Лекція 1. Перші форми державності на території України у стародавню добу
Література
до лекцій з дисципліни "Туризм з методикою викладання"
1. Алешин В.М. Карта в спортивном ориентировании. - М.: Физкультура и спорт, 1983. - 152 с.
2. Балабанов И.В. УЗЛЫ - Москва, 2003. - 80 с.
3. Бардин К.В. - Азбука туризма. - М.: Просвещение, 1981.
4. Белкина Л.И., Басова Л.М. Блюда из фруктов и ягод // Здоровье, 1981. - №7. - С. 11-12.
5. Берман А.Е. Юный турист. - М.: Физкультура и спорт, 1977. - 159 с.
6. Библиотека экстремальных ситуаций. Сборник №5. - М.: ГИПП Аэрогеология, 1995.
7. Ванханет В.Д., Петровский К.С. - Гигиена питания. - К.: 1982.
8. Винокуров В. К. Безопасность в альпинизме. - М.: Физкультура и спорт, 1983.
9. Воробьев В.И. О рациональном питании. - М.: Знание, 1987.
10. Воробьев В.И. Питание и здоровье. - М.: Медицина, 1990.
11. Голдобин В. и др. Узлы. Рыболов, 1989, №4.
12. Горный туризм. Сост. Тятте Я. - Таллин, Ээсти Раамат, 1980.
13. Грабовський Ю.А., Селезньова Т.В. Змагання зі спортивного туризму. / Навч-метод. рекомендації для студентів факультету фізичного виховання. - Херсон: ХДУ, 2004. -72с.
14. Гранильщиков Ю.В. Семейный туризм. - М.: Профиздат, 1983.-112 с.
15. Дарман П. - Учебник выживания в экстремальных ситуациях. - М..: "Яуза", 2000.
16. Дехтяр В.Д. Основи оздоровчо-спортивного туризму: Навч. посіб. - К.: Науковий світ, 2003. - 203 с.
17. Життя в природі: Пластовий курінь "Вовча ліга", Школа вовченят. Частина 1. - Тернопіль, 2002.- 153с.
18. Закон України "Про туризм". - Київ: Відомості Верховної Ради України, 2001.- № 32.
19. Захаров П.П. Инструктору альпинизма. - М.: ФиС, 1988.
20. Иващенко М.И., Кривоносов М.В. Режим питания здорового человека. - К.: Здоров'я, 1982.
21. Ивнев П.В. С крючком, мормышкой и блесной. - Н.Новгород: ГИПП Нижполиграф, 1995.
22. Карманный справочник туриста / Автор-сост. Ю. А.Штюмер. - 2-е изд. с изм. и доп. - М.: Профиздат, 1982. - 224 с.
23. Ключникова М.И. Еще раз о продуктах питания. - М.: Знание, 1991.
24. Кодыш Є.М. Соревнование туристов. - М.: ФиС, 1990.
25. Косенко В.М. Групові багатоденні пішохідні мандрівки. Практичний порадник. -Вид-во Семенко Сергія "Мустанг", 2002. - 240 с.
26. Коструб А. А. Медичний справочник туриста. - М.: Профиздат, 1988.
27. Кузьмина М. А. Макраме. - М.: ПК Алтай, 1994.
28. Литвин Я.С. Сюжетні ігри та імітаційні вправи для дітей - К.: Здоров'я. 1980.
29. Линчевский Э.Э. Психологический климат туристской группы. -М.: Физкультура и спорт, 1981. - 111 с.
30. Луцький Я.В. Туризм для всіх. Ів.-Франківськ, 1996.
31. Лысогор Н.А. Питание туристов в походе. - М.:, 1980.
32. Маринов Б. Проблемы безопасности в горах. Пер. с болг. Коренькова А.М.М.: ФиС, 1981.
33. Моргунов Б. П. Туризм. Учеб. пособие для студентов пед. ин-тов по специальности №2114 // Физ. воспитание. - М.: Просвещение, 1978. - 166с.
34. Остапец А.А. В походе юные. - М.: Просвещение, 1978.-95с.
35. Пасечный П.С. На туристской тропе. - М.: Физкультура и спорт, 1986. - 95 с.
36. Питание в туристическом путешествии (метод. Рекомед.) - М.: 1975.
37. Прейгер Д., Малярчук І. "Розвиток іноземного туризму в Україні в контексті розбудови міжнародних транспортних коридорів" // Економіка України, № 6 (червень) 2001 p., c.20-28.
38. Расторгуев. Карабиние узлы. - М.: 1995.
39. Романенмо О.В. Туризм та спортивне орієнтування: Навчально-методичні рекомендації. - Київ: КУТЕП, 2003. - 74с.
40. Серба Т.Б. Техніка безпеки змагань зі спортивного туризму: Методичні рекомендації. - Тернопіль, 2003. - 16с.
41. Серба Т.Б. Ситуаційні задачі як метод навчання та контролю знань у гуртках спортивного туризму. Навчальний посібник. - Тернопіль, 2001.
42. Серба Т.Б. Навісні переправи у спортивному туризмі. Навчальний посібник. - Тернопіль, 2001.
43. Ситник С.І., Грушко B.C., Цимбал Н.М. та ін. Невідкладна допомога (ситуаційні задачі). - Метод. рек. для студ. педвузів і вищих закладів, шкіл. - Тернопіль 1999.
44. Скалій О. В. Основи туризму. Навч. посібник. - Т.: ТДПУ, 2003- 102с.
45. Скрягин Л. Н. Морские узлы. М. Транспорт, 1994.
46. Спортивний туризм. - Правила змагань. -К.:, 1998.
47. Спутник туриста. Сост. Вахлис К.И. - К.: Здоровье, 1983. - 352с.
48. Столмакова А.І., Мартинюк І.О. Азбука харчування. Лік. Харч. - Львів, 1991.
49. Стрелец В.Г., Алфимов Н.Н., Белоусов В.В. Туризм и здоровье. - Л.: Знание, 1982. - 32 с.
50. Туризм в школе: Книга руководителя путешествия/ И.А. Верба, С.М.Голицын, В.М.Куликов, Е.Г.Рябов. - М.: ФиС, 1983. - 160с.
51. Туризм и спортивное ориентирование. Учеб. для ин-тов и тех-мов физ. культ. / Сост. Ганопольский В.И. - М.: ФиС, 1987. - 240 с.
52. Тыкул В.И. Спортивное ориентирование: Пособие для руководителей кружков и внешк. учреждений. -М.: Просвещение, 1990. - 159 с.
53. Школа альпинизма. Сост. Захаров П. П., Степенко Т. В. М.: ФиС, 1989.
54. Энциклопедия туриста. Гл. ред. Тамм Е.И. - М.: Научное издательство "БРЭ", 1993.
55. Юденич В.В. Первая помощь при травмах - М.: Медицина, 1979.
56. Ягодинский В.М. Пищевые отравления: первая помощь и профилактика - М.: Знание, 1984.
57. Ярошенко М.Б. та ін. Військова топографія (навч. посібник). - Тернопіль: Укрмедкнига, 1999.
Мета: ознайомитись з найдавнішою добою в історії України, коли людство виявило свій потужний потенціал у сфері винаходів, як у матеріальній галузі, так і у сфері соціальних відносин.
Завдання:
- встановити періодизацію найдавнішої історії України;
- охарактеризувати життя первісних людей в такі археологічні періоди, як палеоліт, мезоліт, неоліт, енеоліт, бронзовий вік;
- простежити вплив античної цивілізації в Північному Причорномор’ї на соціально-політичний розвиток, економіку, культуру віддалених племен, в тому рахунку слов’янських.
План лекції:
1. Форми організації суспільства в кам’яному та бронзовому віках.
2. Виникнення і розвиток елементів державності у найдавніші часи.
3. Античні міста-держави Півдня України.
4. Державні утворення східних слов’ян.
Ключові терміни і поняття: неандерталець, кроманьйонець, антропогенез, рід, поліс, анти, археологічні пам’ятки.
Проблема генезису українського народу та його держави викликає постійний інтерес. Заселення території сучасної України первісною людиною відбулося в епоху раннього палеоліту, майже 1 млн. років тому. Первісне людське стадо стало першою формою соціальної організації. Воно базувалось на основі кровно-родинних стосунків. Основні знаряддя праці та форми господарства у найдавніших людей. Зміни в природі в період середнього палеоліту.
В період пізнього палеоліту (35-10 тис. р.) завершується процес фізичного та розумового формування людини сучасного типу – Homo sapiens. Новим явищем цього періоду стало виникнення господарсько-побутових комплексів. Виникнення родового ладу. Матріархат. Неолітична революція. Перехід до землеробства і скотарства сприяв розквіту племінної організації суспільства, зародженню інститутів родової влади.
У мідно-кам’яному віці (4-3 тис. до н.е.) відбулося поступове витіснення кам’яних знарядь праці мідними, а також перехід від мотижного землеробства до ранніх форм орного.
В Україні вищого рівня розвитку в добу енеоліту набула трипільська культура (ІV – III тисячоліття до н.е.), її назва походить від села Трипілля біля Києва, де київський археолог В. Хвойка провів свої знамениті розкопки.
Вона була поширена на величезній території: від Верхньої Наддніпрянщині і Надчорномор`я. Проіснувала протягом двох тисячоліть (4-3 тис. до н.е.) і досягла високого, як на той час, рівня розвитку. Утворилася трипільська культура на основні давніших автохтонних культур та неолітичних Балкано-Дунайського регіону і несла в собі традиції перших землеробських протоцивілізацій Близького Сходу та Південної Європи. В Україні виявлено величезну кількість – понад тисячу – пам’яток трипільської культури.
Поселення зводились на відкритих місцях, без оборонних споруд. Вони мали форму кола, середина залишалась порожньою й використовувалась як загін для худоби. Хати будувались каркасні, до 140 кв. м площею. Стіни розписувались яскравим орнаментом. Житло було поділене на окремі кімнати, які призначались для різних членів родини. Хату опалювали зведеною з глини піччю. У ній могло прожити до 20 осіб.
Трипільці мали досить розвинуті (релігійні вірування) та поховальні обряди. В їхніх житлах знайдено жертовники, що мали форму рівнокінечного хреста. Цей хрест розмальовувався вохрою і був прикрашений концентричними колами. Він знаходився на підвищенні, а біля нього розташовувались антропоморфні фігурки. Хрестовидні підвищення слугували місцями жертвоприношень богам, яким поклонялись трипільці.
Трипільська культура була провідною серед енеолітичних племен Східної Європи і прискорила розвиток відсталіших племен, що населяли Північну та Північно-східну Україну. Трипільська культура – це виникнення на теренах України розвинутого землеробсько-скотарського господарства, мистецтва, житло – і містобудівництва, ремесел, перших металевих виробів з міді, високохудожніх творів мистецтва й складних ідеологічних уявлень. Наші далекі предки вже в 4 тис. до н.е. володіли культурою, яка мало в чому поступалася раннім цивілізаціям 5-4 тис. до н.е. на Стародавньому Сході.
Кліматичні зміни (похолодання, посушливість), порушення екологічного балансу, викликане екстенсивним веденням господарства, протистояння трипільських общин західного і східного регіонів, зростаючий тиск на землі трипільців кочових скотарських племен привели до занепаду трипільської культури на поч.. ІІ тис. до н.е.
У кінці Х – початку VII ст. до н.е. степи України займають кіммерійці – найдавніші племена з відомих на території нашої країни, назва яких збереглася у писемних пам’ятках.
Головним заняттям кіммерійців було кочове скотарство. Їхня матеріальна культура і побут відомі, головним чином, за похованнями. У кіммерійців виділилася і сформувалася панівна верхівка, в руках якої зосереджувалися влада і багатства. Високоякісна бронзово-залізна зброя та досконале кінське спорядження, які часто зустрічаються у похованнях, свідчать, що війна для кіммерійців була однієї з галузей господарства. Найпоширенішою зброєю у цих войовничих племен були луки, стріли й мечі.
Зв’язки з Урату, Ассирією та Лідією сприяли державотворчим процесам у кіммерійському суспільстві, але утворити повноцінну державу їм так і не вдалося. Внаслідок могутньої навали скіфських племен кіммерійці були витіснені з Причорномор’я, частина з них мігрувала, частина – була асимілювана скіфами.
У другій половині VII ст. до н.е. скіфи підкорили більшість місцевих жителів причорноморських степів і утворили політично консолідоване об’єднання племен – Велику Скіфію. Панівне становище у країні належало царським скіфам, які вважали решту населення своїми рабами. Суспільні відносини у Скіфії еволюціонувала від патріархально-родових до рабовласницьких.
Відомості про скіфів залишилися в ассирійських і грецьких писемних джерелах. Особливу наукову цінність для вивчення скіфів має «Історія» знаменитого грека Геродота, «батька історії», який у першій половині V ст. до н.е. здійснив подорож у скіфські землі. Від Геродота до нас дійшли докладні відомості про розселення, заняття, побут і звичаї скіфів.
Скіфські племені об’єднання перебували на ранньому етапі кочівницької державності, що досягла періоду розквіту і могутності у IV ст. до н.е., за царя Атея. Скіфи, з’явившись на історичній арені, зарекомендували себе як могутня військова сила. Умілі стрільці й вершники, вони брали найактивнішу участь у житті тогочасного світу –на величезних просторах від Північного Причорномор’я до Південно-Східної Азії. У результаті об’єднання скіфських племен утворилася держава – Скіфія, що підкорила місцеве населення на великій території між Доном і Дністром.
Згідно зі свідченням Геродота, скіфи поділялися на так званих царських скіфів, скіфів-кочівників, скіфів-землеробів та скіфів-орачів.
Вивчення вченими численних курганних поховань (Чортомлик, Солоха, Гайманова та Товста могили) свідчать про багату культуру скіфів. Великий внесок у дослідження скіфської історії зробив видатний археолог Б. Мозолевський. Саме він у 1971 р. знайшов у кургані Товста могила біля м. Орджонікідзе на Дніпропетровщині всесвітньо відому нині скіфську пектораль IV ст. до н.е., яка вважається найзначнішим археологічним відкриттям ХХ ст. на території України.
Знахідки у курганах розкривають картину майнового розшарування скіфського суспільства, його зв’язки з античною цивілізацією, релігійні вірування тощо.
В історії скіфів значною подією була війна проти могутнього перського царя Дарія І, який у 514-513 рр. до н.е. здійснив похід проти царських скіфів. Виявивши неабиякі військові здібності, скіфи завдали поразки завойовникам.
Однією з причин загибелі у IV ст. до н.е. скіфської держави вчені вважають загрозу армії царя Македонії Фліпа ІІ, а згодом його сина Олександра Македонського західним кордонам Скіфії. На сході скіфи постійно відбивали напади племен сарматів. Під таким тиском скіфи з часом змушені були поступитися своїми землями, хоча скіфське царство у Криму (Мала Скіфія) проіснувало до ІІІ ст. до н.е.
Починаючи з ІІІ ст. до н.е. тривалий період в історії України був пов'язаний з племенами сарматів (савроматів), які витіснили скіфів з більшої частини Північного Причорномор’я . В історичних джерелах також є повідомлення про сарматське плем’я аланів. Сармати, як і скіфи, належали до іранського етносу. Вже у ІІ-І ст. до н.е. вони займали степи між Дніпром і Доном, а на початку нашої ери розселилися аж до кордонів Римської імперії.
Сарматська культура відома нам за тіло покладними похованнями. Основою господарської діяльності сарматів було скотарство, важливу роль відігравали промисли, ремесло, торгівля. Особливістю соціального розвитку сарматів було те, що жінка посідала високе почесне місце у суспільстві. Геродот навіть розповідає легенду про походження сарматів, які вели свій рід від амазонок. Сарматські жінки були воїнами, виконували функції жерця, посідали верховні родові та племінні посади.
У середині ІІІ ст. до н.е. військова могутність сарматів була послаблена готами – племенами східних германців, а у IV ст. – гунами.
Скіфському періодові у степах Північного Причорномор’я відповідає час існування грецьких міст-колоній (полісів). Грецька колонізація (організація поселень за межами своєї країни) була зумовлена відносним перенаселенням материкової та острівної Греції, посиленням майнової нерівності, обезземеленням значної частини дрібних селян, загостренням соціальної боротьби у грецьких містах. Усе це призводило до еміграції греків у інші регіони, у тому числі на узбережжя Чорного моря та у Крим.
Найвідомішими грецькими поселеннями були Тира (у гирлі Дністра), Ольвія (на Бузькому Лимані, неподалік від сучасного Миколаєва), Херсонес (у південно-західній частині Криму, поблизу сучасного Севастополя), Феодосія тощо. Грецькі міста-колонії були рабовласницькими республіками (аристократичними або демократичними). У кінці V ст. до н.е. виникло Боспорське царство – монархія, – столицею якого було місто Пантікапей (на місці сучасної Керчі).
В античних державах значного розвитку набули землеробство, яке доповнювалося виноградарством та садівництвом, ремесла, торгівля, архітектура, мистецтво. Скотарством греки майже не займалися, оскільки мали тваринні продукти від кочівників – скіфів та сарматів, з якими вели торгівлю. З території сучасної України греки вивозили перш за все хліб, а також рабів, вино, сіль.
З ІІІ ст. до н.е. почалася загальна криза античного суспільства (праця рабів стала невигідною, значно зменшилися обсяги внутрішньої та зовнішньої торгівлі). Крім того, смертельного удару полісам завдали напади готів та гунів.
Існування протягом тисячоліття у Північному Причорномор’ї та Криму античної цивілізації мало велике значення. Вона сприяла розвиткові економіки, суспільних відносин та культури місцевих племен, що прискорювало в них процес розкладу первісного ладу. Зв’язки з греками на тривалий час визначили південний напрямок слов’янської цивілізації, що в пізніші часи сприяло тісним зв’язкам Київської Русі та спадкоємці грецької культури – Візантії.
Перші згадки у писемних джерелах про ранньослов’янські племена зустрічаються у творах римських вчених І ІІ ст. н.е. Плінія Старшого, Тацита, Птоломея, де слов’яни фігурують під назвою резиденти (венети). Найпоширеніше ранньослов’янська історія викладена у творах візантійських хроністів Йордана і Прокопія Кесарійського. Вони сповіщають, що у VI ст. вже існувало три гілки слов’ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров’я) і слов’яни (Подунав`я). Отже, слов’янство як самостійна етнічна спільнота вийшло на історичну арену на початку І тис. н.е. Більшість сучасних вчених вважає, що початок формування окремих слов’янських народів і, зокрема, проукраїнського етносу було покладено процесом розселення антів та склавинів. Саме антів видатний український історик М. Грушевський вважав предками українського народу.
Система господарювання східних слов’ян базувалася на землеробстві. Підвищення продуктивності праці й зростання виробництва додаткового продукту сприяли кардинальним змінам у соціальній сфері. Розгортається процес розпаду родових патріархальних зв’язків і відбувається перехід до сусідської територіальної общини. На чолі стояла Рада племінних старійшин. Військова та племінна знать дедалі більше концентрує у своїх руках цінності, багатства, використовує працю рабів та збіднілих общинників (смердів). Все це створює передумови для активного державотворчого процесу.