Лекція 3. Основні поняття про здоров'я людини і фізичну реабілітацію, її принципи та завдання.

План

Н.р

Правовий режим валютного контролю.

Валютний контроль в Україні здійснюється Кабінетом Міністрів України, Національним банком України, уповноваженими банками, Державною податковою інспекцією, Державним митним комітетом, Міністерством зв'язку.
Метою валютного контролю є забезпечення дотримання валютного законодавства при здійсненні валютних операцій. Основні напрямки валютного контролю:
— визначення відповідності валютних операцій чинному законодавству і наявність необхідних для них ліцензій і дозволів;
— перевірка виконання резидентами зобов'язань в іноземній валюті перед державою;
— перевірка обґрунтованості платежів в іноземній валюті;
— перевірка повноти і об'єктивності обліку та звітності по валютних операціях, а також по операціях нерезидентів у валюті України.
Повноваження державних органів і банківської системи в сфері валютного регулювання визначені Декретом Кабінету Міністрів "Про систему валютного регулювання і валютного контролю". Контроль за валютними операціями резидентів і нерезидентів виконують банки, що здійснюють ці операції. Фінансовий контроль валютних операцій проводить також Державна податкова інспекція.
Контроль за дотриманням правил поштових переказів і пересиланням валютних цінностей через митний кордон України здійснює Міністерство зв'язку України, а переміщення цінностей через митний кордон здійснює Державний митний комітет України.
Валютному контролю підлягають операції, що проводяться резидентами і нерезидентами, а також зобов'язання по декларуванню валютних цінностей та іншого майна резидентів, що знаходиться за межами України. Органи, що здійснюють валютний контроль, наділені повноваженнями вимагати і отримувати від резидентів і нерезидентів повну інформацію про їх валютні операції, а у випадках виявлення порушень - застосовувати фінансові санкції.

 

 


Література

 


Лекція 1

Тема 1. Предмет дослідження операцій. Особливості застосування дослідження операцій при рішенні| задач економіко-математичного моделювання

1. Предмет, об'єкт, завдання|задача| й методологічні основи дисципліни.

2. Поняття та основна задача дослідження операцій.

3. Критерії і показники ефективності в дослідженні операцій.

4. Основні етапи дослідження операцій.

5. Приклади|приклады| задач, які|какие| вирішуються|решаются| методами дослідження операцій.


1. Предмет, об'єкт, завдання й методологічні основи дисципліни

Дослідження операцій являють собою кількісні методи для обґрунтовування рішень у всіх сферах цілеспрямованої людської діяльності.

Прийняття рішень – це те, чим люди займалися завжди.

 

Наука «Дослідження операцій» займається впровадженням математичних методів при обґрунтуванні рішень.

Кене Франсуа (1694 – 1774 рр.) - сформував «Економічну таблицю», яка стала основою для побудови й розвитку чисельних моделей суспільного відтворення. Логічним продовженням є міжгалузева модель «Витрати-випуск» В. Леонтьєва.  
Л.В. Канторович     - сформував новий клас умовно-екстремальних задач і запропонував універсальний метод їх розв’язання, заклавши початки нового напряму прикладної математики – лінійного програмування.
Томас Сааті   «Дослідження операцій – це мистецтво давати погані відповіді на практичні запитання, на які даються ще гірші відповіді за допомогою інших методів».
    Як самостійний науковий напрямок «Дослідження операцій» виникло у роки Другої світової війни.

 

Г.М. Кун і А.В. Такер У 1951 р. –– сформували необхідні та достатні умови оптимізації для розв’язування нелінійних задач.
В.М. Глушков – великий внесок в розроблення та впровадження оптимізаційних задач в АСУ.  
О.Г. Івахненко – запропонував та розробив метод групового врахування аргументів (прогнозування економічних процесів).

Дослідження операцій:

– комплексна наукова дисципліна, яка має важливе методологічне значення в системі підготовки сучасного економіста.

– займається розробкою та практичним застосуванням методів найбільш ефективного управління різними організаційними системами.

Об’єктом теорій дослідження операцій:

ü підприємства,

ü об’єднання,

ü установи матеріально-технічного постачання і торгівлі,

ü НДІ та ВНЗ,

ü міністерства,

ü відомства,

ü системи розподілу матеріальних, фінансових і трудових ресурсів,

ü та інші.

Мета дослідження операцій – кількісне обґрунтування рішень, які приймаються з організації управління.


Мета дисципліни:

одержання теоретичних знань і практичних навичок формалізації задач керування з використанням спеціалізованих оптимізаційних методів.

Предмет: моделі й методи системного аналізу, способи дослідження й оптимізації операцій.

Міждисциплінарні зв’язки: «Вища математика» → «ДО» → «ЕММ» → «Економічна кібернетика» → «Актуарна математика».

Основною метою викладання є формування в майбутніх управлінців теоретичних знань і практичних навиків формалізації задач управління з використанням спеціальних оптимізаційних методів.


Основними задачами вивчення дисципліни є:

- надання студентам знань щодо суті етапів операцій;

- основних принципів і прийомів математичного моделювання операцій;

- принципів підбору математичного і програмного забезпечення практичної реалізації задач;

а також формування в студентів вміння:

- постановка і рішення організаційних задач з використанням математичного апарату;

- вирішення задачі оптимального розподілу ресурсів;

- вирішення оптимізаційної задачі управління ресурсами масового обслуговування, упорядкування й координації;

- будувати й оптимізувати сітьові моделі;

- вирішувати задачі з умовами невизначеності й конфлікту;

- використовувати методики багатокритеріальної оптимізації управлінських рішень;

- проводити післяоптимізаційний аналіз і розробку практичних рекомендацій для прийняття рішень.


2. Поняття та основна задача дослідження операцій

Операція –це будь-який захід (або систему дій), що об’єднаний єдиним задумом і направлений на досягнення певної мети.

 

Операція завжди є керованим заходом.

 

Всякий певний вибір залежних від нас параметрів ми називатимемо рішенням.

Рішення можуть бути:

вдалими і невдалими,

розумними і безглуздими.

Оптимальними називаються рішення, які за певними міркуваннями кращі інших.

Основна задача дослідження операцій – попереднє кількісне обґрунтовування оптимальних рішень.


 

Дослідження операцій:

- не ставить перед собою задачі повної автоматизації ухвалення рішень, повного виключення з цього процесу роздумуючої, оцінюючої, критикуючої людської свідомості;

- ставить перед собою задачу підготовки кількісних даних і рекомендацій, що полегшують лю­дині ухвалення рішення.

 

- та інші за­дачі:

порівняльна оцінка різних варіантів органі­зації операції;

оцінка впливу на результат операції різних пара­метрів ;

дослідження «вузьких місць».

 

- виділяють «операції» окремі елементи системи, а остаточне рішення приймати з урахуванням ролі і місця даної операції в системі.


3. Критерії і показники ефективності в дослідженні операцій

Ефектив­ність операції – ступінь її пристосованості до вико­нання завдань, що визначаються операцією.

Чим краще організо­вана операція, тим вона ефективніша.

Під критерієм (критерієм оптимальності, критерієм ефектив­ності) розумітимемо ознаку, якій має задовольняти оптимальний розв’язок.

- ознака є якісною: «добре — погано»,

«допустиме — неприпустиме».

 

Під показником ефективності розумітимемо кількісну міру ступеня досягнення мети операції.

- .

- залежить від специфіки даної операції, її цільової спрямованості, а також від задачі дослідження, яка може бути поставлена в тій чи іншій формі.


Приклади задач:

1. Забезпечити постачання сировиною при мінімальних витратах на перевезення.

– сумарні затрати на перевезення сировини за 1-цю часу .

2. Планування будівництво, щоб закінчити його якнайшвидше.

– середній очікуваний час закінчення будівництва (є випадкові фактори) .

3. Вибрати: кількість торгових точок, їх розташування, товарні запаси та кількість персоналу, щоб забезпечити максимальний прибуток.– середній очікуваний прибуток .

4. Забезпечити заданий рівень якості при мінімальних затратах на контроль.

– середні очікувані затрати на контроль за одиницю часу при умові, що буде забезпечено заданий рівень якості .

5. Розподілити засоби ураження по цілях таким чином, щоб нанести найбільший збиток противнику.

- нанесення збитків противнику .


 

 

Вимоги, яким повинні задовольняти критерії :

- представництво;

- критичність до досліджуваних параметрів;

- максимально можлива простота;

- об’єднання в собі за можливістю всіх основних елементів досліджуваної операції;

- правильний облік стохастичності (випадковості) процесу.


Основний постулат дослідження операцій:

Оптимальним рішенням є таке, що забезпечує виконання поставленої задачі при мінімумі матеріальних витрат, або таке, коли при фіксованих матеріальних витратах досягається виконання поставленої задачі з максимальною ефективністю.

При першій постановці задачі дослідження операцій у ролі критеріїв можуть виступати:

— математичне сподівання кількості витратних матеріалів на виконання задачі;

— математичне сподівання кількості засобів на виконання задачі.

При другій постановці задачі дослідження операцій у ролі критеріїв можуть виступати:

— ймовірність досягнення певної мети заданою кількістю чи складом сил і засобів;

— математичне сподівання частки можливих втрат чи витрат сил і засобів;

— математичне сподівання витрат часу на досягнення певної мети.

 

- різні форми постановки задач дослідження операцій, як правило, є еквівалентними.

4. Основні етапи дослідження операцій

1. Отримання змісту задачі у вигляді текстового (технічного) завдання. Збір даних, їх аналіз.

Формулювання задачі з точки зору Замовника.

Консультації із Замовником.

Виявлення факторів, які впливають на процес.

Уточнення мети (варіантів мети).

 

2. Формалізація задачіу вигляді математичної моделі:

F =F(Х, У) = mах (mіn), при обмеженнях

де Х — вектор керованих змінних;

У - вектор некерованих аргументів;

– функція споживання і-го ресурсу;

– величина і-го ресурсу.

 


3. Розв'язання задачі виконується такими найбільш розповсюдженими методами:

• лінійного програмування,

якщо F = F(Х,У) та gi(Х, У) – лінійні функції відносноX, У;

• нелінійного програмування, якщоF = F(Х,У) таgi(Х, У) – нелінійні функції відносно X, У;

• динамічного програмування, якщо F = F(Х,У) є адитивною або мультиплікативною функцією від змінних X, У;

• дискретного програмування;

• стохастичного програмування, якщо У –випадкова величина, а замість функції мети F = F(Х,У)розглядають її математичне очікування.

4. Перевірка та корегування моделі.

5. Реалізація на практиці.


Особливості рішень – на основі дослідження операцій:

1. Науковo-кількісне обґрунтування.

2. Системний підхід.

3. Дорогий фізичний експеримент замінюється відносно дешевим математичним моделюванням.

4. Рекомендуючий характер.

Засоби методів ДО:

• теорію лінійного, нелінійного, дискретного (цілочисленого, бінарного, неподільного), динамічного, стохастич­ного програмування;

• теорію ігор;

• теорію систем масового обслуговування;

• прийняття рішень в умовах нечіткої інформації;

• теорію експертних систем;

• теорію ефективності;

та інші.


5. Приклади задач, що вирішуються методами дослідження операцій

 

 

Зміст: Поняття про здоров'я, 3 парадокси здоров'я – суб'єктивність, емоційність, нелокалізованність об'єктивної основи здоров'я – життє-діяльності. Розвиток, основні поняття, принципи і завдання фізичної реабілітації.

 

Оскільки здоров'я, на відміну від захворювань, багатогранне і набагато менш визначене у своїх просторово-часових проявах, ніж хвороба – процес його діагностики набагато важчий, ніж діагностика захворювань. Саме цей творчий процес (а не його результат), що полягає в перерахуванні ознак, за якими можна «впізнати» здоров'я, складає сутність будь-якої діагностичної процедури (особливо через невизначеність і мінливість таких «розпізнавальних ознак») – і самого процесу діагностики здоров'я.
Питання діагностики здоров'я – абсолютно новий розділ валеології. Протягом 2500 років розвитку медичних знань лікарі обмежувалися діагностикою хвороб, навіть не замислюючись про саму можливість діагностувати здоров'я. Тільки з середини 20 століття думку про те, що здоров'я є щось визначене (а не відсутність захворювань), стало входити в свідомість людей. Однак, ще й сьогодні не тільки більшість медиків, а й майже все населення переконане, що діагностувати в організмі можна тільки захворювання.
Згідно сучасним визначенням, здоров'я – це не відсутність захворювань, патологічних станів або фізичних дефектів, а деяка визначеність, що не зводиться до відсутності хвороб (Г. Сігеріст, 1941). Природно, що ця визначеність повинна мати конкретне вираження, проте дати опис визначення здоров'я, яке задовольняло б усіх – виявилося дуже важко. По суті, в науці відсутній об'єктивний опис ознак здоров'я. Це зазначав ще Г. Сігеріст, який у своєму визначенні змушений був удатися (характеризуючи здоров'я) до терміну «щось позитивне», пояснюючи його зовсім «не науковими» характеристиками – це життєрадісне і охоче виконання обов'язків, які життя покладає на людину.

Хоча ця характеристика спочатку здається цілком зрозумілою, однак вона не дозволяє відокремити стан здоров'я від стану хвороби. Немає необхідності доводити, що життя хворого, що знаходиться в лікарняному ліжку, також покладає на людину ряд посильних обов'язків, які він, будучи оптимістом і сподіваючись на швидке одужання, може виконувати і життєрадісно, й охоче. Не покращує ситуацію і уточнення (Г. Сігеріст, 1941).
- «... Здоровим може вважатися людина, яка відрізняється гармонійним фізичним та розумовим розвитком і добре адаптована до навколишнього фізичного та соціального середовища, що його оточує. Він повністю реалізує свої фізичні та розумові здібності, може пристосовуватися до змін фізичного та соціального навколишнього середовища, що його оточує, якщо вони не виходять за межі норми, і вносить внесок у благополуччя суспільства, що відповідає його здібностям». Таке розуміння здоров'я послужило основою для дефініції, прийнятої в 1948 р. ВООЗ (всесвітня організація здоров'я) – «Здоров'я – це стан повного фізичного, духовного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороби або фізичних дефектів». З тих пір ніяких уточнень в це визначення не вносилося і воно залишилося донині в такому викладі.

З цього визначення можна говорити про 3 види здоров'я – фізичне, психічне і моральне (соціальне). Фізичне – це природний стан організму людини, обумовлений нормальним функціонуванням всіх його органів і систем. Психічне – залежить від стану головного мозку, пов'язане з рівнем і якістю мислення, розвитком пам'яті і уваги. Моральне (соціальне) здоров'я – обумовлене моральними принципами, на яких засноване соціальне життя людини.

За даними ВООЗ здоров'я людини на 50 ... 55% пов'язане з його способом життя; на 25% - залежить від екологічних умов; 15 ... 20% впливають генетичні фактори і тільки на 10 ... 15% - обумовлено розвитком системи охорони здоров'я. Здоровий спосіб життя (ЗСЖ) базується на плідній праці, раціональному режимі праці та відпочинку, особистій гігієні, правильному харчуванні, викоріненні шкідливих звичок, оптимальному руховому режимові, загартуванні організму, фізичному вихованні. Весь цей комплекс складно виконати в повному обсязі, необхідно затратити значну кількість часу і коштів, що в сучасних умовах підвищеної напруженості ритму життя досить проблематично.

Для з'ясування сутності здоров'я та його проявів ми стикаємося з кількома ПАРАДОКСАМИ ЗДОРОВ'Я.

Парадокс перший – суб'єктивність здоров'я. Кожен із фахівців-медиків (і кожен з не фахівців) «для себе» знає, що таке здоров'я, проте виразити це своє знання в ясній і об'єктивній формі, здатної задовольнити і інших, він не може. Ця ситуація є вираженням реальності, характерною для здоров'я. Здоров'я – це стан, що суб'єктивно відчувається. Здоров'я – це життєздатність (ЖЗД), що сприймається у її суб'єктивному вираженні. Саме тому здоров'я так важко висловити за допомогою об'єктивних характеристик. «Здоров'я, як і цілий ряд інших медико-біологічних понять (ЖЗД, адаптивність) є абстрактно-логічною категорією.

Теоретичний аналіз сутностей, які відповідають цим поняттям, їх практичний вимір можливі тільки за допомогою моделей (В.П.Войтенко, 1991). Звичайно, здоров'я – на відміну від народження або смерті людини, антропометричних ознак росту, обхвату грудної клітки, показників ЧП, АТ і т.д. – абстрактно-логічне поняття. На відміну від ЖЗД, адаптивності, працездатності та інших понять, що описують властивості і ознаки, які можна висловити об'єктивно, не порушивши об'єктивності інших ознак або станів, - здоров'я має виражений суб'єктивний підтекст і не піддається об'єктивному вираженню або вимірюванню.

Воно у певному сенсі «річ у собі», якщо під «собою» розуміти організм людини, якому «належить» це здоров'я. Пізнати цю «річ у собі» ззовні неможливо; лише сам «власник» здоров'я може оцінити його. Така оцінка проводиться за допомогою фізіологічного механізму, що сприймає інформацію з внутрішнього середовища (ВТС) організму. Цей механізм (функціональна система оцінки ЖЗД та оздоровчого контролю) виробився в процесі біологічної еволюції.

Завдання цього механізму – витягти інформацію про стан організму, всіх його тканин і органів, зіставити з пам'яттю про благополуччя – власною «моделлю здоров'я», яка зберігається в ЦНС, і сформувати певні оздоровчі дії на базі зіставлення. Сигнали про стан ЖЗД, що надходять від ВТС організму, його органів і тканин, досягають ЦНС, де вони і формують відчуття благополуччя (неблагополуччя). Таким чином, сигнали про ЖЗД подають відомості про кожен із впливів, що діють на організм. Ці відомості як і в ситуації з об'єктивною оцінкою ЖЗД виявляються «перекдаденими» на суб'єктивну мову нашого сприйняття. Це означає, що одна і та ж зміна ЖЗД може бути сприйнята різними людьми абсолютно різним чином. Залежно від пам'яті, що зберігається в ЦНС про благополуччя, людина сприймає кожен зовнішній вплив по-своєму.

Пам'ять про благополуччя (внутрішня модель здоров'я), за допомогою якої людина контролює своє виживання в середовищі, формувалася протягом еволюції попередників людини. Самооцінка здоров'я видозмінюється в процесі індивідуального життя людини. Маючи загально видову основу, що властива Homo sapiens, пам'ять про здоров'я та його самооцінка у кожної людини несе на собі відбиток етнічних і сімейних впливів. Ось чому так різняться самооцінки власного здоров'я людей навіть з подібним рівнем ЖЗД та функціонального стану організму.

Парадокс другий – емоційність здоров'я. Суб'єктивність здоров'я виявляється перешкодою для об'єктивної його оцінки. Існує ще більш непереборна перешкода в спробах об'єктивно діагностувати здоров'я – це емоційна насиченість поняття здоров'я. Визнання тої чи іншої ознаки, що характеризує здоров'я з емоційної сторони, залежить від віку, статі, культури, освіти людини. Навіть такі тимчасові стани, як фізична або розумова втома, відчуття голоду або ситості, хвилювання перед майбутнім випробуванням (змагання, іспит і т.д.) або усвідомлення успішно подоланої перешкоди значно впливають на розподіл рангів характеристик емоційного сприйняття здоров'я і навіть вносять в цей розподіл нові ознаки.

Парадокс третій – нелокалізованність об'єктивної основи здоров'я – ЖЗД. Об'єктивно оцінити можна лише здоров'я, що позбавлене суб'єктивно-емоційних оцінок, тобто реальну, фактичну основу здоров'я – ЖЗД. При сучасному технічному оснащенні, який мають медики та біологи, виявити її, здавалося б, не складає труднощів, тим більше, що вона добре відчувається зсередини «власником» ЖЗД, однак на практиці ситуація виявляється не простою. Перш за все, дослідник, який прагне оцінити ЖЗД людини, потрапляє в глухий кут перед питанням – куди направити свої пошуки, який орган або яка тканина стануть об'єктом дослідження? Ось тут і починаються труднощі.

Жоден з органів не є вмістилищем ЖЗД. Успіхи хірургії це яскраво демонструють – медики вміють підтримувати життя людини при не функціонуванні певних органів – серця (апарат штучного кровообігу), нирках (діяльність штучної нирки) і легень (штучна вентиляція). Організм може бути життєздатним і при непрацюючому мозку – кровообіг, дихання та обмін речовин у тканинах при цьому підтримуються штучно. Відчуття здоров'я в цій ситуації немає, немає взагалі ніяких відчуттів, здатних дійти до свідомості. Однак ЖЗД організму зберігається. Навіть клінічна смерть людини не виключає ЖЗД окремих органів і тканин. Як же її зареєструвати і оцінити, якщо вона не локалізована в будь - якому органі? ЖЗД організму не є функцією одного або декількох органів, як, наприклад, інсулін – продутк підшлункової залози, ЖЗД виявляється «розлитою» по організму, вона не локалізована в якомусь конкретному органі. У цьому полягає перша істотна трудність в об'єктивній її оцінці.

Природно спробувати виявити її за допомогою самого «носія» ЖЗД (подібно до того, як стоматолог, натискаючи по черзі на зуби або діючи на них холодною водою, з'ясовує у пацієнта, який з зубів вражений карієсом). Однак ці спроби виявилися безрезультатними – немає такого органу або тканини, які давали б людині важливі відчуття добробуту, пов'язані з повнотою життя.

Якщо ретельно перевірити (з точки зору відчуттів, що виникають під впливом на певний орган чи систему) усі органи – виявиться, що понад усе сигнали про благополуччя (неблагополуччя) доставляють слизова рота (якщо ми їмо смачне) та шкіра (погладжування, масаж) – тканини, що відокремлюють наше тіло від ВНС. Серце і легені, від яких найбільше залежить життя, взагалі не дають нам ніяких сигналів про благополуччя. Ясно, що суб'єктивна «допомога» в об'єктивному пошуку ЖЗД марна, і основні методи оцінки здатності організму «бути живим і ситим» можуть бути тільки об'єктивними. Саме усвідомлення труднощів, що стали перешкодою в прагненні зареєструвати ЖЗД як щось приналежне певному органу (тобто нелокалізованність, «розлитість» по всьому організму) допомогло дослідникам. Стало ясно – ЖЗД слід шукати не в одному або декількох певних органах, а у функціях всього організму. На цій основі і створювалися методи, що дозволили не безпосередньо, а за допомогою більш складних прийомів (створення моделі ЖЗД) наблизитися до об'єктивної оцінки цього атрибута життя. Вивчення ж суб'єктивних оцінок ЖЗД – нашого внутрішнього її сприйняття, дозволило з'ясувати непрості співвідношення між суб'єктивною і об'єктивною оцінками цієї якості.

Поняття «реабілітація» в перекладі з латині – це «відновлення дієздатності, спроможності» хворих та інвалідів. Реабілітація недієздатних, хворих та інвалідів у різних формах існує стільки, скільки існує прагнення людей відновитися після хвороб і травм. На початкових етапах її розвитку єдиним способом боротьби з хворобами та травмами були само- та взаємодопомога із застосуванням народних засобів, з використанням певних традицій побуту, способу життя і релігійних вірувань. З систематизацією накопиченого досвіду впроваджуються технічні засоби реабілітації. Якщо на ранньому етапі розвитку реабілітації майже всі лікарні і лазарети для реабілітації недієздатних перебували в руках церкви, жерців і шаманів, то з розвитком індустріалізації почали створюватися спеціальні установи для відновлення здоров'я хворих та інвалідів.

Другий етап розвитку реабілітації характеризується як етап організації державної допомоги хворим та постраждалим, їх реабілітації в спеціальних установах відновного лікування. Проте фізичні засоби реабілітації ще застосовувалися мало – заважала існуюча тоді в клінічній медицині концепція, що стримує впровадження в процес реабілітації активний фізичний вплив. Вона передбачала – спокій, створення щадного, охоронного рухового режиму для хворих.

Підвищений інтерес і новий підхід до реабілітації недієздатних з використанням різних засобів і методів фізичної терапії виник після 2-ї Світової війни. Сенс підходу до питань реабілітації полягав у тому, що суспільство стало сприймати недієздатних не тільки як своїх повноправних членів, але і як активних учасників життя у всіх її аспектах – трудовому, соціальному, правовому, сімейному та т.д. Поява цього підходу пов'язана не тільки з впровадженням різних аспектів реабілітації, але і з подальшим розвитком гуманістичних тенденцій. Це обумовлено і тим, що проста ізоляція і пасивне утримання хворих та інвалідів за рахунок решти суспільства є як економічно, так і соціально невиправданим, що перешкоджає реінтеграції недієздатних в суспільство, колектив.

ПОНЯТТЯ РЕАБІЛІТАЦІЯ. До теперішнього часу немає єдиного визначення цього поняття. У сучасному словнику іноземних слів: реабілітація – відновлення (або компенсація) порушених функцій організму, дієздатності (працездатності), придатності, спроможності хворих чи інвалідів, що досягається застосуванням комплексу реабілітаційних заходів. Winter K дає таке визначення: «Реабілітація – це цілеспрямована діяльність колективу фахівців у медичному, технічному, соціальному, економічному та педагогічному аспектах з метою збереження здоров'я, відновлення і зміцнення порушених здібностей людини і повернення його до активного життя в суспільстві – трудової діяльності».

Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ) розглядає реабілітацію як «комбіноване та координоване застосування медичних, соціальних, педагогічних та професійних заходів з метою підготовки чи перепідготовки (перекваліфікації) хворого або інваліда на оптимум його працездатності». Міжнародна організація праці (МОП) вважає, що під реабілітацією слід розуміти відновлення здоров'я осіб з обмеженими фізичними і психічними можливостями для досягнення максимальної повноцінності їх з фізичної, психічної, професійної та соціальної точки зору. Згідно з визначенням експертів ВООЗ та МОП реабілітація являє собою процес, завданням якого є запобігання інвалідності в період лікування хвороби і значною мірою – попередження ускладнень і погіршення стану здоров'я. «Реабілітація – це процес здатний не тільки продовжити життя, а й зробити продовжене життя гідним життям» - поліпшити якість самого життя.

Найбільш повне визначення поняття «реабілітація» розроблено Австрійською медичною асоціацією реабілітологів в 1987 році і звучить як: «Реабілітація – це процес, що забезпечує найвищий можливий рівень відновлення втрачених з тієї чи іншої причини функцій і здібностей, що досягається за допомогою розвитку фізичних компенсаторних механізмів і психологічного врегулювання за допомогою використання медичних, інженерних, освітніх та професійних служб». Деякі автори в питаннях реабілітації надають вирішальне значення клінічним методам відновного лікування – суто медичній реабілітації. Однак, тільки одне клінічне лікування у багатьох випадках не може повернути хворого або постраждалого знову в той стан, у якому він перебував до розвитку хвороби або травми. За допомогою тільки клінічних засобів реабілітації, медикаментозних або хірургічних, потерпілий довго не досягає такої життєздатності, щоб він міг знову повернутися до колишньої трудової діяльності в її повному обсязі. У подібних випадках необхідно використовувати інші види медичної реабілітації, і в першу чергу – фізичну реабілітацію (ФР): кінезітерапію, гідро- і фізіотерапію, трудо- і механотерапію, а також психотерапію. В даний час деякі вчені вважають що ФР – це в основному 3-й етап терапії (1-й етап – діагноз, 2-й – класичні клінічні методи лікування). Однак багато фахівців ФВ та спорту, медичні працівники, стверджують, що ФР повинна бути випереджальною – починатися порівняно рано, на 2 ... 4 - й день після травми або захворювання і продовжуватися до одужання хворого або травмованого. На 1-му етапі її мета – профілактика ускладнень і відновлення здоров'я, на 2-му – порушеної функції, на 3-му – побутових і виробничих навичок або вироблення адекватних механізмів компенсацій. Процес реабілітації не обмежується лікуванням тільки основного захворювання. Він охоплює всі наслідки, які виникли в результаті травми або хвороби. Реабілітаційні заходи повинні бути комплексними і адекватними фізичному і психічному стану того, хто проходить реабілітацію на окремих етапах реабілітації.

ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ І ЗАВДАННЯ ФР:

1. Максимально раннє використання різних фізичних засобів і методів, органічно поєднуються з медикаментозним та хірургічним лікуванням, доповнюють і збагачують їх. Якщо людині загрожує інвалідність, вона повинна носити профілактичний характер. Якщо ж інвалідність розвивається – вона стає першим етапом боротьби з нею.

2. Безперервність – один з найважливіших принципів і показників ефективності ФР. Тільки завдяки безперервності досягається зниження інвалідності, строків непрацездатності та зниження витрат на тривале матеріальне забезпечення та лікування інваліда;

3. Комплексний характер реабілітаційних програм. У ФР повинні брати участь не тільки медичні працівники, а й кінезітерапевти, фізіотерапевти, інженери, педагоги, психологи, соціологи та інші фахівці. Такий підхід передбачає поєднання медичних, фізичних, психологічних та педагогічних заходів для максимально повного відновлення здоров'я, порушених функцій, працездатності та соціально-психологічного стану хворих і потерпілих.

4. Індивідуальність у визначенні обсягу і характеру реабілітаційних заходів. Оскільки у різних людей різний перебіг патологічного процесу і неповторний їх характер в різних ситуаціях їх життя і діяльності, то програми фізичної і психофізичної реабілітації повинні бути суворо індивідуальними для кожного хворого або інваліда.

5. Проведення фізичної реабілітації до максимально повного відновлення здоров'я, порушених соціальних і трудових функцій або вироблення адекватних механізмів компенсації.

6. Здійснення реабілітації, особливо соціально-трудової, у формі групових занять у колективі хворих. Відновне лікування більш ефективно, якщо заходи з реабілітації (кінезіотерапія, механо- і трудотерапія, професійна підготовка, адаптація протезів, спортивні заняття та ін.) здійснюються в колективі.

7. Повернення недієздатних (хворих та інвалідів) до активної суспільно-корисної праці (професійно-трудова реабілітація), в основу якої покладено вид фізичної реабілітації – трудотерапія.

8. При проведенні реабілітаційних заходів, важливо визначити наявність у хворого або постраждалого реабілітаційного потенціалу – які функціональні резерви збереглися для розвитку та здійснення їх за допомогою засобів і методів ФР або вироблення адекватних механізмів компенсації. Необхідно враховувати – вік, стать, ступінь фізичної тренованості, наявність супутніх соматичних захворювань і психічних розладів.

Завдання реабілітації:

1. Досягнення максимально незалежного способу життя недієздатних і поліпшення якості їхнього життя.

2. Досягнення найбільш можливого рівня відновлення функцій і працездатності, повернення хворих та інвалідів до колишньої роботи, а якщо це неможливо – прилучення їх до максимально активного життя в сім'ї та колективі – повернення недієздатним соціального статусу, відчуття того, що вони є повноправними членами суспільства.

3. Досягнення найбільшої ефективності відновного лікування за допомогою розроблення сучасних комплексних, цілеспрямованих, адекватних характеру патологічного процесу програм фізичної реабілітації, на базі використання медикаментозних, хірургічних, технічних та біотехнічних, фізичних, психологічних, соціальних та інших засобів реабілітації.

4. Широке впровадження в практику розроблених комплексних програм фізичної реабілітації, які поєднують і взаємодоповнюють різні аспекти реабілітації.

5. Тісний зв'язок сучасних наукових досягнень у різних областях з практикою реабілітації.