Суспільство, держава та право скіфів

ЛЕКЦІЯ

ВНУТРІШНІХ СПРАВ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

 

 

Кафедра теорії та історії держави і права

 

 

з дисципліни „Історія держави і права України”

ТЕМА № 2 „Перші державні утворення у народів Північного Причорномор’я, та Приазов’я (ІХ ст. до н.е. – VII ст. н.е.)”

(2 години)

 

 

для І курсу факультетів кримінальної міліції, міліції громадської безпеки та факультету з підготовки слідчих

Дніпропетровськ – 2006

 

Лекцію підготував доктор історичних наук, професор, професор кафедри українознавства Дніпропетровського державного університету Заруба В.М.

 

Рецензенти:

Фрицький О.Ф. – доктор юридичних наук, професор(ДДУВС).

 

Талдикін О.В. – кандидат юридичних наук, доцент (ДДУВС).

 

Лекція обговорена та схвалена на засіданні навчально-наукового комплексу

_________________________

“____”_____________ 200__р., протокол № ____

 

 

План:

 

Вступ: особливості виникнення державних утворень на території сучасної України

 

1. Суспільство, держава та право скіфів

 

2. Античні міста - держави Північного Причорномор’я

 

3. Боспорське царство

 

4. Протодержави епохи Великого переселення народів

 

Висновки

 

Література для опрацювання:

 

1. Блаватский В.Д. Пантикапей. Очерки истории столицы Боспора. – М., 1964.

2. Виноградов Ю.Г. Политическая история Ольвийского полиса VІІ – І вв. до н.э. – М.: Наука, 1989.

3. Гайдукевич В.Ф. Боспорское царство. – М.–Л: АН СССР, 1949.

4. Гарчев П.І. Первісне суспільство і початок державотворення на території України (до розгрому Скіфського царства). – Сімферополь: Доля, 2001.

5. Геродот із Галікарнасу. Скіфія / Найдавніший опис України з V століття перед Христом. – К.: Довіра, 1992.

6. Зубарь В.М. Херсонес Таврический в античную эпоху (экономика и социальные отношения). – К., 1993.

7. Кадєєв В.І. Про державний лад Херсонеса у перших століттях нашої ери // Український історичний журнал. – Київ. - 1971. - № 9.

8. Павленко Ю.В. Раннеклассовое общество: генезис и пути развития. – К.: Наукова думка, 1989.

9. Хазанов А.М. Социальная история скифов: Основные проблемы развития древних кочевников Евразийских степей. – М., 1975.

 

Вступ :

особливості виникнення державних утворень на території сучасної України.

Розпад первіснообщинного ладу і зародження класового суспільства. Територія України віддавна заселялася людиною. На найдавнішому стійбищі, залишки якого розкопані археологами у селі Королеве Закарпатської області, первісне людське стадо жило близько 1 млн. років тому. Пізніші людські поселення знайдено також на Кирилівській та Мізинській стоянках.

Протягом палеоліту первісне стадо змінилося родовою общиною, люди навчилися виготовляти знаряддя праці, здобувати вогонь, виготовляти одяг, будувати житло. Дальше покращення знарядь праці за мезоліту та неоліту дало поштовх розвитку суспільства, відбувся перехід від привласнюючих форм господарювання – полювання і збиральництва до відтворюючих – хліборобства і скотарства. Першими хліборобами і скотарями у межах сучасної України були племена культури лінійно-стрічкової кераміки та племена трипільської культури. Розвиток господарства поступово спричинив поділ праці на осілих землеробів та скотарів - кочівників. Перший суспільний поділ праці згодом доповнився другим – виокремленням ремесла, що в свою чергу спричинило третій розподіл – розвиток та відокремлення торгівлі. Родова община перейшла від матріархату до патріархату та до утворення великих об’єднань – племен.

Із зростанням продуктивності праці поступово відпала необхідність вести господарство спільно. Вже і сім’я могла справитися з ним. З’явилася власність, що належала включно сім’ї, тобто приватна власність. А відтак, поступово виникла і майнова нерівність між людьми. З’явилися старійшини племен і військові вожді, багаті й бідні, знатні й незнатні, виникли родини, які використовували працю військовополонених – рабів.[1]

Зміни у родовому суспільстві сприяли поступовому об’єднанню розрізнених племен і консолідації їх у державні утворення. Серед ранніх державно-племінних об’єднань, які виникли на території сучасної України, були кіммерійці і таври.

Перші протодержавні утворення пов’язуються з особливою публічною владою, яка відрізнялася від влади всередині роду і племені тим, що організовувалася не за кровною спорідненістю, а за територіальним принципом, мала особливу матеріальну базу у вигляді податків, здійснювалася професійними урядовцями і спиралася на спеціальні установи примусу – армію, поліцію, суд. За формою перші державні утворення мали вигляд східних деспотій з рабовласницьким способом виробництва. Окремі з них належали до так званого азіатського способу виробництва з нероздільною єдністю влади та верховною власністю на землю, природні й людські ресурси, а також пануванням державного апарату над особою, яка не мала перед державою жодних прав.

Джерелами до вивчення ранньої державності та форм права на території сучасної України слугують праці Гомера, Геродота, Птолемея Олександрійського, Гіппократа, Страбона, Плінія Старшого, Корнелія Тацита, Прокопія Кесарійського, Менандра Протектора, Іоанна Ефеського, Маврикія Стратега, Йордана.

Кіммерійці.Вперше ім’я кіммерійців назвав в “Одіссеї” легендарний грецький поет Гомер. Інший давньогрецький письменник та історик Геродот в “Історії” розповідає, що в Північному Причорномор’ї на початку І тисячоліття до н.е. жили племена кіммерійців і таврів. Це перші імена стародавніх мешканців України, які дійшли до нас. В Гомеровій “Одіссеї” є такі слова: “Врешті дістались ми течій глибоких ріки океану. Там розташовані міста і країна людей кіммерійських”.

Походження означених племен до решти не з’ясовано. Окремі дослідники вважають, що це був близький до ранніх скіфів давньоіранський народ, який прийшов через Кавказ на землі України. На думку інших вчених, кіммерійці з’явилися внаслідок поступового розвитку праіранської степової зрубної культури і їхньою прабатьківщиною було Поволжя. Існує також припущення, що це були племена фракійсько-фрігійської (балканської) групи.

Зрештою, кіммерійці були скотарями і землеробами, а їхній племінний союз заселяв велику територію Причорномор’я і Приазов’я від Дністра до Дону – Кіммерію. Вони мешкали в укріплених городищах, ховали небіжчиків за складними ритуальними обрядами, створювали некрополі. Це перший народ, який мав царів, використовував знаряддя з міді, бронзи, заліза, вів торгівлю з греками, кавказькими і малоазійськими народами, здійснював напади навіть на такі далекі і могутні закавказькі держави як Урарту та Ассирія. В битві з кіммерійцями загинув ассирійський цар Саргон ІІ (705 р. до н.е.).

На початку VІІ ст. до н.е. кіммерійському протодержавному об’єднанню завдали нищівного удару численні племена скіфів, які вторглися у Північне Причорномор’я (про них – трохи далі). Кіммерійці частково переселилися до Малої Азії, а частково злилися з прибульцями і робили з ними спільні походи у Середню Азію.[2]

Таври.Ще менше відомо історикам про племена таврів, котрі жили на півдні Криму. Греки характеризують їх як жорстоких і диких людей, що нападали на грецькі поселення в Криму. Таври займалися у долинах землеробством, в горах скотарством, а на узбережжі рибальством. Крім обробки каменю, дерева, металів, знали прядіння і ткацтво. Свої селища вони укріплювали, однак зупинити прихід скіфів, а потім греків, таври не змогли. Значна частина їхнього населення, яке не було винищене завойовниками, розчинилася серед прибульців. Однак таври ще довго зберігали власні звичаї і спосіб життя. Вони ж дали і назву отчому краю – Таврида (Таврія), що дійшла до наших днів. На думку історика П.Гарчева нащадками таврів є слов’янські племена тиверців, що мешкали згодом в південному Побужжі та Подністров’ї.[3]

Сармати.Сармати прийшли на зміну скіфам і мало чим відрізнялися від них. Вони жили родовим ладом (з залишками матріархату) між Доном і Волгою. В ІІІ ст. до н.е. об’єднавшись у військово-політичний союз на чолі з царями та царицями, здійснили напад на Скіфію. Сарматські завойовники завдяки важкоозброєній кінноті витіснили скіфів-кочівників і підкорили місцеве осіле землеробське населення. Частина скіфів пішла на Кавказ і в Малу Азію, а ті, що встигли осісти, залишились разом з сарматами на Придніпров’ї. Ось чому в нашій мові і нині існують слова скіфо-сарматського походження: собака (слов’янське – пес), топор (сокира), хорошо (добре).

Першим повідомив про окремі сарматські племена Страбон. Найбільшими племінними групами цього об’єднання він називає меотів, язигів, сіраків, аорсів, роксоланів, а також савроматів. В письмових джерелах наймення сарматів часто переносилося на скіфів, а Птоломей Скіфію називав Сарматію. Є повідомлення про сарматське угруповання аланів. Сіраки жили в Прикубанні; язиги осіли в Паннонії; центр земель аорсів і аланів знаходився на Нижньому Доні. Сучасну Україну заселили роксолани, а згодом аорси й алани. Тобто, уже в ІІ – І ст. до н.е. сармати населяли велику степову територію. Ім’я сарматів зникло з писемних джерел в І ст. н.е., натомість з’явилася назва – алани – одного з найбільших сарматських племен. Алани утворили державно-племінний союз на узбережжі Азовського моря, між Дніпром і Доном.

У ІІІ ст. до н.е. сармати створили досить потужну державу, засновану на військовій організації, яка завдала удару Скіфському царству. В ті часи вони пережили період розквіту, але нової культури не створили, а перейняли скіфську. На території колишньої Скіфії утворилося нове державне утворення Сарматія, яке існувало з ІІІ ст. до н.е. до ІІІ ст. н.е.[4] Воно стало визначною силою й авторитетом у тодішніх міжнародних стосунках. У Західній Європі тривалий час, аж до ХVІІ століття, Україну називали Сарматією Європейською.

Як і скіфи, сармати займалися кочовим скотарством, жили в кибитках, вели торгівлю з греками і навіть з Індією, Китаєм та Єгиптом. Значні прибутки племінній знаті давали постійні війни. Тісні стосунки мали сармати з грецькими містами - полісами, які виникли у Північному Причорномор’ї. В ІІІ ст. н.е. під ударами римських легіонів та племен готів і гунів сарматський союз припинив існування[5].

 

Утворення і розвиток держави.Велику територію, яку в наш час займає Україна, Геродот та його сучасники у VІІІ – ІІІ ст. до н.е. називали Скіфію.[6] Жили на ній іраномовні скіфські кочові скотарські та осілі землеробські племена, що прибули зі сходу, займаючи велику територію від низин Дунаю до гирла Дону і Приазов’я. Більшість дослідників вважає, що етногенез скіфів відбувся внаслідок взаємодії місцевих кіммерійських і прибулих іранських кочових племен, прихід яких у причорноморські степи датується кінцем VІІІ – початком VІІ ст. до н.е.[7]

Під впливом греків-колоністів скіфи-кочовики перейшли до осілого способу життя, що сприяло поступовому формуванню у них держави. Вже у VІІ ст. до н.е. у скіфів утворюються могутні племінні союзи. Геродот розподіляв скіфські племена на скіфів-орачів (або сколотів ), які жили на правобережжі Дніпра, скіфів-землеробів (лівобережжя Дніпра), скіфів-кочівників (Північне Причорномор’я) та царських скіфів, які розселилися в Криму і в Приазовських степах. По берегах Південного Бугу, поблизу Ольвії, знаходилися елліно-скіфи. Одночасно з ними мешкало і підкорене завойовниками-скіфами місцеве землеробське населення не скіфського походження, далекі нащадки стародавніх трипільців – племена чорнолісько-білогрудівської культури. Царські скіфи вважали всі нескотарські і не скіфські племена цих територій своїми підлеглими й збирали з них данину, грабували близьких і далеких сусідів. Незважаючи на те, що у складі скіфського племінного союзу жили не лише власне скіфи, а й інші племена та різноплемінні групи, які відрізнялися від скіфів за походженням та мовою, цю спільність античні автори називали „Скіфією”, або „Великою Скіфією”.

Хронологічно і політично виділяється Велика Скіфія (VІІІ – ІІІ ст. до н.е.) та Мала Скіфія (ІІІ ст до н.е. – ІІІ ст. н.е.).За окремими підрахунками у період розквіту держави її населення могло складати від 5 до 7 мільйонів чоловік.

Панівне становище серед племен займали скіфи-скотарі, або царські скіфи. Здійснивши разом з кіммерійцями, що до них приєдналися, у середині VII ст. до н.е. переможний похід до Передньої Азії і протримавшись там понад чверть століття, скіфи, зазнавши поразки від тамтешніх народів, змушені були на чолі з царем Мадієм повернутися у Причорномор’я.[8]

У 513 році до н.е. перський цар Дарій І Гідасп зробив спробу завоювати Велику Скіфію. Але за весь похід від Дунаю до Дону він не зміг нав’язати жодного рішучого бою. А скіфи, майстерно маневруючи, виснажували перське військо, завдаючи йому значних втрат. Це змусило Дарія безславно відступити.[9]

У цей час скіфське суспільство зазнало остаточного розкладу первіснообщинного ладу й визрівання класових відносин. Протягом VІІ – ІІ ст. до н.е. писемні джерела фіксують наявність у ньому публічної влади царів. А у ІV ст. до н.е. царські скіфи утворили державу – царство “Велика Скіфія”, – на чолі якої стояв цар Атей. При ньому вперше карбувалися скіфські гроші. Центр держави у ІV – ІІІ ст. до н.е. знаходився у так званому Кам’яному Городищі (Запорізька область). З перемінним успіхом скіфи вели війни з войовничою Македонією. У 339 р. до н.е. скіфське військо, очолене Атеєм, зазнало поразки від армії Філіпа ІІ. Загинув і скіфський цар. Та вже 331 р. до н.е. похід на Скіфію армії полководця Олександра Македонського Зопіріона закінчився повним розгромом і знищенням зайд. У ІІІ ст. до н.е. скіфська державність занепадає. Скіфські царі переходять від завоювань до оборони кордонів від натиску близьких за походженням східних сусідів, згаданих нами вище кочових племен сарматів. Територія Скіфської держави значно зменшилася. Було втрачено панування над частиною степу й лісостепу з хліборобським населенням. Межі Скіфії обмежилися Нижньою Наддніпрянщиною, Тавридою і Нижнім Дунаєм в Добруджі.

Скіфи перенесли столицю до “нового міста” – Неаполя-Скіфського (неподалік сучасного Симферополя). Це був добре укріплений, цивілізований поліс, з високою брамою, з житловими квартирами, а також громадськими спорудами. Поряд зі скіфами в ньому мешкали таври та греки. Місто-столиця проіснувало кілька століть.[10] Відомі й імена двох його царів – Скілур та його син Палак. Найбільшого піднесення в кримський період історії Скіфія досягла у ІІ ст. до н.е. Її царі підкорили Ольвію, змусили платити данину Боспорське царство й міста усього Кримського півострова. Але рабовласництво, що підпирало скіфську державу, вичерпало себе в масштабах ойкумени і десь на зламі ІІ – ІІІ ст. н.е. Скіфіське царство, знищене готами, остаточно розпалося і розчинилось в пітьмі історії.

Відтак, за скіфської доби значні території України стали хоча і невеличкою, але часткою античної цивілізації стародавнього світу.

Суспільний лад.Усе життя скіфи-кочівники проводили в пошуках нових пасовищ для величезних табунів коней, стад худоби, отар овець і кіз. Родина скіфа жила у великих кибитках-возах, вкритих товстою повстю і запряжених двома-трьома парами волів. Бідна сім'я задовольнялася однією кибиткою, багаті ж мали по кілька десятків кибиток, у яких знаходилися не лише житла, а й комори для схову майна, майстерні, господарські служби. Скіфи вправно шили одяг, виготовляли знаряддя праці, побутові речі та особливо добре - залізну і сталеву зброю: короткі й довгі мечі, списи, дротики, пращі, сокири, луки. В їжу вживали солене, сире, варене та в'ялене м'ясо різних тварин, коров'яче, овече і кобиляче молоко, сир, масло, хліб.

У скіфів-кочовиків кожна родина мала отару, стадо корів, але земля, як і у землеробів, належала общині чи племені. Родове самоврядування відігравало провідну роль при розподілі пасовищ, перекочовках тощо. Успіхи в економічному розвитку стали підставою росту майнової нерівності й соціальної деференціації.

Підкорені скіфами-кочівниками землеробські племена жили у добре укріплених городищах, навколо яких споруджувалися вал, частокіл з баштами і викопувався глибокий рів. Землероби вирощували степові та городні культури. У них теж була значна майнова нерівність. Як і кочівники, землероби використовували в господарстві працю рабів. Торгуючи з греками, землеробські племена Наддніпрянщини вперше запропонували на світовий ринок збіжжя – головне багатство української землі.

Родові зв’язки визначили як основу суспільного устрою родову общину, котра складалася з кількох патріархальних сімей. Рід володів землею, виділяючи кожній патріархальній сім’ї ділянку землі за жеребом. Приватної власності на землю не існувало.[11] Розвиток виробництва, ріст майнової та соціальної диференціації і класоутворення сприяли посиленню влади військових вождів, розвитку зародків спадкової та царської влади. Серед вільних общинників, кочових скотарів, осілих землеробів поступово виділилася як пануюча верхівка родоплемінна знать, , до якої належали військова аристократія, дружинники, старійшини родів, царська сім’я, багаті торговці. Саме у їхній власності зосередились основні багатства, кращі ділянки землі, пасовища, величезні стада худоби, табуни коней, раби. Геродот писав про багачів, як про „найблагородніших, що користувалися найбільшим майном”, і про бідноту, - яка належала до „найнижчого походження”.

Важливим каталізатором прискорення формування класової структури у скіфів стала грецька колонізація Північного Причорномор’я, що принесла досягнення античної цивілізації, розвиток торгівлі. Основи родоплемінної структури скіфського суспільства підривалися ростом приватної власності, майновою нерівністю, розвитком рабства.

Таким чином, соціальна структура скіфського етнічного субстрату складалася в цілому з наступних правових груп: а) пануюча верхівка (аристократія – царська родина, воєнна знать, дружинники царя, родоплемінна знать, багаті купці, жерці); б) вільне населення (общинники, міські обивателі); в) невільники(раби-полоняники). Суспільний лад ґрунтувався на приватній власності та рабоволодінні, яке, проте, не набуло такого вигляду, як у греків чи римлян в античному світі і мало зовнішню орієнтацію, позаяк засобом збагачення верхівки залишались грабіжницькі воєнні походи, експлуатація вільних общинників, данників та рабів, торгівля хлібом і полоненими з грецькими полісами.[12]

Найчисленнішу верству суспільства складали вільні общинники, котрі несли військову службу, платили данину, відбували повинності. Особливо у тяжкому становищі знаходилися скіфи-орачі, що втрапили в данницьку залежність від скіфів-кочовиків. За даними Геродота скіфи мали багато жерців, котрі утворили відособлену соціальну групу, окремі представники якої займали досить високе державне і суспільне становище. У Скіфському царстві з центром у Неаполі основна маса міського населення складалася з вільних ремісників, торговців, лихварів. Традиційну для такого типу суспільства найнижчу сходинку посідали раби, які не визнавалися суб’єктами права. Проте, у виробництві рабство не відігравало вирішальної ролі, хоча рабів у скіфів було досить багато. Але вони використовувалися переважно у домашньому господарстві, для охорони худоби, виступали як товар у торгівлі з греками. Головним джерелом рабства були військовий полон, підкорення сусідських народів, купівля на невільницьких ринках, боргове рабство, народження від рабині.[13]

Наочне уявлення про соціальне розшарування, класову структуру, майнову диференціацію, утворення панівного стану в скіфському суспільстві дають археологічні розкопки поховань в курганах скіфської знаті, де виявлено багато золота й цінностей, коштовну кераміку, дорогу зброю і збрую.[14] Мечі, кинджали, військове спорядження коня, жертовні ножі скіфські майстри прикрашали художнім орнаментом і візерунками з широким використанням золота. Значну частину знайдених археологами художніх творів виготовляли на замовлення багатих скіфів висококваліфіковані грецькі майстри. Різко контрастують з „царськими” курганами поховання рядових скіфів під невисокими земляними насипами із скромним набором інвентаря або взагалі без речей.[15]

Державний апарат. Скіфське державне утворення стало одним з перших політико-правових формувань на території сучасної України. За формою правління державу скіфів можна класифікувати як рабовласницьку монархію, за політичним режимом – типовою східною деспотією, за формою державного устрою – федерацією союзів племен. Суб’єктами федерації виступали скіфи (орачі, царські, хлібороби, кочівники), алазони, каліпіди. Царство складалося з округів – номів на чолі з номархами. Власне це були племінні території, населені кочовиками і осілими племенами.

Вища законодавча, виконавча, військова, релігійна, судова та адміністративна влада належала царю, який спирався на урядовців. Найвідомішими з царів стали - Атей, Скілур, Палак, Фарзой, Інесмей. Дорадчими центральними органами влади були рада вельмож та союзна рада. На місцях самоврядування очолювали вожді та обрані народними зборами урядовці.

Влада царя була великою, високосакралізованою, спадковою і абсолютною. Він виконував жрецькі функції як хранитель успадкованих від предків культових реліквій, здійснював судові функції, проводив внутрішню політику, вирішував багато важливих адміністративних питань, карбував монету, самостійно здійснював зовнішню політику. Зокрема, дипломатичні переговори Атея з Філіпом ІІ свідчать, що скіфський правитель відчував себе не менш могутнім і сильним, ніж македонський цар.

Навколо царя утворився апарат державного управління, який включав найближчих родичів правителя, його особистих слуг (головно військових). Найбільш впливові помічники входили до царської ради. Особливу роль відігравала військова дружина та воєначальники. За свідченням Страбона у ІІ ст. до н.е. кримські скіфи перебували „під владою Скілура і його синів з Палаком на чолі”. Синів же у Скілура було чи то шістдесят, чи вісімдесят, які теж забезпечували підтримку царській владі.

Щоправда, поява державного апарату не знищила родової організації. Її пережитки тривалий час давалися взнаки, особливо у місцевому управлінні, де продовжували обирати старійшин та вождів. Тобто, скіфській сходинці розвитку суспільства відповідала організація управління у формі військової демократії, позаяк найважливіші питання розглядалися на народних зборах воїнів. За часів Геродота вони ухвалювали рішення від імені всіх скіфів, обговорюючи важливі питання суспільного життя. Але із зміцненням державності значення зборів занепадало, - вже цар Атей питання престолонаслідування вирішував самостійно.

Значний вплив мали також ради родових старійшин, зокрема союзна рада, в якій особлива роль належала військовим вождям – „царям”, що очолювали скіфське військо під час походів. Їхня влада передавалася у спадщину, але кандидатуру „царя” та його спадкоємця обов’язково затверджували народні збори. Царя шанували як за життя, так і після смерті, про що досить детально і красномовно з різноманітними деталями пише Геродот. Власне, найяскравішим проявом правового звичаю і були похорони померлих, особливо знатних. Коли помирав вождь племені, його тіло вбирали в розкішні шати і возили по всій країні. Жителі зустрічали віз із тілом небіжчика голосним плачем, на знак скорботи відрізали волосся, частину вуха, дряпали обличчя. Потім вождя чи царя урочисто ховали. Вірячи у загробне життя, скіфи клали до могили померлого їжу в дорогоцінних посудинах, побутові речі, його забитих коней у повному спорядженні. Над ямою з труною й принесеними жертвами насипали високу (до 20 м) могилу, яку періодично підсипали наступні покоління по кілька разів. Поруч з царями ховали вбитих дружин чи наложниць, слуг, рабів тощо. В одній з таких могил поховали 500 коней і десятки рабів. Розкопки царських могил показали, що скіфських царів ховали у глибоких і складних похоронних спорудах. У Неаполі-Скіфському гробниця царя, поруч з яким стояли домовини його урядовців і поховання коней, знаходилося у кам’яному мавзолеї.[16]

Джерела і норми скіфського права.Скіфська держава протягом усієї своєї історії залишалася безписемною, тому і фіксації норм звичаєвого права не відбувалося, формалізованих пам’яток права не збереглося, мало маємо також і археологічних і писемних джерел про них. Але знання закономірностей розвитку суспільства дають змогу вченим визначити сутність правових відносин у скіфській державі, які походили від мононорм, табу, звичаїв, обрядів, традицій, культу.

У поглядах на навколишній світ і побут скіфи були прихильниками обожнювання природи та послідовниками міфологічних вірувань, що еволюціонували від давньоіранських культів. Вони не будували храмів чи релігійних споруд. Богам систематично приносили в офіру тварин, а іноді і людей. Жертовні страви варились у великих бронзових казанах, богові війни приносили в жертву кожного сотого бранця. До святкової вечері не допускався той, хто не вбив жодного ворога, а той, хто не показав вождю голови вбитого ним ворога, не одержував своєї долі здобичі. Геродот розповів про звичай побратимства: воїни скріплювали дружбу і братерство чашою вина, у яке додавали власну кров і занурювали зброю. Скіфи – надзвичайно хоробрий і войовничий народ. Вони відзначалися невибагливістю, витривалістю та жорстокістю до ворогів. З убитого ворога здирали шкіру, якою потім обтягували сагайдак.[17]

Правова система пізніших скіфів уже ґрунтувалася на звичаях, рішеннях народних зборів, постановах царів, великий вплив на право справляла релігія. Тому основними джерелами права вже слугували правові звичаї, родові традиції, царські накази, рішення народних зборів. Скіфи за Геродотом уникали запозичення звичаїв від інших народів, особливо від греків. На території Скіфської держави збереглися групи населення, котрі продовжували жити на підставі власних законів. Серед них виділялися племінні союзи таврів у Криму, неври які мешкали південніше Прип’яті.

Норми права захищали приватну власність на худобу, майно, особисті речі та зброю, життя, майно і привілеї царської сім’ї та чиновницько-бюрократичного апарату, кибитки з пересувними житлами, домашні речі, рабів. Розкопки поховань свідчать, що особисту власність складала зброя, знаряддя виробництва, прикраси. Беззастережне право власності на землю належало царю, який встановлював порядок користування пасовищам і землями. Рівень захисту приватної власності законами залежав від майнового й соціального стану власника.

Серед зобов’язальних дій джерела називають угоди обміну, дарування, купівлі-продажу. Договори скріплювалися клятвою з кров’ю, як це робилося, наприклад, при укладанні договору побратимства. Правова регламентація зачіпала податкову систему. Є дані про сплату податків, а відмова від сплати данини вважалася приводом до війни, котра супроводжувалася грабуваннями майна, крадіжкою худоби, захопленням полонених з наступним перетворенням їх у рабів.

Родинно-шлюбне право ґрунтувалося на патріархаті та багатожонстві. Родовід вели по чоловічій лінії, тому у сім’ї панував чоловік, а дружина перебувала у цілковитій залежності від нього й не мала жодних прав на власність чи спадщину. Старша жінка в гаремі займала привілейоване становище. За принципом левірату вдова переходила як майно у спадщину до старшого з братів померлого. Нерівність у сім’ї визначалася й тим, що старші сини у випадку одруження одержували частку майна і право на виділ, ще за життя глави дому, а молодший з синів ставав спадкоємцем батьківського господарства – за принципом мінорату.[18]

В кримінальному праві існувала класифікація таких злочинів, як порушення звичаїв, замах на царя та його владу, неправдива клятва, непокора наказам, перелюбство, вбивство, грабіж, крадіжка, образа (словом і діями). Відомі злочини проти власності, проти особи, проти держави. Найнебезпечнішими деліктами вважалися злочини проти царя (замах на життя правителя, чаклунство проти нього, непокора наказу); неправдива клятва богам біля царського вогнища. Усі вони каралися смертю. Порушення звичаїв і відступ від віри батьків також вели за собою смертну кару винного. Відомо, що були вбиті братами мудрець Анахарсіс та цар Скіл, які дотримувались грецьких звичаїв та обрядів. Самостійним злочином вважалося кривоприсяжництво, яке, на думку жреців, могло спричинити хворобу царя, тому за нього теж карали смертю.

Чітко визначеної системи покарань не існувало. Найбільш поширено застосовувалися кровна помста, страта, конфіскація, штраф, тілесні кари, відрубування руки, вигнання за межі держави.

Судову систему очолював цар, а суд вершили його урядовці, народні збори та вожді. Найбільш небезпечні злочини підлягали розслідуванню, всі інші розглядалися в рамках змагального процесу. Суддя визначав вид покарання, маючи необмежені права в тлумаченні як злочину, так і норми права.[19]

Відтак, роблячи висновки, констатуємо, що у скіфів панував рабовласницький тип держави і права з наступними прикметними рисами:

- економічну основу складав рабовласницький спосіб виробництва;

- політичну основу – диктатура рабовласників на чолі з деспотом, що мав сакралізовану й абсолютну владу;

- соціальну основу – класовий поділ на рабів і рабовласників, де раби не визнавалися суб’єктами права;

- норми права тісно перепліталися з родоплемінними пережитками, ще надто переважали звичаї, традиції, обряди, мононорми, а існуюче право мало класовий характер, й на його формування значно впливала релігія ;

- для процесуальних дій характерна охорона приватної власності, відсутність чіткого формулювання складу злочинів, суддівська сваволя.