Стадії розвитку особистості по Э.Эриксону

Таблиця 1

Стадія розвитку Нормальна лінія розвитку Аномальна лінія розвитку
1. Раннє дитинство (від народження до 1 року)   Довіра до людей. Взаємна любов, прихильність, взаємне визнання батьків і дитини, задоволення потреб дітей у спілкуванні й інших життєво важливих потреб Недовіра до людей як результат поганого обігу матері з дитиною, ігнорування, зневага їм, позбавлення любові. Занадто раннє або різке відлучення дитини від грудей, його емоційна ізоляція.
2. Пізніше дитинство (від 1 року до 3 років) Самостійність, упевненість у собі. Дитина дивиться на себе як на самостійного, окремого, але ще залежного від батьків людини. Сумніву в собі й гіпертрофоване почуття сорому. Дитина відчуває свою непристосованість, сумнівається у своїх здатностях, випробовує позбавлення, недоліки в розвитку елементарних рухових навичок, наприклад ходіння. У нього слабко розвинена мова, є сильне бажання сховати від оточуючих людей свою ущербність.
  3. Раннє дитинство (близько 3- 5 років) .   Допитливість й активність. Жива уява й зацікавлене вивчення навколишнього світу, наслідування дорослим, включення в порожнє-рольове поводження.   Пасивність і байдужність до людей. Млявість, відсутність ініціативи, інфантильне почуття заздрості до інших дітей, пригніченість й ухильність, відсутність Ознак полоролевого поводження.
4. Середнє дитинство (від 5 до 11 років) Працьовитість. Виражене почуття боргу й прагнення до досягнень успіхів. Розвиток пізнавальних і комунікативних умінь і навичок. Постановка перед собою й рішення реальних завдань. Націленість гри й фантазії на кращі перспективи. Активне засвоєння інструментальних і предметних дій, орієнтованість на завдання. Почуття власної неповноцінності. Слаборозвинені трудові навички. Избегание складних завдань, ситуацій змагання з іншими людьми. Гостре почуття власної неповноцінності, приреченості на те, щоб все життя залишатися посередністю. Відчуття тимчасового «затишку перед бурою», або періодом полової зрілості. Конформность, рабське поводження. Почуття даремності прикладених зусиль при рішенні різних завдань.
5. Полове дозрівання, под-ростничество і юність (від 11 до 20 років) Життєве самовизначення. Розвиток тимчасової перспективи — планів на майбутнє. Самовизначення в питаннях: яким бути? і ким бути? Активний пошук себе й експериментування в різних ролях. Навчання. Чітка полова поляризація у формах міжособистісного поводження. Становлення світогляду. Узяття на себе лідерства в групах однолітків і підпорядкування їм при необхідності. Плутанина ролей. Зсув і змішання тимчасових перспектив: поява думок не тільки про майбутнє й сьогодення, але й про минуле. Концентрація щиросердечних сил на самопізнанні, сильно виражене прагнення розібратися в самому собі на шкоду розвитку відносини із зовнішнім миром і людьми. Порожня-рольова фіксація. Втрата трудової активності. Змішання форм полоролевого поводження, ролей у лідируванні. Плутанина в моральних і світоглядних установках.
6. Рання дорослість (від 20 до 45 років) Близькість до людей. Прагнення до контактів з людьми, бажання до здатність присвятити себе людям. Народження й виховання дітей. Любов і робота. Задоволеність особистим життям. Ізоляція від людей. Избегание людей, особливо близьких, інтимних відносин з ними. Труднощі характеру, нерозбірливі відносини й непередбачене поводження. Невизнання, ізоляція, перші симптоми відхилень у психіці, щиросердечних розладів, що виникають під впливом нібито існуючих і діючих у світі загрозливих сил.
7. Середня дорослість (від 40-45 до 60 років)   Творчість. Продуктивна й творча робота над собою й з іншими людьми. Зріле, повноцінне й різноманітне життя. Задоволеність сімейними відносинами й почуття гордості за своїх дітей. Навчання й виховання нового покоління.   Застій. Егоїзм й егоцентризм. Непродуктивність у роботі. Рання інвалідність. Всепрощення себе й виняткова турбота пр самому себе.
8. Пізня дорослість (понад 60 років) Повнота життя. Постійні роздуми про минуле, його спокійна, зважена оцінка. Прийняття прожитого життя такий, яка вона є. Відчуття повноти й корисності прожитого життя. Здатність примиритися з неминучим. Розуміння того, що смерть не страшна. Розпач. Відчуття того, що життя прожите даремно, що часу залишився занадто мало, що воно біжить занадто швидко. Усвідомлення безглуздості свого існування, втрата віри в себе й в інших людей. Бажання прожити життя заново, прагнення одержати від її більше, ніж було отримано. Відчуття відсутності у світі порядку, наявності в ньому недоброго нерозумного початку. Острах смерті, що наближається.
         

 

Э.Эриксон виділив вісім стадій розвитку, один до одного вікового розвитку, що співвідносять із описаними вище кризами. На першій стадії розвиток дитини визначається майже винятково спілкуванням з ним дорослих людей, у першу чергу матері. На цій стадії вже можуть виникнути передумови до прояву в майбутньому прагнення до людей або відсторонення від них.

Друга стадія визначає формування в дитини таких особистісних якостей, як самостійність і впевненість у собі. Їхнє становлення також у значній мірі залежить від характеру спілкування й обігу дорослих з дитиною.

Помітимо, що до трьох років дитина вже здобуває певні особистісні форми поводження, і тут Э.Эриксон міркує згідно з даними експериментальних досліджень. Можна сперечатися про правомірність відомості всього розвитку саме до спілкування й обігу з дитиною з боку дорослих (дослідження доводять важливу роль у цьому процесі предметної спільної діяльності), але той факт, що дитина трирічного віку вже поводиться як маленька особистість, майже не піддається сумніву.

Третя й четверта стадії розвитку, по Э.Эриксону, також у цілому збігаються з поданнями Д.Б.Эльконина й інших вітчизняних психологів. У даній концепції, як у вже розглянуті нами, підкреслюється значення навчальної й трудової діяльності для психічного розвитку дитини в ці роки. Відмінність поглядів наших учених від позицій, на яких коштує Э.Эриксон, полягає тільки в тім, що він акцентує увагу на формуванні не операциональных і пізнавальних умінь і навичок, а якостей особистості, пов'язаних з відповідними видами діяльності: ініціативності, активності й працьовитості (на позитивному полюсі розвитку), пасивності, небажання трудитися й комплексу неповноцінності у відношенні трудових, інтелектуальних здатностей (на негативному полюсі розвитку).

Наступні стадії особистісного розвитку в теоріях вітчизняних психологів не представлені. Але цілком можна погодитися з тим, що придбання нових життєвих і соціальних ролей змушує людини по-новому дивитися на багато речей, і в цьому, очевидно, полягає основний момент особистісного розвитку в старшому віці, що випливає за юністю.

Разом з тим викликає заперечення лінія аномального розвитку особистості, обкреслена Э.Эриксоном для цих віків. Вона явно виглядає патологично, тим часом як цей розвиток може знаходити й інші форми. Очевидно, що на систему поглядів Э.Эриксона вплинули психоаналіз і клінічну практику.

Крім того, на кожній з виділених їм стадій розвитку автор указує лише на окремі моменти, що пояснюють його хід, і тільки на деякі особистісні новотвори, характерні для відповідного віку. Без належної уваги, наприклад, на ранніх стадіях дитячого розвитку залишилося засвоєння й використання дитиною мови, причому в основному тільки в аномальних формах.

Проте значна частка життєвої правди в даній концепції втримується, а головне, вона дозволяє уявити собі важливе значення періоду дитинства у всьому процесі особистісного розвитку людини.

На закінчення відзначимо особливу позицію по питанню про особистісний розвиток, що займає Э.Фромм. Представляється, що він дав філософськи найбільш правильне трактування цілей і завдань особистісного розвитку людини в умовах сучасного демократичного суспільства. Демократія, писав він, - це система, що не на словах, а на ділі створює економічні, політичні й культурні умови для повноцінного розвитку індивіда як особистості. Розвиток особистості - це визнання й реалізація унікальних можливостей, наявних у кожної людини. Люди, уважав автор, народжуються рівними, але різними. Повага самобутності людини, культивування його унікальності, що відповідає його природі й згідне вищим моральним, духовним цінностям, - найважливіше завдання виховання.

Особистість повинна розвиватися вільно, і воля її розвитку на практиці означає непідвладність будь-якій вищій силі або меті, крім самовдосконалення особистості. Майбутнє демократії залежить від реалізації індивідуалізму в тім позитивному його розумінні, що замикається з поняттям індивідуальності. Індивідом як особистістю не повинна маніпулювати ніяка зовнішня сила, будь та держава або колектив.

4. Гуманістична психологія. Сутність теорій особистості цього напрямку, полягає в тому, що особистість розглядається як якесь психологічне утворення, що виникає в процесі життєдіяльності людини в суспільстві, як продукт розвитку людського досвіду, засвоєння суспільних форм поводження. Для психологів гуманістичного напрямку особистість є якимсь психологічним утворенням, що ставиться не тільки до навколишньої дійсності, але й до самого себе.

Це плин початок розвиватися в 30-і рр. XX в. й одержало свій найбільший розвиток в 50-60-і рр. Воно дуже вплинуло на розвиток соціальної психології. Психологи усе більше стали цікавитися особистістю як «емпіричним Я» і внутрішньою структурою особистості.

Гуманістична психологія споконвічно протиставлялася неофрейдистским концепціям. Представники цього напрямку різко заперечували проти положення про те, що людське поводження обумовлене або прагненням до задоволення, або тенденцією до агресії, або до захисту від суспільства. Вони відкидали положення, відповідно до якого природні імпульси обов'язково ворожі суспільству. Навпаки, вони запропонували розглядати як джерело поводження вроджені альтруїстичні мотиви.

Одним із провідних представників цього напрямку є К. Роджерс.

Свій метод терапії він назвав недирективним, тобто зосередженим на пацієнті. Відповідно до цього методу, лікар не повинен натискати на пацієнта. Контакт між лікарем і пацієнтом повинен ґрунтуватися на повазі друг до друга; при цьому обоє вони є повноправними учасниками бесіди, або контакту. Функція терапевта складається в створенні такої ситуації, де лікар виступає як друге «Я» клієнта й з розумінням ставиться до його внутрішнього миру. Глибока повага до індивідуальної позиції особистості - єдине правило терапії. Клієнт у такій ситуації почуває, що всі його внутрішні переживання, відчуття сприймаються з інтересом і схваленням, це допомагає відкрити нові аспекти його досвіду, іноді вперше усвідомити значення тих або інших його переживань.

Розроблений Роджерсом метод терапії відповідає його поданням про формування особистості й механізми її розвитку. Надалі ідея Роджерса про недирективну терапію переросла в психологічну теорію недирективного поводження. Відповідно до цієї теорії, спілкування здорових людей між собою також повинне бути недирективним.

Центральною ланкою в теорії особистості Роджерса є категорія самооцінки. У результаті взаємодії дитини з дорослими й іншими дітьми в нього створюється подання про себе самому. Однак формування самооцінки не проходить без конфлікту. Часто оцінка навколишніх не відповідає самооцінці. Людина коштує перед дилемою, чи прийняти оцінку навколишніх або залишитися при своєї, іншими словами, знецінювати себе або інших. Відбувається складний процес «зважування», що Роджерс називає «органічним оцінним процесом», оскільки джерело оцінок спочатку лежить як би усередині організму дитини, тобто тут ми знову зіштовхуємося з поняттям уроджених якостей.

Таким чином, у Роджерса, як й у неофрейдизме, розвиток особистості визначається вродженою тенденцією. Соціальне середовище відіграє роль лише зовнішній, далекого природі людини фактора тиску.

Яскравим представником гуманістичного напрямку в психології є А. Маслоу. Відповідно до його думки, основна потреба людини — це самоактуалізація, прагнення до самовдосконалення й самовираження. На головне питання його теорії - Що таке самоактуалнзация? - Маслоу відповідають: «Самоактуализирующиеся люди все без винятку залучені в якусь справу... Вони віддані цій справі, вона є чимсь дуже коштовним для них - це свого роду покликання». Всі люди такого типу прагнуть до реалізації вищих цінностей, які, як правило, не можуть бути зведені до чого ще більш високому. Ці цінності (серед них - добро, істина, порядність, краса, справедливість, досконалість й ін.) виступають для них як життєво важливі потреби. Існування для самоактуализирующейся особистості з'являється як процес постійного вибору, як безперестанне рішення гамлетівської проблеми «бути або не бути». У кожен момент життя в особистості є вибір: просування вперед, подолання перешкод, що неминуче виникають на шляху до високої мети, або відступ, відмова від боротьби й здача позицій.

Самоактуализирующаяся особистість завжди вибирає рух уперед, подолання перешкод. Самоактуалізація - це процес постійного розвитку й практичної реалізації своїх можливостей. Це «праця заради того, щоб зробити добре те, що людина хоче зробити». Це «відмова від ілюзій, рятування від неправильних уявлень про себе».

На думку Маслоу, самоактуалізація - явище вроджене, вона входить у природу людини. Людина народжується з потребами в добрі, моральності, доброзичливості. Вони становлять ядро людини. І людина повинен уміти ці потреби реалізувати. Отже, самоактуалізація - це одна з уроджених потреб. Крім цієї потреби Маслоу виділяє в структурі особистості ще трохи основних: потреба продовження роду; потреба в їжі; потреба в безпеці; потреба в захисті; потреба в істині, добрі й ін.

 

 

5. В отечестенной психології прийнято вважати, що розвиток особистості відбувається в процесі її соціалізації й виховання. Оскільки людина — істота соціальне, те не дивно, що з перших днів свого існування він оточений собі подібними, включений у різного роду соціальні взаємодії. Перший досвід соціального спілкування людина здобуває в рамках своєї родини ще до того, як починає говорити. Надалі, будучи частиною соціуму, людина постійно здобуває певний суб'єктивний досвід, що стає невід'ємною частиною його особистості. Цей процес, а також наступне активне відтворення індивідом соціального досвіду називається соціалізацією.

Процес соціалізації нерозривно пов'язаний зі спілкуванням і спільною діяльністю людей. Разом з тим у вітчизняній психології соціалізація не розглядається як механічне відбиття безпосереднє випробуваного або отриманого в результаті спостереження соціального досвіду. Засвоєння цього досвіду суб'єктивно: сприйняття тих самих соціальних ситуацій може бути різним. Різні особистості можуть виносити з об'єктивно однакових ситуацій різний соціальний досвід, що є основою іншого процесу — індивідуалізації.

Процесс соціалізації, а отже й процес формування особистості, може здійснюватися як у рамках спеціальних соціальних інститутів, наприклад у школі, так й у різних неформальних об'єднаннях. Найважливішим інститутом соціалізації особистості є родина. Саме в родині, в оточенні близьких людей, заставляються основи особистості людини. Дуже часто ми можемо зустріти думку, що основи особистості заставляються у віці до трьох років. У цей віковий період у людини не тільки відбувається бурхливий розвиток психічних процесів, але він також одержує перший досвід і навички соціального поводження, які залишаються в нього до кінця життя.

Слід зазначити, що соціалізація може носити як регульований, цілеспрямований, так і нерегульований, стихійний характер. Акцентувати увагу на можливості саме одночасного існування соціалізації і як цілеспрямованого і як нерегульованого процесу, А. А. Реан пояснює це за допомогою наступного приклада. Всі ми прекрасно знаємо, що на уроці в школі здобуваються важливі знання, багато хто з яких (особливо по гуманітарних дисциплінах) мають безпосереднє соціальне значення. Однак учень засвоює не тільки матеріал уроку й не тільки соціальні правила, але й збагачує свій соціальний досвід за рахунок того, що з погляду вчителі може здатися супутньої, «випадковим». Відбувається присвоєння реальне випробовуваного або спостережуваного досвіду соціальної взаємодії вчителів й учнів. І цей досвід може бути як позитивним, так і негативним.

Як треба з наведеного вище приклада, регульована соціалізація в більшості випадків пов'язана із процесом виховання, коли родителями або педагогом ставиться певне завдання по формуванню поводження дитини й уживають певні кроки для її виконання.

У психології прийнято підрозділяти соціалізацію на первинну й вторинну. Звичайно вторинну соціалізацію зв'язують із подолом праці й відповідної йому соціальним розподілом знань. Інакше кажучи, вторинна соціалізація являє собою придбання специфічного рольового знання, коли соціальні ролі прямо або побічно пов'язані з подолом праці. Слід зазначити, що в рамках концепції Б. Г. Ананьева соціалізація розглядається як двунаправленный процес, що означає становлення людини як особистості і як суб'єкта діяльності. Кінцевою метою подібної соціалізації є формування індивідуальності. Під індивідуалізацією при цьому розуміється процес розвитку конкретної особистості.

При розгляді проблеми розвитку особистості співвідношення соціалізації й індивідуалізації людини викликає багато суперечок. Суть даних суперечок полягає в тім, що одні психологи затверджують, що соціалізація заважає розкриттю творчих можливостей людини, інші ж думають, що індивідуалізація особистості - це негативна риса, що повинна бути компенсована процесом соціалізації. Як відзначає А. А. Реан, соціалізацію не слід розглядати як процес, що веде до нівелювання особистості, індивідуальності людини, і як антипод індивідуалізації. Скоріше навпаки, у процесі соціалізації й соціальної адаптації людин знаходить свою індивідуальність, найчастіше складним і суперечливим образом. Соціальний досвід, що лежить в основі процесу соціалізації, не тільки засвоюється, але й активно переробляється, стаючи джерелом індивідуалізації особистості.

Слід зазначити, що процес соціалізації здійснюється постійно й не припиняється навіть у дозрілих літах. По характері свого протікання соціалізація особистості ставиться до процесів з невизначеним кінцем, хоча й з певною метою. Звідси треба, що соціалізація не тільки ніколи не завершується, але й ніколи не буває повної.

Одночасно із соціалізацією протікає ще один процес — инкультурация. Якщо соціалізація - це засвоєння соціального досвіду, то инкультурация - це процес освоєння індивідом загальнолюдської культури й історично сформованих способів дій, у яких асимільовані духовні й матеріальні продукти діяльності людини в різних епохах. Слід зазначити, що між даними поняттями немає тотожності. Часто ми можемо спостерігати відставання одного процесу від іншого. Так, успішне засвоєння людиною загальнолюдської культури не означає наявність у нього достатнього соціального досвіду, і навпаки, успішна соціалізація не завжди свідчить про достатній рівень инкуль-турации.

Оскільки ми торкнулисяпитання про співвідношення соціалізації й індивідуалізації, то мимоволі підійшли до проблеми самоактуалізації особистості — однієї із центральних проблем теорії розвитку особистості. У цей час прийнято вважати, що основна властивість зрілої особистості полягає в потребі до саморозвитку, або самоактуалізації. Ідея саморозвитку й самореалізації є центральною або принаймні надзвичайно значимої для багатьох сучасних концепцій про людину. Наприклад, вона займає центральне місце в гуманістичній психології й в акмеологии.

Розглядаючи проблему розвитку особистості, автори, як правило, прагнуть визначити причини, що обумовлюють розвиток людини. Більшість дослідників уважає рушійною силою особистісного розвитку комплекс різноманітних потреб. Серед цих потреб важливе місце займає потребу в саморозвитку. Прагнення до саморозвитку не означає прагнення до якогось недосяжного ідеалу. Найбільш важливе прагнення особистості домогтися конкретної мети або певного соціального статусу.

 

Іншим питанням, розглянутим у рамках загальних проблем розвитку особистості, є питання про ступінь стійкості особистісних властивостей. В основі багатьох теорій особистості лежить припущення про те, що особистість як соціально-психологічний феномен являє собою життєво стійке у своїх основних проявах утворення. Саме ступінь стійкості особистісних властивостей визначає послідовність її дій і передбачуваність її поводження, надає її вчинкам закономірний характер.

Однак у ряді досліджень було виявлено, що поводження людини досить мінливо. Тому мимоволі виникає питання про те, наскільки й у чому особистість і поводження людини дійсно стійкі.

На думку И. С. Кону, у цьому теоретичному питанні втримується ціла серія приватних питань, кожний з яких може розглядатися окремо. Наприклад, про сталість чого мова йде - поводження, психічних процесів, властивостей або рис особистості? Що є індикатором і мірою сталості або мінливості оцінюваних властивостей у цьому випадку? Який часовий діапазон, у межах якого про властивості особистості можна судити як про постійні або мінливих?

Слід зазначити, що проведені дослідження однозначної відповіді на це питання не дають, більше того, у них були отримані різні результати. Наприклад, було відзначено, що навіть риси особистості, які повинні були б виявляти собою зразок сталості, насправді не є постійними й стійкими. У ході досліджень були виявлені й так називані ситуативні риси, прояв яких може мінятися від ситуації до ситуації в того самого людини, причому досить значно.

У той же час ряд лонгитюдных досліджень показує, що певний ступінь стійкості в особистості все-таки є, хоча міра цієї сталості для різних особистісних властивостей неоднакова.

В одному з подібних досліджень, проведеному протягом 35 років, по певному наборі особистісних характеристик оцінювалися більше 100 чоловік. Перший раз вони були обстежені у віці, що відповідає неповній середній школі, потім - у старших класах середньої школи й далі - ще раз у віці 35-45 років.

Протягом трьох років з моменту проведення першого обстеження до другого (по закінченні школи) 58% особистісних характеристик обстежуваних збереглися, тобто була виявлена залежність по даних параметрах між результатами першого й другого обстеження. За 30 років проведення дослідження значимі кореляції між результатами дослідження збереглися по 31 % всіх особистісних характеристик, що вивчалися. Нижче представлена таблиця (табл. 20.2), у якій перераховані властивості особистості, оцінювані сучасними психологами як досить стійкі.

У ході проведених досліджень з'ясувалося, що досить стійкими в часі є не тільки особистісні якості, оцінювані з боку, але й оцінки власної особистості. Було також установлене, що особистісна стійкість характерна далеко не для всіх людей. Деякі з них згодом виявляють досить драматичні зміни своєї особистості, причому настільки глибокі, що оточуючі люди їх як особистостей зовсім не довідаються. Найбільш істотні зміни подібного роду можуть відбуватися протягом підліткового,