Джерела права. „Руська правда” – визначна пам’ятка староруського права

Вступ.

План.

Право Київської та Галицько-Волинської Русі.

ТЕМА 3. Лекція 2.

Висновки

Підбиваючи підсумки епохи, можемо констатувати, що у VІІІ-IX ст. слов’янські племена заселили майже всю сучасну територію України. Із заснуванням та розвитком Києва виникають і перші державні утворення – Куявія, Артанія, Валінана, Полунія тощо. Процес становлення великої східнослов’янської держави Київської Русі відбувався в тривалій різноманітній боротьбі за згуртування і підкорення єдиній владі Києва всіх східнослов’янських племен та їх близьких сусідів, у здійсненні київськими князями активної зовнішньої політики, у відсічі ворожих нападів та укладенні мирних і союзницьких угод. Зміцнення Київської держави відбулося за правління князів Олега, Ігоря, Ольги та Святослава.

Визначною подією всієї східноєвропейської історії стало запровадження християнства в Київській Русі за князя Володимира Великого. Цей акт сприяв швидкому піднесенню державного устрою Русі, її міжнародного престижу, писемності та культури.

На XI – початок XII ст. припадає період розквіту Київської Русі. Це період плідної діяльності видатних керівників держави князів Ярослава Мудрого й Володимира Мономаха, період законодавчої діяльності та державної могутності, період інтенсивного формування української народності. Подальший економічний та політичний розвиток суспільства Київської Русі призвів до її роздроблення на уділи, до міжусобних чвар, що послабили країну. Зниження значення Київського князівства як центра держави ослабило його силу. Слабими були Переяславське, Чернігово-Сіверське, Полоцьке, Смоленське, хоча й переживали господарське і культурне піднесення. Сильнішими стали на північному сході Володимирське князівство, на північному заході – Новгородська республіка, на південному заході – Галицько-Волинське князівство. У цих обставинах створилися соціально-економічні умови для формування в майбутньому на землях Київської держави самостійних білоруської і московської народностей. Політично роздроблену, ослаблену Русь у кінці 30-х – на початку 40-х рр. ХІІІ ст. перемогли монголо-татарські завойовники.

Мета: розкрити процес формування права у східних слов’ян. Особливу увагу приділити характеристиці джерел права періоду Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Проаналізувати структуру основних норм права та подати огляд системи права, цивільного, карного та процесуального права.

Вступ

1. Джерела права. „Руська правда” – визначна пам’ятка староруського права

2. Цивільне право: право власності, зобов’язальне право, сімейне та спадкове право

3. Карне право: поняття та склад злочину, класифікація злочинів, мета і види покарань

4. Судівництво (система судів) та судочинство (процес)

5. Право Галицько-Волинської держави

Висновки

Література:

7. Щапов Я.Н. О функциях общины в Древней Руси // Общество и государство феодальной России. – М., 197 с.5. –С. 13-21.

8. Эверс Г.Д. Древнейшее русское право в историческом его раскрытии. – СПб., 1835.

9. Юшков С.В. «Русская правда». Происхождение, источники, её значение. – М.: АН СССР, 1950.

10. Юшков С.В. Нариси з історії виникнення і початкового розвитку феодалізму в Київський Русі. Монографія. – К.: НД, 1992. – 352 с.

11. Юшков С.В. Общественно-политический строй и право Киевского государства. Т. 1. – М.,1949.

12. Ясинский М.Н. «Село» и «вервь» «Русской правды». – К., 1906.

13. Яценко Б.Й. Розвиток державного устрою України-Русі ХІІ ст. // Український історичний журнал. – 1997. - № 3.

 

 

Система права Київської Русі ґрунтувалася на досить широкій базі загальних та партикулярних (особливих) законів.

У названих джерелах не існувало чіткого розмежування на галузі права, але наявні норми можна розподілити на: 1) цивільно-правові; 2) кримінально-правові. У перших йдеться про речове (майнове) право, право володіння та користування. Регламентовано досить значну кількість зобов’язальних дій – купівля-продаж, позика (грошей, продуктів, речей, худоби), найму, поклажі (депозиту) речей, застави. Родинне право складалося зі шлюбного та спадкового. Існував інститут опіки з боку родичів, “добрих людей” та церкви. Норми карного права передбачали досить розгалужену систему класифікації (проти держави, церкви, особи, майна, моралі, родини). Система покарань ґрунтувалася головним чином на штрафних санкціях (віра та продаж). Офіційно смертної кари, побиття на тілі та тюрем не існувало. Але можна було вбити злодія на місці злочину, застосувати принцип таліону (кровну помсту) вбивством чи побиттям. Серед об’єктів правовідносин виступають рухоме й нерухоме майно, худоба, земля, гроші, раби. Суб’єктами були лише вільні люди – за злочин раба відповідав його пан, а вбивство холопа прирівнювалося до знищення майна.

Основним, системоутворюючим джерелом права на Русі були правові звичаї та звичаєве право. Наступними за значенням джерелами права стали: 1) Княжі угоди – міжнародні та міждержавні: Олега 907 та 911 рр., Ігоря у 944 р., Святослава у 971 р. З юридичних джерел велике значення мають саме договори з греками, які визначали взаємні відносини, політичні, військові і торгові, двох держав – Візантії і Русі. У „Повести временных лет” цілком збереглися договори 911, 944 і 971 рр. Крім того, під 907 р. у викладі укладача літопису подаються відомості ще про один договір, відносно автентичності якого існують розбіжності в науковій літературі. Написані спочатку по-грецьки, договори були в той же час перекладені на слов’янську мову. 2) Договори князів між собою на з’їздах (снемах) у м. Любечі, у с. Берестовому, на Долобському озері. 3) Князівська судова практика, договори князів з народом. 4) Князівські устави (закони) землям, містам, окремим станам. 5) Княжі уроки, тобто постанови й узаконення фінансового, податкового та штрафного характеру. 6) Церковні статути (устави) князів Володимира і Ярослава про врегулювання правовідносин між церквою та державою і між церквою та віруючими. 7) Рецепція норм візантійського канонічного та цивільного права, котрі містилися в юридичних збірниках – „Номоканон”, „Прохірон”, „Еклога” „Закон судний людям” та в „Кодексі Юстиніана” (Книга законів). Найбільш відомими „номоканонами” в руській судовій практиці були: „Номоканон Іоанна Схоластика” із 50 титулів і 87 глав, написаний у VI ст.; „Номоканон 14 титулів”; „Еклога” 741 р. імператора Льва Ісавра з 16 титулів; „Прохірон” Константина (VIII ст.); „Закон судний людям” болгарського царя Симеона.

Практичним же джерелом права вважаємо „Руську правду” – визначну юридичну пам’ятку не лише українського права, але й кодексом світового значення. Це перший із збірників руських законів, що дійшли до нас, - джерело не менш цінне та унікальне а ніж літописи, яке демонструє як у зв’язку зі зміною суспільних відносин змінювалися і правові норми, котрі сформувалися протягом Х – ХІ ст. Поза сумнівами і те, що окремі статті „Правди” сягають ще у язичницьку давнину.

Нині існує більше ста її списків, що вельми різняться за складом, обсягом і структурою. До того ж, їхня єдина класифікація відсутня. Назва пам’ятки теж відрізняється від європейських традицій, де аналогічні збірки права одержували суто юридичні заголовки – устав, статут, закон. На Русі в цей час теж були відомі поняття „статут”, „закон”, „звичай”. Але кодекс названо все ж легально-моральним терміном „Правда”, який означає „істина”, „норма”, „право”, „справедливість”.

Появу зводу пов’язують з кодифікацією норм звичаєвого права, яку провів десь між 1016-1054 рр. князь Ярослав Мудрий. Упорядкований збірник мав 18 статей[22] і дістав назву „Правда Ярослава”. Сини князя – Всеволод, Святослав та Ізяслав, продовжили збір та систематизацію норм права, і приблизно у 1068 році з’явилася „Правда Ярославичів” з 43 статей. Обидві вони об’єднуються в першу редакцію (велику групу статей, об’єднаних хронологічно та змістовно) кодексу, яка називається „Коротка правда”. Вперше її відкрив у 1738 році В.М. Татищев, а видрукував 1767 р. А.Л. Шльоцер.[23]

У роки правління Володимира Мономаха (1113-1125 рр.) створено нову редакцію, яка має назву „Розширена правда”, що складається з 121 статті. ЇЇ перше видання здійснив 1798 року І.М. Болтін. Існує також вибірка галузевих (цивільних, кримінальних, процесуальних) норм права для певних судів, яку іменують „Скороченою правдою” (XIV ст.), що збереглася у двох списках XVІІ століття. Поза двох редакцій (короткої та розширеної), як зазначалося, існує більше ста списків Правди, котрі називаються за місцем та автором знахідки, або за місцем зберігання: Троїцький, Академічний, Карамзинівський, Археографічний, Пушкінський. Найстарішим з них є Синодальний (ХІІІ ст.).

Структурно кодекс складається з відповідної кількості статей (43 та 121), котрі не мали нумерації і чіткого поділу на норми галузевого права. Окрім того, іноді одна й та ж стаття регламентує правовідносини різного характеру.

„Правда Ярослава” це найдавніший текст формалізованих старих норм руського права. Окремі дослідники вважають, що в її основі лежить ще давніша „Правда”. Натяк на неї вони бачать у посиланні на „закон руський”, яке є в договорі Русі з Візантією 911 р. Інші дослідники гадають, що під „законом руським” треба розуміти неписане народне (звичаєве) право слов’ян. В обох випадках корені „Руської правди” занурюються аж до ІХ ст. Ця частина Правди не збереглася як окрема пам’ятка. Вона дійшла в складі так званої „Короткої правди” (найбільш відомий Академічний список), до якої ввійшли також „Правда Ярославичів” та деякі інші законодавчі акти (норми вири та статут мостників – ст. 42 і 43).

Отже, „Правда Ярослава” вбирає перші 18 статей „Короткої правди” і цілком присвячена карному праву. Швидше за все, вона виникла під час боротьби за великокнязівський престол між Ярославом і його зведеним братом Святополком Окаянним (1015-1019 рр.). Наймана варязька дружина Ярослава вступила у конфлікт із новгородцями, який супроводжувався вбивствами і побоями. Прагнучи врегулювати ситуацію, Ярослав піддобрив новгородців, „дав їм правду, і устав списав, тако рекши їм: по сєй грамоте ходите яко же списах вам, тако же держите”. За цими словами в Новгородському літописі і поміщений текст найдавнішої Правди.

„Правда Ярославичів” має окремий заголовок („Правда уставлена Руськой земли, егда ся совокупил Ізяслав, Всеволод, Святослав, Коснячко, Перенег, Микифор киянин, Чюдин Микула”). Ізяслав, Всеволод і Святослав – сини Ярослава Мудрого; решта названих у тексті осіб – їхні старші дружинники (бояри). Нарада відбулася „по Ярославі”, тобто після його смерті. Гіпотетично вона могла статися між 1054 (роком смерті Ярослава) і 1073 рр., коли спільна діяльність трьох князів припинилась, і тріумвірат розпався. Ймовірніш всього з’їзд синів Ярослава та їх бояр відбувся ближче до 1054 року, позаяк у „Короткій правді” список учасників з’їзду повніший, ніж у Розширеній. Можливо, якраз через те, що подія відбулася хронологічно ближче до складання „Правди Ярославичів”.

Відтак, „Правда Ярославичів” вбирає ст. 19-43 „Короткої правди” за Академічним списком і дає матеріал для вивчення різних сторін суспільного життя ХІ ст., а почасти і більш раннього часу. На її підставі, зокрема, можна скласти чітке уявлення про формування крупної вотчини – боярського аллоду та княжого домену у ХІ ст. Ця частина Короткої редакції більш складна за змістом і містить у собі кілька князівських законів виданих між серединою ХІ і початком ХІІІ ст., систематизованих і хронологічно перемішаних.

З другої половини ХІ ст. стала формуватися Розширена (або Велика, Широка, Просторова) правда (121 стаття за Троїцьким списком), що склалася в остаточному варіанті у ХІІ ст. За рівнем розвитку юридичних інститутів соціально-господарського змісту це вже досить розвинута пам’ятка права. Поряд з новими постановами вона включала і видозмінені норми „Короткої правди”. „Велика правда” складається як би з об’єднаних єдиним змістом груп статей. У ній представлене карне і спадкове право, ґрунтовно розроблено юридичний статус різних категорій населення, зокрема і холопів. До неї внесено Устав Володимира Всеволодовича Мономаха, складений незабаром по прибутті цього князя до Києва (1113 р.). Щодо часу виникнення цієї редакції „Руської правди” (як і її складових частин), у вчених немає одностайної думки: від 1113 р. до 1209 р. В цілому ж, як видно з грошової лічби, це пам’ятка ХІІ століття. „Просторова правда” зазвичай зустрічається у збірниках церковного права („Кормчие книги” „Мерила праведные”). Найважливіші її списки – Синодальний, Троїцький і Пушкінський. Менше значення має Карамзинівський список.

У ХІІІ – XIV ст. виникла Скорочена редакція, яка дійшла до нас всього у двох списках XVII ст., - 50 статей по ІV Троїцькому списку. Вона являє собою вибірку з „Розширеної правди”, пристосовану для більш розвинутих суспільних відносин періоду феодальної роздробленості та монгольської супремації Русі.

Порівняння тих редакцій, які збереглися, переконало окремих істориків у тому, що Правда не є офіційною збіркою законів. Зовнішня форма пам'ятки (від імені князя в жодній статті не йдеться, а самі князі згадуються в третій особі), переробка окремих статей в бік поступового узагальнення норм, що містяться в них, різноплановість статей у різних списках пізнішої редакції, характерні коментарі до окремих статей – все це дало їм підстави висловити припущення, що Правда – це праця багатьох приватних осіб, здійснена у різний час. Окрім правових звичаїв, до неї увійшли записи окремих присуджень (первинно, у всій своїй казуїстичності), княжі статути, уроки, запозичені з Візантії правові норми.

Цілком впевнено можна лише стверджувати, що джерелами цієї кодифікації стали норми звичаєвого права та княжа судова практика. До числа норм звичаєвого права насамперед належать положення про кровну помсту (ст. 1. КП і РП) і кругову поруку (ст. 19 КП; ст. 4-5 РП). Законодавець виявляє різне ставлення до цих правових інститутів: кровну помсту він прагне обмежити (звужуючи коло месників), або зовсім ліквідувати, замінивши грошовим штрафом (вирою). Кругова порука, навпаки, зберігається ним як політичний засіб, котрий пов’язує усіх членів громади відповідальністю за свого односельця, який вчинив злочин, позаяк „дика віра” накладалася на всю общину. Норми, вироблені княжою судовою практикою, досить численні в „Руській правді”, іноді пов’язуються з іменами князів, які ухвалили їх, - Ярослав, сини Ярослава, Володимир Мономах. Певного впливу Правда зазнала від візантійського канонічного права.

В історичній та історико-юридичній літературі відсутня єдина думка щодо походження, авторства, структури, змісту, характеру „Руської правди”, аспектів її дії на тогочасний соціум та впливу і значення для подальшого юридичного врегулювання суспільних відносин на території сучасної України, Білорусії та Росії. Дискусійний характер носять праці як дореволюційних (до 1917 р.) вчених – Еверса Г.Д., Грушевського М.С., Калачова М.В., Леонтовича Ф.І., Ключевського В.О., Сергієвича В.І., Максимейка М.О., Гьотца Л.К., так і радянських, - Грекова Б.Д., Тихомирова М.Н., Черепніна Л.В., Юшкова С.В., Зиміна О.О., Валка С.М., Рубінштейна М.Л., Рибакова Б.О., Борисьонка С. та ін.[24]

Як би там не було, але незаперечним є факт, що „Руська правда” – це унікальна юридична пам’ятка. Будучи першим писаним зводом законів, вона достатньо повно охопила вельми обширну сферу тодішніх суспільних відносин і є зведенням досить розвиненого феодального права, у якому віддзеркалилися норми кримінального, цивільного та процесуального права. На наш погляд „Правда” є все ж офіційним актом, позаяк безпосередньо в її тексті містяться вказівки на князів, що ухвалювали чи змінювали цей закон, - Ярослав Мудрий, його сини Ізяслав, Святослав, Всеволод, внуки Володимир Мономах, Олег, Святополк, а також на княжих урядовців, державних мужів, котрі брали участь у законодавстві: Коснячко, Переніг, Никифор Киянин, Микула Чудин („Правда Ярославичів”), тисяцькі, Ратибор, Прокопій, Нажир, Мирослав, Іван Чудинович.

Як ми вже зазначали, в історичній та історико-юридичній літературі відсутня єдина версія чи концепція про походження і характер „Руської правди”. Одні вчені не вважають її офіційною, автентичною і оригінальною пам’яткою законодавства, а складеною якимось давньоруським законодавцем чи групою законників для власного використання. Інші називають „Правду” офіційним актом, справжнім документом, твором руської законодавчої влади, але дещо зіпсованим переписувачами, внаслідок чого з’явилося багато її різних списків, котрі різняться кількістю статей, їхнім порядком і навіть змістом.

В.О. Ключевський та М.М. Покровський без жодних на те підстав вважали, що ці „Правди” зросли у містах, писані для городян і селом ніби не цікавляться. Зміст „Правди” спростовує це положення. Так само неслушна думка В. Ключевського про те, ніби „Руська правда” вийшла з церковних кіл. Він спирається виключно на тому, що списки „Правди” дійшли до нас у збірниках церковного права.

В сучасній історіографії одна група дослідників тяжіє до думки про низький рівень соціально-економічного та правового розвитку Київської Русі і, зрештою, скочується до норманської версії походження держави і права у східних слов’ян. Друга група вважає, що юридичне регулювання суспільних відносин у слов’ян мало самодостатній характер і держава виникла поза втручанням варязьких дружин.

Найдавнішою версією є погляд на „Руську правду” як на рецепцію шведського та данського законодавства. Її підтримували Штрубе де Пирмонт у праці „Слово про початок і зміни руських законів”[25], а також М. Карамзін, О. Пресняков та М. Карський. Їхні аргументи та докази ґрунтувалися на простому порівнянні статей „Правди” зі статтями данських і шведських законів, що, звичайно, не може в повній мірі робити їх джерелами „Руської правди”. Принагідно варто вказати, що такі переконані норманісти як Сергій Соловйов та Василь Ключевський не підтримали дану точку зору. Одним із аргументів норманістів, на якому наполягав Є. Щепкін[26], стала пеня (мито, штраф) за вбивство у розмірі 40 марок, про яку згадують данські збірки звичаєвого права. А відомо, що й „Руська правда” передбачає таку санкцію як сплата 40 гривен за убивство. На думку ж Серафима Юшкова в цьому порівнянні є суттєве хронологічне зміщення. Позаяк, „Правда Ярослава” виникла приблизно у 30-і роки ХІ століття, необхідно довести, що пеня у розмірі 40 марок була чинно у Скандинавії в ІХ чи Х століттях, що фактично не можливо.

Окремі вчені дотримуються думки, що джерелами „Правди” стали варварські правди германських народів, зокрема Салічна та Рипуарська правди, а почасти й Саксонська. Одним з носіїв версії був Л.К. Гьотц, на думку якого джерелом найдавнішої „Правди” стала Салічна правда франків[27]. С. Юшков заперечує й цю точку зору наступними аргументами: коли створювалися окремі пласти норм, що ввійшли до „Руської правди” (починаючи з ХІ ст.), Салічну та Рипуарську правду вже забули навіть у тих країнах, в яких вони застосовувалися як чинні джерела права[28]. Дійсно, якщо погодитися з ідеєю Гьотца, то руським законодавцям потрібно було спеціально розшукати і перекласти ці збірки, в той час як простіш всього можна було скористатися діючими капітуляріями.

М. Максимейко також дотримувався ідеї про вплив іноземного права на створення „Руської правди”. Він вважав, що джерелом „Короткої правди” було законодавство візантійського імператора Юстиніана (526-564 рр.). На його думку, саме вчення про право ґрунтується безпосередньо на римському законодавстві. Цього висновку він дійшов на тій підставі, що і руське і римське законодавство має в основі звичаєве право. М. Максимейко також твердить, що упорядники „Руської правди” запозичили диференційовану систему санкцій щодо тяжких та менш тяжких деліктів. Хоча при цьому він не порівнює розмірів і характеру покарань за різні злочини.

Поза сумнівами, „Руська правда”, як і будь-який інший нормативно-правовий акт, не могла з’явитися у вакуумі, не порожньому місці, не маючи підґрунтя у вигляді джерел (форм) права. Адже система права Київської Русі джерелом, тобто засобом існування і виразу норм права, мала правовий звичай – одруження, спадкування, кровна помста, перерозподіл землі, її використання, зобов’язальні дії – угоди тощо. До числа норм звичаєвого права, які увійшли до „Правди”, перш за все належать положення про кровну помсту (ст. 1 КП і РП) та про кругову поруку (ст. 20 КП). Законодавець, щоправда, кровну помсту обмежив, замінивши її грошовим відкупом – штрафом – вирою. До речі, тут бачимо аналог з Салічною правдою франків, котра теж заміняла кровну помсту грошовим штрафом – вергельдом. На відміну від кровної помсти, кругова порука зберігалася, як засіб пов’язки всіх членів общини спільною відповідальністю за протиправні дії свого односельця. „Дика” (поголовна) вира теж торкалася всієї общини.

Відтак, у другій половині ХІ ст. в Середній Наддніпрянщині відбулася уніфікація схожих за складом й соціальною природою „Правд” слов’янських племен в так званий „Закон Руський”, про який знаємо із угоди Олега з візантійськими імператорами (911 р.), юрисдикція якого поширювалася на територію протодержавного утворення придніпровських слов’янських племен з центром у Києві. Ймовірно, він містив норми карного, цивільного, процесуального, спадкового, сімейного права. „Закон Руський” – це якісно новий етап у розвитку звичаєвого права в умовах формування державності. Донині не стихають суперечки про його сутність. Частково він відображений в угодах Русі з Візантією (911, 944 рр.) та в „Руській правді”. Наприклад, в угоді 911 р. записано: „Аще ли ударить мечем или бьеть кацем либо сосудом, за то ударение или бьенье да вдасть 5 сребра по Закону Рускому”.

Покликання русько-візантійських угод на закон молодої Київської держави, чинний поряд з законами могутньої Візантійської імперії, стала темою жвавої дискусії в історичній та юридичній літературі. Так, наприклад, прибічники норманської теорії походження Київської Русі вважали „Закон Руський” виключно скандинавським звичаєвим правом.

В.О. Ключевський гадав, що „Закон Руський” це юридичний звичай і в якості джерела „Руської правди” являв собою не первісний юридичний звичай східних слов’ян як такий, а право міської Русі, котре сформувалося із доволі різноманітних елементів в ІХ – ХІ століттях.

На думку В.В. Мавродіна, „Закон Руський” – це звичаєве право, яке створювалося на Русі протягом століть. Лев Черепнін висловлював припущення, що між 882 р. (завоювання Олегом Києва) і 911 р. (укладення угоди з Візантією) було упорядковано князівський правовий кодекс, необхідний для проведення княжої політики на приєднаних до Київської Русі слов’янських і неслов’янських землях. На його думку, цей кодекс відобразив суспільні відносини уже соціальної нерівності. Це було право ранньофеодального суспільства, котре знаходилося на більш низькій сходинці процесу феодалізації, аніж та, на якій виникла „Руська правда” в її Короткій редакції.

О.О. Зимін також допускав формування в кінці ІХ – на початку Х ст. ранньофеодального права. Він вважав, що в часи Олега ще існувало звичаєве право, а за Ігоря вже з’являється князівське законодавство – „устави”, „покони”, котрі запровадили грошові санкції за порушення права приватної власності, завдання тілесних ушкоджень, обмежили кровну помсту, замінивши її в окремих казусах грошовою компенсацією, почали застосовувати інститути свідків (видоків), зводу, прі (поєдинку). Ці норми і увійшли згодом до Короткої редакції.

Хоча певні висновки О. Зиміна та Л. Черепніна й залишаються дискусійними (про розвиток ранньофеодального руського права в ІХ – Х ст. від правового звичаю і звичаєвого права), їхні спостереження та студії доводять, що „Руська правда” не є простим записом звичаєвого права окремого племені.

Особливо значним виявився вплив на „Правду” візантійського канонічного права. На користь цього твердження можна навести наступні аргументи: „Руська правда” замовчує практику судових поєдинків (прі) котрі поза сумнівом мали місце, позаяк утвердилися ще в „Законі Руському”. Також замовчуються інші суспільні явища, - образа словом, образа жінок та дітей, - які звичайно мали місце, але суперечили церковному вченню і підпадали під юрисдикцію церковних судів. Що, власне, і узаконили Статути Володимира та Ярослава.

Навіть зовнішнім виглядом „Правда” нагадує синоптичний кодекс на зразок „Еклоги”. Це радше твір законознавства, аніж законодавства, щось на зразок „Інституцій” Гая, чи Юстиніана, тобто твір традиції синоптичної кодифікації відомої з римських часів, яка була покликана потребою уніфікації місцевих норм права. Чим власне і стала „Правда”. Джерелом кодексу стала і князівська судова практика та судові (юридичні) прецеденти, про що є згадка в ст. 23 „Короткої правди”: „А за вбивство старшого конюха при тубуні, платити 80 гривен, як установив Ізяслав за свого конюха, коли його убили дорогобужці”. Як бачимо князь, наділений вищою судовою та законодавчою владою, міг по потребі заповнити юридичні прогалини, вирішити колізійну чи певну казуальну ситуацію в суді та поза ним.

Відтак, підведемо певні підсумки сказаного. Як джерело права „Руська правда” використовувалася в судах Київської Русі, Галицько-Волинської держави, Московського князівства та Великого князівства Литовського. Її норми захищали приватну власність, життя, честь і гідність панівних верств суспільства, регламентували земельні, шлюбні, зобов’язальні відносини, визначали види злочинів та встановлювали міру покарання за них, врегульовували правове становище різних груп тогочасного населення. В кодексі чітко виражені норми кримінального права, зокрема покарання за вбивство, образи, крадіжку, зафіксовані найстаріші норми звичаєвого права (зокрема кровна помста) та пізніші норми звичаєвого карного права і княжі настанови.

„Правда Ярославичів”, складена у другій половині ХІ ст., вже спрямована на захист князівського феодального маєтку, земельної власності. Основний зміст „Руської правди” відбиває інтереси князівського господарювання. При порівнянні окремих її частин чітко видно ріст князівської влади і розширення князівського суду. Відбилася в законі і станова боротьба: убивства княжих слуг, розорювання несправедливо встановленої межі, втечі селян та слуг від лихих власників. Оформлення писаних законів, поява княжих суддів ябедників та збирачів штрафів вирників піднесло внутрішню міць і авторитет держави на Русі.

„Правда” настільки добре задовольняла потреби княжих судів, що її включали в юридичні збірки і її списки активно розповсюджувалися ще й у XV ст. Лише в 1468 році видано Судебник Казимира Ягеллона, а у 1497 році Судебник Івана ІІІ Васильовича, які замінили її як основне джерело права на територіях сучасної України та Росії.