Об’єкт, предмет і функції ІДПУ.

Вступ

План

ТЕМА № 1 „Історія держави і права України

ЛЕКЦІЯ

ВНУТРІШНІХ СПРАВ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

 

 

Кафедра теорії та історії держави і права

 

 

з дисципліни „Історія держави і права України”

як наука та навчальна дисципліна”

(2 години)

 

 

для І курсу факультетів кримінальної міліції, міліції громадської безпеки та факультету з підготовки слідчих

Дніпропетровськ – 2006

 

Лекцію підготував доктор історичних наук, професор, професор кафедри українознавства Дніпропетровського державного університету Заруба В.М.

 

Рецензенти:

Коржанський М.Й. – доктор юридичних наук, професор кафедри кримінального права ДДУВС.

 

Голуб А.І.. – доктор історичних наук, професор кафедри російської історії ДНУ.

 

 

Лекція обговорена та схвалена на засіданні навчально-наукового комплексу

_________________________

“____”_____________ 200__р., протокол № ____

Вступ.

1. Об’єкт, предмет і функції ІДПУ

2. Принципи, періодизація та структура дисципліни

3. Методика і методологія пізнання історико-юридичних явищ

4. Історіографія курсу. Огляд джерел та літератури

Висновки.

 

 

Література для обов’язкового опрацювання:

1. Зашкільняк Л.О. Вступ до методології історії. – Львів: ЛОНМІО, 1996. – 96 с.

2. Історія держави і права України. Академічний курс. Том 1. – К., 2004. – С.3-7.

3. Музиченько П.П. Історія держави і права України. Навчальний посібник. – К., 2000. – С. 13-30.

4. Грушевський М.С. Звичайна схема “русской” історії і справа раціонального укладу історії східного слов’янства // Вивід прав України. – Львів, 1992.

5. Кульчицький С.В. Методологія і методика наукового дослідження. – Матеріали до нормативного курсу. – К., 2003.

6. Ксенко І.Б. Українська істотко-юридична наука та “Руська Правда”// Антологія української юридичної думки. Том 2. – К., 2002. – С.7-34.

Історія держави і права України (далі. – ІДПУ) є нормативною історико-юридичною наукою і навчальною дисципліною, яка досліджує та вивчає генезу, становлення й еволюцію різних державних і правових систем, котрі існували в Україні в певні історичні епохи – від найдавніших часів, до сьогодення. Вивчення історії держави і права України передбачає опанування інформаційної бази та методології історико-правового дослідження, сутності і змісту державно-правових феноменів у їхньому історичному розвитку. За предметним спрямуванням ІДПУ є, по-перше, історичною наукою, бо вивчає державно-правові явища в їхній історичній ретроспективі, по-друге, юридичною наукою, позаяк досліджує державні та правові аспекти життя суспільства і, по-третє – суспільно-політичною, оскільки держава і право є феноменом розвитку суспільства і політики.

Завершивши опанування основ дисципліни, курсанти, студенти і слухачі мають знати стан основних проблем науки історії держави і права України; її предмет, методологію і функції; суспільний та адміністративний лад на різних етапах розвитку української державності; систему органів влади, управління і суду в різні часи на території України; основні джерела права України та їх структуру; перешкоди і проблеми, що виникали на шляху будівництва української державності; історію кодифікації права України.

Окрім того, вивчивши курс, вони повинні уміти використовувати історичний досвід минулого держави і права в практичній діяльності під час творення демократичної правової держави в Україні; аналізувати правові акти і інші документи за допомогою різних наукових методів; самостійно робити правильні прогнози в галузі суспільно-політичного життя України на підставі історико-правових знань.

Вивчення історії держави і права України в системі вищої юридичної освіти має велике значення, позаяк, сприяє усвідомленню складної, багатогранної, суперечливої історії українського права і державотворення на теренах сучасної України.

Наука та навчальна дисципліна. Історія держави і права України одночасно є наукою та навчальною дисципліною, а також невід’ємною складовою частиною загальної історії держави і права. В перекладі з грецької мови слово “історія” означає “дослідження”, “знання”, “розповідь”, “оповідання”. Як наука історія прагне кращого розуміння минулого, а тому завжди перебуває в постійному русі до пізнання, зазнає постійних змін та уточнень. Вивчаючи закономірності історичного розвитку, вона прагне виявити глибинні, фундаментальні системоутворюючі причини та їхні наслідки, дослідити явище і розкрити його сутність.

Наука – це система знань, форма суспільної свідомості, складова частина духовної культури суспільства. Це сфера людської діяльності, функцією якої є вироблення, осмислення та теоретична систематизація знань про дійсність, об’єктивну реальність, яка є чи була в минулому. А наукова діяльність – це інтелектуальна, творча праця людини, спрямована на одержання і використання нових знань, котрі фіксуються у наукових працях – доповідях, статтях, монографіях, збірниках документів.[1]

Метою науки є опис, пояснення і прогнозування процесів та явищ дійсності, які складають предмет вивчення науки, на підставі відомих, а також тих, що відкриті нею законів.

Історія держави і права є до певної міри ще молодою наукою. Її виникнення пов’язується з епохою європейського Відродження, коли традиційне римське право перестало розглядатися юристами як довершена система права, придатна для всіх часів і народів В умовах формування в Європі національних держав “corpus juris civilis” й інші римські закони почали розглядати як пам’ятки права і вивчати як історичну спадщину юристів минулого. Французькі юристи і філософи XVI ст. (Куційя., Донек Г.) та представники німецької (геттінгенської) школи права XVIІІ ст. (Пітер Й.,Гуго Г.) започаткували серію історико-юридичних досліджень, які і поклали початок науці історії держави і права. А свого остаточного становлення вона зазнала у другій половині ХІХ століття в головних університетських центрах Європи та Росії. В наукових закладах останньої зародилася і історія держави і права України, про що скажемо далі.

Отже, як наука, ІДПУ вивчає фундаментальні, системоутворюючі закономірності історичного розвитку, намагається встановити головні причини та виявити основні наслідки виникнення, розвитку і падіння державно-правових систем. Метою ж ІДПУ як навчальної дисципліни є ознайомлення курсантів, студентів та слухачів з особливостями історичного, державного та правового розвитку України; вивчити минуле держави і права України, щоб пізнати сьогодення та формувати правосвідомість державно-правового розвитку України, як незалежної, демократичної, правової держави; сприяти формуванню громадсько-політичної позиції майбутнього юриста. Тобто наука вивчає сутність предмета, а дисципліна знайомить нас з предметом як явищем. В даній лекції ми спробуємо детальніше ознайомити Вас з ІДПУ і як наукою, і як навчальною дисципліною.

Об’єкт і предмет. Розуміння сутності історико-юридичної науки можна розкрити через з’ясування її об’єкта, предмета та функцій. Під об’єктом науки (навчальної дисципліни) зазвичай мають на увазі конкретні прояви, сфери, сторони об’єктивної дійсності (реальності). Об’єктом юридичної науки в цілому є держава і право, як об’єктивний прояв суспільної дійсності. Об’єктом же науки ІДПУ є минуле держави і права на території сучасної України різних епох і різних суспільних формацій та політичних утворень. Тобто держава і право в їхній історичній ретроспективі.Під предметом науки розуміють певну частину (зріз, властивість, орган тощо), об’єкта пізнання. Якщо право є системою правил людських взаємовідносин і поводження в організованих суспільних союзах, то у зв’язку з цим, історія українського права є системою правил відносин між членами українського спільного союзу і поводження цих членів при регулюванні своїх взаємовідносин на різних етапах розвитку.

Предметом вивчення для ІДПУ є функції держави (фінансові, адміністративні, військові, економічні, зовнішні, судові, соціокультурні тощо); органи влади – вищі, центральні, місцеві; самоврядування; суспільний устрій та соціальна структура – верстви, категорії, групи, класи на які поділявся управлінський соціум в різни історичні епохи; система права – джерела, галузі, норми; судова система; юридичний побут в цілому; взаємозв’язок державних структур та правових інститутів; зародження та розвиток окремих юридичних категорій, як то: злочин, кара, власність, право.

Отже, предметом нашої наукової та навчальної дисципліни є вивчення загальних закономірностей і характерних особливостей виникнення, функціонування, зміни різних типів та форм держави і права українського народу на всіх етапах його історичного розвитку. А саме: органи влади та управління, органи юстиції, правоохоронні системи, адміністративний устрій та адміністрації, джерела права, кодифікаційні процеси, галузі та норми кримінального, цивільного й адміністративного права, процесуальні дії, окремі юридичні категорії – як злочини, кара, власність, спадщина, шлюб, арешт, ув’язнення тощо, в їхній історичній просторовій та часовій послідовності і конкретності.

ІДПУ зберігає певну самостійність, як наука, маючи власний методичний апарат, чітко виражений об’єкт і предмет дослідження. Проте, вона тісно пов’язана з історією України, а також з такими юридичними науками як теорія держави і права, історія держави і права зарубіжних країн, історія політичних і правових вчень. Вона використовує їхній матеріал, як фонове явище у всіх дослідженнях, водночас постачає їм конкретні історичні та історико-юридичні факти, висновки та узагальнення. Особливості ІДПУ полягають в тому, що і їй доводиться враховувати певні чинники, корі впливали на розвиток державно-правових явищ і змінювали їхню сутність: етичні (українські, російські, літовські, польські, турецько-татарські, австрійські); релігійні (православні, католицькі, уніатські); регіональні (Галичини, Закарпаття, Північної Буковини, Бессарабії, Новоросії, Наддніпрянщини, Криму, Слобожанщини).

Виходячи з вищезазначеного можемо констатувати, що ІДПУ є наукою: а) суспільно-політичною, поза як вивчає такі суспільні і політичні явища як держава і право; б) історичною наукою, адже досліджує закономірності держави та права і їхньому історичному розвитку; в) юридичною – оскільки займається вивченням правових і державних аспектів життя суспільства.

Функції. Під функціями науки розуміють основні напрямки її теоретичного, методологічного, пізнавального та практичного призначення, які вона реалізує в суспільстві з метою його удосконалення та подальшого прогресивного перетворення.

Функції ІДПУ можна окреслити як: а) онтологічну, або пізнання і пояснення історії державно-правових явищ; б) прогностичну - прогнозування стійких тенденцій подальшого державно-правового розвитку; в) наукову - формування ґрунтованих на наукових досягненнях знань про минуле держави і права; г) виховну - виховання національно-державницької свідомості у молоді; д) ідеологічну – розробку фундаментальних ідей про сутність української державності і права, їхню національну вартість, провідні, фундаментальні засади; е) евристичну – відкриття нових фактів і закономірностей розвитку державницьких і правових тенденцій в українському суспільстві; є) навчально-прикладну – застосування здобутків нації у навчальній практиці, в ознайомлені з минулим, у його вивченні, формуванні світогляду, розвитку мовлення, мислення, умінь та навичок у навчанні та науковій праці; ж) дидактичну –

2.Принципи, періодизація та структура дисципліни.

Принципи. Вивчення чи дослідження історико-юридичних суспільних явищ завжди ґрунтується на певних принципах, тобто непохитних засадах і підходах, виходячи з яких й групуючись на яких досліднику вивчає явище та з’ясовує його сутність.

Провідними принципами, методології ІДПУ є:

а) історизм – виявлення закономірностей,розгляд явищ у їхньому історичному розвитку і в конкретних історичних умовах);

б) об’єктивність - правдиве, неупереджене відображення минулого за умови коли дослідник може сформулювати і аргументовано довести власну точку зору на сутність того чи іншого історико-юридичного явища. Саме об’єктивність забезпечує науковість дослідження. Ранньосередньовічний історик Амман Марселін писав, що “історик, який замовчує події, чинить не менший злочиин від того історика, якій їх вигадує”;

в) системність (формування цілісного уявлення про певну державно-правову систему);

г) плюралізм - урахування багатовекторності й багатогранності при формуванні та функціонуванні тої чи іншої державно-правової системи;

д) розвиток чи еволюціонізм - розгляд систем у розвитку від примітивних і простих до більш складних і досконалих, зміна однієї іншою.

Періодизація Періодизація ІДПУ пов’язана з тими епохами, які пройшов наш народ і наша країна в своєму розвитку. В її основу у більшості вчених покладено державно-правовий принцип: зміна форм та історичних типів держав і права на території сучасної України. Більшість виділяє античний, князівський, литовсько-польський, козацький та імперський періоди, часи національної революції 1917 - 1920 рр., час існування радянської України та сучасну незалежну державу українського народу. Свою[2] періодизацію запропонували Р.Ляшенко, Л.Окиншевич, О.Чайковський, В.Гончаренко, А.Рогожин.

Питання про те, які періоди й етапи мав розвиток українського права, пов’язується по-різному. А сама періодизація у вивченні розвитку права потрібна у зв’язку зі зміною правних норм відповідно до культурного стану суспільства, економічного ладу, соціальних відносин тощо. Як один із компонентів суспільного ладу, право розвивається разом із усім соціумом, іноді дещо випереджуючи розвиток суспільного ладу й впливаючи, у зв’язку з цим, на його зміни й еволюцію, іноді, навпаки, відстаючи від розвитку суспільних відносин і через це затримуючи і гальмуючи його. Відповідно до сказаного, правні норми й відносини різних етапів українського суспільства являють собою своєрідний комплекс правних приписів, притаманний для даного часу, але в дальшому процесі змінений, заперечний, замінений іншими вправними приписами.

Сьогодні більшість істориків та юристів намагаються відійти від традиційного для марксистської історичної науки формаційного підходу до періодизації минулого. Але в принципі можна визнати можливість періодизації і за суспільно-економічними формаціями: первісно-общинний лад; рабовласницький лад; феодальний лад; капіталістичний (буржуазний) лад. Більшість схем періодизації історії права відповідає певним етапам, пов’язаним із існуванням, чи не існуванням української державності. Тому є пропозиція ділити його розвиток на епохи: 1) феодальну (X-XV ст.), 2) станової держави (XVІ- серед. ХІХ ст.), 3) модерної держави (ХХ ст.).

Державницька схема дуже зручна саме для історії права як галузі, пов’язаної з організацією суспільних відносин, що в своєму найдосконалішому вигляді – писаному законодавстві – основним джерелом має владу, передусім – державу.

Але, з другого, боку не можна не визнати, що коли керуватися лише цією періодизацією, то принципово неправильно було б підкреслене тільки одне розуміння права – як суми приписів , виданий органами державної влади. Тим часом низка норм і правних відносин не має своїм джерелом приписів державне законодавство. Це насамперед – правні звичаї. Ці норми і ці правні відносини в переважній частині не міняються із змінами політичної влади. Навпаки, вони існують і далі й після цих змін, і більшою мірою залежать від культурного, політичного, господарського, правного ладу тої чи іншої історичної доби, або етапу розвитку певного періоду. А зміни форми влади, навіть такі вирішальні, як втрата своєї державності й перехід країни під зверхність чужинницької влади, в більшості випадків веслі з собою лише зміни окремих норм, порівняно не такі вже й численні.[3]

Якщо так, то при створенні періодизації розвитку держави і права перевагу варто віддати цивілізаційної теорії, згідно з якою певний період історичного розвитку визначається не так об’єктивно-матеріальними, як ідейно-духовними, культурними факторами, не стільки існуючими співвідношеннями класових сил, як надбаними в процесі розвитку уявленнями просвіт, соціальні цінності, добро і зло, правду, і неправду, сформовані стереотипи поведінки.

Ми ж, поєднуючи кращі засади та принципи формаційної і цивілізаційної типології державно-правових явищ суспільства, пропонуємо наступну періодизацію курсу:

1. Державні утворення, суспільство і право стародавніх народів Північного Причорномор’я та Приазов’я

2. Суспільство, держава і право Київської та Галицько-Волинської Русі (ІХ – ХІV ст.)

3. Суспільно-політичний, адміністративний та правовий устрій українських земель у складі іноземних держав (ХIV – XVІІІ ст.)

4. Політичний, суспільний та правовий лад козацько-гетьманської України (ХVII – XVІІІ ст.)

5. Правове становище й адміністративний устрій українських земель у складі Російської і Австрійської імперій (кінець XVІІІ – початок ХХ ст.)

6. Державне відродження і законодавство України періоду Національно-демократичної революції (1917 – 1920 рр.)

7. Встановлення й утвердження радянської державно-правової системи в Україні (1919 – 1939 рр.)

8. Державно-правове становище українських земель у роки Другої світової війни (1939 – 1945 рр.)

9. Українська Радянська Соціалістична Республіка: державний лад та законодавство 1945 – 1991 рр.

10. Державне будівництво і розвиток права України у роки незалежності (1991 – 2005 рр.)

Структура курсу. Згідно із запропонованою періодизацією та навчальними і тематичними планами, структура курсу ІДПУ як навчальної дисципліни наступна. За всіма темами проводяться лекції, семінарські заняття, або семінари-практикуми. Формами контролю є тематичні контрольні роботи, підсумкове тестування, залік (якщо дисципліна викладається у двох семестрах), та кінцевий іспит.

Згідно з принципом системності, тобто вивчення об’єкта (держави і права) в цілісності і системній єдності, матеріал лекції та семінарів побудовано за певною структурою. В логічній послідовності і у тісному зв’язку почергово вивчаються: а) державний механізм та апарат тої чи іншої держави, яка існувала на території сучасної України в різні історичні періоди, функції, повноваження, компетенція органів влади та інститутів держави, її адміністративний поділ та адміністративний устрій; б) судові і правоохоронні органи, їхні функції, компетенція, повноваження, структура, еволюція; в) поділ суспільства на певні групи та соціально-правове становище різних категорій населення; г) джерела (форми) права, їхня історична цінність та практичне значення; д) система права того чи іншого періоду – норми, інститути, підгалузі та основні галузі правових приписів.

Означене покликане забезпечити цілісність сприйняття даної, конкретної епохи, а також створити спадковість і наступність у вивченні всіх тем і періодів курсу як єдиного цілого.

3. Методологія і методика пізнання історико-юридичних явищ.

Історичне пізнання – це нескінченний процес наближення до абсолютної істини, тобто до чистої, ідеальної об’єктивної картини минулого. Мета його – відродити віру, надихнути в неї ідею існування справді вільної від сьогоденної потреби, від пануючого на той час суспільного інтересу історичної науки.[4]Загальна схема пізнавального процесу така:

 

 

 

Методологія. Відтак виникає питання про методику і методологію ІДПУ, з допомогою яких теоретичні принципи пізнання стають практичними знаннями, переходять у площину об’єктивної реальності. Методика і методологія науки – різні категорії, їх не треба плутати, поза як метод (методика) виступає вихідною, базисною субстанцією для методології, як системи підходів до методів дослідження того чи іншого юридичного явища та його сутності. Отже, методологіянауки – це система певних теоретичних принципів, логічних прийомів та конкретного набору методів дослідження предмета науки.

Інтегральних концепцій (методологій) історії (у тому числі й історії права) було декілька: антична натурфілософія; християнський провіденціалізм (томізле); філософія історії (права); романтична історія народів; марксистсько-ленінська теорія суспільно-економічних формацій; історія цивілізацій школи “Анналів”; модернізм; постмодернізм; синергетика тощо. Розглянемо найважливіші з них, котрі мали вплив на формування науки історії права.[5]

В кінці XVIII - на початку ХІХ століття, під впливом ідей Е. Канта, Г. Гегеля та представників школи так званої “німецької класичної філософії”, сформувалися основні напрямки наукових методологій. Зокрема від німецьких істориків-романтиків бере початок “історична школа права” (Ф.К. Савіньї, К.Ф. Ейхгорн), яка виводила закони і державний устрій із національних традицій і звичаїв того чи іншого народу (з так званого “народного руху”). Засновником історико-критичної методології став німецький історик Леопольд Ранке, котрий говорив, що “історію потрібно писати так, як було насправді”, але обмежуватися у дослідженнях виключно державно-політичними і дипломатичними подіями. Саме Л.Ранке запровадив першим нову форму занять зі студентами – семінари, на яких вони під керівництвом викладача займалися критичним вивченням джерел. Провідними методологіями стали також:

а) Позитивізм (М.Вебер), - за яким основа знання – реальний (“позитивний”) факт;

б) соціологія (О.Кант, Г.Спенсер) – суспільство живе і діє за природними законами, котрі і є основою вивчення історії;

в) матеріалізм, діалектичний (природа) та історичний (людство) (К.Маркс, Ф.Енгельс), - джерело розвитку знаходиться в матеріалістичному світі – у природі та самій людині, котра в процесі діяльності пізнає світ, змінює його і сама змінюється разом з ним. У центрі їхньої концепції - лінійний розвиток усіх явищ матеріального світу від простого до складного у вигляді циклічної гігантської спіралі;

г) історична соціологія (Еміль Дюркгейм [6]) – детермінувала соціальний бік історичних явищ, стверджувала визначальну роль сутності закономірностей у суспільстві, котрі підпорядковані власним особливим законам і домінують над окремою особою. Наприклад, поділ суспільства на групи, класи, верстви, вадні стани тощо;

д) французька школа “Анналів” (20-30-ті рр.. ХХ ст.. Л.Февр, М.Блок, Ф.Бордель, Гійц Хьойзінга)[7] – сформулювала теорію “історичний структур”, які формують відповідний менталітет, “культурний тип” суспільства, який у свою чергу видображає певний рівень цивілізованості. Тобто, сукупність соціальний структур, які які сформували певний культурний менталітет (у тому й державно-правовий), і є цивілізація;

е) остаточно цивілізаційний підхід до історичних, державно-правових явищ, сформували представники “Критичної філософії” – Робін Коллінсвуд, Арнольд Тойнбі та Бенедетто Кроче в середині ХХ століття. Вони розглядали минуле як еволюцію соціально-культурних спільнот – цивілізацій, котрі одночасно є творінням людей і первісного світового Духу (надлюдського, або такого, що людина осягнути поки що невзмозі). Цивілізація за А.Тойнбі – є виявом не державного, або національного життя, а насамперед культурно-моральної (правової, релігійної)діяльності соціальних спільнот, об’єднаних єдиним ідейно-релігійним світоглядом.[8]

є) синергетика – створена в останні двадцятиріччя універсальна модель (парадигма, концепція) процесів змін у природі і суспільстві. За нею – світ безперервно змінюється та еволюціонує за нелінійними законами, які до того ж не мають жорсткої детермінації. Діють універсальні механізми самоорганізації як живих так і неживих структур, кторі підпорядковуються одним і тим же законам нелінійного характеру.

Окрім названих, у сьогоднішньому науковому світі існують й інші методології дослідження суспільних явищ та їх сутності. В цілому ж головним змістом і основними компонентами системи підходів є тріада: “історик – історичне джерело – історичне дослідження”.[9]

Методика. Будь-яка із названих методологій (як вчень про методи) використовує певну сукупність, конкретний набір методів, тобто засобів дослідження, інструментів пізнання, які застосовуються для встановлення реального знання про предмет, який досліджується.

Методи історико-юридичного дослідження ми класифікуємо на чотири групи:

І. Філософські – найбільш загальні, світоглядні, які визначають загальний підхід дослідника до явищ природи і суспільства. Таких підходів відомо два: матеріалістичний (діалектичний) та ідеалістичний (метафізичний). Обидва відіграли і відіграють визначальну роль у початках наукового дослідження того чи іншого історика.[10]

ІІ. Загальнонаукові методи – які використовуються в усіх науках і їхній арсенал постійно зростає.До ниї відносимо:

а) логічний метод сходження від простого до складного, від абстрактного до конкретного, і навпаки, аналізу і синтезу, індукції і дедукції;

б) метод єдності логічного та історичного при дослідженні логіки розвитку державно-правових інституцій в конкретних історичних умовах;

в) системно-структурний метод і його різновид структурно-функціональний. Він зобов’язує дослідника розглядати об’єкт пізнання яке систему взаємопов’язаних елементів з певними функціями. Наприклад, людина, як соціальне явище, являє собою складну систему різних функцій, і в той же час сама є маленькою частиною більш складної системи (наприклад сільської громади), котра в свою чергу є теж частиною структури – територіальної громади, а далі й держави в цілому. Не врахувати ці зв’язки , цю взаємозалежність, ігнорувати їх вченому не можна, інакше він одержить спотворене, викривлене відображення об’єктивної реальності.

ІІІ. Спеціально-наукові методи використовуються історичною та історико-юридичною наукою. Серед них найважливішими є:

а) генетичний – послідовне розкриття зародження і розвитку історичних об’єктів. Він є аналітично-індуктивним за змістом і описовим за формою і дозволяє показати причинно-наслідкові зв’язки еволюції явищ. Наприклад, перехід київської державно-правової спадщини до Галицько-Волинського королівства;

б) формально-юридичний (догматичний, юридико-технічний) – припускає вивчення держави і права як таких, у чистому вигляді. Наприклад, щоб визначитися з тим, державою чи не державою було те чи інше станово-територіальне суспільно-політичне утворень (Запорозька Січ), варто з’ясувати чи воно саме себе вважало державою;

в) компаративний (порівняльний) – встановлення закономірностей, подібності

на підставі співставлення, порівняння об’єктів (юридичних явищ, понять, процесів);

г) типологізації – групування фактів, або об’єктів у якісно визначені типи на підставці власних їм ознак. Наприклад типологізація держав як ранньофеодальний-сеньоріальні - станово-представницьки- абсолютні монархії;

д) Соціологічний – вивчення історико-юридичного явища не на рівні абстрактних категорій, а на підставі конкретних соціальних фактів. Наприклад, Гетьманщина як соціальне утворення козацького стану;

IV. Конкретно-наукові методи – застосовуються для дослідження конкретних проблем і переважно не мають розробленої теоретичної частини, а обмежуються лише технікою застосування. Це зокрема:

а) метод фішок – тематичних виносок з джерела літератури;

б) статичний метод – збір кількісних даних з документів чи шляхом анкетування;

Сюди ж можна віднести евристику (збір документів), герменевтику (тлумачення тексту), а також математичний, кібернетичний, психологічний методи, які ґрунтуються на досягненні суспільних і технічних наук, які використовуються у сукупності з названими вище для всебічного пізнання минулого держави і права на території сучасної України.[11]

4. Історія курсу. Огляд джерел та літератури.

Історія дослідження українського права. Українська історико-юридична наука пройшла тривалий шлях становлення та розвитку, від виокремлення в самостійну галузь інтелектуальної творчості до визнання вченим світом та окремого навчально-універсального курсу. Нажаль, донині відсутній єдиний академічний нарис історії самої науки ІДПУ. Окремі статті та розвідки належать М.Василенку[12], Л.Окиншевичу[13], Б.Бабію[14], І.Усенку[15]. Є праці присвячені конкретним персоналіям, історика права – М.Владимирському - Буданову[16], М. Грушевському[17], М.Слабченку[18], М.Василенку[19], Л.Окиншевичу.[20] Проте вони не дають цілісного уявлення про історичний шлях історії українського права. Наразі хоча б схематично, настільки це дозволяють рамки розділу вступної лекції, окреслимо основні етапи та головні здобутки національної науки українського права.

Ми виділяємо сім основних етапів (періодів) у розвитку історії держави і права України, як науки і як навчальної дисципліни. Почергово розглянемо їх та зазначимо провідні тенденції і притаманні риси.

Перший етап – від Київської Русі до кінця XVIII століття, - можна охарактеризувати як літописний період, коли історичні та юридичні знання не виокремилися в самостійні науки і перебували на рівні переказів та збору документів.

Вперше проблему походження України і Русі поставлено на початку ХІІ ст.. автором літопису “Повість временних літ” ченцем київського Печерського монастиря Нестором. Він вчинив спробу відповісти на питання “откуда есть пошла земля Руськая”, яке призначення влади князя, яку він бачив в тому, щоб “володеть по праву”. Наприкінці XVII - початку XVIIІ ст. з’явилися так звані козацькі літописи, авторами яких стали вихованці Києво-Могилянської академії - Самовидець (Роман Ракушка-Романовський), Григорій Граб’янка, Самійло Величко. Їхні праці – це вже спроба переходу від літописання до історичної науки. Власне дослідження історії українського права розпочалося у XVIIІ столітті вченими-правознавцями і юристами-практиками Гетьманщини – І.Борозною, В.Степановичем, Ф. Чуйкевичем, О.Безбородьком, Ф. Давидовичем, котрі виступили авторами-упорядниками збірок українського права XVI – XVIIІ ст.. Означені автори поклали початок формуванню історико-юридичної науки.

Другий етап охоплює першу половину та середину ХІХ століття, коли виник живий інтерес до історії розвитку права кожної осібної нації викликаний творами засновників німецької історичної школи права. Але оскільки український народ не мав в ХІХ ст.. своєї державності, його правне минуле вивчалося лише як матеріал, що входив складовою частиною до правного розвитку інших націй. Тривалий час ця історія розглядалася лише в рамках історії держави і права сусідніх країн, насамперед Литви, Польщі, Росії.

Зокрема в Російський імперії перші синтетичні історико-юридичні праці, були написані німцями з Дерптського (Тарту, Естонія) університету Ф.Рейнцем “опит истории российских государственных и гражданских законов” (М., 1836),Г.Реверсом “Древнейшее русское право в историческом его раскрытии” (СПб., 1835), а також А.Л. Щльоцером і Е.С. Тобіном. При цьому університети ще не мали спеціалізованих кафедр з історії права. Вони з’явилися лише у 1863 році, передбачені як кафедри історії російського права новим університетським статутом.

У середині ХІХ ст.. їхню працю продовжили російськи вчені К.Неволін, Б.Чичерін, К.Кавелін, М. Павлов-Сільванський (“Феодалізм в Росії”), київськи вчені І.Данилович (редактор-упорядник “Свода местных законов западных губерний”) та його учень М. Іванішев (видавець корпусу фундаментальних актів з історії права правобережній України та Волині).

Наприкінці ХІХ ст.. незаперечними авторитетами в галузі історії російського права стали В.Г.Гергеєвич (“Історія руського права”, СПб, 1880; та “ Лекции и исследования по истории руського права”, СПб., 1883) та М.Ф. Владимирський-Буданов (“Обор истории руського права”. К., 1886, Т.1-2 , “Отношение между Литовським статутом и Уложением царя Алексія Михайловича”, “Почерки истории литовко-русского права”), лекційні курси яких вже містили і

 

[1] Добров Г.М. Наука о науке. – К., 1970.

[2] Див.: Музиченько Л. Історія держави і права України...

[3] Окиншевич Лев. Теорія вивчення українського права.// Енциклопедія українознавства. Загальна частина. Том 2. – С.

[4] Крип’янович І.П. Нарис методики історичних досліджень //УІЖ. – 1967. - № 2. –10.

[5] Евсеїв А.В., Лядою А.О. Методологические предпосылки исторических исследований государства и права // История государства и права № 2. – 2002.

[6] Дюркгейм Е. Соціологія і соціальні науки. – Львів, 1910.

[7] Блок Марк. Аналогия истории (ремесло историка). – М.: Наука, 1981.

[8] Зашкільняк Л.О. Вступ до методології історії.-Львів, 1996. – С.18-34.

[9] Том Джон. Стремление к истине. Как овладеть майстерством історика. – М.: Весь мир, 2000. – 296 с.

[10] Рикхерт Г. Философия истории.. – СПб., 1908.єктів.

[11] Див також: Мигдал А.Б., Нетесова Е.В. На пути к истине (О научном методе познания) //Кибернетика живого. Биология и информация. – М.,1984.

[12] Василенко Н.К. історик малоруськой историографии и малоруського общественного строя // киев. Старина. – 1984. - № 11. – С.253.

[13] Окиншевич Л. Історія дослідження українського права // Енциклопедія українознавства. Т 2. – С.630-631.

[14] Бабий Б.М. Очерк правовых исследований в Украинской ССР 1919-1984гг. – К., 1984.

[15] Ксенко І.Б. Українська історико-юридична наука та “Руська Правда” // Анталогія української юридичної думки. Том 2...

[16] Цимбал Юрий М.Ф. Владимирський-Буданов -

[17] Доликевич Я. Михайло Грушевський – історик народницького чи державницького напрямку? // Україна на прізв віки. – К.,2000. – С.65-88.

[18] Заруба В.М. Історик держави і права України академік М.Є.Слабченко. – Дніпропетровськ: Ліра ЛТД, 2004. – 456 с.

[19] Вороненко В.В. та ін. Микола Прокопович Василенко. – К.: Наукова думка, 1991. – 268 с.

[20] Падох Я. Лев Окиншевич – видатний історик.// Н.,1982/83 № ¾ (75-76), - 1 (77,. – С.92-105.)