Міжнародний валютний фонд і його діяльність в Україні

М х V

Ір

 

Де: Ір – індекс цін .

 

Наприклад, якщо індекс цін склав 125%, тобто ціни зросли на 25% порівняно з якимось базовим рівнем, то купівельна спроможність грошової одиниці за цей же період зменшиться на 20%:

 

-------- = 0.8; (1 – 0.8) х 100 = 20%

1.25

 

У найбільш загальному вигляді причини інфляції можна виве­сти з формули відомого «рівняння І. Фішера»

 

М• V = Q • Р

 

Звідки:

P = ------------

Q

Тобто зростання цін може бути спровокованим зростанням маси грошей (М), швидкості обігу грошей (V) і скороченням фізичного обсягу виробництва (Q).

Сучасна інфляція знаходиться під впливом як грошових так і не грошових факторів.

До грошових факторів відносяться фактори, що викликані перевищенням кількості грошей в обігу над товарною масою. До негрошових факторів відносяться фактори, що ведуть до попереднього підвищення витрат на виробництво та цін товарів з наступним підтягуванням грошової маси до необхідного рівня.

В залежності від переваги тих чи інших факторів розрізняють два типа інфляції: інфляцію попиту, та інфляцію витрат.

Інфляцію попиту викликають наступні грошові фактори:

1.Дефіціт державного бюджету, зростання внутрішнього боргу, та емісійний шлях їх покриття.

2.Мілітаризація економіки. Військова техніка, в основному, не може бути використана в цивільних галузях виробництва, тому грошові кошти використані для виробництва військової техніки, будуть зайвими для обігу.

3.Кредитна експансія банків.

4.Імпортована інфляція. Це емісія грошей понад потреби обігу при купівлі іноземної валюти.

5.Надмірні інвестиції в важку промисловість. При цьому з ринку вилучаються елементи виробничого капіталу, а в обіг поступають додаткові грошові кошти.

Інфляцію витрат можуть викликати наступні негрошові фактори.

1.Лідерство в цінах. Коли підприємства монополісти необгрунтовано підвищують ціни на свою продукцію.

2.Зниження продуктивності праці і зменшення обсягів виробництва.

3.Зростання обсягів сфери послуг. Воно характеризується з одного боку значно нижчою продуктивністю праці, а з іншого боку – більшою питомою вагою заробітньої плати в загальних витратах виробництва.

4.Енергетичні кризи.

На перший погляд, складається враження, що інфляція попиту розвивається цілком самостійно відносно інфляції витрат. Насп­равді вони між собою тісно пов'язані, по суті є двома проявами одного й того ж самого явища інфляції як глибокої і тривалої розбалансованості економіки.Тому поділ інфляції на два види — інфляцію витрат і інфляцію попиту — це скоріше прийом наукового аналізу, ніж реальність.

 

 

2. Класифікація інфляції.

 

У літературі зустрічаються десятки різних формулювань видів інфляції.

Найбільш коректною є класифікація видів інфляції за трьома критеріями: формами прояву, темпами знецінення грошей, чин­никами інфляції.

За формами прояву інфляції можна виділити:

— цінову інфляцію, або відкриту інфляцію , що проявляється у формі зростання цін;

— інфляцію заощаджень, або приховану інфляцію, коли знецінення грошей проявляє­ться у зростанні вимушених заощаджень при зафіксованих дер­жавою цінах і доходах;

— девальвацію, за якої знецінення грошей проявляється у па­дінні їх курсу до іноземних валют.

Основним видом інфляції в розвинутій ринковій економіці є цінова інфляція, оскільки в умовах лібералізованого ринку ви­мушені заощадження взагалі неможливі, а девальвація звичайно розглядається як відносно самостійне явище.

За темпами знецінення грошей звичайно виділяють чотирі види інфляції:

— повзучу, що характеризується прискореним зростанням маси грошей в обороті без помітного підвищення чи з незначним зростанням цін — до 5% на рік;

— помірну, яка проявляється у прискоренні знецінен­ня грошей у формі зростання цін, що коливається в межах 5—20% на рік.

— галопуюча інфляція, коли зростання цін 20—50%, а інколи 100% на рік. Для цього виду інфляції характерне стрибкоподібне, вкрай нерівномірне зростання цін, яке важко передбачити і яке не піддається регулюванню. Від такої інфляції важко захиститися, і вплив її на економіку різко негативний;

— гіперінфляція, що характеризується надзвичайно високими темпами зростання цін — більш як 100% на рік. На цій стадії гроші починають втрачати свої функції, купюри низьких номіна­лів та розмінна монета зникають з обігу, падає роль грошей в економіці, поширюється бартер. Порушується кредитний меха­нізм, посилюються стихійні процеси в економіці тощо.

3. Соціально – економічні наслідки інфляції

 

Інфляція призводить до відчутних наслідків у багатьох сферах суспільного життя, насамперед у соціальній та економічній.

У соціальній сфері інфляція створює передумови для пере­розподілу доходів між найманими працівниками та підприємцями на користь останніх.

Є соціальні групи населення, які взагалі не мають можливості захистити себе від втрат унаслідок інфляції. Це пенсі­онери, особи, що живуть за рахунок виплат по соціальному стра­хуванню, усі працівники з фіксованим доходом, зокрема службо­вці державних установ, науковці, студенти та ін.

Особливо негативно впливає інфляція на матеріальне стано­вище людей похилого віку, що нерідко живуть за рахунок своїх заощаджень. Унаслідок інфляції ці заощадження помітно знеці­нюються чи навіть зникають зовсім.

Ще ширший діапазон негативних наслідків інфляції в еконо­мічній сфері.

Інфляція спричинює посилення хаотичності і диспропорціональності розвитку суспільного виробництва.

Позичкові капітали спрямовуються переважно в галузі зі швидким зростанням цін і відволікаються з інших галузей, де може настати застій і занепад виробництва.

Часті коливання і стрибки цін посилюють економі­чний ризик інвестицій, що викликає скорочення нових капітало­вкладень і затухання науково-технічного прогресу.

Технічному регресу сприяє також те, що в період інфляції ціна робочої сили нерідко зростає повільніше, ніж ціна засобів виробництва, і за­стосування ручної праці виявляється вигіднішим, ніж техніки.

Скорочуючи платоспроможний попит населення.

Спад виробництва може зумовлюватися також відпливом ка­піталів з виробничої сфери в торгівлю, де інфляційне зростання цін підсилюється спекуляцією, яка зумовлює прискорення обігу капіталу та зростання прибутків.

У сферу спекулятивної торгівлі відволікається також значна частина робочої сили, що також стримує розвиток виробництва.

Гонитва за спекулятивною нажи­вою призводить до розриву сталих господарських зв'язків між економічними суб'єктами, до значних нераціональних перевезень товарів, внаслідок чого дезорганізується виробництво, зростають витрати обігу.

Інфляція негативно впливає на структуру споживчого попиту, а також викликає перерозподіл багатства в суспільстві.

В умовах інфляції економічним суб'єктам невигідно тримати свої активи в грошовій формі. Це негативно впливає на кредитні відносини та грошовий обіг.

Згортається також комер­ційний кредит, оскільки кредиторам невигідно і ризиковане продавати свою продукцію з відстрочкою платежу.

Прагнення економічних суб'єктів швидше позба­витися «гарячих» грошей прискорює їх обіг, що зменшує необхід­ну для його обслуговування грошову масу.

Натуралізація обміну прискорює інфляційне знеці­нення грошей, оскільки звужується матеріальна основа їх обігу, а також спричинює розрив традиційних господарських зв'язків, упо­вільнює товарооборот та викликає додаткові витрати обігу.

Негативно впливає інфляція і на фінансову систему держави. Реальна вартість всієї суми державних доходів постійно зменшується. Тому держава змушена весь час використовувати друкар­ський верстат, щоб компенсувати фінансові втрати від інфляції. Оскільки постійно робити це неможливо, то їй доводиться так чи інакше зменшувати свої витрати, передусім на соціальні потреби, що ще більше загострює соціально-політичну нестабільність у країні.

Особливої уваги заслуговує питання впливу інфляції на зов­нішньоекономічні зв'язки. Найбільш узагальненим наслідком її є падіння курсу національної валюти відносно валют країн, де ін­фляція відсутня чи розвивається нижчими темпами.

 

4. Антиінфляційне регулювання економіки.

 

Антиінфляційна політика більшості країн з розвинутою ринковою економікою проводиться за кількома напрямами — дефляційної політики (урегулювання попиту), політики доходів чи за одним і другим напрямами одночасно.

Дефляційна політика включає ряд методів обмеження плато­спроможного попиту через фінансовий і кредитно-грошовий ме­ханізм. Для того щоб зменшити надходження зайвих грошей в обіг:

-скорочуються витрати державного бюджету;

- з метою вилучення з обігу зайвих грошей, які надійшли туди раніше, широко вико­ристовується посилення податкового тиску на доходи.

- для вилучення частини зайвих гро­шей форсується випуск державних позик.

- важливим інструментом дефляційної політики є кредитна рестрикція (політика “дорогих грошей”),та пряме лімітування (таргетування) випуску готівки в обіг.

Найбільш ефективне застосування дефляційної політики коли причиною інфляції є надлишковий грошовий попит.

Політика дохо­дів — передбачає державний контроль за заробітною платою і цінами. Такий контроль може зводитися до фіксації зарплати і цін на певному рівні («заморожування»), або встановлення тем­пів їх зростання в певних межах, найчастіше в межах темпів при­росту продуктивності праці або до того й іншого водночас.

Більшість країн відмовилася від прямого втручання в ціни і зарплату і спрямува­ла свої антиінфляційні заходи на створення сприятливих умов для дії законів ринку і всіляке стимулювання приватного підпри­ємництва. Це, зокрема, проведення жорсткої антимонопольної політики, заохочення ринкової конкуренції, скорочення держав­ної підтримки малорентабельних і слабоконкурентних підпри­ємств і галузей, введення гнучкої податкової політики, стимулю­ючої підприємницьку активність і зростання грошових заоща­джень населення.

Досвід державного регулювання інфляції, накопичений роз­винутими країнами протягом 60—90-х років має велике значення для економічної теорії і практики.

По-перше, інфляція може легко з контрольованої перетвори­тися в неконтрольовану, досягти галопуючих темпів і призвести до тяжких економічних і соціальних наслідків.

По-друге, антиінфляційна політика дає тим більший ефект, чим менше вона вдається до прямого втручання у виробництво, чим кращі умови створюються в країні для розвитку підприєм­ництва і дії ринкового механізму. Тому вона не може обмежува­тися дефляційними заходами, а повинна бути комплексною, включати й заходи, спрямовані на всебічне сприяння розвитку виробництва на ринкових засадах.

По-третє, антиінфляційна політика теж може викликати певне напруження в економіці, незадоволення нею певних сил, які спо­дівалися на фінансову підтримку з боку держави і не одержали її. Тому проведення такої політики вимагає від її творців значної мужності і політичної волі, певних жертв з боку суспільства. Проте вони повністю окупляться завдяки забезпеченню економі­ки стабільними грошима.

 

 

5. Сутність та види грошових реформ.

 

Один з інструментів грошової політики — грошові реформи. Проведення грошових реформ, зміст яких зводиться до повної або часткової структурної пе­ребудови державою наявної в країні грошової системи, завжди вимушене. Головною функцією монетарної ре­форми є стабілізація грошового обігу.

Цей найрадикальніший хірургічний метод використовується лише тоді, коли консервативні способи стабілізації грошей себе по­вністю вичерпали.

Грошові реформи, завжди пов'язані з ризиком.

Залежно від мети проведення та глибини перебудови державою наявної грошової системи реформи поділяються на два типи: грошові реформи у вузькому й широкому розумінні цього поняття.

У першому випадку йдеться про проведення заходів із заміни дійсної грошової одиниці та відповідної стабілізації грошей без якісної перебудови системи грошового обігу; у другому — про запровадження принципово нової за структурою і змістом системи фун­кціонування та обігу грошей.

Грошові реформи у вузькому розумінні цього поняття мають кілька різновидів. Це:

1. Грошові реформи формального типу, що зводяться лише до впровадження нового зразка купюри з одночас­ним або поступовим вилученням тієї, що функціонує. Приводом до такої заміни може бути недостатня захи­щеність купюри старого зразка та її масова фальсифі­кація, зміна державної символіки тощо.

2.Грошові реформи з деномінацією грошового обігу. Це форма грошової реформи, метою якої є заміна через обмін грошових купюр дійсного масштабу цін.

3. Грошові реформи конфіскаційиого типу (з деномі­нацією грошового обігу або без його зміни).

За часовим лагом здійснення обмінних опе­рацій розмежовують одномоментні гро­шові реформи (строк проведення обміну старих грошей на нові не перевищує 7—10 днів) і грошові реформи паралельного типу. Перші називають іще «шоковими» реформами.

Реформи паралельного, або, як їх ще називають, кон­сервативного типу є реформи, коли нова грошова одиниця, розширюючи сферу свого функціонального за­стосування, витісняє старі гроші поступово.

Грошові реформи в широкому розумінні цього поняття відрізняються від розглянутих вище реформ тим, що вони передбачають не лише впровадження в обіг нової грошової одиниці, а й структурну перебудову дійсної системи грошово-валютних і кредитних відносин.

У зв'язку з масштабністю й різноплановістю структур­них змін та інституційних перетворень грошові реформи в широкому розумінні є тривалими в часовому вимірі. Їх проведення обіймає, як правило, декілька років.

Прикладом такої реформи є грошова реформа Росії 1895—97 рр., автором якої був фінансист і державний діяч граф С.Ю.Вітте.

У світовій економічній літературі кла­сичною за змістом та економічними наслідками визнача­ється реформа в Росії 1922—24 рр.

Тема 7. Валютний ринок і валютні системи.

 

Питання, які необхідно розглянути.

1. Поняття валюти та валютних цінностей.

2. Валютна система, її елементи.

3. Еволюція світової валютної системи.

4. Конвертованість валюти.

5. Валютний курс, крос – курс.

6. Державне регулювання валютних курсів.

 

 

1. Поняття валюти та валютних цінностей.

 

Валютними цінностями називають такі цінності, по відно­шенню до яких валютним законодавством країни встановлено особливий режим обігу на території країни та при пере­тині її кордонів.

Згідно з чинним законодавством України до валютних цінностей віднесено:

• валюту України — грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет і в інших формах, що перебува­ють у обігу та є законними платіжними засобами на території України,

• платіжні документи та інші цінні папери

• іноземну валюту — іноземні грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають у обігу та є законними платіжними засобами на території відповідної іноземної держави,

• платіжні документи та інші цінні папери виражені в іноземній валюті або монетарних металах;

• монетарні метали — золото і метали іридієво-платинової групи в будь-якому вигляді та стані, за винятком ювелірних, промислових і побутових виробів із цих металів і брухту цих металів.

Головне місце серед валютних цінностей посідає валюта (від італ.valuta — цінність, вартість) — грошові знаки інозем­них держав, а також кредитні та платіжні документи в іно­земних грошових одиницях, що застосовуються в міжнарод­них розрахунках.

До іноземної валюти також належать кош­ти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських установ за межами України, та міжнародні розрахункові одиниці — умовні і грошові оди­ниці, які створюються міжнародними економічними та валют­но-фінансовими організаціями для використання у міжнарод­них валютних відносинах: СДР (спеціальні права запозичен­ня), євро, КФА (африканський франк), КФП (франк для за­морських територій) тощо.

 

2. Валютні системи та їх елементи.

 

Валютна система — це організаційно-правова форма реалі­зації валютних відносин у межах певного економічного простору. Ці межі збігаються з межами відповідних валютних ринків. Тому валютні системи поділяються на три види: національні, між­народні (регіональні) і світову.

Як організаційно-правове явище національна валютна сис­тема складеться з цілого ряду елементів. Основними з них є:

1.Назва, купюрність та характер емісії національної валюти.

2.Ступінь конвертованості національної валюти.

3.Режим курсу національної валюти.

4.Режим використання іноземної валюти на національній території в загальному економічному обороті.

5.Режим формування і використання державних золотова­лютних резервів.

6.Режим валютних обмежень, які вводяться чи скасовуються законодавчим органом залежно від економічної ситуації в країні.

7.Регламентація внутрішнього валютного ринку і ринку до­рогоцінних металів.

8.Регламентація міжнародних розрахунків та міжнародних кредитних відносин.

9. Визначення національних органів, на які покладається про­ведення валютної політики, їхніх прав та обов 'язків у цій сфері.Такими органами в Україні є:

— Кабінет Міністрів України;

— Національний банк України;

— Державна податкова адміністрація;

— Державний митний комітет;

— Міністерство зв'язку України.

У міру інтеграції національних економік у міжнародні (регі­ональні) структури та у світову економіку сформувалися й успішно функціонують міжнародні (регіональні) та світова валю­тні системи, які взаємодіють між собою та з національними валютними системами країн-учасниць.

Світова валютна система є функціональною формою організації валютних відносин на рівні міждержавних зв”язків. Її розвиток регулюється відповідними міждержавними угодами , втілення яких забезпечується створенням на колективних засадах міждержавних валютно – фінансових та банківських установ і організацій. Складовими ланками світової валютної системи є:

- міждержавні засоби обігу і платежу;

- міжнародні ліквідні ресурси (інвалюта, золото,інші платіжні засоби та ін.)

- механізм регулювання валютних паритетів і валютних курсів;

- система міжнародного кредитування;

- система міждержавних розрахунків та ін.

Регіональна міжнародна валютна система являє собою договірно правову форму організації валютних відносин між групою країн. Найважливіші елементи такої системи:

- регіональна міжнародна розрахункова одиниця;

- спеціальний режим валютних курсів;

- спільні валютні фонди та регіональні кредитно - розрахункові установи та ін.

 

3. Еволюція світової валютної системи.

Першою в історії світовою валютною системою була система, що спиралася на єдині правила обігу золотого гро­шового товару і відома під назвою системи золотого стандар­ту. Юридичне вона була оформлена на Міжнародній конфе­ренції в Парижі в 1867 р.

Її визначальними ознаками були:

-Функціонування золота як світових грошей;

-Фіксація золотого вмісту національних валют;

-їх безпосередня конвертованість в золото

-як наслідок – наявність фіксованих валютних курсів між національними валютами різних держав.

В період дії золотого стандарту, золото оберталось у вигляді карбованих монет не тільки на внутрішньому, але і на зовнішньому ринку. Це забезпечувало фактичну тотожність національної грошової та валютної системи. Різниця полягала головне в тім, що на світовому ринку золото як засіб платежу приймалось на вагу.

Кріїни, що додержувались золотого стандарту,мали забезпечувати жорстке співвідношення між наявними запасами золота й кількістю паперових грошей, що знаходились в обігу, а також вільну міграцію золота.

Існувало три форми золотого стандарту — золотомонетна, золотозливкова та золотовалютна. Розглянемо переваги і недоліки кожної з них.

При золотому стандарті в його класичній золотомонетній формі не існувало будь-яких валютних обмежень. Золото можна було вільно продавати й купувати, перевозячи його з однієї країни до іншої. Ціна на валютний метал встановлю­валася на основі закону вартості.

Режим золотомонетного стандарту був насамперед режи­мом стабільних валютних курсів. Така стабільність була результатом дотримання державами, що запровадили цю систему, встановлених конкретних "правил гри".

Однак система золотомонетного стандарту мала не тільки переваги, а й суттєві недоліки.

По-перше, вона була занадто жорсткою, не досить еластичною, дорогою. По-друге, система встановлювала пряму залежність грошової маси, що була в обігу в окремих країнах та на світовому ринку, від видо­бутку і виробництва золота. Відкриття нових родовищ золо­та та збільшення його видобутку призводило в цих умовах до періодичних інфляційних процесів, які охоплювали як окремі країни, так і світовий ринок.

По – третє за цих умов практично повністю виключа­лася можливість проведення окремими державами власної грошово-валютної політики, спрямованої на вирішення внутрішніх проблем країни. Це пояснюється тим, що безпо­середньою реакцією на будь-яке збільшення обсягів паперо­вої емісії й інфляційне знецінення національних грошей були відплив золота за кордон і відповідне зменшення золотих запасів. Це обмежувало можливості державного втручання у сферу грошових і валютних відносин, їх цільового регулю­вання, використання у конкретних напрямах економічної політики.

Перша світова війна найбільшою мірою і остаточно деста­білізувала систему золотомонетного стандарту. Розподіл золота в світі докорінним чином змінюється на користь США, які вступили у війну значно пізніше.

Після війни співвідношення між грошовою масою і золо­тими запасами країн, які брали в ній участь, змінилося на користь грошової маси, що спричинило значні інфляційні процеси в цих країнах.

Прагнення до валютної стабільності змусило більшість країн світу відновити золотий стандарт, від якого вони відмо­вилися в роки Першої світової війни. За період з 1924 по 1928 рр. європейські країни відновлюють золотий стандарт, проте вже в модифікованому вигляді золотозливкового стан­дарту.

Система золотозливкового стандарту — перехідна фор­ма золотого стандарту. Суть цієї урізаної системи золотого стандарту полягала в тому, що національні валюти провідних західних країн (Великої Британії, Франції, Бельгії, Нідерландів та ін.) були розмінні на золоті зливки вагою не менш як 400 унцій (близько 12.4 кг.) кожний. Отже, обмін національних грошових знаків на золото був обмеже­ний певними, досить великими сумами (у Франції, наприк­лад, один золотий зливок коштував 215 тис. франків).

В інших країнах, зокрема в тих, які зазнали поразки в Першій світовій війні, а також у багатьох колоніальних та залежних країнах була впроваджена система золотодевізного стандарту. Суть останнього зводилася до того, що поряд із золотом функцію світових грошей взяли на себе і де – які валюти провідних країн світу. Платіжні засоби в іноземній валюті, призначені для міжнародних розрахунків, почали називатися девізами.

Це була друга світова валютна система, юридичне оформлення якої було зафіксовано у міждержавній угоді, підписаній на Генуезькій міжнародній економічній конфе­ренції в 1922 р.

При системі золотодевізного стандарту країни накопичу­ють для своїх зовнішніх розрахунків певну кількість іно­земної валюти економічно найсильніших держав, що є екві­валентом золота.

Загалом період між двома світовими війнами характери­зувався нестабільністю валют і періодичними валютними кризами, які завдавали значних збитків економічному зрос­танню і розвитку міжнародних економічних відносин.

В роки другої світової війни система міжнародної торгівлі та валютних відносин потерпіла повний крах.

Саме за цих умов провідні вчені-економісти і державні діячі багатьох країн світу розпочали активний пошук вихо­ду із складної післякризової ситуації і розробку концепції нової світової валютної системи.

Третьою світовою валютною системою стала створена за рішенням Бреттон-Вудської валютно-фінансової конференції 00Н яка про­ходила в липні 1944 р. в США (місто Бреттон-Вудс), Бреттон-Вудська валютна система.

Основними принципами функціонування Бреттон-Вудської валютної системи є:

• збереження ролі золота як платіжного засобу та розра­хункової одиниці у міжнародному обігу. Однак, на відміну від системи золотого стандарту, зв'язок національних валют із золотом здійснювався опосередковано через долар США, який один зберігав зовнішню конвертованість у золото;

• встановлення офіційних курсів валют через визначен­ня їх золотого вмісту і твердої фіксації долара;

• прирівнювання долара до золота на основі фіксації ринкової ціни на золото (ціна однієї унції золота дорівнюва­ла 35 дол., а золотий вміст долара становив 0,888671 грама чистого золота);

• здійснення операцій купівлі-продажу золота лише на рівні центральних банків країн з забороною таких операцій для всіх інших суб'єктів.

Наприкінці 60-х років Бреттон-Вудська валютна система розпалася внаслідок її кризи. У нових умовах "доларовий стандарт" перестав відповідати існуючому співвідношенню сил, яке характеризувалося значним зростанням частки у світовій економіці країн "Спільного ринку" та Японії. Крім того, великий дефіцит платіжного балансу США, нагромаджені доларові запаси в іноземних центральних банках, зменшен­ня золотого запасу — все це свідчило про те, що Бреттон-Вудська система ставала дедалі обтяжливішою і для США.

У 1971—1973 рр. відбувся злам Бреттон-Вудської валют­ної системи. Початок її поклала заява тодішнього президен­та США Р. Ніксона 15 січня 1971 р. про припинення розмі­ну долара на золото та введення надзвичайних засобів, спря­мованих на врятування валюти.

У січні 1976 р. у м. Кінгстоні (Ямайка) було підписано угоду, що стала основою четвертої світової валютної сис­теми — Кінгстонської (Ямайської), яка набула чинності 1 квітня 1978 р.

Головні положення Кінгстонської валютної системи були:

• кожна країна — член МВФ на свій розсуд може вибира­ти режим курсу власної валюти, тобто фактично узаконю­вався режим "плаваючих" курсів;

• золото перестає бути еталоном вартості в міжнароднійвалютній системі і відповідно відміняється його офіційна ціна, тобто відбувається процес повної демонетизації золота. При цьому відпадали всілякі обмеження на операції цент­ральних банків з золотом і на переоцінку ними наявних золотих резервів за ринковими цінами.

• юридичне надання права кожній з валют країн — учас­ниць Кінгстонської системи виконувати роль резервної ва­люти, однак у перспективі перевага надавалася СДР (з пере­творенням останньої в головний резервний актив міжнарод­ної валютної системи);

• взаємна домовленість учасників Кінгстонської угоди про надання виконавчому органу МВФ — Директорату — широ­ких повноважень для здійснення нагляду за виконанням країнами своїх зобов'язань за угодою, особливо щодо дотри­мання ними погоджених валютних курсів.

Процес вдосконалення Ямайської валютної системи продовжується і до сьогоднішнього дня.

 

4. Конвертованість валют

 

Конвертованість характеризується здатністю вільного, легального обміну національної грошової одиниці на інші валюти.

Поняття «конвертованість» за змістом виходить за межі суто валютних відносин. Це загальноекономічна категорія, яка вбирає в себе широке коло проблем, що не зводяться лише до операцій з обміну валют. Конвертованість — невід'ємний атрибут ринкової економіки. Без конвертованості неможлива свобода вибо­ру, себто те, без чого ринкові відносини втрачають сенс. Без конвертованості національної грошової одиниці това­ровиробник не може включитися в різноманітні структури світового ринку, в міжнародний поділ праці, а покупець по­збавляється можливості належно задовольняти свій пла­тоспроможний попит.

Звідси мусить бути зрозумілим і те, що конвертованість передбачає відкритість економіки, лібералізацію зовніш­ньої торгівлі, вільну міграцію капіталу і т.ін.

Існують загальновизначені МВФ ви­моги стосовно змісту режиму конвертованості. Ці вимоги сформульовано у ст.УПІ статуту фонду.

Відповідно до цієї всі валюти діляться на конвертовані та неконвертовані. Конвертовані валюти в свою чергу поділяються на вілльно конвертовані та конвертовані за поточними операціями (частково конвертовані).

За режиму повної конвертованості всі юридичні й фі­зичні резиденти та нерезиденти мають можливість вільно (без жодних обмежень) використовувати ці гроші на будь-які цілі: без перешкод здійснювати як поточні, так і ін­вестиційні валютні операції за всіма видами операцій платіжного балансу.

За часткової конвертованості на обмінні операції вво­дяться певні обмеження. На вимогу МВФ, вказані обме­ження не повинні зачіпати платежі за поточні міжнародні операції. До таких операцій належать платежі за резуль­татами зовнішньої торгівлі, короткотерміновими банків­ськими та кредитними операціями, платежі з погашення позик і процентів, переведення прибутків з інвестицій, грошові перекази некомерційного характеру. При застосуванні об­межень за міжнародними поточними операціями валюта втрачає за регламентом фонду статус конвертованої.

Розрізняють зовнішню та внутрішню конвертованість.

За зовнішньої конвертованості повна свобода валют­них операцій надається лише нерезидентам (фізичним та юридичним осо­бам).

За режиму внутрішньої конвертованості правом обмін­них операцій користуються лише резиденти.

Офіційно про приєднання України до ст.. 8 Статуту МВФ Рада директорів Фонду оголосила 8 травня 1997 року. З цього часу відбулося міжнародне визнання гривні валютою з поточною конвертованістю. Усього до статті 8 на початок 1998 року приєдналося 138 країн.

Залежно від рівня конвертованості, НБУ запровадив класифікатор іноземних валют, згідно з яким валюти поділені на три групи:

- вільно конвертовані валюти, валютний курс по яких визначається НБУ щодня;

- валюти з обмеженою конвертованістю, курс по яких визначається раз на місяць;

- неконвертовані валюти, які не обмінюються на інші валюти і курс по яких НБУ не визначає.

 

5.Валютні курси, крос – курси.

 

Валютний курс – це співвідношення, за яким одна валюта обмінюється на іншу, або ”ціна” грошової одинаці однієї країни,що визначена в грошовій одиниці іншої країни.

Валютний курс можна розглядати як коефіцієнт перерахунку однієї валюти в іншу, який визначається співвідношенням попиту та пропозиції на валютному ринку.

Визначення валютних курсів називають котируванням.

При визначені та записі валютний курсів розрізняють ва­люту котирування і базу котирування. Валютою котирування є та іноземна валюта, курс якої визначають, а базою — валюта, з якою порівнюють дану грошову одиницю. Наприклад, у записі USD/UАН долар США є базою котирування, а гривня — валютою котирування. При записі EUR/USD валютою ко­тирування виступатиме долар, а базою євро.

На практиці частіше за все за базу котирування виступає долар США, але для окремих валют, зокрема для англійського фунта старлінгів (GBP), євро (ЕUR), австралійсько­го (AUD)) І новозеландського доларів (NZD), ірландського фунта (ІЕР), долар завжди є валютою котирування.

Розрізняють пряме і зворотнє котирування. У разі прямого котирування визначають, скільком національним грошовим одиницям дорівнює одиниця (10,100,1000 од.) іноземної валю­ти; у разі зворотнього — навпаки, скільком оди­ницям Іноземної валюти дорівнює одиниця (10,100,1000 од.) національної валюти.

Звичайно курс валют установлюють до четвертого знака після коми десяткового дробу.

Коли кажуть, що за умови котирування USD/UАН курс гривні підвищився, то це означає, що він був, наприклад, 3,40 гри. за 1 дол., а став 3,50 грн. за 1 дол. США. При цьому купівельна спроможність гривні знизилася, а долара — зросла. Можна також сказати, що курс долара знизився. (Якщо здій­снити зворотнє котирування, тобто UАН /USD, то курс долара до гривні спочатку був 0,2941 дол. за 1 грн. (1:3,40), а став 0,2857 дол. за 1 гри. (1:3,50).)

У тому випадку, якщо курс гривні до долара був 3,40 грн. за 1 дол., а став 3,30, кажуть, що він знизився. При цьому купівельна спроможність гривні зросте, а купівельна спромож­ність долара на українському ринку знизиться; курс долара до гривні підвищиться з 29,41 цента до 30,0 цента за 1 гри.

Валютний курс, встановлення якого в переважній більшості країн є прерогативою центрального банку, на фінансово-гро­шовому ринку виконує певні функції, головними з яких є:

• сприяння інтернаціоналізації грошових відносин;

• сприяння об'єднанню та стабільному розвитку фінан­сових ринків,

' порівняння рівнів та структури цін, а також резуль­татів виробничої діяльності в окремих країнах;

• порівняння національної та інтернаціональної вартості на національних та світових ринках;

• перерозподіл національного продукту між окремими краї­нами;

• інтернаціоналізація господарських зв'язків тощо.

 

Економічною основою визначення валютних курсів є співвідношення купівельних спроможностей національних валют

Купівельна спроможність валюти визначать­ся вартістю певного набору товарів та послуг, які можна при­дбати за відповідну грошову одиницю у порівнянні з базовим періодом.

Співвідношення купівельної спроможності окремих валют до певної групи товарів та послуг у двох країнах визначає паритет купівельної спроможності — РРР

Залежно від номенклатури товарів, які беруть для розра­хунку, РРР може бути частковим (за обмеженим переліком товарів або товарних груп) та загальним (за валовим націо­нальним продуктом).

Існує кілька методик розрахунку паритету купівельної спро­можності валют. Найпростішим є зіставлення вартості по­рівняльного набору товарів і послуг (споживчого кошика) в різних країнах:

 

де п- кількість порівнюваних видів товарів (послуг) в обох країнах;

— цінаодиниці товару (послуги) і-го виду в країні В;

— ціжа одиниці товару (послуги) і-го виду в країні А;

- товар (послуга) і-го виду.

 

Загальний РРР можна розрахувати також індексним ме­тодом:

 

 

 

де: І ррр — індекс паритету купівельної спроможності;

— індекс фізичного обсягу внутрішнього валового про­дукту за певний проміжок часу в країні В;

— індекс пін в країні В;

— індекс фізичного обсягу ВВП в країні А;

— індекс цін в країні А.

Наприклад, = 1,001, тобто приріст фізичного обсягу ВВП

становив за рік 0,1%, = 1,03 , = 1,20, = 1,02.

Тоді індекс паритету купівельної спроможності стано­витиме 1,1433. Це означає, що курс національної грошової одиниці країни В по відношенню до валюти країни А підви­щиться ва 14,33%, а її купівельна спроможність знизиться.

З метою уникнення впливу особливостей ціноутворення та оподаткування в окремих країнах можна застосувати метод розрахунку РРР на основі співвідношення витрат виробницт­ва (собівартості продукції), що дає змогу уникнути окремих політичних, кон'юнктурних чи спекулятивних чинників курсоутворення.

На особливу увагу заслуговує метод розрахунку РРР, який грунтується на визначенні співвідношення ефективних ви­робничих витрат — заробітної плати (3) та продуктивності праці (П).

 

 

де: — рівень заробітної плати в країнах А і В;

- рівень продуктивності праці в країнах А і В.

Отже, визначення паритету купівельної спроможності дає змогу зробити висновок, що валютний курс визначається від­носною вартістю грошей в двох країнах, яка, в свою чергу, зале­жить від рівня цін, а останній — від кількості грошей в обігу.

Прибічники теорії РРР вважають, що вирівнювання валютного курсу на основі зіставлення купівельної спроможності валют відбувається не автоматично, а за умови дії інших чинників.

У зв'язку з тим, що процес формування валютного курсу належить до сфери міжнародного грошового обігу, можна вва­жати, що він є одним із елементів кількісної теорії грошей, яка встановлює пряму залежність між грошовою масою і ціна­ми. Ця залежність відображається рівнянням, обміну, запро­понованим І. Фішером у 1912 р.:

МV=РQ,

Де: М — грошова маса;

V — швидкість обігу грошей;

Р — рівень цін;

Q — фізичний обсяг виробництва.

Виразивши рівень цін як:

 

 

та підставивши його в рівняння РРР, яке характеризує спів­відношення цін на окремі товари в різних країнах, одержимо залежність показника РРР від обсягів грошової маси в обігу, швидкості обігу грошей та обсягів виробництва:

 

 

 

За таких умов валютний курс має бути прямо пропорційний до обсягу грошової маси та швидкості обігу грошей і оберне­но пропорційним до обсягів виробництва, що дає змогу вважати його показником стану рівноваги національної економіки.

Однак у зв'язку з відмінністю рівнів економічного та полі­тичного розвитку різних країн, кліматичними, соціально-куль­турними особливостями тощо оцінка і прогнозування валют­них курсів на основі теорії РРР має обмежене практичне за­стосування, а тому цей показник слід розглядати як одну із складових частин загального процесу курсоутворення. ,

У міжнародній практиці використовують фіксовані та пла­ваючі (гнучкі) режими валютних курсів, а також їх певне по­єднання

Фіксований валютний курс передбачає наявність певного зареєстрованого (офіційного) паритету, який підтримують орга­ни державного валютного контролю.

Під плаваючими обмінни­ми (валютними) курсами розумі­ють такі курси, рівні яких визначаються на ринку під впли­вом попиту та пропозиції.

Режим вільно плаваю­чих курсів називають флоатингом. За умови введення обмежень режим вільно плаваючих курсів називають брудним флоатингом, або керованим плаванням. Більшість країн світу в політиці курсоутворення орієн­тується саме на кероване плавання валютних курсів.

Змішані режими валютних курсів запроваджуються з метою стимулювання або стримування певних видів чи напрямів зовнішньоекономічної діяльності чи фінансово – кредитної політики держави.

Однією із форм регульованого валютного курсу є введення так званого валютного коридору.

Фактори, які впливають на валютний курс.

Розрізняють кон'юнктурні та структурні (довгострокові) чин­ники, які впливають на валютний курс.

Кон'юнктурні чинники пов'язані з коливаннями ділової ак­тивності, політичної та військово-політичної обстановки, з чут­ками (іноді ажіотажними), здогадками та прогнозами.

Поряд з кон'юнктурними чинниками, на динаміку курсу, впливають і відносно довгострокові тенденції

Серед цих чинників можна назвати такі:

1.Зростання національного доходу.

2.Темпи інфляції.

3.Стан платіжного балансу.

4.Різниця процентних ставок у різних країнах.

5.Діяльність валютних ринків та спекулятивні валютні операції.

6.Ступінь використання певної валюти на євроринку і в міжнародних розрахунках.

7.Ступінь довіри до валюти на національному та світовому ринках.

8.Валютна політика.

9. Ступінь розвитку фондового ринку,

Крос-курс— це співвідношення між двома іноземними валютами, яке визначають на основі курсу цих валют щодо якоїсь третьої валюти. Найчастіше як третя ва­люта використовується долар. СПІА.

Використання крос-курсів обумовлене тим, що часто для валют, обсяги застосування яких у міжнародних торговельних та фінансових операціях незначні, існують кур­си тільки по відношеним до долара США, а практика потребує визначення певного співвідношення саме між цими валютами.

Особливістю розрахунків крос-курсів є те, що їх котирування може здійснюватися по-різному залежно від того, хто про­водить котирування. Так, якщо французький банк здійснює котировку євро до канадського долара, то він установить пряу котировку євро до долара CAD/EUR = 3,4125. Канадський банк також може встановити пряму ко­тировку, проте долара до євро: EUR/CAD ⁼ 0,2930. При котируванні крос - курсів з англійським фунтом стерлінгів він завжди є базовою валютою, тобто запис буде таким: GBR/ХХХ/

Котирування крос-курсів провідних валют проводиться агентством Рейтер на сторінці WXWX автоматично через кожні кілька хвилин. Його здійснюють більшість банків і брокерських фірм, однак за наявності валютних курсів долара США їх можна розрахувати й самостійно.

Найчастіше на практиці використовують три методи роз­рахунку крос-курсів:

1) з прямим котируванням до долара США (долар є базою котирування длй обох валют). Наприклад, потрібно розраху­вати крос-курс євро до швейцарського франка EUR/CHF. USD/СНF = 1,3100; USD/EUR = 1,5500. Тоді крос-курс становитиме:

 

 

2) з прямим та зворотним котируванням до долара США,

якщо долар є базою котирування лише для однієї з валют. У цьому разі для визначення крос-курсу доларові курси валют слід перемножити. Наприклад, треба розрахувати крос-курс GBP/EUR, якщо GBP/USD = 1,6820; USD/EUR = 1,5500. У такому випадку

GВР/EUR = 1,6820 • 1,5600 = 2,6071;

3) зі зворотним котируванням до долара США, якщо до­лар є валютою котирування для обох валют. Для визначення крос-курсу доларові курси необхідно розділити один на дру­гий. Наприклад, треба розрахувати крос-курс GBP/EUR за умови: GBP/USD ⁼ 1,6820; EUR/USD = 1.2500. Визначення буде таким:

1.6820:1,2500 =1,3456.

Розглянуті методи використовуються для розрахунку се­реднього крос-курсу.

 

6. Державне регулювання валютного курсу.

 

 

Головними методами регулювання валютного курсу є валютна інтервенція та дисконтна політика.

Валютна інтервенція — це пряме втручання центрального банку або казначейства у валютний ринок. Вона зводиться до купівлі та продажу центральним банком або казначейством ін­валюти. Здійснення валютної інтервенції можливе за умови, що неврі­вноваженість платіжного балансу є незначною та характеризує­ться поступовою зміною пасивного сальдо на активне, і навпаки. Адже резерви інвалюти для інтервенції обмежені, і продаж пови­нен поєднуватися з купівлею.

Часто валютна інтервенція використовується для підтримання курсу національної валюти на зниженому рівні для здійснення валютного демпінгу — знецінювання національної валюти з ме­тою нарощування експорту товарів за цінами, нижчими за світо­ві.

Суть дисконтної політики зводиться до підвищення або зниження дисконтної ставки центрального емісійного банку з ме­тою вплинути на рух зарубіжних короткострокових капіталів. Підвищуючи дисконтну ставку, центральний банк стимулює приплив капіталів з країн, де дисконтна ставка нижча. Таким чином на внутрішньому ринку збільшується пропозиція іноземної валюти , що сприяє зниженню її курсу відносно національної валюти.Але цей спосіб може бути ефективним лише за умови, що рух капіталів між країнами зумовлений пошуками більш при­буткового їх розміщення, а не невпевненістю у збереженні капі­талів у країні. Тому підвищення дисконтної ставки не завжди є ефективним методом. До того ж це веде до подорожчання креди­ту всередині країни.

Методами валютного регулювання, що використовуються традиційно, є девальвація та ревальвація — зниження та підви­щення валютного курсу. Причинами їх є інфляція та неврівнова­женість платіжного балансу, розрив між купівельною спроможні­стю грошових одиниць.

Мета девальвації — зниження офіційного курсу для стимулю­вання експорту та стримування імпорту.

За умов «плаваючих» валютних курсів девальвація та ревальвація відбуваються стихійно на ва­лютному ринку. Тому термін «девальвація» у сучасному розу­мінні означає також відносно тривале зниження ринкового курсу валюти.

У сучасних умовах девальвація та ревальвація не є засобами стабілізації валютного курсу. Вони являють собою лише метод приведення офіційного курсу у тимчасову відповідність з дійс­ним, що склався на ринку.

Важливам методом регулювання валютного курсу є адміністративні заходи – прийняття державою законодавчих та нормативних актів, які направлені на регулювання валютного курсу національної грошової одиниці. Це може бути ліцензування операцій з валютою, регулювання обмінних операцій і ін.

 

Тема 8. Міжнародні валютно-кредитні установи та форми

їх співробітництва з Україною

 

Питання, які необхідно розглянути.

1. Міжнародний валютний фонд і його діяльність в Україні.

2. Світовий банк.

3. Європейський банк рекон струкції та розвитку.

4. Регіональні міжнародні кредитно – фінансові установи.

Міжнародні та регіональні валютно-кредитні організації — це установи, які створені на базі бага­тосторонніх угод між державами. Найважливішу роль серед них у сучасний період відіграють Міжна­родний валютний фонд (МВФ) і Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР). Останній сьогодні є головною установою Групи Світового банку.

Міжнародний валютний фонд було створено з метою регулю­вання валютних відносин між країнами-членами. МВФ повинен відігравати подвійну роль: з одного боку, стежити за виконанням своїми членами визначених правил поведінки в галузі валютно-фінансових відносин, а з іншого — надавати ресурси для фінан­сування дефіцитів платіжних балансів тим країнам, які цього по­требують.

При наданні кредитів МВФ ставить перед країнами-борж­никами політичні та економічні умови, які втілюються у програмах перебудови економіки. Цей порядок називається прин­ципом обумовленості.

Кожна країна-учасниця, вступаючи у Фонд, робить відповід­ний внесок, який визначається встановленою квотою. Розмір та­кої квоти, що переглядається з періодичністю у п'ять років, розра­ховується на основі оцінки економічного потенціалу окремих країн у світовому господарстві.

Квота України на кінець 1992 р. становила 0,7%. Відповідно до цієї квоти вступний внесок для України було визначено у розмірі 911 млн. дол. США.

Рішенням Ради керуючих МВФ від 22 січня 1999 р. передба­чено зростання сумарного капіталу МВФ до 210943,0 млн СДР проти 145321,0 млн СДР. Унаслідок цього квота України в МВФ зросла з 997,3млн СДР до 1372,0млн, що дає змогу помітно розширити обсяг її можливих запозичень у МВФ.

Ставши членом МВФ, Україна водночас увійшла до структури Світового банку. Їй виділено квоту в 10 678 акцій на загальну суму в 1,3 млрд. дол. США. Валютну готівку за членство України в банку на суму 7,9 млн дол. США внесли Нідерланди, що є краї­ною-опікуном нашої держави у цій банківській структурі.

На сьогоднішній день МВФ переключився на підтримку країн, що розвиваються, тобто тих країн, які не мають доступу до приватних фінансових ринків. Відбулась переорієнтація МВФ від статусу, так би мови­ти, міжнародного банкіра до організації, що сприяє економічно­му розвитку країн, які самі не в змозі вийти на фінансові ринки і потребують офіційної підтримки Фонду.

У рамках такої еволюції можна зрозуміти відносини МВФ і з Україною.

По-перше, Україна як держава поки що фактично не має реального доступу на міжнародні фінансові ринки. Зовнішнє фінансування вона може отримати переважно з офіційних дже­рел. А головне офіційне джерело — це МВФ. І навіть можливе однобічне фінансування з боку таких країн, як США, Японія, як правило, пов'язане з домовленостями з Фондом.

По-друге, полі­тика Фонду, яка проводиться в Україні і пов'язана з грошовою підтримкою, спрямована на стабілізацію соціально-економічної ситуації в Україні.

Розпорядником фінансових ресурсів, наданих МВФ, є НБУ. Отримання цих ресурсів обумовлено виконанням українською стороною погоджених з МВФ критеріїв ефективності, таких як рівень чистих міжнародних резервів НБУ, монетарні показники та дефіцит консолідованого бюджету тощо.

Фінансові ресурси МВФ надаються Україні на досить пільго­вих умовах: строк сплати 3—5 років, початок оплати — через три роки, процентні ставки за кредит — від 5,75% до 6,29%. На 1 січня 2000 р. державний борг України перед МВФ становить 2,8 млрд дол. США, або 22,4% усього зовнішнього державного боргу України.

Кредити, що залучаються від МВФ, використовуються для підтримки курсу національної валюти та для фінансування дефі­циту платіжного балансу України і покликані пом'якшити еко­номічні труднощі у процесі проведення економічних реформ, які дають змогу забезпечити у перспективі економічне зростання в країні. Без проведення програми економічних перетворень фі­нансова підтримка з офіційних джерел не має сенсу, бо в цьому разі позичкові кошти використовуватимуться на фінансування лише поточних проблем платіжного балансу, які без реформу­вання економіки знову нагромаджуватимуться і перетворювати­муться у додатковий тягар. Значною мірою завдяки співробітни­цтву з МВФ наша країна спромоглася залучити значні кредитні ресурси Світового банку.

2. Група Світового банку

Світовий банк являє собою групу споріднених організацій, тому досить часто говорять про групу Світового банку. До неї входять: Міжнародний банк реконструкції та розвитку (саме його інколи називають скорочено Світовим банком). Міжнародна асо­ціація розвитку. Міжнародна фінансова корпорація, Багатосто­роння агенція гарантування інвестицій, а також Міжнародний центр урегулювання інвестиційних конфліктів.

Офіційні цілі членів Групи Світового банку — зменшення бі­дності і підвищення життєвих стандартів країн-членів шляхом сприяння економічному розвитку останніх і залучення ресурсів з розвинутих країн до країн, що розвиваються. Зазначимо, що ос­новна різниця між Світовим банком і МВФ полягає в тому, що МВФ більше концентрує свою увагу на питаннях короткостроко­вої фінансової стабільності в країнах, тоді як Світовий банк зосе­реджується переважно на середньо- та довгострокових (за термі­ном реалізації) проектах структурних та галузевих перетворень в економіках країн.

Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) на початку своєї діяльності був призначений стимулювати приват­ні інвестиції у західноєвропейських країнах після Другої світо­вої війни.

МБРР надає довгострокові позички країнам-членам та гаран­тує кредити, які надані цим країнам приватними банками та ін­шими кредиторами на двосторонній основі. Право брати участь у діяльності банку мають тільки члени МВФ. Право голосу в орга­нах МБРР визначається розміром внеску до його капіталу.

Діяльність банку зосереджена на двох сферах — макроекономічна стабілізація та інституційні зміни. Активніше МБРР діє в інституційній сфері: надає допомогу в здійсненні приватизації, зміні форм власності, упровадженні антимонопольних заходів та ін. Позики надаються на 15—20 років, включаючи п'ятирічний тер­мін відстрочення платежів.

Певна частина кредитів банку надається на розвиток малорен­табельних галузей з високим строком окупності витрат, куди приватний капітал не вкладається: інфраструктура, сільське гос­подарство. Але без розвитку цих галузей неможливе економічне будівництво у країнах, що розвиваються. МБРР бере високу пла­ту за кредити — на рівні ринкових умов.

Міжнародна асоціація розвитку (МАР) була створена як фі­лія МБРР у 1960 р. з метою зберегти вплив розвинутих західних держав на країни, що розвиваються. МАР надає безпроцентні кредити на строк до 50 років (з 1986 р. — строк надання креди­тів скорочено до 40 років для найменш розвинутих країн та до 35 років — для інших країн «третього світу»). Погашення кре­дитів починається з 11-го року після початку їх використання. МАР надає кредити урядам та приватним організаціям найбідніших країн, що розвиваються. Право на отримання таких кре­дитів мають країни з річним доходом на душу населення, що не перевищує 835 дол. США.

Міжнародна фінансова корпорація (МФК) була організова­на у 1959 р. за ініціативою США з метою заохочування розви­тку приватних підприємств у країнах, що розпиваються. МФК надає кредити високорентабельним приватним підприємствам без гарантії уряду на строк від п'яти до 15 років за умови, що частину акцій компанії-позичальники продають МФК. Рівень процентів відповідає процентам, що існують на міжнародних фінансових ринках.

Статутний капітал МФК створено з внесків країн-членів, їх розмір пропорційний частці їх внесків до МБРР. У МФК беруть участь тільки члени МБРР.

Багатостороння агенція гарантування інвестицій (БАГІ) здійснює страхування капіталовкладень від політичного ризику на випадок експропріації, війни, зриву контрактів.

Міжнародний центр урегулювання інвестиційних конфліктів (МЦУІК) засновано в 1966р. для сприяння припливу міжнарод­них інвестицій шляхом створення умов для припинення й урегу­лювання спорів між урядами та іноземними інвесторами. За ста­ном на червень 1997 р. членами МЦУІК були 128 країн.

Найбільшою філією групи Світового банку є Міжнародний банк реконструкції та розвитку. Він є основною позиковою орга­нізацією. Це найбільша установа, що надає позики на розвиток країнам з середнім рівнем доходів, а також відіграє роль головного каталізатора щодо фінансування з інших джерел. Позики Світово­го банку є досить привабливим джерелом зовнішнього фінансу­вання як дефіциту державного бюджету, так і реформування еко­номіки України. Фінансові умови, на яких Світовий банк надає позики Україні, є вигіднішими, ніж більшість інших зовнішніх джерел запозичення, доступних для України в даний час.

Проекти МБРР в Україні можна поділити на системні та інве­стиційні.

Системні проекти призначені для реформування цілих сек­торів економіки, і гроші за ними траншами направляються безпосередньо в Держбюджет України. А потім вже Мінфін зі свого бюджету повинен передбачити фінансування зазначеної в проекті програми — що і є основною метою кредитів МБРР.

За інвестиційними проектами схема надання коштів МБРР де­що інша. Ще в процесі підготовки проекту визначаються паке­ти закупівель, які необхідні для його впровадження, та джере­ла фінансування. Потім створена українською стороною робо­ча група управління проектом (інколи за участю консультантів МБРР) готує тендерну документацію, оскільки всі закупівлі робляться за принципом проведення відкритих міжнародних конкурсних торгів.

Участь у торгах можуть брати всі компанії, які мають доста­тній міжнародний досвід і виробничі можливості виконати умо­ви конкурсу. Це стосується і місцевих виробників, більше того, їм надається знижка у розмірі 15% контрактної ціни. Тобто, як­що український виробник виконує всі умови щодо якості, на­дійності та своєчасності поставок або послуг, але ціна його кон­курсної пропозиції на 15% вища, саме його можуть все одно оголосити переможцем конкурсу. Конкурс проводить українсь­ка сторона і підготовлена нею тендерна документація обов'язко­во узгоджується з МБРР. Кредитні угоди щодо впровадження інвестиційних проектів укладаються між Україною та Міжнаро­дним банком реконструкції та розвитку. Міністерство фінансів України призначається представником позичальника. Крім цьо­го, кредитною угодою визначаються частини позики, які будуть передані відповідним субпозичальникам, а також категорії ви­трат, які можуть бути здійснені в межах проекту. Наступним за­ходом є підготовка та підписання субкредитних угод між Мініс­терством фінансів України та субпозичальниками — бенефіціарами. Субкредитними угодами визначається сума, яку Мініс­терство фінансів України кредитує тому чи іншому субпозичальнику, а також установлюються умови та терміни погашення зобов'язань з обслуговування цього боргу перед державним бюджетом.

Кредити Світового банку є достатньо привабливим джерелом зовнішнього фінансування. За класифікацією Світового банку Україна належить до третьої категорії країн (середній рівень до­ходів). Для таких країн строк погашення кредитів становить 17 років з пільговим періодом 5 років, протягом яких сплачуються лише відсотки. Ставка відсотка може бути фіксованою або пла­ваючою з прив'язкою до ставки ЛІБОР. Проценти за позиками Світового банку, які до цього часу залучені Україною, сплачую­ться за плаваючою ставкою. З урахуванням загальної маржі Сві­тового банку ставка процентів для України становить близько 6,5% річних.

На 1 січня 2000 р. державний борг України перед Світовим банком дорівнює 2,0 млрд дол. США, або 16,0% усього зовнішнього державного боргу України.

Існують деякі проблеми із виконанням українською сторо­ною зобов'язань у межах затверджених проектів. Із восьми грантів на розроблення проектів і здійснення дослідницької роботи шість було скасовано через відсутність заінтересовано­сті уряду України або відхилено Верховною Радою. Українська сторона досі не завершила оформлення членства у БАГІ, що унеможливило використання ресурсів організації на численні запити гарантій іноземних інвесторів, а також у Міжнародній асоціації розвитку.

Такий стан пов'язаний з недостатньою ефективністю проект­ного портфеля Світового банку та обмеженою спроможністю нашої сторони освоювати кошти, що надаються.

 

3. Європейський Банк реконструкції та розвитку

Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР) є регіо­нальним міжнародним банком, що розпочав свою діяльність у 1991 р. Банк було створено зі спеціальною метою — сприяти пе­реходу до відкритої економіки, орієнтованої на ринок, та розвит­ку приватної підприємницької діяльності у країнах Центральної і Східної Європи та країнах—колишніх республіках СРСР. Відпо­відно до Угоди про створення ЄБРР він діє тільки в тих країнах, які дотримуються принципів багатопартійної демократії, плюра­лізму і ринкової економіки і запроваджують їх у життя. Дотри­мання цих принципів ретельно контролюється Банком.

Банк розташований у Лондоні, має статус міжнародної фінан­сової установи, до складу якої входять 60 членів: 58 держав, вклю­чаючи всі європейські країни, країни інших регіонів світу (США, Мексика, Австралія, Єгипет, Японія та ін.), Європейський союз (ЄС) і Європейський інвестиційний банк (ЄІБ). Статутний капітал банку становить 20 млрд євро. Кожна країна-член представлена у Раді керуючих та Раді директорів Банку. В Україні ЄБРР має дип­ломатичний статус і статус привілейованого кредитора, тобто кредити ЄБРР виключаються із суми державного боргу при його рестр. В Україні ЄБРР має дип­ломатичний статус і статус привілейованого кредитора, тобто кредити ЄБРР виключаються із суми державного боргу при його реструктуризації.

Головною особливістю ЄБРР, що відрізняє його від інших бан­ків розвитку, є підтримка ним саме приватної підприємницької ініціативи. У цьому положенні виявляється сутність діяльності ЄБРР, яка проголошує, що не менше 60% загального обсягу фі­нансування Банку повинно спрямовуватися до приватного сектора. У 1997 р. зобов'язання у цьому секторі становили 76% за обсягами і 86% за кількістю від загального обсягу фінансування ЄБРР.

З ме­тою координації діяльності на місцях ЄБРР відкрив 28 представ­ництв у всіх своїх країнах, за винятком однієї (Вірме­нія). Ці представництва беруть участь у процесі розроблення нових проектів і виконанні затверджених, тісно співпрацюючи з місцевими організаціями. У сучасних умовах організаційна стру­ктура Банку дещо трансформується, що виявляється в посиленні діяльності на місцях. Така децентралізація, на думку керівництва Банку, дасть змогу ефективніше реагувати на зміни ринкової кон'юнктури й удосконалювати критерії прийняття рішень. Пре­дставництва поєднуються у територіальні відділи. Україна, разом із Румунією, Боснією і Герцеговиною та Хорватією, входить до складу групи Південної і Східної Європи (ВССЕЕ). Діяльністю територіальних груп керує Банківський департамент.

Усі повноваження щодо управління ЄБРР покладені на Раду керуючих на чолі з Головою і двома заступниками. Вона складає­ться з міністрів фінансів або керуючих центральними банками країн-учасниць і представників від ЄС і ЄІБ. Рада керуючих де­легує ряд своїх повноважень Раді директорів, яка відповідає за поточну діяльність Банку.

До Ради директорів входять Президент, три віце-президенти і 23 директори. Кожен віце-президент координує діяльність тієї чи іншої територіальної групи.

Збори акціонерів проводяться щорічно у квітні-травні почер­гово у Лондоні (у непарні роки) та в одній із країн—членів банку (у парні роки). Сьомі щорічні збори (1998 р.) відбулися у Києві.

Функціями ЄБРР, що визначають пріоритети його діяльності, є:

— сприяння переходу до ринкової економіки та оцінка впливу своїх проектів на процес переходу країн на ринкові умови госпо­дарювання;

— підтримка приватної підприємницької ініціативи;

— заохочення спільного фінансування проектів та залучення прямих іноземних інвестицій у приватний та державний сектори;

— мобілізація внутрішнього та зовнішнього капіталу;

— допомога в діяльності інших інституцій.

Фінансування ЄБРР залежить від конкретності проектів і на­дається як на зміцнення фінансових інституцій або структурну реорганізацію великих компаній, так і у вигляді дрібних кредитів компаніям, що мають навіть кілька працівників.

Залучаючи ресурси на міжнародних ринках, поряд із власними ресурсами, ЄБРР надає свої послуги за комерційними цінами, дуже часто разом із партнерами (співфінансування). ЄБРР спів­працює з багатьма міжнародними інституціями, і насамперед із Групою Світового банку (СБ).

ЄБРР здійснює як пряме, так і опосередковане фінансування.