Развитие психології в епоху Відродження

У якомусь ступені проблеми, які вставали перед психологією в епоху Відродження, повторювали старі, виниклі вперіод становлення наукової психології на рубежі VII-VI вв. до н.е. Як і тоді, психологія прагнула перебороти сакральність, що повернулася в Середньовіччя. Тому можна сказати, що період Відродження був по суті часом повернення (відродження) найважливіших принципів античної науки, відходу від догматизму й пошуку шляхів найбільш оптимального наукового дослідження психічних (щиросердечних) станів. У цей же час зародився новий предмет психологічної науки як науки про свідомість, остаточно сформульований уже в Новий час.

XV-XVII століття залишилися в історії часом зльоту мистецтва, насамперед італійського живопису й скульптури. Величезне значення мала й Реформація, що змінила не тільки церковне життя, але й свідомість людей. Відкриття Америки, розширення географічних понять також не могли не позначитися на загальному світогляді й привели до активного розвитку наукових знань. Значні відкриття були зроблені насамперед в астрономії (Н.Коперник, Г.Галилей, Д.Бруно), математиці, фізиці (Л. да Вінчі, И. Кеплер), філософії й суспільних наук (Т. Мор, М. Монтень, Э. Роттердамский, Н. Макиавелли).

Із всіх цих видатних людей ми з вами поговоримо про Леонардо да Вінчі. Чому саме про художника? По тій же причині, по якій ми говоримо з вами й про філософів. Але філософи вивчали психологію людини через думку, а художники - через зір.

У меншому ступені в той момент вивчалися проблеми психіки, тому що питання духовного життя багато в чому залишалися ще поза колом наукового вивчення. Новим аспектом психолого-філософських робіт того часу стало дослідження проблеми здатностей, що поряд з вивченням пізнання була провідної в той час.

Нове трактування емоцій і розвитку афектів дав у своїй роботі Бернардино Телезио (1509-1588). Прагнучи пояснити психічне із природних законів, він організував перше суспільство натуралістів, що ставило своєю метою вивчати природу у всіх її частинах, пояснюючи її з її самої. Тому на перший план у його концепції вийшло навчання про рушійні сили, що є джерелом енергії для різних форм розвитку. У якості основних він виділив тепло й холод, світло й темряву, здатність до розширення й скорочення й т.д. Ці сили, затверджував Телезио, перебувають у взаємному проникненні, створюючи нові утворення, пов'язані з концентрацією певних сил. Боротьба протилежних сил й є джерело всякого розвитку.

Телезио також уважав, що головною метою природи є збереження досягнутого стану. Таким чином, можна говорити про те, що в його концепції вперше з'явилася ідея гомеостазу, хоча й викладена на рівні науки того часу. Закону самозбереження, на його думку, підкоряється й розвиток психіки, а розум й емоції регулюють даний процес. При цьому в позитивних емоціях проявляється сила душі, а в негативних - її слабість, що заважає самозбереженню. Розум же оцінює ситуації із цього погляду.

Про необхідність розвивати природничо-науковий підхід до досліджень психіки писав і відомий іспанський учений Хуан Луїс (Людовик) Вивес (1492-1540). X. Вивес одержав утворення в Англії, довгий час працював в Англії, Голландії й Німеччині, підтримуючи дружні відносини з багатьма європейськими вченими того часу - Т. Мором, Э. Роттердамским й іншими. У своїй роботі «Про душ і життя» X. Вивес обґрунтовував новий підхід до психології як науці емпіричної, заснованої на аналізі даних почуттєвого досвіду. Для правильної побудови понять він пропонував новий спосіб узагальнення почуттєвих даних - індукцію. Хоча логічний^-логічні-операціонально-логічні способи індуктивного методу були пізніше детально розроблені Фрэнсисом Бэконом, X. Вивесу належить доказ можливості й обґрунтованості логічного переходу від часткового до загального. Основою такого переходу, на думку Вивеса, служать закони асоціацій, трактування яких він взяв в Аристотеля. Асоціація вражень визначає, на його думку, природу пам'яті. На цій же основі виникають найпростіші поняття, що дають матеріал для всієї наступної роботи інтелекту. Поряд із сенсорною стороною щиросердечної діяльності важливе значення надавалося й емоційної. Вивес одним з перших прийшов до висновку, що найбільш ефективним для придушення негативного переживання є не його стримування або придушення розумом, а витиснення іншим, більше сильним переживанням. Психологічна концепція X. Вивеса послужила обґрунтуванням для розробки педагогічної концепції Я. Коменского.

Не менше значення для психології мала й книга іншого відомого іспанського психолога - Хуана Уарте (1530-1592) «Дослідження здатностей до наук». Це була перша психологічна робота, що ставить як спеціальне завдання вивчення індивідуальних розходжень у здатностях з метою професійного відбору. У книзі Уарте, яку можна назвати першим дослідженням з диференціальної психології, у якості основних було поставлено чотири питання:

1. Якими якостями володіє та природа, що робить людину здатним до однієї науки й нездатним до інший?

2. Які види дарування є в людському роді?

3. Які мистецтва й науки відповідають кожному даруванню зокрема?

4. По яких ознаках можна довідатися відповідне дарування?

Аналіз здатностей зіставлявся із сумішшю чотирьох елементів в організмі (темпераментом) і з розходженням у сферах діяльності (медицина, юриспруденція, військове мистецтво, керування державою й т.д.), що вимагають відповідних дарувань.

Основними здатностями визнавалися уява (фантазія), пам'ять й інтелект. Кожна з них порозумівалася певним темпераментом мозку, тобто пропорцією, у якій змішані в ньому головні соки. Аналізуючи різноманітні науки й мистецтва, X.Уарте оцінював їх з погляду того, яку із трьох здатностей вони вимагають. Це направило думку Уарте на психологічний аналіз діяльності полководця, лікаря, юриста, теолога й т.д. Залежність таланта від природи не означає, на його думку, марності виховання й праці. Однак і тут є більші індивідуальні й вікові розходження. Істотну роль у формуванні здатностей грають фізіологічні фактори, зокрема характер харчування.

Уарте вважав, що особливо важливо встановити зовнішні ознаки, по яких можна було б розрізняти якості мозку, що визначають характер дарування. І хоча його власні спостереження про відповідності між тілесними ознаками й здатностями дуже наївні (він, наприклад, виділяв як такі ознаки твердість волосся, особливості сміху й т.п.), сама ідея про кореляції між внутрішн і зовнішнім була, як показав наступний шлях диференціальної психології, цілком раціональної. Уарте мріяв про організації професійного відбору в державному масштабі: «Для того щоб ніхто не помилявся у виборі тієї професії, що найбільше підходить до його природному даруванню, государеві варто було б виділити вповноважених людей великого розуму й знання, які відкрили б у кожного його дарування ще в ніжному віці; вони тоді змусили б його обов'язково вивчати ту область знання, що йому підходить».

Підводячи підсумки розвитку психології в Середньовіччя й епоху Відродження, необхідно підкреслити, що цей період не був однорідний по своїх досягненнях і змісту психологічних досліджень. Взаємини церкви й науки неодноразово мінялися протягом цього тривалого відрізка часу, причому найбільші гоніння на знання й на систему наукових доказів відбувалися в період ослаблення влади церкви, що, як правило, розглядала науку не саму по собі, але як джерело (або перешкода) для досягнення певних цілей.

Серед найважливіших досліджень, які проводилися в цей час як арабськими вченими, так й європейськими церковними світськими мислителями, необхідно відзначити перші праці, пов'язані з вивченням психології мас, розробкою методів переконання людей. Обертають на себе увага й роботи, які пізніше були названі психотерапевтичними, їхньою метою була психологічна допомога людям, що випробовують емоційний дискомфорт, напругу, невроз.

У період Відродження, навпроти, психологічні дослідження повернулися до проблем, які були підняті в античності. Це зв'язано й з появою можливості повністю читати роботи вчених того часу (а не тільки обрані речі Платона або Аристотеля), і з відродженням інтересу до вивчення етапів пізнання, здатностей людини, у тому числі й здатності будувати об'єктивну картину миру, усвідомлювати його як ціле Цей інтерес став ведучим й у наступний період, що одержав назву Нового часу.

Історія Середніх століть охоплює тривалий період: з V в. по XVI в. і першу половину XVII в. В історичній науці він визначається як епоха виникнення, розвитку й занепаду феодальної соціально-економічної формації.

В історії Середні століття одержали вкрай суперечливу характеристику. Так, гуманісти бачили в Середніх століттях час темряви й неуцтва. На противагу цьому, можна відзначити успіхи в розвитку філософії й культури в цей період.

Дійсно, епоха середньовіччя висунула плеяду великих людей, якими пишається людство. Це родоначальники утопічного соціалізму (Томас Мор і Томмазо Кампанелла), великі мислителі й філософи (Пьер Абеляр, Роджер Бэкон, Авиценна, Ян Гус, Микола Коперник, Джордано Бруно, Галилео Галилей), геніальні поети й письменники (Омар Хайам, Низами, Данте, Петрарка, Шекспір, Сервантес), що видаються художники (Рафаель, Микельанджело, Леонардо да Вінчі, Андрій Рубльов, Рубенс, Рембрант).

На початку зв'язок з античним миром була сильна. Утворення будувалося на основі вивчення античних авторів-філософів, а також естественнонаучных даних Гіппократа, Аристотеля, Галена. Потім знання занепадає, над розумами панує авторитет церкви. Перестає існувати природознавство, тому що все природне віддається анафемі. З'являються професори мистики й каббалистики, процвітають алхімія, астрологія. У силу цього час із 5 в. по 13 в. називають «темними роками». У Середні століття зложилися світові релігії: буддизм - у Східній, Центральній і почасти Середній Азії, іслам - у Середній і Передній Азії й Північній Африці, християнство - у Європі й почасти в Передній і Середній Азії. Звичайно, буддизм і християнство зародилися й одержали свій розвиток ще в древньому світі, але тільки в період середньовіччя вони перетворилися в релігії світового масштабу. Виявилося, що саме феодалізм обумовив можливість придбання релігією такого надзвичайного стану.

Найважливішим інститутом релігії була церква. Середньовіччя ввійшло в історію як час беззастережного підпорядкування авторитету церкви. На виступи проти ідеологічної монополії церква відповідала гоніннями проти єретиків. Уже в 1022 р. в Орлеані запалали перші багаття інквізиції.

В 11 - 13 вв. відбувається розвиток міст і народження буржуазії. «Венеція, Флоренція, Генуя, Пиза, Милан, Париж, Лондон... всі вони є утворами середньовіччя». Виникають університети, які, однак, у цей час є опорою схоластів і духівництва. У результаті утворення, як і духовне життя, вилилося в схоластичні сперечання. Замість природи займалися вивченням духовної літератури й деяких добутків античності, головним чином для відточування логічного апарата з метою доказу вірувань релігії. Це тривало до кінця 14 століття, поки дух Відродження не поклав кінець усяким схоластичним (схоластика - гречок. «схоластикос» - шкільний, учений - особливий тип філософствування, що зводиться до раціонального (использующему логічні прийоми) обґрунтуванню християнського віровчення) абстракціям, а церква повинна була піти на поступки й об'єднати етичні й релігійні ідеали із що підсилюються естественнонаучными установками суспільства.

З 13 століття починає розвиватися наукова діяльність у всіх областях знання, відбувається процес відділення області віри й знання й народження світської досвідченої науки. Першими на цьому шляху були науки про природу - природознавство, астрономія й математика. Саме тому їхній розвиток мало воістину революційне значення, оскільки було ознакою початку звільнення з-під влади релігії.

Психологія в Середні століття здобуває етико-теологічний містичний характер. Розвиток позитивних знань про психіку різко сповільнилося. Вивчення щиросердечного життя підкоряється завданням богослов'я: показати, як дух людини потроху піднімається до царства благодаті.

Разом з тим накопичується деякий конкретний матеріал про фізіологічні-анатомо-фізіологічні особливості людського організму як основах щиросердечного життя. Особливо слід зазначити діяльність арабів і мислителів, що писали арабською мовою (9 – 13 вв.). Найбільшими представниками тут є Авиценна (Ибн Сина), Альгазен,Аверроэс (Ибн Рушид). У працях цих учених проводиться думка про обумовленість психічних якостей природними причинами, про залежності психіки від умов життя й виховання. Відкидається безсмертя індивідуальної душі.

У духовному житті європейського феодалізму важливим напрямком, з яким також був зв'язаний розвиток психологічних знань, був номіналізм. Затверджувалося, що спільності (загальні поняття) – не предмети, вони просто слова, звуки, імена. Ніякої «ідеї» людини окремо від всіх людських особистостей немає. Т. е., суперечка йшов про те, чи існують ці загальні поняття самостійно поза нашим мисленням (подібно іншим речам) або бестелесны, тому що ці поняття тільки імена й реально пізнаються лише індивідуальні речі. Це навчання розвивалося в обстановці боротьби з іншим філософським рухом – реалізмом. Відповідно до реалізму, спільності (универсалии) існують як окремі предмети. Пьер Абеляр (12 в.) протиставив номіналізму й реалізму навчання концептуалізму: хоча ідеї окремо від речей не існують, їх не можна визнати тільки словами. Ідеї – продукти розуму й виражають істотну властивість думки. Ці плини існували в рамках схоластики. Між ними йшов суперечку по питанню про реальності загального й про відношення загального до одиничного: чи самостійно існує загальне, чи має окреме буття або існує в одиничних почуттєвих речах, чи володіє воно тілесною природою або бестелесно.

У формі нібито логічної суперечки про универсалиях ставилися корінні питання філософії й психології пізнання; що чому передує - об'єктивні, почуттєво сприймані речі загальним ідеям або, навпаки, ідеї - речам; чи йде людське пізнання від відчуттів, що відбивають речі, до понять, або від понять - до речей.

Зі зростаючого впливу досліджень природи, математичних, астрономічних досліджень виділилося питання: віра або знання? У ці дебати вмішалася церква в особі найбільших служителів - Альберта Великого й Фоми Аквінського.

Фома Аквінський (1226-1274) – самий видний схоласт, система якого стала провідним напрямком католицизму. Фома Аквінський вирішував завдання підтримки релігійного світогляду в умовах тяги, що зароджується, до пояснення природи і її досвідченому вивченню. Фома Аквінський учив, що душу одна. Вона має буття, окремим від тіла (хоча й міститься в тілі), нематеріальним й індивідуальним. Душу виступає джерелом руху тіла. Розрізняються здатності, властиві душі як такий (розум(нус), воля), а також рослинні (вегетативні) і тварини функції. Рослинна й тваринна функції бідують для діяльності в земному житті. Співвідношення між душею й тілом розглядаються як співвідношення форми й матерії. Розрізняються чисті форми в безтілесному світі й форми, що здійснюються лише в матерії. Людська душа - нижча із чистих форм (тому вона безсмертна) і вища з форм другого роду (тому вона - принцип всього органічного життя). Завдяки такому розчленовуванню понять душу одержує значення вузлового пункту у світобудові, а людині випадає почесне покликання - з'єднати в собі обидва кола буття. Душу, що зараховується до чистої форми, замкнута в собі, її не стосується руйнування тіла. Вона безсмертна. Але природа її не цілком божественна. Про це свідчить процес пізнання, що не є чисто духовний процес.

У навчанні про пізнання розрізняються людське «природне» пізнання – природний розум – і «надприродне», основа для релігійної віри, одкровення. Природне пізнання – це пізнання істини за допомогою почуттів й інтелекту. У ньому розрізняють два рівні. Перший рівень утворить пізнання через зовнішні й внутрішні пізнавальні органи. Зовнішні органи – це органи почуттів. Сприйняття починається впливом якої-небудь речі. Цей процес не можна вважати матеріальним (як думав Демокрит). Образи, сприймані почуттями – це безтілесні враження душі. У них відкриваються почуттєві властивості окремих речей. Внутрішні пізнавальні органи – це, по-перше, загальне почуття, тут відбувається угруповання вражень від зовнішніх почуттів; по-друге, уява -це склад, де зберігаються всі сприйняття; по-третє, пам'ять; по-четверте, орган судження, що впливає на почуттєві органи пізнання, добуваючи з подань незмінний зміст – сутність речей. Це переддень другого рівня пізнання – інтелектуального. Інтелект не є актом якого-небудь тілесного органа. Через інтелект пізнаємо сутності, які хоча й існують у матерії, але пізнаються не остільки, оскільки вони дані в матерії, а як абстраговані від матерії через інтелектуальне споглядання. Інтелект розширює людське пізнання, перевищує відчуття, оскільки може сприймати річ узагальнено. У самому інтелекті розрізняється ряд щаблів. На кожній з них відбувається все більше відволікання від матеріального об'єкта, поки, нарешті, не виявляється область таких сутностей, які існують без усякої матерії, іншими словами – бог. Бог є вища й кінцева мета пізнання: пізнається шляхом одкровення. Відстоювання абсолютної необхідності одкровення як основи релігійної віри й твердження переваги церковних авторитетів над розумом приводить до того, що розум виявляється на службі у віри.

Шукачем нових шляхів у науці, предтечей епохи Відродження був Роджер Бэкон (1214-1292). У суперечках зі схоластами він проголосив значення досвідів і спостережень у пізнанні. Однак, досвід, по Бэкону, дає можливість пізнавати тіло, але неспроможний пізнати душу. Для пізнання душі потрібно щось інше, особливий рід натхнення, якесь внутрішнє просвітління, що дозволяє осягати те, чого не може відкрити почуттєве сприйняття. Естественнонаучное напрямок, що розвиває Р. Бэконом, було важливою лінією розвитку матеріалістичних ідей середньовічної філософії.

В 14 столітті в Італії починається нова епоха Відродження, що створила надалі великий розквіт цивілізації у всій Європі. При переході середньовічного феодального суспільства в нову фазу його розвитку, коли в цьому суспільстві стали вимальовуватися елементи нових для того часу відносин - раннекапиталистических, знову виявився вплив античності. ДО 14 століття ставиться діяльність найбільших гуманістів - А. Данте (1265-1341), Ф. Петрарки (1304-1374), Д. Боккаччо (1313-1375).

У їхніх утворах мистецтво звільняється від релігійного змісту. Данте в «Божественній комедії», Боккаччо в новелах, Петрарка в сонетах обрушуються з нищівною критикою на алхімію, астрологію, магію, містику й аскетизм.

Найважливіший винахід 15 століття (1440 рік, И. Гутенберг, Німеччина) - друкарства - зробило реальної виконання гуманізмом свого просвітительського завдання. Гуманісти займаються виданням класичної античної літератури.

Найважливішою особливістю епохи Відродження є народження естественнонаучного напрямку, розвиток науки й ріст знань. Виникає натурфілософія, вільна від безпосереднього підпорядкування релігії. У цей період наука народжується не в стінах університетів, а в майстерних художників, скульпторів, архітекторів, які також були інженерами, математиками, техніками. Ці майстерні стали дійсними експериментальними лабораторіями. Тут з'єднувалася теоретична робота й досвід. Саме діяльність художників поклала початок новим проблемам механіки, оптики, анатомії й інших наук. В умовах соціальних вимог до художників того часу вони повинні були знати всі ці галузі мистецтва, повинні мати знання по спорудженню більших конструкцій. Для здійснення завдання реалістичного зображення було необхідно встановлення правил перспективи й колориту в живописі. Виникла необхідність у науковому поясненні, а не тільки в спостережливості, досвідченості й обдарованості, у залученні рятуйте! оптики й механіки, математики, анатомії. Ця необхідність відшукання правил для художника переростає в роботу з відкриття законів природи.

!6 століття - час великих відкриттів в області механіки, астрономії, математики. Н. Коперник (1473-1543), И. Кеплер (1571-1630), Дж. Бруно (1548-1600), Г. Галилей (1564-1642) коштують у джерел класичної науки Нового часу. Їхнє значення полягає в тому, що вони довели: необхідно аналізувати дійсні явища, процеси й розкривати закони, керуючись припущенням, що природа кориться найпростішим правилам. Необхідно вигнати анімістичні подання з понять про рух і силу. Починається систематична робота теоретичного наукового мислення.

Поступово складається нова наукова методологія. Середньовічна методологія мала переважно дедуктивно-силлогистический характер: вона була пристосована лише до відшукання внутрішніх взаємин між готовими положеннями й аргументами й не могла служити для відшукання нових істин, що не випливали зі старих авторитетів (Священного писання, створінь батьків церкви, праць Аристотеля й т.д.).

Із всіх областей естественнонаучного напрямку слід особливо зазначити розвиток у різних країнах медицини, анатомії й фізіології людини. Т. Парацельс (1493-1541) виступив з новою теорією про природу людського організму, причинах і методах лікування хвороб. В анатомії Андрій Везалий (1514-1564) випустив фундаментальну працю «Про будову людського тіла» (1543). Книга прийшла на зміну анатомії Галлена, у якій було багато помилок, тому що він судив про будову тіла людини на підставі даних, які черпав при анатомуванні мавп і собак. Безупинно росло число частин, що відкривають знову, тіла. Італійські сучасники Везалия - Г. Фаллопий, Б. Євстахій, И. Фабриций роблять ряд відкриттів, які назавжди ввійшли в анатомію під їхніми іменами.

Важливе значення мали роботи лікаря й мислителя Мигеля Сервета (1509/1511 - 1553), його ідеї про мале коло кровообігу.

Так поступово складалося пізнання шляхом досвіду, що приходило на зміну догмам і схоластиці.

Німецькі схоласти Р. Гоклениус й О. Кассман уперше ввели термін психологія (1590).

У зв'язку з розвитком анатомічних і фізіологічних знань про будову й роботу тіла, великими відкриттями й винаходами в різних галузях науки й техніки поняття душі стає зайвим для пояснення більшої частини явищ життєдіяльності тіла. Френсис Бэкон (1561-1626) намічає нову лінію в дослідженні душі. Він відмовляється від вивчення найбільш загальних питань, що стосуються природи душі, і призиває перейти до емпіричного опису її процесів (здатностей). Ці два кроки, зроблені Бэконом, - виключення зі складу душі органічних функцій і відмова від вивчення душі як особливого предмета, вимога перейти до опису її процесів – підготовляли відмирання науки про душ і разом з тим створювали передумови для становлення нової науки про свідомість.

Бэкон розвиває ідеї про єдину науку про людину, складовою частиною якої є й психологія.

Навчання про людину, по Бэкону, складається із двох частин. «Одна з них розглядає людину як такого, друга – у його відношенні до суспільства. Першу з них називаємо філософією людини, другу – цивільною філософією». Характерно, що у філософії людин розглядається у відволіканні від суспільно-економічних умов його існування: Бэкон підходить до людині натуралістично. Відповідно до частин, з яких складається людина (тіло й душа), виділяються науки про тіло й науки про душ. Перш, ніж розглянути кожну з них, Бэкон виділяє загальні питання, що охоплюють як тіло, так і душу. Вони становлять навчання про особистостей і навчання про зв'язок душі й тіла. У навчанні про особистості на прикладі видатних історичних діячів розглядаються вищі прояви людських можливостей: пам'ять, чудеса мудрості, моральної стійкості й т.д. Навчання про союз тіла й душі включає питання: визначення щиросердечного стану по зовнішніх проявах (физиогномика), тлумачення снів, вплив хворобливих станів тіла на щиросердечну діяльність й, навпаки, душі на тіло. Цим питанням Бэкон приділяє увагу у зв'язку з їхньою корисністю в повсякденному житті. До їхнього рішення він підходить матеріалістично. До наук про тіло ставляться: медицина, косметика, атлетика й наука про насолоди. Їхня характеристика спрямована на виділення всього, що сприяє здоровому життю.

Навчання про душ включає науки про раціональну божественну душу або про дух і чувствующей нераціональній, загальної людині й твариною, природа якого телесну. У кожній душі Бэкон виділяє її здатності (функції). Для душі, що почуває, це здатності відчуття й вибору, тобто прагнення до сприятливого й избегание несприятливих обставин, і довільні рухи. Здатність відчуття й вибору, по Бэкону, мають всі тіла: наприклад, залозу приписувалася особлива симпатія – прагне до магніту, щільним і важким тілам – потяг до землі. Здатності раціональної душі – це розум (або інтелект), розум, уява, пам'ять, воля. Науки про душ повинні досліджувати їхнє походження, способи їхнього розвитку й зміцнення.

Найбільше докладно Бэкон розглядає проблеми пізнання. Він виходить із визнання об'єктивності існуючого миру.

Почуття є вихідним елементом пізнання, але вони не забезпечують усього пізнання. Дані почуттів повинні оброблятися розумом. Необхідний союз досвіду й розуму: наука є досвідчена наука й складається в застосуванні раціонального методу до почуттєвих даних. Аналіз пізнавальних можливостей людини приводить Бэкона до висновку про те, що пізнання піддається найглибшим оманам, які обманюють не в приватних питаннях, але на кожному кроці як би розставляють пастки розуму. Ці омани Бэкон позначає словом «ідоли». Перешкоди, що коштують на шляху людського пізнання, можуть бути або вродженими, або придбаними. Як вони ні могутні, вони переборні, і пізнання об'єктивної істини можливо. Встає питання про засоби звільнення від оман. Головним знаряддям пізнання, по Бэкону, є метод. Методом, що адекватно розкриває природу, Бэкон уважає наукову індукцію. Його заслуга полягає в тому, що він звів індукцію в загальну теорію, виявив правила переходу від часткового до загального. Навчання Бэкона вплинуло на всі науки й зробило його родоначальником емпіричної науки. Саме логіка разом з експериментом виступає в нього знаряддям, що озброює методом наукового дослідження.