Предмет синтаксису. Типи синтаксичних одиниць.

Лекція 6

 

Тема: Загальні питання українського синтаксису.

План

1. Предмет синтаксису. Типи синтаксичних одиниць.

2. Елементарні і неелементарні синтаксичні одиниці-конструкції.

3. Синтаксичні зв’язки у словосполученні і реченні.

4. Засоби вираження синтаксичних зв’язків. Типи і форми синтаксичних зв’язків.

5. Семантико-синтаксичні відношення.

 

Література

1. Бабайцева В. В., Максимов Л. Ю. Современный русский язык: В 3-х ч. – Синтаксис. Пунктуация. – М., 1987. – Ч. 3.

2. Бондарко А. В. Принципы функциональной грамматики и вопросы аспектологии. Л., 1983.

3. Вихованець І. Р. Граматика української мови: Синтаксис. – К., 1993.

4. Вихованець І. Р. Нариси з функціонального синтаксису української мови. К., 1992.

5. Вихованець І. Р., Городенська К. Г., Русанівський В. М. Семантико-синтаксична структура речення. – К., 1983.

6. Гуйванюк Н. В. Формально-семантичні співвідношення в системі синтаксичних одиниць. – Чернівці, 1999.

7. Загнітко А. П. Теоретична граматика української мови: Синтаксис. – Донецьк, 2001.

8. Загнітко А. П. Український синтаксис (науково-теоретичний і навчально-практичний комплекс). – К., 1996. – Ч. 1; Ч. 2.

9. Золотова Г. А. Коммуникативные аспекты русского синтаксиса. – М., 1982.

10. Кононенко В. И. Системно-семантические связи в синтаксисе русского и украинского языков. – К., 1976.

11. Мірченко М. В. Структура синтаксичних категорій. – Луцьк, 2001.

12. Мірченко М. В. Функціональний аналіз синтаксичних одиниць (словосполучення, просте речення). - К., 1997.

13. Слинько І. І., Гуйванюк Н. В., Кобилянська М. Ф. Синтаксис сучасної української мови: Проблемні питання. – К., 1994.

 

Термінологічний словник теми

Синтаксис, синтаксис частин мови, синтаксис речення, сегментація, інтонація, предикація, метод субституції, метод транспозиції, метод синтаксичного моделювання, модальність, структурна схема речення, позиційна схема висловлювання, актанти, сирконстанти, парадигматика речення, пропозиція (диктум), теорія глибинних структур, одиниці синтаксису, член речення, синтаксема, елементарні/неелементарні синтаксичні одиниці мови, синтаксичні зв’язки, предикативний зв’язок, підрядний зв’язок, сурядний зв’язок, семантико-синтаксичні відношення.

Основи наукового вивчення синтаксису закладено в працях вітчизняних мовознавців другої половини Х1Х ст. Більшість сучасних досліджень зосереджені на системі синтаксичних одиниць, їх структурі і семантиці, синтаксичних зв’язках і семантико-синтаксичних відношеннях. Різні підходи до вивчення синтаксису уможливили аналіз синтаксичних одиниць в усіх аспектах їх вияву.

Синтаксис (гр. syntaxis – побудова, поєднання, порядок) – розділ граматики, що вивчає систему синтаксичних одиниць і правила їх функціонування.

Термін „синтаксис” застосовують і щодо синтаксичної будови мови. Синтаксис мови – це сукупність наявних у мові закономірностей, що зумовлюють побудову та функціонування синтаксичних одиниць.

Синтаксис складається з двох розділів – синтаксису частин мови і синтаксису речення. Синтаксис частин мови вивчає сполучувальні можливості слова (їх синтаксичну валентність), способи їх реалізації (узгодження, координація, керування, прилягання, замикання, ізафет тощо) і виражені ними відношення (предикативні, атрибутивні, об’єктні, релятивні). Цей розділ називають синтагматичним синтаксисом.

Синтаксис речення описує внутрішню структуру, комунікативний тип речень, їхню семантику й синонімічні перетворення. Синтаксис речення протиставляється синтагматичному синтаксису як такому, що позбавлений комунікативної функції. Таким чином, синтагматичний синтаксис і синтаксис речення – це два абсолютно різних за призначення і дією механізми мови. Неможливо ні звести ці два аспекти до одного, ні усунути якийсь один з них. Це призвело до виділення двох самостійних розділів – вчення про сполучальні властивості слова (валентність) і вчення про речення.

Предмет синтаксису у процесі розвитку науки про мову трактувався по-різному, що пояснюється об’єктивними і суб’єктивними чинниками. Серед об’єктивних чинників – природа синтаксичних одиниць і особливості їх функціонування, взаємовідношення між окремими аспектами цих одиниць та їх функцій, специфіка будови певної мови. суб’єктивні чинники – це усвідомлення важливості дослідження відповідних синтаксичних явищ, ступінь зрілості науки, традиції історичного розвитку синтаксису. Термін „синтаксис ” упроваджений у науковий обіг у III ст. до н. е. представниками філософської школи доби еллінізму – стоїками (Тоді він (термін) був віднесений до спостережень над логічним змістом висловлювань. Саме виконуваним логічним аналізом мовлення зумовлювався інтерес до категорій синтаксису. Перші синтаксичні операції (ще до стоїків) були такими: 1) класифікація висловлювань за комунікативною метою; 2) членування речення-судження на основні частини; 3) визначення відношень між частинами складного періоду. Платон та його наступники членували речення-судження на дві частини: ім’я (onoma) та дієслово (rhema), що розумілося як мовне вираження суб’єкта й предиката. Стоїки, увівши поняття „позначуваного”, „висловлюваного” і „позначувача”, виділяли в складі висловлюваного предикат (kategorema) і відмінок (прямий чи непрямий). Класифікуючи судження-речення за типом предиката, вони ґрунтувалися на таких ознаках, як перехідність/неперехідність, повнота/неповнота, активність/пасивність. Саме стоїки поклали початок вивченню складного речення та тих відношень, що його організовували – каузальних (причинових), наслідкових, умовних, єднальних, протиставних. Отже, спостереження над синтаксисом античні філософи робили в площині мисленнєво-мовленнєвих процесів. Власне-синтаксична термінологія була ще відсутня. Ті поняття, що використовувалися, відображали точки перетину логічних, синтаксичних і морфологічних характеристик. Перелом у принципах синтаксичного аналізу був зафіксований у творах Аполлонія Дискола (III ст.). Синтаксис Аполлонія Дискола мав морфологічні засади. Його вихідним пунктом було слово. Синтаксис полягав у описі зв’язків слів та форм слів (відмінків) у реченні. Цим був покладений початок синтаксису частин мови. Спеціальної системи синтаксичних понять Аполлоній Дискола не запропонував. Але якщо античні філософи 5 – 1 ст. до н. е. формулювали свї положення в термінах, що репрезентували логіко-синтаксичний (мисленнєво-мовленнєвий) синкретизм, то синтаксична термінологія Аполлонія Дискола зблизилася з морфологічною. Розбіжності в орієнтайії між цими підходами до синтаксису (на універсальні категорії мислення чи на специфічні для конкретних мов морфологічні категорії), а відповідно також у початковій одиниці аналізу (речення чи слово) та його напряму (від форми до змісту чи навпаки) значною мірою визначили особливості синтаксичних концепцій у лінгвістиці після набуття нею автономності).

Прибічники загальної (логічної) граматики розглядають синтаксис як вчення про речення, а прибічники формальної і структурної граматики надають перевагу словосполученню.

Отже, до предмета синтаксису в сучасному мовознастві відносять і систему синтаксичних одиниць, і їх структуру та семантику, синтаксичні зв'язки і семантико-синтаксичні відношення, порядок слів усередині речення, загальні властивості речення як автономної одиниці мови й висловлювання як частини тексту тощо.

Стосовно синтаксичних об’єктів немає єдиної думки. Сучасна наука синтаксичними одиницями найчастіше називає словосполучення, просте речення, складне речення, висловлення. Об’єктами синтаксису є також слово (лексема) і форма слова, однак їх розглядають не тільки синтаксис, а й лексика і морфологія; тому в синтаксисі їх характеризують лише з погляду синтаксичних властивостей. Нерідко до синтаксичних одиниць відносять і складне синтаксичне ціле.

Основну методику синтаксичних досліджень складають процедури синтезу (породження, поширення, розгортання)й аналізу (членування, сегментації, згортання).

Методика розгортання (синтезу) слова як члена лексико-граматичного класу чи підкласу, діючи в напрямі від простого до складного, визначає валентнісний (сполучальний) потенціал слова, типи й способивираження його синтаксичних відношень з іншими словами. Сегментація (аналіз) речення, його послідовне розчленування на безпосередні складники виявляє ієрархію реалізованих в реченні синтаксичних функцій (членів речення). Кожній функції (члену речення) відповідають певні синтаксичні позиції – місця в структурі речення, причому у визначення позиції часто вводиться семантична характеристика компонентів речення, котрі формують дану позицію.

Стосовно позиційної структури речення використовується метод субституції, що слугує для визначення кола слів і конструкцій, здатних посідати те чи інше синтаксичне місце. Цей прийом доповнює методику розгортання слів, оскільки заміщення синтаксичних позицій не завжди пов’язане з валентнісним аспектом слова. Особливо далекими й вільними від валентнісної сполучуваності є відношення між підметом і присудком. Метод транспозиції – перенесення слів і словосполучень з однієї синтаксичної позиції в іншу – дозволяє описати відношення між формою слова (чи словосполучення) і його синтаксичною функцією. Формальні перетворення в цьому випадку включають не лише граматичні зміни, але й механізми словотворення. Особливу роль відіграє переведення речення в іменні позиції(номіналізація речення), напр.: Студенти склали іспити Складання іспитів студентами скінчилося Студентські іспити скінчилися. Кількість формальних змін при переході слів у іншу ситаксичну позицію відображає „маневреність” синтаксичного ладу мови. Ізоляційні та аналітичні мови з розвинутою конверсією володіють більшою маневреністю в синтаксисі, аніж мови синтетичного ладу.

Позиційна структура речення може бути зафіксованою в тому чи іншому формальному записі. Абстрактну репрезентацію речення характеризує метод синтаксичного моделювання, який забезпечує опис необмеженої множинності речень. Модель речення може відображати різні аспекти його дослідження чи різні концепції мови й синтаксису. Вона може бути орієнтованою на його логічний аспект, напр., „S є P” (у представленні формальної логіки), або f (x, y) у представленні математичної логіки; вона може бути представлена як відношення комунікативно релевантних теми й реми чи описуватися в термінах синтаксичних функцій (членів речення), у термінах морфологічних форм слів (напр., «іменник у Н. в. + дієсл. В особ. Ф-мі + іменник у Зн. в.»); вона може фіксувати його семантичну структуру (напр., агенс + дія + пацієнс) чи протиставляти модальний (суб’єктивний) компонент речення його власне семантичній (об’єктивній) частині (модус + пропозиція).

Останнім часом в українському мовознавстві набуває поширення вчення про три синтаксичні одиниці – речення, словосполучення й мінімальну синтаксичну одиницю (компонент речення або словосполучення). Оскільки мінімальні синтаксичні одиниці переважно є компонентами, що репрезентують найвищі морфологічні одиниці (частини мови та сукупність їх форм), то синтаксис у граматичній системі мови розглядають як вищий граматичний рівень, що перебуває над морфологічним.

Отже, постає проблема основної синтаксичної одиниці. У мовознавстві здавна були намагання знайти таку одиницю. Для Пилипа Федоровича Фортунатова (П. Ф. Фортунатов – російський мовознавець (1848 - 1914), професор Московського університету кафедри порівняльної граматики індоєвропейських мов, де читав лекції з готської, литовської й старослов’янської мов, санскриту, із загального мовознавства, порівняльної фонетики й морфології індоєвропейських мов. Саме в лекціях були висловлені основні положення його вчення, запропоновае вирішення низки питань, що хвилювали російських і європейських філологів того часу. Наукову спадщину складає 34 статті. Узагальнювальної роботи не залишив. Почесний ступінь доктора порівняльного мовознавства одержав у 1884 р. без захисту дисертації за одночасним поданням Київського й Московського університетів.) це було словосполучення. Він вважав, що речення – всього лише різновид словосполучення; для Ф. де Соссюрасинтагма, що по суті те саме, бо під синтагмою він розумів два слова, пов’язаних підрядним зв’язком. (Ф. де Соссюр – видатний лінгвіст ХХ, швейцарець, народився в Женеві (1857 - 1913) в родині вчених. Знав грецьку й латинську мови. Освіту здобув у Женевському та Лейпцігському університетах. Результати досліджень репрезентовані в роботах „Про початкову систему голосних в індоєвропейських мовах”, „Родовий абсолютний у санскриті” (докт. дис.) З 1891 р. викладає в Женевському університеті спочатку як екстраординарний , а згодом як ординарний професор санскриту й індоєвропейських мов, з 1907 р. очолював кафедру загальної лінгвістики. Роздуми вченого щодо проблем сутності мови знайшли відображення в курсі загальної лінгвістики. Три прочитані ним курси із загального мовознавства лягли в основу „Курсу загальної лінгвістики” (1916), виданого посмертно; книга являє собою записи його лекцій Ш. Баллі та А. Сеше. Перекладена багатьма мовами, вона справила величезний вплив на становлення різноманітних напрямів лінгвістики ХХ століття). Полемізуючи з цими точками зору, Е. Бенвеніст слушно зауважив, що „число знаків, які входять до речення, не відіграє жодної ролі: одного знака досить, щоб виразити предикативність” [Бенвенист Э. Уровни лингвистического анализа// Новое в лингвистике. М., 1965. – Вып. IY. – С. 466]. (Еміль Бенвеніст (1902 - 1976) – провідний французький лінгвіст з проблем індоєвропеїстики; вивчав іранські мови і діалекти, досліджував граматику давньоперської мови, займався проблематикою мовленнєвого акту. В російському перекладі є його дослідження з проблем загального мовознавства: Бенвенист Э. Общая лингвистика. Перевод с фр. – М., 1974).

Г. О. Золотова як основну синтаксичну одиницю запропонувала синтаксему, під якою розуміється словоформа, яка бере участь в організації речення. Ця позиція обґрунтовується нею в такий спосіб: „Чинні уявлення про відношення між реченням і словом можна звести в основному до двох концепцій. Згідно з однією з них, кмунікативна потреба людини реалізується перш за все в пошуках необхідної синтаксичної схеми речення, яка потім наповнюється лексично. Дослідники справедливо дорікають прихильникам цієї концепції в недооцінці номінативного аспекту мовленнєвої діяльності. У світлі другої концепції відправною точкою мовленнєвого акту слугує номінація компонентів, „учасників” ситуації, про котру йдеться, і результатом є речення, яке розуміється як номінація ситуації чи події. Слабкість номінативної концепції в тому, що вона розмиває межу між двома різними видами мовленнєвої діяльності – між номінацією й комунікацією, між такими їхніми продуктами, як, наприклад, ратифікація договору парламентом і Парламент ратифікує договір: у кожній з цих конструкцій можна бачити номінацію події, але перша є власне найменуванням події, а друга – повідомлення про подію, іншими словами, в якості комунікативної одиниці виступає лише друга, що має властивість предикативності”.

Якщо припустити, говорить дослідниця, що номінація, позначення компонентів ситуації є вихідною умовою побудови речення, слід з’ясувати питання про мовні засоби номінації цих компонентів. Той факт, що слово належить і лексиці, і морфології, і синтаксису, висуває перед нами питання: коли ми говоримо про слово в лексиці, про слово в морфології, про слово в синтаксисі, чи маємо ми справу з поняттям, тотожним самому собі? Або інакше: чи маємо ми справу в кожному з цих випадків з однією і тією ж самою мовною одиницею? Г. Золотова погоджується з Е. Бенвеністом у тому, що „осмисленість – це головна умова, яку має задовольняти будь-яка одиниця будь-якого рівня для набуття лінгвістичного статусу”. Але значення, яким має володіти синтаксична одиниця, не є лише номінативним, референтним значенням, зхверненим до світу речей, це ще й структурно-смислове значення елемента мовної системи на синтаксичному рівні, відмежоване від інших синтаксичних елементів і зіставлене з ними.

Слово-лексема має перше з цих значень, але позбавлене другого. Воно співвідноситься з іншими словами як з лексичними одиницями в межах свого рівня, але не має розрізнювальних ознак синтаксичної одиниці. Не лексеми співвідносяться в значимих опозиціях синтаксичної системи, не лексеми визначають тотожності й розбіжність синтаксичних конструкцій. У свою чергу референтне значення слова-лексеми об’єднує три рівня абстракції: а) індивідуально-лексичне, чи унікальне; значення, що відрізняє дане слово від будь-якого іншого (дім, дід, дощ у лексичній системі позначають будь-який дім, будь-якого діда, будь-який дощ; у конкретно-мовленнєвому реченні референтом цих імен може бути одиничний предмет чи явище: цей дім, цей дід, цей дощ); б) категоріально-семантичне значення – значення даного предмета як представника підкласу конкретних предметів-неістот, або підкласу осіб, або підкласу явищ природи і под.; в) загальнограматичне значення класу слів – тієї частини мови, в котру входить дане слово. Референтне значення слова-лексеми слугує матеріалом для перетворення його в синтаксичну одиницю, але лише матеріалом.

Засобами найменування компонентів речення, ланками синтаксичного ланцюга, якими стають одиниці лише вступаючи у відношення з іншими ланками, стають не слова-лексеми, а слова-синтаксеми. ... Вірогідно, перетворення лексеми в синтаксему передбачає два етапи: 1) відділення категоріально-семантичного значення від індивідуально-лексичного, чи, точніше, підняття індивідуального значення до категоріального ступеня; 2) фіксацію однієї з морфологічних форм, даних слову як представнику тієї чи іншої частини мови. Взаємодія семантики й морфології створює мовну одиницю з певними синтаксичними потенціями, що й зумовлює її можливі відношення з іншими ланками синтаксичного ланцюга. Іншими словами, внаслідок тих властивостей, котрі одержує синтаксема в результаті поєднання зусиль семантики й морфології, вона набуває здатність вступити в той чи інший тип словосполучення чи речення.

У сучасному мовознавстві вивчення синтаксичних одиниць передбачає багатоаспектність підходів. Переважно досліджуються три аспекти: формально-синтаксичний (враховує формальну будову синтаксичних одиниць), семантико-синтаксичний, або семантичний (враховує взаємозв’язок формальної будови і значення синтаксичних одиниць) і комунікативний. Панівним є функціональний підхід(комунікативний) до вивчення синтаксичних явищ. Він полягає у дослідженні об’єктивно-смислового змісту речення як відображення явищ позамовної дійсності, реалізується в концепціях американських мовознавців Чарльза Філлмора (нар. 1929 р.), Уолеса Чейфа (нар. 1927 р.) та ін. Функціонально-синтаксична концепція Анатолія Мухіна орієнтована на виділення функціональної синтаксичної одиниці (синтаксеми) з урахуванням її диференційних семантико-синтаксичних ознак. Голландський лінгвіст Симон-Корнеліс Дік (нар. 1940 р.) досліджує взаємовідношення функціонального і системного аспектів у синтаксисі, а чеський мовознавець Вілем Матезіус (1882 - 1945) – комунікативний аспект функціонального синтаксису. Він створив вчення про актуальне членування речення.

В українському мовознавстві досліджуються передусім формально-синтаксичний та семантико-синтаксичний аспекти, їх взаємодія. Найповніше ці аспекти з погляду функціонального синтаксису дослідив Іван Вихованець (нар. 1935 р.). Він розглянув типи функціональних синтаксичних одиниць за формально-синтаксичними і семантико-синтаксичними ознаками, синтаксичні одиниці у сфері мови і мовлення, синтаксичні зв’язки і семантико-синтаксичні відношення, формально-синтаксичну і семантико-синтаксичну структури речення.

В українській лінгвістиці виділяють три основні синтакичні одиниці: речення, словосполучення і мінімальну синтаксичну одиницю.

Р е ч е н н я. Є предикативною (лат.predicatum - сказане) одиницею, оскільки його зміст через модально-часові параметри (ірреальність, спонукальність, бажальність, теперішній, минулий, майбутній час) співвідносяться з дійсністю. Воно є основною і найбільшою одиницею в мовній системі, напр.: Вийшла в поле руська сила, корогвами поле вкрила (І. Франко); Хто вам сказав,що я слабка, що я корюся долі? (Л. Українка); Поминули літа. Зацвітає Шевченкова круча (А. Малишко); Тоді, схилившись наді мною, сиділа ніжна Мавка цілу ніч (П. Воронько).

Отже, основними ознаками речення є комунікативність, предикативність та інтонація. Предикативність – це співвіднесеність змісту речення з дійсністю. Завдяки предикативності зміст речення трактується як реальний (такий, що мав, має або буде мати місце) або ірреальний (можливий, бажаний тощо). Предикативність формується за допомогою категорії способу і модальності. Під модальністю розуміють відношення мовця до змісту речення. Смислову основу модальності становить поняття оцінки як інтелектуальної (раціональної), так і емоційної. Модальність виражається вставними і вставленими одиницями (здається, кажуть, безумовно, напевно тощо), модальними частками (ніби, хіба що, чого доброго), вигуками (леле!, горе!, гай-гай!, та ба!), спеціальними інтонаційними засобами, порядком слів (Гарний друг!) та ін. Шарль Баллі вважав, що в будь-якому висловлюванні має місце фактичний зміст (диктум) і його оцінка (модус). У мовознавстві є й інше, широке трактування модальності, яке по суті збігається з наведеним вище визначенням предикативності.

Щодо інтонації, то у формуванні речення її роль виняткова. Будь-яке слово може стати реченням, якщо його вимовити з певною інтонацією (Мама! Дощ? Уперед!). Очевидно, без інтонації не може бути виражена ні модальність, ні предикативність взагалі.

На сучасному етапі синтаксис вивчають у різних напрямках – формально- структурному, комунікативному і прагматичному (предметом прагматичного синтаксису є є проблеми, пов’язані з мовцем і адресатом, їх взаємодією в процесі комунікації: явна і прихована мета висловлювання, мовленнєва тактика, оцінка мовної компетенції слухача, ставлення мовця до сказаного тощо).

Основу конструкції простого речення утворює структурна схема, що складається зі словоформ, які виражають суб’єкт і предикат думки. Суб’єкт і предикат думки не завжди збігається з підметом і присудком. Суб’єкт і предикат, тобто мовні форми предикації, утворюють структурну схему простого речення, його формальну модель. Наприклад:

N1Vf Біжить хлопець; Мій брат учиться

N1 CopN1/5 Мої батьки були учителі/учителями

N3Pr adv Мені холодно

VinfPr adv Писати для дітей треба цікаво

Символи розшифровують так: N – іменник, V – дієслово, inf – інфінітив, Pr adv – категорія стану (предикативний прислівник), сop – зв’язка, f – змінювана форма (дієслова), 1, 3, 5 – порядковий номер відмінка (відповідно називний, давальний і орудний.).

До структурної схеми входить тільки мінімум (суб’єкт і предикат думки), через що такі речення, як Брат купив автомобіль і Мій брат вчора купив в автомагазині новий імпортний автомобіль будуть мати одну й ту ж структурну схему. Для того щоб у разі потреби розрізнити подібні випадки, як доповнення до структурної схеми стали використовувати розширену структурну схему, або, іншими словами, позиційну схему висловлювання. Якщо перша містить предикативний мінімум, то друга – номінативний мінімум, тобто все, що необхідне для розуміння речення. До позиційної схеми, крім головних членів, входять різні поширювачі, тобто другорядні члени речення (в традиційному розумінні), або актанти і сирконстанти (за сучасною термінологією). Ці поняття введені в науковий обіг французьким ученим Люсьєном Теньєром. Він розрізняв три актанти: перший, другий і третій, що відповідають підмету, прямому додатку й непрямому додатку. Сирконстанти – це слова, що вказують на час, місце, спосіб дії та інші обставини процесу.

У питанні про конститутивний центр речення (підмет і присудок чи присудок?) керуються переважно таким положенням: підмет і присудок мають подвійну природу. Їх статус змінюється залежно від того, в якому аспекті – конструктивному чи комунікативному – їх розглядають. Синтагматично присудок підпорядковується підмету. В аспекті актуалізації (у відношенні не до якогось члена речення, а всього висловлювання) присудок займає центральну позицію (предикативність, а саме такі її складники, як категорія способу і часу, містяться саме в присудку).

Опозиції структурних схем за вираженими ними синтаксичними ознаками предикативних відношень утворюють системні зв’язки між цими структурними схемами, формують парадигматику речень. Питання парадигматики речень поки що не має однозначного розв’язання. У трансформаційній граматиці (Ноам Хомський/Чомськи та його школа) під парадигматикою речення розуміють структурно відмінні, але семантично співвідносні синтаксичні конструкції (речення), що рівнозначне перифразам.

Інша концепція парадигми речення характерна для напряму логічної семантики в синтаксисі. За нею до однієї парадигми належать речення, які співвідносяться з одним і тим самим денотатом, тобто є синонімічними.

Поняття парадигма тики речення широко використовується як у конструктивному, так і в комунікативному син таксі. Як правило, парадигматичний підхід використовують при вивченні простого речення.

Ще вужче трактує парадигму речення Н. Ю. Шведова, відносячи до неї тільки зміни, пов’язані з модальними і часовими значеннями присудка. Так, повна парадигма простого речення, утворювана морфологічним варіюванням присудка, має 8 членів: три форми індикатива (дійсного способу – теперішній, минулий і майбутній час) і п’ять форм ірреальних способів – кон’юнктивний (можливість за певних обставин і воля), умовний, бажальний, спонукальний, обов’язковий: Вона працює(1). Вона працювала(2). Вона працюватиме/буде працювати(3). Вона працювала б(4). Якби вона працювала(5). Лише б вона працювала(6). Хай вона працює(7). Вона працюй, [а він тільки їсть та вилежується](8).

Як і в морфології, синтаксичні парадигми бувають повні і неповні. Повнота парадигми простого речення залежить від його граматичної структури і від лексичного наповнення структури. Так, скажімо, речення Перемога – це чудово має не восьмичленну (повну) парадигму, а неповну чотиричленну: Перемога – це чудово. Перемога – це було чудово. Перемога – це буде чудово. Перемога – це буде чудово. Тут відсутні такі форми ірреальних способів, як обов’язковість, бажальність, спонукальність. Речення Цвісти садам має всього лише двочленну парадигму – теперішній час (Цвісти садам) і бажальний спосіб (Цвісти б садам) [Шведова Н. Ю. Парадигматика простого предложения в современном русском языке// Русский язык. Грамматические исследования. М., 1967].

Побудова (синтагматична організація) речення підпорядкована його двом функціям – номінативній і комунікативній. Номінативна функція пов’язана з позначуваною реченням ситуацією (подією), тоді як комунікативна – з виділенням у висловлюванні ядра і теми повідомлення. Відповідно до цих двох аспектів речення у функціональному синтаксисі стали розрізняти номінативний (семантичний) синтаксис і комунікативний синтаксис.

Для номінативного синтаксису (семантичного) важливим є поняття пропозиції. Пропозиція (диктум)– це семантичний інваріант, спільний для всіх членів модальної і комунікативної парадигми речень. Так, наприклад, речення Президент вручив співачці орден, Президент нагородив співачку орденом, Президентом вручений орден співачці передають одну й ту саму інформацію. У пропозиції відображається денотативна ситуація. Кожний актант і сирконстант (іншими словами, кожна словоформа) в позиційній схемі відіграє певну роль, позначаючи мовну семантику високого рівня абстракції, як, наприклад, діяч, дія, об’єкт дії, знаряддя дії, місце дії, мета дії тощо. Ч. Філлмор, який уперше опрацював цю „відмінкову граматику”, виділив такі ролі: агентив (А), датив (D), інструменталь (I), фактитив (F) – предмет або особа, що виникають внаслідок дії, локатив (L), об’єктив (O). Нині цей перелік ролей дещо змінився, розширився й отримав нове символічне позначення.

Пропозитивна номінація і позиційна структура висловлювання не завжди збігаються. У мові існують речення, в яких у один синтагматичний ряд злиті дві чи більше пропозиції, які обслуговує спільний механізм актуалізації. Так, зокрема, в реченні Я знав його дитиною реалізовано дві пропозитивні номінації: Я знав його і Він був дитиною. У різних мовах механізми актуалізації і номінації ситуації характеризуються різним ступенем автономності, взаємозалежності.

З ученням про пропозицію пов’язана теорія глибинних структур. Глибинна структура – це спосіб абстрактного опису семантичногї структури речення, це абстрактна формула, утворена найбільш загальними універсальними елементами смислу. Так, наприклад, речення Будинок зводиться робітниками і Зведення будинку робітниками мають одну й ту ж глибинну структуру Робітники зводять будинок, яку можна передати як agens act obj. Якщо глибинна структура є узагальненим змістом речення, то поверхнева структура – це конкретний опис синтаксичної будови речення. Поверхнева структура забезпечує вираження глибинної синтаксичної семантики граматичними класами слів, тобто частинами мови. Як правило, одна глибинна структура реалізується в декількох поверхневих (див. вищенаведені речення). Але трапляються випадки, коли одній поверхневій структурі відповідають дві глибинні. Маються на увазі випадки, коли поверхнева структура є недостатньою для однозначного витлумачення висловлювання. Найчастіше це буває тоді, коли речення дає можливість двояко інтерпретувати зв’язки між своїми членами (випадки так званої синтагматичної омонімії): Спостереження над мовою маленьких дітей (спостереження дітей чи над мовою дітей), Сильно засмаглий юнак кидає каміння (сильно засмаглий чи сильно кидає). Це ще раз підкреслює, що синтаксичні зв’язки в реченнях є семантичними. Більшість помилкових аналізів речень є наслідком неправильного розставлення синтагматичних зв’язків.

Саме „глибинний синтаксис” дав поштовх для вивчення лексичного наповнення речення. Дослідження 60 – 80 років ХХ ст. довели, що між структурою речення і його лексичним наповненням існує тісний взаємозв’язок. Так, з одного боку, уже значенням дієслова, що входить до предикативного центру речення, задається структура речення (відчинити що і чим, тоді як світати не може мати поширювачів), з іншого боку, на всі граматичні зразки речення накладаються лексичні обмеження. Цікаво, що навіть такі узагальнені (логічні) значення, як екзистенція, номінація, характеризація, ідентифікація, в різних мовах актуалізуються в спеціальних структурних схемах. Через те в логіко-граматичному синтаксисі виділяють чотири типи речень: 1) речення характеризації (Люди спокійні. Цей будинок гарний); 2) речення тотожності, або ідентифікації (В. Винниченко – письменник і політичний діяч. Багряний колір – це густо-червоний, пурпуровий); 3) речення-найменування, або номінації (Це дерево зветься акацією); 4) буттєві речення (У цьому саду є груші. У Карпатах водяться дикі кабани).

Крім семантичного, речення має великий прагматичний потенціал – передає відношення до предмета мовлення, до ситуації і до адресата. Ці прагматичні компоненти, взаємодіючи з семантичною структурою речення, формують його глибоку й багатоступеневу смислову структуру.

Комунікативний функціональний синтаксис пов’язаний із розподілом функціонального навантаження речення між його членами, який дістав назву актуального членування речення. Оскільки в будь-якому повідомленні є те, що відоме слухачеві, і те нове, заради чого породжується повідомлення, то висловлювання відповідно поділяється на дві частини – тему і на те, що говориться про неї, - рему (нову інформацію). Актуальне членування здійснюється за допомогою порядку слів та інтонації. Тема звичайно розміщується на початку фрази, рема – в кінці (Студенти в аудиторії, тобто не на вулиці, не в залі, не вдома, не в кінотеатрі...), однак за допомогою інтонації можна як рему виділити початок фрази (Студенти в аудиторії, тобто не викладачі, не гості, не вчителі...). Додатковими маркерами реми можуть бути видільні частки (тільки, лише, саме), неозначені артиклі, додатки-агенси в пасивних конструкціях тощо.

Слід зауважити, що актуально членуються не всі речення. Не мають актуального членування односкладні речення, а також ті двоскладні, які є відповідями на запитання „Що сталося?”. Зазвичай весь зміст таких речень є новим (ремою).

Отже, актуальне членування речення зумовлене не логічними відношеннями між його компонентами, а умовами комунікації, зовнішньою ситуацією, інтересами співбесідників тощо. Воно представляє комунікативний аспект, а не логіко-граматичний.

С л о в о с п о л у ч е н н я. Непредикативна синтаксична одиниця, яка лише в складі речення як одиниці повідомлення є його компонентом.

Речення (як предикативна одиниця) і словосполучення (як непредикативна одиниця) різняться кількісним складом компонентів (реченням може бути й одне слово), пор.: Світає; Вечір; Тихо; слухати музику; сонячний ранок; батько і мати.

М і н і м а л ь н а с и н т а к с и ч н а о д и н и ц я. Функціонує лише в межах речення чи словосполучення, тобто є їхнім складником. Її виділяють з урахуванням синтаксичних зв’язків та семантико-синтаксичних (смислових) відношень. У формально-синтаксичній структурі простого речення мінімальними одиницями є члени речення, у семантико-синтаксичній – синтаксеми.

Синтаксичні одиниці перебувають в ієрархічних зв’язках. Вершиною цієї ієрархії є речення, якому підпорядковані словосполучення і мінімальна синтаксична одиниця.

Відмінності між синтаксичними одиницями зумовлені передусім граматично, оскільки за змістом вони можуть бути лексично тотожними, пор.: Упорядкували землю (речення) – упорядкування землі (словосполучення) – землевпорядкування (мінімальна синтаксична одиниця, наприклад, у реченні У селищі здійснювались роботи із землевпорядкування). Найбільшою мірою така співвідносність виявляється в простому і складному реченнях, меншою мірою – у словосполученні і реченні, напр.: вечірня прогулянка до міста (словосполучення) – Увечері прогулювались до міста (просте речення) – Коли настав вечір, прогулювались до міста (складне речення). У наведених прикладах різні синтаксичні одиниці називають ту саму подію і диференціюються лише за граматичними відмінностями.

Синтаксичні одиниці мають лексичні (мовленнєві, індивідуальні) і граматичні (мовні, загальні) значення.

Розглянемо два ряди словосполучень: 1) сонячний ранок, високий будинок, зелена трава; 2) писати листа, читати книгу, бачити море. Кожне з наведених словосполучень має своє лексичне значення, що зумовлене лексичним значенням слів, які його утворюють, окрім того, обидва ряди словосполучень різняться граматичним значенням: предмет і його ознака (перший ряд), дія і предмет, на який вона переходить (другий ряд). Речення Робітники працюють, Учні вчаться, відрізняючись індивідуальним змістом, мають спільне граматичне значення – „суб’єкт і його діяльність”.

Отже, синтаксична семантика – це типова семантика, спільне значення синтаксичних одиниць однакової будови.

2. Елементарні й неелементарні синтаксичні одиниці-конструкції. До синтаксичних одиниць-конструкцій належать речення і словосполучення. Мінімальна синтаксична одиниця є складником речення або словосполучення.

З огляду на будову розрізняють е л е м е н т а р н і та н е е л е м е н т а р н і о д н и ц і- к о н с т р у к ц і ї. У формально-синтаксичному і семантико-синтаксичному аспектах вони частково збігаються. Водночас семантично-неелементарні конструкції охоплюють ширше коло синтаксичних одиниць.

Визначаючи елементарні/неелементарні речення і словосполучення, вчені, як правило, беруть за основу кількісний критерій, хоча поняття елементарності/неелементарності трактують по-різному. Це пов’язано насамперед з розбіжністю у термінології, з різним окресленням об’єкту дослідження (тільки підрядні словосполучення; підрядні і сурядні словосполучення; підрядні, сурядні і предикативні словосполучення).

Згідно з кількісним критерієм елементарні словосполучення називають простими, неелементарні – складними (рідше ускладненими), оскільки переважна більшість простих словосполучень складається з двох повнозначних слів, складних – із трьох і більше.

Елементарні словосполучення досліджено достатньою мірою, а неелементарні описані лише фрагментарно. Спробу системного аналізу складних словосполучень здійснив український лінгвіст Григорій Удовиченко (1917), який обмежився мінімальними (трикомпонентними) складними словосполученнями. Труднощі дослідження неелементарних словосполучень зумовлені різним розумінням природи словосполучення. Так, Олександр Мельничук (1921 - 1997), який визначає сурядні, підрядні і предикативні словосполучення, як словосполучення розглядає і цілі прості речення. Однак, вірогідно, має рацію І. Вихованець, який вважає словосполучення підпорядкованою реченню синтаксичною одиницею. Елементарні словосполучення будуються за певною структурною схемою, в якій поєднуються два повнозначні слова. Неелементарні (ускладнені) словосполучення є комбінаціями елементарних словосполучень на основі сурядного і підрядного зв’язків.

Елементарні/неелементарні конструкції співвідносні, але не завжди тотожні у формально-синтаксичному і семантико—синтаксичному аспектах з непоширеними/поширеними, неускладненими/ускладненими простими реченнями.

З формально-синтаксичного і семантико-синтаксичного погляду елементарне просте речення відповідає непоширеному простому реченню, оскільки лише головні члени є необхідними компонентами структурної схеми, напр.: Дзвенить вода (Є. Маланюк); Ліхтарі миготять (Г. Чупринка); Люди – прекрасні (В. Симоненко); Грюкіт. Стукіт. Дзвони. Скрипи (Г. Чупринка).

Поширені речення мають у своєму складі, крім головних, другорядні члени, які не є необхідними компонентами структурної схеми, напр.: Димок від розкладених на землі вогнищ прозорими струмочками здіймався до блакитного неба (Петро Панч); Я на вбогім сумнім перелозі буду сіять барвисті квітки (Леся Українка); Треба твердо нам в бою стояти (І. Франко); Богдана любили на факультеті (О. Гончар). Трактування таких конструкцій у формально-синтаксичному і семантико-синтаксичному аспектах збігається лише частково.

У семантико-синтаксичному аспекті елементарні прості речення, компоненти яких зумовлені семантико-синтаксичною валентністю (лат. valentia - сила) предиката (головна синтаксема, що відповідає присудкові) є елементарними поширеними реченнями, в яких, крім головних членів, функціонують і другорядні. Отже, ці конструкції і з формально-синтаксичного погляду відповідають елементарним поширеним реченням. Поширення таких елементарних речень відбувається за рахунок іменникових компонентів, зумовлених семантико-синтаксичною валентністю (здатністю визначати кількість залежних словоформ) предиката. За валентними можливостями предиката виділяють трикомпонентні – семикомпонентні елементарні поширені речення, а однокомпонентні – двокомпонентні відповідають звичайним непоширеним реченням. Найбільші валентні можливості мають дієслова возити, везти, завезти, нести, носити, відносити, занести та ін., напр.: Хлопчик приніс із лугу квіти матері в кімнату; Екскурсанти приїхали з Рівного до Києва поїздом.

Більшість залежних від предиката іменників (другорядних членів) перебувають у правобічній щодо предиката позиції; у лівобічній перебуває суб’єкт. Елементарні поширені односкладні речення мають значно менші валентні можливості і обмежуються переважно одним-двома керованими іменниками в ролі другорядних членів як у правобічній, так і лівобічній позиції, напр.: Туристам видно море; Матері було сумно.

З формально-синтаксичного погляду неелементарними (ускладненими) вважають речення, в яких функціонують однорідні члени речення, відокремлені другорядні члени, вставні і вставлені конструкції, звертання. Елементарними (неускладненими) є конструкції з наявними другорядними членами речення (додатками, означеннями, обставинами), що не є однорідними та відокремленими, напр.: Везе Марко Катерині сукна дорогого (Т. Шевченко); Од усього цього місця віяло дикою могутньою красою (Б. Грінченко); Трава пожовкла від посухи (Є. Маланюк); Садок ріс на волі в глибокій долині (І. Нечуй-Левицький).

З погляду семантико-синтаксичного, як і формально-синтаксичного, неелементарними (ускладненими) є речення з однорідними, відокремленими другорядними членами, вставними і вставленими конструкціями, звертаннями. Водночас до неелементарних (ускладнених) речень належать і такі, в яких наявні вторинні предикатні і субстанціональні синтаксеми прислівникового та детермінантного характеру (Детермінант (лат. determinans – який визначає, обмежує) – член речення, що відноситься до всього складу речення, поширюючи його в цілому і не пов’язуючись із жодним з його членів. Детермінант пов’язаний із реченням зв’язком вільного приєднання, але відрізняється від приєднувального зв’язку своїм неприслівним характером, напр.: Катюші було багато справ по дому, але вона встигала все переробити. Дорога з нетерплячки здалася йому надзвичайно довгою. Детермінант завжди бере участь у формуванні семантичної структури речення. У багатьох випадках він є її обов’язковим компонентом, виражаючи семантичний суб’єкт чи об’єкт, а також поєднуючи в собі одне з цих значень зі значенням локального чи темпорального кваліфікатора. Детермінант зберігається в усіх формах речення і в усіх його регулярних реалізаціях. Одне речення може бути поширене кількома детермінантами. Термін „детермінант” був уведений у русистиці в сер. 60-х рр. Н. Ю. Шведовою). Такі синтаксеми є похідними, вони витворилися з елементарних простих речень. Тому багато речень, що з формально-синтаксичного погляду є простими неускладненими, у семантико-синтаксичному плані є простими ускладненими, що утворилися внаслідок трансформації складних реченнєвих структур.

Найбільшу группу семантично ускладнених речень становлять речення з детермінантними членами, що стосуються граматичного центру речення і виражають обставинні значення, напр.: Хлопець прокинувся від вибуху; Туристи запізнилися через дощ; Всупереч прогнозам ішли дощі; На випадок негоди зупинимось у лісі.

Поширеними є також прості ускладнені речення з нейтралізованими предикатами в атрибутивній (означальній) позиції. Наголошуючи на тому, що атрибутивні відношення ґрунтуються на перебудові базових (елементарних) речень і що глибина перебудови конструкції буває різною, І. Вихованець зазначає: „Найпростішим перетворенням компонента у морфологізований прикметник є трансформація семантичного предиката з формально-синтаксичної позиції присудка (аналітичного або синтетичного дієслова) і набуття предикатом проміжної між семантико-синтаксичними і формально-синтаксичними функціями функції атрибута , пор.: Дівчина була струнка → Струнка дівчина усміхалася до нас”. Порівняймо: Від заходу насувалася чорна хмара (М. Коцюбинський); Море зазирає у темні ущелини (П. Загребельний); Худорлявий високий хлопець у сірому сукняному костюмі переправився через Дніпро вузьким просмоленим човном (П. Загребельний).

Існують різні підходи і до питання елементарності (неускладненості) та неелементарності (ускладненості) на рівні складного речення. Деякі чеські й словацькі мовознавці (Л. Двонч, Й. Грбачек, Я. Бауер) вважають ускладненими лише речення з різними типами синтаксичного зв’язку. На думку інших (словацький лінгвіст Ф. Кочіш), визначальним є кількісний критерій, тобто ускладненим є речення з трьох і і більше предикативних одиниць.

В українському мовознавстві основну увагу приділяють дослідженню складних елементарних речень, які складаються з двох предикативних одиниць. Деякі мовознавці багатокомпонентні (неелементарні) речення подають лише як ілюстрації до речень мінімальної структури. Нерідко неелементарні речення розглядають лише як своєрідні комбінації складних елементарних речень, у яких повторюються ті самі синтаксичні зв’язки і семантико-синтаксичні відношення.

Вихідними, базовими структурами в системі складного речення є елементарні речення, що складаються з двох предикативних одиниць.

З формально-синтаксичного погляду елементарними є двокомпонентні сполучникові (складносурядні і складнопідрядні) і безсполучникові конструкції незалежно від обсягу предикативних частин, наявності згорнутих пропозицій, напр.: Бачу здалека: хвиля іскриста грає вільно по синьому морю (Леся Українка); Затріщало, бризнуло росою гілля, і ним бійці почали маскувати машини (М. Стельмах); Благословенна прця рільника, що оре цілину в ясній надії (М. Рильський).

Із семантико-синтаксичного погляду елементарними складними реченнями є лише ті, у яких відсутні звороти і синтаксеми, що можуть бути розгорнуті в речення. У складі предикативних одиниць можуть функціонувати лише субстанціональні синтаксеми (компоненти, що передають значення реальної предметності), зумовлені валентністю предиката, напр.: Хто зі злом не бореться, той людей не любить (І. Франко); Хтось сповістив, що йде поїзд (М. Олійник); Гув мотор, катер пінив носом хвилі (Ю. Мушетик). Лише незначна частина формально-синтаксичних елементарних речень є елементарними з погляду семантичного.

Складні конструкції з сурядністю і підрядністю, сполучниковим і безсполучниковим зв’язком, як правило, є неелементарними реченнєвими утвореннями.

Не до кінця з’ясоване питання елементарних та неелементарних мінімальних синтаксичних одиниць. У формально-синтаксичному аспекті елементарними є головні члени (простий підмет і простий дієслівний присудок) та другорядні члени, виражені одним повнозначним словом. До неелементарних відносять складений підмет, складений іменний та дієслівний присудки, складний (подвійний) присудок, другорядні члени, виражені словосполученнями.

Із семантико-синтаксичного погляду поняття елементарності/неелементарності пов’язане з наявністю/ відсутністю в простому реченні вторинних предикатних і субстанціональних синтаксем.

Отже, елементарні/неелементарні словосполучення загалом є тотожними з формально-синтаксичного і семантико-синтаксичного погляду. У простих і складних реченнях наявна лише часткова відповідність між елементарними/неелементарними конструкціями у формально-синтаксичному і семантико-синтаксичному аспектах.

3. Синтаксичні зв’язки у словосполученні і реченні. Синтаксичний зв’язок - формальний зв’язок між компонентами синтаксичної одиниці (словосполучення, простого речення, складного речення), виражений відповідними мовними засобами.

Синтаксичні зв’язки у словосполученні, простому і складному реченнях певною мірою збігаються, хоча в кожній з названих одиниць виявляються специфічні особливості синтаксичного зв’язку. Тому слід диференціювати синтаксичні зв’язки на рівні словосполучення, простого і складного речення.

Мінімальні синтаксичні одиниці можуть поєднуватися у межах словосполучення і речення. Варіантів таких поєднань може бути декілька:

- поєднання опорного слова, яке в словосполученні може вживатися в будь-якій формі, і залежної форми слова, що завжди репрезентована однією граматичною формою, напр.: співати (співаю, співаєш, співає, співаємо, співаєте, співають, співав би...) пісню;

- поєднання опорної і залежної форм слова, що вживаються в будь-якій формі, напр.: весняний ранок, весняного ранку, весняним ранком тощо;

- поєднання двох рівноправних компонентів у сурядному словосполученні: брат і сестра, веселитись і радіти;

- поєднання взаємозалежних головних членів – підмета і присудка: Засне долина; Минає літо (Т. Шевченко).

У неелементарних словосполученнях мінімальна синтаксична одиниця поєднується з елементарним словосполученням: високий дерев’яний будинок (високий + дерев’яний будинок), гарні польові квіти (гарні + польові квіти).

У межах елементарних складних речень, переважно складносурядних і безсполучникових, а також і в деяких багатокомпонентних конструкціях поєднуються прості речення: Пташки замовкли, трави стихли, лише берези сколихнулись, та вітер золотим од дерева до дерева почав шпурляти, кружляючи червоне (П. Тичина).

У складнопідрядних реченнях опорна прислівна мінімальна синтаксична одиниця в головній частині підпорядковує підрядну частину. У ролі опорної мінімальної синтаксичної одиниці виступають переважно іменники і дієслова: Буря розчахнула стару, напівзасохлу акацію, що росла біля сіней (В. Канівець). Він розуміє, що ця байдужість страшніша за стогони й сльози (М. Стельмах).

Складні неелементарні речення (сполучникові, безсполучникові, сполучниково-безсполучникові), що поділяються на рівні членування, на зовнішньому рівні можуть поєднувати прості й складні (елементарні й неелементарні), а також складні конструкції зі складними: І то нічого, / що чигали круки, що проминуло так багато літ (Л. Костенко); Я спробував повзти, / але кулі віялом лягли переді мною, і я знову припав до снігу (І. Багмут). (Вертикальною рискою показаний зовнішній рівень членування).

 

4. Засоби вираження синтаксичних зв’язків. Типи і форми синтаксичних зв’язків. Синтаксичні зв’язки у реченні виражаються кількома засобами. Це переважно стосується і словосполучення.

В українській мові як мові аналітично-флективної будови з домінуванням флективних ознак існують такі засоби вираження синтаксичних зв’язків:

1) відмінкові закінчення іменників, флексії роду, числа і відмінка прикметників, закінчення особи, числа і роду дієслів, напр.: Темна хмара озвалася громом гучним, освітилась огнем блискавиці (Леся Українка); З журбою радість обнялась... (О. Олесь);

2) прийменники, що вживаються разом з непрямими відмінками іменників: Синє й гаряче небо лежело над степом, неначе якась кругла покришка. На небі не було хмариночки! На степу не було ні смужки туману (І. Нечуй-Левицький);

3) сполучники і сполучні слова, що використовуються в простому й складному реченнях: Я забуваю сумніви і сум (Л. Костенко); Уставай, моє сонечко, з темного лугу, бо тривожить минуле не раз і не двічі (А. Малишко);

4) порядок слів, який в українській мові є допоміжним засобом вираження синтаксичних зв’язків, оскільки в багатьох випадках зміна порядку слів не веде до зміни синтаксичної ролі членів речення, а переважно позначається на змістових та стилістичних нюансах. Проте в деяких конструкціях порядок слів, виражаючи напрямок синтаксичного зв’язку між тотожними формами слів, диференціює підмет і присудок, підмет і додаток тощо, пор.: Київ – столиця України; Столиця України – Київ; Весло зачепило плаття; Плаття зачепило весло;

5) інтонація (на письмі позначається розділовими знаками), яка відіграє важливу роль у поділі речень на синтагми, встановленні фразового наголосу, визначенні типів складних безсполучникових речень та ін. Так, зокрема, інтонація впливає на трактування речення з тим самим лексичним складом як простого, ускладненого вставним реченням, або ж як складного безсполучникового з неоднорідними частинами, пор.: Пам’ятаю, це трапилося влітку (просте ускладнене); Пам’ятаю: це трапилося влітку (складне безсполучникове);

6) одним із засобів зв’язку компонентів частин простого і складного речення є лексичний повтор, напр.: Не раз ми ходили в дорогу, не раз ми вертали до хати (П. Грабовський).

Згідно з функціональним підходом в україністиці останнім часом виділяють такі типи синтаксичних зв’язків:

- предикативний (у реченні);

- підрядний (у словосполученні, простому і складному реченнях);

- сурядний (у словосполученні, простому і складному реченнях).

Предикативний зв’зок – зв’язок між підметом і присудком, що формує структурну основу простого двоскладного речення.

Підрядний зв’язок – синтаксичний зв’язок, що вказує на граматичну залежність одного компонента від іншого в реченні чи словосполученні.

Сурядний зв’язок – синтаксичний зв’язок, що поєднує граматично рівноправні компоненти в словосполученні, простому та складному реченні.

5. Семантико-синтаксичні відношення. Семантико-синтаксичні відношення – відношення, що відображають стосунки предметів і явищ дійсності, вказують на значеннєві стосунки поєднаних певним синтаксичним зв’язком синтаксичних одиниць.

У семантично простому елементарному реченні семантико-синтаксичні відношення спрямовані від предиката (передусім дієслівного) до непредикатних (субстанціональних) синтаксем. При цьому виділяють такі різновиди субстанціональних відношень:

- суб’єктні: І наступило мовчання (К. Пісоцький);

- об’єктні: Крутило куряву (В. Тарнавський);

- адресатні: Про це я вам скажу відверто;

- інструментальні: Батько затарабанив ножем по столу (В. Тарнавський);

- локативні: Вона з гнівом кинула талон на підлогу і пішла до виходу (Ю. Цюпа).

Первинними є семантико-синтаксичні відношення в складних реченнях, які є похідними в простих реченнях, напр.: Хлопці прокинулися, бо гриміло Хлопці прокинулися від грому; Коли настав вечір, ми вийшли на прогулянку → Увечері ми вийшли на прогулянку.

У складних реченнях семантико-синтаксичні відношення встановлюються між предикативними одиницями і мають свою специфіку залежно від типу складного речення.