Тема 10. Середньовічна держава в Азії. Особливості східного середньовічного права

Тема 9. Державний устрій та правові засади Візантії

Мета заняття: освітня - формування поняття централізованої держави, на прикладі Візантійської імперії; виховна - виховувати почуття патріотизму при розгляді історії спорідненої держави, розвиваюча- закріплення навичок порівняльного аналізу.

 

План

1. Виникнення і розвиток Східної Римської імперії.

2. Суспільний і державний лад Візантії.

3. Право у Візантії.

 

ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ: сенатори, дінати, куріали, феми, стратіг автократор, констисторія, Дігести, Інституції, Еклога, патріарх, префект преторія.

 

1. Початком Візантійської імперії прийнято вважати 395 р., коли імператор Феодосій І розділив Римську державу на дві частини -східну і західну. Столицею східної частини став Константінополь.

Історія Візантії знає такі періоди:

І - IV середина VII ст. : розкладання рабовласницького ладу, початок розвитки феодальних відношень;

II - середина VII ст. - І половина XI ст. - становлення і розвиток феодальної держави;

III- друга половина ІХ-ХІІ ств. : створення централізованої монархії;

IV - 1204 р. - 1453 р.: ослаблення центральної влади, падіння Візантії.

Падіння Візантійської імперії було викликано внутрішніми причинами, що прискорили кризу держави. Візантійська імперія зіграла помітну роль в історії людства і зробила значний вплив на політичний, соціально-економічний і культурний розвиток народів Південної і Східної Європи, а також Закавказзя.

2. Суспільний лад у Візантії в період феодалізму мав ряд особливостей: 1) збережені в раннє середньовіччя міста як центри ремесла і торгівлі; 2) централізований державний апарат і податкова система; 3) відсутність станової замкнутості панівного класу, розвитої васально-ленної системи; 4) нетривкість торгово- ремеслових корпорацій, сільської общини, міських комун.

У цілому суспільний лад Візантії Х-ХІІ ст. можна уявити таким чином. Все населення країни ділилося на стани з визначеними для кожного з них правами й обов'язками, що переходять у спадщину:

1) У служивий стан входили сенатори -значні землевласники, що займали найвищі державні посади. Служива, церковна знати, обласні начальники, середні землевласники складали прошарок динатыв (від грецького "динатос" - могутній). Дрібні землевласники, що входили до складу міських курій і відали міського керування, рештою міських земель в оренду, збором податків і т.д., звалися куріалами.

2) Духівництво було звільнено від прямих податків, військової служби і виконання "брудних" повинностей (хлібопечення, молотьба).

3) Селянство являло собою досить строкату картину. Зберігалися селяни - общинники, загальнодержавні селяни, які "сиділи на землі", що належить скарбниці й імператору. Збіднілі селяни, що здали свою землю багатим, називалися апорами (від грецького "апорія", тобто безвихідь). Виділялися також містоти - наймані робітники. У ХІ-ХІІ ст. за рахунок вільних і державних селян збільшується число феодальне залежних, приватновласницьких селян - парики.

4) Міське населення також було неоднорідним.

5) Раби займали самий нижчий щабель соціального східця. У Х-ХІ ст. їхнє положення декілька поліпшується: вони одержали право укладати церковний шлюб, могли мати майстерні, за убивство раба покладався штраф.

Візантія була централізованою, стійкою державою, що носила назву ромейської, тобто римської. На чолі стояв імператор, спадкоємець влади римських цезарів, що володів усією повнотою законодавчої, виконавчої і судової влади; він був верховним покровителем і захисником християнської церкви. Затверджуються грецькі титули: василевса (царя) і автократора (самодержця). Імператор видавав закони, призначав і зміщав вищих чиновників, був верховним суддею, головнокомандувачем армією і флотом.

Центральне керування зосереджувалося в Державній раді (консисторії, пізніше - синкліті). Вона була вищим органом при імператорі, керувала поточними справами держави, обговорювала законопроекти, здійснювала деякі судові функції.

До вищих відомств імперії, що очолювали логофети, належали міністерства внутрішніх справ (поліції), іноземних справ, військове, фінансове. Заміщення вищих посад було привілеєм сенаторської знаті, що підрозділялася на 18 розрядів (титулів), кожний заміщав чітко визначені посади, перехід у більш високий розряд надавав право на більш високу посаду.

3. У період із IV по VII ст. були створені кодекс Феодосія і знаменитий "Звід Юстиниана", промова про яке піде нижче. З наступних кодифікацій можна назвати "Еклогу" (726 р.) - збірник цивільних і карних законів, добре відомий у слов'янських державах, "Землеробський закон" (VII в.), що санкціонував існування сільських общин у Візантії і регламентував їхній правовий побут; "Військовий закон" і "Морський закон", що містили статут військової дисципліни, норми оплати екіпажа, правила підтримки порядку на кораблі; "Номоканони" - збірники церковного і світського права.

Найбільше значним пам'ятником права Візантії був Звід законів імператора Юстиниана, складений у 529-534 р. Законодавство переслідувало декілька цілей: 1) прагнення призвести в систему старе право, успадковане від Рима і багато в чому вже не відповідне змінам, що принесли із собою феодалізація імперії; 2) надія зміцнити монархію; 3) бажання додати блиск правлінню імператора - вихідця з простих селян.

Дуже розвитим було обов'язкове право. Збереглися зобов'язання з договорів і деліктів. Існували договори закупівлі-продажу, міни, наймання, позики. Угоди укладалися письмово.

Шлюбно-сімейне право регулювалося нормами церковного православного права. Шлюбу повинно було передувати заручення, а для визнання самого шлюбу дійсним необхідним умови. Старанно регламентувався розвід, що був можливий при вчиненні одним із подружжя державного злочину, при замаху на життя чоловіка, через перелюбство або легковажне поводження дружин. Спадкове право визнавало спадкування за заповітом і за законом.

Карне право носило яскраво виражений класовий характер, винесення вироку залежало від соціального стана, приналежності до того або іншого стана як правопорушника так і жертви. Діти до 7 років і безумні не були суб'єктами права і не відповідали за убивство.

Судовий процес по кримінальних справах був слідчим, інквізиційним. Суддя допитував обвинувачуваного і свідків окремо, їхнього показання фіксувалися в письмовому виді. Свідків викликали по розпорядженню судових органів, явка була обов'язкової. Суд міг зажадати від них приношення присяги.

 

 

Мета заняття: освітня - уяснити загальні риси східного феодалізму та його специфіку в державному ладі і правових засадах в Арабському халіфаті, Індії, Кітаї та Японії; виховна – виховувати негативне ставлення до деспотичних форм правління і правового укладу середньовічних східних держав; розвиваюча – вироблення навичок порівняльного аналізу історико-політичних і правових явищ.

П л а н

 

1. Загальна характеристика східного феодалізму.

2. Арабський халіфат та мусульманське право.

3. Середньовічні держава і право Японії.

ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ: халіфат, шейх, саід, іслам, халіф, диван, емір, каді, коран, шаріат, сунна, фетва, адат, магараджа, дхарма, падишах, дхармашастри, шеньши, мандарини, конфуціанство, самурай, сьогун.

1.Феодалізм на Сході значно відрізнявся від європейського. Його головні особливості: 1) співіснування феодального укладу з патріархально-родовими та рабовласницькими відносинами; 2) розповсюдження державної власності на землю, яка поєднувалась з общинною 3) селяни не були прикріплені до землі; 4) певна розмитість класових меж; 5) збереження контролю феодалів над містами.

Великий вплив на розвиток феодалізму у Японії мала двохсотлітня штучна ізоляція країни від зовнішнього світу. На Індію деформуючий вплив справило поступове завойовування території європейськими колонізаторами, що почалося з XVI сторіччя.

Великий вплив на хід історичного розвитку країн Сходу справило широке розповсюдження державної власності на землю. Це утримувало розвиток приватної власності, перешкоджало створенню системи барського господарства. Відсутність барського господарства та панщини призвела до того, що селяне не були прикріплені до землі окремих феодалів. Станова неповноцінність «простолюдина» закріплялася правом, релігією, громадськими порядками.

Основними рисами азіатської форми держави були: освячення влади монарха релігією, державна власність на землю, необхідність ведення у загальнодержавному масштабі суспільної праці та безправ’я «простолюдинів».

Найрозповсюдженішою формою східної феодальної держави була східна деспотія, яка мала теократичний характер: голова держави був водночас і головою церкви; поведінку людини регламентувала релігія; Норми права та моралі були тісно пов’язані з релігією.

2. Виникнення держави у арабів - Арабського халіфату - у першій половині 7 ст. було пов’язано з появою нової релігії – ісламу. Її засновник – Мухаммед – став першим головою держави, що мала теократичний характер. Головою держави був халіф, що мав світську та релігійну владу. Його влада була маже необмеженою. Його помічник – візир. Центральними органами державного управління були дивани. Територія халіфату поділялась на провінції - емірати, якими управляли еміри. Наприкінці 8- на початку 9 ст. емірати починають відділятися від халіфату, проголошують незалежність, халіф зберігає владу лише над частиною Месопотамії та над Аравією.

Соціальне становище людини в Арабському халіфаті залежало від її релігії: немусульмани знаходились в приниженому становищі. Верхівку панівного класу складала мусульманська знать нащадки членів родини Мухаммеда та його сподвижників. Серед мусульман привілейоване становище займали араби. В державі зберігалося рабство. Раби, хоча і мали власне майно, не визнавалися суб’єктами права.

Таким чином, Арабський халіфат відносився до ранньофеодальної держави, арабська держава мала теократичний характер, халіф обмежувався в своїй владі лише Кораном.

Тут не склався становий устрій з ієрархією станово-корпоративних груп. Юридичний стан людини визначався його віросповіданням: немусульмани знаходилися у приниженому становищі. Верхівку пануючого класу складала мусульманська знать. Селянство розпадалося на безліч етнічних груп. У містах був відсутній розвиток ремісницького виробництва, яке б орієнтувалося на внутрішній ринок. На найнижчій сходині соціальної драбини знаходилися раби.

Вища влада - духовна (імамат) та світська (емірат) - була в руках халіфа. Вищий урядовець - візир. Усі вищі чини призначалися халіфом. Центральним органом державного керування були дивани (з військових справ, внутрішніх справ та ін.). Територія халіфата розподілялася на провінції, якими керували військові намісники - еміри. Велика роль армії визначалася доктриною ісламу (газават).

Основними джерелами мусульманського права (шаріату) були: Коран, сунна, адати, іджима, фетва, фірмани (слід знати значення цих понять).

Основні цінності, які захищалися ісламом,- релігія, життя, розум, продовження потомства, власність. За сутністю посягання на них, а також за характером покарання усі злочини зводяться до трьох видів. Покарання могли бути альтернативними (дійя), малася релігійна спокуса (каффара).

Було покладено початок формуванню основних правових земельних статусів (хиджаз, вакф, мульк, ікта). Розглядаючи сімейно-шлюбне право, зверніть увагу на безумовну перевагу чоловіка.

Що стосується кримінального права, то йому присутні архаїчність, відсутність загального поняття злочину, слабкий розвиток співучасті, рецидиву та ін.

Судові функції були відокремлені від адміністративних. Право вершити суд належало каді - знавцям шаріату. Прокурора та адвоката мусульманський процес не знав.

3.У становленні японської ранньофеодальної держави в 5 столітті, важливу роль відігравали реформи Тайка. У ХІІ ст. встановлюється перший сьогунат, або правлення військово-феодальної олігархії. Опорою режиму стало привілейоване дрібномаєткове військово-службове дворянство (самураї).

Революція Мейдзі (1867-1868 р.р.) скинула владу сьогунів та відновила владу імператора. До влади прийшов буржуазно-дворянський уряд, який став на шлях проведення буржуазних соціально-економічних перетворень.

Японське суспільство поділялося також на стани, що в цілому співпадало з класовими межами. Такий поділ офіційно визначався формулою «сі - но - ко - сьо» ( сі - самураї, но - селяни, ко - ремісники, сьо - торговці).

Починаючи із ХІІ ст., реальна влада була зосереджена в уряді сьогуна - бакуфу. Тут незмінною ланкою урядового механізму були органи, які здійснювали жорсткий контроль за діяльністю імператорського двору та феодальних князів.

В усі провінції призначалися військові губернатори. Спеціальні поліцейські інспектори - мецке - здійснювали таємний нагляд за всім населенням країни.

Японське феодальне право розвивалося під міцним впливом китайського та було проникнене конфуціанськими моральними догмами. Важливим джерелом права був Кодекс Тайхоре (701 р.), головною метою якого було упорядкування створеної надільної системи, а також Кодекс «ста законів» (1742 р.), який мав яскраво виражальний становий характер. У японському кримінальному праві цього періоду діяв принцип об’єктивного поставлення, були відсутні поняття провини та неосудності. Судовий процес носив інквізиційний характер.