Ошибка! Элементы указателя не найд

План

1. Державність і право на західноукраїнських землях у 1920 – 1939 рр.

2. Правове оформлення входження західноукраїнських земель до складу УРСР (1939 – 1945 рр.).

3. Реорганізація правової системи та державного механізму УРСР в роки радянсько-німецької війни.

4. Окупаційний режим на Україні в роки Другої світової війни.

Література:

1. Коваль М. Друга світова війна: українсьий аспект // Віче. - 2001. - № 4.

2. Рекотов П. Плани війни та характер окупаційного режиму в Україні 1941-1944 // Право України. – 1997. – №5.

3. Турченко Ф., Панченко П., Тимченко С. Новітня історія України: у 2-х т. - К., 1986.

4. Патріляк І.К. Військові плани ОУН (б) у таємній Інструкції Революціного проводу (травень 1941 р.) // Український історичний журнал. - 2000. - № 2.

 

 

1. Державність і право на західноукраїнських землях у 1920 – 1939 рр.

 

Український народ західних земель, на заключному етапі Першої світової війни намагався відродити власну державність, але ці спроби зазнали поразки. Яскравий приклад – Західноукраїнська Народна Республіка, яку знищили польські великодержавні шовіністи. За Ризьким миром 18 березня 1921 р. між Росією та Польщею, Західна Волинь і Східна Галичина передавалися під управління “другій” Речі Посполитій, за умов гарантування прав українського населення. Остаточно ці території закріпило за Польщею рішення Ради послів Антанти 14 березня 1923 року. Спочатку уряд Польщі іменував означені землі “Східна Малопольща”, а згодом “Польща “Б” (“А” – етнічні польські землі) і утворив тут 5 воєводств – Волинське, Поліське, Львівське, Тернопільське і Станіславське, на чолі з необмеженим у владі воєводою, котрого призначав президент. Воєводства поділялися на повіти очолювані старостою, якого призначав міністр внутрішніх справ. В галицьких воєводствах діяли також воєводські сеймики та створені ними виконавчі органи – комітети. У міських і сільських гмінах (громадах) діяли органи самоврядування, які обирали міських та сільських старост (солтисів). Воєводам і повітовим старостам підпорядковувалася поліція – воєводські комісаріати та повітові постерунки (дільниці). До початку 1930-х років в краї продовжували діяти австрійські цивільний та кримінальний кодекси, які поступово були замінені польським правом.

Північну Буковину та Південну Бесарабію анексував румунський король у грудні 1918 року. Севрським мирним договором 1920 року Антанта закріпила ці землі у складі Румунії. На них до 1928 року зберігався стан облоги, керувала тут військова адміністрація. Згодом уряд утворив на Північній Буковині 5 повітів, які поділялися на волості, а ті в свою чергу на общини. Волості та общини очолювали призначені адмінорганами примари (старости). На чолі повіту знаходився призначений міністром внутрішніх справ префект. Закон про адміністративну уніфікацію поширив на Буковину та Бесарабію всі закони королівства. В лютому 1938 року в Румунії встановлено фашистську диктатуру генерала Й.Антонеску, який очолив уряд.

Закарпатська Україна за Сен-Жерменським та Тріанонським договором Антанти з Австрією та Угорщиною передавалася до складу Чехо-Словацької Республіки за умови надання краю автономії. Проте, чехословацький уряд пішов шляхом уніфікації державного устрою. Офіційно Закарпатська Україна називалася “Підкарпатська Русь” і мала крайову конституцію – Генеральний статут який фактично централізував усю державно-адміністративну систему краю. Офіційною мовою тут оголошено русинську. Після Мюнхенської угоди, у жовтні 1938 р. Закарпаття одержало довгоочікувану автономію. Руська Національна Рада утворила уряд Карпаторуської держави, на чолі з А.Бродієм, якого невдовзі замінив Августин Волошин. 22 листопада 1938 роки уряд Чехословаччини прийняв Закон “Про Конституцію Карпатської України”, на підставі якого краєм мав керувати Сейм. Але в середині березня 1939 року Закарпаття, при підтримці Німеччини, окупувала Угорщина і відновила адмінустрій, який існував тут до 1919 року.

 

2. Правове оформлення входження західноукраїнських земель до складу УРСР (1939 – 1945 рр.).

Напередодні Другої світової війни радянське сталінське керівництво уклало з Німеччиною угоду про розмежування сфер впливу в Східній Європі, так званий “пакт Молотова – Ріббентропа” (1939 р.). Після нападу Гітлера на Польщу 1 вересня 1939 р. підрозділи червоної армії 17 вересня окупували Галичину і Волинь. 22 жовтня на цих територіях радянське командування провело вибори до Народних Зборів Західної України, які 26 жовтня у Львові проголосили встановлення радянської влади і звернулися до верховних рад УРСР та СРСР з проханням прийняти Волинь і Галичину до складу цих держав. 1 листопада Верховна Рада СРСР, а 15 листопада ВР УРСР задовольнили це прохання. На території Галичини утворили Львівську, Тернопільську, Станіславську та Дрогобицьку області, а на Волині – Рівненську і Волинську. Після війни, 16 серпня 1945 рокуСРСР та УРСР уклали з Польщею угоду про кордон, за якою польська сторона визнала законною належність Волині і Галичини Україні.

Північна Буковина та Південна Бесарабія теж по пакту Молотова – Ріббентропа увійшли до сфери впливу СРСР. 28 червня 1940 рокуцю територію зайняла червона армія, а румунська адміністрація добровільно залишила їх. 2 серпня Верховна Рада указом оформила входження їх до СРСР і передала до складу УРСР. 7 серпня 1940 р. ВР України прийняла їх до свого складу і утворила на цих землях Чернівецьку та Аккерманську (згодом Ізмаїльську) області. Після війни, 10 лютого 1947 року радянсько-румунською угодою Румунія юридично підтвердила визнання цих земель за УРСР.

Закарпаття ввійшло до складу України 26 листопада 1944 року, коли Перший З’їзд народних комітетів Закарпатської України, проведений після визволення краю від угорських окупантів, ухвалив “Маніфест про возз’єднання з УРСР”. Тут утворено Закарпатську область. 29 червня 1945 року Чехословацька Республіка та СРСР підписали угоду про визнання законності входження Закарпаття до УРСР.

Отже, в ході Другої світової війни вперше в історії всі українські землі об’єдналися в одній державі. Це об’єднання було легітимним, юридично, законним шляхом оформлено і закріплено міждержавними угодами.

 

3. Реорганізація правової системи та державного механізму УРСР в роки радянсько-німецької війни.

Нормативною базою змін державного устрою для керівництва УРСР стали закони, постанови, укази та рішення всесоюзного московського керівництва. Зокрема, Постанова “Про введення воєнного стану в країні”, Директива уряду “Про перехід народного господарства на воєнний лад”, а також “Звернення до українського народу” ВР, РНК і ЦК КП(б)У. В умовах війни діяли конституційні, спеціальні та надзвичайні органи влади. Державний механізм підпорядковано фронту, воєнним потребам. В УРСР введено воєнний стан, а в прифронтовій зоні стан облоги, що привело до розширення правових повноважень військової влади. Проводилися надзвичайні заходи по охороні громадського порядку, запобіганню паніки, грабежів, діяли військові трибунали. Вся влада в державі зосередилася в руках Державного комітету оборони, на чолі зі Сталіним, а на місцях – в республіках, областях – у місцевих комітетів оборони на чолі з партійними і військовими керівниками. Верховна Рада та Раднарком УРСР виконували розпорядження ДКО. Військові, промислові та оборонні наркомати дістали додаткові повноваження. Створені з міліції, внутрішніх військ та армії спецпідрозділи проводили акції по депортаціях населення, ліквідації тих хто знаходився в ув’язненні, евакуації, мобілізації, тилому забезпеченню армії. Військовими органами влади стали Ставка верховного командування, військові ради фронтів, Український штаб партизанського руху.

ДКО видавав закони по організації названих органів влади, про створення воєнної прокуратури, про об’єднання міліції і служби безпеки в єдиний НКВС, про створення батальйонів по винищенню шпигунів і сіячів паніки. Міліцію переведено на казармовий стан, залучено до оборонних боїв, до боротьби з бандитизмом і вилучення зброї у населення.

Раднарком та ВР УРСР з окупацією Києва, евакуювали свої установи до Саратова, потім до Уфи та Москви, де продовжували діяти в обмежскому режимі.

З початком визволення території УРСР від фашистів, восени 1943 року, поступово відновлювалися довоєнні органи влади – ради, виконкоми та їхні відділи.

В період війни продовжували діяти норми кодифікованого у 20-х роках права. Зміни і доповнення у відповідні галузі вносилися розпорядженнями та постановами РНК, директивами, рішеннями, указами, наказами, роз’ясненнями та деклараціями Ставки, ДКО, ВР. Окрім норм загальносоюзного законодавства, діяли і нормативні акти республіканського значення.

Для адміністративногоправа в цілому характерними стали поширення адміністративної влади надзвичайних (військових) органів, розширення предмета правового регулювання, підвищення санкцій за невиконання розпоряджень. Норми стали носити конфіскаційний та репресивний характер. До воєнного стану долучався стан облоги та стан прифронтової смуги. Адмінзаходом репресивного характеру стала депортація в Сибір кримських татар у травні 1944 року.

Норми цивільного права продовжували захищати державну власність, охороняли інститут соціалістичної власності. Але в умовах війни, виникла необхідність законодавчого захисту приватної власності громадян – житла, худоби, майна які захоплювали сторонні особи. Директивою “Про повернення власникам худоби та іншого майна” врегульовувалося вирішення цих проблем, які превалювали в судах. Директивами ж заборонено виселяти з житла військовослужбовців та їхні родини, встановлено, що повідомлення військових органів про смерть чи безвісну пропажу, є підставою для визнання особи такою. Розширено коло спадкоємців – батьки, брати і сестри спадкодавця. А при їх відсутності – можна було заповідати майно стороннім особам. В сімейному праві радянський законодавець кількома указами збільшив матеріальну допомогу вагітним жінкам, багатодітним та одиноким матерям, посилив охорону дитинства і материнства, організував допомогу дітям-сиротам, спрямував адміноргани на боротьбу з дитячою бездоглядністю та безпритульністю. Встановлено також порядок усиновлення, ускладнено процедуру розірвання шлюбу тощо.

Радянське кримінальне право часів війни набуло особливого репресивного характеру, спрямованого на захист держави. Посилено відповідальність, аж до вищої міри, за ухилення від військового обліку, від призову в армію, за невиконання військової служби і дизертирство. Суворі кари передбачалися за поширення паніки, пліток, чуток, за втрату військових документів, за розкрадання пального з МТС в радгоспах, за крадіжки майна під час пожежі, нападів авіації. Як кари поширювалися умовне засудження, відстрочка виконання вироку з направленням у штрафні батальйони. Використовувалося і помилування та амністії. Гітлерівцям за вчинені звірства встановлювалася смертна кара або каторга від 15 до 20 років. В процесі найсуттєвішим стали скорочені терміни досудових дій та швидкість судового розгляду справи.

 

4. Окупаційний режим на Україні в роки Другої світової війни.

Для управління завойованими західними областями СРСР 17 липня 1941 р. в Берліні створено “міністерство рейху для окупованих районів Сходу” на чолі з А.Розенбергом. Окуповану до кінця 1941 року територію України німці розділили на 4 зони окупації. Перша, найбільша називалася “Рейхскомісаріат Україна” до якого ввійшла Волинь та Наддніпрянщина. Центр знаходився у Рівному де перебувала ставка Еріха Коха – рейхскомісара. Рейхскомісаріат поділявся на 6 генеральних округів (Волинь і Поділля, Житомир, Київ, Миколаїв, Дніпропетровськ та Крим), які в свою чергу поділялися на округи (райони). Адміністрацію очолювали німецькі офіцери, її силовими структурами були державна поліція - сіпо (штатсполіцай), гестапо (жандарми, таємна міська поліція) та допоміжна українська поліція з місцевого населення. Лівобережна Україна входила до прифронтової зони окупації, де управління здійснювали військові і таємна польова поліція. Галичина ввійшла до складу Генерал-губернаторства Польщі (з центром у Кракові) як “дистрикт Галичина”, який поділено на округи і повіти. Адміністрація і тут складалася виключно з німців і спиралася на загальну та таємну поліцію. Ізмаїльська, Одеська й частина Херсонської областей відійшли Румунії, яка утворила тут спеціальний округ Трансністрію. Північну Буковину теж окупували румунські війська і уряд Й.Антонеску перетворив її на провінцію держави – губернаторство.

Режим окупації полягав в забороні населенню вільного переміщення; суворій системі реєстрації; впровадженні німецького цивільного та воєнного законодавства; введенні трудової повинності; експлуатації місцевих ресурсів; збереженні колгоспної системи; вивезенні населення на примусові роботи до Німеччини. В евакуаційній зоні на 30 – 50 км виселяли населення з прифронтової смуги. Вільний рух населення дозволявся лише вдень, або існував режим з комендантською годиною.

Окупаційні санкції викликали рух опору українського населення, який за ідеологією та лідерами розподілився на націоналістичний (похідні групи, УПА) та комуністичний (радянське підпілля і партизани). Учасники руху опору проводили відкриті бойові дії, рейди, походи, вступали в окремі сутички з ворогом, здійснювали диверсії, саботаж, розвідку, інформували населення, вели агітацію та пропаганду. Мета опору полягала у вигнанні окупантів та відродженні власної держави і права (радянської чи національної).

Першу спробу відродити українську національну державу вчинено напередодні початку Другої світової війни в Закарпатті. 22 лютого 1938 року уряд Чехословаччини надав Карпатській Україні (КУ) автономію і затвердив її конституцію. 12 лютого 1939 року було обрано Сейм КУ, який 15 березня 1939 р. в Хусті проголосив незалежну державу Карпатську Україну – республіку, на чолі з президентом (А.Волошин), прийняв національну символіку, створив армію – Карпатську Січ. Але за кілька днів територію держави окупувала Угорщина.

Другу спробу відновити державу вчинила ОУН – Бендери у Львові 30 червня 1941 року. Скликане нею Національне Зібрання прийняло і оприлюднило “Акт відновлення Української Держави”, створило уряд – Українське державне правління на чолі з Я.Стецьком. Але 5 липня німецькі окупанти розігнали уряд і заборонили діяльність Національного Зібрання.

Третю спробу намагалися зреалізувати наддніпрянські українці. 5 жовтня 1941 р. в Києві національні політичні партії скликали Установчі Збори, які обрали передпарламент – Українську Національну Раду і її президію очолену М.Величківським. На місцях утворено обласні відділи УНРади. Але 17 листопада гітлерівці заборони діяльність УНРади і заарештували керівників її місцевих філій.

Четвертий останній раз політична еліта українського суспільства зібравшись в червні 1944 року в Карпатах (під Самбором) створила Українську Головну Визвольну Раду котра мала очолити боротьбу за відродження національної держави в краї та за кордоном. УГВР оголошувалася тимчасовим парламентом, яким керувала Президія та Голова Президії. Уряд – Генеральний секретаріат, включав і посаду генерального судді. УГВР встигла ухвалити закон про тимчасовий устрій, політичну платформу та декларацію принципів діяльності (універсал). Витіснені радянськими військами діячі УГВР перенесли діяльність за кордон, а в Україні боротьбу за власну державу вели загони ОУН – УПА.

Отже, незважаючи на несприятливі воєнні умови, на тиск з боку гітлерівської Німеччини та сталінської Росії, ідея створення чи відродження України, як самостійної, незалежної і самодостатньої держави, жила і кількаразово намагалася втілитися в життя.

_Toc161375754

ены. 2

ЛЕКЦИЯ № 1. 2

ОРГАНИЗАЦИЯ АКУШЕРСКОЙ И ГИНЕКОЛОГИЧЕСКОЙ ПОМОЩИ В РОССИИ.. 2

БЕЗОПАСНОЕ МАТЕРИНСТВО включает в себя: 2

ФОРМЫ ОРГАНИЗАЦИИ АКУШЕРСКОЙ И ГИНЕКОЛОГИЧЕСКОЙ ПОМОЩИ В РОССИИ.. 2

ЛЕКЦИЯ №2. 3

ФУНКЦИОНАЛЬНАЯ СИСТЕМА «МАТЬ – ПЛАЦЕНТА - ПЛОД». 3

(ФЕТОПЛАЦЕНТАРНЫЙ КОМПЛЕКС) 3

ЛЕКЦИЯ №3. 11

ФИЗИОЛОГИЧЕСКИЕ РОДЫ... 11

ЛЕКЦИЯ №4. 19

ПОЗДНИЕ ГЕСТОЗЫ... 19

ЛЕКЦИЯ №5. 28

ПУТИ СНИЖЕНИЯ ЛЕТАЛЬНОСТИ ПРИ ПОЗДНИХ ГЕСТОЗАХ. 28

ЛЕКЦИЯ №6. 37

АКУШЕРСКИЕ КРОВОТЕЧЕНИЯ. 37

ЛЕКЦИЯ №7. 45

АКУШЕРСКИЕ КРОВОТЕЧЕНИЯ (ПРОДОЛЖЕНИЕ) 45

Преждевременная отслойка нормально расположенной плаценты. 45

Б) Разрыв матки. 55

ЛЕКЦИЯ №8. 61

АКУШЕРСКИЕ КРОВОТЕЧЕНИЯ.. 61

(ПРОДОЛЖЕНИЕ) 61

КОАГУЛОПАТИЧЕСКОЕ КРОВОТЕЧЕНИЕ (ДВС-СИНДРОМ). 61

ЛЕКЦИЯ №9. 76

БЕРЕМЕННОСТЬ И САХАРНЫЙ ДИАБЕТ. 76

ЛЕКЦИЯ №10. 88

БЕРЕМЕННОСТЬ И РОДЫ ПРИ ПОРОКАХ СЕРДЦА. 88

ЛЕКЦИЯ №11. 98

АНОМАЛИИ РОДОВОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ. 98

ЛЕКЦИЯ №12. 110

ОСНОВНЫЕ ПРОБЛЕМЫ ПЕРИНАТОЛОГИИ. 110

Перинатальная медицина. 111

Фетальный период. 114

ЛЕКЦИЯ №13. 116

ПОСЛЕРОДОВЫЕ ГНОЙНО-СЕПТИЧЕСКИЕ ЗАБОЛЕВАНИЯ. 116

ЛЕКЦИЯ №14. 125

ТРАВМАТИЗМ МАТЕРИ И ПЛОДА. 125

ЛЕКЦИЯ №15. 133

ПЛАЦЕНТАРНАЯ НЕДОСТАТОЧНОСТЬ И СИНДРОМ ЗАДЕРЖКИ РАЗВИТИЯ ПЛОДА. 133

Ч А С Т Ь 2. 140

ЛЕКЦИЯ №7. 148

АКУШЕРСКИЕ КРОВОТЕЧЕНИЯ.. 148

(ПРОДОЛЖЕНИЕ) 148

КРОВОТЕЧЕНИЯ В РАННЕМ ПОСЛЕРОДОВОМ ПЕРИОДЕ. 148

Б) Разрыв матки. 148

ЛЕКЦИЯ №8. 154

АКУШЕРСКИЕ КРОВОТЕЧЕНИЯ.. 154

(ПРОДОЛЖЕНИЕ) 154

КОАГУЛОПАТИЧЕСКОЕ КРОВОТЕЧЕНИЕ (ДВС-СИНДРОМ). 154

ЛЕКЦИЯ №9. 169

БЕРЕМЕННОСТЬ И САХАРНЫЙ ДИАБЕТ. 169

ЛЕКЦИЯ №10. 180

БЕРЕМЕННОСТЬ И РОДЫ ПРИ ПОРОКАХ СЕРДЦА. 180

ЛЕКЦИЯ №11. 190

АНОМАЛИИ РОДОВОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ. 190

ЛЕКЦИЯ №12. 201

ОСНОВНЫЕ ПРОБЛЕМЫ ПЕРИНАТОЛОГИИ. 201

Перинатальная медицина. 202

Фетальный период. 205

ЛЕКЦИЯ №13. 207

ПОСЛЕРОДОВЫЕ ГНОЙНО-СЕПТИЧЕСКИЕ ЗАБОЛЕВАНИЯ. 207

ЛЕКЦИЯ №14. 216

ТРАВМАТИЗМ МАТЕРИ И ПЛОДА. 216

ЛЕКЦИЯ №15. 224

ПЛАЦЕНТАРНАЯ НЕДОСТАТОЧНОСТЬ И СИНДРОМ ЗАДЕРЖКИ РАЗВИТИЯ ПЛОДА. 224