Становлення стародавньогрецької філософії

Тема 3. Антична філософія

Література

Введение в философию: Учебник для вузов. Ч.1. / Под ред. И.Т. Фролова. – М.: Политиздат, 1989.

Древнеиндийская філософія. – М.: Изд-во иностр. лит., 1971.

Ерышев А.А., Сластенко Е.Ф. Философия древнего Востока. Уебно-методическое пособие. – К.: КМУГА, 1998.

Лукьянов А.Е. “Дао Книга перемен”. – М.: Наука, 1993.

Переломов Л.С. Конфуций: жизнь, учение, судьба. – М.: Наука, 1993.

Торчинов Е.А. Даосизм. – М.: Наука, 1993.

Філософія. Курс лекцій / Під кер. І.В. Бичко. – К.: Вища школа, 1993.

Філософія. Підручник / За ред. Г.А. Зайченка. – К.: Вища школа, 1995.

Чаттерджи З., Датта Д. Введение в іиндийскую философию. – М.: Изд-во иностр. лит., 1995.

Шуцкий Ю.К. Китайская классическая “Книга пермен”. – М.: Наука, 1993.

 


 

1. Становлення стародавньогрецької філософії.

2. Антична діалектика.

3. Атомістичне трактування буття. Демокріт. Епікур.

4. Ідеалізм Платона.

5. Філософські погляди Арістотеля і Сократа

6. Матеріалізм в Стародавньому Римі.

 

Матеріалізм Стародавньої Індії і Стародавнього Китаю, що оформився як філософський напрям в IX-VI віках до нашої ери, продовжує прогресувати в цих країнах і в подальші сторіччя. Однак з VI віку до нашої ери головним центром стає антична Греція – країна найбільш розвиненого рабовласницького ладу. Традиційно розвиток грецької філософії розглядається як єдиний цикл від її зародження – VI вік до н.е., через розквіт і зрілість (V-IV вік до н.е.), до занепаду. Це зрілість і розквіт, або період классики; захід, або філософія еллінізму і латинська філософія періоду Римської республіки (III-I вік. до н.е.), занепад (I-V вік до н.е.). Ф. Енгельс вказував, що: “в різноманітних формах грецької філософії вже є в зародку, в процесі виникнення, майже всі пізніші типи світоглядів”[2].

У Стародавній Греції матеріалізм виник в боротьбі проти релігії і міфології. Він був представлений спочатку мілетською школою, в яку входили Фалес (біля 625-547 рр. до н.е.), Анаксимандр (біля 610-546 рр. до н.е.) і Анаксимен (біля 588-525 рр. до н.е.). Виражаючи погляди передових, прогресивних шарів класу рабовласників, представники цієї школи виступали проти релігійно-ідеалістичного світогляду.

Матеріалізм в Стародавній Греції, як і в державах Стародавнього Сходу, виник і розвивався в тісному зв’язку із зачатками конкретних знань про природу.

Стародавні грецькі філософи були одночасно і дослідниками. Фалес, Анаксимандр і Анаксимен робили спроби науково пояснити походження Землі, Сонця, зірок, тварин і людини. Ними були висловлені цікаві міркування про рух, величину і форму небесних тіл, про розвиток сонячних затьмарень, про кількість днів в році. Матеріалістична філософія мілетскої школи являла собою єдину, нерозчленовану науку, зміст якої складався з загальнофілософських положень про світ і висловлювання про різні конкретні явища природи.

Родоначальник грецької філософії і науки Фалес розглядав все існуюче різноманіття речей і явищ природи як вияв єдиного, вічного матеріального початку. Такою матеріальною першоосновою всього сущого він вважав воду, стверджуючи, що всі речі виникають з води і, руйнуючись, знову перетворюються у воду. Вода вічна, речі, що утворюються ж з неї, і явища тимчасові, скороминущі. Вода, згідно з поглядами Фалеса, являє собою єдиний субстрат, постійну першооснову всього різноманіття речей і явищ світу і їх вічного кругообігу. Фалес першим в Стародавній Греції піднявся до розуміння матеріальної єдності світу і висловив прогресивну думку про перетворення єдиної матерії з одного стану в інший.

Характеризуючи філософію мілетскої школи, Енгельс говорив, що “тут перед нами вже повністю вимальовується первинний стихійний матеріалізм, який на першій стадії свого розвитку вельми природно вважає єдність в нескінченному різноманітті явищ природи і шукає її в чомусь визначено-тілесному, в чомусь особливому, як Фалес у воді”[3].

На відміну від Фалеса його учень Анаксимандр вважав першоматерією не воду, а апейрон- невизначену по відношенню до будь-кого з можливих своїх станів матерію. Апейрон, вчив Анаксимандр, –це вічна і нескінченна, єдина матеріальна першооснова, що знаходиться в безперервному русі, джерело конкретних речей і явищ. Всі речі і явища виникають з апейрона і, припиняючи своє існування, перетворюються в апейрон же, тобто з якісно визначених стають знову матерією як такою.

Історично цінною стороною у вченні Анаксимандра є його висловлювання про протилежності і їх роль у виникненні речей з апейрона. Анаксимандр стверджував, що речі виникають внаслідок постійного руху апейрона, що приводить до виділення з нього таких протилежностей, як холодне і тепле, вологе і сухе. Завдяки вічному руху апейрона і утворенню протилежностей одні світи і речі народжуються, інші знищуються, у Всесвіті відбувається нескінченний кругообіг світів і речей, не потребуючи ніякого сприяння богів.

Спираючись на своє вчення про протилежності, Анаксимандр зробив спробу дати природничонаукове пояснення видимої частини Всесвіту і намалював наступну картину її виникнення: спочатку з апейрона виділився дітородний початок у вигляді холодного і теплого; з нього утворилася вогненна сфера, яка вдягла навколишню Землю в повітря; потім ця вогненна сфера порвалася і замкнулася в декілька кілець, з яких в свою чергу виникли Сонце, Місяць і зірки. Постановка Анаксимандром питання про протилежності, що виділяються з апейрона, породжуючи світи і речі, свідчить про наявність в його вченні елементів стихійної діалектики.

Останній представник мілетскої школи Анаксимен, продовжуючи філософську лінію Фалеса і Анаксимандра, вів боротьбу вже не тільки з релігією, але і з ідеалізмом, що виникав в Греції. Вічною першоматерією Анаксимен вважав повітря і бачив в ньому джерело виникнення всього, що існувало, існує і буде існувати. При цьому він стверджував, що всі речі і явища виникають з повітря і потім знов в нього перетворюються. У вічному розвитку безмежного повітря Анаксимен бачив головну причину зміни всього існуючого. Одночасно він вважав, що всі різні стани матеріальної субстанції залежать від тієї або іншої міри розрідження або згущення повітря. Він вчив, що безмежне повітря, розріджуючись, стає вогнем, а густішаючи, ущільнюючись, послідовно перетворюється у вітер, хмари, землю і, нарешті, в камені. Всі ж інші речі і явища світу утворяться, згідно Анаксимену, з цих перерахованих вище станів матерії.

Будучи матеріалістом, Анаксимен, однак, віддавав данину епосу і формально не заперечував існування богів. Правда, він стверджував, що боги не вічні і, як і все інше в світі, також виникли з повітря.

У поясненні матеріальної єдності світу філософи мілетскої школи пішли декілька далі перших матеріалістів країн Стародавнього Сходу. Але їм властива і відома обмеженість в порівнянні з індійським і китайським матеріалізмом VII-VI віків до н.е. Ця обмеженість виявилася головним чином в тому, що перші грецькі філософи майже не займалися з’ясуванням питання про причину розвитку матерії і не розробляли проблем теорії пізнання.

Друга половина VI віку до н.е. в Греції характеризується загостренням боротьби між тією частиною суспільства, що відстоювала старі аристократичні порядки в суспільному і політичному житті і прогресивними шарами рабовласників, промисловців і торговців, прихильниками демократичних форм рабовласницької диктатури.

Боротьба, що загострилася в цей період між аристократичними і демократичними групами рабовласників, знайшла своє специфічне вираження і в області ідеології. Якщо раніше реакційна аристократія, борючись з матеріалістичною філософією демократичних груп, спиралася лише на релігію, то тепер ідеологи аристократії стали розробляти ідеалістичну філософію, використовуючи її як “теоретичне обґрунтування” релігії і додаткову, більшь довершену в порівнянні з релігією зброю боротьби проти матеріалістичної філософії.

Першою ідеалістичною філософією античної Греції є піфагореїзм. Родоначальник стародавньогрецького ідеалізму Піфагор (2-а половина VI віку до н.е.) активно виступав проти прихильників рабовласницької демократії і матеріалізму спочатку на своїй батьківщині, на острові Самосі, а згодом, вигнаний звідти за політичну діяльність на користь встановлення диктатури рабовласницької аристократії, перебрався в Південну Італію і в місті Кротоне організував релігійно-політичний союз, що став центром аристократичної реакції і ідеалізму. У кінці VI століття до н.е. піфагорійський союз був розгромлений прихильниками демократії і припинив існування. Однак послідовники Піфагора продовжували свою діяльність ще протягом двох сторіч.

Піфагорійці, фундатори стародавньогрецького ідеалізму, були одночасно і математиками. Як математики вони зосереджували свої зусилля головним чином на з’ясуванні кількісних властивостей і закономірностей природи і досягли в цьому відношенні серйозних успіхів. У ранніх піфагорійців нарівні з характерними для них ідеалістичними релігійно-філософськими положеннями зустрічаються у вигляді зачатків наукове мислення і елементи матеріалізму. Зачатки наукового мислення у піфагорійців отримали своє вираження в формулюванні і доказі відомої теореми про те, що квадрат гіпотенузи рівний сумі квадратів катетів, а також теореми про суму кутів трикутника. Крім того, піфагорійцям належить виявлення залежності висоти тону звучання від довжини струни, відкриття основних гармонічних тонів і можливості вираження їх в числах. Піфагореїзм виник внаслідок одностороннього роздування ролі числа в пізнанні і перетворення його у відірваний від матерії абсолют, в первинну по відношенню до природи реальність. Метафізично підходячи до процесу пізнання, здійснюючи його поза контролем практики, уявно відволікаючись від якісної відмінності конкретних тіл, піфагорійці стали оперувати поняттям тіла взагалі. Відволікаючись від розмірів тіл, вони отримали поняття простору взагалі. Відволікаючись від простору, вони стали ототожнювати його з кількістю взагалі і виражати в числах. Найменшу величину простору, – точку піфагорійці ототожнили з основним елементом числення одиницею, лінію прирівняли до двійки, площину – до трійки, тіло – до четвірки. Внаслідок подібного одностороннього абстрагування, що неконтролюється практикою, піфагорійці настільки роздули значення чисел – уявних образів просторових форм матеріальних речей, що ототожнили їх з речами. Матеріальні речі і явища в останній мірі абстракції стали представлятися піфагорійцями як числа. Відірвавши числа, продукти абстрактного мислення, що виражають в свідомості людини кількісні сторони і закономірності природи, від їх об’єктивного джерела – конкретних речей, що породило і явища, піфагорійці як ідеалісти стали вважати числа первинними, початковими елементами всього сущого.

У боротьбі проти матеріалізму мілетської школи, а пізніше і проти матеріалізму Геракліта піфагорійці стали видавати числа не тільки за першоелементи всіх речей, але також і за основу явищ свідомості, визнали весь Всесвіт, вказував Арістотель, гармонією і числом. Розчинивши весь світ в числах, піфагорійці приписали їм також вирішальну роль і в пізнанні світу, зробили спробу звести процес пізнання до процесу числового вираження пізнаваного.

Приймаючи число за першооснову всіх речей і явищ світу, піфагорійці в своєму трактуванні чисел підходили до ідеалістичної діалектики. Вони, наприклад, вважали, що числа складаються з таких основних пар протилежностей, як визначене і невизначене, парне і непарне число. Ці основні пари протилежностей, в яких перебувають створюючі Всесвіт числа, згідно з вченням піфагорійців, конкретизуються в таких парних протилежностях, як межа і безмежне, єдине і множинне, праве і ліве, пряме і криве, велике і мале і т.п. Перераховуючи протилежності, що покояться, піфагорійці розглядали їх поза рухом, в стані статики. Тому своїм висловлюванням про протилежності вони не внесли в розвиток філософської думки стародавнього світу нічого нового.

Особливу увагу піфагорійці приділяли обгрунтуванню панування гармонії, порядку в природі і в суспільстві.

Піфагорійська філософія, що існувала майже два з половиною сторіччя, зазнала за цей час відомої еволюції. Якщо філософські переконання ранніх піфагорійців являли собою поєднання елементів наукового мислення і релігії, тобто містили відомі раціональні, матеріалістичні елементи, то філософія пізніх піфагорійців виродилася в суцільну містику чисел. У V і особливо в IV віці до н.е. піфагорійці скотилися па позиції прямого, відкритого містицизму. Вони проповідували безсмертя і переселення душ, вважали одиницю як основний елемент числення божественним числом. У числі як ніби першотворені бога піфагорійці бачили той елемент, з якого утворився світ, створюються і будуються всі речі і явища природи. Таким чином, еволюція піфагореїзму, що був першою ланкою в історії античного ідеалізму, являла собою процес його очищення від елементів наукового мислення, що укладалися в ньому і перетворювалися в суцільну містику чисел.