Пізнання як предмет філософського аналізу

Тема 14. Пізнання як відображення дійсності

Література

Антология мировой философия. т.1. Часть 1,2,3. – К., 1991,1992.

Антология мировой философии. – М., 1969.

Введение в философию: Учебник для вузов. У 2 ч. – Ч.1. / Под ред. И.Т. Фролова. – М.: Политиздат, 1989.

История философии в кратком изложении. – М., 1991.

Краткий очерк истории философии. – М., 1986.

Кузнецов В.Г., Кузнецова И.Д., Миронов В.Д., Момджян К.Х. Философия. Учебник. – М.: ИНФРА – М., 1999.

Мир философия. Часть 1. – М., 1991.

Немировская Л.З. Философия. – М.: МГУ, 1996.

Соколов В.В. Европейская философия XV-XVIII в. – М., 1985.

Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник / Бичко І. В., Табачковський В.Г. Горак Г. І. – 2-е вид. – К.: Либідь, 1994.

Философия: Учебник / Под ред. проф. В.Н. Лаврененко – 2-е издание, испр. и доп. – М.: Юристъ, 1998.

Философия. Часть 1. История философии: Учебное пособие для вузов / Под ред. В.И. Кириллова, С.И. Попова, А. Н. Чумакова. – М.: Юристъ, 1996.

Философский энциклопедический словарь. – М.: Советская энциклопедия, 1988.


[1] Маркс К. Капітал. Критика політичної економії / К.Фаркс, Ф. Енгельс. Твори. – 2-е вид. – Т.23. – с.522.

1Щербатский Д.И. Избранные труды по буддизму. – М., 1988. – с.202.

1 Гегель Г.В. Соч. – М.: 1932. – т.10. – с.69.

[2] К. Маркс, Ф. Енгельс. Твори. – 2-е вид. – Т.20. – с.369.

К. Маркс, Ф. Енгельс. Твори. – 2-е вид. – Т.20. – с.502.

[4] Материалисты Древней Греции. – Госполитиздат, 1955. – с.48.

[5] Там же. – с.48.

[6] К. Маркс, Ф. Енгельс. Твори. – 2-е вид. – Т.20. – с.20.

[7] Материалисты Древней Греции. – Госполитиздат, 1955. – с.49.

[8] Там же. – с.49, 52.

[9] Там же. – с.46.

[10] Материалисты Древней Греции. – Госполитиздат, 1955. – с.168.

[11] Материалисты Древней Греции. – Госполитиздат, 1955. – с.69.

[12] Там же. – с.60-61.

[13] Материалисты Древней Греции. – Госполитиздат, 1955. – с.189.

[14] Материалисты Древней Греции. – Госполитиздат, 1955. – с.69.

[15] Там же. – с.211.

[16] Дынник М.А. Очерк истории философии классический Греции. – Соцэкгиз, 1936. – с.190.

[17] К. Маркс, Ф. Енгельс. Твори. – 2-е вид. – Т.23. – с.379.

[18] Лукрецій. О природе вещей. – М.: Наука, 1954. – с.197.

[19] К. Маркс, Ф. Енгельс. Твори. – 2-е вид. – Т.21. – с.495.

[20] Герцен А.И. Избранные философские произведения. – Т.1. – М., 1948. – с.187.

[21] К. Маркс, Ф. Енгельс. Твори. – 2-е вид. – Т.20. – с.345-346.

[22] История эстетики. Памятники мировой эстетической мысли. – М., 1962. – Т.1. – с.507.

[23] Николай Кузанский. – В 2 т. – М., 1979. – Т.1. – с.73.

[24] К. Маркс, Ф. Енгельс. Твори. – 2-е вид. – Т.20. – с.347.

[25] Джордано Бруно. О причине, начале и едином. – Соцэкгиз, 1934. – с.187-188.

 

1. Пізнання як предмет філософського аналізу.

2. Суб’єкт і об’єкт пізнання.

3. Практика – основа і мета пізнання.

4. Чуттєве і раціональне пізнання.

5. Методи наукового пізнання.

6. Істина і її критерії.

7. Специфіка пізнання соціальної дійсності.

 

Чи пізнаваний світ? Чи здатна людина в своїх уявленнях і поняттях скласти вірну картину дійсності? Людство завжди прагнуло до придбання нових знань. Процес оволодіння таємницями буття є вираження вищих спрямувань творчої активності розуму, що складає велику гордість людства. У процесі пізнання була відкрита незліченна безліч фактів, властивостей і законів природи, суспільного життя і самої людини. Наш розум осягає закони світу не ради простої допитливості, але ради практичного перетворення і природи, і людини, ради задоволення своїх потреб. Знання людини утворить найскладнішу систему, яка виступає у вигляді соціальної пам’яті, багатства її передаються від покоління до покоління, від народу до народу за допомогою механізму соціальної спадковості, культури. Пізнання, таким чином, носить соціально детермінований характер. Тільки через призму засвоєної культури ми отримуємо знання про реальність.

Задумуватися над тим, що таке пізнання, які шляхи придбання знання, людина стала вже в глибокій старовині, коли вона створила себе як щось, що протистоїть природі, як діяча в природі. Згодом свідома постановка цього питання і спроба вирішити його набули відносно стрункі форми, тоді і склалося знання про саме знання. Всі філософи, як правило, так чи інакше аналізували проблеми теорії пізнання.

Теорія пізнання, або гносеологія (від греч. gnosis – знання, пізнання), оформилася разом з виникненням філософії як її фундаментальний розділ. Вона досліджує теорію людського пізнання, форми і закономірностi переходу від поверхневого уявлення про речі до збагнення їх суті, а в зв’язку з цим розглядає питання про шляхи досягнення істини, про її критерії. Але людина не могла б пізнати істинне як істинне, якби не робила помилок, і тому теорія пізнання також досліджує і те, як людина впадає в помилку і яким чином долає її. Нарешті, самим смисловим питанням для всієї гносеології було і залишається питання про те, яке практичне значення має достовірне знання про світ, про саму людину, про людське суспільство. Всі ці численні питання, а також і ті, які породжуються в області інших наук і суспільної практики, сприяють оформленню обширної проблематики теорії пізнання, яка в своїй сукупності і може дати відповідь на питання, що є знання. Знання суті речей дозволяє людині використати їх у відповідності зі своїми потребами і інтересами, переробляти те, що є, і створювати нове. Знати, отже, і означає в самому широкому значенні володіти і уміти. Знання є зв’язуюча нитка між природою, людським духом і практичною діяльністю.

Всяка практична діяльність, всяке реальне перетворення готівково даної природної, соціальної діяльності і самих людей і відносин між ними обов’язково передбачає роботу свідомості, ідеальних планів діяльності. Практика, таким чином, завжди опосредкована свідомістю, ідеально знаходитися з нею в органічній єдності. Однак ведучою ланкою цієї єдності є реальне перетворення дійсності. У процесі такого перетворення подолання труднощів змінюється, удосконалюється, розвивається ідеальний план діяльності.

Знання, що є результатом пізнавальної діяльності людини, може бути науково зрозуміле лише як основа ідеального плану діяльності. Розуміння знання як основи ідеального плану практично перетворюючої діяльності є початковим принципом гносеології, що дозволяє розкривати суть єдності пізнання і дійсності.