История развития курортного дела
Классификация курортов
История развития курортного дела
Санаторно-курортная помощь в стране - это часть системы охраны здоровья населения, а курортное лечение – составная общего лечения больного.
Курортное лечение, или использование целебных свойств природных факторов известно с давних времен: примитивные строения в местах выхода минеральных вод были своего рода прототипами бальнеологических курортов. Слухи о лечебных действиях некоторых вод быстро распространялись, привлекая множество больных. «Чудодейственные» родники и другие целебные факторы становились основой лечебных таинств храмов, нередко были предметами религиозного культа. В рассказах, памятках архитектуры и искусства отражены факты использования, например, термальных минеральных вод служителями культов для исполнения обрядов и вместе с тем для демонстрации «исцеления» страждущих. Древнекитайские ученые писали о родниках с целительной водой. В работах Аристотеля идет речь об использовании минеральных вод с лечебной целью в Древней Греции, Плутарх свидетельствует, что горячие родники на острове Евбея привлекали больных с самых отдаленных районов. Еще тогда возник обычай строить в лечебных местностях жилье ‑ гостиницы для приезжих.
К наиболее древним (бронзовый век) материальным свидетельствам лечения минеральными водами принадлежат остатки капитальных сооружений на родниках углекислых вод и в окрестностях теперешнего швейцарского курорта Санта-Морш. В Греции обнаружены руины давних водолечебниц. История дает множество примеров использования римлянами сооружений для лечения минеральными водами, которые существовали до них на завоеванных ими территориях, и даже легенды о связанных с этим религиозных культов. Руины подобных сооружений периода римского владения сохранились в районе современных курортов Бейле Еркулане и Синджорз-Бей в Румынии, Будапеште (древнего Аквинкума), на побережье озера Балатон в Венгрии, на территории курортов Вараждинское – Топлице и Добрна в Югославии, Хисаря в Болгарии, Бадена ‑ в Швейцарии, Бадена ‑ в Австрии, Висбадена ‑ в Германии, Екс-ле-Бена ‑ во Франции, Бата ‑ в Великобритании, возле Тимгода ‑ в Алжире и т.д. На территории Италии, особенно в Лациуме и на побережье Неаполитанского залива размещались курорты с минеральными родниками; большую популярность имел курорт Байн (сейчас Бая) с террасоподобными термами – любимое, благодаря живописному побережью и минеральным родникам, место отдыха римской знати; здесь размещались виллы, которые принадлежали Марию, Помпею, Цезарю и др. В «Энеиде» Вергилия описан лечебный родник Акве-Альбуле. В период империи здесь был создан грандиозный бальнеологический комплекс с бассейном на 1000 человек, виллами аристократов. Императоры строили в Риме на местах выхода многих минеральных родников богато оборудованные термы. Таким образом, можно считать, что термальные минеральные воды были тем природным фактором, на основе использования которого появились первые курорты. В Древней Греции и Риме использовались с лечебной целью и другие природные факторы. Так, храмы Асклепия (Эскулапа) строили в местностях, известных не только своими источниками минеральных вод, но и целебным воздухом, богатой растительностью «священных рощ». Среди знатных римлян была популярной приморская климатическая лечебная местность Анцио.
В раннем средневековье известными курортами были Пломбьер-Бен и Ахен ‑ любимые места отдыха императора Карла Великого. Позже прославились минеральные родники Спа и Котре, возродилась слава (с ХІІІ в.) известных в древние времена родников Абано-Терме. Постепенно родники переходили в собственность монастырей, целебные свойства минеральных вод объяснялось заступничеством святых. С немногих новых курортов, которые были открыты в то время, выделялись Карлсбад (ныне Карловые Вары), основан в середине ХІV ст., Баден-Баден, который стал популярным с начала ХІVв. Бакстон, возрождение которого как курорта относится к ХVІв.
К ХVІ-ХVІІ в.в. можно отнести начало строительства, оборудования и эксплуатации курортных учреждений – бальнео- и грязелечебниц. Так, в середине ХVІ в. в Карлсбаде впервые был введен налог, который взымался с пациентов, и установлен порядок проведения лечебных мероприятий. В начале ХVІІв. во Франции была создана курортная инспектура, заданием которой было осуществление контроля за состоянием курортов и их эксплуатацией.
В ХVІІ – ХІХв.в. в связи с развитием промышленности, торговли и транспорта начинается интенсивное развитие европейских курортов на основе коммерческого подхода. По инициативе английского врача Р.Рассела в 1792г. был основан первый детский приморский санаторий в Маргити; затем детские курорты были открыты в Италии и Франции.
В ХІХ-ХХ в.в. состоялось открытие большинства современных европейских курортов, которые все больше приобретали вид не столь лечебных комплексов, сколько мест отдыха и туризма.
В России первые государственные мероприятия по разведыванию минеральных вод и их эксплуатации с лечебной целью начали проводить в начале ХVІІІ в. Во второй половине ХVІІІ в. и особенно в ХІХ в. здесь наблюдается стремительный рост курортного дела. В ХХ в. с целью сделать курорты более привлекательными усилилась работа по благоустройству санаториев и больниц.
Как свидетельствуют материалы ІІІ съезда Российского бальнеологического общества, при наличии 500 известных минеральных источников и месторождений лечебных грязей в России было всего 36 курортов. Всего по официальной статистике в 1912 г. в России было 72 курорта. Системы санитарной охраны курортных местностей практически не существовало, санитарная инспекция на курортах только «числилась». На протяжении многих лет не был реализован разработанный отечественными бальнеологами в конце ХІХ в. проект закона о санитарной и горной охране лечебных мест, к которым были отнесены места с родниками минеральных вод и лечебными грязями, морскими купаниями, кумысолечением и климатические станции. Такой закон был принят в 1914г.
После Октябрьской революции специальным постановлением правительства в 1918 г. все существующие на территории страны курорты стали государственной собственностью. Управление и забота об их развитии были возложены на Наркомат охраны здоровья РСФСР. Советом Народных Комиссаров РСФСР был издан ряд декретов, касающихся курортного дела. В 1919 г.- «О лечебных местностях государственного значения», в 1920г. – «Об использовании Крыма для лечения трудящихся, в 1921 г. – «О домах отдыха».
К управлению курортами были привлечены профсоюзы, медицинские научные общества, местные органы власти и специальные комиссии.
В 1923 г. образовалось Главное курортное управление Наркомата охраны здоровья во главе с наркомом М.А.Семашко и специалистом по курортному делу М.И. Тезяковым.
В 1926 г. часть курортов передается в управление местным органам власти. Исполнительным комитетам Советов депутатов трудящихся разрешалось организовывать курортные тресты. Курорты получили большую самостоятельность в деятельности. Для увеличения пропускной способности курортов и санаториев был увеличен срок их сезонного функционирования, а курорты всесоюзного значения были переведены на круглогодичный режим работы. Начало заметно улучшаться медицинское и бытовое обслуживание амбулаторных больных, росло число курортных поликлиник и диетических столовых.
Одновременно с ростом сети оздоровительных и профилактических учреждений шли поиски путей их лучшего использования. В 1926 г. дома отдыха передаются в ведомство Центрального управления социального страхования при Народном комиссариате труда СССР, а в 1933 г., после ликвидации Народного комиссариата труда, они переходят в ведомство профессиональных союзов. В это время открываются дома отдыха для матерей с детьми, рабочей молодежи и т.д. Быстро увеличивается количество отдыхающих. Так, в 1932 г. в здравницах страны отдыхало около миллиона четырехсот тысяч человек.
В 1933-1941 гг. санаторно-курортное строительство развернулось особенно интенсивно. Осуществляются масштабные мероприятия по упорядочению гидроминерального и бальнеотехнического хозяйства санитарной охраны курортов.
В изучении и освоении курортных ресурсов страны принимала участие АН СССР. При ней была организована комиссия по изучению минеральных вод под председательством академика В.И. Вернадского.
С целью изучения курортных ресурсов страны создавались многочисленные экспедиции. В их состав входили врачи-курортологи, климатологи, гидрогеологи, физики, химики и др. специалисты. Было разведано около 1500 месторождений лечебных минеральных вод и около 300 месторождений лечебных грязей, изучались их состав и свойства, происхождение.
Была создана классификация подземных минеральных вод, изданы карты месторождений минеральных вод и грязей, исследованы климатические ресурсы многих курортов. Разработаны теоретические основы бальнеотерапии, грязелечения, медицинской климатологии и соответствующие лечебные методы. Предложены новые методы радонотерапии, разработаны оригинальные способы приготовления шипучих минеральных вод.
Были определены лечебные и столовые минеральные воды, пригодные для разлива в бутылки, утвержден Государственный стандарт на них. Показано выборочное действие физических факторов на различные органы и ткани организма человека, в том числе при различных формах патологии.
Было разработано Положение о порядке медицинского и социального отбора больных на курорты, создана сеть отборочных комиссий в республиках.
В Москве открылся отборочный распределительный госпиталь , который в 1921 г. реорганизуется в Курортную клинику, а в 1926 ‑ в Центральный институт курортологии. В 1925 г. в Кисловодске впервые было проведено курсовое лечение амбулаторных больных. В дальнейшем эта форма санаторно-курортного обслуживания широко распространилась.
Был открыт ряд профильных научно-исследовательских институтов.
В годы Великой отечественной войны работа курортов и санаториев была перепрофилирована нуждам военного времени. На базе многих санаторно-курортных учреждений были организованы госпитали. Санаторно-курортное лечение совместно с другими методами медицинского вмешательства давало хорошие результаты, способствовало быстрому выздоровлению раненых. Много курортных учреждений было уничтожено или разрушено. Сразу после освобождения территории от фашистских захватчиков начались работы по возрождению курортов. Уже в 1950 г. сеть койко-мест в санаторно-курортных учреждениях превысила довоенную.
В 1956 г. управления курортами, санаториями и учреждениями отдыха были сконцентрированы в министерствах охраны здоровья союзных республик. В 1960 г. хозрасчетные санатории, дома отдыха, курортные больницы, поликлиники и пансионаты были переданы в ведомство профсоюзов СССР. Особенного развития курортная система профсоюзов достигала в 70-80-х годах прошлого столетия. В этот период развернулось капитальное строительство на курортах. Трускавец, Миргород, Хмельник, Бердянск, Саки, Славянск, Очаков – всего вновь построено или реконструировано около 30 санаторно-курортных учреждений. Эти курорты работали в свете требований того времени.
К сотрудничеству в санаторно-курортном лечении привлекались лучшие представители медицинской науки. К каждому курорту была прикреплена профильная кафедра медицинских вузов. Ученые научно-исследовательских институтов проводили исследования и оказывали помощь по вопросам санаторно-курортного лечения, привлекали врачей к научной деятельности. Была внедрена и получила широкое применение в здравницах психотерапия. В Саках была проведена значительная работа по изучению и внедрению методов электростимуляции при травмах спинного мозга. В Трускавце с целью дальнейшего изучения минеральной воды «Нафтуся» была открыта исследовательская лаборатория института физиологии имени академика А.А.Богомальця. В Одессе изучались свойства и механизмы действия лечебной грязи. Расширены показания для санаторно-курортного лечения. В частности, в Ялте открылись санаторные отделения для лечения больных с гломерулонефритом. Началось практическое применение в курортной практике электронно-вычислительной техники. Таким образом, в 70-80-х годах ХХ ст. была заложена мощная, научно обоснованная материальная лечебно-диагностическая база профсоюзных здравниц того времени.
Значительные испытания претерпела курортная система в начале 90-х годов прошлого столетия, после распада Советского Союза, в период общей экономической нестабильности в стране. Неиспользование большого количества путевок в санаторно-курортные учреждения, услугами которых в свое время пользовалось население всего СССР, снижение платежеспособности населения, много других обстоятельств поставили курортную систему в трудное положение.
В 1992 г. Федерацией профсоюзов, Фондом социального страхования и Украинским республиканским советом по управлению курортами профсоюзов на базе курортных учреждений профсоюзов Украины было создано акционерное общество лечебно-оздоровительных учреждений «Укрпрофздравница». Это дало возможность не только сберечь, но и укрепить на новых позициях курортную систему. Был взят курс не на увеличение количества коек, а на создание таких условий, которые бы привлекали людей к лечению и отдыху. В сложных экономических условиях акционерное общество направило свои силы на повышение качества обслуживания в санаторно-курортных учреждениях, провело соответствующие структурные изменения путем увеличения сезонных здравниц, а также мероприятия по ликвидации убыточных учреждений, активизации действий по реализации путевок и т.д.
В 2000г. Верховным Советом Украины был принят «Закон о курортах».
Тема 4. Рекреаційно-курортне районування території України
3. Визначення рекреаційного району. Таксономічні одиниці районування.
4. Варіанти рекреаційного районування.
Характеристика рекреаційних районів України
5. Регіональні проблеми розвитку рекреаційного комплексу України
3. Визначення рекреаційного району.
Природно, що при проведенні туристського районування облік усіх перелічених факторів і умов неможливий, у першу чергу, через відсутність даних по тих або інших пунктах для деяких територій. Тоді районування проводиться з опорою на більше або менше для кожної території число факторів, які для даної території мають більшу вагу. Такий стан справ привів до того, що для рекреаційних районів намітилися загальні ознаки.
Основні ознаки рекреаційних районів наступні:
1. Час виникнення, історичні особливості формування.
2. Рекреаційні ресурси (природні, історико-культурні, інфраструктурні) та їхні територіальні сполучення.
3. Характер рекреаційної спеціалізації й ступінь її розвитку.
4. Потужність, географія, структура й динаміка рекреаційних потоків.
5. Рівень рекреаційного освоєння території району стан розвитку рекреаційної функції в межах певної території (акваторії) за певний період. Характеризується насиченістю території елементами рекреаційної інфраструктури, певним рекреаційним навантаженням, ступенем розвитку туристського господарства, його зв'язками з іншими підсистемами.
6. Наявність одного або більше рекреаційних центрів і органів управління.
7. Проблеми й перспективи подальшого розвитку.
Рекреаційний район (регіон)це територія, що має певні ознаки (1-7), забезпечена туристською інфраструктурою й системою організації туризму.
Варто також пам'ятати: помилковою є думка про те, що рекреаційним районом може вважатися територія, де туризм народногосподарському комплексі має домінуюче значення; хоча такі райони існують, на практиці їхня кількість сильно обмежена. У найбільш загальному плані до рекреаційного району належить територія, де рекреація розвинена настільки, що виступає як одна з галузей спеціалізації.
Таксономічні одиниці районування.
Існуюча на сьогодні ієрархічна співпідпорядкованість таксономічних одиниць рекреаційного районування досить різноманітна. Різні автори дотримуються різних точок зору щодо розмірності та підпорядкування одиниць рекреаційного районування.
В якості основних таксономічних одиниць територіальної структури туристсько-рекреаційних систем (ТРС) розглядаються: рекреаційний пункт, рекреаційний вузол, рекреаційний підрайон, рекреаційний район. Рекреаційний пункт – це обмежена територія, об’єкти якої виконують одну або кілька споріднених рекреаційних функцій. Рекреаційний вузол – це поєднання кількох рекреаційних пунктів, як однотипних, так і різнотипних. Для вузла найхарактернішими є компактність території, використання єдиної інфраструктури. Рекреаційний підрайон – це сукупність рекреаційних пунктів, вузлів, що використовують на певній території спільну інфраструктуру та рекреаційні ресурси. Рекреаційний район – це цілісна територія, яка складається з двох взаємопов’язаних елементів – ТРС та оточуючого соціально-економічного простору, що забезпечує її ефективну діяльність, і для якої властива рекреаційна спеціалізація, або рекреаційна галузь є чи може стати конкурентоздатною.
Потреби в кожній рекреаційній субгалузі формуються під впливом різних факторів. Зокрема, потреба в санаторно-курортному лікуванні та оздоровленні виникає через порушення стану здоров’я, необхідність в профілактичному оздоровленні, відтворенні фізичних, психічних сил. Потреби у відпочинку та туризмі визначаються необхідністю зняття фізичної, психічної втоми та напруги, прагненням до духовного, інтелектуального, фізичного розвитку.
Рекреаційні потреби, під дією ряду факторів, визначають попит на рекреаційні послуги. Попит – це частина потреб споживача, забезпечена грошовою масою. Отже, на попит, з одного боку, великий вплив справляє матеріальна забезпеченість населення регіону, з іншого – пропозиція на регіональному ринку рекреаційних послуг, можливість вибору згідно із смаками, звичками, очікуванням рекреантів, що формуються під впливом таких факторів, як вік, стать, соціальна належність, традиції, релігійні та національні особливості, уподобання, стан здоров’я.
Рекреаційне районування території здійснюється на основі оцінки придатності території для різних видів рекреаційної діяльності. Серед них можна виділити чотири основні види, які, в свою чергу, поділяються на підвиди, а саме:
- санаторно-курортний (кліматолікування, бальнеологія, грязелікування);
- оздоровчий (купально-пляжний і прогулянковий);
- спортивний (туристичний, мисливський, гірськолижний, альпійський, водний тощо);
- пізнавальний.
Основними критеріями, які визначають придатність території для санаторно-курортного лікування, є наявність родовищ лікувальних мінеральних вод, грязей, озокериту, сприятливі кліматичні умови, екологічно чисте природне середовище.
Варто відзначити, чим більші запаси лікувальних ресурсів, вища їх лікувальна ефективність, тим вищу цінність мають рекреаційні території. Як правило такі території невеликі за площею, обмежуються границями населеного пункту, в яких розташовані бальнеологічні ресурси.
Мироненко Н.С. й Твердохлєбов І.Т. пропонують виділяти наступні таксономічні одиниці рекреаційного районування:
· рекреаційна зона (сотні тисяч або десятки тисяч км кв.), наприклад Причорноморська рекреаційна зона;
· рекреаційний район (сотні тисяч або десятки тисяч км кв., наприклад Кримський;
· рекреаційний підрайон (тисячі або сотні тисяч км кв.), наприклад Південне узбережжя Криму;
· рекреаційний мікрорайон (сотні км кв. або тисячі га), наприклад Алуштинський;
· рекреаційний пункт (десятки або сотні га), наприклад сел. Гурзуф.
Желудьковський Е.О. запропонував виділяти таку ієрархічну структуру рекреаційних утворень:
· рекреаційні регіони;
· рекреаційні райони;
· рекреаційні підрайони;
· центри туризму, зони відпочинку й курорти.
Шаблій О.І. пропонує наступну ієрархію рекреаційних територій:
· рекреаційний пункт окремі засоби розміщення туристів, наприклад санаторії, бази відпочинку й т. ін.
· рекреаційний центр окремий населений пункт із набором рекреаційних установ або окремих об'єктів, які є центрами формування рекреаційного вузла;
· рекреаційний вузол сукупність таких центрів або рекреаційних установ на компактній території. Тут розташовуються взаємодоповнюючі рекреаційні установи, які надають необхідні послуги відпочиваючим;
· рекреаційний район сукупність рекреаційних пунктів, центрів і вузлів, які спільно використовують певну територію й розміщені на ній інфраструктурні об'єкти, утворюючи рекреаційні райони, що здебільшого не є однофункціональними;
· рекреаційний регіон група рекреаційних районів, розташованих на території, що характеризується спільністю природних, історико-культурних, соціально-економічних ресурсів, певними інфраструктурними взаємозв'язками й іншими властивостями;
· рекреаційні зони це сукупність рекреаційних регіонів, які формуються на основі територіальної близькості, наявності транспортних і функціональних зв'язків і загального рекреаційного ресурсу.
4. Варіанти рекреаційного районування.
Характеристика рекреаційних районів України
Територія України неодноразово була задіяна (як частково, так і повністю) в різних схемах туристсько-рекреаційного районування, в зв’язку з чим класифікація туристських територій значно ускладнюється. Розглянемо найвідоміші схеми районування, здійснювані з метою розвитку рекреації і туризму.
Інститутом географії АН СРСР у 80-х рр. ХХ ст. було проведене рекреаційне районування території СРСР, де Україна виділена в єдиний рекреаційний район. В його основу покладався ступінь розвитку рекреаційних функцій території (показник визначався за територіальною концентрацією підприємств відпочинку). Було виділено 4 зони, в трьох з яких за переважанням або сполученням провідних рекреаційних функцій виділено 19 рекреаційних районів, в тому числі 4 – в межах України: Кримський, Одеський, Азовський прибережний, Дніпровсько-Дністровський.
За схемою туристського районування СРСР М. П. Крачило (1978 р.) також виділені 4 туристські зони, а три приморські райони України об'єднано в Кримсько-Одесько-Азовський туристський район, а також виділено окремо Карпатський туристський та Дніпровсько-Дністровський район. Всього М. П. Крачило пропонує виділити сім таксонів туристського районування: зона, регіон, район, вузол, комплекс, центр, підприємство.
І. Д. Родічкін (1978 р.) запроваджуючи до рекреаційного районування системний підхід, пропонував поділяти територію України на 9 регіональних рекреаційних систем (РРС): Київсько-Дніпровську, Волинську, Сіверсько-Донецьку, Придніпровську, Приазовську, Одесько-Чорноморську, Дніпровсько-Бузьку, Карпатську і Кримську. Виділення таких таксонів було проведено на основі ландшафтно-природних характеристик. Слід зазначити, що виділені системи, на відміну від попередніх, не охоплюють повністю всю територію, що цілком співпадає з одним із наведених факторів формування і розвитку рекреаційних районів.
Рекреаційно-кліматичне районування території України, запропоноване в 1989 році науковцями географічного факультету КДУ, включає 6 районів: Західний, Центральний, Східний, Південний, Кримський та Закарпатський.
Відоме також комплексне рекреаційне районування представлене в Українській географічній енциклопедії. Воно передбачає виділення 4 рекреаційних регіонів (Карпатський, Кримський, Дніпровсько-Дністровський, Азово-Чорноморський), 8 рекреаційних районів (Одеський, Приазовський, Феодосійський, Ялтинський, Євпаторійський, Придніпровський, Донецький, Придністровський), сім рекреаційних підрайонів (Судацький, Євпаторійський, Феодосійський, Чорноморський, Кримський, Алуштинський, Ялтинський). В цьому районуванні найвищою таксономічною одиницею виступає рекреаційний регіон, куди входять підсистеми тривалого і короткочасного відпочинку, санаторно-курортного лікування і туризму, а також підсистеми управління, обслуговування, транспорту, переважно в межах економічного району.
Характеризується територіальним поєднанням географічних і бальнеологічних ознак, факторів, які включають рекреаційні ландшафти і
території поширення лікувальних і туристських ресурсів, а також транспортні зв'язки з районами концентрації населення. Пересічна ємність рекреаційногорегіону становить від 1,5 до 2,0 млн. рекреантів у літні місяці.
Найширше за змістом комплексне рекреаційне районування наводить О.І. Шаблій, спираючись на наявні рекреаційні ресурси, існуючі потоки рекреантів та матеріально-технічну базу. Виділяються 4 рекреаційні зони: Чорноморсько-Азовська, Західно - Українська, Центрально-Українська, Поліська. Рекреаційний регіон характеризується ним за спільністю природних, історико-культурних і соціально-економічних ресурсів, певними інфраструктурними взаємозв'язками й іншими чинниками. В межах зон виділяються 9 рекреаційних регіонів: Кримський, Західно-Причорноморський, Східно-Причорноморський, Карпатський, Розтоцько-Опільський, Придніпровський, Придністровський, Подільський, Донецький, а також два райони Закарпатський (в межах Поліської) і Бердянський (в межах Східно-Причорноморського регіону).
У 1997 році Бейдиком О. О. і Ляшенко Д. О. було запропоноване рекреаційно-туристське районування України, яке включало шість рекреаційно-туристських районів: Карпатський, Полісько-Подільський, Київсько-Дніпровський, Донецько-Дніпровський, Кримський, Причорноморський.
Поколодною М. М. була запропонована схема туристсько-рекреаційного районування території України, яке проводилось з урахуванням: 1) ступеня розвитку рекреаційної галузі в районі; 2) характеру туристської спеціалізації; 3) рівня туристсько-рекреаційного освоєння території; 4) спільності перспективного розвитку району; 5) комбінації туристських ресурсів; 6) інтенсивності туристських потоків. В результаті було виділено шість туристсько-рекреаційних районів (Карпатський, Полісько-Подільський, Придніпровський, Донецько-Слобожанський, Причорноморський, Кримський), межі яких проходять кордонами адміністративних областей і об’єднують усі адміністративно-територіальні суб’єкти України.
Пропоновані схеми класифікації туристських територій України підтверджують неоднозначність критеріїв районування, тенденцію до поглиблення і деталізації схем і виділення одиниць районування, наявність суб’єктивізму дослідників у підходах до районування.
5. Регіональні проблеми розвитку рекреаційного комплексу України
Україна має потужний рекреаційний комплекс, проте розвиток комплексу стримується низкою проблем, таких як підвищення пропускної здатності рекреаційного господарства, нерівномірність його використання, тобто сезонність, тощо. Нерозв’язаною залишається проблема територіальності розміщення рекреаційного господарства та рекреаційного природокористування.
На міжнародному ринку Україна фактично невідома як країна з розвинутою рекреаційною індустрією (окрім серед представників старшого покоління української діаспори, але і цей імідж фактично згасає). На даний час маркетинг рекреаційного потенціалу України на міжнародному ринку не проводиться. Будучи однією з найбільших країн Європи, вона не має жодного туристського представництва за кордоном, не здійснює рекламних заходів і не має запланованих на національному рівні рекламних кампаній для зарубіжного ринку.
Найсуттєвішими перешкодами є наступні:
1. Негативний імідж України в цілому щодо проведення тут відпочинку. Відсутність належної реклами.
2. Транспортні труднощі, пов’язані з приїздом до України та пересуванням по її території. Візовий режим.
3. Низький рівень розвитку інфраструктури, якості продукції і послуг.
4. Недосконалість нормативно-правової бази забезпечення рекреаційної діяльності , несприятливий клімат інвестування.
Сьогодні розвиток регіонів України характеризуються значними відмінностями в рівнях соціально-економічного розвитку, неузгодженістю ряду законодавчих і нормативних актів, недостатньо чітко визначеною загальнодержавною стратегією. Спостерігається надмірна концентрація населення і виробництва у великих містах, неефективний, уповільнений розвиток більшості середніх і маленьких міст. Це є наслідком надмірного втручання держави в регіональну політику протягом довготривалого періоду, що призвело до значних територіальних диспропорцій економічного розвитку країни, до погіршення демографічної ситуації в країні, стану зайнятості, зниженню якості життя населення, занепаду сільської місцевості. В усіх регіонах України посилюються процеси депопуляції населення, погіршується стан житлово-комунального господарства, санітарно-гігієнічна й епідеміологічна ситуація, зменшуються обсяги капітальних вкладень у розвиток житлового будівництва, введення в експлуатацію нових і відремонтованих житлових будинків.
В регіональному розрізі існує тенденція диспропорційності розвитку туризму. Більше половини обсягів туристичної діяльності припадає на три регіони – АР Крим, м. Київ, Одеську область, які розвинені всебічно у різних галузях економіки. Водночас у регіонах, що є депресивними в інших галузях, туризм також не набув належного розвитку, незважаючи на наявність необхідних для цього природних, історико-культурних та трудових ресурсів. Від 48% до 67% обсягів туристської діяльності в Україні забезпечують підприємства АР Крим, м. Києва та Одеської області.
Поступово підвищується ефективність господарської діяльності у сфері туризму і рекреації в наступних регіонах України: м. Києві, АР Крим, м.Севастополі, областях Львівській, Волинській, Івано-Франківській. З іншого боку, неповністю використовується рекреаційний потенціал більшості регіонів України.
За рівнем забезпечення землями рекреаційного призначення лідерами є Хмельницька, Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Хмельницька, Чернівецька та Чернігівська області. Це обумовлено особливостями регіонального землекористування та господарською спрямованістю регіонів: це непромислові області, розташовані у Поліському та Карпатському рекреаційних регіонах, де високий рекреаційний потенціал і низький або середній рівень його використання. Нижчі показники у Дніпропетровській, Київській, Вінницькій, Донецькій, Запорізькій, Кіровоградській, Харківській, Черкаській областях. В основному – це області з розвиненою промисловістю, що обумовлює пріоритети землекористування. За рівнем концентрації земель на 1 тис. рекреантів найвищі позиції займають Чернівецька, Хмельницька, Чернігівська, Волинська, Івано-Франківська, Рівненська, Сумська, Тернопільська області, де рівень рекреаційного навантаження – один з найменших за кількістю рекреантів.
Рівень концентрації природно-рекреаційного потенціалу найвищий у Чернівецькій, Хмельницькій, Чернігівській, Сумській, Рівненській, Тернопільській, Івано-Франківській, Закарпатській, Житомирській, Волинській областях. Найнижчі показники в АР Крим, Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Київській, Кіровоградській, Львівській, Миколаївській, Одеській, Херсонській, Черкаській областях. Найбільший вплив на ці показники мала частка природно-рекреаційного потенціалу у структурі ПРП регіону, що значною мірою визначило площі земель, які використовуються чи можуть використовуватися для розвитку рекреаційного природокористування. За рівнем концентрації природно-рекреаційного потенціалу на одного рекреанта найвищі показники у Чернівецькій, Житомирській, Сумській, Хмельницькій, Чернігівській областях, що також пов'язано з низьким рівнем рекреаційного навантаження.
Аналіз сучасного стану рекреаційного природокористування в Україні свідчить про високий рівень забезпечення рекреаційними ресурсами АР Крим, Івано-Франківської, Львівської, Закарпатської, Одеської областей, високу інтенсивність використання природно-рекреаційного потенціалу в АР Крим,Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій, Київській, Луганській, Львівській, Миколаївській, Одеській, Херсонській областях, у Житомирській, Волинській, Івано-Франківській, Тернопільській, Чернігівській, Чернівецькій, Сумській, Хмельницькій областях.
Рекреаційна сфера має бути визнана в Україні як одна з пріоритетних. У низці регіонів пріоритетними мають стати спеціалізації, що обумовлюється структурою ПРП, часткою в ньому природних рекреаційних ресурсів, екологічною ситуацією та геополітичним розташуванням регіону.
Низька частка земель рекреаційного призначення в структурі земельного фонду України свідчить про низький рівень використання природно-рекреаційного потенціалу регіонів і несприйняття його як повноправної іпотужної складової природно-ресурсного потенціалу загалом. Це призводить до використання земель із цінними ПРП в інших сферах діяльності. Водночас така ситуація обумовлена недосконалістю Земельного кодексу та підходів до розмежування земель за їх призначенням, відсутністю досліджень стану земель і найдоцільніших форм та сфер їх використання з урахуванням економічної, соціальної та екологічної доцільності.
Незважаючи на позитивні зрушення в туристській сфері України, розвиток рекреаційного комплексу в регіонах відбувається повільно порівняно зі світовими туристськими регіонами. Наявні ресурси не використовуються належним чином через низький рівень розвитку інфраструктури, в якій одне з перших місць належить транспортній системі. Важливими проблемами залишаються подальше вдосконалення залізничної мережі регіонів, електрифікація окремих відрізків доріг, реконструкція і модернізація залізничних вокзалів.
Треба підкреслити, що і наявна матеріально-технічна база рекреаційного комплексу в регіонах використовується неефективно через низку причин:
· асортимент рекреаційних послуг і рівень сервісу значно відстають від зарубіжних стандартів;
· ціни на рекреаційні послуги мають постійну тенденцію до зростання, хоча це не завжди пов'язано з покращенням комфортності та рівня обслуговування;
· структура номерного фонду не відповідає потребам клієнтів (недостатньо одномісних номерів, номерів підвищеної комфортності).
Головними проблемами сьогодення та найближчої перспективи є не збільшення кількості об'єктів і їх потужностей, а налагодження конкурентоспроможного ринку рекреаційних послуг шляхом модернізації існуючої матеріально-технічної бази.
До проблем місцевого рівня належить зменшення загального терміну оформлення земельної ділянки у власність або під забудову (сьогодні вінстановить від 3 до 9 місяців); наявність додаткових умов при наданні дозволів на ділянку (наприклад, будівництво 10 км. доріг, ремонт школи тощо).
Отже, для забезпечення подальшого розвитку регіональних рекреаційних комплексів необхідно провести широкомасштабні дослідження і пошукові роботи з виявлення і оцінки нових територій, рекреаційних та бальнеологічних ресурсів, з обґрунтування основних напрямів їх використання для розвитку рекреації, туризму та організованого відпочинку населення з відповідною інфраструктурою обслуговування. Розміщення галузей промисловості, сільського господарства та сфери послуг у рекреаційних районах треба пов’язувати з ефективним функціонуванням останніх.