ЛЕКЦІЯ 6. КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ І ФІЛОСОФІЯ ПРОСВІТНИЦТВА

Раціоналізм (від лат. «раціо» — розум) вважає розум, думку вищим ступенем в системі філософських цінностей, основою пізнання та діяння людини. Достовірне знання не може бути виведеним з досвіду. Воно може бути виведене тільки із самого розуму.

ЛЕКЦІЯ 5. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ

План.

1. Особливості філософії Нового часу.

2. Проблема методу пізнання (Фр.Бекон, Р.Декарт).

3. Вчення про субстанцію (Б.Спіноза, Г.Лейбніц).

4.Проблема людини в філософії Просвітництва (ЖЛаметрі, Ж.-Ж.Руссо).

 

1.Визначальною особливістю Нового часу (ХУІІ-ХУШ ст.) є зародження і утвердження нового суспільного устрою — буржуазного, який висуває і обґрунтовує нові цінності і засади людського буття у порівнянні з феодалізмом. В центрі нового світогляду була вже не віра, а розум. Основні парадигми Нового часу: «Знання — це сила» (в основі ставлення людини до світу лежить знання; перевага надається фактичному, позитивному знанню явищ дійсності, яке базується на науці та експерименті); друга парадигма — «опануй природою в ім'я користі й успіху самого життя» (прагматично діловий підхід до світу, що виробляється на основі впровадження науки в виробництво, є типовим для Нового часу)

Машинне виробництво, яке поступово витісняє ремесло, потребувало розвитку точних знань про закономірності природи. Схоластична філософія середньовіччя вузловою проблемою мала Бога і мало уваги звертала на посейбічний, земний світ, тому вона і не виробила методології пізнання цього світу. Внаслідок цього перед суспільством постала проблема розробки методів, шляхів і прийомів вивчення природи. Саме тому проблема методу є однією із центральних в філософії Нового часу.

На зміну споглядальній натурфілософії приходять експериментальне природознаство, виробляються кількісні критерії для оцінки природних явищ. Важливого значення набувають спостереження, вимірювання, порівняння, аналіз, експерименти і основані на них індуктивні умовисновки. Біля джерел такого розуміння наукової творчості стоїть Ф.Бекон.

Прагнення до систематизації, кількісний ріст і диференціація знання викликають розвиток теоретичного мислення. Тому поряд з розвитком чуттєвого, емпіричного пізнання світу розвивається і раціональне, математичне мислення. Ці два типи пізнання і формують основні напрямки філософського мислення Нового часу: емпіризм та раціоналізм, найбільш яскравими виразниками яких були відповідно англійський філософ Ф. Бекон і французький філософ Р.Декарт. Емпіризм (від грец. «емпірія» — досвід) — вважає чуттєвий досвід єдиним істинним джерелом знань

2. Започатковує вивчення методів осягнення природи англійський філософ Ф.Бекон (1561-1626 рр.) Основний твір Бекона: «Новий органон». Головну увагу Бекон приділяє проблематиці науки, знання і пізнання. У світі науки він вбачав основний засіб розв'язання соціальних проблем і суперечностей сучасного йому суспільства. На думку Бекона, узгодженість між наукою і владою має плідно впливати на соціальний розвиток. Наука необхідна для того, щоб від неї користь і успіх мало саме життя. Цьому покликанню науки підпорядковані її напрями і робочі методи.

Вважаючи, що науковий прогрес не встигає задовольняти потреби практики (хоч у той час відбувався швидкий розвиток природничо-наукового пізнання), Бекон обгрунтував необхідність вивчення законів природи новим способом, за допомогою нового понятійного апарату, який адекватно відбиває реальність. «Новий Органон» — перша спроба у філософії Нового часу реалізувати загальний методологічний підхід до одержання наукових знань, що мають практичне застосування. В цьому творі Бекон подає «нову логіку», розглядаючи її як головний шлях до одержання нових знань і побудови нової науки, як засіб, що забезпечує істинність пізнання.

Основним робочим методом логіки він вважає індукцію. Оскільки Бекон орієнтується на пізнання дійсного, реально існуючого світу, як основне знаряддя пізнання у нього виступають почуття, досвід експеримент і те, що з них виплигає. Його основна теза: "Немає нічого в розумі, що перед цим не пройшло б через відчуття". На основі узагальнення чуттєвих даних ми дістаємо достовірне знання. Але досвід дає нам істинне знання тільки тоді, коли свідомість буде звільнена від помилкових суджень («ідолів», «привидів»). Таких ідолів Бекон виділяє чотири групи: «ідоли роду», «ідоли печери», «ідоли ринку», «ідоли театру». «Ідоли роду» — це помилки, властиві всьому роду людському. Вони зумовлені спільною для всіх людей природою, недосконалістю самого людського розуму. «Ідоли печери» — це спотворення, джерелом яких є індивідуальні особливості розуму індивідів. «Ідоли ринку» — це перешкоди, які виникають внаслідок спілкування між людьми за допомогою слів. Це процес нав'язування індивідам тих чи інших помилкових, але таких, що вже стали звичними, уявлень. «Ідоли театру» — помилки, породжені сліпою вірою людей в авторитети, старовинні традиції, хибні думки.

Усвідомлення природи цих ідеалів допоможе подолати перешкоди на шляху пізнання.

Р.Декарт (1596-1650 рр.) — французький філософ, математик, основоположник аналітичної геометрії, представник класичного раціоналізму.

Основні твори Декарта: «Роздуми про метод», «Начала філософії».

Філософія Декарта являє собою новий цілісний і раціонально обґрунтований образ світу, що відповідав актуальному стану природознаства. Першу і вихідну визначеність будь-якої філософії Декарт вбачав у визначеності свідомості, мислення.

Філософствування як мислення має починатися із самого себе. Вимогу такого початку він виражає аксіомою: «У всьому належить сумніватися». Пошук істини передбачає сумнів. Ми можемо сумніватися в будь-чому, але ми не можемо не вірити, що висновок «Я мислю, отже існую» — істинний і що він тому є першим і найвірнішим із усіх висновків. Таким чином, «мисляче Я» Декарта є самодостатнім і не потребує для свого існування нічого, окрім самого себе.

Мислення та його закономірності — це єдине, що не викликає сумніву, воно є очевидним. Декарт говорив про «вроджені ідеї», про інтелектуальну інтуїцію, про самоочевидні положення, спираючись на які, розум може давати істинні знання, не звертаючись до чуттєвого досвіду. Тільки такі самоочевидні положення можуть бути покладеш в основу науки. Із цих загальних положень, які ґрунтуються на логічних і математичних.закономірностях, можна вивести знання про окремі одиничні явища і предмети.

Істинного знання, за Декартом, люди досягають лише за допомогою розуму. Але не досить мати добрий розум, головне — вміти його застосовувати, використовувати істинний спосіб його застосування. Таким методом Декарт вважає раціональну дедукцію і пропонує набір правил, яких слід дотримуватися в процесі побудови суджень при пізнанні істини:

1.Включати в свої міркування тільки те, що розум бачить ясно і чітко і що не викликає ніяких сумнівів щодо істинності.

2.Ділити кожну складну проблему на більш прості частини для подальшого їх пізнання.

3.Послідовно переходити в пізнанні від простого, відомого і доведеного до складного, невідомого і недослідженого,

4.Не робити ніяких пропусків у логічних ланках досліджень.

І не треба ставити межу перед людським розумом: немає нічого настільки далекого, чого не можна було б досягнути, і нічого настільки таємничого, чого не можна було б відкрити.

Якщо Бекон наголошував на ролі індукції в процесі пізнання, то Декарт основну увагу звертав на роль дедуктивногометоду — строгого виведення окремих наслідків із загальних положень . Декарт вірив у всемогутність математики і логіки вважав, гар з їхньою допомогою можна відкрити будь-які таємниці природи, тому що вони ґрунтуються на інтуїції і дедуктивних стуктурах розуму.

Декарт був прихильником дуалістичної позиції при вирішенні проблеми субстанції (першооснови, сутності всього існуючого). Він стверджує про два начала світу: матеріальне і духовне, які існують паралельно і незалежно одне від одного. Як пов'язані між собою матерія і мислення, як мислення може дати знання, адекватне буттю — відповісти на ці питання Декарт не зміг.

3. Основний внесок у вчення про субстанцію в філософії Нового часу зробили нідерландський мислитель Б.Спіноза та німецький філософ Г.Лейбніц.

Б.Спіноза (1632-1677 рр). свої погляди виклав у таких творах: «Про Бога, людину та її щастя», «Етика». Саме в «Етиці» розвинуті і висвітлені основні його ідеї.

Критикуючи Декарта, Спіноза стверджує, що існує лише одна субстанція. Вона поєднує в собі два атрибути — протяжність і мислення. Ця єдина субстанція і є природою у її цілокупності, або Богом. Субстанція ніким не створюється, вона є причиною самої себе. Таке розуміння субстанції містило як діалектичну ідею взаємодії між конкретними матеріальними увтореннями, так водночас і ідею їх матеріальної єдності. Однак Спіноза відкидав атрибутивність руху; за його думкою, рух не є невід'ємною властивістю матеріального світу, а лише його модусом (вторинною, похідною характеристикою). Це було антидіалектичним моментом у філософії Спінози.

Розуміння субстанції (Бога) у Спінози є передумовою вирішення етичної проблематики. В центрі його уваги перебуває питання свободи. На думку Спінози, б субстанції злиті необхідність і свобода. Ці поняття не протилежні одне одному, а навпаки, вони обумовлюють одне одного. Протилежністю необхідності є не свобода, а свавілля.

Бог (субстанція) вільний, бо все, що він здійснює, випливає із його власної необхідності. В природі, а до неї Спіноза включає і людину, панує детермінізм, тобто необхідність.

Таким чином, весь світовий процес здійснюється з огляду на силу абсолютної необхідності, і людська воля нічого не здатна тут змінити. Спіноза взагалі не виділяє такої людської властивості, як воля: одинична людська душа не є щось самостійне, вона не є субстанцією; дух людини — це не що інше, як модус мислення, а тому Спіноза вважає: «Воля і розум — одне і те ж». Людина може тільки пізнати хід світового процесу, щоб узгодити з ним своє життя і свої бажання. В такому випадку вона стане вільною. Так Спіноза приходить до розуміння свободи як пізнаної необхідності. Тільки неуцтво змушує нас думати, що ми можемо змінити майбутнє; майбутнє відбудеться з такою ж неминучістю, як минуле. Ось чому надія і страх засуджуються Спінозою: вони залежать від погляду на майбутнє як на щось невстановлене і тому виникають через недостаток мудрості.

Необхідно звільнити людей від тиранії страху — вважав Спіноза, — тому що людина вільна ні про що так мало не думає, як про смерть, і її мудрість полягає в роздумах не про смерть, а про життя. Адже все одно, ніщо з того, що людина змогла б зробити, не зробить її безсмертною, і тому марно витрачати час на страх перед тим фактом, що всі ми помремо. Спіноза, подібно до Сократа, і Платона, вважає, що всі неправильні дії пов'язані з пізнавальними помилками: людина, яка правильно розуміє навколишні обставини, діє мудро і буде щасливою. Люди, які живуть, підкоряючись розуму, знайдуть шлях до згоди.

Г.Лейбніц (1646-1716 рр.) — німецький філософ-ідеаліст, математик, фізик, винахідник, історик, юрист, мовознавець. Головний філософський твір — «Монадологія».

Ядро філософської системи Лейбніца складає вчення про «монади», безтілесні «прості субстанції», «істинні атоми природи», «речові елементи». «Монада» в перекладі з грецької означає «єдине» або «одиниця». Лейбніц заперечує вчення Спінози про єдину субстанцію, яке, на його думку, призводить до того, що із світу вилучаються рух, активність. Він стверджує, що субстанцій існує нескінченна кількість.

Монади не змінюють своєї внутрішньої структури під впливом інших монад. Кожна монада виступає як певний світ, відображаючи в собі весь світовий порядок, і має свою власну визначеність (є носієм певних якостей), якою вона відрізняється від інших. Монади, пише Лейбніц, «не мають вікон», тому вони не діють одна на одну; кожна з них подібна до самостійного, відокремленого Всесвіту. В цьому відношенні кожна із монад Лейбніца подібна до субстанції Спінози: вона є те, що існує само по собі і не залежить ні від чого іншого, крім Бога, який створив весь світ монад. і водночас будь-яка монада сприймає, переживає в собі весь Космос у всьому його багатстві і багатогранності, хоча не всі монади мають світло розуму, щоб усвідомлювати це.

Монади не мають ніяких просторових або будь-яких фізичних характеристик. їх, таким чином, не можна пізнати чуттєво. Вони є суто ідеальними, духовними елементами буття. Ми можемо їх пізнати тільки за допомогою розуму. Чуттєві речі, тобто поєднання монад, відрізняються залежно від монад, з яких вони складаються.

З основними ідеями монадології зв'язана і теорія пізнання Лейбніца. Всі знання, які доступні людині, Лейбніц ділить на 2 види: «істини розуму» та «істини факту. До перших належать знання, одержані тільки з допомогою понять розуму, без звернення до досвіду: аксіоми математики, закон тотожності і суперечності. Навпаки, «істини факту» ми здобуваємо емпіричним шляхом; до них належить більша частина наших уявлень про світ. «Істини розуму» завжди мають необхідний і визначальний характер, тоді як «Істини факту» — тільки ймовірний.

Одну з найбільш характерних речей філософії Лейбніца складає ідея про велику кількість можливих світів. Світ «можливий», якщо він не суперечить законам логіки. Існує велика кількість можливих світів, кожний з яких Бог споглядав перш, ніж створив дійсний світ. Будучи добрим, Бог вирішив створити кращий із можливих світів, а він вважав, що кращим мусить бути той, в якому добро значно переважає зло. Він міг би створити світ, в якому немає зла, але вів не був би настільки хорошим, як світ, який дійсно існує. Ось чому велике добро логічно пов'язане з деяким злом. Це можна зрозуміти на звичайному прикладі: ковток холодної води в спекотливий день, коли ви страждаєте від спраги, може дати вам таке велике задоволення, що ви подумаєте що варто було відчути спрагу, хоча вона й нестерпна, тому що без неї не була б такою великою наступна насолода. В нашому світі, хоч і існує зло, але добра все-таки більше, ніж у будь-якому з існуючих світів.

4. Через всю філософію XVII ст. однією з центральних її тез проходить думка про «розумність» світу. Ця думка трансформується в XVIII ст. в ідею Просвітництваяк головної рушійної сили історії, джерела і головного засобу досягнення людством рівності, братерства і свободи, тобто стану відповідності вимогам розуму.

Якщо в природі панує закон, то і в суспільстві тоді мусить панувати розумний порядок. І цей порядок настане тоді, коли до вивчення суспільства людина підійде з позицій науки. На цій основі стан людства слід побудувати відповідно до вимог розуму. Основне завдання, яке перед собою ставлять просвітники: перебудувати людський світ на таких розумних засадах, щоб він наслідував закони довершеності, які панують у природі. Біда людей у тому, що вони живуть, нехтуючи цими законами. Щоб повернути людину до природи, треба аби вона усвідомила свої істинні потреби, а вони є природними. Це може зробити лише виховання.

Найвідміннішою рисою Просвітництва є поворот до людини, до проблем суспільства. Основний акцент робиться на шляхи й засоби приведення суспільства у відповідність з вимогами розуму, насамперед такими, як рівність, справедливість, свобода, братерство.

Найбільш чітко і повно погляди європейського Просвітництва на людину репрезентовані у творчості Ж.Ламетрі і Ж.-Ж. Руссо.

Ж.Ламетрі (1709-1751 рр.) — французький філософ-матеріаліст Нового часу. Найбільш відома його праця «Люднна-машина».

Ламетрі застосовує механістичний підхід до людини. Людина, за його думкою, — це своєрідний складний механізм. Душа людини матеріальна і є двигуном людського організму. Відмінність людини від тварини лише кількісна: у розмірі та структурі мозку.

Тіло можна порівняти з годинником, і так само, як у годиннику, коли зупиняється одне коліщатко, не можуть крутитися й інші, так і в людському організмі порушення функцій будь-якого органу приводить до зміни функцій інших.

Ламетрі зробив спробу викласти процес поступового переходу від тварини до людини, показати їх схожість і відмінність, перевалі людини перед світом живої природи (це виявляється в організації людини, в її вихованні). Природа створила не ляше людину, а б усі живі істоти для щастя. Вона наділила всіх тварин природним законом, тобто «почуттям, що навчає нас того, чого не ми повинні робити, якщо не хочемо, щоб інші нам робили те саме».

Ж.-Ж,Руссо (1712-1778 рр.) — представник французького Просвітництва. Центральна проблема творчості Руссо — нерівність між людьми та шляхи її подолання. Саме цьому питанню присвячено працю «Роздуми про походження та причини нерівності між людьми».

Руссо досліджував виникнення майнової та соціальної нерівності людей і прагнув знайти шляхи її ліквідації. Він вважав, що нерівність між людьми не споконвічна, в її виникненні винна приватна власність. На думку Руссо, первісне людське суспільство перебувало в природному стані і людина була істотою самодостатньою, матеріально незалежною від інших людей. Головною рисою цього суспільства була моральна гідність людини. Приватна власність, яка виникає внаслідок суперечностей між інтересами людей, приводить до несправедливості. В основі приватної власності лежить прагнення до збагачення за рахунок інших.

Руссо виділяв три ступені соціальної нерівності: перший — майнова нерівність; другий — нерівність, пов'язана з виникненням держави на основі договору багатих і бідних (бідні і багаті заключили договір щодо утворення державної влади, яка повинна бути гарантом справедливості й миру); третій — пов'язаний з перетворенням договірної влади у деспотизм, коли деспот обдурює і закони, і народ (але тут виникає й певна рівність— усі рівні в своєму безправ'ї відносно деспота). З такого розуміння ступенів нерівності Руссо обґрунтовує право народу на бунт проти деспота.

 

План.

1.Вплив Києво-Могнлянської академії на філософську думку українського та інших слов'янських народів.

2.Проблема відношення Бога і світу, Бога і людини в філософії представників академії.

3.Натурфілософські дослідження в Києво-Могилянській академії.

4.Г.С.Сковорода — видатний представник філософії українського Просвітництва

 

Формуванню Києво-Могилянської академії передувала діяльність братських шкіл, що виникають в Україні в XV ст. В той час, коли всі православні ієрархи прийняли унію, а магнати і знать зі шляхти — католицизм чи протестанство, саме братства стали головними осередками опору, захищаючи економічні, ідеологічні інтереси православних, їх віру і культуру. На рубежі ХУІ-ХУІІ ст» братський рух стає масовим: братства діяли у Львові, Городку, Острові, Луцьку, Дубні, Немирові, Вінниці, Києві та інших центрах. і філософія в братських школах окремо не вивчалися, але знайомилися з нею при вивченні діалектики.

На першому етапі своєї діяльності братчики намагалися утвердити притаманний східним слов'янам спосіб філософствування, який ґрунтувався на практично-духовному освоєнні світу і розуміння філософії як мудрості. Філософія при цьому не виділялась в окрему галузь суспільної свідомості. Із світоглядних проблем найефективніше осмислювались історіософські та етичні. Логіка й натурфілософія практично не розроблялися.

З-під пера книжників, близьких до братського руху, вийшли такі праці як «Алфавіт духовний» І.Копинського, «Діоптра» Віталія з Дубна.

Пізніше в братському русі наростає тенденція до розмежування філософії і теології. Серед творів, в яких прослідковується цей напрямок, можна виділити анонімну «Пересторогу», «Зерцало богословия» К.Транквіліона-Ставровецького, «Тренос» Мелеятія Смотрицького, «Трактат про душу» К.Саковича. Особливо значний вплив на попередню роботу по підготовці утворення Києво-Могилянської академії належить Йову Борецькому, ректору львівської, а згодом київської братської шкіл, київському правословному митрополиту з 1620 р., безпосередньому попереднику П.Могили.

Києво-Могилянська академія виникає на базі Київської братської школи та школи Києво-Печерського монастиря, які були об'єднані зусиллями митрополита Петра Могили в 1632 році. Спочатку це був колегіум, а згодом (з 1701 р) став академією, першим вищим навчальним закладом серед східних слов'ян,

Завдання академії було чітко окреслено - збагатити вихідців з різних земель України знаннями, а потім розіслати їх по всіх усюдах, аби розносили знання, мистецькі навики, спосіб мислення і упроваджували їх у життя. Тому Київська академія виконувала два призначення: по-перше, учбового закладу, по-друге, власне академії в сучасному розумінні цього слова, як об'єднання вчених цілого народу.

Києво-Могилянська академія відіграла відчутну роль у розвитку та поширенню філософії не лише в Україні, але й у всьому слов'янському світі. Це виявилося в тому, що професори академії, в ті чи інші часи, були відомими діячами культури російської (Ф.Прокопович, С.Яворський та ін.), білоруської (Г.Кониський). Професори академії читали курси богослов'я, риторики, філософії в учбових закладах інших країн. Крім того, варто врахувати і те, що випускники академії працювали в учбових закладах інших слов'янських народів, а представники цих народів навчалися в Київській академії. Все це разом сприяло тому, що думки та ідеї, які витворялися в академії, розповсюджувалися у слов'янському світі, входили в культуру і філософію інших народів.

При висвітленні другого питання варто пам'ятати, що всі без виключення професори академії при вирішенні проблем буття виходила із релігійних позицій. Тому для академії загальноприйнятою була точка зору, що Бог є началом і абсолютною основою існування Всесвіту. Разом з тим потрібно звернути увагу і на те, що відношення Бога і світу тлумачилося неоднаково. Одні професори притримувалися пантеїстичного розуміння зв'язку Бога і природи (Бог майже іманентний природі, розчинений у ній — Ф.Прокопович); інші виходили з деїстичної позиції (Бог створив природу і вклав в неї певні закони, але після акту творення більше не втручається в природні процеси — І.Гізель, Г.Кониський). В цьому ж руслі розглядалося і питання зв'язку Бога і людини.

Натурфілософія в академії розвивалося також в рамках теології. Однією із найважливіших проблем, які розроблялися професорами академії, була проблема матерії. Основні висновки, до котрих приходили Г.Кониський, Г.Щербацький, Ф.Прокопович та інші, були такі:

1) матерія в якийсь певний час була створена Богом; 2) вона є єдиний і універсальний субстрат всіх конкретних тіл; 3) матерії притаманна внутрішня активність, саморух; 4) матерія вічна, не народжується і не знищується після акту творіння; 5) земна і небесна матерія одноякісні, тобто небесні і земні тіла побудовані з однієї і тієї ж матерії; 7) матерія завжди знаходиться в русі; рух є універсальною (атрибутивною) характеристикою матерії.

При підготовці даного питання слід вміти розкрити зміст цих положень.

У розумінні будови Всесвіту професори академії дотримувалися в основному арістотелівсько-птоломеївської концепції; хоча вони і знали про геліоцентричну систему Коперніка, але піддавали її критиці.

Г.С.Сковорода (1722-1794 рр.) — видатний український філософ, просвітитель-гуманіст, людина високої моралі.

Філософська концепція Сковороди — це пантеїзм. Бог і природа Складають єдине ціле; кожна людина має в собі Бога, він не існує десь поза людиною. Головна проблема філософії Сковороди — це проблема людини. Його філософія «практична», оскільки він цікавиться насамперед моральною проблематикою. Праведне життя можна побудувати лише на правильних знаннях, на правильній філософії. Свое завдання Сковорода вбачає в тому, щоб донести до простих людей уявлення про світ, про людину, ЇЇ щастя і шляхи його досягнення. Усі твори Сковороди написані в художній формі: у вигляді діалогів, байок.

Він усвідомлює філософію як практичну систему життєвої орієнтації. На думку Г.Сковороди, життя необхідно творити як філософський трактат. І він сам реалізує цей експеримент — будує власне життя на засадах, осяяних правдою істини.

Філософські трактати Г.Сковороди можна поділити на чотири цикли. Перший цикл творів (1767-1772 рр.) відкриває праця «Наркіс. Розмова про те: пізнай себе». Сюди належить твір «Симфонія, звана книга Асхань про пізнання самого себе», діалог «Розмова, звана двоє про те, що блаженним бути легко». У цьому циклі, виходячи з теорії двох натур будь-якого буття, Г.Сковорода стверджує, що людина невід'ємна від зовнішнього світу, від природи, має спільні з нею засади існування і тому через пізнання своєї родової натури осягає і принципи людяності, і закони природи.

Людина за своєю природою є перш за все істота плотська, земна і в такому вигляді не може безпосередньо; поєднатися з світом вишнім «Смертний, не народжений з вишнього, не є родич Біблії. Не може смертне серце поєднатися з божественним серцем. Велика суперечність, тобто антиномія, як між небом і землею, між денним птахом і нічним...». Кожному, хто побажає подолати цю прірву, потрібно побороти в собі плотське серце, звільнитися від стихійного і народитися вдруге.

Вихідні принципи філософії Сковороди визначають характер розробки ним онтологічних, гносеологічних та етичних проблем, що становлять зміст його вчення. Основними положеннями філософської системи Сковороди є вчення про дві натури та три світи.

Вихідним для нього є погляд на світ, що складається з двох натур. «Весь мір, — пише він, — состоит из двух натур: одна — видимая, другая — невидимая. Видима — называется тварь, а невидима — Бог. Сия невидимая натура, или Бог, всю тварь проницает и содержит; везде и всегда был, есть и будет». Ідея про «двонатурність» світу проходить червоною ниткою через всі філософські праці мислителя. Однак дві натури мають неодинакове значення. Основою речей, їх діяльною і рушійною силою є саме невидима натура — Бог. Бог мислиться як безпочаткове начало світу. Він є вічний закон у тварному світі. Видима натура є минущою, не може бути істинною. Але протиставляючи дві натури, Сковорода постійно підкреслює їх нерозривний зв'язок. Невидима натура визначає сутність всього сущого і існує лише у видимій натурі. Натура видима є мовби тінню, що нерозривно пов'язана з тим, відбиттям чого вона є.

Вчення про дві натури органічно пов'язане з наступним основоположним для філософії Сковороди положенням про три світи. Все існуюче, на думку Сковороди, розділяється на три специфічні види буття (світи) — великий (макрокосм), малий (мікрокосм) і символічний (Біблія).

Великий світ — це світ речей, Всесвіт. Великий світ нескінченний і безмежний, він складається з безконечної кількості світів. Слідом за античними мислителями Сковорода вказує, що субстрат тілесного світу утворюють чотири елементи — вогонь, повітря, вода і земля.

Концепція двох натур поширюється й на розуміння Сковородою мікрокосму. Не лише у великому світі, айв малому світі, в людині є два єства: тіло земне і тіло духовне, таємне, приховане, вічне. Не заперечуючи реальності тілесного в людині, Сковорода наголошує, що справжньою людиною не зможе стати доти, поки не збагне, що кров і плоть є ніщо, а істинну людину утворює її духовне начало. Суть цього невидимого, духовного начала утворює серце, ця найглибинніша глибина людини. Саме людина, мікрокосм є стрижнем всієї філософської системи Сковороди.

Символічний світ, Біблія виступає у Сковороди як самостійна реальність, що забезпечує людині можливість осягнення Бога. Через цей світ Бог являється людині. За словесними знаками, які мають тілесну природу, треба вміти побачити втаємничений духовний зміст. Завдяки цьому весь невидимий світ перетворюється на видимий і стає досяжним людині.

Другий філософський цикл (1772-1774 рр.) об'єднаний загальним підзаголовком «Дружня розмова про душевний світ». До нього входять «Діалог, або розмова про давній світ», «Розмова п'яти подорожніх про істинне щастя в житті», «Кільце. Розмова, названа алфавіт, або буквар світу». У цьому циклі Г.Сковорода розробляє свою філософську антропологію: вчення про людину, людське щастя і загальні засади моральності. Цими засадами, на його думку, є принципи наслідування природи, принцип спорідненої («сродної») праці, найповнішого розкриття здібностей людей чи їхньої нерівної рівності.

До третього циклу (1775-1780 рр.) належать «Ікона Адківіадська», «Жінка Лотова». У цих творах Г.Сковорода аналізує символічний світ, який створює особливу сферу культурного буття, а також обґрунтовує вчення про загальний ідеал життя.

У четвертому циклі (1783-1784 рр.) — «Сварка архістратига Михайла з Сатаною про те, чи легко бути благим», — йдеться про те, з чим повинна боротися справжня людина, що слід перемогти і від чого потрібно звільнитися. В творі «Діалог. Ім'я йому — Потоп зміїний» викладається вчення про незнищеність матерії, про нескінчений процес перетворення її форм.

Г.С.Сковорода здійснив глибокий вплив на весь подальший розвиток української філософії. Основні ідеї його вчення знайшли відображення і розвиток у творчості практично всіх українських мислителів, хоча, звісно, і в неодинаковій мірі.

Необхідно також чітко уяснити суть вчення Сковороди про «сродну» працю». При його розробці філософ виходить з того, що кожна людина має природні схильності до якоїсь певної праці, до певного роду діяльності. І саме цю працю вона виконує найбільш якісно, з натхненням, і лише ця праця приносить людині задоволення і є основою для щасливого життя. Однак сучасне суспільство, зауважує Сковорода, влаштоване недосконало, нерозумно: люди змушені під тиском зовнішніх умов займатися не тією працею, яка їм «сродна», відповідає їх нахилам і здібностям, а тією, котра нав'язується їм примусово. Це шкодить і людині, і суспільству, спричиняє невдоволення життям, є І витоком нещастя. В ідеальному, справедливому суспільстві праця буде розподілена, за думкою Сковороди, у відповідності із здібностями і уподобаннями людей.