Українські землі у складі Російської імперії.

План

ЛЕКЦІЯ

ВНУТРІШНІХ СПРАВ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

 

Кафедра теорії та історії держави і права

 

 

з дисципліни „Історія держави і права України”

ТЕМА № 6 „Державно-правове становище українських земель у складі Російської та Австро-Угорської імперій (1764-1917 рр.)”

(4 години)

 

 

для І курсу факультетів кримінальної міліції, міліції громадської безпеки та факультету з підготовки слідчих

Дніпропетровськ – 2006


 

Лекцію підготував доктор історичних наук, професор, професор кафедри українознавства Дніпропетровського державного університету Заруба В.М.

 

Рецензенти:

Коржанський М.Й. – доктор юридичних наук, професор кафедри кримінального права ДДУВС.

 

Голуб А.І.. – доктор історичних наук, професор кафедри російської історії ДНУ.

 

 

Лекція обговорена та схвалена на засіданні навчально-наукового комплексу

_________________________

“____”_____________ 200__р., протокол № ____


Мета: вивчити процес входження українських земель до складу Російської та Австрійської імперій.Особливу увагу приділити характеристиці державного апарату, який діяв на території сучасної України, розкрити особливості самоврядування. Проаналізувати джерела права та подати характеристику системи права і норм цивільного, карного та процесуального права. Продемонструвати ефективність системи судівництва та судочинства.

 

 

1. Українські землі у складі Російської імперії.

державний лад;

суспільний устрій;

правова система.

2. Українські землі у складі Австро-Угорської монархії.

державний лад;

суспільний устрій;

правова система.

Література:

1. Білоконь М.В. Органи державного управління та місцевого самоврядування в Російській істерії у другій половині ХІХ ст. – Харків: НУВС, 2003. – 257 с.

2. Грицак В.М. Губернатор в державному механізмі Російської імперії в другій половині ХІХ ст. – Харків: НУВС, 2003. – 160 с.

3. Кульчицький В.С., Бойко І.Й., Настасяк І.Ю.,

4. Мікула О.І. Апарат управління Галичиною в складі Австро-Угорщини. – Львів: Тріада плюс, 2002. – 82 с.

5. Мікула О.І. Правові основи організації і діяльності галицького крайового сейму (1861-1918 рр.) / Автореф. дис. к.ю.н. – Львів: ЛНУ, 2005. – 18 с.

 

6. Самойленко Е.А. Киевская городская полиция в середине ХІХ – начале ХХ вв. – К., 2000. – 186 с.

7. Ярмиш О.Н. Каральний апарат самодержавства в Україні в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.: Монографія. – Харків: Консул, 2001.

 

 

Державний лад.Російська імперія, до складу якої входило 85 % сучасних земель України, з кінця ХVІІІ до початку ХХ століття була абсолютною феодальною монархією, з унітарною системою устрою, авторитарним політичним режимом, централізованим бюрократичним апаратом. Населення України строго підпорядковувалося центральним (у Петербурзі) та місцевим органам влади й управління. До центральних органів влади належали: імператор всеросійський – монарх, що передав владу у спадщину і мав необмежену владу. Рада міністрів (з 1811 р.) – очолювала центральне галузеве управління – міністерства фінансів, військове, освіти, юстиції тощо. З 1810 р. при імператорі діяв дорадчий орган без чітко визначених функцій, з найвищих чиновників – Державна рада. У 1812 р. сформувалася як загальнодержавний орган влади “собственная, его императорского величества” канцелярія, яка складалася з 3-х відділень: І – контроль за міністерствами; ІІ – упорядкування законодавства і ІІІ – політична поліція з виконавчим органом – корпусом жандармів. Існували й інші відомства – департамент поліції, Сенат (найвищий суд), Синод (найвище управління церквою) і збройні сили. Усі названі відомства мали своє представництво, призначене царем, на місцях.

Місцеве управління відповідало адміністративно-територіальному поділу. Генерал-губернатор очолював військово-територіальний округ із 3-х губерній і у військово-поліційних питаннях керував керівниками губерній – губернаторами, яких теж призначав цар. При губернаторах діяли губернські правління, куди входили: віце-губернатор, радник, прокурор, канцелярія, казенна палата, присутствіє поліції, рекрутське присутствіє, суд, палата державних маєтностей. Опорою влади було губернське дворянське зібрання на чолі з предводителем. Повітове правління (або земський суд) очолював справник (капітан - справник), якого обирали дворяни на 3 роки, а згодом (з 1862 р.) призначав губернатор. Йому підпорядковувались заступник, засідателі та поліцейські чини – станові пристави, які очолювали стани – поліцейські дільниці повіту.

До одиниць місцевого самоврядування належали волості і села. У волості діяв волосний сход з службових та виборних осіб, які обирали волосного старшину (старосту), волосне правління (староста, писар, засідателі), волосний суд. У селах найвищим органом вважалися збори (сход, сходка), котрі обирали сільського старосту, що виконував адміністративні та поліційні функції.

Зміни в державному ладі Російської імперії на початку ХХ століття пов’язані з революційними подіями 1905–1907 рр., в яких активну участь взяло і населення України. Ці зміни вплинули і на державно-правове становище українських губерній.

Влітку 1905 року царський уряд підготував реформу політичної системи. Передбачалося створити парламент, який складався б з верхньої палати – Державної ради і нижньої палати депутатів – Державної думи, обмеживши таким чином абсолютну владу царя органом представницької демократії та запровадивши тим самим виборчу систему в Російській імперії. При цьому монархія зберігалася.

У серпні 1905 р. ухвалено закони “Установлення Державної думи” і “Положення про вибори до Державної думи”. “Маніфест” від 17 жовтня 1905 р. проголошував Росію парламентською монархією. У грудні 1905 р. видано указ “Про зміни Положення про вибори до Державної думи”, який розширив коло виборців з числа робітників, селян та міщан. На підставі указу здійснено вибори І та ІІ Думи, в тому числі й від українських губерній. Депутати з України утворили в них українську парламентську громаду з 45 у першій та 47 членів у другій Думах. 3 червня 1907 р. оприлюднено нове “Положення про вибори до Державної думи”, яке скоротило кількість депутатів від робітників. Це був відхід від парламентаризму і демократії, тому 3 червня називають державним переворотом. На його підставі обиралися та діяли ІІІ та ІV Державні думи. Вибори були не прямими, а багатоступеневими.

Дума працювала постійно. Її очолювали обраний на першій сесії терміном на 1 рік Голова та два товариші голови. Секретар Думи обирався на 5 років, який теж мав товаришів та підпорядковану канцелярію. Дума створювала комісії, працювала відкрито, засідання були публічні. Прийнятий законопроект надходив до Державної ради і, якщо вона його не відхиляла, набирав чинності після підписання царем.

20 лютого 1906 року видано низку законів, які реорганізували Державну раду в верхню палату російського парламенту. Її склад з 102 членів наполовину призначався царем, а наполовину обирався від Синоду, земських установ та землевласників губерній, Академії наук тощо. Вибори були багатоступеневими, закритим голосуванням, засідання проходили публічно, відкрито, рішення приймалося простою більшістю голосів. Державна рада розглядала законопроекти подані Думою, схвалювала їх і подавала на підпис імператору або відхиляла їх. Цар схвалював акт словами “Быть сему!”. Функціонування Державної ради, Державної Думи та проведення виборів вносили зміни у діяльність губернських правлінь, земське, міське та дворянське самоврядування.

Адміністративно-територіальний поділ.Після ліквідації у 1764 році Гетьманщини, царський уряд спрямував зусилля на повну інкорпорацію всіх земель України до складу Росії, на жорстку централізацію та уніфікацію її адміністративно-територіального устрою. У 1764 році створено Новоросійську губернію з Нової Сербії та Новослобідського козачого полку в складі Катеринославської та Єлисаветградської провінцій і Бахмутського повіту. Губернським містом став Кременчук. 1765 року скасовано полково-сотенний поділ Слобожанщини, а на його місці створено Слобідсько-Українську губернію з органами управління за російським зразком. У 1775 році на Лівобережжі і Слобожанщині організували чотири намісництва – Харківське, Чернігівське, Київське й Новгород-Сіверське на чолі з намісниками та правлінням (губернатор, віце-губернатор і два радники). Того ж року, після зруйнування Січі, Південну Україну розділили на Новоросійську й Азовську губернії. Правлінням намісництв та губерній належала вся виконавча, військова, судова, фінансова та адміністративна влада.

Після приєднання Кримського ханства у 1783 р. на його території створено Таврійську область з центром у Сімферополі. Тоді ж Азовську і Новоросійську губернії об’єднали в Катеринославське намісництво. З поділами Речі Посполитої і приєднанням Правобережжя та Волині розпочалися нові адмінреорганізації. У 1795 році створили спочатку Вознесенську губернію, яку за кілька місяців перетворили у Вознесенське намісництво.

Павло І, прийшовши до влади, скасував укази Катерини ІІ щодо адмінподілу і указом 1796 року “Про новий поділ держави на губернії” ліквідував намісництва: Харківське увійшло до Слобідсько-Української губернії (у 1835 р. її перейменовано в Харківську), Чернігівське з Новгород-Сіверським та частиною Київського і Катеринославського до Малоросійської губернії, яку у 1802 році розділили на Чернігівську та Полтавську. Катеринославське і Вознесенське намісництва та Таврійську область об’єднали у створену вдруге Новоросійську губернію, яку в 1802 році розділили на три – Катеринославську, Миколаївську (з 1803 р. – Херсонська) і Таврійську.

Таким чином від 1803 року і до 1917 року в Підросійській Україні існувало дев’ять губерній: на Лівобережжі – Полтавська, Харківська та Чернігівська; на Півдні – Катеринославська, Таврійська та Херсонська; на Правобережжі – Київська, Волинська та Подільська. Губернії поділялися на різну кількість повітів, а ті – на волості. У 1812 – 1826 рр. існувала ще й Бессарабська область, перетворена в губернію.

З 1801 року в Україні запроваджено військово-адміністративні округи – генерал-губернаторства на чолі з генерал-губернаторами. Лівобережні губернії об’єднувалися у Малоросійське генерал-губернаторство, правобережні – в Київське, а південні – в Новоросійське. У першій половині ХІХ століття і ці адмінструктури зазнавали змін.

Суспільний устрій.Становий поділ українського суспільства у кінці ХVІІІ ст. узаконено царськими указами, жалуваними грамотами та положеннями й уніфіковано з центральними російськими губерніями. Він не був стабільним, постійно змінювався і за 150 років пройшов певну еволюцію. Але в цілому зберігалася чотирьохступенева градація населення на дворянство, духовенство, міщан (міських обивателів) та селян (сільських обивателів). До середини ХІХ століття в Україні як стан ще існувало козацтво, а в другій половині ХІХ ст. з’явилися і заявили про себе буржуазія та робітники.

Дворянство (поміщики) на українських землях формувалося з представників козацької старшини, польської шляхти, військово-служилих чинів, найманих формувань та ін. Воно мало міцні економічні позиції, як оснований клас землевласників, що володів 70 % всіх земель, і політична опора влади – з дворян комплектувався штат урядовців та офіцерів, лише дворяни мали право обіймати державні та військові посади. У губерніях, повітах та волостях діяли органи дворянського самоврядування (зібрання) на чолі з предводителями. Дворяни мали право створювати фабрики, заводи та майстерні в селах і містах, займатися підприємницькою діяльністю. Особливими статтями законів захищалося життя, честь, свобода і здоров’я дворянина. На початку ХХ ст. дворянство створює свої політичні партії (кадети й октябристи). Незважаючи на втрату влади над селянами у 1861 р., унормовані привілеї дворянства з часів Катерини ІІ лишалися чинними до 1917 р.

Духовенство теж належало до привілейованих прошарків суспільства. Воно звільнялося від усіх податків, тілесних покарань, поповнювалося вихідцями з усіх верств, дозволявся вільний вихід з духовного стану, діти священнослужителів діставали почесне громадянство. Проте держава провела секуляризацію церковних земель, взяла церкву під контроль через Синод, заборонила займатися промислами, торгівлею, володіти кріпаками, замінила обрання священиків їх призначенням.

Міщани не були однорідною масою. Серед них виділялися міські обивателі (власне міщани), купці (розподілялися за рівнем прибутків на гільдії), духовенство, інтелігенція, володіли землею, відбували рекрутську повинність тощо. У другій половині ХІХ ст. у містах формується робітничий клас – нова суспільна верства, з появою якої з’являється фабрично-заводське законодавство, котре кладе початок трудовому праву. Разом з робітниками розвивається і буржуазія (фабрична, банківська, заводська, торговельна і промислова). Капіталісти аж до 1905 року не мали політичних прав, сплачували податки, виконували державні повинності.

Селяни – найчисленніша, основна маса населення. До реформи 1861 р. розподілялися на кріпаків та державних. Останні відбували повинності на державу. До них належали також військові поселенці та козаки, які, крім селянських, мали і військові обов’язки. Кріпосні селяни відбували панщину, платили оброк і в усьому залежали від волі поміщика. Лише в 1861 р. вони дістали особисту свободу і цілковиту правоздатність.

Джерела права.На початку ХІХ століття, з метою уніфікації сепаратних норм права українських земель, інкорпорованих до Російської імперії, вчинено спробу кодифікувати місцеве право. Загальне керівництво розробкою кодексів в імперії здійснював М. Сперанський, на Україні комісію очолював граф П. Завадський. Протягом 1804–1808 рр. на Правобережжі юристи під керівництвом А. Повстанського підготували кодекс під назвою “Свод местных законов”,а на Лівобережжі група Ф. Давидовича упорядкувала збірник “Собрание малороссийских прав”. Кодекси не були офіційно затверджені, але практиками використовувалися широко.

З 1826 року утворена імперська кодифікаційна комісія почала готувати грандіозний звід законів Російської держави, обов’язковий для всієї території. У 1830 році почало виходити 40-томне “Повне зібрання законів Російської імперії”, в якому акти розташовано в хронологічній послідовності. Для зручнішого користування паралельно у 1833 році почав виходити 16-томний тематичний “Звід законів Російської імперії” (т. 10, кн. 1–4 – цивільний кодекс; т. 15 – кримінальний кодекс). Поза тим, окремо, 1838 р. для земель колишньої Речі Посполитої підготовлено і впроваджено в практику “Звід місцевих законів західних губерній”. З трьох частин – відповідно 196, 947 і 896 статей. У 1840–1842 рр. в українських губерніях запроваджується виключно російське законодавство. 1845 р. приймається кримінальний кодекс – “Уложення про покарання кримінальні та виправні” (2224 статті). Після 1861 року джерелами права слугували: “Положення” про реформу суду, поліції, селянську, міську, земську; “Сільський судовий статут”, “Військовий статут про покарання” (1875), “Військово-морський статут про покарання” (1886), збірник “Зібрання узаконень і розпоряджень уряду”, яке виходило двічі на тиждень, збірники відомчих нормативних актів. 1903 року підготовлено нове “Кримінальне уложення”, але використовувалося воно не в повному обсязі. З 1864 р. діяли Статут кримінального та Статут цивільного судочинства.

У другій половині ХІХ ст. на підставі фабрично-заводських законів формується трудове законодавство і галузь трудового права. “Положення про заходи охорони державного порядку та громадянського спокою” (1881 р.) і “Тимчасові правила” про пресу зібрання, спілки, товариства поклали початок виокремленню адміністративного права. Треба зазначити, що в багатьох місцевостях продовжували діяти норми звичаєвого права (у волосних судах) та канонічного права (у церковних судах). Отже, в царській Росії, як бачимо, джерел права не бракувало. Бракувало лише законності, бо в умовах самодержавства дотриматися її було дуже важко.

Правові аспекти селянської реформи 1861 року.Протягом 1857–1860 рр. уряд Російської імперії розробив проект основних засад реформування кріпосницької системи, аграрних відносин та становища селян. Проект був доопрацьований Державною радою і 19 лютого 1861 року схвалений царем. Головні засади реформи містилися в “Маніфесті про скасування кріпосного права”, в “Загальному положенні про селян, звільнених від кріпосної залежності” та ще в 17 законодавчих актах затверджених 19 лютого 1861 року імператором, в яких нормувалися умови звільнення і врегульовувалися постреформені відносини на селі. Основними правовими нормами означених документів були:

- особисте звільнення селян з поміщицької залежності;

- надання селянам земельних наділів з можливістю викупити їх;

- поміщику заборонялося поводитися з селянином, як з майном (купувати, дарувати, продавати, обмінювати і т.д.), насильно переселяти, одружувати, карати, переводити в дворові;

- селяни діставали всі особисті й майнові права – вступати самостійно в шлюб, обирати вільно місце проживання, укладати всі види зобов’язальних угод з фізичними та юридичними особами, безперешкодно займатися підприємництвом, торгівлею, представляти себе в судах, брати участь у діяльності органів самоврядування, вступати до навчальних закладів, на службу, володіти на правах приватної власності рухомим та нерухомим майном;

- селянам нарізали присадибні та польові наділи за викуп.

До початку викупної операції селяни лишалися тимчасово зобов’язаними – відбували панщину та платили оброк. Села утворювали общину, яка на сході обирала сільського старосту і визнавалася державною, як орган місцевого самоврядування.

Окремими законами звільнено дворових селян (без наділення землею), фабричних (без землі та з переведенням на оброк), удільних (протягом двох років переводилися до категорії селян-власників чи однодворців) та державних (їх переводили з-під юрисдикції Міністерства держмайна у відання селянських громад і наділяли тією землею, якою вони користувалися раніше).

Остаточна неврегульованість та правова недосконалість реформи 1861 р. змусила кабінет міністрів Петра Столипіна у 1906 р. законом “Про доповнення деяких постанов чинного закону стосовно селянського землеволодіння та землекористування” ліквідувати залишки кріпосництва і дати шлях розвитку приватної власності на землю, зруйнувати до решти общину, відкривати шлях товарно-ринковим відносинам.

Реформа поліції 1862 року та її державно-правова сутність.Реформування поліції обумовлювалося необхідністю взяти під контроль мільйонні маси селян, яких звільнили від кріпосної залежності у 1861 році. 25 грудня 1862 року Олександр ІІ підписав указ котрим затвердив “Тимчасові правила про устрій поліції в містах та повітах губерній”. Вони реорганізовували всю існуючу раніше поліційну структуру в державі в цілому і в Україні зокрема. На поліцію покладалися такі функції: охорона громадського порядку; контроль за населенням; розшук злочинців; попереднє слідство; охорона об’єктів (варта), виконання вироку, конвой. Поліцію поділили на підрозділи: загальну, кримінальну, залізничну, фабричну, річкову, політичну поліцію (окремий корпус жандармів).

У губернських центрах існували губернські поліційні управління та губернське жандармське управління, які очолювали поліційний чи жандармський генерал-майор або полковник. На території губернії окремо існували повітова та міська поліція. Повітову очолював повітовий справник, призначений губернатором. Йому підпорядковувався колегіальний виконавчий орган – повітове поліційне управління (помічник справника, члени-засідателі). Повіт поділявся на стани (на чолі з становим приставом та поліцейським урядником), дільниці чи сотні (на чолі з сотниками) та селища (з десяцьким). Останні два обиралися населенням і працювали на громадських засадах (безоплатно).

Міська поліція діяла в усіх губернських містах градоначальства, в окремих повітових та безповітових містах. Міське поліційне управління очолював поліцмейстер, якого призначав губернатор чи градоначальник (наприклад, в Одесі). Йому підпорядковувалися нижчі чини та виконавчі урядовці, дільничні пристави, міські пристави, поліційні наглядачі, городові, поліцейські служителі. Міста розділялися на сектори: частини (міський пристав), дільниці (дільничний пристав) та околотки (околоточний). За порядком на вулицях стежив городовий. Загальне керівництво поліцією і жандармерією здійснював Департамент поліції Міністерства внутрішніх справ.

Судова система та її реформування у 1864 році.У першій половині ХІХ століття на Підросійських українських землях існували різні судові системи, які складалися історично. У Харківській, Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях система судів відповідала загальноросійській. Судами першої інстанції були станові суди: земські (у повітах для дворян і селян), магістратські та ратушні (у містах для міщан). Земські суди розглядали цивільні позови, діяли у складі земського справника та кількох засідателів. Судом другої інстанції був губернський суд, у складі палат кримінального та цивільного суду. В губерніях діяли також совісні суди (розглядали правопорушення божевільних, дітей та родичів), надвірні суди (цивільні та кримінальні справи осіб без громадянства та станової належності) і комерційні (з 1808 р. в Одесі).

На території Київської, Подільської та Волинської губерній функціонували: повітові суди (голова, два підсудки-асесори, писар-натар, чотири возних); підкоморські (підкоморій та коморники вирішували межові спори); магістратські (бурмистр, ратмани-райці) та ратушні (війт, лавники). Цю систему очолював Головний суд у Києві, який складався з департаментів цивільних і кримінальних справ і був найвищою апеляційною інстанцією.

У Полтавській та Чернігівській губерніях судами першої інстанції були повітові та підкоморські суди, за аналогією з Правобережжям. Але апеляційною інстанцією для них був Генеральний суд у Чернігові, який теж складався з цивільного і кримінального департаменту. Його очолював генеральний суддя та два радники, призначені урядом. До нього також входили обрані дворянами п’ять засідателів. Згодом Головний та Генеральний суди реформували в судові палати кримінальних і цивільних справ. Вищою судовою інстанцією в імперії був Сенат у Петербурзі.

У зв’язку з селянською реформою і наданням селянам дієздатності виникла потреба реорганізації і судової системи. 20 листопада 1864 року цар підписав указ про судову реформу. Згідно з “Положенням” створювалися дві групи судів – ті, які обиралися (мирові), і ті, які призначалися (загальні). Мирові суди створювалися для розгляду дрібних кримінальних та цивільних справ. Першою інстанцією був мировий суддя (декілька в повіті і місті), якого обирали земськими зборами чи міськими думами. Другою інстанцією – з’їзд мирових суддів у повітах (як апеляційна інстанція).

Загальні суди першою інстанцією мали окружний суд один на губернію. Важливі кримінальні справи в ньому розглядали присяжні засідателі. Другою інстанцією були судові палати (в Одесі, Харкові та Києві), що складалися з департаментів цивільних і кримінальних справ. Найвищою наглядовою, касаційною, апеляційною та судовою інстанцією російської юстиції залишився Сенат.

Створення органів міського та земського самоврядування.Правові аспекти селянської реформи 1861 року

Протягом 1857–1860 рр. уряд Російської імперії розробив проект основних засад реформування кріпосницької системи, аграрних відносин та становища селян. Проект був доопрацьований Державною радою і 19 лютого 1861 року схвалений царем. Головні засади реформи містилися в “Маніфесті про скасування кріпосного права”, в “Загальному положенні про селян, звільнених від кріпосної залежності” та ще в 17 законодавчих актах затверджених 19 лютого 1861 року імператором, в яких нормувалися умови звільнення і врегульовувалися постреформені відносини на селі. Основними правовими нормами означених документів були:

- особисте звільнення селян з поміщицької залежності;

- надання селянам земельних наділів з можливістю викупити їх;

- поміщику заборонялося поводитися з селянином, як з майном (купувати, дарувати, продавати, обмінювати і т.д.), насильно переселяти, одружувати, карати, переводити в дворові;

- селяни діставали всі особисті й майнові права – вступати самостійно в шлюб, обирати вільно місце проживання, укладати всі види зобов’язальних угод з фізичними та юридичними особами, безперешкодно займатися підприємництвом, торгівлею, представляти себе в судах, брати участь у діяльності органів самоврядування, вступати до навчальних закладів, на службу, володіти на правах приватної власності рухомим та нерухомим майном;

- селянам нарізали присадибні та польові наділи за викуп.

До початку викупної операції селяни лишалися тимчасово зобов’язаними – відбували панщину та платили оброк. Села утворювали общину, яка на сході обирала сільського старосту і визнавалася державною, як орган місцевого самоврядування.

Окремими законами звільнено дворових селян (без наділення землею), фабричних (без землі та з переведенням на оброк), удільних (протягом двох років переводилися до категорії селян-власників чи однодворців) та державних (їх переводили з-під юрисдикції Міністерства держмайна у відання селянських громад і наділяли тією землею, якою вони користувалися раніше).

Остаточна неврегульованість та правова недосконалість реформи 1861 р. змусила кабінет міністрів Петра Столипіна у 1906 р. законом “Про доповнення деяких постанов чинного закону стосовно селянського землеволодіння та землекористування” ліквідувати залишки кріпосництва і дати шлях розвитку приватної власності на землю, зруйнувати до решти общину, відкривати шлях товарно-ринковим відносинам.

Реформа поліції 1862 року та її державно-правова сутність.Реформування поліції обумовлювалося необхідністю взяти під контроль мільйонні маси селян, яких звільнили від кріпосної залежності у 1861 році. 25 грудня 1862 року Олександр ІІ підписав указ котрим затвердив “Тимчасові правила про устрій поліції в містах та повітах губерній”. Вони реорганізовували всю існуючу раніше поліційну структуру в державі в цілому і в Україні зокрема. На поліцію покладалися такі функції: охорона громадського порядку; контроль за населенням; розшук злочинців; попереднє слідство; охорона об’єктів (варта), виконання вироку, конвой. Поліцію поділили на підрозділи: загальну, кримінальну, залізничну, фабричну, річкову, політичну поліцію (окремий корпус жандармів).

У губернських центрах існували губернські поліційні управління та губернське жандармське управління, які очолювали поліційний чи жандармський генерал-майор або полковник. На території губернії окремо існували повітова та міська поліція. Повітову очолював повітовий справник, призначений губернатором. Йому підпорядковувався колегіальний виконавчий орган – повітове поліційне управління (помічник справника, члени-засідателі). Повіт поділявся на стани (на чолі з становим приставом та поліцейським урядником), дільниці чи сотні (на чолі з сотниками) та селища (з десяцьким). Останні два обиралися населенням і працювали на громадських засадах (безоплатно).

Міська поліція діяла в усіх губернських містах градоначальства, в окремих повітових та безповітових містах. Міське поліційне управління очолював поліцмейстер, якого призначав губернатор чи градоначальник (наприклад, в Одесі). Йому підпорядковувалися нижчі чини та виконавчі урядовці, дільничні пристави, міські пристави, поліційні наглядачі, городові, поліцейські служителі. Міста розділялися на сектори: частини (міський пристав), дільниці (дільничний пристав) та околотки (околоточний). За порядком на вулицях стежив городовий. Загальне керівництво поліцією і жандармерією здійснював Департамент поліції Міністерства внутрішніх справ.

Судова система та її реформування у 1864 році.У першій половині ХІХ століття на Підросійських українських землях існували різні судові системи, які складалися історично. У Харківській, Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях система судів відповідала загальноросійській. Судами першої інстанції були станові суди: земські (у повітах для дворян і селян), магістратські та ратушні (у містах для міщан). Земські суди розглядали цивільні позови, діяли у складі земського справника та кількох засідателів. Судом другої інстанції був губернський суд, у складі палат кримінального та цивільного суду. В губерніях діяли також совісні суди (розглядали правопорушення божевільних, дітей та родичів), надвірні суди (цивільні та кримінальні справи осіб без громадянства та станової належності) і комерційні (з 1808 р. в Одесі).

На території Київської, Подільської та Волинської губерній функціонували: повітові суди (голова, два підсудки-асесори, писар-натар, чотири возних); підкоморські (підкоморій та коморники вирішували межові спори); магістратські (бурмистр, ратмани-райці) та ратушні (війт, лавники). Цю систему очолював Головний суд у Києві, який складався з департаментів цивільних і кримінальних справ і був найвищою апеляційною інстанцією.

У Полтавській та Чернігівській губерніях судами першої інстанції були повітові та підкоморські суди, за аналогією з Правобережжям. Але апеляційною інстанцією для них був Генеральний суд у Чернігові, який теж складався з цивільного і кримінального департаменту. Його очолював генеральний суддя та два радники, призначені урядом. До нього також входили обрані дворянами п’ять засідателів. Згодом Головний та Генеральний суди реформували в судові палати кримінальних і цивільних справ. Вищою судовою інстанцією в імперії був Сенат у Петербурзі.

У зв’язку з селянською реформою і наданням селянам дієздатності виникла потреба реорганізації і судової системи. 20 листопада 1864 року цар підписав указ про судову реформу. Згідно з “Положенням” створювалися дві групи судів – ті, які обиралися (мирові), і ті, які призначалися (загальні). Мирові суди створювалися для розгляду дрібних кримінальних та цивільних справ. Першою інстанцією був мировий суддя (декілька в повіті і місті), якого обирали земськими зборами чи міськими думами. Другою інстанцією – з’їзд мирових суддів у повітах (як апеляційна інстанція).

Загальні суди першою інстанцією мали окружний суд один на губернію. Важливі кримінальні справи в ньому розглядали присяжні засідателі. Другою інстанцією були судові палати (в Одесі, Харкові та Києві), що складалися з департаментів цивільних і кримінальних справ. Найвищою наглядовою, касаційною, апеляційною та судовою інстанцією російської юстиції залишився Сенат.

Створення органів міського та земського самоврядування. Реформування земського та міського самоврядування було викликане: а) необхідністю узгодити систему управління на місцях з рівнем соціально-економічного та політичного розвитку суспільства; б) потребою посиленого контролю за масами вивільненого реформою 1861 року селянства; в) ліквідувати соціальну та політичну напругу, викликану революційною ситуацією; г) знайти опору на місцях у посиленні самодержавного режиму.

1864 року, згідно з “Положенням про губернські та повітові земські установи”, в більшості українських губерній створено земства – органи місцевого самоврядування, організовані за територіальною ознакою в губерніях та повітах. Повітові земства (земські зібрання) обиралися населенням, яке розділялося на три курії (групи): повітові поміщики, міська курія і селянська курія. Вибори депутатів – гласних – проходили в кожній курії окремо, раз на три роки. Повітове земське зібрання очолював предводитель дворянства і на сесії гласні обирали на 3 роки виконавчий орган – повітову земську управу. До губернських земських зібрань гласні обиралися за квотою: від шести повітових гласних – один губернський. Губернське земське зібрання скликалося раз на рік, очолював його губернський предводитель дворянства. Волосного і загальнодержавного земства не існувало.

У 1870 р. Олександр ІІ затвердив “Міське положення”, яким реформовано і систему міського самоврядування за аналогією з земською. Віднині дворянство, що ігнорувало міські справи, брало участь у самоуправлінні міст. Вищим розпорядчим органом влади в місті ставала Міська дума (яку обирали на 4 роки). Її виборці поділялися на три курії за майновим, віковим, статевим і релігійним цензом. Дума формувала виконавчий орган влади – міську управу і обирала міського голову, який керував роботою і думи, і управи. Члени міської управи, обрані з гласних думи, керували галузевими комісіями міського комунального господарства – освітою, лікарнями, поштою, шляхами, забудовою тощо. Гласні працювали на громадських засадах, члени управи – за плату з міського бюджету.

Земства та міські управи не втручалися в політичні питання, в адміністративно-територіальні, управлінські, законодавчі, військові та поліційні справи місцевих державних адміністраторів. Вони займалися переважно соціокультурними та освітянськими справами. Але все ж це був перший, хоч і незначний крок до формування в країні основ місцевої демократії.

Реформування земського та міського самоврядування було викликане: а) необхідністю узгодити систему управління на місцях з рівнем соціально-економічного та політичного розвитку суспільства; б) потребою посиленого контролю за масами вивільненого реформою 1861 року селянства; в) ліквідувати соціальну та політичну напругу, викликану революційною ситуацією; г) знайти опору на місцях у посиленні самодержавного режиму.

1864 року, згідно з “Положенням про губернські та повітові земські установи”, в більшості українських губерній створено земства – органи місцевого самоврядування, організовані за територіальною ознакою в губерніях та повітах. Повітові земства (земські зібрання) обиралися населенням, яке розділялося на три курії (групи): повітові поміщики, міська курія і селянська курія. Вибори депутатів – гласних – проходили в кожній курії окремо, раз на три роки. Повітове земське зібрання очолював предводитель дворянства і на сесії гласні обирали на 3 роки виконавчий орган – повітову земську управу. До губернських земських зібрань гласні обиралися за квотою: від шести повітових гласних – один губернський. Губернське земське зібрання скликалося раз на рік, очолював його губернський предводитель дворянства. Волосного і загальнодержавного земства не існувало.

У 1870 р. Олександр ІІ затвердив “Міське положення”, яким реформовано і систему міського самоврядування за аналогією з земською. Віднині дворянство, що ігнорувало міські справи, брало участь у самоуправлінні міст. Вищим розпорядчим органом влади в місті ставала Міська дума (яку обирали на 4 роки). Її виборці поділялися на три курії за майновим, віковим, статевим і релігійним цензом. Дума формувала виконавчий орган влади – міську управу і обирала міського голову, який керував роботою і думи, і управи. Члени міської управи, обрані з гласних думи, керували галузевими комісіями міського комунального господарства – освітою, лікарнями, поштою, шляхами, забудовою тощо. Гласні працювали на громадських засадах, члени управи – за плату з міського бюджету.

Земства та міські управи не втручалися в політичні питання, в адміністративно-територіальні, управлінські, законодавчі, військові та поліційні справи місцевих державних адміністраторів. Вони займалися переважно соціокультурними та освітянськими справами. Але все ж це був перший, хоч і незначний крок до формування в країні основ місцевої демократії.

Цивільне право.Джерелом цивільного права слугували 4 книги 10 тому “Зводу законів Російської імперії”, з яких т. 1 – норми сімейного права; т. 2 – право власності і володіння; т. 3 – спадкове і зобов’язальне право; т. 4 – договірне право. У цивільному процесі діяв Статут цивільного судочинства 1864 року. Цивільне законодавство вирізняло правоздатність та дієздатність особи, об’єкт і суб’єкт цивільних правовідносин, фізичних та юридичних осіб. Закон містив вказівки на поняття права власності, найважливішими ознаками якого були в поєднанні володіння, користування та розпорядження. Володіння полягало у фактичному пануванні над об’єктом власності, користування – у здобуванні з об’єкта користі, розпорядження – право відчужувати об’єкт у межах закону. Законодавець визначав вічну і потомствену власність, види обмежень права власності та його захисту.

У зобов’язальному праві правовідносини могли виникати за згодою сторін так і поза нею (силою закону). Законодавство регулювало виникнення правовідносин, їх припинення, основний зміст зобов’язальних дій тощо. Найсуттєвішими видами договорів були купівля-продаж, міна, дарування, запродажна, позика, постачання, найм, підряд, доручення, товариство, кооператив, страхування тощо.

Сімейне право регулювало шлюбну угоду, опіку й піклування, відповідальність батьків та дітей. Умовами дійсності шлюбу встановлено обопільну згоду сторін, визначений законом вік (чоловіки 18–80 років, жінки 16–80 років); згода батьків обох наречених; для християн обов’язковим було вінчання. Розірвання шлюбу допускалося за певних винятків через формальний духовний суд: а) перелюбство; б) нездатність до шлюбного життя; в) покарання судом; г) тривала відсутність. Подружні обов’язки поділялися на особисті і майнові, діти на законних і незаконних. Опіка і піклування встановлювалися над малолітніми, божевільними, слабоумними, глухонімими, марнотратами, майном безвісти відсутніх.

У спадковому праві передбачалося успадкування за заповітом і за законом. Заповіт не мав суперечити законам та моралі. Норми визначали і частку виморочного майна, яке з’являлося у разі відсутності спадкоємців, або їхнього небажання одержати спадок. Виморочне майно ішло державі або тим установам, де служив чи числився покійний.

У 60 – 80-х роках ХІХ ст. уряд прийняв низку законів, які поклали початок трудовому праву. Це були “Положення” про гірничозаводське населення, про найманих робітників, про найм сільськогосподарських робітників, про малолітніх працюючих, про заборону нічної роботи жінок та неповнолітніх, про нагляд за підприємствами тощо. Щоправда, стосувалися вони лише приватних підприємств.

Кримінальне право.Джерелами кримінального права в ХІХ столітті були 15 том “Зводу законів Російської імперії”, який містив Кримінальне уложення з 775 статей – перший в історії права Росії та України кримінальний кодекс; “Уложення про покарання кримінальні та виправні” 1845 року (у редакціях 1866 та 1885 рр.) і затверджене 1903 року царем “Кримінальне уложення”. Спеціальні норми кримінальної відповідальності військових містили “Військовий статут про покарання” (1867 р.) та “Військово-морський статут про покарання” (1886 р.).

“Уложення” 1903 р. поділялося на загальну й особливу частини. Кримінальні правопорушення поділялися на злочини та проступки, на навмисні та ненавмисні. Під злочином розуміли конкретний акт поведінки особи, як її дію або бездіяльність, а не думки та умонастрої.

Нормами права регулювалися питання відповідальності за підготовку до злочину, замах на злочин, намір учинити злочин, співучасть у злочині (без попередньої змови і з нею), звідників, спільників, підмовників чи підбурювачів, пособників, а також тих, хто потурає злочину і приховує його. Враховувалися професійність, рецидив, стан злочинця. У загальній частині йшлося і про покарання. Їх було більше 100 видів, котрі поділялися на основні, замінні і додаткові. Основними ж були: домашній арешт, нагляд поліції, штрафні роти, тюрма, заслання в Сибір, каторжні роботи, ув’язнення у фортеці, смертна кара (повішення), виправно-трудовий дім, грошовий штраф.

Особлива частина кодексів містила класифікацію злочинів, складів яких передбачалося до 2 тисяч. Головними ж (за розділами) законодавець визначив злочини: проти віри; проти порядку управління; службові злочини; проти державних і земських повинностей; проти майна і доходів казни; проти суспільного устрою, “добронравія і благочинія”; проти майна; проти життя, здоров’я честі і свободи приватних осіб; проти прав родини; проти власності приватних осіб. Слід зазначити, що прерогатива суворих покарань належала щодо злочинців проти віри – 59 статей встановлювали за це відповідальність. На другому місці стояли злочини проти імператора та його рідні, проти верховної влади і державна зрада (20 статей).

Окрім кримінальних, діяла ще й система виправних покарань. Не підлягали кримінальній відповідальності діти віком до 7 років, особи неосудні (божевільні), хворі чи в припадку нестями, враховувалися наслідок помилки чи обману, непоборна сила, необхідна оборона. Пом’якшували покарання особам від 17 до 20 років (смерть заміняли каторгою), не застосовувалася смертна кара до дітей з 7 до 17 років (замінялася ув’язненням від 8 до 20 років). У цілому ж, можна констатувати достатню гуманність та м’якість при визначенні покарання в російському законодавстві.


2. Українські землі у складі Австро-Угорської монархії.

Західноукраїнські землі потрапили під владу монархії Габсбургів після поділу Речі Посполитої (1772 р. – Галичина) та Османської імперії (1774 р. – Північна Буковина). Державний та адміністративний лад українських земель у складі цієї держави хронологічно можна поділити на два періоди – до і після революції 1848 року. Центральні органи влади розташовувалися в столиці Австрії Відні. Уся повнота законодавчої, виконавчої, судової та військової влади належала імператору з династії Габсбургів. З 1867 р. держава стала дуалістичною монархією – Австро-Угорщиною. В управлінні строкатою імперією король і цісар спиралися на уряд – кабінет міністрів на чолі з президентом міністрів, придворні ради, головні управління, надвірні канцелярії. Дорадчим органом була Державна рада. Діяв і парламент – рейхстаг, котрий поділявся на дві палати – верхню (палату панів) та нижню (палату послів). Опорою монархії на місцях була аристократична олігархія – австрійського та місцевого (польського, угорського, румунського) походження. Силовими структурами слугували поліція, жандармерія, армія. Означена центральна система управляла провінціями, серед яких українськими (руськими) вважалися Галичина, Буковина та Закарпаття.

Галичина з 1774 до 1849 року називалася “королівством Галіції та Лодомерії” на чолі з призначеним цісарем губернатором. Поділялася на 6 (потім 18) циркулів (округ) з окружними старостами на чолі та 59 дистриктів (районів). Діяли міські магістрати (ради), яких призначав губернатор. Після революції край став намісництвом на чолі з призначеним імператором – намісником (штатгальтером), а територію розділили на 74 повіти (староства) зі старостами на чолі та на гміни (сільські громади) на чолі з війтом (старостою). Діяв галицький крайовий сейм, яким керував крайовий маршалок.

Буковина у 1849 році виділилася зі складу Галичини в окремий коронний край з 9 повітів на чолі з крайовим президентом (ландшефом). Йому підпорядковувалося крайове правління та крайовий сейм, керований крайовим маршалком.

Закарпаття, яке ще в ХІ ст. захопила Угорщина, вважалося її невід’ємною частиною і не виділялося в окрему провінцію. Воно поділялося на 4 жупи (області) на чолі з жупаном та його помічниками – наджупаном та піджупаном. Області мали господарсько-територіальні одиниці домінії, що належали великим землевласникам, та райони – комітати, на чолі з окружним начальником журатом. Села (громади) очолювали старости. Уся система влади в усіх трьох частинах Західної України була строго централізованою і бюрократизованою. Велику допомогу владі в управлінні надавала християнська церква різних конфесій, яка теж мала адмінподіл на єпархії, очолювані єпископами.

Суспільний устрій.Австро-Угорська монархія протягом ХІХ ст. залишалася аграрною країною, основу економіки якої складало поміщицьке землеволодіння і феодальні соціально-економічні відносини. Населення поділялося на три великі групи: землевласників, міських обивателів та найчисленніше селянство.

Землевласники були панівною верствою суспільства і складалися з поміщиків та духовенства. Проте в їх середовищі не було рівності. Привілейовану частину складала австрійська аристократія, угорські та польські магнати, католицькі єпископи. Потім ішла польська та українська шляхта, уніатське та православне духовенство. Усі названі категорії суспільства мали землю у приватній власності, вільно розпоряджалися нею, володіли поземельно залежними селянами, користувалися своєю становою судовою системою, їхню власність, честь, життя і здоров’я закон охороняв як суспільну і державну прерогативу.

Міщани хоч і належали до привілейованих груп суспільства, не складали єдиного цілісного стану. Вони поділялися на обивателів (інтелігенція, ремісники, поміщики, духовенство), буржуазію (купецтво, банкіри, майстри, цехмістри) та робітників (наймити-селяни, чорноробочі, підмайстри ремісники). Промисловість краю залишалася мануфактурного типу, і буржуазія була досить слабкою – економічно і політично. Більше впливу мали сільські буржуа, ніж промислові та банківські.

Селянискладали основну масу населення і найбільш обмежену в правах категорію суспільства. 70 % з них складали поміщицькі і 30 % – державні. Поміщики до 1848 року мали над селянином-кріпаком повну владу, здійснюючи за старим звичаєм домініальний суд. Селяни відбували панщину за те що жили і працювали на землі власника (держави, поміщика, церкви). Вони вважалися держателями землі, тобто користувалися нею, платили податки за це і несли повинності. Але продати землю, розділити її між синами чи заповісти селянин не міг. Щоправда і поміщик з власної волі не міг позбавити селянина його наділу. У 1848 р. панщину, як форму кріпосної залежності, скасовано за викуп. Віднині селяни могли виступати в судах, укладати будь-які угоди, вести підприємницьку діяльність, створювати товариства, кооперативи тощо. Проте поміщики захопили у приватну власність сервітути (громадські угіддя), а багатьох селян звільнили без землі, що спричинило нові кабальні угоди між селянством та землевласниками і спонукало масову еміграцію сільського населення до Канади та Америки в пошуках землі.

Отже, за суспільним устроєм західноукраїнські землі майже все ХІХ ст. залишалися переважно феодальними з елементами прискореного розвитку товарно-ринкових відносин та формуванням буржуазії і пролетаріату.

Судова система та правоохоронні органи.З приєднанням Галичини до Австрійської монархії в ній, разом з Буковиною, зберігалася стара, статутна, станова система судів, яка складалася з кількох самостійних гілок: шляхетських, міських, духовних, громадських та домініальних. До структури державних судів належали: шляхетські земські та гродські суди, апеляції від яких ішли до імператорсько-королівського галицького трибуналу, далі – до галицького сенату у Львові. Верховна судова палата у Відні була вищою судовою інстанцією в державі. З 1781 р. в державних судах заведено інститут адвокатів. Селян судив поміщик або призначений ним війт з присяжними. Судом другої інстанції для домініального та громадського суду вважався комітатський суд (на Закарпатті). Для духовенства і в справах релігійних правопорушень діяли церковні (єпископські) суди.

У 1849 році цісар ухвалив “Положення про суди”. За ним судова влада відокремлювалася від законодавчої та виконавчої і оголошувалася незалежною. Суди станові замінили єдиною системою державних судів, оголосивши їх рівними, гласними, незалежними від адміністрації, об’єктивними та професійними. Окрім загальних, створювалися спеціальні суди: військові, промислові, комерційні, мирові, присяжних (мужів довіри), крайові. Структура загальних судів з низу до гори складала: повітові суди – повітові колегіальні – окружні – Вищий крайовий суд у Львові (Чернівцях) – Верховний судовий і касаційний трибунал у Відні. Для призначення на посаду судді вводився віковий, статевий, майновий та освітній ценз.

У 1850 році в Австрійській імперії створено прокуратуру, якій підпорядковували систему державних судів. До крайових судів та в окружні суди впроваджено посаду державних прокурорів, а до Вищого судового та касаційного трибуналу та Вищого крайового суду – посаду генерального прокурора. Процесуальні дії регулювалися законом про компетенцію суду 1852 року та законом про судочинство із безспірних справ 1854 року.

До системи правоохоронних органів належала цивільна поліція та політична жандармерія, структура яких будувалася відповідно до адміністративного поділу імперії і слугувала для захисту монархії від посягань антисоціальних елементів та політичних противників.

Правова система.У кінці ХVІІІ ст. на Західній Україні впроваджується вповні австрійська правова система, витіснивши звідти стару польську, яка ґрунтувалася на королівському законодавстві, магдебурзькому праві та ІІІ Литовському статуті. Джерелами права для Галичини, Буковини та Закарпаття, окрім звичаєвого права, стало австрійське і угорське законодавство, в тому числі і кодифіковане право, закони (патенти, вироки, мандати, новели, “накази і закони для всіх”, декрети) та конституції імператора.

Цивільне право ґрунтувалося на Цивільних кодексах 1797 р. та 1812 р. Останній діяв аж до 1933 року і мав 1502 параграфи. Кодекс вексельного права 1763 року регулював кредити; 1863 р. ухвалено Торговельний кодекс. Провідними засадами цивільно-правових відносин імперії можна назвати такі:

- охорона приватної власності (землі, майна) і, перш за все, землевласників та буржуазії; для селян у кінці ХVІІІ ст. зберігалося право успадковувати землю, яку обробляли їхні батьки;

- рівність громадян перед законом;

- свобода договірних відносин, спадкоємство, опіка;

- цивільний і церковний шлюб, розширення прав жінок та позашлюбних дітей;

- у Галичині вдова або вдівець розпоряджалися всім майном;

- кодекси виділяли в окремі статті процес, особисті права, речові докази, речові, майнові права.

Кримінальне право основою мало Кодекс законів про злочини і покарання 1787, 1803 та 1852 рр. (останній діяв аж до 1932 року) та “Провінційний звід законів”. Головними принципами кримінального права можна вважати поділ правопорушень на злочини і тяжкі поліцейські проступки (до 1852 р.), а згодом на злочини і проступки.

Констатувалося, що немає злочину, не передбаченого законом, і немає кари, не передбаченої законом. До 1787 р. існувала жорстока система покарань (спалення, тортури, каліцтво), яку замінили тимчасовим скасуванням смертної кари, а, відновивши її, ввели повішення в закритому приміщенні, а також різні види позбавлення волі. За проступки встановлювалися штрафи, арешт, покарання палицями, заборона на проживання. Як злочин з кодексу вилучено факт добровільних позашлюбних стосунків дорослих людей. Проте посилено кари щодо революціонерів, грабіжників, казнокрадів, розтратників держмайна, порушників громадського спокою.

Процесуальне право в карному процесі спочатку мало інквізиційний характер, а з прийняттям Кримінально-процесуального кодексу 1853 р. та 1873 р. і Військового кримінально-процесуального кодексу 1912 р. вводився суд присяжних, вільна оцінка доказів сторонами і суддями, усність, гласність, змагальність процесу. Означені буржуазні принципи процесу стосувалися і цивільно-процесуальних дій, які регламентувалися Цивільно-процесуальними кодексами 1786, 1807 та 1895 рр. і Положенням про екзекуції 1896 року.