Феномен глобальных корпораций

Важным компонентом процесса интернационализации и одним из основных источников глобализации является транснационализация, в рамках которой значительная доля производства, потребления, экспорта, импорта и дохода страны зависит от международных центров за пределами данного государства. В качестве ведущей силы здесь выступают транснациональные компании (ТНК), которые сами одновременно являются и результатом, и главными движущими силами интернационализации. Таким образом, наряду с государствами, остающимися основными действующими лицами в современной глобальной экономике, огромную роль в ней играют транснациональные корпорации.

В целом ТНК обеспечивают около 50 % мирового промышленного производства. На ТНК приходится более 70 % мировой торговли, причем 40 % этой торговли происходит внутри ТНК, то есть они происходят не по рыночным ценам, а по так называемым трансфертным ценам, которые формируются не под давлением рынка, а под долгосрочной политикой материнской корпорации. Очень большие ТНК имеют бюджет, превышающий бюджет некоторых стран. Из 100 наибольших экономик в мире, 52 — транснациональные корпорации, остальные — государства. Они оказывают большое влияние в регионах, так как имеют обширные финансовые средства, связи с общественностью, политическое лобби.
Транснациональные корпорации играют важную роль в глобализации.ТНК имеют очень весомую роль в мировых научно-исследовательских и опытно-конструкторских разработках (НИОКР).

Некоторые транснациональные корпорации имеют бюджет, превышающий некоторые национальные ВВП. Транснациональные корпорации могут иметь сильное влияние на местные экономики и даже мировую экономику, и играют важную роль в международных отношениях и глобализации.

 

41 Фінансові потоки, які є ознакою технологічної експансії захід­ної цивілізації, що надходять до відсталих регіонів світу мають стимулювати наукове, технологічне і культурне зростання країн, що розвиваються. Проте, практично будь-які технології, котрі виникають у ході розвитку цивілізації, є продуктом певного типу мислення, яке реалізується в межах певної культури. Будь-яке штучне втілення способів виробництва в середовище, яке не є пристосованим для цього, може дати лише частковий результат. При цьому якість культурного середовища обов’язково буде зазнавати певних змін, вектор яких може бути спрямований не в позитивному руслі. Слід відмітити, що саме вади цивілізації, своєрідний наочний фон «прогресу», найчастіше і сприймаються як сам прогрес. Окрім того, досягнення в сфері нових і новітніх технологій практично завжди використовують як підґрунтя попередні розробки в цих галузях. Якщо регіон, що зазнав експансії нових технологій, мав аналогічні виробничі традиції раніш, проблема стає не настільки гострою.

З часом культурне середовище адаптується до умов, які змінилися, виникають нові традиції, що не будуть вступати в антагоністичні суперечки зі старими, і регіон вийде на новий виток розвитку.

Яскравим прикладом щодо цього може слугувати Японія і низ­ка інших країн Південно-Східної Азії. Вони чудово адаптувалися до нових технологічних інформаційних реалій, зберігаючи при цьому власну культуру і самобутність. Якщо регіон, що зазнав технологічної експансії західної цивілізації, не мав подібних традицій (Африка), або ці традиції відрізнялися від запропонованих як взірець (Росія), ситуація стає досить напруженою і призводить до загострення соціальних конфліктів.

Незважаючи на виникнення нових видів виробництв і приведення до оптимального рівня традиційної виробничої структури, наслідки такої технологічної експансії можуть бути катастрофічними, тому що її первинна настанова спрямована не на розвиток регіону в цілому, а на одержання доступу до його ресурсної складової. Розвиток у даному сенсі набуває статусу непрямого ефекту з усіма негативними наслідками. Отже, завдяки прогресу в галузі технологій на межі вимирання опиняються цілі етнічні групи (малі народи Крайньої Півночі, багаточисельні етнічні групи в басейні Амазонки тощо).

 

42 Ототожнюючи глобалізацію з розвитком міжнародних торговельно-економічних зв’язків, зі зростанням фінансової взаємо­залежності національних господарств, деякі дослідники дійшли висновку, що з 70-х р. XIX ст. до 1913 р. (початок протоглобальної стадії) ступінь економічної взаємозалежності індустріальних країн за багатьма з цих параметрів був не нижчим, аніж наприкін­ці XX століття. Британія з власними морським, індустріальним і фінан­совим потенціалами стала гарантом цієї першої хвилі глоба­лізації, здійснюючи контроль над головними артеріями перевезень товарів, забезпечуючи за допомогою фунта стерлінгів і Англійського банку стабільність міжнародних фінансових розрахунків.

Британія з власними морським, індустріальним і фінан­совим потенціалами стала гарантом цієї першої хвилі глоба­лізації, здійснюючи контроль над головними артеріями перевезень товарів, забезпечуючи за допомогою фунта стерлінгів і Англійського банку стабільність міжнародних фінансових розрахунків. На думку Сороса, міжнародні фінансові ринки накопичили таку міць, що їм не може протистояти жодна держава. А інститутів, що мають забезпечувати їхню безпеку, механізмів колективної міжнародної поведінки практично немає.

можна стверджувати, що в агрегованому вигляді сучасний глобалізм реалізується в чотирьох державно-політич­них платформах.

I платформа створення Єдиної світової економіки і Єдиного світу завдяки розвитку і поступового об’єднання континентальних економічних і фінансових союзів, регіональних валют і континентальних політичних конфедерацій. Роль прикладу покликані зіграти ЄС і НАФТА, євро і долар. Розширення ЄС на Схід і перетворення НАФТА на спільну американську зону вільної торгівлі мають супроводжуватися створенням і посиленням аналогічних угруповань і конфедерацій на інших континентах. На наступному етапі відбувається інтеграційна стиковка континенталь­них конфедерацій. Наприклад, об’єднання ЄС та НАФТА у Новий трансатлантичний ринок. На завершальному етапі всі континентальні конфедерації зливаються у Єдиний світ зі спільною економікою. IV платформа створення єдиного світового економічного правопорядку і на цій основі розвитку інтернаціональних інститутів, які дозволяють проводити скоординовану світову соціально-економічну і фінансову політику.

З середини 1980-х років термін «глобалізація» стали викори-
стовувати для опису бурхливого процесу перетину капіталів і інтеграції фінансових і біржових ринків унаслідок реалізації принципів політики дерегулювання. Таким чином наприкінці 1980-х років поняття «глобалізація» віддзеркалювало переважно тенден­ції розвитку економічної і фінансової сфери. Такий підхід спирався на низку об’єктивних показників. Наприклад, дані про рівень відкритості світової торгівлі у ретроспективному розрізі (табл. 1.2) являли собою достатньо виразну тенденцію, щоб пов’язати глобальні зрушення саме з розвитком торговельних відносин та зростанням ВВП на початку XXI століття

Геоекономічний підхід Атталі має результатом виділення трьох базових регіонів, що в Єдиному Світі претендуватимуть на роль центрів нових економічних просторів:

Американський простір;

Європейський простір;

Тихоокеанський регіон, що буде мати кілька центрів конкуренції, включаючи Токіо, Тайвань, Сингапур.

Між цими трьома глобальними просторами, на думку Атталі, не буде існувати суттєвих розходжень чи протиріч, саме внаслідок тотожності економічного і ідеологічного типів. Єдиною різницею буде географічне розташування найбільш розвинутих центрів, що будуть концентрично структурувати навколо себе менш розвинуті регіони, які знаходяться у просторовій близько-
сті. Така концентрична переструктуризація може стати реальною лише за умов, викладених у «Кінці історії» Френсіса Фукуями.

 

 

43 Ідеологами глобалізації перших десятиліть стали Р. Кобден і Дж. Брайт,які висунули тезу про те, що вільна торгівля незворотньо підштовхне всесвітнє економічне зростання і завдяки небаченому процвітанню, що буде засноване на взаємозалеж­ності, народи позбудуться конфліктних ситуацій. Узагальнюючи пошуки попередників, Й. Шумпетер у своїй класичній праці «Капіталізм, соціалізм і демократія» виклав ідею «творчої деструкції» — постійної заміни менш ефективних способів виробництва більш ефективними.

Семидесятирічний період між початком Першої світової війни і закінченням «холодної війни», вважає А. Уткін, був проміжним періодом між першим і другим періодами глобалізації [240, с. 14]. Лише в останні десятиріччя ХХ ст. після двох світових воєн, великої депресії і багаточисельних соціальних експериментів, що призвели до протистояння систем, ліберальний економічний

порядок, створений у ХІХ ст., став відроджуватися у світовій практиці.

Друге народження (чи відродження) глобалізації почалося наприкінці 1970-х рр. на основі безпрецендентної революції інфор­маційної, телекомунікаційної і цифрової технологій. «Смерть» простору стала важливим фактором, що змінив світ між двома фазами, двома періодами глобалізації. На початку 1980-х рр. керівники потужних економічних відомств, що розташовані в столиці США, — Міністерство фінансів, МВФ і Світовий банк досягли згоди про те, що головною перешкодою для економічного розвитку є митні та інші бар’єри на шляху світової торгівлі. Глобальною метою постав процес руйнації цих бар’єрів. Так сформувався «Вашингтонський консенсус», який відкрив двері глобалізації ліберального типу.

Глобалізація принципово відрізняється від інтернаціоналізації тим, що провокує нівелювання національних кордонів, підриває підґрунтя національного суверенітету, закладає фундамент деякої нової, глобальної спільноти. За умов володіння багатьма спільними рисами, глобалізація і інтернаціоналізація є все ж таки якіс­но різними процесами. На наш погляд, з певної точки зору їх
можна розглядати як стадії, що наслідують одна другу. Проте, судячи з того, що ми знаємо про глобалізацію, це є якісно новим рівнем економічного розвитку у новій площині. Країни, що розвиваються в полі інтернаціоналізації і глобалізації, знаходяться як би в різних діапазонах.

 

 

44. Толчком к кризису послужил крах ипотечной системы США. За несколько лет, начиная с 2005 г. огромное количество банков, фондов, компаний-кредиторов обанкротились или понесли колоссальные убытки и прекратили выдавать нестандартные кредиты, так как у них оказались долги по невыплаченным кредитам. Акции компаний подешевели наполовину. В 2007 г. за счет роста невозвратов рынок недвижимости пошел вниз, банки стали терять деньги, что привело к кризису глобальной финансовой системы. Первой жертвой кризиса стала ипотечная компания New Century Financial Corporation [1], схожая участь постигла компанию American Home Mortgage Investment Corporation [2]. Компании перестали выдавать кредиты, сократили штат своих сотрудников, а их акции существенно упали в цене.
Существенным фактором возникновения кредитного кризиса в США, по мнению ряда экспертов[5], стало широкое использование с начала 1990-х годов производных финансовых инструментов, деривативов (англ. derivatives) и стремление повысить доходность за счёт увеличения рисков.
Постепенно кризис охватил и банковскую сферу в целом, в том числе Дойче Банк, который имел ценные бумаги в американских ипотечных компаниях. Вследствие 20%-го падения цен на недвижимость американские владельцы жилья обеднели почти на $5 триллионов. Министр финансов РФ А. Кудрин 1 октября 2008 года заявил: «В значительной степени, очевидно, что спровоцирован финансовый кризис subprime-ипотекой». В результате создался соответствующий финансовый пузырь или ипотечный пузырь. Второй причиной, спровоцировавшей глобальный экономический кризис, стало “перепроизводство” долларов в США, то есть США производило товаров и услуг на сумму гораздо меньшую, чем потребляло. ВВП США занимает в общемировом ВВП долю, равную примерно 20%, а потребляет 40% производимых во всем мире товаров и услуг. Другими словами, до мирового кризиса США производили товаров и услуг на доллар, а потребляли – на два. То есть как минимум каждый второй доллар – простая, ничем не подкрепленная бумажка. И при этом Штаты тратили колоссальные суммы на различные социальные и медицинские программы, то есть на программы, направленные на повышение уровня жизни рядовых американцев.
Возникновение кризиса связывают со следующими факторами:
1. общей цикличностью экономического развития;
2. «перегревом» кредитного рынка и явившегося его следствием ипотечного кризиса;
3. высокими ценами на сырьевые товары (в том числе, нефть);
4. «перегревом» фондового рынка;
5. использованием новых непроверенных финансовых методик и инструментов — кредитных дефолтных свопов (credit default swap) и иных деривативов.

 

 

45. Главная причина финансовой нестабильности мировой экономики заключается в переизбытке наличной валюты в приватном секторе.Министры финансов и главы центральных банков G20 обозначили меры по обеспечению стабильности глобальной финансовой системы и стимулированию роста мировой экономики, следует из коммюнике, принятом финансовой "двадцаткой" по итогам встреч Париже, передает "Интерфакс-Украина". "Мы, министры финансов и управляющие центральными банками G20, встретились в период повышенной напряженности и значительных рисков для мировой экономики", - говорится в документе. Финансовая "двадцатка" отмечает, что эти проблемы необходимо непременно решить для восстановления доверия к финансовой системе, обеспечения ее стабильности и роста мировой экономики. "Двадцатка" приветствует реформу европейской экономической системы управления, а также позитивно оценивает реализацию ранее принятых решений по повышению эффективности и гибкости Европейского фонда финансовой стабильности (EFSF). G20 рассчитывает на дальнейшее увеличение значимости EFSF для предотвращения нового кризиса. Кроме того, финансовая "двадцатка" ждет решений Европейского совета, на заседании которого 23 октября будет предложен план преодоления текущих проблем еврозоны. Лидеры стран-членов G20 уже на саммите в Каннах в ноябре рассмотрят комплекс мер по созданию основы для сильного, устойчивого и сбалансированного роста. Предполагается, что эти меры будут содержаться в плане действий, договоренностей по которому достигла финансовая "двадцатка". Все страны G20, согласно плану, будут проводить дальнейшие структурные реформы для повышения потенциала роста, отмечается в коммюнике. Страны с развитой экономикой в зависимости от различных национальных условий будут придерживаться политики по укреплению доверия к финансовой системе и поддержанию роста, а также осуществлять меры по достижению фискальной консолидации. При этом те страны, у которых наблюдается профицит счета текущих операций, выработают политику перехода на рост, основанный на внутреннем спросе. Страны, у которых дефицит счета текущих операций, придерживаться направления по увеличению национальных сбережений. Развивающиеся страны будут придерживаться такой макроэкономической политики, чтобы в случае необходимости поддержать темпы роста в условиях риска, сдержать инфляционное давление и повысить устойчивость в условиях волатильности потоков капитала. Позитивные тенденции в странах emerging market должны способствовать ускорению структурных реформ, направленных на балансировку спроса в сторону большего внутреннего потребления, при дальнейших усилиях по приближению к более рыночным системам обменного курса и его гибкости. G20 заверяет, что по-прежнему принимает меры, необходимые для поддержания стабильности банковской системы и финансовых рынков. Банки достаточно хорошо капитализированы и имеют доступ к ликвидности для преодоления возникших рисков, подчеркивает финансовая "двадцатка". Центробанки в последнее время предприняли ряд решений для обеспечения банковского сектора ликвидностью, готовы и в дальнейшем предоставлять банкам необходимые ресурсы. Денежно-кредитная политика будет сосредоточена на поддержании стабильности цен и оказании поддержки восстановления экономики.

46 Найбільш відомими і послідовними критиками глобалізації є американські економісти Д. Барбер, Д. Кортон, Г. Дейлі, П. Бьюкеннен, Дж. Голдсміт. В основному їхні критичні зауваження до протікання глобальних трансформацій репрезентують інтереси чотирьох базових соціально-політичних груп.

1. Противники глобалізації з лівого політичного флангу звертають увагу на те, що сотні мільйонів трудящих постійно перебувають під негативним впливом минулих і майбутніх глобальних фінансових потрясінь, непередбачуваних наслідків упровадження інформаційних технологій і важкокерованих економічних процесів. Очевидними, на їхню думку, стають негативні результати процесів глобалізації, що з часом тільки поглиблюються. Це зростаюча нерівність у прибутках внаслідок активізації конкурентної боротьби на ринках, відсутність гарантій довготермінової зай­нятості, відчуття беззахисності і відчуження від результатів виробництва.

2. Противники глобалізації з правого політичного флангу і, перш за все, в США все сильніше відчувають загрозу втрати ясно вираженого національного суверенітету. Культурні та етнонаціональні цілі держави вимагають підтримки сильного і ефективного державного регуляторного механізму. Саме тому в глобалізації вбачається тут найголовніший противник релігійних і родинних цінностей, суспільної солідарності. 3. Комунітаристи вбачають у глобалізації антитезу невеликим сусідським спільнотам, які, з їх точки зору, являють собою основу реальної демократії і охорони прав громадян. Світові рин­ки через їхню колосальну віддаленість підривають власність громадян — базис, на який спирається сучасна демократія. Ніяка система трудової мотивації, на їх думку, нездатна замінити сусідські спільноти.

Критики глобалістичних теорій вказують, що інтернаціональність, яка гучно декларується, космополітизм великих компаній є тільки теоретичними визначеннями, які не відповідають дійсно-
сті. 4. Як будь-яке потужне явище, що викликає докорінні зміни, глобалізація зустрічає відчайдушний опір перш за все з боку професійних союзів, культурних традиціоналістів. Саме той факт, що процеси глобалізації, по суті кажучи, абсолютно ігнорують політичний лад окремої країни заради досягнення цілей гіпотетичної загальної стабільності, передбачуваності, транспарентності, що дають можливість відчувати можливості і загрози масового інвестування, викликає активний спротив серед суспіль­но свідомих рухів і окремих громадян.

Критичні зауваження до протікання процесів глобалізації
не тільки ставлять запитання, на які, зазвичай, не можливо знайти однозначної відповіді, а й часто розкривають парадоксальну сутність цього процесу, звертаючи увагу на те, що теоретична і практична платформи сучасних трансформацій багато в чому не збігаються. Саме тому можна говорити про оформлення не тільки структурованої критики глобалізації, але і про початок теоретизування на предмет наявності її парадоксів, незважаючи на історичну незавершеність і регресивність цього процесу.

 

 

47 Вивчаючи процеси глобалізації, майже всі вчені звертали увагу на суперечливість протікання цього процесу, але незначна кількість з них виділяла саме поняття парадокса глобалізації. Найбільш відомими з цього питання є праці Дж. Найсбітта «Глобальний парадокс», Ч. Хенді «Епоха парадокса», М. Кастель­са «Наступ сітьового суспільства», М. Портера «Міжнародна конкуренція. Конкурентні переваги країн», І. Н. Іванова «Парадокси глобалізації — виклики і пошуки відповіді». На жаль, вітчизняні дослідники не приділяли достатньої уваги проблематиці парадоксів глобальної трансформації.

В ідеалі глобалізація уявляється як така взаємозалежність, яка в принципі співвідносить різноманітні ідентичності, що пов’язу­ються загальними правилами поведінки, а не співвідношенням їх локальних сутностей. Іншими словами, йдеться про сукупність внутрішніх суперечностей, які полягають у зіткненнях в ході цього процесу — різновекторних рухів, різноякісних і різнопоряд­кових утворень та ідентичностей.

Цей же вчений виділяє три базові глобальні парадокси, які узагальнено, можна визначити як посилення протилежних тенден­цій: глобалізації (системного стягування) і локалізації, інтеграції і дезінтеграції, уніфікації і різноманіття.

На практиці ж спостерігається не уодноріднення, а страти-
фікація, тобто розшарування, загострення нерівномірностей розвитку.

За розрахунками економістів, тільки близько десятка країн світу, що розвиваються, зможуть розраховувати на те, щоб наздог­нати світовий авангард за показником ВВП на душу населення за період менше одного століття. До їх складу належать ті країни, де темп зростання цього показника перевищує середній показник для розвинутих країн більше ніж на 1 %.

Парадокс стратифікації знаходить власне вираження не лише в соціальній сфері, але і пов’язаний з поглибленням технологічної диференціації, адже в системі сучасних міждержавних відносин формуються механізми, які, по суті, виключають можливість вертикального просування країн з нижчого на вищий технологічний рівень. Нова міждержавна технологічна спеціалізація, що консервує двополярне зонування (цивілізаційна центр—периферійна зона) ґрунтується на функціональній обмеженості постіндустріальних структур. Парадокс стратифікації, можна сказати, був первинно закладений в ідеологію сучасних глобальних трансформацій, механізм яких, на думку Кастельса, був максимально простим: політичний тиск за допомогою прямих дій уряду чи завдяки діяльності МВФ, Світового банку і СОТ Парадокс стратифікації, можна сказати, був первинно закладений в ідеологію сучасних глобальних трансформацій, механізм яких, на думку Кастельса, був максимально простим: політичний тиск за допомогою прямих дій уряду чи завдяки діяльності МВФ, Світового банку і СОТ Феномен «домашнього зміщення», парадокс Філдстайна-Хоріока і феномен низького рівня міжнародних нетто-потоків капіталу, які мають прояв на міжнародному фінансовому ринку,
є логічним результатом конфронтації двох суперечливих процесів глобалізації і локалізації.

Феномен «домашнього зміщення» (home bias phenomenon) ґрунтується на ідеї про те, що диверсифікований фінансовий портфель позначається на значно більших очікуваних прибутках у порівнянні з недиверсифікованим (за умов однакового рівня ризику). Парадокс «Філдстайна-Хоріока» охоплює ту ж саму галузь поведінки міжнародних інвесторів, яка є недосяжною для пояснення з боку класичної теорії. М. Філдстайн та Ч. Хоріока звернули увагу на те, що безперешкодне функціонування міжнародного ринку капіталу дозволяє внутрішній нормі інвестицій значно відхилятися від норми заощаджень. Розглянуті основні парадокси глобалізації свідчать про складність і непередбаченість цього процесу, змушують переглядати традиційні теоретичні уявлення і концепції, розробляти більш обґрунтовані державно-політичні стратегії розвитку. Саме наявність парадоксів глобальних трансформацій часто дискредитує процес сам по собі, викликаючи рішучий опір різноманітних політико-соціальних груп, а іноді й цілих економічних шкіл.

 

48 Дилемма (парадокс) Триффина - внутреннее противоречие, заложенное в основу Бреттон-Вудской валютной системы, сформулированное в виде парадокса, показывающее взаимосвязь и, одновременно, полную несовместимость основных принципов золотовалютного обращения.

С одной стороны, расширяющиеся потребности для международной торговли требовали все большее количество денежной массы, а с другой стороны, эта денежная масса должна была быть обеспечена золотовалютными резервами. Отчетливо эти противоречия, были сформулированы как парадокс, или дилемма Триффина.

Эмиссия ключевой (основной) валюты должна обязательно коррелировать с изменением золотого запаса страны. Излишняя эмиссия, не обеспеченная золотым запасом государства, может подорвать конвертируемость этой валюты в золото и через определенный промежуток времени неизбежно вызовет кризис доверия к ней;

Ключевая (основная) валюта должна эмитироваться в объемах, достаточных для того, чтобы обеспечить потребности международной торговли в денежной массе для обеспечения растущего количества сделок в международной торговле. Таким образом, эмиссия такой валюты должна обеспечиваться в требуемых объемах не обращая внимания на реальный золотой запас страны.

Таким образом, изложенное в Парадоксе Триффина внутреннее противоречие рано или поздно должно привести необходимости пересмотра основ существующей на тот момент валютной системы. Структурные принципы, установленные в 1944 г., к концу 60-х перестали соответствовать условиям производства, мировой торговли и изменившемуся соотношению сил в мировой экономике. Однако, возникает еще один парадокс - крах эмитента резервной валюты невозможен пока данная валюта является резервной.

Постоянное подтверждение данного парадокса практикой международных экономических отношений объясняется тем, что современная международная валютная система является неустойчивой по своей сути. Эта неустойчивость и подчеркивается формулировкой Парадокса Триффина. В результате, международная валютная система постоянно эволюционирует. Однако, фундаментальные принципы, заложенные в основу валютной системы, остаются неизменными, меняя лишь форму взаимоотношений.

Таким образом, Парадокс Триффина актуален и для современной финансовой системы.