Тема: Іменник як центральна частина мови.

 

План

1. Семантична характеристика іменника.

2. Лексико-граматичні розряди іменника.

3. Морфологічні категорії іменника.

4. Морфолого-синтаксична категорія відмінка.

5.Співвідношення семантико-граматичного і формально-граматичного змісту в категорії роду.

6. Словозмінні і класифікаційні елементи в категорії числа.

7. Іменник і категорія істот/неістот.

8. Іменник і категорія особи.

Література

 

1. Вихованець І.Р. Частини мови в семантико-граматичному аспекті.- К., 1989.

2. Вихованець І. Р. Теоретична морфологія української мови: Академічна граматика української мови / І. Вихованець, К. Городенська; За ред. І. Вихованця. – К.: Унів. вид-во „Пульсари”, 2004.

3. Горпинич В. О. Українська морфологія. – Дніпропетровськ: ДДУ, 2000.

4. Жовтобрюх М. А. Українська літературна мова. – К., 1984.

5. Загнітко А. П. Основи функціональної морфології української мови. – К.: Вища школа, 1991.

6. Кацнельсон С. Д. Типологія язика и речевое мышление. – Л.: Наука, 1972.

7. Кочерган М.П. Загальне мовознавство. – К., 1999.

8. Кубрякова Е. С. Части речи в ономасиологическом освещении. – М.: Наука, 1978.

9. Семчинський С.В. Загальне мовознавство. – К., 1996.

10. Сучасна українська літературна мова / За ред. проф. А.П.Грищенка. – К., 1997.

 

1.Семантична характеристика іменника.

Іменник – частина мови, що відображає субстанціональні (зі значенням реальної предметності або зі сприйманим у нашій свідомості таким значенням) об’єкти, а ці об’єкти людська свідомість розрізняє найлегше, а отже, межі іменника виявляються досить окресленими. Семантичне ядро іменників становлять позначення предметів і тих понять, яким притаманне передусім те, що вони відображають матеріальні предмети і містять у собі внаслідок цього загальну категорійну ознаку предметності. Це семантичне ядро утворюють слова, які позначають те, про що мислимо як дещо окреме, виділюване в певних просторових межах, тобто як про „справжній” предмет. Таке розуміння означає, що в основу виокремлення іменника покладено ономасіологічну(ономасіологія -теоріяномінації; один з двох розділів семантики, протиставлений семасіології за напрямом дослідження від речі чи явища до думки про цю річ чи явище та до їх позначення мовними засобами)категорію предметності. Іменники поширюються на найменування того, що ми визнаємо предметом. Найменування предметів матеріального світу є первинним значенням іменників, а іменники, які позначають такі предмети, - первинними іменниками.

Назви конкретних предметів становлять у структурі мови сукупність непредикатних знаків. На противагу предикатним, тобто ознаковим, знакам (словам), непредикатні знаки (слова) є одиницями зі значенням речі (предмета). Семантичні ознаки непредикатних імен ґрунтуються на речовості (реальній предметності) позначуваних ними об’єктів. Відмінність між предметом, з одного боку, і ознакою, з іншого боку, становить базу для розрізнення непредикатних і предикатних імен. Непредикатне слово як знак предмета містить у собі сему (диференційну семантичну ознаку) «предметність (речовість)». Сема «предметність (власне-предметність)» діаметрально протилежна граматичній предметності, невласне-предметності. Речове значення непредикатних імен зумовлює їхню специфічну «поведінку» у структурі речення, характерні зв’язки з іншими реченнєвими компонентами. Отже, власне-предметні значення відображають матеріальні предмети і містять у собі категорійну ознаку власне-предметності, тобто не граматичної предметності, а реальної.

У словах зі значенням граматичної предметності, типу: батьків (від батько), дерев’яний (від дерево), лісовий (від ліс) і под. – наявна суперечність між категорійним граматичним значенням прикметника (значенням ознаки предмета) і глибинною семантикою предмета.

Під час визначення ядра і периферії класу непредикатних імен постає питання про розмежування семантичних (глибинних) і граматичних (поверхневих) характеристик. За граматичними показниками (поверхневими) всі іменники української мови становлять єдиний клас, об’єднаний словозмінними морфологічними категоріями відмінка і числа та несловозмінною категорією роду, а також притаманними йому синтаксичними позиціями підмета і керованого другорядного члена речення, семантико-синтаксичними функціями суб’єкта і об’єкта, адресата тощо. Відповідно до семантичних показників іменники виразно розподіляються на семантичні класи : непредикатні й предикатні. Непредикатні іменники містять визначальну для них сему «речовість (предметність)», предикатним іменникам зазначена сема не властива.

Предикатні й непредикатні іменники об’єднує так звана загальна категорія предметності. Виникнення у граматиці загальної категорії предметності пов’язане з появою у мові саме абстрактних іменників. Ця категорія грунтується на спільних для іменників граматичних категоріях відмінка, числа, роду та синтаксичних функціях іменників у реченні. Точніше кажучи, категорія предметності в загальному розумінні є лише категорією субстантивності, тобто загальної сукупності граматичних властивостей іменника, підґрунтя яких формують здатність іменника виступати в ролі підмета або керованого другорядного члена і мати при собі означення, узгоджене чи неузгоджене. У такому тлумаченні категорія предметності поширюється й на іменники абстрактні, оскільки вона сформована за умов тотожності синтаксичних функцій конкретних і абстрактних іменників. Отже, за кваліфікації різних ознак як граматичних предметів ідеться тільки про оформлення мовцями таких ознакових (предикатних) сутностей відповідними іменниками-дериватами як граматичним підкласом іменників.

Найчисленнішу групу абстрактних іменників-дериватів становлять віддієслівні й відприкметникові іменники (написати-написання, читати-читання, посивіти-посивіння, тремтіти-тремтіння, ліпити-ліплення, довіряти-довір’я, забути-забуття, привабливий-привабливість, сміливий-сміливість, чарівний-чарівність, новаторський-новаторство). Це синтаксичні деривати, лексичне значення яких не відрізняється від лексичного значення вихідних для них дієслів і прикметників, але які змінюють свою частиномовну морфологічну належність, тобто входять до підкласу похідних іменників. З погляду семантичних характеристик ці іменники-деривати відтворюють дієслівну семантику дії, процесу або динамічного стану і прикметникову семантику якості, властивості. Вказана семантика є вторинною для іменникового класу.

Менш продуктивні вторинні відчислівникові й відприслівникові іменники (два-двійка, дев’ять-дев’ятка, одна третя-третина, завтра, вчора, назад, вперед). Вторинні відприслівникові іменники, зокрема зі значенням часу, зазвичай не завершуються морфологічною транспозицією, а вказують на синтаксичну субстантивацію (Учора я зустрів приятеля і Не забуваймо нашого рабського вчора).

Проміжну групу між непредикатними і предикатними іменниками становлять іменники складної семантичної структури типу будівельник, працівник вихователь, які у глибинній структурі об’єднують у собі параметри предикатних і непредикатних знаків (слів). Таку складну семантичну структуру зазначених імен відображають, наприклад, при тлумаченні цих слів у словниках. Ось тлумачення слова будівельник: „Будівельник – той, хто будує, споруджує що-небудь, працює на будівництві”. Фактично предикатно-суб’єктна структура речення згортається в реальне слово, де дієслівна, прикметникова або інша основа вказує на ознаку предмета, суфікси типу –ач, -ник, -ець, -тель... узагальнено позначають предмет (у назвах істот із показниками статі й под.). Зазвичай їх кваліфікують як і слова зі значенням власне-предметності, тобто як непредикатні імена.

Р е з ю м е. Таким чином, у глибинній структурі розрізняють три типи знаків: непредикатні знаки (знаки речей), предикатні знаки (знаки ознак) і предикатно-непредикатні знаки(знаки ознак і речей у їхній єдності). Третій тип знаків становить є проміжним між предикатними і не предикатними знаками, відображаючи у своїй структурі ознаку, яку покладено в основу найменування предмета.

У семантичній структурі предикатного знака завжди наявна в ролі конститутивної сема „ознака”. Непредикатні знаки містять у собі конститутивну сему „речовість (предметність)”. Граматичною базою непредикатних слів виступають іменники, у семантемах яких сема „речовість (предметність)” збігається з їхнім категорійним значенням. Предикатно-непредикатні знаки в семантико-синтаксичному ярусі мови виступають як знаки речей. Ті ж іменники, які у своїх семантемах не мають семи „речовість (предметність)”, є предикатними, і їхній категорійний статус у сфері іменника визначають не власне-семантичні, а функціонально-синтаксичні чинники.

Вторинні значення іменників не виходять за межі частиномовних значень дії, процесу, стану, якості, властивості, кількості, ознаки ознаки, тобто значень, що стосуються вихідних для похідних іменників частин мови. Категорійні значення дієслова, прикметника, числівника і прислівника, потрапляючи в типові для іменника синтаксичні позиції, набувають ознак граматичної предметності. Похідний із семантико-граматичного погляду іменник у структурі мови посідає особливе місце як засіб конденсації висловлення, суть якого полягає в тому, що вторинні іменники (які ґрунтуються на дієслові, прикметникові, числівникові й прислівникові) можуть ,за потреби, виступати в ролі семантичних еквівалентів цілих висловлень, номіналізуючи їх. У короткій і апробованій людським досвідом формі похідні іменники можуть узагальнювати серії умовиводів і в такому компактному вигляді перетворити на тему повідомлення будь-які розгорнуті висловлення. Така здатність іменників називати результати тактів переходу від знаків-повідомлень до знаків-назв отримала в сучасній лінгвістиці назву номіналізації. Але слід підкреслити, що будь-які іменники, які являють собою семантично похідні одиниці від дієслова, прикметника, числівника і прислівника, з одного боку, у формально-синтаксичному, семантико-синтаксичному й морфологічному планах завжди ґрунтуються на первинних іменниках і внаслідок цього набувають граматичної предметності.