Сенс життя полягає в тому, щоб жити.
Рекомендована література
1. Арендт Г. Становище людини. – Львів, 2000.
2. Камю А. Міф про Сізіфа // Вибрані твори: У 3-х т. Т. 3. – К., 1997.
3. Проблема человека в западной философии. – М., 1988.
4. Фромм Э. Бегство от свободы. – М., 1990.
5. Франкл В. Человек в поисках смысла. – М., 1991.
| Андрій Синиця | |
| Лекція № 9 | ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ ПІЗНАННЯ |
Істина завжди залишається великим словом, яке змушує сильніше битися серце.
Ґеорґ Геґель, німецький філософ
План
1. Проблема пізнання у філософії.
2. Рівні та форми пізнання.
3. Наукове знання.
4. Проблема методу наукового пізнання.
5. Проблема істини у філософії.
1. Проблема пізнання у філософії. Пізнання – це процес здобуття знань. Філософська дисципліна, яка вивчає пізнання, називається гносеологія(від грец. «гносис» – пізнання та «логос» – наука). Гносеологія досліджує такі проблеми як природу пізнання та його можливості, співвідношення знання та реальності, суб’єкта та об’єкта пізнання, досліджує загальні передумови пізнавального процесу, умови достовірності знання, критерії його істинності, форми та рівні пізнання тощо. В сучасній науковій літературі замість терміна «гносеологія» все частіше вживають термін «епістемологія». Хоча їх і прийнято розрізняти, оскільки гносеологія – це теорія пізнання, а епістемологія – це теорія знання.
Витоки історії пізнання можна знайти у спадщині давньогрецьких філософів. Уже представники елейської школи поділяли знання на достовірне (істинне) та гадку (хибне). Достовірне знання спрямоване на пошук істини, в той час як гадка – є знанням мінливого, чуттєвого світу. Важливим надбанням давньогрецької філософії стало і відкриття діалектично суперечливого характеру пізнавального процесу. Першим цю проблему поставив Геракліт Ефеський, для якого пізнання було єдністю об’єктивного і суб’єктивного. Софісти в античності першими звернули увагу на важливість суб’єкта в пізнанні, який впливає на його результати. Ця думка є надзвичайно конструктивною, особливо зважаючи на контекст сучасної некласичної науки. В класичний період античної філософії (Сократ, Платон, Аристотель) важливим було вивчення співвідношення загального та одиничного, сутності та явища. Сократ міркував про знання як про визначення загальних понять і джерело моральних чеснот. Платон розглядав поняття знань і чуттєвих вражень як протилежні. Аристотель розробив теорію наукового пізнання. Згодом скептики, чи не вперше в історії філософії, звернули увагу на межі нашого пізнання, вони засумнівались у тому, що щось можна пізнати з достовірністю.
У добу Середньовіччя гносеологічна проблематика тісно переплетена з теологічною. Пізнання розглядали як пізнання Бога. Інші проблеми розглядали лише в контексті цієї. Святий Августин одним із перших зробив наголос на самопізнанні.
Філософи епохи Відродження відкинули догмати схоластики. Вони почали ставити питання про нескінченість пізнання, про його діалектичний характер (Микола Кузанський, Джордано Бруно), спираючись на принцип сумніву (Мішель Монтень). У добу відродження розум було підготовлено до усвідомлення того факту, що пізнання – це процес, а не результат.
Соціальні, економічні, релігійні зміни в житті європейського суспільства, що припали на XVI–XVII ст. привели до формування філософії Нового часу, для якої гносеологічна проблематика стає домінуючою. Правильне, організоване з допомогою істинних методів пізнання розуміється як чарівна паличка, що може відкрити будь-яку таємницю природи, вирішити соціальні проблеми та вдосконалити саму людину. Важливими в Новий час стають дискусії щодо наукового методу (індуктивного або дедуктивного). Важливими тогочасними здобутками в філософії є розробка проблем співвідношення раціонального та ірраціонального, інтуїції та дедукції, теоретичного та емоційного в пізнанні.
Віра у необмежені можливості пізнавального процесу була підірвана класиком німецької філософії – Іммануїлом Кантом. Він обмежив процес пізнання «річчю для нас», тобто явищем, заявивши про неможливість пізнання «речей у собі» (сутностей). І. Кант збагатив науку гносеологію двома важливими ідеями:
1) наголос на активності суб’єкта в пізнанні. Все, що ми знаємо – це світ, який ми самі і створюємо;
2) передбачення соціокультурної визначеності нашого знання.
Криза раціоналізму класичної філософії призвела до виникнення нових ідей у гносеології. В ХІХ ст. філософи починають робити наголос на аналізі несвідомого, снів, інтуїції тощо.
В сучасній західній філософії співіснує велика кількість різних пізнавальних підходів. Так, аналітична філософія робить наголос на аналізі наукового пізнання і переносить гносеологічні питання в сферу аналізу мовних структур. Постмодернізм більше зосереджує увагу на дослідженні гуманітарного знання. Постмодерністи вважають, що науковість не має значення і не є метою пізнання. Пізнання є неможливим без включення у пізнавальний процес суб’єкта, бажання, уявлення та інших важливих якостей. Засобами пізнання тому виступають не поняття, категорії і факти, а міф, магія, гра, дискурс, наративи, симулякри. В герменевтиці роблять наголос на важливості як наукових, так і позанаукових методів пізнання; підкреслюють важливість розуміння тексів в процесі пізнання. Розуміння – це універсальний спосіб усвідомлення світу, який виражається в мові. Важливими способами пізнання істини є не лише наука, але й філософія, мистецтво чи історія.
2. Рівні та форми пізнання.За усталеною в філософії традицією виділяють два основні рівні пізнання – чуттєве пізнання та раціональне пізнання.
Чуттєве пізнання («живе споглядання») здійснюється за допомогою наших органів відчуття (зору, дотику, слуху, смаку, нюху), які забезпечують зв’язок людини із зовнішнім світом. Чуттєве пізнання здійснюється у трьох взаємопов’язаних формах: відчуттях, сприйняттях, уявленнях.
Відчуття – це відображення у свідомості людини окремих предметів та їх властивостей, що безпосередньо впливають на органи чуття. Відчуття відповідно поділяються на зорові, дотикові, слухові, смакові та нюхові. Є ще і так зване шосте відчуття – інтуїція. Відчуття відображають окремі властивості предметів. Відчуття є елементом більш складного образу – сприйняття.
Сприйняття – це відображення предметів і явищ оточуючого світу в цілості при їх безпосередній дії на аналізатори. Сприйняття характеризуються предметністю, структурністю, цілісністю, осмисленістю та константністю.
Уявлення – це узагальнений чуттєво-наочний образ предмета, що діяв на наші органи відчуттів у минулому, але не діє зараз. На відміну від сприйняття, уявлення не пов’язані з реальним об’єктом і в них уже відбувається первинне узагальнення. Для прикладу. В ситуації бігу спортсмена – людина-глядач бачить цього спортсмена, чує як він переміщується в просторі тощо. Тобто у неї задіяні зорові та слухові відчуття. Сприйняттям у цій ситуації буде цілісний образ спортсмена-бігуна. Уявленням – згадка про цей випадок через деякий час.
Для живого споглядання притаманне відображення світу в наочній формі, безпосередній зв’язок людини із зовнішнім світом, відображення зовнішніх відносно людини аспектів та зв’язків реальності.
Раціональне пізнання найбільш повно є вираженим у людському мисленні. Мислення – це процес узагальненого відображення дійсності, який забезпечує розкриття на основі чуттєвих даних закономірних зв’язків цієї дійсності та вираження їх у системі абстракцій. Мислення взаємопов’язане з мовою.
Основними формами раціонального пізнання є поняття, судження та умовивід.
Поняття – це форма мислення, з допомогою якої предмети, явища та процеси відображаються в їх необхідних та специфічних ознаках. Найбільш загальними поняттями є філософські категорії (сутність – явище, кількість – якість, зміст – форма, рух, простір, час тощо).
Судження – це форма мислення, з допомогою якої ми щось стверджуємо або заперечуємо. Як правило, судження виражаються розповідними реченнями, які можуть бути або істинними («Усейн Болт є рекордсменом світу з бігу на 100 м») або хибними («Київське «Динамо» є переможцем Ліги Чемпіонів»).
Умовивід – це форма мислення, за допомогою якої з одного або декількох суджень виводиться нове знання. Одним з найвідоміших прикладів умовиводів у логіці є такий:
Усі люди смертні.
Сократ – людина.
Отже, Сократ – смертний.
Крім чуттєвого та раціонального рівнів пізнання, слід виділити позараціональний рівень пізнання з відповідними йому формами пізнання – фантазією, уявою, інтуїцією, остання з яких є не чим іншим як здатність прямого осягнення істини без попередніх логічних міркувань та доведень.
3. Наукове пізнання. На сьогодні науку визначають як:
1. Систему знань,еволюція якої є перманентною. Ця система знань є набутою з допомогою відповідних методів пізнання і зафіксована в чітко визначених висловлюваннях, істинність яких може бути підтвердженою і доведеною на практиці.
Наука як вид знання повинна відповідати ряду логіко-методологічних вимог: бути раціональною, обґрунтованою законами, всезагальною, доведеною, об’єктивною, історичною, систематичною. На основі даних логіко-методологічних вимог проводять демаркаційну лінію між науковим і ненауковим знанням. Відповідно до ненаукового знання відносять усе те знання (релігійне, художнє, містичне, міфологічне тощо), істинність якого встановлюється на підставі зовсім інших критеріїв і вимог.
2. Наука – це особливий вид пізнавальної діяльності,спрямований на вироблення об’єктивних, достовірних, обґрунтованих знань про людину і про навколишній світ. У зв’язку з тим, що в даній дефініції родовою категорією науки є не знання (як результат), а універсальна, персоніфікована, інноваційна діяльність (як процес), то основний наголос робиться на відповідних методах пізнання, застосування яких відбувається на двох взаємопов’язаних рівнях: емпіричному і теоретичному.
На емпіричному рівні пізнання спрямоване безпосередньо на об’єкт дослідження, на виявлення зовнішніх зв’язків і відношень між предметами, явищами і процесами. У цьому випадку переважає живе споглядання. Характерною формою емпіричного рівня пізнання є збір фактів, їх первинний опис, систематизація і класифікація.
Факт – це знання про певний предмет, явище чи процес, достовірність якого є доказаною. Емпіричний рівень пізнання в науці завжди теоретично навантажений. А тому кожен факт стає науковим фактом, елементом логічної структури конкретної системи наукового знання. Природа такого факту пояснюється в межах певної теорії.
На теоретичному рівні пізнання переважає раціональна компонента, а не живе споглядання. Науковець оперує з певними поняттями, теоріями, законами, умовиводи, категорії, принципи тощо. Він прагне виявити уже не зовнішні, а внутрішні взаємозв’язки між предметами, явищами і процесами. Основними формами теоретичного пізнання є проблеми (питання, що потребують вирішення), гіпотези (припущення, спрямоване на вирішення деякої проблеми, яке потребує перевірки) і теорії (цілісної системи перевірених гіпотез, що пояснюють природу існуючих зв’язків між предметами, явищами і процесами об’єктивної реальності).
3. Наука – це соціальний інститут,який включає в себе не лише систему знань чи специфічний вид пізнавальної діяльності, але і систему відношень до науки, наукові установи і організації, взаємодію між науковцями, форми контролю за якістю наукових досягнень, розподіл дослідницьких функцій, існування відповідних санкцій тощо.
Цей підхід до розуміння науки на сьогодні є одним з ключових, однак і він має ряд недоліків: перебільшення ролі формальних моментів організації науки, недооцінка значення психологічного і соціокультурного аспектів діяльності вченого, ігнорування неформальних можливостей розвитку науки.
4. Проблема методу наукового пізнання.В науці прийнято розрізняти поняття методу, методології і методики. Метод – це спосіб досягнення поставленої мети. Методологія – вчення про систему принципів і способів організації пізнавальної діяльності як в межах конкретних наук, так і в науці в цілому. На відміну від методології методика постає застосуванням певних методів у конкретних життєвих ситуаціях. Методика не завжди потребує наукової чіткості у формулюваннях і обґрунтуванні. Вона може базуватися на певному життєвому досвіді (наприклад, методика раннього розвитку дитини Марії Монтессорі,методика тренувань Бориса Шейко в пауерліфтингу).
Метод є основним інструментом мислення вченого, за допомогою якого відбувається відкриття нових істин. Усі наукові методи поділяються на емпіричні і теоретичні. Основним емпіричним методом пізнання є експеримент.
Експеримент – цілеспрямоване дослідження певного фізичного об’єкту у штучно створених і чітко керованих умовах з допомогою спеціальних технічних установок, інструментів, вимірювальних приладів тощо. На відміну від споглядання, передбачає активну взаємодію із об’єктом дослідження. З допомогою цього методу отримують нові факти, перевіряють на істинність певні гіпотези чи теорії тощо.
До теоретичних методів пізнання відносять логічні методи пізнання, які зі свого боку, поділяють на методи пізнання й метод формалізації.
І. Методи пізнання:
- аналіз – розчленування цілого на частини або ж розкладання фактів на їх елементарні складники. Залежно від специфіки досліджуваного предмета виділяють різні види аналізу. Одним із найпоширеніших у сучасній науці є системний аналіз, сутність якого полягає в підході до предмета, що вивчається, як до структурно організованої системи;
- синтез – поєднання частин предмета, отриманих у результаті аналізу, в єдине ціле та пізнання цього предмета як єдиного цілого. У науці метод синтезу застосовують на емпіричному й теоретичному рівнях для отримання нових знань про досліджуваний предмет як дещо ціле;
- абстрагування – процес уявного відділення окремих або загальних властивостей і відношень від конкретного предмета, які цікавлять людей у певний час. Прикладами абстракцій у фізиці є маса, речовина, фізичне тіло, інерція, механічний рух; у праві – злочин, правопорушення, алібі; в економіці – вартість, товар, гроші. Одним із видів методу абстрагування, який застосовують у науці, є метод ідеалізації, в результаті якого створюються поняття ідеальних об’єктів. Прикладами таких об’єктів є поняття ідеального газу в фізиці, точки, лінії, прямої – у математиці, ідеального типу – в соціології;
- узагальнення – процес встановлення логічних зв’язків між абстрактними й конкретними, загальними й одиничними поняттями через перехід від певного поняття до його найближчого родового поняття. Іншими словами, узагальнення – це перехід від думки про одиничне, яке міститься в понятті, судженні, нормі, гіпотезі тощо, до думки про загальне; від думки про загальне до думки про більш загальне;
- дедукція – це рух думки від загального до часткового і від часткового до одиничного, тобто перехід від загальних засновків до конкретних висновків на основі логічних правил, у результаті чого висновок випливає із засновків із логічною необхідністю;
- індукція – це рух думки від одиничного до часткового і від часткового до загального, тобто перехід від засновків, що фіксують окремі одиничні факти дійсності, до загального висновку;
- аналогія – це особливий метод пізнання, сутність якого полягає в отриманні висновку про належність окремих властивостей чи відношень у певного предмета на підставі порівняння цього предмета з іншими предметами. Аналогія надзвичайно важлива в науці;
- екстраполяція – перенесення якісних характеристик з однієї предметної галузі – на іншу. Цей метод часто застосовується у прогнозуванні;
- моделювання – побудова моделей, за допомогою яких досліджуються різноманітні природні та соціальні об’єкти;
- метод побудови гіпотез – побудова припущення відносно фактичних даних про певні явища, процеси, події, про причини їх виникнення та функціонування, а також у прогнозуванні майбутнього.
ІІ. Метод формалізації – це створення особливої штучної мови й зображенні цією мовою абстрактних об’єктів науки та наукового знання. Першою і найкраще розробленою формалізованою мовою стала математика. Метод формалізації використовує більшість наук, що мають розроблену систему символів для позначення певних явищ і процесів (наприклад, формули у фізиці, хімії, логіці).
Відмітимо, що кожна система знань, що претендує на науковий статус, розробляє свою спеціальну систему методів пізнання, базовану на застосуванні загальних теоретичних методів пізнання в межах своїх предметних досліджень. Наприклад, у філософії часто застосовують такі різновиди методу аналізу:
- ейдетичний аналіз або ж феноменологія (дослідження природи світу через призму феноменів нашого сприйняття);
- логічний аналіз (конструювання штучних мов з метою пояснення природних явищ);
- лінгвістичний аналіз (дослідження особливостей вживання природної мови);
- категоріальний аналіз (віднайдення для певного комплексу знань найзагальніших понять – категорій);
- системно-структурний аналіз (розгляд будь-чого як цілісної сукупності взаємопов’язаних елементів). Якщо ці елементи розглядаються у постійній взаємодії і розвитку, то цей метод набуває діалектичних рис, в протилежному випадку (коли ці елементи розглядаються ізольовано один від одного) – метафізичних.
5. Проблема істини у філософії.Безпосередня мета будь-якого пізнання – досягнення істини. Саме поняття істини має культурно-історичну визначність. В залежності від історичної епохи під нею малося на увазі зовсім різні речі.
Істина – протилежна хибі (омані). Істину також слід відрізняти від поняття правди. Правда виражає наше суб’єктивне ставлення до речей. У кожного правда може бути різною. Згадайте Шевченкове: «У кожного своя правда». Істина ж – завжди об’єктивна і єдина. Розмова про істину – це розмова про критерії істини. На сьогодні такими критеріями є: підтверджуваність на практиці, несуперечливість із теорією та фактами, точність термінології. Процедура перевірки знання на істинність, як відомо, називається верифікацією. Процедура перевірки знання на хибність – це фальсифікація.
Істина – це якісна характеристика людських інтелектуальних побудов, а не реальності. Її основні характеристики: об’єктивність, процесуальність, абсолютно відносний характер, конкретність.
Мислителі сформували такі концепції істини:
1. Кореспондентська. Засновником цієї концепції був Аристотель. На думку Аристотеля, істина – це адекватне відображення дійсності в свідомості. На сьогодні це концепція стикається з низкою труднощів. По-перше, наука часто досліджує ідеальні об’єкти, яких ми не зустрічаємо в пізнанні; по-друге, прагнення позбавитися суб’єктивних уподобань в науці є неможливим; по-третє, теорія розподіляє об’єкт на різні зрізи, але в дійсності об’єкт – завжди єдиний. По-четверте, в науці використовуються мовні терміни (абстракції), які в дійсності ніколи не мали чітко окреслених меж.
2. Конвенціональна (з латин. «конвенція» – домовленість). В її межах істиною вважають те, що більшість вчених називає істинним. Критика конвенціональної концепції істини полягає в тому, що істину не ухвалюють більшістю голосів.
3. Прагматична. Ця концепція базується на такому твердженні американського логіка Чарльза Сандерса Пірса (1839–1914), відомому під назвою «прагматичної максими»: «Потрібно розглянути всі практичні наслідки, які, як ми думаємо, можуть бути утворені об’єктом нашого поняття. Поняття про всі ці наслідки і буде складати повне поняття об’єкта».Критика цієї концепції істини полягає в тому, що істина і корисність різні речі.
4. Регулятивна. Згідно з нею, істинним є те знання, що забезпечує оптимальність наших взаємодій зі світом Близька до прагматичної.
5. Формально-логічна концепція.Згідно з цією концепцією, істина– це значення висловлювання. Будь-яке висловлювання має два значення: істина і хиба. Ця концепція оперує лише із мовними засобами, а тому не має відношення до реальності.
6. Семантична концепція істини. У межах цієї концепції для того, щоб визначити істину, треба уточнити контекст, в якому йдеться про щось, фактор часу, систему знання. Польський логік Альфред Тарський (1901–1983) дав перше визначення істини: «Висловлювання А істинно тоді, і тільки тоді, коли дійсно Р». Іншими словами «Висловлювання «іде сніг» є істинним тоді і тільки тоді, коли дійсно іде сніг».
7. Когерентна концепція істини. Один з прибічників цієї концепції – німецько-американський мислитель Ніколас Решер (нар. 1928 р.) вважав, що певне твердження визнається істинним, якщо воно не суперечить даним наукової теорії.
Рекомендована література.
1. Ильин В. В. Философия науки: учебник. – М., 2003. 2. Мельник В. П. Філософія. Наука. Техніка: Методолого-світоглядний аналіз. – Львів, 2010.
3. Попович М. В. Логіка і наукове пізнання. – К., 1971. 4. Степин В. С. Теоретическое знание. – М.,2000.
| Андрій Синиця | |
| Лекція № 10 | ФІЛОСОФСЬКЕ ВЧЕННЯ ПРО ЦІННОСТІ |
Роби так, щоб максима твоєї поведінки стала загальнолюдським законом.
Іммануїл Кант, німецький філософ
План
1. Поняття цінностей.
2. Основі концепції цінностей.
3. Класифікація та ієрархія цінностей.
4. Функції цінностей.
5. Цінність справедливості у спорті.
1. Поняття цінностей.Людина за час свого життя вступає у низку відношень із світом, що її оточує. Так, людина пізнає цей світ, перетворює його і оцінює предмети, явища і процеси, що в ньому відбуваються. Наука, що займається вивченням оцінного відношення людини до світу, називається аксіологія (від грец. «аксіос» – цінність).
Аксіологія вивчає питання пов’язані з природою цінностей, їх місцем в реальності, структуру світу цінностей, взаємозв’язок та взаємозалежність цінностей між собою, ієрархію цінностей та їх функції в житті суспільства. Аксіологія як наука про цінності сформувалася наприкінці ХІХ – на поч. ХХ ст. в працях Рудольфа Германа Лотце (1817– 1881) та представників неокантіанства Макса Шелера (1874–1928) та Генріха Ріккерта (1863–1936). Так, Р. Г. Лотце ввів у логіку поняття «значущості» (нім. «geltung»), як специфічної характеристики змісту мислення, а в етику та естетику ввів поняття «цінності» (нім. «wert»), під якою розумів значущість дечого на противагу існуванню об’єкта. Хоча самі цінності були об’єктом дослідження ще в більш ранні історичні епохи.
Першим питання про цінності поставив давньогрецький мислитель Сократ у формі запитання про те, що є благо? Це питання фактично стало центральним в філософії Сократа. Благо – це реалізована цінність, або ж корисність. Учень Сократа Платон писав про Благо або ж Єдине, яке він розумів не інакше, як єдність Істини, Добра і Краси. В його філософії навіть присутній цікавий термін – калокагатія (від грец. «калос» – краса і «агатос» – добро), що означав гармонічне поєднання фізичних (зовнішніх) і духовних (внутрішніх) якостей людини. Калокагатія була ідеалом фізичного і духовного виховання. Платон писав, що «калокагатія – це здатність вибирати найкраще». Вибір найкращого призводить до формування фактичної ідеальної людини, досконалої у всіх відношеннях. На противагу античному розумінню природи цінностей, в середньовічній християнській філософії цінності людини пов’язувалися не з досконалістю людського тіла, а насамперед із чеснотами її душі – мудрістю, побожністю, мужністю, острахом Божим, знанням тощо. В пізніші епохи відбулося розширення уявлення про межі світу цінностей – їх стали визначати щодо природи (екології), суспільства (зайнятість населення, злагода у суспільстві, мир, порядок, демократія) й власне самої людини. Цінностями людського буття є тілесне і психічне здоров’я, душевні (відчуття комфорту, піднесеності, закоханості, радості, щастя) і духовні цінності (добро, істина, краса, справедливість, свобода, святість) цінності. Відмітимо, що тіло і дух людини взаємопов’язані. «У здоровому тілі – здоровий дух», – писав римський поет Ювенал(бл. 60–132).
2. Основні концепції цінностей. На сьогодні існують два основних підходи до аналізу цінностей – об’єктивістський і суб’єктивістський. Суть їх зводиться до питання – чи цінності існують реально, а чи вони є пов’язаними виключно із внутрішнім світом людини і її уподобаннями.
Об’єктивістські концепції цінностей. Визнання цінностей із позиції об’єктивізму пов’язане із з’ясуванням того, хто визначив цінності, надав певного значення феноменам, що мають місце в дійсності. Таким джерелом цінностей є Бог, Природа чи історія (культура).
Німецький мислитель М. Шелер, доводив, що саме Бог задав певну шкалу цінностей, а людина має лише правильно пізнати її і засновувати на ній усі свої вчинки. М. Шелер у своїй філософії прагнув сформулювати ідею про об’єктивні до досвідні закономірності емоційного життя, які є незалежними від людської психіки. Ці закономірності можуть бути побудовані за законами логіки. Ці закономірності відповідають божественному задуму, згідно з яким світ побудований як світ цінностей. Серце людини є аналогом світу цінностей. Порядок серця є суворим, точним і об’єктивним. Закони серця є такими ж точними і строгими як і закони логіки. М. Шелер розробляє ідею особливого світу цінностей. Він пропонує ієрархію цінностей – цінності приємного і неприємного, вітальні і духовні цінності, цінності-святині.
Духовні цінності і цінності-святині є найвищими цінностями, відокремленими від тілесного. Носіями цих найвищих цінностей є ідеально-взірцеві типи особистості – святий, геній, герой, провідний дух цивілізації, митець.
Щодо природи як об’єктивного джерела цінностей, то ця ідея найкраще була сформована в концепції природних прав людини (Томас Гоббс, Джон Локк), яка задекларувала основні цінності людини – право на життя, на свободу і на приватну власність – вічними, незмінними, незалежними від свідомості людини, волі законодавців.
Щодо історії (культури) як об’єктивного джерела цінностей, то цінності на, думку таких мислителів як Ґеорґ Геґель чи Карл Маркс, є продуктом культури чи історії, вони сформовані об’єктивно в певних культурно-історичних умовах.
Суб’єктивістські концепції цінностей. Суб’єктивних позицій дотримувалися, зокрема, психологізм, неокантіанство та емотивізм. Згідно з психологізмом, цінності випливають із психічних станів суб’єкта, зокрема, моральні цінності походять із моральних почуттів (жалості, співчуття, колективізму та ін.). Для прикладу, американський логік і філософ Чарльз Сандерс Пірс (1839–1914) визначав цінність як визначальний чинник задоволення людських потреб. А німецький мислитель Франц Брентано (1838–1917) вважав, що основним джерелом ціннісних суджень є душевні переживання. Багато мислителів критикувало позицію залежності цінностей від психічних станів і потреб. Адже часто буває, що деякі речі набувають цінності для людини, а потім втрачають цю цінність. Наприклад, для голодної людини, неабиякою цінністю буде і кусень хліба, а сита людина може навіть не поглянути і в сторону вишуканих страв.
У концепції цінностей неокантіанців, до яких належать німецькі філософи Вільгельм Віндельбанд (1848–1915) і Генріх Ріккерт (1863–1936), присутнє розмежування наявного буття і належного (того, що повинно бути). Неокантіанці були переконані, що із наявного буття не можна вивести належного, тобто з того, що є, не можна вивести те, що повинно бути. Як приклад, можна помітити, що часто моральні люди є нещасливими, в той час як аморальні – щасливі. Моральність не виводиться із фактів життя. Будь-які моральні цінності (істина, добро, справедливість, прекрасне) – це ідеали, до яких потрібно прагнути, це те, що повинно бути. Не життя, а вони самі, є джерелом їх зобов’язуючого характеру. Цінності, за переконаннями неокантіанців, утворюють своєрідну сферу цінностей, яка існує тільки для трансцендентального суб’єкта, такого, який знаходиться за межами нашого розуміння.
Прихильники емотивізму (з англ. «emotive» – збуджувати, хвилювати) – Альфред Джулс Айєр (1910–1989), Рудольф Карнап (1891–1970), Ганс Райхенбах (1891–1953) – аналізували мовні судження, в яких фіксувався моральний зміст і дійшли висновку, що такі судження не можна піддати досвідній, фактичній перевірці. Етичні судження самі по собі не фіксують наявний стан справ, а тому вони не є ні істинними, ні хибними. Відповідно і терміни моралі позбавлені значення. Єдиною підставою для аналізу етичних суджень є виключно їх «емотивний» характер, тобто вони є засобом виразу емоцій людини. Їх аналіз апелює більше не до раціональних підстав, а до психологічного аспекту проблеми – наших вражень, відчуттів, емоцій. А раз так, то об’єктивних критеріїв моралі немає. Кожен має право дотримуватися тих цінностей, які вважає за потрібне. Такий скептицизм і нігілізм емотивізму став об’єктом критики. Німецько-американський філософ Герберт Маркузе (1898–1979) зазначав, що у випадку з етикою формальний аналіз суджень не є правильним, бо в одному ряді опиняються такі терміни, як «свобода», «влада», «мітла» і «ананаси».
3. Класифікація та ієрархія цінностей.Традиційно цінності прийнято поділяти на матеріальні – економічні, технічні і вітальні (стан здоров’я, екології) цінності, які задовольняють тілесне буття людини і духовні – релігійні (святість), моральні (добро), естетичні (прекрасне), правові (справедливість), філософські (істина), політичні (благо суспільства). До матеріальних, зокрема, відносять цінності, які існують у формі речей – одяг, продукти харчування, техніка, картини. До духовних цінностей, зі свого боку, відносять моральні, релігійні, художні, політичні цінності тощо. Недоліком такого поділу є те, що він не враховує взаємозалежність і взаємодію матеріального і духовного в практичному житті людини. Наприклад, важко віднести статую «Дискобола» Мирона чи «Мілона Кротонського» Етьєна Моріса Фальконе до матеріальних чи духовних цінностей. Ці цінності задовольняють як матеріальні, так і духовні потреби.
Якщо розглянути більш розгалужену класифікацію цінностей, то залежно від різних критеріїв бувають такі види цінностей:
- за змістом діяльності: виробничі, побутові, професійні;
- за широтою змісту: індивідуальні, групові, загальнолюдські;
- за сферою суспільного життя: матеріально-економічні, соціально-політичні, духовні;
- за значущістю для людини: вищі (зокрема, вітальні), нижчі;
- за типом цивілізації: європейські, азійські, американські.
Залежно від культурно-історичної епохи ієрархія цінностей може бути різною. Наприклад, у середньовіччі переважали релігійні цінності, які відчутно впливали на мистецтво, філософію, політику. В Новий час провідними були економічні цінності, які впливали на всі інші, в тому числі й духовні. У сучасному світі вагому роль відіграють науково-технічні цінності.
Є великою небезпека, коли на вершині піраміди людських цінностей опиниться лише якась одна цінність. Це несе в собі потенційну диктатуру і авторитаризм. Тому піраміда цінностей не повинна бути гостроконечною. На її вершині має бути одразу кілька життєствердних, духовних цінностей. Порівняйте із пірамідою потреб Маслоу в теорії мотивації, де підніжжя піраміди формуюють фізіологічні потреби (дихання, вода, їжа, сон, секс), які треба задовільнити насамперед, далі йдуть потреби екзистенційні (безпека), соціальні (дружба, сім’я), престижні (повага) і духовні (творчість, самореалізація, моральність).
Немає сенсу протиставлення матеріальних і духовних цінностей. Адже людина не може існувати ні без перших, ні без других. Хоча часто окремі люди чи навіть цілі народи віддають перевагу матеріальним чи духовним цінностям. Цікавими видаються дві такі закономірності: 1) зростання моральної культури людей покращує рівень матеріальних благ; 2) у кінцевому підсумку бути моральним економічно вигідніше, ніж жертвувати мораллю заради тимчасової матеріальної вигоди.
Помилковим буде вважати той факт, що люди матеріалістичних поглядів віддають перевагу матеріальним цінностям. Термін «матеріаліст» означає визнання матерії первинною щодо духу. Так, комуністи, які дотримувались матеріалістичного світогляду, цінності комуністичної ідеології ставили вище від матеріальних благ, а утилітаристи, будучи ідеалістами, надавали перевагу матеріальним цінностям.
4. Функції цінностей.Цінності визначають мету нашої діяльності. Вони дають нам можливість зрозуміти, для чого ми діємо, чому поступаємо саме так, а не інакше. Цінності в житті людини виконують такі функції:
1.Сенсотворча. Людина – істота розумна. Вона завжди має справу із певними смислами (сенсами), може визначити, що для неї є потрібнішим у даний момент, прагне цього досягти. Те, що потрібно нам, безперечно становить для нас цінність. Процес утвердження цих цінностей надає сенсу нашому життя, вказує у якому напрямку потрібно рухатися далі, розвиватися, самовдосконалюватися. Однак потрібно мати на увазі, що істинними цінностями в нашому житті можуть бути лише ті, які є гідними самої людини, які визнаються суспільством як загальнолюдські. Досить часто зразки цих цінностей уміщено в правилах моралі, релігійних приписах, традиціях народу. Однак часто буває так, що людина дотримується усіх цих вимог, що складають основу духовних цінностей, але не розуміє для чого вона це робить, не розуміє сенсу свого життя, в той час як інша людина, обираючи для себе досягнення матеріальних цінностей як мету своєї діяльності може відчувати себе сповненою сенсу життя особистістю. Усе залежить від того, наскільки свідомим є вибір людини, наскільки сильно вона вірить у те, що робить. Як у відомій притчі про трьох робітників, які будували собор у місті Шартрі. Кожного з них запитали, що він робить? Перший відповів, що тягне тачку з камінням, другий – що заробляє на хліб, а третій гордо заявив, що будує Шартрський собор. Залежно від тих цінностей, які у нс є ми по різному розуміємо мету (сенс) нашого життя.
2. Мотиваційна. Цінності є тим фактором, що спричиняє наші дії, надихає нас на вчинки, визначає нашу поведінку. Мотиви нашої діяльності є суб’єктивними. Кожен раз доводиться обирати, вирішувати. Не раз трапляється так, що цінними є не самі вчинки, а мотиви цих вчинків. Наприклад, хтось може виступати спонсором якогось мистецького дійства лише з розрахунку, що потім отримає певні пільги. В той час як інша людина допомагає просто так, тому що цінує мистецтво і хоче допомогти молодим митцям розкрити грані свого таланту. Мотиви цих людей показують, що саме має для них сенс, що є цінністю.
3. Орієнтаційна.Оскільки цінності є зразками поведінки, то вони допомагають людині зробити правильний вибір у проблемній ситуації, допомагають людині не помилитися у своєму виборі. Цінності, будучи зразком, постають мірилом реальності. Вони виступають тим ідеалом до якого ми прагнемо, який виформовує нас як особистість. Проте завжди існує небезпека перетворення цього ідеала на певного ідола, кумира, якого хочеться необдумано наслідувати і повсюди бути на нього схожим. У цьому випадку можна втратити себе як особистість, нівелювати свою індивідуальність. Недарма християнська заповідь стверджує: «Не сотвори собі кумира!». Іншими словами, не втрать самого себе.
4. Нормативно-регулятивна. Кожен раз, здійснюючи вибір, ми керуємося певними цінностями. В такому випадку цінності виступають для нас нормами, тобто правилами поведінки людини, які виводяться із сенсу цінностей. Норми бувають моральними, правовими, естетичними, звичаєвими, технічними тощо. Цінності скадають основу норм, які регулюють поведінку людини в суспільстві. Якою б не була норма, вона завжди орієнтується на певну вищу цінність – істини, добра, краси, життя тощо. Наприклад, така норма як «дотримуйся правил безпеки на воді», ґрунтується на вищій порівняно із розвагами цінності – цінності життя.
5. Цінність справедливості у спорті.Справедливість є однією з універсальних людських цінностей, яка фіксує загальне співвідношення цінностей і їх розподіл між індивідами, визначає міру і відповідність прав і обов’язків людини тощо. Порушення норми справедливості розцінюється в межах моральної свідомості як несправедлива, негуманна, неморальна поведінка.
Для того, щоб правильно визначати роль справедливості у процесі спортивної діяльності, потрібно трактувати спорт як діяльність, спрямовану на самовдосконалення, самовираження і реалізацію особистих досягнень, набуття вмінь і навичок та демонстрацію майстерності. Справедливість проявляє себе на різних рівнях: у процесі взаємовідносин тренера і спортсмена, спортсменів між собою, спортсменів і осіб, дотичних до спорту, тощо. Наприклад, уже на рівні взаємовідносин тренера і спортсмена, важливо, щоб тренер не допускав проявів неморальної поведінки серед підопічних (насилля, образ, обману). Така поведінка не має нічого спільного із духом чесної спортивної боротьби, а тому особи, які її чинять чи допускають, повинні бути одразу засуджені чи навіть відсторонені від спорту.
Турбота за здоров’я, безпеку і благополуччя спортсмена мають бути вихідним принципом взаємовідносин у спорті, як в процесі підготовки до змагань, так і на самих змаганнях. Лише перемога у чесній боротьбі, базованій на дотриманні правил гри і етичних принципів поведінки є тим, що надає морального сенсу спортивним змаганням, надає їм цінності. Лише спортсмени, які здобули перемогу чесно, «за гамбурзьким рахунком», заслуговують пошанування й винагороди. Від так, будь-який обман у спорті повинен бути засудженим, згідно з правилами, і цим самим буде утверджено ідеали справедливості.
Справедлива гра (або ж чесна гра; англ. «fair play») – основа спорту, його найвища цінність. Порушення справедливої гри здійснюється у формі підкупу суддів, вживанні допінгу, договірних матчах, порушенні правил тощо. Дотримання принципу справедливої гри є завданням не лише спортсменів, важливо, щоб і інші причетні до спортивних змагань особи, які можуть певною мірою впливати на спортсмена, дотримувалися цього принципу – а це й спортивні функціонери, тренери, глядачі (дванадцятий гравець), технічний і медичний персонал, організатори змагань, засоби масмедіа тощо.
У Кодексі спортивної етики, який отримав назву «Справедлива гра – шлях до перемоги» («Fair play – the winning way»), вміщеному в Спортивній Хартії Європи (1992) у зміст поняття справедливої гри включено більше, ніж просте дотримання правил у спортивній діяльності, але й поняття дружби, поваги, шанування атмосфери, у якій здійснюється рекреаційна чи спортивна діяльність. У Кодексі спортивної етики зазначено, що «Справедлива гра – це спосіб мислення, а не лише поведінки».
Дотримання правил справедливої гри збагачує духовну культуру особистості, формує дружні, партнерські відносини між спортсменами, уболівальниками, командами, народами й державами. Не випадково у «Кодексі спортивної етики» відповідальними за дотримання справедливої гри є уряди, спортивні організації і організації, що відносяться до спорту, окремі особи, які своєю поведінкою можуть вплинути на формування морального обличчя спортивних ідеалів молоді. У спорті як і в будь-якій іншій соціальній інституції можна сказати, услід за Аристотелем, кожному має бути «пропорційно до його внеску, до його гідності», що й сприятиме примноженню «державного блага – справедливості, тобто того, що слугує спільній користі».
Усі елементи справедливого розподілу у спорті можна поділити на дві такі великі групи:
1) гарантування можливості усім охочим мати змогу отримувати належні знання з фізичного виховання, займатися спортом, покращувати свої показники, вдосконалювати свої вміння;
2) гарантування можливості бути захищеним від дискримінації за будь якою ознакою, від зневаги власної особи й небезпеки своєму здоров’ю.
Якщо кожна людина чи організація, причетна до спорту, буде намагатися дотримуватися цих елементів справедливого розподілу й надавати кожному таку частку, що відповідає його потребам і заслугам, то тим самим у спортивній діяльності будуть утверджуватися ідеали справедливості.
Рекомендована література
1. Аристотель. Нікомахова етика. – К., 2001.
2. Джунь В. В., Коваленко А. І. Принципи справедливості в спортивній деонтології // Здоровий спосіб життя: Зб. наук. ст. Вип. 11.– Львів, 2006.
3. Левчук Л. Т. та ін. Естетика: Підручник. – К., 2000.
4. Малахов А. Етика: курс лекцій. Навч. посібник. – К., 2001.
| Андрій Синиця | |
| Лекція № 11 | СОЦІАЛЬНА ФІЛОСОФІЯ ТА ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ |
Коли народ багато знає, ним важко керувати.
Лао-цзи, давньокитайський мислитель
План
1. Суспільство як предмет соціальної філософії.
2. Громадянське суспільство.
3. Нація.
4. Культура як предмет філософського дослідження.
5. Культура і цивілізація.
1. Суспільство як предмет соціальної філософії. Соціальна філософія – це розділ філософії, який досліджує найзагальніші закономірності розвитку суспільства, особливості його функціонування і впливу на окрему людину. Таким чином у предмет дослідження соціальної філософії входять такі блоки питань:
1) природні основи суспільного життя (специфіка соціального щодо природного, взаємодія суспільства і природи, глобальні екологічні проблеми);
2) теоретичні аспекти суспільного буття (філософського, економічного, правового, політичного характеру);
3) духовна сфера життя суспільства (наука, мистецтво, релігія, література і їх значення в культурному і цивілізаційному поступі людства);
4) суспільство і людина (соціальний розвиток людини, її соціалізація, вплив особистості на долю людства);
5) історія розвитку суспільних відносин (специфіка доіндустріального, індустріального і постіндустріального суспільства, соціогенез, історичні чинники розвитку соціуму).
На відміну від соціології, яка аналізує кількісні і якісні закономірності розвитку суспільства, соціальна філософія прагне критично дослідити специфіку суспільства і його впливу на людину. Соціальна філософія вислупає загальною методологією пізнання соціальних феноменів для низки інших конкретних наук, що досліджують суспільство – політології, історії, права, статистики, соціології тощо.
Суспільство – це група людей, які постійно взаємодіють між собою задля покращення умов існування окремої людини. У процесі цієї взаємодії виникають соціальні структури, відносини між членами цих структур, норми, стандарти поведінки, особливі духовні устремління окремої особи тощо. Соціальні структури можна визначити як сукупність соціальних (клас, група, верста), професійно-кваліфікацій-них, соціально-демографічних (молодь, пенсіонери), етнічних спільнот (нації, народності), які пов’язані між собою відносно сталими стосунками.
Об’єднання людей у суспільство, їх форма спільної життєдіяльності, відрізняється від співіснування тварин, які об’єднуються у групи (табуни, зграї, отари) задля виживання в умовах дикої природи. Люди об’єднуються в суспільство з різних причин – задля захисту, збереження життя особи, продовження роду, забезпечення стабільності взаємовідносин членів суспільства і гарантування духовного розвитку особистості, її творчої самореалізації.
У суспільстві люди вибудовують особливий тип стосунків і взаємовідношень, який не можна звести до тих явищ, що можна спостерігати у природі. Дуже часто у суспільстві діють свої закони, своя психологія. Темпи розвитку суспільства значно перевищують темпи змін у природі. І хоча між суспільством і природою існує постійна взаємодія, суспільство навчилося контролювати явища природи, підпорядковувати її можливості своїм потребам. Це дало підстави українському філософу і природознавцю Володимиру Вернадському(1863–1945) ствердити, що на зміну геосфері (неживій природі) і біосфері (живій природі) як послідовним фазам у розвитку Землі прийшла ноосфера (з грец. «ноос» – розум і «сфера» – куля).
Ноосфера – це сфера розуму, це сучасна стадія розвитку біосфери. Складовими частинами ноосфери є такі:
1) антропосфера – сукупність людей як організмів;
2) техносфера – сукупність штучних об’єктів, створених людиною, та природних об’єктів, змінених в результаті діяльності людства;
3) соціосфера – сукупність соціальних факторів, характерних для даного етапу розвитку суспільства і його взаємодії з природою.
Вернадський сформулював так званий зако́н ноосфе́ри (Вернадського) – це закон про перетворення біосфери, згідно з яким на сучасному рівні розвитку людської цивілізації вона неминуче перетворюється в ноосферу, тобто в сферу, де розум людини відіграє найважливішу роль у розвитку природи.
На сьогодні ноосфера огортає весь світ. Телефони, радіо, комп’ютери, мобільний зв’язок, інтернет, пошукові системи, вікіпедія, соціальні мережі, ютюб, твіттер, – усе це теперішні прояви сфери розуму, про яку ще в 1920-х рр. міркував В. Вернадський, зазначаючи, що «ми живемо в епоху великих наукових змін». У точках Вай-Фай, якщо можна так сказати, тепер до сфери розуму можна долучитися майже усюди у світі. Сфера розуму інтенсифікує суспільні процеси, змінює традиційні устрої співжитя людей. Щоправда потрібно розуміти, що вона несе як переваги, так і недоліки, оскільки все нові й нові технічні винаходи, з одного боку, зближуючи людей (як от, соціальні мережі), з другого боку, постійно їх віддаляють, заміняють живе спілкування – переписуванням, емоції – смайликами, вирази обличчя – аватарами. Але така вже особливість життя людини у суспільстві – кожен раз потрібно звикати до все нових і нових суспільних реалій, темпи змін яких постійно пришвидшуються.
2. Громадянське суспільство. У межах соціальної філософії вивчають відношення «Людина–Суспільство». Людина є членом суспільства. Як писав Аристотель, «людина – це політична тварина». Ми народжуємось і потрапляємо у систему відношень, що вже склалася у суспільстві далеко до нас. У різні історичні епохи існували різні зразки суспільних устроїв – від тоталітаризму, де нормою стають соціальний терор, бюрократія, узурпація влади в руках однієї особи чи групи осіб, відсутність свободи слова, до громадянського суспільства.
Громадянське суспільство, на думку української дослідниці Антоніни Колодій, – це сфера спілкування та солідарності, спонтанної самоорганізації і самоврядування вільних індивідів на основі добровільно сформованих асоціацій громадян, яка захищена необхідними законами від прямого втручання і регламентації з боку держави. Серед асоціацій (об’єднань) громадян у громадянському суспільстві виокремлюють: недержавні організації, приватні добровільні організації, громади, клуби місцевих громад, профспілки, спортивні клуби, природоохоронні організації, приватний бізнес, правничі інституції, засоби масової інформації, організації споживачів, релігійні громад, клуби за інтересами тощо.
Громадянське суспільство утворюють лише вільні та рівні індивіди та створені ними добровільні асоціації, зорієнтовані на громадські справи. Громадянське суспільство немислиме без публічного простору, в межах якого люди можуть абсолютно свобідно комунікувати між собою, висловлювати свої думки, критикувати інших. Така комунікація забезпечує формування громадської думки – ставлення людей до тих чи інших суспільних явищ чи процесів. Громадська думка, як і думка кожної окремої людини, якщо вона не загрожує життю, здоров’ю інших людей, не пригнічує їх гідність, не зашкоджує саморозвитку й самореалізації, в межах громадянського суспільства повинна бути захищеною на законодавчому рівні. Держава жодним чином не повинна втручатися в діяльність громадських організацій. При чому необхідність їх незалежності від держави має бути усвідомленою на індивідуальному та колективному рівнях. Громадянське суспільство є моделлю таких стосунків між людьми, де панують співпраця, солідарність, взаємодовіра і співробітництво.
Відмітимо, що громадянське суспільство виникає задля того, щоб покращувати ефективність виконання суспільних справ, задля того, щоб протидіяти владним структурам, зменшувати відчуженість індивідів від суспільства, залучати їх до колективу, заохочувати виконувати корисні для громади справи й зрештою зміцнювати демократичний лад, формувати високу політичну, правову, с,оціальну духовну культуру особистості.
Чим розвиненішим є громадянське суспільство, тим легше його громадянам захищати свої інтереси, тим більшими є їхні можливості щодо самореалізації в різних сферах суспільного життя. При наявності громадянського суспільства держава є убезпеченою від можливості узурпації політичної влади тими чи іншими її органами чи окремими особами, а тому права й свободи кожної особи є захищеними.
3. Нація.Громадянське суспільство для того, щоб воно було цілістю, а не розбивалося на множину інституцій, для того, щоб воно мало спільну мету, повинно бути підпорядковане певній національній ідеї – тому спільному, що здатне об’єднати різних людей в єдину націю.
Британський дослідник Ентоні Сміт(нар. 1939) у книзі «Національна ідентичність» (1991) дає таке визначення нації:
Нація – це найменована сукупність людей, яка має спільні міфи й спогади, масову громадську культуру, позначену вітчизну, економічну єдність та рівні права і обов’язки для всіх її членів. Нація є надетнічним утворенням. Завдяки наявності економічних і правових інституцій вона відрізняється від народу. Нації починають виникати тоді, коли формується індустріальне суспільство.
Існує два основних підходи до розуміння нації – об’єктивістський і суб’єктивістський. Згідно з об’єктивістським підходом, який розвивав, зокрема, радянський історик і етнограф Юліан Бромлей(1921–1990), нація є надетнічним утворенням: сім’ї утворюють роди, роди – племена, племена – народності, народності – націю. Згідно з суб’єктивістським підходом, прихильником якого був, зокрема, український соціолог Володимир Старосольський(1878–1942), нація утворюється інстинктивно, є нераціональним, психологічним утворенням, ірраціональною основою спільноти.
На думку Е. Сміта, світ поділений на нації і від того нікуди не дітися. Нація є джерелом будь-якої політичної влади. Щоб бути вільними, люди мають ідентифікувати себе з певною нацією. Щоб бути самобутньою, кожна нація має бути автономною. Задля миру і справедливості на землі нації мають бути вільними й убезпеченими.
Пошук національної ідеї для багатьох народів є тривалим процесом. Адже люди, поєднані в одній державі, почасти є розділеними історично, територіально, культурно, мовно, економічно. Все це має відношення і до українського народу, розмови про національну ідею якого не вщухають до сих пір. Ці розмови триватимуть рівно доти, допоки в нашій державі не запанує верховенство права і закону. Після чого такі цінності, привнесенні французькою революцією, як братерство, рівність і свобода, стануть сутністю і української національної ідеї.
4. Культура як предмет філософського дослідження.Слово «культура» походить від латинського слова «colere» – вирощувати, доглядати, обробляти. Звідси «culturare» – вирощений, оброблений людською працею, доведений до досконалості. Спершу поняття «культури» відносилося до обробітку землі, але згодом стало вживатися у ширшому значенні – стосовно духовно-практичної діяльності людей. Римський оратор Цицерон(106–43 рр. до н. е.) писав, що «філософія є культурою душі». Щоб стати філософом, на його думку, потрібно постійно вдосконалювати свій розум, збагачувати свої знання, обробляти їх, як селянин землю.
Німецький історик та філософ Самуель фон Пуфендорф (1632–1694) у 1684 р. уперше вжив слово «культура» як самостійний термін для означення духовного світу людини, що відрізняє її від звичайного тваринного існування. Німецький мислитель Йоганн Гердер (1744–1803) писав уже про культури різних народів, епох.
На сьогодні існує більше 2000 визначень культури. Академічними визначеннями культури є, зокрема, такі:
- культура – це загальний процес інтелектуального, естетичного, духовного розвитку людини і людської спільноти;
- культура – це стан суспільства, який пов’язаний із наявністю соціального порядку, права, моральності тощо. В цьому значення термін «культура» співпадає з терміном «цивілізація»;
- культура – спосіб життя людей, який притаманний певній спільноті, історичній добі. Наприклад, українська культура;
- культура – форми та наслідки художньої та інтелектуальної діяльності людей. Наприклад, наука, філософія, музика, живопис;
- культура – способи, форми і наслідки творчої діяльності людей.
Ці визначення є доволі виваженими й мало образними. Куди більш яскраві визначення культури було запропоновано філософами:
- німецький філософ і культуролог Ернст Кассірер (1874–1945) розумів під культурою «сукупність символів». Символи є результатом творчої діяльності людей, вони несуть у собі смисли, які є незрозумілі істотам, що перебувають за межами культури;
- німецький соціолог Макс Вебер (1864–1920) культуру визначав як «форму розумної дії». Іншими словами, культура є неможливою без розумової діяльності;
- релігійний французький мислитель Жак Марітен (1882–1973)визначав культуру як «прояв релігійного духу»;
- французький етнограф, соціолог та культуролог Клод Леві-Стросс (1908–2009) називав культуру «системою комунікації»;
- голландський теоретик культури Йоганн Гейзінга(1872–1945) запропонував одне з найцікавіших визначень культури; «культура – це гра». В праці «Homo ludens» він розглянув нашу життєдіяльність через всеосяжну сутність феномену гри і її універсальне значення у процесі творення культури. Гра розглядається як елемент культури. З культурологічного погляду, гра – це сконструйована людиною за певними правилами реальність, яка є несерйозною і серйозною водночас. Гра вносить у світ тимчасову довершеність, вона моделює життя. Гра, з одного боку, вимагає свого глядача (навіть, якщо ним виступає і сам суб’єкт гри), з іншого – їй притаманний дух змагання. На думку Й. Гейзінга, людство у процесі своєї еволюції створило незліченну кількість ігор: військові, політичні, олімпійські, театральні, спортивні.
4. Культура і цивілізація.Поняття культури у повсякденному житті часто ототожнюється із поняттям цивілізації: ми вживаємо фактично як синоніми поняття «культурне життя» та «цивілізоване життя», «культурне суспільство» та «цивілізоване суспільство». Однак ці поняття не тотожні. Першим на це звернув увагу у середині ХІХ ст. американський соціолог Льюїс Морган(1818–1881), який позначив терміном «цивілізація» певну велику історичну епоху, що прийшла на зміну дикунству і варварству. Для дикунства характерними були стадне життя, збиральництво, життя в печерах, примітивні кам’яні знаряддя праці. За часів варварства в суспільстві вже були наявними родові форми організації життя, використання вогню, приручення тварин, землеробство, побудова житла, виготовлення глиняного посуду. На зміну епосі варварства прийшла епоха цивілізації, характерними ознаками якої є виникнення та розвиток міст, обробка та використання металів, виникнення письма, поява держави, зародження інституту сім’ї тощо.
На сьогодні поняття культури і цивілізації не співпадають: цивілізація у своїй суті концентрує швидше стрімкий розвиток матеріальних благ, в той час як культура – звернена на пошуки духовних смислів.
Найвідомішими на сьогодні філософськими концепціями, в яких протиставляються культура і цивілізація – є концепції «культурних круговоротів» німецького філософа Освальда Шпенґлера (1880–1936) та британського історика Арнольда Тойнбі (1889–1975).
У праці «Присмерк Європи» (1918) Освальд Шпенґлер критикує європоцентризм, історизм, панлогізм, що були притаманними європейській історичній науці у ХІХ ст. Він переконаний, що у світі існували абсолютно рівноцінні культури – єгипетська, індійска, вавилонська, китайська, греко-римська (аполонівська), культура майя, західноєвропейська (фаустівська). Культура, на думку О. Шпенґлера, є абсолютно замкнутим організмом. Не можливо одну культуру зрозуміти через іншу. Кожному такому організму – культурі – потрібно прожити 1200–1500 років, пройшовши шлях від народження до старості. На стадії старості культура перетворюється на цивілізацію, яка характеризується загибеллю мистецтва, втратою безпосередності у сприйнятті світу, заміною поезії механікою, нівелюванням індивідуальних людських особливостей, моральним занепадом суспільства, скупченням людей у гігантських містах, високим рівнем розвитку науки і техніки.
Арнольд Тойнбі у праці «Дослідження історії» (1934–1961) кожну цивілізацію розглядав як живий організм, який народжується, зростає, надламується і розкладається. Якщо стадії «народження» і «зростання» відбуваються завдяки «життєвому пориву», то стадії «надлому» і «розкладу» пов’язані із «виснаженням життєвих сил».
Щоправда, на відміну від О. Шпенґлера, А. Тойнбі налічував 21 цивілізацію, що себе проявили в історії людства в різні часи. Серед існуючих він називав західну, православну, далекосхідну, мусульманську, індійську. Деяким цивілізаціям повною мірою себе проявити не вдалося. Вони загинули під навалою загарбників (інки, ацтеки), а деякі цивілізації не пройшли перших стадій розвитку (несторіанська). Деякі цивілізації можуть існувати як закам’янілі, не породжуючи нової стадії розвитку, зокрема, єгипетська, яка існувала без змін декілька тисячоліть, допоки під навалою загарбників не завершила своє існування.
А. Тойнбі був переконаний, що цивілізації виникають завдяки «закону виклику і відповіді»: виникнення і подальший розвиток цивілізації пов’язані із здатністю людей дати адекватну відповідь на виклик історичної ситуації. Дати відповідь здатна насамперед «творча меншість», яка генерує нові ідеї і втілює їх у життя. З розвитком склад «пануючої меншості» погіршується – вона все частіше в доводах посилається на авторитет і зброю. Не витримавши внутрішніх чварів, цивілізація може впасти під впливом сусідніх народів. Порятунок для цивілізації А. Тойнбі вбачав у «єднанні у дусі», тобто наверненні до вселенської релігії на основі світових проповідницьких культів.
Сучасна цивілізація також перебуває під загрозою знищення, адже перед нею стоїть маса глобальних проблем – забруднення довкілля, вичерпання енергетичних і сировинних ресурсів, продовольча та демографічна кризи, поява нових смертельних хвороб, можливість атомної війни тощо.
Рекомендована література
1. Андрущенко В. П., Михальченко М. І. Сучасна соціальна філософія. Курс лекцій. – К., 1996.
2. Мірчук І. Історія української культури. – М. – Л., 1994.
3. Сінькевич О. Б. Основи культурології: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. – К., 2009.
4. Сміт Е. Національна ідентичність. – К., 1994.
5. Сучасна зарубіжна соціальна філософія. Хрестоматія. – К., 1996.
| Андрій Синиця | |
| Лекція № 12 | ФІЛОСОФСЬКІ АСПЕКТИ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ |
Кріпи свої сили, бо як ти слабий, то світ скрутить тобі карк.
Іван Боберський,
український педагог, теоретик і практик української
національної фізичної культури
План
1. Спорт як культурна практика.
2. Філософія спорту як напрям філософських досліджень.
3. Концептуальні питання філософії спорту.
4. Етичний аспект спортивної діяльності.
1. Спорт як культурна практика.Фізична культура і спорт є продуктом історичного розвитку суспільства. Фізична культура є не лише культурою тіла, але і сукупністю матеріальних і духовних цінностей. Осмислюючи спортивну проблематику, кожен науковець інтуїтивно намагається відповісти на такі запитання:
- Що таке спорт?
- Як спортивна діяльність впливає на моральність людини, її естетичні здібності, на соціальні відносини, на процес формування і задоволення різноманітних соціально культурних потреб індивіда, різних соціальних груп і суспільства в цілому?
- Які специфічні культурні цінності складаються у сфері спорту, в якому відношенні вони знаходяться з іншими соціальними цінностями, що становлять сферу матеріальної і духовної культури?
- На скільки спорт сприяє суспільному прогресу, захисту достоїнств особи і її свобод, формуванню різносторонньо і гармонійно розвиненої особи?
- До яких негативних явищ приводять спортивні змагання? Чи можна запобігти негативній дії цих змагань і спорту в цілому на особу і соціальні відносини?
Існують різні підходи в оцінюванні спорту в житті суспільства: як позитивні, так і негативні. Зокрема, ісп