостей или новых закономерностей адвокатской жизни. Достаточно знать классическую сущность этого явления, принципы организации и деятельности, правовое положение адвоката и др.

Что же касается появления сегодняшних свойств адвокатуры, ее образований, соотношения между последними, а также поиска разумных путей развития, выявления отжившего и осторожный отказ от него, то это уже удел исследователей. Поэтому названные качества, также входящие в предмет адвокатуры, больше всего интересуют теоретиков, ученых.

Но не нужно думать, что такое разделение предмета на две группы составных имеет абсолютный, обязательный характер. Вовсе нет. Группировка здесь довольно условная: предмет адвокатуры остается, в общем, единым. Это сама адвокатура, законы ее организации и деятельности. Но акценты подхода к изучению предмета - разные. Один направлен на изучение курса студентами, другой, более сложный, находится в сфере теоретических разработок учеными. Идеальным является положение, когда студенты видят и в основных чертах знают все стороны предмета адвокатуры: традиционно-классическую и новоявленную, пока еще изучаемую, но до конца не исследованную.

В принципе предмет науки об адвокатуре составляет то, что она изучает. Как видно из ее названия, адвокатология исследует правовые, государственные и социальные явления, заложенные в адвокатуре, закономерности их возникновения, развития и перспективы.

В предмет данной науки и, соответственно, учебной дисциплины входят объективные социально-правовые закономерности, определяющие особые свойства, признаки, черты адвокатуры, ее за-' дачи и роль по отношению к иным явлениям общественной жизни и отраслям права. Предмет составляют правовые отношения и явления, категории и понятия, которые позволяют уяснить содержание и формы адвокатуры, совершенствовать ее деятельность в обществе и взаимоотношения с правоохранительными органами.

В предмет науки об адвокатуре можно также включить и те ее функции, которые способствуют реформированию основ общественной жизни, преобразованию устаревших общественно-политических процессов в новые, более современные, а также пути выбора для адвокатов сегодняшних ориентиров и ценностей.

Принципы и категории науки об адвокатуре расположены в определенном логическом порядке, скреплены причинно-следственной связью, поэтому и образуют структурно-логическую конструкцию, фундамент научно-теоретических знаний об адвокатуре, который также логически вписывается в предмет этой науки.

К ее предмету относятся не только реальные адвокатско-правовые отношения, процессы, явления и категории, но и представления людей об этом, их социальная оценка ее правовой деятельности. Адвокатологией исследуется та часть общественного сознания, которая связана с защитой и представительством. Работа конкретных адвокатов строится в соответствии с определенными представлениями людей, обусловлена их сознанием, психологией, ситуацией, в которой они оказались.

Теорию адвокатского правоведения интересует правосознание общества в целом, групповое и индивидуальное осознание роли и эффективности адвокатуры. Не может находиться за пределами предмета адвокатологии и изучение принципов отношения руководства, должностных лиц и рядовых работников правоохранительной системы к защите и представительству.

Таким образом, предметом науки об адвокатуре выступает, прежде всего, сама адвокатура как явление социальной жизни, узаконенное государством, которое в связи с этим издает обязательные правовые нормы и предписания. К предмету относится и теоретическое осмысление: а) закономерностей возникновения этого института, его функционирования; б) соотношения с государственной властью в) уяснение содержания и форм работы адвокатов; г) разбирательство юридических отношений и связей адвокатуры с правоохранительными и государственными органами; д) понимание особенностей правовой культуры и правосознания адвокатов, работающих в сегодняшних условиях.

2. Сопоставление предмета науки об адвокатуре с предметами иных общественных и правовых наук позволяет не только дать содержательную характеристику данной науки, но и показать ее динамику.

Изменение и преобразование предмета науки об адвокатуре говорит о непрекращающихся поисках ею новых форм организации и деятельности. В самом предмете есть проблема некоторого противоречия между тем, что давно устоялось в адвокатуре и "работает", и привычным, но отжившим. Проблематика адвокатологии решается новыми направлениями научных исследований.

Практика показывает, что слияние, интеграция, объединение различных наук в адвокатологии означает прогресс этой отрасли знания. Разумное расширение науки об адвокатуре отнюдь не ослабляет ее сути, а наоборот, значительно укрепляет, дополняет и обогащает. Адвокатуру нельзя понять, исходя из анализа самой себя. Только включение в ее предмет данных, лежащих за пределами адвокатологии, находящихся на стыке иных наук, дает объективное понимание сути ее предмета и социального назначения ее деятельности.

Подобный подход к предмету науки об адвокатуре формирует научное мировоззрение и профессионализм ее членов, выделяет эту категорию специалистов из массы юристов других научных профилей.

Традиционно в предмет науки об адвокатуре входят: вопросы общей ее характеристики как учебной дисциплины (предмет и метод, место в системе иных юридических и общественных наук); вопросы происхождения и периодизации развития адвокатологии.

Весьма обширными являются вопросы общей теории адвокатуры. Это: место адвокатского права в системе нормативного регулирования иных государственных и социальных явлений, принципы, источники, формы и социальная ценность данного вида права. Большое значение для понимания предмета адвокатологии имеет знание соотношения собственно адвокатского права и нравственных, этических начал его реализации.

Адвокатуре, как и науке о ней, присущи также и такие категории, как правосознание и правовая культура адвокатов, их профессиональный уровень и деловая специализация. Изучать адвокатологию нельзя без исследования правовых норм, регулирующих организацию и деятельность практической адвокатуры. А наличие этих норм предполагает существование определенных правоотношений, которые также подлежат научному осмыслению.

Теория адвокатского правоведения изучает: понятие системы адвокатуры; ее отношения с органами государственной власти и управления; функции и механизм деятельности.

К самостоятельной группе адвокатско-правовых вопросов относятся проблемы профессионально-корпоративного правопорядка. Необходимо изучать правомерное поведение адвокатов; допускаемые ими правонарушения (понятие, состав, виды); возможную ответственность за это (признаки, виды, последствия); состояние законности в самой адвокатуре и отношение ее членов к такому правопорядку. Особо актуальными в адвокатологии становятся вопросы обеспечения личной, профессиональной и финансовой защищенности адвокатов.

Предмет адвокатского права не меняется из-за того, что оно сосредоточивает свое внимание то на общих, то на специфических закономерностях развития адвокатуры. Происходит это потому,

что общее действует через особенное и единичное. А в последних проявляются как отдельные стороны, черты, элементы общего. Например, конференция (общее) выбирает рабочий орган - совет палаты (особенное), который и определяет работу адвокатов (единичное). Они же выступают как элементы общего.

Более того, теория адвокатского правоведения в процессе исследования сводит общие, особенные и отдельные объективные закономерности к единству. Единство и целостность предмета адвокатского правоведения не мешают дифференциации данной науки, формированию ее отдельных составных частей. На этом основаны "разделение труда" среди ученых-теоретиков и специализация практикующих адвокатов на тех или иных делах.

3. В зависимости от субъекта его восприятия адвокатское право может быть представлено теми или иными внешними свойствами. Так, самые общие понятия об этом праве имеют юристы, не работающие в правоохранительной системе и тем более в адвокатуре. Юрисконсульты фирм, компаний, банков, объединений и т.п. понимают его обычно как что-то законодательное, относящееся к адвокатуре. В общем, это правильно. Но лишь на самом поверхностном уровне юридического мышления, когда термин "право" просто соотносится, увязывается с социальным институтом "адвокатура". И этого для определенной категории юристов оказывается вполне достаточным для того, чтобы в случае необходимости обратиться к законодательству об адвокатуре и уж потом, в ходе его изучения, попытаться найти там ответ на возникший сейчас вопрос.

Более приближенной к истине является оценка адвокатского права работниками суда, прокуратуры, следствия и дознания. Именно в этих органах чаще всего работают адвокаты, тем или иным образом проявляют себя и даже прямо заявляют о том, что они имеют право на совершение определенных действий. Наблюдая за деятельностью адвокатов, получая от них ходатайства, заявления и соразмеряя ответную реакцию с процессуальными нормами "своего" права, сотрудники правоохранительных органов более тесно, чем другие юристы, соприкасаются с адвокатским правом. Но и их знание последнего происходит через призму конкретных норм "их"

права. Адвокатское право они обычно отождествляют с правами адвоката, изложенными в тех или иных статьях ГПК, УПК и т.п.

Такой "взгляд со стороны" выхватывает из адвокатского права внешние формы его проявления, которые заложены в процессуально-правовых нормах. Он очень удобен в решении конкретных вопросов правоохранительной работы. Но ни в коей мере не выражает глубинную, внутреннюю суть адвокатского права.

Анализируя процессуально-правовые нормы, субъекты их применения и теоретического изучения, переходят к рассуждениям о сути адвокатуры, правах, обязанностях и даже действиях адвокатов, их ответственности, задачах и пр. Но все это лишь "взгляд со стороны", когда "смежник" высказывает свое понимание содержания всей адвокатуры. Он, в силу принципов и навыков своей профессии, далеко не всегда доходит до сути деятельности "оппонента" (адвоката). Да ему это и не требуется. Для государства, общества и адвокатуры гораздо важнее, чтобы следователь, прокурор, судья хорошо понимали значение и различные проявления своей, а не соотносимой работы.

Поэтому взгляды теоретиков и практиков правоохранительной системы - это только их собственные, причем корпоративные соображения, суждения и оценки адвокатуры. Но ни в коем случае не проявления объективной характеристики существа адвокатской деятельности.

Наиболее остро чувствуют содержание адвокатского права сами адвокаты. Чаще всего они именно чувствуют, хотя в большинстве случаев довольно верно. Однако до четкого понимания адвокатского права им бывает трудно дойти. Сильно препятствуют этому различные факторы. Наиболее серьезный из них - это привычка консервативно мыслить, оперировать уже устоявшимися понятиями и схемами.

Например, вслед за правоохранительными работниками, адвокаты считают себя участниками процесса, которые обладают определенными правами и обязанностями; в ходе своей деятельности они реализуют их и т.д. Сама же адвокатура, на их взгляд, это объединение такого рода участников, которое призвано юридически обслуживать правоохранительную систему, граждан и юридических лиц. Такой взгляд на адвокатуру довольно распространен среди представителей этой профессии. Но он навязан им извне - работниками правоохранительных органов. Поэтому и лишен внутреннего обоснования.

Среди практикующих адвокатов распространено отношение к адвокатскому праву как к совокупности правил (норм) поведения, предложенной государством для обеспечения адвокатами работы правоохранительных органов. О том, что адвокатское право порождено внутренними законами адвокатской жизни, многие практики даже не задумываются.

И уж совсем нельзя адвокату отрицать его собственное право как часть системы всего российского права. Тем более недопустимо вообще не видеть того, что адвокат и адвокатура имеют свои (писаные либо неписаные, видимые или неброские) законы жизнедеятельности, т.е. право. Не признавать это - значит, постоянно чувствовать себя бесправным и только обязанным кому-то чем-либо (правоохранительным органам, гражданам, обществу, государству, юридическим лицам и пр.).

Не секрет, что оппоненты наличия адвокатского права, работающие в правоохранительной системе, отрицают его, руководствуясь сугубо прагматическими соображениями: если признать, полагают они, за адвокатурой ее собственное право, то, следовательно, нужно открыто сказать и о его второй половине - своих обязанностях. А это уж никак нельзя: "какая-то малопонятная адвокатура, имеющая свое право, на этом основании будет требовать выполнения нами наших обязанностей. Требовать с нас может руководство, государство, закон. Но никак не адвокатура с его правом". Подобного рода рассуждения ошибочны, потому что адвокатура - это порождение общества, ее признало государство. Причем узаконило как необходимость, без которой правоохранительная жизнь невозможна. И адвокатское право в этом плане есть юридическое оформление условий деятельности правоохранительной системы. Не может того быть, чтобы работа ее органов осуществлялась сама по себе, вне социальных условий, среди которых главное место занимает адвокатура с ее правом. На основании чего только и возможно контролировать деятельность правоохранительной системы, ее органов и их сотрудников.

Таким образом, адвокатское право содержит в себе юридические (т.е. государственно-обязательные) предпосылки для обеспечения качественного функционирования правоохранительной системы. Иначе говоря, адвокатское право - это внешний гарант нормальной (как того требует государство) работы органов дознания, следствия, прокуратуры, судов и др. Без этого права их деятельность лишена социального обеспечения и юридического контроля, который заложен в структуре адвокатского права, его институтах, принципах и нормах.