Теоретична і прикладна філософія
Змістовий модуль 2.
Теоретична площина– це основа філософії, її сутнісне ядро, яке формують ключові галузі філософської думки. До теоретичної площини відносяться такі галузі філософського знання як онтологія, антропологія, гносеологія, логіка тааксіологія.
Онтологія(від грец. «онтос» – буття і «логос» – наука) – це філософське вчення про буття як таке і фундаментальні категорії його вираження (реальність, дійсність, існування, становлення, суще тощо). Онтологія з’ясовує, як можливе буття, як воно виявляється, якою є специфіка світу, що нас оточує, у який спосіб можна розуміти буття і яке наше відношення до нього.
Антропологія(від грец. «антропос» – людина і «логос» – наука) – філософське вчення про людину. Антропологію цікавлять питання природи людського буття, його духовні, соціальні й природні основи, характерні форми вираження тощо.
Гносеологія(від грец. «гносис» – пізнання і «логос» – наука) – це філософське вчення про пізнання. Гносеологія вивчає питання про природу людського пізнання, його можливості, межі, передумови, умови достовірності знань тощо. На сьогодні замість терміна «гносеологія» все частіше використовують термін «епістемологія», який щоправда означає не так теорію пізнання, як теорію знання.
Логіка (від грец. «логос» – наука, мислення, слово, думка) – розділ філософського знання, що вивчає закони та форми абстрактного мислення. Особливостями абстрактного мислення є нерозривний зв’язок з мовою, опосередкованість та узагальненість. Серед основних законів абстрактного мислення є закони тотожності, несуперечності, виключеного третього та закон достатньої підстави. До форм абстрактного мислення відносять поняття, судження та умовивід.
Аксіологія(від грец. «аксіос» – цінність та «логос» – наука) – філософське вчення про цінності. Проблематика аксіології охоплює частково естетику та етику, адже поняття цінностей включає в себе поняття добра, істини та краси.
Практична площина філософського знання – це філософські узагальнення конкретних наук чи сфер знання. Зокрема:
Філософія природознавства – досліджує філософські аспекти природничих наук (астрономії, фізики, хімії, біології, медицини, географії). Мова йде про питання матерії, способів її існування, структури матеріального світу, фундаментальні для природознавства категорії простору і часу, руху та розвитку, життя як такого.
Філософія суспільства (або соціальна філософія) – досліджує співвідношення понять суспільства і людини, суспільства і природи, основні сфери суспільного життя та їх взаємозв’язок.
Філософія історії– вивчає граничні питання історичного процесу: роль і місце суб’єкта в історії, напрямок історичних змін, основні закони історії, особливості історичних наративів.
Філософія права – з’ясовує, в чому полягає сутність права, його цінність, місце у світі та значення в житті людини.
Філософія культури – осмислює сутність культури, її взаємозв’язок з природою та суспільством.
Філософія спорту – досліджує спорт як культурну практику, природу спортивної реальності, спортивні цінності, ігровий момент у спорті, етичні цінності спортсменів тощо.
3. Об’єкт, предмет та функції філософії.Об’єктом філософії є співвідношення «Людина – Світ». Предметом будь-якої науки є теоретичне відображення її об’єкта. Тобто об’єкт, відображений в теорії, є предметом даної науки. Співвідношення «Людина – Світ» як об’єкт філософії постає практично безмежним у своїх проявах. Адже кожна людина має певний свій набір цінностей та відношень до цього світу. Мало того, сам світ постає майже безмежним у своїх проявах, характеристиках та діях. Тому і філософія постає практично незавершеною, відкритою до змін системою знання. Предмет філософії є історично змінним, оскільки змінюються уявлення людини про саму себе, своє місце у світі та відношення до нього. Якщо для античної епохи це відношення здійснюється крізь призму понять Людини та Космосу, в Середньовіччі – Людини та Бога, то в Новітній час це відношення здійснюється крізь призму понять Людина – Соціум, Людина – Людина. У зв’язку з тим, що предмет філософії є історично змінним, то фактично у обсяг предмета філософії входить вся історія філософії, сукупність усіх філософських концепцій, запропонованих різними філософами у різні історичні епохи.
Філософія як сфера духовного життя людства виконує такі функції:
1. Світоглядна – філософія допомагає людині сформулювати систему принципів, цінностей і життєвих орієнтирів, які визначають спосіб ставлення до світу, суспільства, самої себе.
2. Теоретико-пізнавальна – вивчення філософії сприяє адекватному пізнанню духовних і фізичних феноменів буття людиною у всьому різноманітті їх проявів.
3. Логіко-критична – філософія сприяє формуванню у людини правильного мислення, неупередженому та послідовному аргументуванню своєї життєвої позиції, вмінню поставити під сумнів істинність тверджень інших людей та власних думок.
4. Методологічна – розробка в межах філософького знання загальних та спеціальних методів наукового пізнання.
5. Дидактична – заняття філософією сприяють самовихованню й самовдосконаленню, допомагають правильно зорієнтуватися у складних життєвих ситуаціях, поглянути на них «з погляду вічності» й зрозуміти, що має значення, а що – ні.
4. Поняття світогляду та його структура.Як можна помітити, аналізуючи функції та предмет філософії в житті людини, філософія є знання світоглядним, адже дає людині можливість самостійно вибудувати своє відношення до світу, оглянути світ із-за його меж.
Термін «світогляд» можна визначити як систему взаємопов’язаних поглядів, ідей, знань, цінностей, смислів, понять, почуттів, емоцій, переконань, які зумовлюють певний спосіб розуміння світу людиною і визначають спосіб поведінки людини у світі. Уперше термін «світогляд» вжив німецький філософ Іммануїл Кант (нім. «weltundshauung» – «огляд світу») у праці «Критика здатності суджень» (1790). На думку І. Канта, основними світоглядними питаннями є такі:
1) Що я можу знати?
2) Що я маю робити?
3) На що я можу сподіватися?
4) Що таке людина?
Виділяють два основні підходи до розуміння структури світогляду: компонентний та рівневий.
Згідно із компонентною структурою світогляду до його складу входять погляди, ідеї, знання, цінності, смисли, поняття, почуття, емоції, переконання.
Згідно із рівневою структурою світогляду до його складу входять:
- світовідчуття – визначає чуттєво-емоційну сферу, що формує наше ставлення (позитивне чи негативне) до певних процесів дійсності. Позитивне світовідчуття формує загалом оптимістичний світогляд, негативне – песимістичний. Можливий і нейтральний світогляд;
- світосприйняття – бачення навколишнього світу як деякої зорганізованої і впорядкованої цілості відповідно до власних внутрішніх потреб і уявлень. Світосприйняття є більш глибоким відтворенням світу, ніж світовідчуття. На цьому рівні формуються життєві ідеали людини, які і визначають характер її поведінки, визначають, що приймати, а що – ні, тим самим, зумовлюючи вольові прояви;
- світорозуміння – найвищий рівень світогляду, який цілісно визначає систему наших знань про навколишній світ у єдності причин і наслідків, тим самим, пояснюючи природу об’єктивних і суб’єктивних процесів і явищ, що мають місце у світі. Система людських знань має два рівні – буденний та теоретичний. Власне філософія є однією із форм теоретичного світогляду.
Світогляд кожної людини, групи людей чи людства в цілому вибудовується на певних базових цінностях. На характер цих цінностей впливають культурно-історична епоха, соціальне й національне походження, професійні навики, виховання, рівень освіченості. Тому світогляди різняться між собою. Наприклад, егоїзм як риса одного світогляду може протиставлятися альтруїзму іншого, гуманність – антигуманності, цинічність – мрійливості, релігійність – безбожності, буденність – науковості, реалістичність – фантастичності, оптимістичність – песимістичності, цілісність – фрагментарності, індивідуальність – колективності, консервативність – ліберальності тощо.
5. Історичні типи світогляду.Історично першим типом світогляду був міфологічний(від грец. «мітос» – переказ, оповідь, та «логос» – наука).
Основні риси міфологічного світогляду такі:
а)синкретизм – це злиття «всього з усім». У первісних міфах ототожнюються об’єкт і суб’єкт, природа і людина, реальне та ідеальне, матеріальне й духовне, часткове і загальне, раціональне й емоційне, правдиве й уявне, природне і надприродне, речі і їх образи, предмети та їх імена, тіло і його властивості, космічне і соціальне, народження і смерть тощо. Міфологія для первісної людини була єдністю філософських і наукових роздумів, магічних культів і ритуалів, господарської діяльності, художніх узагальнень, практичних знань тощо;
б)антропоморфізм– це олюднення природи, перенесення на явища природи людських фізичних і психічних якостей. На думку первісних людей, будь-які речі, які оточують людей, мають свої душі, що мають подобу людини. Так, наділяють душами гори, річки, озера, ліси. Зацікавлення душами у первісних людей з’явилося завдяки особливому інтересу до таких людських станів як сон, непритомність, галюцинації, хвороби чи смерть;
в) символізм – це наповнення смислами певних знаків, створення образів над реальними образами. Кожна ситуація, яка зображається з допомогою певних міфів, є символічною, вона має не просто буквальний смисл, але й таємне приховане (символічне) значення. Окремі предмети стають знаками інших предметів і символічно їх заміщають. Наприклад, змій стає символом спокуси, вівця – наївності, черепаха – довголіття, сова – мудрості.
Із міфології як історично першого типу світогляду виділилася низка сфер духовної діяльності – релігія, філософія, наука.
Первісними формами релігійного світосприйняття були магія, анімізм, тотемізм та фетишизм.
Магія(від грец. «махейя» – чаклунство) – це віра в існування надприродних засобів впливу на природу. Тотемізм(з мови індіанців-оджибве «тотем» – його рід) – віра у надприродну спорідненість людських родів із певними видами тварин чи рослин. Анімізм(від латин. «аніма» – душа) – віра в існування у речей матеріального світу надприродніх двійників (душ, духів тощо). Фетишизм(від португал. «фетіко» – зачарована річ) – це віра в існування у матеріальних об’єктів надприродних властивостей.
Згодом первісні релігійні культи були замінені політеїчними релігіями. Політеїзм – це віра в існування багатьох богів. Наприклад, в українській міфології основними богами були Перун, Велес, Стрибог, Дажбог, Сварог, Мокоша, Лада тощо. З часом багатобожжя було замінене вірою в існування єдиного бога (монотеїзмом).
Філософія як історична форма світогляду з’являється у VII ст. до н. е. виникнення філософського світогляду пов’язане із формуванням у результаті суспільно-культурного розвитку у людини дискурсивного мислення, тобто мислення критичного, раціонального, послідовного та аргументованого. Під впливом дискурсивного мислення міфологічний світогляд, базований на бездоказовому, некритичному осмисленні дійсності, став занепадати. Філософія, на відміну від міфології, має конкретних авторів, виникає свідомо, а не стихійно, виділяє людину із світу природи (на відміну від синкретизму міфології) тощо. Філософія є знанням світоглядним і шукає відповіді на смислотворчі проблеми буття людини. Філософське знання має вільний, творчий, критичний, проблемний характер і допомагає людині зрозуміти її духовну природу, роль і місце в світі, відношення до самої себе й будь-яких природних чи суспільних феноменів. Філософія подібно до релігії міркує про вічні питання (істину, Бога, сутність людини), але подібно до науки апелює до розуму, а не до віри. Не випадково англійський філософ Бертран Рассел (1872–1970) називав філософію «Нічиєю Землею», що лежить між релігією і наукою.
Найпізнішим типом світогляду був науковий світогляд, витоки якого слід шукати в античності, але остаточне становлення лише в XVII ст. після наукових відкриттів і винаходів Галілео Галілея(1564–1642),Тіхо Браге(1546–1601),Йогана Кеплера(1571–1630), Ісаака Ньютона(1643–1727). Науковий світогляд є базованим на фактах, експериментальному підтвердженні, логічних закономірностях тощо.
Саме в межах наукового світогляду людство найближче наблизилося до правильного розуміння природи матеріальних речей. Проте сфера психічних і духовних феноменів все ще зберігає чимало таємниць для науки, які у зв’язку з обмеженістю наукових методів пізнання ніколи не вдасться розгадати чи перевірити на достовірність.Тому не випадково, що науковий світогляд із своєю претензією на істинність не замінив людям інші типи світогляду. Люди й далі продовжують вірити у невидиме й не завжди висновки науки переконують їх до кінця. Різного роду ворожіння, магічні ритуали, забобони, народні прикмети не зникли з повсякденного життя. Мало того, й у наш час продовжує активно творитися міфологія. Продовжують з’являтися все нові й нові небилиці про привидів, загублені душі, кримінальні історії, розповіді про урядові змови, міські легенди, історії про контакти землян з представниками позаземних цивілізацій тощо. Кожен тип світогляду дає людині відповідь на окремі типи світоглядних питань, допомагає наповнити життя людини тими смислами і цінностями, які вона здатна збагнути, і в яких вона відчуває найбільшу духовну потребу.
Рекомендована література
1. Кульчицький О. Основи філософії і філософічних наук. – Мюнхен-Львів, 1995.
2. Мамардашвили М. К. Как я понимаю философию. – М., 1990.
3. Ортега-и-Гассет Х. Что такое философия? // Вопросы философии. – 1993. – № 8.
4. Рижак Л. В. Філософія як рефлексія духу. Підручник. – Львів, 2009.
5. Петрушенко В. Л. Філософія: Курс лекцій. Навчальний посібник. – Львів, 2003.
| Лекція № 2 | Андрій Синиця |
| Лекція № 2 | АНТИЧНА ФІЛОСОФІЯ |
Філософія народжується від здивування.
Аристотель, давньогрецький філософ
План
1. Історичні передумови ґенези філософії.
2. Грецька філософія природи.
3. Класична грецька філософія.
4. Елліністичний період античної філософії.
1. Історичні передумови ґенези філософії.Середина І тисячоліття до н. е., на думку німецького мислителя Карла Ясперса, унікальний час в розвитку світової цивілізації, який він назвав «осьовим часом» в історії. Справа в тому, що саме тоді виникають більшість духовних сфер людства – і наука, і релігії, і філософія. Що цікаво, ранні філософські уявлення виникають практично одночасно у різних частинах земної кулі – Китаї, Індії, Палестині, Персії, Греції. Проте на початках вони ще значною мірою тісно переплетені з міфологічно-релігійними уявленнями морально-етичного характеру. Лише в Греції філософія постає у чистому вигляді. Відбувається це в епоху Античності (від латин. «antiquis» – давній), що охоплює період історії з 800 р. до н. е. до 600 р. н. е. в регіоні Середземномор’я.
Антична філософія поділяється на такі періоди:
1. Натурфілософський (VII–V ст. до н. е.) – грецька філософія природи;
2. Класична грецька філософія (V–IV ст. до н. е.);
3. Елліністична філософія (IV ст. до н. е. – 529 р. н. е.).
Причини виникнення філософського знання тісно пов’язані як із особливостями індивідуального розвитку людини і її свідомості, так і зі змінами суспільно-культурного буття.
Існує три основні теорії виникнення філософії:
1) міфогенна, згідно з якою філософія виникає з міфології, оскільки розмірковує фактично над усіма тими питаннями, які уже були порушеними в міфах. Виникнення філософії знаменує собою перехід від міфу до логосу, тобто від буденного, некритичного осмислення дійсності до її раціонального, критичного, аргументованого осмислення;
2) гносеогенна, згідно з якою виникнення філософії пов’язане із необхідністю узагальнення накопичених знань про навколишній світ, які в певний момент прийшли в конфлікт із релігійно-міфологічною вірою. Розвиток астрономії, математики, історії, медицини сприяв формуванню нового світорозуміння, базованого на даних чуттєвого пізнання і розуму, на реальних, достовірних, підтверджених фактах і спостереженнях, а не просто на уявленнях, вигадках, необґрунтованих припущеннях і фантазіях, що були властиві міфологічному світосприйняттю. Усе це сприяло формуванню критичного, дискурсивного мислення, формуванню філософії як нової форми теоретичного світогляду;
3) соціогенна, згідно з якою становлення філософії пов’язано із змінами соціально-політичного устрою життя суспільства. В античній Греції такі зміни відбулися на рубежі VIII–VI ст. до н. е. Тоді змінився спосіб господарювання, відбувся розвиток полісів (міст-держав), виникли перші закони. У суспільній свідомості закріпилася пріоритетність цінностей трьох «І»: ісегорії – свободи слова, ісотомії – громадської свободи участі, тобто рівності в заміщенні посад та ісономії – рівності перед законом. Радикальність і масштабність цих змін призвела до деякої духовної невизначеності, необхідності критичного осмислення нової дійсності, раціонального зіставлення нового із старим задля того, щоб з’ясувати, що краще.
2. Грецька філософія природи.Перших філософів Еллади (Греції) насамперед цікавили природні явища і процеси, загалом природа як своєрідна цілісність. Грецькою мовою слово «природа» – буде «фюзіс», тому перші філософи ще називали себе «фізиками». Перші мислителі були переконані, що за всіма змінами у природі повинен стояти якийсь першоелемент, першопочаток (грец. «архе»). Найпершим питанням, яке їх зацікавило, було питання про те, звідки все взялося? Грецькі натурфілософи (філософи природи) уже не намагалися пояснити природні явища і процеси через діяння богів, тобто певні релігійні вірування. Вони зробили перший крок до наукового способу мислення.
До ранніх натурфілософських шкіл давньої Греції належать такі: 1. Мілетська; 2. Піфагорійська; 3. Елейська; 4. Ефеська; 5. Атомістська.
1. Мілетська школа. Засновником мілетської натурфілософської школи, а разом з тим і першим філософом, був Фалес (624–546 рр. до н. е.) із міста Мілет в Малій Азії (Іонії), що й дало назву школі. Відомо, що Фалес свого часу багато подорожував світом – був в Єгипті і Вавилоні. 585 р. до н. е. він передбачив сонячне затемнення.
У давнину Фалеса вважали одним із семи мудреців – найрозумніших мислителів і політичних діячів свого часу, серед яких також були: Піттак із Мітілен, Біант із Прієни, Солон із Афін, Періандр із Коринфу, Клеобул із Ліндосу, Хілон із Спарти. Інколи до списку семи мудреців відносять Анахарсіса, сина скіфського царя Гнура, що свідчить про те, що й серед скіфів – племені, що у VII–VI ст. до н. е. населяло територію України були мислителі, слава про яких ширилася далеко за історичні межі України – до самих Афін.
З переказів відомі дві філософські тези Фалеса: «Усе з води» та «Усе має душу». Стверджуючи, що першопричиною всього існуючого є вода Фалес хотів сказати, що вода – є джерелом усього сущого, всього живого. Без води життя було б не можливим. З допомогою тези про те, що «Усе має душу» Фалес прагнув пояснити, чому в живій і неживій природі відбуваються різноманітні зміни. А все тому, що будь-яка річ має в собі деяке рухове начало – душу (або ж бога).
Учень Фалеса – Анаксімандр(610–546 рр. до н. е.) був переконаний, що першопричиною («архе») всього існуючого є щось безмежне, яке він називав «апейроном». Причиною такого пояснення було мабуть усвідомлення безмежності і невизначеності усіх тих змін, що відбуваються у природі. До нас дійшло лише одне висловлювання Анаксімандра взяте не із переказів, а приписане безпосередньо цьому мілетському мислителю: «Звідки прийшли речі, туди вони повинні й повернутись із необхідністю, сплативши пеню і будучи покараними за свою несправедливість згідно із порядком часу». Цей славнозвісний фрагмент твору Анаксімандра вважається, першим в історії філософії фрагментом філософського твору, що безпосередньо дійшов до нас.
На відміну від Анаксімандра, його учень Анаксімен(585–525 рр. до н. е.), був переконаний, що першопочатком всього існуючого є повітря. На думку Анаксімена, земля, вода і вогонь виникли із повітря.
2. Піфагорійська школа. У Кротоні (південь Італії) близько 532 р. до н. е. Піфагор(570–500 рр. до н. е.) заснував власну школу, яка проіснувала 9 поколінь. Учнями Піфагора були філософи Алкмеон і Філолай, а також найзнаменитіший грецький атлет Мілон Кротонський, який шість разів ставав чемпіоном Олімпійських ігор з боротьби.
Піфагор учив, що «все подібне до числа і пропорції». Справа у тому, що якщо для всіх речей і можна віднайти якийсь спільний першопочаток, то такий першопочаток повинен бути якісно однорідним для всіх речей. А раз так, то речі відрізняються просто кількісними (числовими) характеристиками, а не своїми якостями. Оскільки все можна було виміряти числом, піфагорійці називали його «наймудрішим», а Бога розуміли як «число чисел».
Завдяки Піфагору в наукову термінологію увійшли такі сповнені філософським змістом поняття, як «космос», «гармонія» та «філософія», вчення про метемпсихоз (переселення душ).
3. Елейська школа. Найзнаменитіший представник елейської школи (Елея – місто, на півдні Італії) був Парменід(540–450 рр. до н. е.). Він учив, що «Лише буття є, а небуття взагалі немає». А раз так, то світ є вічним, сталим і незмінним. Ця ідея виявилася дуже конструктивною для розвитку науки. Як вважав Альберт Ейнштейн «атомна бомба вперше вибухнула у творах Парменіда», адже констатувавши сталість і незмінність буття Парменід констатував можливість існування законів Всесвіту і їх пізнання.
Учень Парменіда – Зенон(490–430 рр. до н. е.) виступив на захист ідей свого вчителя і розробив низку оригінальних апорій (задач-головоломок), які доводили неможливість руху і змін. До найвідоміших апорій Зенона належать – «Ахілл і черепаха», «Стріла», «Стадіон» та ін.
4. Ефеська школа. Засновником ефеської школи (Ефес – місто в Малій Азії) був Геракліт(544–484 рр. до н. е.). На відміну від Парменіда, він твердив, що світ є не статичним (незмінним), а суцільним рухомим потоком: «Усе тече, все змінюється і не можна двічі увійти в одну і ту саму річку». У цій течії відбувається постійний кругообіг чотирьох земних стихій – вогню, який переходить в повітря, яку переходить у воду, яка відповідно переходить у землю. Перехід цей є не хаотичним, а поступовим (мірами): «Весь цей Космос … є нічим іншим, як вогнем, що мірами спалахує і мірами згасає». У світі не має місця хаосу, зміна світу відбувається завдяки єдиному світовому закону – Логосу, який і визначає міри поєднання протилежностей у межах кожної речі. Боротьба між цими протилежностями зумовлює розвиток речей. Не випадкового тому Геракліт казав, що «Війна – батько всього» і по праву вважається засновником такого філософського погляду на природу світу як діалектика (переконання в постійній динаміці і зміні Космосу).
5. Атомістська школа. Останнім великим натурфілософом у Давній Греції був виходець із міста Абдери (у Фракії, на півночі Егейського моря) – Демокріт(бл. 460–370 рр. до н. е.). Він був учнем Левкіпа. Левкіп і Демокріт вважаються представниками школи атомізму. Демокріт погоджувався із думкою Геракліта про те, що все змінюється, але причини змін вбачав у тому, що весь світ складається з маленьких, не видимих неозброєним оком частинок – атомів (від грец. «атомос» – неподільний). До основних властивостей атомів Демокріт відносив напрямок руху, форму і місцезнаходження. Рухаються ж атоми у порожнечі. Атоми і порожнеча – це й усе, що є в природі. Альберт Ейнштейн (1879–1955) назвав ідею атомізму однією з найбільш значних для розвитку науки, адже з її допомогою і справді можна пояснити дуже багато явищ.
Після Демокріта грецька натурфілософія вже ніколи не піднімалася на такий високий науковий рівень. Поступово натурфілософська парадигма (модель розвитку) була замінена іншою – антропологічною. Заслуга в цьому належить одному з найвизначніших мислителів в історії філософії – Сократу(469–399 рр. до н. е.),філософське вчення якого стало поворотним моментом в античній філософії. Не випадково, усіх філософії, що були перед ним, стали називати досократиками.
3. Класична грецька філософія.В період V–IV ст. до н. е. в Елладі значно активізувалася діяльність софістів, так званих «учителів мудрості», які за певну плату були готові навчати молодь. Софісти розвивали мовну, логічну й етичну проблематику. На жаль, особливу увагу приділяючи не стільки змісту, як формі, вони у будь-який спосіб прагнули не так віднайти істину, як отримати перемогу в суперечці, навіть вдаючись до свідомо зроблених логічних помилок (софізмів). Софісти учили, що пізнати світ достеменно неможливо, що усе є відносним. Їх найвідоміший представник Протагоріз Абдер (бл. 490–420 рр. до н. е.) казав, що «Людина є мірою всіх речей. Існуючих, що вони існують, і неіснуючих, що вони не існують».
Із різкою критикою вчення софістів, яке дуже часто було не чим іншим як уявною мудрістю, виступив Сократ, (469–399 рр. до н. е.), який був родом із Афін. Замолоду брав участь у Пелопоннеській війні. Відзначився як сміливий і витривалий воїн. Одружився на Ксантиппі, сварливий образ якої назавжди увійшов у світову літературу.
Сократ розробив власний метод пізнання істини. Але останню шукав не в природі, а в самій людині. Він казав, «що я можу знати про природу, якщо я нічого не знаю про людину». Справжні знання потрібно шукати не в природі, а в собі («Пізнай себе!»). Це й робив Сократ. Він не повчав, а просто спілкувався з людьми. І в процесі спілкування шукав відповіді на питання про те, що таке добро, благо, істина, краса, прекрасне, знання, єдине, суще, належне тощо. Свій метод здобуття нового знання він називав маєвтикою (мистецтвом повитухи; повитухою була його мати).
Суть методу маєвтики полягає у пошуку визначення певного поняття шляхом аналізу його окремих, часткових визначень. Сократ пропонував своїм співрозмовникам давати визначення понять, а тоді в процесі діалогу встановлював, що в такому визначенні є суттєвим, а що слід відкинути.
Сократ був переконаний, що для того, щоб щось пізнати потрібно визнати, що ти чогось не знаєш, тому і казав: «Я знаю, що я нічого не знаю, але інші і цього не знають». Адже людина, яка не усвідомить, що вона чогось не знає, ніколи не буде нічого пізнавати, а задовольниться тим, що має. Він вважав, що пізнавши природу людини, природу добра і зла, людина ніколи не чинитиме зло. Будь-яке зло, яке чинить людина, є від її незнання. Правильне розуміння веде до правильних дій: «Ніхто не чинить зла по своїй волі».
Кращим учнем Сократа був Платон(427–347 рр. до н. е.), який походив із давнього роду одного із семи мудреців – Солона. В молодості Платон здобув ґрунтовні знання – навчався музиці, мистецтвам, гімнастиці. Саме його вчитель з гімнастики і дав йому прізвище Платон (широкоплечий), адже справжнє ім’я Платона – Арістокл. Повідомляють, що Платон був настільки успішним спортсменом, що двічі перемагав на Олімпійських іграх із панкратіону (суміші боротьби і кулачних боїв).
У 387 р. до н. е. Платон заснував поблизу Афін школу Академію, де й навчав своїх учнів. При вході в Академію був напис «Не геометр – нехай не входить».
Платон написав 35 діалогів, основним героєм яких був Сократ. Тому дуже важко відділити власне думки Сократа від думок Платона. Хоча й відомо, що Платон вважав, що справжніми знаннями, яких шукав Сократ можуть бути ідеї – незмінні сутнісні основи буття і всього сущого. Платон вважав, що є світ ідей і світ речей. Речі – це лише тіні ідей. Щоб пізнати світ, потрібно пізнати світ ідей. Це можливо зробити лише з допомогою розуму. Але Платон ставив перед собою і питання про те, як можливе пізнання, тобто як пізнати ідеї, яких не можна ніколи побачити у реальному світі. Він вважав, що пізнання – це не що інше як пригадування душею того, що вона уже бачила у світі ідей. Тобто людина, на думку Платона, є єдністю душі і тіла. Розум є властивістю душі, з допомогою якої ми можемо пізнати світ ідей. Але пізнати його ми можемо тому, що до нашого народження наша душа, яка є вічною, перебувала у світі ідей і уже їх усіх бачила. Тому, щоб душі щось пізнати – це потрібно лише пригадати.
Згідно із Платоном, людська душа має чотири найвищі якості – мужність, мудрість, стриманість і найвища з них – справедливість. Платон розробив утопічну теорію держави, де кожній якості людської душі відповідала певна суспільна верства населення. У кожній державі таких верств мало бути лише три: воїни – мужність, правителі – мудрість та землероби – стриманість. Правителями повинні були бути найрозумніші мужі, тобто філософи.
Учень Платона – Аристотель(384 – 322 рр. до н. е.) із Стагіри (давньомакедонське місто) навчався в Академії Платона 20 років і був його найкращим учнем. У 335 р. до н. е. Аристотель відкрив свою власну школу і назвав її Лікеєм. Одним із учнів Аристотеля свого часу був і Олександр Македонський, який щоправда мало прислухався до думок свого вчителя.
Аристотель багато в чому погоджувався із Платоном, але не прийняв його вчення про ідеї. Аристотель казав: «Платон мені друг, але істина дорожча». Аристотель вважав, що ідея і річ – це те саме, просто речі існують в реальності, а ідеї – в нашому мисленні. Тому пізнання потрібно спрямувати як на дослідження ідей, так і на дослідження конкретних речей. Буття конкретних речей, як відомо, зумовлене дією чотирьох причин – матеріальної, формальної, дійової і цільової.
Ототожнивши речі та ідеї, Аристотель правильно вважав, що можна і пізнавати оперуючи формами мислення, а не звертаючись до конкретних речей. Він створив науку про закони та форми правильного мислення, назвавши її логікою. Його логіка базувалась на дослідженні трьох законів мислення – законів тотожності, несуперечності та виключеного третього, та трьох форм мислення – поняття, судження та умовиводу.
Окрім логіки, Аристотеля цікавили і проблеми етики та політики. На його думку, в основі будь-якого етичного вчення повинна лежати ідея «золотої середини» – кожна чеснота є серединою між двома крайностями: «мужність» є «серединою» між боягузтвом та божевільною сміливістю, «поміркованість» – серединою між аскетизмом та «нестриманістю», «щедрість» – серединою між марнотратством та скупістю і т. д. У вченні про політику Аристотель шукав, як правило, відповіді на питання про те, який державний лад є найкращим і дійшов висновку, що таким ладом є політія (конституційна монархія), а демократія є лише викривленням поліції і є надто недосконалою.
По смерті Аристотеля в Елладі філософська думка більше ніколи не сягала так високо. Філософію стали розвивати в багатьох школах, хоча оригінальних ідей було мало. Цей період розвитку античної філософії відомий під назвою філософії еллінізму – історичного періоду, коли філософію розвивали здебільшого в Римській імперії (імперії еллінів), зокрема в Римі, а не в Афінах, які занепали.
4. Елліністичний період античної філософії.Цей період античної філософії, що тривав із IV ст. до н. е. – до 529 р. н .е., представлений діяльністю чотирьох філософських шкіл: 1. Епікуреїзму; 2. Скептицизму; 3. Стоїцизму; 4. Неоплатонізму.
1. Епікуреїзм. Цей філософський напрям заснував Епікур(342–271 рр. до н. е.), продовжив – Тіт Лукрецій Кар(95–55 рр. до н. е.), автор праці «Про природу речей».
Епікур розвинув етику насолоди Аристотеля й об’єднав її з атомістичним вченням Демокріта. Школа Епікура, заснована близько 306 р. до н. е. в Афінах, знаходилась в саду, тому її учнів ще називали «філософами із саду». Над входом до школи висів напис: «Чужинцю, тут тобі буде добре. Тут найвищим благом є втіха».Епікур вчив, що причинами всіх нещасть є життєві страхи, найосновніший із яких – страх смерті. А Епікур навчав просто: «Смерть нас не обходить. Допоки ми живемо, смерті – немає. Коли настає смерть – немає вже нас». Смерті боятись не варто, тому що людська душа є також смертною. Душа також складається з атомів. Вічні – лише атоми, не душа. Та й богів боятись не слід, адже вони є вигадкою. Хочеш бути щасливим – живи непомітно. Живи осмисленим життям – тоді і зможеш досягнути спокою душі (атараксії – стану щастя).Епікур не вірив у життя після смерті, а тому був переконаний, що потрібно жити тут і тепер, жити сьогоднішнім днем. «Carpe diem» («Лови момент») – казали епікурейці.
2. Скептицизм. Засновником скептицизму (від грец. «скепсис» – сумнів) був Піррон(360–270 рр. до н. е.), який у 323 р. до н. е. у м. Елліді започаткував цей філософський напрям. Скептицизм – це пізнавальна позиція, яка фіксує неможливість отримати достовірні знання про світ. Піррона хвилювало три проблеми у філософії, на які він як скептик давав такі відповіді:
1. Яким є світ речей? – Не знаємо. 2. Яке має бути наше відношення до нього? – Пасивне. 3. Яка наша вигода з цього? – Якщо будемо активні – будемо нещасні, якщо будемо пасивні – знайдемо спокій.
3. Стоїцизм. Засновник стоїцизму (від Стоа Пойкиле – назви портику в Афінах) – Зеноніз Кітілі(на Кіпрі), який близько 300 р. до н. е. прибув в Афіни і заснував тут свою школу. Стоїки порівнювали філософію із садом, в якому логіка є огорожею, фізика – стовбурами дерев, а етика – плодами цих дерев. Вони вважали що всі речі у світі пронизані потоком вогняної пневми (дихання), яка їх зорієнтовує у світі й визначає їх долю. «Того, хто змирився – доля вестиме за собою, того, хто прагне виступити проти неї – доля штовхатиме». Не можливо втекти від своєї долі чи змінити її. Людина приречена слідувати своїй долі подібно до того, як собака, якого прив’язали до карети, що їде, приречений рухатися в напрямку її руху. Як би собака не пручався напрямок руху визначає карета, а тому зайвими і не потрібними стають смикання собаки в сторону і лаяння. Ситуацію змінити не можливо, але можливо змінити своє внутрішнє ставлення до неї. Гідним ставленням до будь-чого, на думку стоїків, є спокій, незворушність, зберігання внутрішньої гармонії. Цікаво, що філософами-стоїками були і один з найбагатших громадян Риму Сенека(4 р. до н. е. – 65 р. н. е.), й імператор Марк Аврелій(121–180), і раб Епіктет (5–138).
4. Неоплатонізм. Найпізніше в елліністичній філософії виник неоплатонізм(новий платонізм, тобто вчення Платона, викладене по-новому). Засновником цього напряму був Плотін(205–270). Він прагнув вчення Платона поєднати з деякими християнськими ідеями. Плотін був переконаним, що у світі існує Єдине, яке із себе еманує (виливає) світовий Розум (Дух). Розум – еманує Світову Душу, яка породжує матерію, з яких складаються всі речі матеріального світу. Завдяки душі усе прагне повернутися у своїх життєвих спрямуваннях до Єдиного, яке є не чим іншим, як Благом.
529 р. н. е. – умовно вважають завершальним роком античної філософії, у зв’язку з тим, що саме цього року візантійський імператор Юстиніан закрив Академію Платона – одну із найдавніших філософських шкіл давньої Греції, яка проіснувала майже 9 сторіч. Причиною закриття була приналежність цієї школи до язичницької традиції, яка з погляду християнства була хибною і повинна була бути замінена вченням Ісуса Христа. Вчення Ісуса Христа визначило характер філософських рефлексій приблизно на наступні 1500 років. Цей час відомий під назвою доби Середньовіччя.
Рекомендована література
1. Асмус В. Ф. Античная философия. – М., 1978. 2. Кондзьолка В. Нариси історії античної філософії. – Львів, 1993.
3. Лосев А. Ф. История античной философии. – М., 1989. 4. Реале Дж., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. Т. 1. – СПб, 1994.
5. Татаркевич В. Історія філософії. Т. 1. – Львів, 1997.
| Лекція № 3 | Андрій Синиця |
| Лекція 3 | ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА СЕРЕДНЬОВІЧНА ФІЛОСОФІЯ |
Філософія є служницею богослов’я.
Петро Даміані, церковний діяч,
монах-бенедиктинець ХІ ст.
План
1. Рання патристика.
2. Філософське вчення Святого Августина.
3. Середньовічна схоластика.
4. Теологічно-філософська спадщина Томи Аквінського.
5. Пізня схоластика.
1. Рання патристика.Середньовічна західноєвропейська філософія (V–XV ст.) базується на біблійному вченні й своїми коренями сягає ще античного світу. Вона поділяється на патристику (від. латин. «патер» – отець) та схоластику. Патристика – це вчення перших отців церкви (ІІ–VII ст.). Для того, щоб правильно розуміти Біблійне вчення, яке має символічний, притчево-образний характер, потрібно було правильно його тлумачити. Першим християнським мислителям потрібно було не просто тлумачити Біблію, але й захищати Христову мудрість і самих християн від недоброзичливих язичників. Таких захисників стали називати апологетами (від грецького «апологія» – захист). У своїх перших творах (апологіях) апологети звертали увагу на такі важливі світоглядні ідеї як розуміння сутності Бога та його творінь, природу та сутність віри, співвідношення віри та знання, Божої благодаті та свободи волі.
Першим апологетом був Юстин Мартир(103–165). Він переклав місток між філософією і євангеліями. Юстин шукав нового симбіозу і знаходив багато спільного між християнством і язичництвом. Казав, що все те, що маємо в християнській філософії було і в язичництві. А Геракліт і Сократ були, на його думку, першими християнами. Однак Юстин вважав, що християнська мудрість є мудрістю вищого порядку, ніж язичницька, тому що:
1) філософія поган не є універсальною і завжди була власністю малочисельної еліти, в той час як християнська мудрість відкрита для всіх;
2) філософія поган з’ясовує мудрість у важкодоступний спосіб, а християнська мудрість про те саме говорить набагато простіше і доступніше;
3) філософія поган поділена на багато суперечливих одна одній шкіл, а християнство – єдине і несуперечливе;
4) християнська мудрість має перевагу авторитету, адже вона продиктована Богом, а не людьми, як мудрість філософії поган;
5) християнська мудрість є більш давньою.
Учень Юстина – ассірієць Татіан(120–180) у праці «Промови проти еллінів», на відміну від свого учителя, до мудрості поган і особливо грецької філософії ставився дуже критично. Він оголосив Геракліта марнослівним неуком, Платона – ненажерою, а Аристотеля – розпусником.
Після Татіана найвідомішим апологетом у християнстві став Тертуліан(160–220), релігійно-філософську позицію якого можна звести до таких трьох положень:
1. Між учнем неба – християнином і філософом – учнем язичницької Греції немає нічого спільного і бути не може.
2. «Вірю, тому що абсурдно є» («Credo, quia absurdum esse»). Тертуліан писав, що є деякі речі, які зрозуміти і пояснити з допомогою розуму є неможливо. Наприклад, чудеса. Для розуму вони видаються абсурдними. У них потрібно просто вірити. Лише віра порятує людину.
3. «Творення з нічого» («Creatio ex nihilo»). Тертуліан критикував думку свого сучасника Гермогена, згідно з якою матерія є такою ж вічною як і Бог. На думку Тертуліана, вічним є лише Бог. Саме Бог створив матерію. І створив він її з нічого.
До перших патристів також зараховують членів Олександрійської богословської школи (Климента Олександрійського, Орігена), що виникла в місті Олександрія у ІІ ст. н. е. та кападокійських отців (Василія Великого, Григорія Нисського, Григорія Богослова, що діяли в Кападокії (нинішня Туреччина) у IV столітті. Шанують також дуже Івана Золотоуста (347–407). В православ’ї їх усіх вважають Отцями Церкви. Саме вони розробили основи християнської літургії, багато в чому прислужилися до поняття Трійці (Бога-Отця, Бога-Сина та Бога-Духа Святого), до формування молитви «Вірую» («Вірую в Єдиного Бога Отця, Вседержителя, Творця неба і землі…»), в якій викладена система основних догматів християнського вчення.
Найбільш завершального вигляду ідеям ранньої патристики надав Аврелій Августин(354–430), єпископ міста Гіппон (північ Африки).
2. Філософське вчення Святого Августина.Аврелій Августин народився 13 листопада 354 р. в Тагасті (Пн. Африки). Його батько – Патроній – був язичником, мати – Моніка – християнкою. Августин навчався риториці в Карфагені. В молодості захоплювався ідеями маніхейства та неоплатонізму. Але під впливом Міланського єпископа Амврозія у 387 р. прийняв тайну хрещення і став християнином. У 395 р. став єпископом Гіппона, де працював до самої смерті – 28 серпня 430 р.
Основні праці Августина – «Про град Божий», «Сповідь», «Про Трійцю».
Августин свої розмірковування починає з того, що є Бог. На його думку, Бог є сукупністю усіх можливих досконалостей, вічним та завершеним Буттям. Бог творить світ з нічого, бо його могутність необмежена, а можливості у творенні невичерпні. Світ залежить від волі Бога, але Бог від світу не залежить. Бог є гарантом безсмертя та спасіння людської душі.
Августин був переконаний, що суть людини не в тілі, а в душі. Основними рисами нашої душі є розум, пам’ять і свобода волі. Саме людська душа, а не тіло, створена «за образом і подобою Божою». За допомогою душі людина пізнає Божі істини. А за допомогою органів чуття ми пізнаємо світ. Для того, щоб щось пізнати, потрібні певні знання. Але є речі, зрозуміти які без віри, є неможливо. Августин каже: «Вірити, щоб розуміти, розуміти, щоб вірити».Наша віра має нас довести до такого стану, щоб ми могли зрозуміти. Наш розум має довести нас до такого стану, щоб ми змогли увірувати.
Людина по своїй природі є грішною, але завдяки Божій благодаті вона може спасти свою душу. Для того, щоб отримати Божу благодать, потрібно вести життя згідно із вченням Ісуса Христа.
Бог є абсолютним добром, він завжди хоче врятувати людину. Але людина має свободу волі – тобто здатність вибирати, як їй чинити. І не завжди вона вибирає добро, буває, що вибирає зло. Августин, пояснюючи природу зла, каже, що зло – це відсутність добра, подібно до того, як тиша є відсутністю шуму, а темрява – відсутністю світла. Бог добрий, тому він зла не створив. Зло творять люди своїми вчинками. Адже людина має свободу волі, а тому здатна вибирати між добром і злом.
Ще одне цікаве питання, якого Августин торкається в 11 книзі «Сповіді» є питання природи часу: «Що ж таке час? Поки ніхто мене про те не питає, я розумію, ніскільки не утруднюючи; але як тільки хочу дати відповідь про це, я стаю зовсім в глухий кут».
На думку Августина, час – це міра руху і змін. Світ є обмежений у просторі, а його буття є обмеженим у часі. Августин формулює психологічну концепцію сприйняття часу. Ні минуле, ні майбутнє не мають реального існування – дійсне існування має лише теперішнє. Минуле існує в пам’яті, майбутнє – у наших сподіваннях, надіях.
Теперішнє – це стрімкі зміни усього у світі. Минуле дається в пригадуваннях, теперішнє – в спогляданнях, майбутнє – в очікуваннях. Так як люди пам’ятають минуле, так дехто здатен пам’ятати і майбутнє (ясновидці). Оскільки час пам’ятають, то для його існування потрібні речі. До створення світу не було і часу. Початок творення світу є початком часу. Властивістю часу є тривалість. На відміну від часу, вічність – не була, і не буде, вона лише є. У вічності немає ні минулого, ні майбутнього, немає проміжків часу. Вічність – світ думок (ідей) Бога. Цей світ раз і назавжди.
Філософія Августина, який багато в чому спирався на міркування Платона, мала настільки велике значення для розвитку християнства, що була домінуючою в християнстві протягом 9 сторіч, допоки їй на зміну не прийшло релігійно-філософське вчення Томи Аквінського, базоване значною мірою на ідеях Аристотеля.
3. Середньовічна схоластика.Схоластика (від латин. «схола» – школа) – це домінуючий у середньовіччі тип філософії, для якого характерне домінування теології над усіма іншими формами пізнання і знання. Схоластичні методи навчання, як правило, отримали поширення в середньовічних університетах, звідки і походить їх назва. Найстарішими університетами в Європі були Болонський (1088), Оксфордський (1096) та Кембриджський (1209). Навчали в університетах, окрім теології, ще «семи вільним мистецтвам» – тривіуму (граматиці, діалектиці і риториці) та квадривіуму (алгебрі, геометрії, музиці та астрономії). Вивчення кожної з цих наук перебувало під значним впливом теології. Першим схоластом вважаю Йоана Скота Еріугену(810–877). Уже в його творах можна віднайти ключове для схоластичної філософії питання – питання про статус універсалій.
Універсалія(від. латин. «універсаліс» – загальний) –термін середньовічної філософії, який вживали на позначення загальних понять. Проблема універсалій полягала в тому, чи мають універсалії реальне існування (а чи існують лише в головах людей). Противники і прихильники ідеї існування універсалій поділились на два ворогуючі табори (номіналістів і реалістів), кожен з яких висував вагомі аргументи на підтвердження своєї позиції.
В епоху Середньовіччя дискусія номіналістів і реалістів впливала на розвиток не лише теологічної проблематики, але як не дивно стимулювала розвиток і інших сфер духовності, зокрема, науки про мову. Багатьох філософів того часу цікавило питання відношення абстрактних понять до мови, питання існування універсалій.
Серед найвідоміших представників номіналістів і реалістів були такі філософи:
| Реалісти | Номіналісти |
| прихильники об’єктивного (реального) існування універсалій (Йоан-Скот Еріугена (бл. 810–877), Гійом із Шампо (бл. 1068–1121), Ансельм Кентерберійський (1033–1109), Тома Аквінський (1225–1274). | противники реального існування універсалій (Рабан Мавр (бл. 776–856), Росцелін (бл. 1050–1122), Роджер Бекон (1214–1292), Дунс Скот (1265–1308), Вільям Оккам (1285–1349), Григорій із Ріміні (1300–1358), Петро д’Альї (1350–1425), Марсілій Інгенський (1330/1340–1396). |
4. Теологічно-філософська спадщина Томи Аквінського. Тома Аквінський є одним із найвизначніших теологів та філософів у християнстві, засновником теологічної школи томізму, святим католицької церкви.
Тома народився близько 1225 року в замку Роккасекка поблизу Аквіно (Італія). Спершу навчався в Неаполі та Парижі, згодом у Кельні в Альберта Великого. Став монахом-домініканцем. Помер 7 березня 1274 року в монастирі Фоссануова поблизу Рима.
Основні праці – «Сумма теології» та «Сумма філософії», в яких він дає відповідь на різного роду філософські і теологічні проблеми, коментує текст Біблії та твори філософів і теологів. Завдяки своїм енциклопедичним знанням, викладеним у «Суммі теології» та «Суммі філософії», він не тільки володів умами сучасників, але зробив великий вплив на розвиток філософії.
Тома остаточно сформулював так звану теорію двох істин, згідно із якою наука і філософія здобувають нові знання, спираючись на розум і досвід. Теологія, зі свого боку, здобуває істину шляхом божественного одкровення. Теорія двоїстої істини тим самим поділила сфери впливу між наукою і теологією. Між наукою і релігією немає суперечності. Християнські істини стоять над розумом, але вони не суперечать йому. Людський розум є обмеженим, а тому він стоїть нижче релігії. Філософія – служниця релігії. Філософія має за допомогою логічних аргументів обґрунтувати християнські догми. Логічні доведення допомагають краще розуміти релігію і зміцнити віру в людині. Крім того, філософія допомагала коментувати Біблію та доводити існування Бога.
На віру Тома Аквінський закликав сприймати лише чотири питання (догми): 1. Святої Трійці; 2. Богозачаття; 3. Воскресіння Ісуса; 4. Створення світу.
Розум не зможе пояснити цих питань. Тому їх слід сприйняти на віру. Все інше можна пояснити з допомогою розуму. Більше того, з допомогою розуму, на якому базується філософія, можна обґрунтувати і доказати існування Бога. Тома Аквінський є автором п’яти доказів існування Бога:
І. Доказу від руху:оскільки все на світі рухається, то повинен бути «першодвигун» або «першопоштовх» руху – Бог.
ІІ. Доказу від першопричини:всі явища і предмети мають причину свого виникнення та існування. Першопричина усього – Бог;
ІІІ. Доказу від необхідності:все у світі існує не випадково, а з необхідністю, ця необхідність – Бог;
IV. Доказу від ступеня досконалості:всі речі мають різні ступені досконалості. Тому повинно існувати абсолютне мірило досконалості – Бог;
V. Доказу божественного керування світом:у природі все має певний сенс, доцільність свого існування. Значить, повинна існувати «остання» і головна ціль – Бог.
У 1323 р. Тома Аквінський був канонізованим. В енцикліці «Вічні отці» папи римського Пія ХІІІ від 1879 р. філософську систему Томи Аквінського було визнано єдино істинною в християнстві. З того часу й дотепер в католицизмі домінує рух за відродження філософського вчення томи – неотомізм.
5. Пізня схоластика.Середньовічні філософи в епоху пізньої схоластики (ХІІІ–XIV ст.) розвивали головним чином розширені варіанти і модифікації логіки Аристотеля, а також почасти критикували вчення Томи Аквінського. Особливу увагу вони приділяли проблемам вчення про знаки – семіотики.
Найбільшу заслугу в розвитку середньовічної філософії в період пізньої схоластики мають, безперечно, двоє мислителів – Йоганн Дунс Скот(1265–1308) та Вільям Оккам(1285–1349).
Й. Д. Скот виступив із критикою Томи Аквінського; балансував між томізмом і августинізмом і зробив їх невиразний синтез. Він критикував Тому Аквінського найбільше за те, що той вірив у надто велику силу людського розуму. Й. Д. Скот казав, що як би ми не старалися, розумом доказати віри не вийде. Він заперечував здатність розуму доказувати можливості віри. Розум є не над вірою, а під вірою. Й. Д. Скот важливе місце в пізнанні надавав інтуїції – безпосередньому сприйняттю речей, які існують незалежно від нас.
В. Оккам – найбільший середньовічний критик схоластики. Він антисистематик. Вважав, що єдине, що ми можемо визнати – це те, що реально існують речі, які створені Богом. Скептично ставився до того, що тоді писали. Його скепсис небезпідставний. Адже теологічні й філософські вчення створені розумом людини, а не волею Бога, тому їх слід добряче критикувати.
На відміну від Й. Д. Скотта, який часто вводив нові терміни в філософію, застосування яких було не завжди виправданим, В. Оккам завжди виступав проти створення без необхідності нових понять. Позиція В. Оккама стосовно зайвої філософської термінології зафіксована у знаменитій формулі, відомій під назвою «бритви Оккама»:
«Entia non sunt multiplicanda sine necessitate»
(«Нічого більше понад необхідне»).
На зміну пізній схоластиці прийшла ренесансна філософія(філософія Відродження). Центральною темою філософії Відродження, яку розвивали Нікколо Макіавеллі(1469–1527), Еразм Роттердамський(1469–1536),Бернардіно Телезіо(1509–1588),Джордано Бруно(1548–1600), став не Бог, а людина – найвище творіння Бога. У той час виникає поняття гуманізму – поваги до гідності людини, її розуму й вибору нею тих чи інших життєвих орієнтирів, що не шкодять іншим і сприяють максимальному самовираженню її природного таланту. Філософія Відродження несе в собі риси, які споріднюють її, як з філософією Середньовіччя, так і з філософією Нового часу. Адже з одного боку Відродження не відкидає християнського світобачення, з іншого продукує низку нових явищ суспільного життя, які значною мірою розвинуться у наступну епоху. Одним із таких явищ було зацікавлення експериментальним природознавством, що підготувало підґрунтя наукової революції XVII ст.
Рекомендована література
1. Кондзьолка В. Історія середньовічної філософії. – Львів, 2001.
2. Коплстон Ф. Середньовічна філософія. – К., 1997.
3. Пашук А. І. Нариси з історії філософії середніх віків. Підручник. – К., 2007.
4. Реале Дж., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. Т. 2. – СПб, 1994.
5. Татаркевич В. Історія філософії. Т. 2. – Львів, 1997.
| Андрій Синиця | |
| Лекція № 4 | ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ |
Знання – це сила.
Френсіс Бекон, англійський філософ
План
1. Наукова революція і її вплив на характер філософських пошуків.
2. Проблема методу пізнання.
3. Проблема субстанції.
4. Проблема можливостей пізнання.
5. Німецька класична філософія.
1. Наукова революція і її вплив на характер філософських пошуків.Основною особливістю філософії в епоху Нового часу (XVII–XVIII ст.) була орієнтація на науку, а не на релігію, що мало місце в Середньовіччі, чи на мистецтво, що було домінуючим виражальним засобом епохи Ренесансу. Відповідно в Новий час на передній план виходять проблеми гносеології; особливо гострою постає проблема методу наукового пізнання.
Проміжок часу від виходу у світ праці Миколи Коперніка «Про обертання небесних сфер» (1543) до появи «Математичних начал натуральної філософії» (1687) Ісаака Ньютона, зазвичай називають періодом наукової революції. Адже саме у цей час природознавство, яке було недооцінене і забуте через домінування схоластичних метафізичних суперечок, стало основним предметом наукових досліджень і наукових інтересів. Суть наукової революції полягала не в переході від геоцентричної до геліоцентричної системи світу, не в зміні світоглядних уявлень, які були тісно пов’язані зі структурою космосу, а в зміні уявлень про метод пізнавальної діяльності у будь-якій науці.
Завдяки італійському мислителю Галілео Галілею(1564–1642) у природознавстві остаточно утвердився експериментальний метод пізнання дійсності. В розумінні Г. Галілея будь-який експеримент – це не лише дані чуттєвого досвіду, а ще й певні теоретичні передумови, які в кількісно-математичних характеристиках дозволять правильно проінтерпретувати дані цього чуттєвого досвіду.
Окрім Галілео Галілея, ключові ідеї нового природознавства формували Тіхо Браге(1546–1601), який почав проводити систематичні високоточні астрономічні спостереження, описавши траєкторію руху понад тисячі зір, Йоган Кеплер(1571–1630), який сформулював три закони руху планет відносно Сонця та, безперечно, Ісаак Ньютон(1643–1727), який у своєму творі «Математичні начала натуральної філософії» (1687) фактично завершив процес формування ключових ідей нового природознавства. Завдяки творчому внеску І. Ньютона у розвиток науки відбувся остаточний крах антично-середньовічної космогонії і сформувалася механістична картина світу, в межах якої всі події і зміни, що мають місце у світі, визнавалися взаємопов’язаними і взаємообумовленими механічними рухами, що підпорядковані єдиним законам.
В епоху Нового часу сформовано класичний образ науки характерними особливостями якого стали: гіпотетико-дедуктивна методологія пізнання(формулювання певних гіпотез, виведення із них висновків і їх співставлення з фактичними даними),механіцизм(розгляд світу як злагодженого механізму), поєднання теоретичної і емпіричної діяльності, натуралізм(природа визнавалася самодостатнім механізмом, єдиною субстанцією, незмінною у своїх базових характеристиках, основні закони функціонування якої не потребують людських чи божественних гіпотез)тареволюційність в організації форм наукової діяльності (виникають перші академії).
2. Проблема методу пізнання.Під впливом нових економічних і наукових тенденцій формувалися філософські уявлення англійця Френсіса Бекона(1561–1626)та француза Рене Декарта(1596–1650), що першими запропонували теоретичне обґрунтування нової наукової методології. Філософські концепції Ф. Бекона та Р. Декарта були результатом переосмислення нових наукових досягнень і реалій, адже новій науці, яка остаточно усвідомила важливість і необхідність своєї експериментальної сторони, була потрібна нова філософія.
Ф. Бекон був першим мислителем, який експериментальне знання зробив ядром своєї філософії. В знанні він бачив інструмент покращення людського життя, а тому і казав: «Знання – сила» («Scientia potential est»). Цінність наукових знань полягала в можливості їх практичного застосування. Він поділяв знання на плодоносне, яке приносить безпосередні результати, та світлоносне, яке розкриваючи нам природу речей, одразу не приносить ніякої користі, але в майбутньому може принести значні результати, яких наразі важко, навіть, передбачити.
Ф. Бекон виступав як проти раціоналізму, кажучи, що вчений не повинен бути схожим на павука, який пряде павутину із самого себе, так і проти крайнощів емпіризму, коли вчений схожий на мураху, яка лише збирає і накопичує матеріал. Вчений повинен бути схожим на бджолу, яка повинна збирати і переробляти матеріал, створюючи з нього наукову теорію.
На думку Ф. Бекона, головним науковим методом пізнання є індукція, оскільки наука повинна іти від чуттєвих даних і одиничних фактів спершу до нижчих узагальнень, потім до середніх, а від них до найбільш широких узагальнень. Проте у процесі пізнання, як він зазначає у своїй праці «Новий Органон» (1620) реальною є поява чотирьох видів ідолів (примар), які заважають досягненню істини. Зокрема, йдеться про такі:
1)«ідоли роду» – це загальні помилки, яких людина допускається в пізнавальному процесі. Вони зумовлені обмеженістю і недосконалістю людських органів відчуття;
2) «ідоли печери» – це помилки, які спричинені нашим рівнем освіти та виховання;
3) «ідоли театру» – це хибні думки, засновані на вірі в авторитети, хибні вчення, які своєю зовнішньою досконалістю вводять нас в оману;
4) «ідоли ринку» – це омани, пов’язані з людським спілкуванням, неправильним використанням мови, некритичністю в пізнанні. Ф. Бекон називає даний вид ідолів найзгубнішим.
На противагу Ф. Бекону, французький філософ і математик Рене Декартосновним методом пізнання вважав дедукцію, тобто рух думки від загального до часткового і від часткового до одиничного.
У праці «Міркування про метод» (1637) Р. Декарт сформулював чотири правила методу, яких потрібно неухильно дотримуватися у процесі пізнання:
«1. Перше – ніколи не приймати за істинне нічого, що я не визнав би таким з очевидністю...
2. Друге – ділити кожне з розглянутих мною труднень на стільки частин, скільки можливо і потрібно для кращого їх розв’язання.
3. Третє – розташовувати свої думки у певній послідовності, починаючи з предметів найпростіших ... і сходити поволі ... до пізнання найскладніших...
4. І останнє – робити скрізь переліки настільки повні, настільки всеохопні, щоб бути впевненим, що ніщо не пропущено».
Р. Декарт був переконаний у тому, що процес пізнання світу з допомогою дедуктивного методу залежить від наявності в розумі трьох видів ідей:
1) вроджених – ідей Бога, буття, числа, протилежності, свободи волі, свідомості та ін.;
2) тих, що виникають з чуттєвого досвіду;
3) тих, що формує сама людина.
Як бачимо, Р. Декарт ідею Бога називає такою, що дана людині від народження. Однак прийти до цієї ідеї, як і до будь-якої іншої, дуже складно. Для цього потрібно рано чи пізно усе поставити під сумнів. Єдине, в чому ми не зможемо засумніватися – це те, що ми сумніваємося. Коли ж ми сумніваємося, то ми мислимо. Звідси випливає знаменита теза Декарта «Мислю, отже існую» («Cogito, ergo sum»). Після доведення цієї тези наступною очевидною істиною є лише істина про те, що Бог існує, і що він нас не обманює. Декарт був переконаний, що наша здатність сприймати і пізнавати світ породжена більш високим розумом. І це правильно, адже ж не сама людина створює здатність усвідомлювати світ.
Послідовники Р. Декарта стали називатися картезіанцями. Серед них найвідомішим був Блез Паскаль(1623–1662). У своєму творі «Думки» він під впливом релігійного вчення янсенізму висунув цікаву думку про те, що «Людина є мислячим очеретом». Тобто людина, з одного боку, така слабка, що достатньо поруху вітру і вона загине, подібно до того, як зламається очерет. Але, з іншого боку, людина є і сильною, адже з допомогою розуму вона перевершує природу тим, що може її осмислити і пізнати. Під час такого мислення людина має усвідомити, що єдиною її жи