Формально-граматичний аспект аналізу речення
Література до теми
Лекція № 7
Запитання. Завдання
1. У чому полягає сутність синтаксису як науки і як синтаксичної будови мови?
2. Розкрийте погляди мовознавців на об’єкти синтаксису.
3. Чому речення є центральною синтаксичною одиницею, а словосполучення і мінімальна синтаксична одиниця підпорядковані йому?
4. Назвіть аспекти вивчення синтаксису. У чому сутність функціонального синтаксису?
5. Які синтаксичні одиниці є конструкціями?
6. Розкрийте поняття елементарності/неелементарності синтаксичних одиниць.
7. Назвіть типи синтаксичного зв’язку в межах словосполучення, простого і складного речення.
8. У чому специфіка предикативного зв’язку? Назвіть його диференційні ознаки.
9. Охарактеризуйте різновиди підрядного зв’язку (прислівний, детермінантний, опосередкований). Назвіть його диференційні ознаки.
10. З’ясуйте специфіку сурядного зв’язку. Встановіть його диференційні ознаки.
11. У чому сутність семантико-синтаксичних відношень? Як вони пов’язані із синтаксичними зв’язками?
12. Які семантико-синтаксичні відношення є первинними, а які вторинними? Проілюструйте це на конкретних прикладах.
13. Які синтаксичні одиниці виявляються у сфері мови і сфері мовлення?
14. У чому виявляється зв’язок синтаксису з лексикою і морфологією?
Тема: Речення як основна одиниця синтаксису.
План
1. Речення і його основні ознаки.
2. Речення і судження.
3. Аспекти вивчення речення.
4. Парадигма речення.
5. Семантико-синтаксична та формально-синтаксична типологія простого речення.
1. Виноградов В. В. Основные вопросы синтаксиса предложения// Вопросы грамматического строя. М., 1955.
2. Вихованець І. Р. Граматика української мови: Синтаксис. – К., 1993.
3. Вихованець І. Р., Городенська К. Г., Русанівський В. М. Семантико-синтаксична структура речення. – К., 1983.
4. Загнітко А. П. Теоретична граматика української мови: Синтаксис. – Донецьк, 2001.
5. Золотова Г. А. Коммуникативные аспекты русского синтаксиса. – М., 1982.
6. Леонтьев А. А. Высказывание как предмет лингвистики, психолингвистики и теории коммуникации// Синтаксис текста. – М., 1979.
7.Мірченко М. В. Функціональний аналіз синтаксичних одиниць (словосполучення, просте речення). – К., 1997.
8. Шульжук К. Ф. Синтаксис складного речення. – Рівне, 2000.
1. Речення і його основні ознаки.
У мовознавстві існують різні підходи до трактування речення як синтаксичної одиниці. Сьогодні в лінгвістиці відомо до 600 визначень речення. Одним із найвідоміших є визначення В. Виноградова. Він визначає речення як інтонаційно і граматично оформлену найменшу комунікативну одиницю, що служить головним засобом формування, вираження думки, вольових почуттів і емоцій.
О. М. Мельничук тлумачить речення як „основну знакову одиницю мовлення, яка формується з мовних знаків нижчого порядку (лексичних, фразеологічних і синтаксичних) і відзначається внутрішньою цілісністю і зовнішньою автономністю, виступаючи поза контекстом у ролі закінченого відрізка мовлення і виділяючись у контексті на єдиному рівні членування”.
І. Вихованець при визначенні речення бере до уваги семантико-синтаксичні, комунікативні, мовні та мовленнєві показники, що є цілком закономірним з урахуванням різних аспектів вивчення речення.
Речення – мінімальна комунікативна одиниця, яка оформлена за законами певної мови і є відносно завершеною одиницею спілкування і вираження думки.
Більшість мовознавців як основну ознаку речення виділяє предикативність.
Предикативність – комплексна синтаксична категорія, що виражає співвіднесеність повідомлення з дійсністю і формує речення як комунікативну одиницю.
Реалізується вона в категоріях модальності і синтаксичного часу, які нерозривно пов’язані, тобто комплексність предикативності виявляється в єдності цих двох синтаксичних категорій. Предикативність як граматична категорія охоплює ті властивості речення, що репрезентують повідомлюване як реально здійснюване в теперішньому, минулому чи майбутньому часі або як ірреальне, тобто можливе, бажане тощо. Такі граматичні значення об’єднуються спільним значенням стосунку повідомлюваного до дійсності. Це спільне значення називають м о д а л ь н і с т ю.
Значення модальності нерозривно пов’язане зі значенням часу. Ці категорії мають спеціальні мовні засоби для свого вираження: форми способу і часу, спеціальні частки тощо. Реченням з реальною модальністю властива часова визначеність, чітко встановлений часовий план (теперішній, минулий, майбутній час), щодо речень з ірреальною модальністю, то їм властива часова невизначеність, однак часовий план таких речень уточнюється в контексті. Таким чином, синтаксичний час може відповідати і не відповідати морфологічному; поняття синтаксичного часу ширше. Оскільки в українській мові широко використовуються не лише дієслівні, а й бездієслівні речення, то дієслово не є єдиним виразником синтаксичного часу і способу, напр.: Син щасливий – Син буде щасливий – Син був щасливий (реальний час); Син був би щасливий – Хай би син був щасливий! – Хай син буде щасливий! (ірреальний час). Ці значення часу та реальності/ірреальності є об’єктивно-модальними значеннями, або о б ’ є к т и в н о ю м о д а л ь н і с т ю.
Водночас, крім загального значення модальності як відношення повідомлення до дійсності, речення може мати і значення ставлення мовця до повідомлюваного (використання модальних слів, модальних часток тощо). Таку модальність називають с у б ’ є к т и в н о ю, напр.: Сестра, мабуть, приїде; Сестра, очевидно, приїде; Сестра, здається, приїде.
О. Мельничук виділяє сім модальних значень, які ріхняться синтаксичними засобами: розповідності, бажальності, умовності, питальності, спонукальності, гіпотетичності, переповідності.
1. Розповідна модальність. Відповідає поняттю реальної модальності і є нейтральним типом. Реалізується в розповідних реченнях, і її нейтральність виявляється в тому, що загальний зміст висловлення стосовно явищ дійсності сприймається реальним, не ускладненим будь-якими умовами щодо можливості чи неможливості конкретної дії. Це значення виражається дієсловом-присудком дійсного способу, проте дійсний спосіб використовується і в інших типах модальних значень. Модальне значення розповідності властиве усім структурним типам речень, напр.: Осінь уже торкнулась лісу (М. Стельм.); На Лисій горі догоряє багаття нічне, і листя осіннє на Лисій горі догоряє (В. Стус).
2. Бажальна модальність. Виражає бажання мовця стосовно здійснення висловлюваного. Синтаксичними засобами вираження бажальної модальності в сучасній українській мові є частки б, би, аби, щоб, бодай, нехай, хай, хоча б, хоч би, якби, коли б разом з умовним чи дійсним способом дієслова-присудка. В усному мовленні це значення виражається й відповідною інтонацією, напр.: Коли б не було дощів (М. Коцюб.); Хоч би швидше тії шістнадцять літ кінчилися (Леся Укр.); Нехай соловей його духа прокинеться з піснею знов (А. Кримськ.).
3. Умовна модальність. Виявляється в тому, що відсутня на даний час відповідність речення дійсності може стати реальною за певної умови. Найчастіше це значення виражається складнопідрядними реченнями з підрядними частинами умови з дієсловом-присудком, вираженим умовним способом, напр.: Коли б же я був соловейком, до тебе тоді б прилітав (Леся Укр.); Коли б я була мала, то читала б казку про підступного брата Березня й про довірливого Квітня (Н. Бічуя).
4. Питальна модальність. Полягає у вимозі підтвердження чи заперечення реальності основного змісту речення або ж уточнення його окремих компонентів. Модальне значення питальності виражається питальними словами (займенниками, прислівниками), питальними частками, питальною інтонацією, напр.: Де могили наших героїв, товаришів наших? (О. Довж.); Ви поезія, вірші? Чи тільки слова (Л. Костенко); Де ти бродиш, моя доле? (С. Писаревський).
5. Спонукальна модальність. Це вимога забезпечення відповідності того, про що повідомляється, дійсності. Основним синтаксичним засобом вираження спонукальної модальності є наказовий спосіб дієслів-присудків. Головним членом у спонукальних реченнях часто є інфінітив, форми дійсного способу з частками хай, нехай та умовного способу, напр.: Глянь, Богдане, квітка в’яне, дай-но січі, дай-но грому (А. Малишко); Весно, сонця в ріки вилий, в небі спалахни грозою (М. Руденко); Вам необхідно зараз працювати (В. Кучер).
6. Гіпотетична модальність. Передається членами речення, вставними словами, модальними частками, напр.: Все-таки якраз тут, може, збіг не тільки просторовий. Тут, може, є печальний парафраз, - приміром, так: мементо астероїд! (Л. Костенко); Чи не краще вийти назустріч? (М. Коцюб.).
7. Переповідна модальність. Це не безпосереднє виявлення думки мовця, а непряма передача висловлення інших осіб. Засобами оформлення переповідної модальності є частки ніби, нібито, начебто, буцім, буцімто, мов, мовби, немов, немовби, мовляв, напр.: У нього, мовляв, теж план є (П. Мирний); На віку, мовляв, як на довгій ниві, усяке трапляється (Марко Вовчок).
2. Речення і судження.
Основною одиницею мислення є судження. Воно тричленне, складається з суб’єкта, предиката і зв’язки. Судження завжди виражається реченням і буває стверджувальним або заперечним, напр.: Сергій брів посеред величезного кривого поля (В. Тарнавський). Підмет (група підмета) відповідає суб’єктові, присудок (група присудка) відповідає предикатові, роль зв’язки виконують закінчення дієслів-присудків. В еквівалентах речень (словах-реченнях Так, Ні) суб’єкт і предикат виражаються одним компонентом.
На відміну від судження, речення-висловлювання характеризуєтьсябільшою кількістю варіацій. Це зумовлено тим, що реченням передається емоційний стан мовця.
Специфіка речення і судження виражається в тому, що:
· судження завжди є реченням, а речення не завжди виражає судження (не є судженнями питальні, спонукальні, бажальні речення, в яких нічого не стверджується і не заперечується, а також переважно слова-речення);
· судження логічна категорія, а речення – мовна;
· істинність судження завжди перевіряється практикою;
· одне судження може виражатися різними реченнями (Я сумую- Мені сумно);
· судження завжди трикомпонентне (суб’єкт, предикат і зв’язка), а речення складається з головних і другорядних членів;
· у судженні завжди наявні два головні члени, а речення може складатися з одного або взагалі бути нечленованим;
· граматичний підмет речення і суб’єкт судження можуть не збігатися, оскільки суб’єкт може виражатися формою непрямого відмінка, який із синтаксичного погляду є додатком, напр.: Роман було написано письменником. „Письменником” логічний і семантичний суб’єкт, а з граматичного погляду – додаток.
У кожній мові граматичні форми членів речення специфічні, а закони й форми мислення – загальнолюдські.
Речення і судження становлять діалектичну єдність, що випливає з єдності мови й мислення, граматики й логіки, але не є тотожними, мають власну специфіку.
3. Семантико-синтаксична структура речення.
Дослідження семантики речення пов’язане з аналізом взаємодії його смислової та формальної організації, тобто семантичної структури речення.
Семантична (семантико-синтаксична) структура речення – зміст речення в узагальненому, типізованому вигляді, який (зміст) ураховує ті елементи значення, що передбачаються формою речення.
Співвідношення семантичної і формально-синтаксичної структури речення у найтиповіших виявах орієнтоване на семантичну інтерпретацію формальних схем (моделей) речення.
Семантику речення формують різні семантичні компоненти. Речення поєднує значення двох типів: об’єктивні, що відображають явища дійсності, і суб’єктивні, які вказують на ставлення мовця до дійсності, відображеної в реченні. Цю ідею обгрунтував швейцарський лінгвіст Шарль Баллі (1865 - 1947), який на позначення об’єктивного змісту речення запропонував термін диктум, а на позначення позиції суб’єкта – модус (лат. modus – міра, спосіб). Найвиразніше, на думку Ш. Баллі, диктум і модус виявляються в складнопідрядних реченнях, у яких модус міститься в головній частині, а диктум – у підрядній, напр.: Ми вважаємо, що все закінчиться добре. Я гадаю, що весна наступить рано.
Значення речення, на відміну від слова і словосполучення, охоплює дві сфери значень – диктумну і модусну. Мовець, передаючи об’єктивний зміст, часто пов’язує його із суб’єктивним значенням, напр.: Композитор написав оперу; Написати б композитору оперу; Якби композитор написав оперу. Ці речення передають один і той самий об’єктивний зміст – результативну дію і діяча, проте мовець по-різному виявляє своє ставлення до дійсності: у першому реченні засвідчується реальність події, в наступних – бажання її здійснення.
У сучасному мовознавстві модус трактують як суб’єктивну модальність, диктум – як об’єктивну.
У дослідженнях часто використовують поняття пропозиції, яку трактують як об’єктивний зміст речення. Структура пропозиції визначається предикатом, який указує на характер ситуації та відповідні місця для предметів – учасників ситуації (актантів, арґументів).
Опис об’єктивного змісту речення пов’язаний з поняттям валентності, яке впровадив Л. Теньєр для позначення сполучувальності дієслова. Під валентністю Л. Теньєр розумів кількість актантів, які може приєднувати дієслово. Це поняття в семантичному синтаксисі дехто з учених, в т. ч. українських (І. Вихованець, А. Загнітко, Т. Масицька, О. Межов), використовує для визначення меж семантично елементарних простих речень. Із семантичного погляду лише предикатні (ознакові) слова виявляють валентну спроможність, указуючи на семантично передбачувану ними сполучуваність з іменниками.
Для визначення пропозиції беруть до уваги дві ознаки: семантичну природу предиката і кількість актантів та їх ролі, зумовлені предикатом. У зв’язку з цим важливою є семантика предикатних слів (дієслова, прикметники та прислівники) та відмінкових форм іменників.
Предикати можуть передбачати різну кількість актантів – від нульмісних до шестимісних.
Первинним способом вираження пропозиції є предикативна одиниця (речення), вторинним – непредикативна одиниця (синтаксема). У такому разі пропозиція, будучи синтаксемою, семантично ускладнює речення, поєднуючись з іншою пропозицією, що має предикативне (реченнєве оформлення). Такі прості речення у формально-синтаксичному аспекті називають м о н о п р е д и к а т и в н и м и, а в семантико-синтаксичному – п о л і п р е д и к а т и в н и м и. Наприклад:
Речення: (1)Туристи запізнилися, бо йшов дощ → (2)Туристи запізнилися через дощ.
(3)Трава пожовкла, бо була посуха. → (4) Трава пожовкла від посухи.
Аспект характеристики:
| № речення | Формально-граматичний | Семантико- синтаксичний |
| 1речення | поліпредикативне (2 пред.ч.) | поліпропозитивне (2 пропоз.ч.) |
| 2речення | монопредикативне (1 пред.ч.) | поліпропозитивне (2 пропоз.ч.) |
Семантико-синтаксичну структуру простих речень ускладнюють згорнуті пропозиції через дощ, від посухи у функції вторинних предикатних синтаксем.
Елементарне із семантико-синтаксичного погляду речення має один предикат, від якого залежать непредикатні компоненти (іменники на позначення реальних предметів, а не опредмечених дій, станів, ознак). Саме предикат визначає кількість іменникових компонентів речення і їх семантичні функції.
Головними носіями валентності в реченні є дієслова, які й виражають сутність предикатного слова. Прикметники, прислівники, іменники можуть набувати валентних властивостей лише за умови переміщення їх у первинну для дієслова предикатну позицію. Предикатне слово своїм лексичним значенням визначає межі семантично елементарного речення та семантичні функції залежних від нього іменникових синтаксем. Наприклад: предикат накривати вимагає три іменникові синтаксеми у функціях суб’єкта дії, об’єкта дії і знаряддя дії (Мати накривала стіл скатертиною). Прикметник у ролі предиката передбачає лише дві іменникові позиції – суб’єктну та об’єктну (Брат схожий на матір).
Головна роль у побудові простого речення належить дієслову й іменнику. Саме вони формують більшість речень. Проте в побудові висловлювання визначальним є дієслово – центральна з семантико-синтаксичного погляду синтаксема, яка вказує на модально-часові характеристики простого речення та на його синтаксемний склад.
Практично. Для яких іменникових синтаксем відкриває позиції наведений предикат? Встановіть актантну рамку предиката.
Кипить – це предикат процесу, може сполучатися з однією іменниковою синтаксемою, суб’єктною, тобто є одновалентним (Вода кипить бурхливо).
(Обставинні слова є сирконстантами)
Любить – це предикат стану, може сполучатися із суб’єктною та об’єктною синтаксемою, тобто є двовалентним (Батько любить сина).
Схожа – це предикат якості, може сполучатися із суб’єктною та об’єктною синтаксемою, тобто є двовалентним (Дочка схожа на матір).
Відвіз – це акціонально-локативний предикат (зі значенням дії і локативності), може сполучатися із суб’єктною, об’єктною, локативною, інструментальною синтаксемою, тобто є шестивалентним (Батько відвіз вантаж дочці автобусом з Чернівців до Львова).
Багато – предикат кількості, може сполучатися із суб’єктною синтаксемою, одновалентний (Дітей багато).
Ходить – це предикат дії, може сполучатися із суб’єктною та об’єктною й локативною синтаксемою, тобто є тривалентним (Місяць ходить по небу півколом).
Подарував – це предикат дії, може сполучатися із суб’єктною, об’єктною й локативною синтаксемами, тобто є тривалентним (Письменник подарував учням книгу).
Умовні позначення предикативного центру
N (Nomena) –іменник(N1, N2, N3,N4, N5, N6, N7)
Adj (Adjektivum) –прикметник
Adjn (Adjektivum nomena) –субстантивований прикметник
Quant. (Quantitativum) –числівник
Pron. (Pronomena) -займенник
Inf (Infinitivus) –інфінітив
Vf (Verbum finitum) –змінюване дієслово
S (singularis) –однина
P (pluralis) -множина
Vf1,S (Verbum finitum singularis) –змінюване дієслово в першій (другій, третій) особі однини
Cop (copula) –зв’язка (репрезентована)
(Cop) (copula) –нульова зв’язка
Part. (Participium) –дієприкметник
Part.n (Participium nomena) –субстантивований дієприкметник
Praed. (Praedicatum) –модальні слова, слова категорії стану
Adv. (Adverbium) –прислівник
Gr. Comp. (Gradus comparativus) –вищий ступінь порівняння
Gr. Superlat. (Gradus superlativus) –найвищий ступінь порівняння