Проблемно-пізнавальні питання

В умовах глобалізації інформаційного простору та його безперервного збільшення сучасний фахівець високої кваліфікації не може бути спеціалістом лише вузького профілю. Від нього вимагається гнучкість та системність мислення, висока загальна культура, інтелігентність, уміння відбирати інформацію та мати здатність до самоосвіти.

ДОНЕЦЬК 2010

Обговорено та схвалено

ІСТОРІЯ УКРАЇНської культури

Кафедра українознавства

Курс лекцій

Автори:Бігун Г.С.,

Мармазова О.І.,

Романуха О.М.,

Саржан С.Е.,

Соловйова Р.П.

 

на засіданні кафедри українознавства

протокол № від р

Зміст

 

Вступ 5

Лекція 1. Суть та основні функції дисципліни

«історія української культури» 6

Лекція 2. Становлення та розвиток культури

давнього населення України 21

Лекція 3. Розвиток освіти, науки та друкарства в Україні 47

Лекція 4. Розвиток літератури в Україні 71

Лекція 5. Архітектура, скульптура та живопис в Україні 91

Лекція 6. Музика, театр та кіно в Україні 106

Лекція 7. Традиційна українська культура 121

Лекція 8. Міжкультурний діалог в історії культури України 144

Лекція 9. Культура української діаспори 164

Вступ

 

У цьому може допомогти “Історія української культури” – навчальна дисципліна, яка дає широкі знання та уявлення про загальнолюдські цінності й національні пріоритети, формує гуманістичний світогляд на засадах універсалізму – способу освоєння дійсності, що дає можливість усе живе – людину, природу і Всесвіт – сприймати в єдиній цілісній системі.

Концептуальний підхід до викладення змісту ґрунтується на розумінні культури, як цілісного явища, яке творить це людство на основі розвитку і взаємодії національних культур. Тому, розглядаючи національну культуру в європейському просторі, ставиться мета розкрити своєрідність українського культурно-історичного типу, виявити його закономірності й джерела формування, особливості процесів культуротворення та визначити внесок національних досягнень у світову загальнолюдську скарбницю.

Діалог культур можливий лише через засвоєння культурних цінностей інших народів та глибоке розуміння власного духовного коріння.

У змістовно-залікових модулях приділяється велика увага висвітленню найбільш важливих проблем з “Історія української культури”, що мають дискусійний характер з позицій принципів історизму та науковості.

До кожної теми подано відповідний список літератури, перелік запитань для самоконтролю. Повідомлення сприяють розширенню кругозору студентів.

 

 

Лекція 1. Суть та основні функції дисципліни

«Історія української культури»

 

План

 

1. Визначення і суть поняття “культура”. Об’єкт і предмет «Історії української культури».

2. Українська культура – продукт праці народу і втілення його історичного та духовного досвіду.

 

 

1. Вивчаючи перше питання необхідно виходити з того, що курс “Історія української культури” вирішує декілька взаємозв’язаних завдань:

- отримати необхідний мінімум теоретичних знань про сутність, структуру, функції, закономірності та основні історичні типи культури;

- допомагати гармонійному поєднанню фахових і гуманітарних знань, сприяти виробленню професійної етики і моральності;

- виробити здатність до творчого, критично осмисленого сприйняття різних національно-культурних, етноконфесійних та інших платформ;

- допомагати зорієнтуватись у світі культурних символів, напрямків у мистецтві, літературі, музиці тощо;

- виробити усвідомлення сприйняття соціально-перетворюючих функцій культури.

Цей курс дає розуміння того, що будь-яка матеріально-практична, наукова та інша діяльність людини поза культурою неможлива, як саме життя.

Слово “культура” – лексиконі практично кожної людини, але в це поняття вкладають різноманітний смисл. Одні під культурою розуміють лише цінності духовного життя, інші – ще більше звужують це поняття, відносять до нього лише явища мистецтва, літератури. Треті під “культурою” взагалі розуміють певну ідеологію, покликану обслуговувати, забезпечувати “трудові звершення”, тобто господарські завдання.

Проблеми культури вивчають багато конкретних наук – археологія, етнографія, історія, соціологія, а також науки, що вивчають різні форми свідомості, - філософія, мистецтво, естетика, мораль, релігія тощо.

Культура – це багатогранна проблема історичного розвитку.

Термін “культура” походить від латинського “culture”, який означив обробіток землі, її культування, тобто зміна у природному об’єкті під впливом людини, її діяльності, на відміну від тих змін, що викликані природними причинами.

Уже в цьому змісті терміна мова виразила важливу особистість – єдність культури, людини, її діяльності. Це поняття на відміну від іншого – “natura” (природа) означає в одному контексті “створене”, “поза природне”. Світ культури, будь-який його предмет чи явище сприймаються не як наслідок природних сил, а як результат зусиль самих людей, спрямованих на удосконалення, обробіток, перетворення того, що дано безпосередньо природою.

об’єктом української культури є прогресивно-перетворююча діяльність народу з удосконалення матеріальної і духовної сфер життя від найдавніших часів до наших днів.

Предметом української культури є ті процеси, події, факти, які становлять закономірності культурного розвитку.

Відомо багато визначень культури. У науковій літературі нараховується більше 250 різних ї визначень, але більшість вчених схиляються до такого формулювання: Культура – це сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людиною. Сьогодні поняття “культура” означає історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражений у типах і формах організації життя і діяльності людей, а також у створюваних ними матеріальну і духовну цінності. Виділяють дві форми культури: матеріальну і духовну, а в рамках духовної культури – політичну, наукову, естетичну, професійну та інші форми.

Духовна культура — складна, багатогалузева система, яка включає мову, мистецтво, науку, політику, ідеологію, право, етику, релігію, традиції, звичаї, вірування. Отже, все, що складає духовний світ народу, його свідомість, переконання і погляди, котрі обумовлюють особливості поведінки і практичної діяльності. Цінності духовної культури органічно пов'язані з засобами їх витворення, збереження і поширення. Тому духовна сфера — невід'ємна складова частина усієї культури як спе­цифічної форми організації і розвитку людської життєдіяльності.

Культура вільного демократичного суспільства в соціальному значенні доступна всім. В інтелектуальному значенні доступність її цінностей залежить від здатності індивіда їх засвоїти, від рівня його освіти, виховання, але йдеться про її відкритість, відсутність соціальних бар’єрів до пізнання її скарбів. Відомо, що партійна і державна еліта мала згоду дивитись усі закордонні фільми, для них перекладалась художня та інша література, до речі, все це робилось приховано, з порушенням міжнародних конвенцій. Навіть в побуді ( автомобілі, зарубіжна сантехніка і т. п.) вона відгороджувалась от громадян своєї держави.

Незалежна культура йде за логікою життя, підневільна – за примхами кон’юктури; творці першої прагнуть визнання народу, творці другої – і творчості, заангажованы і прислужують панівним верствам. Творці першої сповідують принципи, хай і різні, але незалежні, творці другої – принципово – безпринципні; перша відкрита для істини і добра, друга – для них закрита; перша формує таланти і творить художні шедеври та дає великі наукові відкриття; друга – плодить посередність і культивує пустоцвіти. Вільна культура орієнтована на майбутнє, її спадщина переходить від покоління до покоління, кон’юктурній суджене забуття, і плоди гинуть раніше їх творців.

Тому зрозуміти сутність культури можна лише через призму діяльності людини, народів, що населяють планету. Культура не існує поза людиною. Вона з самого початку пов’язана з людиною і народжена тим, що вона постійно намагається шукати смисл свого життя і діяльності, удосконалювати себе й світ, в якому мешкає.

Культура виступає як історична категорія і вимагає для свого аналізу і визначення не тільки філософського, але й історичного підходу. Враховувати те, що світовий досвід культури як науки полягає у визначенні найбільш важливих логічних ліній культурного розвитку людства, його вихідних і загальних для всіх народів принципів. Вона спирається на фактичний матеріал і висновок таких наук, як:

- етнографія і археологія;

- узагальнена історія і філософія;

- соціальна психологія і соціологія;

- мовознавство і мистецтвознавство тощо.

Культура виконує, поряд з пізнавальною, дуже важливу в наш час культурно-виховну функцію, прилучаючи людину до гуманістичних духовних цінностей як власного народу, так і людства в цілому. Її вивчення особливо зростає у зв’язку з актуалізацією національно-патріотичного, морального, естетичного виховання. Формування справді гуманістичного світогляду.

Можна виділити такі основні типи культурної взаємодії:

- культурна інтеграція, коли те, що було спільним для інших культур, стає спільним і для даної культури:

- акультурація, сутність якої в тому, що вирішальна частина чужої культури стає для даної культури своєю.

Процес, що веде до зменшення різниці культурного надбання, але не обов’язково охоплює суттєву частину культури, слід відрізняти від акультурації, що означає зближення.

За змістом і впливом культури на людину дослідники пропонують ділити її на прогресивну й реакційну. Культура як явище, що формує людину може виховувати особистість не тільки моральну, але і аморальну.

Історично культуру пов’язують з гуманізмом. В основі культури лежить розвиток людини. Ні досягнення техніки, ні наукові відкриття самі по собі не визначають рівня культури суспільства якщо в ньому немає людяності, якщо культура спрямована не на удосконалення людини. Таким чином, критерієм культури є гуманізація суспільства. Мета культури – всебічний розвиток людини.

Структура культури складана і багатогранна. Вона включає систему освіти, науку, мистецтво, літературу, міфологію, мораль, політику, право, релігію. Всі ці елементи взаємодіють один з одним, утворюючи єдину систему такого унікального явища як культура.

Складана і багаторівнева структура культури визначає різнобічні її функції у житті суспільства і людини.

* Основною функцією феномена культури є людино-творча або гуманістична. Всі останні так чи інакше пов'язані і навіть випливають з неї;

* функція трансляції соціального досвіду. Її нерідко називають інформаційною;

* Культура виступає єдиним механізмом передачі соціального досвіду від покоління до покоління, від епохи до епохи, від однієї країни до іншої. Не випадково тому культуру вважають соціальною пам'яттю людства. Розрив же культурної спадковості означає для нових поколінь втрату соціальної пам'яті (феномен манкуртизму);

* Пізнавальна (гносеологічна) функція випливає з першої. Вона розкриває перед людиною досягнення людства в історичному пізнанні світу через культуру, яка об'єднує в органічну цілісність природничі, технічні і гуманітарні знання, людина пізнає світ і саму себе. Історичні знання формують розуміння історичного процесу, виховують усвідомлення причетності до свого народу, нації, людства. Великим культурологічним потенціалом наділені також природничі і технічні науки, оскільки вони озброюють людину знаннями про природу і досягненнями цивілізації. Проте поступ цих наук може створювати і загрозу технократизації людського мислення, дегуманізації змісту пізнавальної діяльності;

* Світоглядна функція культури проявляється в тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму всю сукупність чинників духовного світу особи - пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінних, вольових Світогляд забезпечує органічну цілісність елементів свідомості через сприйняття і розуміння світу не в координатах фізичного простору й часу, а в соціально-культурному вимірі. Отже, культура і світогляд перебувають у діалектичній єдності. Основним напрямком культурного світогляду, через який вона включається до сфери соціокультурної регуляції.

* Суть комунікативної функції культури зводиться до передачі історичного досвіду поколінь через механізм культурної спадкоємності та формування на цій основі різноманітних способів і типів спілкування між людьми. Цю функцію культури виконує з допомогою складної знакової (символічної) системи, яка зберігає досвід поколінь в словах, поняттях, формулах науки, обрядах релігій, засобах виробництва, предметах споживання. При цьому одні символічні форми мають яскраво виражений загальнолюдський зміст, інші - національний, регіональний, релігійний.

* Офіційно-нормативна функція культури реалізується через систему цінностей і норм, які служать регуляторами суспільних відносин, культурно-духовними орієнтирами на певному етапі розвитку суспільства. Норми у формі моралі, права, звичаїв, традицій, обрядів, ритуалів служать засобами пристосування цінностей до вимог життя в певному історичному вимірі.

* Інтегративна функція культури виражається в здатності об'єднувати людей незалежно від їх світоглядної й ідеологічної орієнтації, національної приналежності у певні соціальні спільності, а народи - в світову цивілізацію. Особливо велика потреба в інтеграційній функції культури відчувається в сучасних умовах, коли в одних регіонах зростає соціальна напруга, а в інших відбувається бурхливий процес інтеграції. Сьогодні культурний прогрес спрямований, з одного боку, на інтеграцію народів, соціальних і культурних систем, з іншого - на здобуття національного суверенітету і збереження культурної самобутності;

* Регулятивна (нормативна) функція культури пов'язана передусім з визначенням (регулюванням) різних боків, видів суспільної й особистої діяльності людей. У сфері труда, побуту, міжособистісних відносин культура так чи інакше впливає на поведінку людей й регулює їх вчинки. Регулятивна функція культури спирається на такі нормативні системи, як мораль і право.

* Семіотична чи знакова ( від грецьк. seme'ion - вчення про знаки) функція - найважливіша в системі культури. Являючи собою певну знакову систему, культура передбачає знання, володіння нею. Без вивчення відповідних знакових систем оволодіти досягненнями культури неможливо. Так, мова (усна чи письмова) - засіб спілкування людей, літературна мова - найважливіший засіб оволодіння національною культурою. Специфічні мови потрібні для пізнання особливого світу музики, живопису, театру. Природничі знаки (фізика, математика, хімія, біологія) також мають власні знакові системи.

Як висновок до першого питання є розуміння того, що ознайомлення з українською культурою – невід’ємна частка інтелектуального потенціалу, кому у майбутньому доведеться приймати рішення, що можуть вплинути на соціально-економічний розвиток нашої держави, включаючи економіку, політику, культуру.

 

2. Світова культура поділяється на культури країн, народів, націй, етнічних груп. Українська культура — продукт праці нашого народу в галузі духовної творчості і матеріального виробництва, система наукових, художніх, релігійних набутків, в яких втілено його історичний та духовний досвід. Культура відбиває світогляд народу, його національну са­мосвідомість, своєрідність філософського мислення, розуміння основних проблем загальнолюдського і власного буття як етнографічно конкретної частини людства. У культурі втілені етичні ідеали українського народу, його естетичні погляди і смаки, виражені притаманними лише йому чуттєво-емоційними формами, художніми образами і логічними по­няттями, закріпленими в національній мові, традиціях, нор­мах моралі і звичаях.

Отже, українська культура — це сукупність надбань, спосіб сприйняття світу і опанування ним, система мислення і творчості українського народу.

Щоб уникнути плутанини в подальшому розгляді, ми звертаємо увагу на необхідність розрізняти такі поняття, як «ук­раїнська культура» та «культура України». В історичних, культурознавчих та інших працях, в пресі, в офіційних документах нерідко плутали або ототожнювали ці поняття, надмірно про­тиставляли їх або ще дивовижніше — додавали географічний атрибут — «в Україні». Зазначимо, що у цьому вислові нічого неприйнятного немає, коли його вживають з метою підкреслити, що «в Україні» були, є і, звичайно, будуть функціонувати й інші культури або що ті або інші культурні процеси відбувались саме «в Україні». Але це робилось для того, щоб замовчати, обійти або знівелювати той факт, що «в Україні» виникла, розвинулась і діє передусім українська культура.

Історія культури органічно пов'язана з історією народу як безперервною зміною численних поколінь, кожне з яких робить свій внесок в культурну спадщину. Кожне покоління — госпо­дар, носій і охоронець цієї спадщини. Універсальна здатність культури акумулювати все, що створене людиною — позитивне й негативне, прекрасне і потворне, трагічне і комічне,— лише певний час виступає відображенням історії народу, кожний етап якої по-своєму відбитий у культурних пам'ятках. І якщо історія культури віддзеркалює історію народу, то історія народу є вираженням ще й історії культури. Культура кож­ного народу увібрала усі злети його історичного шляху, й кожна сфера життєдіяльності народу: політика й економіка, мистецтво й наука, право й мораль, релігія й філософія — залишила більш або менш яскраві прояви в історії культури, до того ж не лише у найквітучіші періоди, а й у найтрагічніші часи. Культура народу — це не тільки зібрання шедеврів, вона зберігає і менш вагоме, і другорядне, і потворне. Політика зрадництва та угодництва, за ідеологізація, блюзнірство і кон'юнктурність митців, аморальність і розбе­щеність чиновників, убогість філософії — все знайшло своє відображення в історії культури, бо в ній постають не тільки героїчні сторінки народу, «золоті віки» вільного життя, а й негативні явища. Не менш глибокий слід тут поклали епохи занепаду, лихоліття, поневолення. Універсальність культури в тому, що вона увібрала історичний континіум творчої життєдіяльності нації, діяльності, яка ніколи не припинялась. У слові і камені, у барвах і звуках, у пластичних формах втілено найістотніше з поступу українського народу, те, про що думали, що переживали і відчували українці. На жаль, дуже багато залишається ще не вивченого, не дослідженого матеріалу. Але справа не лише в білих плямах, що є в ук­раїнській культурі, але й у відсутності сучасних праць, де б теоретично була осмислена історія української культури як єдиний, цілісний процес.

Культури світу, увібравши загальнолюдське і національне, відрізняються одна від одної — в цьому їх привабливість і самоцінність. Тому дослідження культури певного народу має розкривати її своєрідність і самобутність, Коли мовлять про відмінність однієї культури від іншої, то підкреслюють її національну специфіку, яка найвиразніше проявляється у всьо­му. Але ж відмінності культур народів визначають за багатьма іншими параметрами.

Національна специфіка і змістова своєрідність культури — явище дуже складне і сфокусоване не лише в мові, хоча саме мова, можливо, найповніше і найяскравіше це засвідчує. Своєрідність культури проступає в особливостях її структури, в багатстві її складових, в своєрідності взаємозалежностей між її галузями, в переважанні у розвитку тих чи інших видів мистецтв тощо. Це і особливості національного менталітету, надання переваги тим чи іншим ідеям, своєрідність етики, системи обрядів, вірувань, звичаїв, релігійних культів наро­ду. Національне знаходить відбиття і в оригінальності інтерпретації загальнолюдських проблем. Тому помилкою було б визначати національне спрощено, тобто вважати національним в культурі те, що залишається в ній після вилучення загальнолюдського.

Національна специфіка культури, проникаючи в її зміст і форму, не є чимось заданим, вона, залежно від зміни історичних обставин, духовних потреб та естетичних уподобань, особливо­стей її зв'язків з іншими культурами, теж модифікується, але при цьому залишається найстійкішою ознакою культури, тим її забарвленням, яке може зникнути тоді, коли перестане існувати нація.

Фактори, які визначають особливості культури нації, своєрідність її еволюції, можна поділити на зовнішні й внутрішні. Стосовно української культури, до зовнішніх чин­ників її становлення слід віднести:

тривалий (протягом кількох століть) період колонізації Ук­раїни;

відсутність до 1918 року її державності, соборності території, на якій жив український народ (Запорозька Січ була лише зародком української держави, кількісно і територіально вона охоплювала частину нації);

географічне розташування України.

Перші два чинники не сприяли нормальному розвиткові української культури за властивими їй іманентними ево­люційними законами. їй доводилось долати внутрішні супереч­ності і перешкоди, які для будь-якої культури органічні. Забо­рони, всілякі «табу», а нерідко і геноцид їй нав'язувались ззовні. Це притуплювало творчий потенціал народу, гасило ініціативу, змагання різних ідей і напрямів у культурі, виснажувало ду­ховні сили нації, розпалювало розбрат між її культурними діячами.

Відсутність власної держави перешкоджала об'єднанню зусиль народу навколо загальнонаціональних завдань та ідеалів, не сприяла захисту культури від небажаних іноземних впливів. Без матеріальної, ідейно-політичної, пра­вової і моральної підтримки духовна культура нації починає занепадати.

Географічне розташування України в цілому, якщо абстра­гуватись від її історичної долі, сприятливе і благотворне. На території сучасної України віками перехрещувались східні, і не тільки східні (греко-візантійські) і західні, культурні потоки, а також впливи Півночі і Півдня, Заходу і Сходу. Все це живило і розвивало культуру. Надзвичайно багаті чорноземи, ліси й ріки були об'єктом ненаситних зазіхань агресорів. А це вже фактор від'ємний для культури. Та повернемося до позитивних мо­ментів.

Оскільки Україна розташована на стику культур Сходу і Заходу, то ще в добу Київської Русі вона стала осередком цікавих і далекосяжних взаємовпливів — релігійних, мовних, мистецьких, філософських. Все це закарбовувалося в світогляді, світопочуванні, психології, звичаях і традиціях українського народу. Праці з історії світової культури містять чимало уза­гальнюючих характеристик про суттєві риси і відмінності двох провідних світових культур. Найпоширенішою є концепція, яку розробляли Монтеск'є, Гердер, Гегель, Данилевський, Ніцше, Шпенглер, А. Вебер і багато інших діячів, про вишукану, але розманіжену й малорухому культуру Сходу і динамічну, спов­нену невгамовної «фаустівської» жаги до дії культуру Заходу. Перша — споглядальна («найкращий спосіб пізнавати світ з вікна своєї оселі» — проголошує давній китайський філософ), друга — утилітарно-практична, перша — інтровертна, орієнтована на внутрішній світ людини, на удосконалення людської душі; друга — екстравертна, спрямована на перетво­рення природних і соціальних умов існування людини.

До якого типу культур слід віднести культуру України? Під час вже першого ознайомлення з феноменами української культури ми віднайдемо філософські, релігійні і естетичні структури, що виразно тяжіють або до східного, або до західного феномена. Більшість релігійних вчень, етичні підвалини філософії (Сковорода), чимало літературних творів романтиків свідчать про споглядальне світопочування, сми­ренність і моральне самовдосконалення (йдеться про ідейно-змістовий характер цих явищ, а не їх походження, багато з них — оригінальні). Але революційно-бунтарський дух поезії Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, пристрасне бажання змінити на краще становище українського народу представни­ками розстріляного покоління 20—30-х років, досягнення ук­раїнської науки радянських часів, бурхливе, хай і досить супе­речливе політичне і духовне життя нашої доби є красномовним, праг­нення до пізнання, дії, перебудови?

Тісно переплелись обидві тенденції у фольклорі. Його нео­сяжні скарби мають взірці і першого, і другого ставлення до життя. У народній творчості можна віднайти безліч пісень, прислів'їв та приказок, які пройняті духом умиротворення, споглядання і навіть покори, але не менше, а мабуть і більше таких, що пробуджують дію, закликають до свободи. Як і в усій культурі, залежно від історичного розвитку то перша, то друга тенденції набували провідного мотивування, але ніколи жодна з них не зникала.

Українська культура — один із ареалів, де зазначені вище риси органічно переплелись і дали неповторний сплав свого матеріального і особливо духовного прояву. Інакше й не могло бути, бо неможливо уявити, щоб культура, яка складалась на землі, де активно проявлялись то греко-візантійські, то романо-германські, то тюрко-татарські, то литовсько-польські, російські потоки та впливи, вийшла на самостійний шлях неушкодженою.

Які б впливи не брали гору, географічне розташування України залишалося незмінним. Це позначилося на її куль­турі і в майбутньому виявить свій прогресивний вплив. Та головне тут — спосіб мислення і сприйняття українцями загально­людських цінностей, що засвідчує до них інтерес нашого народу. А це завжди було сприятливим для розвитку куль­тури.

Ідея відокремлення від Заходу на користь Сходу або навпа­ки в українській культурі широкої підтримки не набувала. Хоча більшість культурних діячів України ідентифікувала себе із західною кльтурою, але без приниження чи нехтуван­ня культури східної.

Рівновага двох витоків, які ззовні приходили, не вражалась почуттям зверхності української культури. Діячі культури Ук­раїни об'єктивно дотримувались думки —що несе та чи інша культура, а не звідки вона прийшла.

Ми акцентували деякі зовнішні фактори, які визначали особливості розвитку української культури. До внутрішніх факторів, які позначились на самобутності української куль­тури, формували її національну своєрідність, слід віднести наці­ональний характер і національну свідомість українців, особ­ливості взаємозв'язку між фольклорно-традиційною і про­фесійною культурами. Специфікою цієї низки чинників є те, що вони, впливаючи на культуру, в свою чергу, змінювалися під її дією, чого не зазнавали або майже не зазнавали зовнішні фактори. Особливості національного характеру народу, його психологічні риси, глибинні підвалини світогляду, який ево­люціонував від прадавніх часів до сучасності, зберігаючи певні архетипи і найстійкіші елементи, становлять каркас його національної свідомості.

Поняття «національна свідомість» - це усвідомлення народом своєї спільності, національної своєрідності або, коли йдеться про окрему людину, усвідомлення нею причетності до певного народу, його культури і мови, усвідомлення свого місця і ролі в світовій цивілізації і права на національну незалежність.

Щодо національної свідомості – то вона складається протягом століть в про­цесі історичного становлення нації, яка виборює або уже вибо­рола свою політичну і культурну незалежність. Без суверен­ності, без своєї держави, без своєї культури і її найважливішого елемента — мови — національна свідомість перебуває в ембріональному стані. Те, що українці століттями не мали своєї держави, негативно позначилося й на розвиткові національної самосвідомості. Недостатня кількість великих міст у період формування національної культури, які б були центрами регіонів, а головне, вікова присутність чужої культури як панівної, якщо не де-факто, то де-юре,— ось деякі з головних причин пригнічення національної самосвідомості у частини народу.

Нерозвиненість національної самосвідомості нерідко ставала об'єктом іронії в фольклорі, в художній літературі. Але завдяки головним досягненням своєрідність української культури є ви­разом не примітивізму хуторянської психології як якоїсь ущер­бності національного характеру, а оптимістичної життєвості і здорового світовідчуття, душевної рівноваги і цілісності світогляду українського народу.

Колоніальне становище народу пробуджувало у його поетів і мислителів гарячі симпатії до знедолених, співчуття, а то й випрощення. Таке ставлення часто межувало з ідеалізацією, в яку нерідко впадали письменники народницького напряму. Однак такі видатні постаті російської і української культури, як П. Чаадаєв, О. Пушкін, Л. Толстой, Т. Шевченко, М. Драгоманов та багато інших, захоплюючись розумом, мудрістю, обдарованістю свого народу, не приховували його вад, слабин світогляді, діях і поведінці перебуває під впливом соціальних обставин, сприйнятливий до закликів своїх проводирів. Йому притаманні спалахи гніву і стихійного бунтарства, коли емоції беруть гору над розумом, і він, засліплений сьогочасними інтересами, робить те, про що жалкуватиме завтра. Отже, варто покладатись на одвічний народний розум — він дійсно неосяжний і глибо­кий,— але обожнювати його не слід. Він, як і все суще, еволюціонує, змінюється, піддається впливам, не завжди кра­щим, і все це відбиває його культура. Тому, розвиваючи її, наснажуємо свідомість народу.

Головні якісні особливості, досягнення та ідейне багатство української культури будуть розглянуті в подальших розділах. Тут в загальних рисах зазначимо лише деякі з них. Перші дві особливості стосуються переважно ідейного змісту, третя — змісту і форми української культури.

Зупинимося на українській ідеї. Вона — основа функціонування нації, серцевина духовних інтересів, наріжний камінь соціально-політичних прагнень. Суть її — у вираженні поривань українського народу до свободи, до завоювання еко­номічної, політичної і культурної незалежності, утвердження повного права представляти себе на міжнародній арені са­мостійно, а не чужими інструкціями та атрибутикою.

Українська ідея з часу свого виникнення поза сумнівом розвивалась, але, зберігаючи в основному свою сутність, змінювала форму, сферу дії, функціональне призначення, гли­бину вираження. Українська ідея (і в цьому одна з її характерних особливостей) не мала ніколи месіанського спрямування, вона не обґрунтовувалась посиланням на біологічні властивості на­роду. На відміну від російської, українська ідея поставала поза межами таких ідеологічних доктрин. Прагнення стати на чолі людства, обійняти позицію гегемона його культурного розвитку не захоплювали кращих діячів української культури.

Ідею національного визволення українська інтелігенція не розглядала як надбання чи історичне призначення лише для свого народу. Вона вважала, що всі народи рівні і мають однакове право на свободу. І тому гаряче підтримувала визволь­ну боротьбу інших гноблених. Шовінізм чужий українській суспільній думці, її мистецтву. Коли О. Пушкін писав: «Трепе-щи, Кавказ, Ермолов едет...», то у Т. Шевченка звернення до народів Кавказу: «Борітеся, поборете, вам Бог помагає...» — наснажене іншим змістом. Цей приклад не для протиставлення двох великих поетів, а зіставлення ідей поне­волення та ідей свободи.

Друга особливість національної ідеї — поєднання національних аспектів з соціальними. Поза сумнівом, тут дали­ся взнаки наша героїчна історія і дух козацтва, зокрема Січі, що відігравала на певних етапах вирішальну роль в національ­но-визвольній боротьбі, в якій хоч і була певна соціальна ди­ференціація, але не такої глибини, як про це говорили кон'юн­ктурні історики.

Однією з іпостасей української ідеї стало її мовно-художнє буття. В мові вона існувала як об'єктивна даність, як реальний вираз стичних норм, які спадковані від матері і батька, від народження на світ. Однак так відбувається на рівні буденної свідомості. В сфері суспільній та науковій українську мову необхідно було захищати, відстоювати право на існування. Так чинили ідеологи українського народу протягом не одного століття. На жаль, це доводиться робити ще й сьогодні, з тією лише різницею, що переконувати в необхідності відстоювати мову потрібно українців. Так парадоксально проявляється ук­раїнська ідея в сфері мови.

Щодо науки, то тут центр ваги падав на українську суспільну думку. Від викладачів Києво-Могилянської академії, письменників, полемістів і до сучасних діячів культури ук­раїнська ідея набувала різних аспектів тлумачення залеж­но од історичного контексту. Про її інтерпретацію Т. Шевчен­ком, І. Франком, М. Драгомановим, В. Винниченком та іншими йтиметься далі. Українська ідея ще не стала етапом становлення духовної зрілості українського народу, вона існує і буде існувати аж до повного утвердження незалежності України.

Розглядаючи якісні особливості української культури, не можна поминути таку її рису, як гуманізм. Звичайно, куль­тура гуманістична за своїм походженням, призначенням, своєю природою, інакше вона була б не здатна виконувати свою роль. Однак гуманізм кожної національної культури має специфічні риси і форми.

Українському народу досить часто доводилось у жорстокій і кривавій боротьбі відстоювати свою свободу. Свою, але не відбирати її у інших. Він не виступав у ролі агресора, завойов­ника, поневолювача інших народів. І це, звичайно, позначилося на гуманістичному характері його культури.

Любов до ближнього, співчуття до бідного, жертовність заради іншого, утверджені християнством, мали глибинні тра­диції.

Були грізні періоди в історії українського народу, коли уривалось його терпіння, він вдавався до кривавої розправи з гнобителями. Тоді послідовники Максима Залізняка і Устима Кармелюка різали все те, «що паном звалось». Однак це — окремі сторінки багатостраждальної історії, а не весь її літопис. Духові людяності й культурі, якщо говорити про ставлення до його ворогів, притаманна вбивча іронія, глузування, дотепне висміювання дуки, глитая, всіляких багатіїв. Заклик до сокири, що іноді лунав в Україні,— це крайній захід, спричинений не пануванням інстинктів над культурою загнаних у безвихідь, а соціальною політикою тих, які опинились в екстремальній ситуації, що загрожувала загибеллю нації. Гуманізм не сумісний з помстою, але він не передбачає і всепрощення, рабську покору, безпам'ятство. Саме таким він і постає в творах славетних українських художників, у філософських розду­мах видатних мислителів України, у спадщині І. Котляревсько­го, Т. Шевченка, Панаса Мирного, Лесі Українки.

Особливо виразно заявляє про себе і така риса української культури, як її багате на художні форми фольклорне підґрунтя. Кожний народ створив свій фольклор. Не потрібно впадати в національну самозакоханість, що український фольклор якийсь особливий, надзвичайний, але не слід наголосити, що він надзвичайно багатий. За підрахунками дослідників, тільки ліричних пісень записано 150— 200 тис. Це, до речі, наслідок дії і зовнішніх, і внутрішніх факторів розвитку культури. Відсутність державної підтримки, постійна заборона на національну мову і літературу, професійне мистецтво, відсутність друкованих видань змусили творчі сили нації шукати інших, переважно усних шляхів вираження і передачі своїх дум і почуттів. У найтяжчі часи соціального і духовного гніту, особливо до появи Т. Шевченка і плеяди видатних діячів української культури, народна творчість висувала своїх Шекспіра і Вольтера, Бетховена і Моцарта, зокрема в особі степових гомерів — кобзарів, хоча імена багатьох залишились невідомими. Така діалектика розвитку духовної культури, коли заходи придушення її призво­дили до несподіваних позитивних, протилежних задумам гноби­телів, наслідків.

Щодо впливу на народну творчість національного характеру, психологічних рис українців, то, напевно, вони ніде так повно і адекватно не відбились, як у фольклорі.

Говорячи про національну самобутність культури слід не переоцінити національне за рахунок загальнолюдського. Всіляка крайність, абсолютизація національної специфіки української культури несумісні з нау­ковою об'єктивністю. І акцентуючи властивий українцям гумор, співучасть, тонку чуттєвість, вразливість натури, любов до природи, що найповніше виступає у мистецтві, не слід вважати ці риси притаманними лише українцям. Адже все це зустрічаємо і в культурі інших народів, та в нашій ситуації йдеться про органічний неповторний сплав цих рис (так, наша самокри­тичність гумору з певною приправою смутку чи про вдатність виражати усі грані гумору у піснях тощо).

Становлення української нації супроводжувалось станов­ленням її культури, ці процеси відбувались паралельно, взаємопроникливо. Так, зростання національної свідомості, соціально-класове розшарування, диференціація способу життя, виникнення різних політичних, ідеологічних та інших орієнтацій в середовищі єдиної нації викликали належні зміни, диференціацію, суперечності, збіги і розходження в колі національної культури.

Розвиток української культури, як це засвідчує наше дослідження, багатоплановий, багатовимірний і різнобічний. Вона зростала в кількісному і якісному аспектах, збагачувалась ідейно і формально, все різноманітнішими ставали її функції, арсенал понять і категорій, кількість аспектів і точок зіткнення до інших культур світу, ускладнювалась і диференціювалась структура. З плином часу поновлювалась загальнонаціональна мистецька скарбниця, історична спадщина, накопичені тися­чоліттями духовні цінності як основа творчості народу відігравали все значнішу роль в прогресі культури.

Якщо умовно поділити її на два головні шари — фольклорно-традиційний і професійний, що формується у пізні періоди становлення нації, то можна помітити, що ці складові культури посідали різні місця, мали своє значення на різних етапах культурної ево­люції. Роль професійного пласта в процесі становлення нації зростала порівняно з фольклором, але в той же час останній залишався невичерпним ідейно-естетичним джерелом про-| фесійної культури.

Як і у будь-якій культурі, в українській є давніші галузі (мова, мораль, релігія, фольклор) і новіші — театр, література, архітектура, наука і найновіші — сучасні засоби масової кому­нікації, окремі види і жанри мистецтва — кіно, відео, звукому-зика і т. д. Кожна культура прагне до гармонійного розвитку всіх своїх складових, бо нація виражає своє інтелектуальне багатство, різноманітність своїх почувань і естетичних уявлень, свій психологічний лад через усе багатство видів і жанрів.

На жаль, українська культура, як це засвідчує її історія, мало знала сприятливих періодів через відсутність соціальної свободи для її творців і носіїв, що позначилось на рівні, якості і темпах розвитку в цілому і окремих галузей зокрема. Це перешкодило вільному прояву в ній тієї характерної зако­номірності еволюції культур, коли відносна нерівномірність розвитку її галузей через певний час змінюється відносною рівномірністю і гармонією.

На певних етапах історичного розвитку української культу­ри на передній план висувались то її самодіяльно-фольклорні жанри, то література, то суспільно-політична, релігійно-філософська думка, то наука. Це обумовлювалось зміною соціально-економічних та духовних запитів суспільства, ево­люцією культурних інтересів, поглядів та естетичних смаків. Але зміст, провідний напрям цих сфер не залишався незмінним. Так, є підстави твердити, що в філософії колись переважали ідеалістичні напрями, зумовлені як домінантою релігійного світогляду, так і невисоким рівнем розвитку природничих наук. Однак не завжди внутрішні закономірності еволюції визначали зміни в пріоритетах культури. Важливим фактором цього саме в українській культурі були зовнішні щодо неї моменти, на­приклад, заборона української мови і літератури, відверта і прихована русифікація тощо. У радянську добу в 60—80-ті роки провідну роль у культурі відігравали природничо-технічні нау­ки, до певної міри відставало кіно й образотворчі види мистец­тва, суспільні науки, право та політична культура.

Різкий крен у бік переважного розвитку техніки і природо­знавчих дисциплін в порівнянні з гуманітарними галузями — виразна прикмета розвитку культури у всіх країнах світу в наш час. Причин цьому багато і тут немає можливості їх розглядати. Підкреслимо лише те, що гострі соціальні і політичні конфлікти, холодна війна, гонка озброєнь, демографічний вибух стали в цьому визначальними. Культурна політика, яка грунтується на раціональних, вивірених наукою принципах управління куль­турою в демократичному суспільстві, може дещо усунути дис­гармонію в розвитку однаково важливих для людства, його виживання як гуманітарної, так і науково-технічної культур.

Є істотна різниця між культурою незалежної нації і куль­турою нації колоніальної. Слід також розрізняти вільну куль­туру поневоленої нації (Сковорода, Шевченко, Леся Українка) і заангажовану культуру цієї ж нації (легіони кон'юнктурників у радянський період).

Однією з основних рис незалежної культури є її динамізм, вільне, ніким не стримуване змагання різних, часто протилеж­них за своїми цілями, ідейними спрямуваннями шкіл, течій, стилів, об'єднань, груп і т. д. За умов, коли їх незгоди, полеміка не виходять за рамки толерантності, це змагання винятково сприятливе, воно стимулює пошук кращого, досконалого, відшліфовує думку, поглиблює аргументацію.

Висвітлення розвитку української культури вимагає використання ряду основних положень наукової методології, зокрема:

історичний підхід до культури, який передбачає врахування своєрідності, якісної визначеності не лише ідейного змісту, але часто і форми культури на кожному історично значущому етапі її поступу.

Розгляд культури в розгорнутому суспільно-історичному контексті виключає підхід до культури як до замкнутого соціального організму, що формувався лише на власному ґрунті і не знає взаємовпливів і запозичень. Українська культура оригінальна і національно своєрідна система, однак протягом всієї історії вона збагачувалась здобутками інших культур, засвоюючи з них ті цінності, які додавали щось нове до її власних набутків, не руйнували її цілісності, а зміцнювали її як стійку національну єдність;

науково-об'ективну оцінку різних часто ідейно протилежних течій та напрямів в культурі, яка відкидає як крайнощі кон­цепції єдиної надкласової національної культури, наскрізь демократичної за своїм характером, так і твердження про націоналістичну «зіпсованість» феодальної чи буржуазної куль­тур, які ніби перекреслювали будь-яку їх цінність і позитивне значення; у створенні української культури, як, до речі, і культури будь-якого народу, брали участь всі класи, всі соціальні прошарки суспільства, що, звичайно, не виключає конкретно-історичної критичної оцінки цього вкладу.

Дослідження історії розвитку духовної культури повинно включати принаймні три головні аспекти:

—ідейно-змістовий (еволюція світоглядної моделі народу, методи і стилі її відтворення даною культурою, розвиток уяв­лень про людину, її діяльність, ідеали, становлення і зміни в етичних поглядах та принципах естетичної свідомості суспільства тощо);

—інституціональний (дослідження установ, форм і засобів, що забезпечують відтворення та організацію культурного жит­тя, його нормальне функціонування, спрямування його провідних процесів);

—структурний (історичні типи і форми культури та їх світоглядні орієнтації — первісна, феодальна, буржуазна і т. д.; їх суперечності та рушійні сили; складові культури (наука, мораль, релігія та інші види мистецтва, їх особливості, взаємодія).

Об'єктивне дослідження історії української культури прагне повноти її висвітлення.

Культура вільного суспільства спрямовується не партіями, не міністерствами, не цензурними заборонами, а найосвіченішими інтелектуальними центрами – творчими спілками, академіями, незалежною пресою і телебаченням, видатними лідерами науки, провідними митцями.

Нарешті, у вільному суспільстві культура – не пасинок держави, її матеріально підтримують з усіх джерел, які мають бажання її фінансувати. Усім державним, громадським та іншим інституціям і усім членам суспільсва відкриті двері для її підтримки. Це гарантує вільний розвиток і оберігає культуру від переходу на комерсалізацію, а це шлях втрати національної культури.

 

Теми повідомлень

 

1. Культура – основа гармонізації суперечностей між людиною і природою.

2. Український етнос у часі й просторі.

3. Українське народознавство: зародження, розвиток та перспективи.

4. Суспільство промислової культури.

 

Література

 

1. Огієнко І. Українська культура. – К.-1991.

2. Крип'якевич І. Історія української культури. – К., Либідь.-1994.

3. Русанівський В. М. та ін. Культура українського народу - К. : Либідь., 1994.

4. Черепанова С. О., Скотний В. Г. та ін. Українська культура: історія та сучасність - Л., 1994.

5. Наулко В.І. Культура і побут населення України. – К., 1993.

6. Яртись А.В. Лекції з історії світової і вітчизняної культури. – К. – 1994.

7. Лосів І.В. Історія і теорія світової культури. Європейський контекст. – К., 1995.

8. Коваленко О. Українське народознавство. – К. – 1999

9. Лобас В.Х. Українська і зарубіжна культура. – К. – 2000

10. Бігун Г.С., Мармазова О.І., Саржан С.Е., Соловйова Р.П. “Українська і зарубіжна культура”, Донецьк, ДонНУЕТ, 2004

 

 

1. Що є об’єктом і предметом української культури?

2. Які основні функції культури?

3. Які проблеми включає українське народознавство?

4. Які фактори визначають специфику української культури?

5. У чому полягає ареал української культури?

6. Яка сутність української національної ідеї?

7. Визначте давні галузі української культури?

8. Чим відрізняється культура підлеглої від культури вільної нації?

9. Що передбачає історичний підхід до культури?