Зародження й розвиток асоціативної психології

Ассоцианизм, або асоціативна психологія, з'явився як самостійний напрямок в XVIII в. Ця школа поклала початок виділенню психології в самостійну, незалежну від філософії науку, що має власний предмет. У руслі ассоцианизма змінилася й орієнтація психології з філософської на природничо-наукову методологію, а також почалися пошуки об'єктивного методу дослідження й становлення експериментальної психології.

Термін «ассоцианизм» був уведений Локком, а саме поняття використалося ще Аристотелем, що розробив і перші закони асоціацій. Потім, уже в Новий час, це поняття повернулося в психологію, однак асоціації Декарт і Лейбниц трактували, на відміну від Аристотеля, не стільки як механізми переробки інформації, скільки як заважають щирому розумінню речей феномени.

Деякі питання асоціативної психології розроблялися в працях Бонні, Беркли і Юма, однак поява ассоцианизма як психологічної школи пов'язане з ім'ям Д. Гартли, що побудувало на механізмі асоціативної переробки свою психологічну теорію.

Англійський філософ Д. Беркли(1685-1753) поклав в основу своєї концепції положення Локка про провідну роль відчуттів у формуванні понять. Відкинувши ідею про зв'язок відчуттів із зовнішнім миром, у главу кута Беркли поставив поняття про внутрішній досвід, ставши родоначальником крайньої форми суб'єктивно-ідеалістичного погляду на зовнішній мир і психічне життя. Його формула пізнання говорила: «Бути значить бути в сприйнятті», тобто, по Беркли, те, що люди приймають як незалежні від свідомості речі, є не що інше, як комплекс їхніх внутрішніх відчуттів (по термінології Беркли, «ідей»), які ніяк не відбивають стан зовнішнього миру. Поки людині здається, що він бачить або чує якийсь об'єкт, він реально існує, але варто закрити очі - пропадає не тільки відчуття, але й об'єкт.

Не дивно тому, що Беркли відкинув поділ якостей предметів на первинні й вторинні, про що говорили Демокрит і Джон Локк. Беркли ж затверджував, що ніяких якісних критеріїв, безпосередньо випробовуваних суб'єктом, не існує. Виходячи із цього, всі якості, власне кажучи, є вторинними, тобто придуманими суб'єктом, тому що якості, що реально належать предметам, не існують, у всякому разі, вони непізнавані для людини.

Відповідно варто відмовитися від припущення про матеріальних зовнішніх агентів (подразниках), вплив яких на органи почуттів викликає відчуття («ідеї») і інші психічні утворення. Ідеї з'єднуються між собою за законами асоціації, образуя комплекси, ілюзорно прийняті за матеріальні фізичні об'єкти. За цими комплексами схована їхня щира причина, якийсь, згідно Беркли, є не матеріальна субстанція (природа), а дух - проста, неподільна активна сутність, що мислить, має волю й сприймає ідеї, тобто психічні образи.

Заперечуючи можливість конкретної людини перевірити істинність або хибність його знань, Беркли підкреслює, що існує все-таки деякий критерій істинності в сукупності ідей багатьох людей, у їхньому досвіді. Якщо видаване наукою за закони природи - це безперервна послідовність ідей, то чому всі люди бачать те саме, наприклад аркуш паперу білим, а траву - зеленої. Беркли зв'язував це із зумовленістю, даруемой Богом. Він писав, що в нашому пізнанні розум пасивний, він лише спостерігає зміну феноменів, між якими немає зв'язку, але існує довільна активність Бога. Бог сприймає все, що відбувається у світі. Якщо де-небудь у лісі впаде дерево й не буде нікого, хто міг би почути це, то звук все-таки буде існувати, тому що є Бог, що завжди все чує.

Психології сприйняття Беркли присвятив трактат «Нова теорія зору» (1709). Для пояснення процесу пізнання Беркли використав теорію асоціацій. Наші знання переважним образом є сполучення взаємозалежних простих ідей, окремих психічних елементів. Т.е. складні подання являють собою комбінації ряду простих, виникаючих завдяки наявним у нас органам почуттів.

Складне подання карети складається зі звуку її коліс по бруковій бруківці, відчуття міцності її корпуса, свіжого заходу шкіряних сидінь і зорового образа її зовнішнього вигляду. Наша свідомість конструює складне сприйняття, з'єднуючи між собою базові психічні будівельні блоки - прості подання.

Беркли використає ідею асоціацій для пояснення так називаного глибинного, просторового зору. Він досліджує те, яким образом ми сприймаємо третій вимір, якщо взяти до уваги, що людське око здатне сприймати лише два виміри. З його погляду, ми сприймаємо тривимірне зображення завдяки попередньому досвіду, проводячи асоціації даного відчуття з іншими зоровими відчуттями, які ми мали колись, розглядаючи цей предмет з різних відстаней. Іншими словами, тривалий досвід розглядання даного предмета з різних сторін і на різній відстані накладається на безпосередні відчуття, викликувані скороченнями очних мускулів. Все це в сукупності дає нам відчуття глибини сприйняття. Т.о., по Беркли, тривимірне сприйняття об'єкта - не елементарне сприйняття, а асоціативне й багатопланове, котре засвоюється нами в процесі научения.

Т.о., він примикає до зростаючої ассоцианистской хвилі в емпіричній філософії. Його пояснення глибинного зору значною мірою передбачило сучасні подання про акомодації й конвергенцію.

Відносини між дотикальними й зоровими відчуттями розглянуті й в іншій роботі Беркли - «Принципи людського пізнання» (1710). Він говорить про те, що психічні явища зв'язані між собою не причинними, а символічними знаковими відносинами. Одне служить знаком іншого. Вогонь при зближенні з ним - не причина болю, а знак, що попереджає про неї. Одним знаком ми можемо попереджати інші, і цього досить, щоб правильно поводитися. Таким чином, відчуття, якщо й не дають щирих знань про зовнішній світ, у всякому разі, допомагають нам вибудовувати поводження, тобто мають прагматичну значимість.

Ідеї Локка й Беркли одержали розвиток у роботах іншого відомого англійського психолога й філософа - Давида Юма(1711-1776). У роботах «Трактат про людську природу» (1734-1737) і «Дослідження про людське розуміння» (1748) він писав про те, що «розум ніколи не має перед собою ніяких речей, крім сприйняттів, і він не може... зробити досвід щодо співвідношення між сприйняттями й об'єктами». Тому єдиним джерелом пізнання і є наші сприйняття, на підставі яких ми створюємо свої судження про зовнішній світ і про себе. У такий спосіб усувається протиставлення об'єкта й суб'єкта, тому що об'єкт - комплекс сприйняттів, а суб'єкт - процес сприйняття. Різниця між цими різними групами сприйняттів лише в їхніх комбінаціях, але не в походженні.

Джерелом знань є переживання людини, які підрозділяються їм на враження й подання (або ідеї). З погляду Юма, різниця між враженнями й поданнями (ідеями) не в тім, що одні (відчуття) відбивають реально існуючі предмети, а інші (подання) - спогаду про їх, а тільки в їхній силі й виразності. Він писав, що «існує різниця між болем від надмірного жару й... поновленням цього враження в пам'яті... яке ніколи не може досягти сили й жвавості первинного почуття». Отже, Юм змінив традиційне використання терміна «ідея» для позначення всіх станів людського розуму, і зберіг за ним значення тільки слабких образів у міркуванні. Тим самим він розходження між враженнями й ідеями ототожнює з розходженнями між відчуванням і мисленням. А це значить, що Юм прагне пояснити походження мислення з почуттів.

Далее, всі враження й ідеї однаково діляться на прості й складні. Прості враження й ідеї – ті, які не допускають у собі поділу, складні мають різні частини. І Юм виявляє між ідеями й враженнями наступне співвідношення. Кожному простому враженню відповідає проста ідея. Але між складними враженнями й ідеями такого співвідношення немає. Наприклад, ми можемо утворити складну ідею міста, про яке ніколи не одержували ніяких вражень. Якщо прості враження й ідеї завжди зв'язані один з одним, виходить, одні з них причини, а інших - наслідку. Порядок першої появи вражень й ідей показує, що прості враження завжди передують ідеям. Наприклад, нікому не можна пояснити, що таке жовтогарячі кольори. І щоб його пізнати, потрібно викликати враження безпосереднім пред'явленням цих кольорів.

Звідси висновок – прості ідеї – це копії (образи) простих вражень. Причому ідеї – це саме ослаблені копії вражень. Але враження (як прості, так і складні) діляться ще на два роди: враження відчуття й враження рефлексії. Враження відчуття виникають у душі завдяки діяльності органів почуттів. Однак причини їх невідомі. Враження рефлексії самим явно походять від наших ідей. Коли розум знімає копії із вражень відчуттів, тобто утворить ідеї, то вони впливають на душу й роблять нові враження - бажання, відразу, надію, страх і т.д., які Юм і називає враженнями рефлексії.

Щоб пояснити природу й принципи людського духу в цілому, треба спочатку, на думку Юма докладно досліджувати ідеї.

Дослідження ідей Юм починає з порівняння ідей пам'яті й уяви. Властиво уява і є здатність нашого розуму утворювати слабкі копії із вражень відчуття, тобто ідеї. Ця здатність розуму називається пам'яттю. Далі Юм розглядає проблему утворення складних ідей.

Уява в стані комбінувати прості ідеї як завгодно. Але якби їм не керували деякі загальні принципи з'єднання ідей, то ми не спостерігали б у нашій свідомості регулярна поява тих самих складних ідей. Але вони з'являються. Виходить, існують і загальні принципи з'єднання простих ідей у складні. Властивість ідей з'єднуватися один з одним відповідно до деяких принципів Юм називає асоціацією ідей. Він виділяв асоціації по подібності, контрасту (про що писав і Беркли), суміжності в просторі й часі, а також за законом причинного зв'язку. Закон подібності – чим більше подібні ідеї між собою, тим з більшою ймовірністю між ними утвориться асоціативний зв'язок. Закон суміжності – чим більше близькі ідеї в просторі й часі, тим з більшою ймовірністю між ними утвориться асоціативний зв'язок. Але більш докладно він вивчав асоціації за законом причинного зв'язку.

Він доводив, що на основі одного сприйняття, без досвіду, неможливо скласти картини миру й тим більше діяти в ньому. Так, спостерігаючи за поточною водою, можна сказати про її кольори або швидкість плину, але не можна припустити, що в ній можна потонути або що по ній можна сплавляти колоди. Жоден об'єкт не проявляє при почуттєвому сприйнятті ні причин, його що породили, ні дій, які він може зробити. Тільки досвід розкриває ці зв'язки, і людина, привыкнув спостерігати за явищами, що відбуваються в певній послідовності, починає думати, що одне явище служить причиною іншого. Але будь-який досвід людини обмежений, тому те, що здається йому причинно-наслідковим зв'язком, може бути зв'язком випадкової. Наше передбачення, що ґрунтується на звичці й досвіді, може бути лише ймовірним, але не щирим.

Заперечуючи достовірний зв'язок між явищами, Юм дійшов висновку, що джерело цього зв'язку не зовнішній мир, але сама людина, особливості його психіки, які трансформують власні звичні подання в не залежну від свідомості причинний зв'язок. На думку Юма, не причинний зв'язок лежить в основі асоціацій, а асоціація як універсальна властивість психіки лежить в основі створення причинного зв'язку, наших суджень. Так асоціація, як й у Локка, стає причиною оман, властивих мисленню людини. Однак у Юма ця омана не помилка, але закономірний результат розумового процесу, тому що інших знань у людини й бути не може.

Беркли і Юм, розробляючи закони асоціацій і зв'язуючи їх з особливостями психіки людини, все-таки розглядали ці закони як окремий випадок своєї концепції. Засновником же асоціативної психології, що проіснував як єдине властиво психологічний напрямок до початку XX в., по праву вважається Д. Гартли(1705-1757). Одержавши спочатку богословське, а потім медичне утворення, Гартли прагнув створити таку теорію, що не тільки пояснювала б душу людини, але й дозволяла б управляти його поводженням. Як такий універсальний механізм психічного життя він і вибрав асоціації. В основу своєї теорії Гартли поклав ідею Локка про досвідчений характер знання, а також принципи механіки Ньютона. Взагалі розуміння людського організму, принципів його роботи, у тому числі й роботи нервової системи за аналогією із законами механіки, відкритими в той час, було характерною прикметою психології XVIII в. Не уник цієї помилки й Гартли, що прагнув пояснити поводження людини виходячи з фізичних принципів.

Учение про асоціації Гартли, викладене їм у його книзі «Міркування про людину, його будові, його боргу й сподіваннях» (1749), базується на навчанні про вібрації, тому що він уважав, що вібрація зовнішнього ефіру викликає відповідну вібрацію органів почуттів, м'язів і мозку. Проаналізувавши структуру психіки людини, Гартли виділив у ній два кола - великий і малий. Велике коло проходить від органів почуттів через мозок до м'язів, тобто є фактично рефлекторною дугою, що визначає поводження людини. Таким чином, Гартли, по суті, створив свою, другу після Декарта в психології, теорію рефлексу, що пояснювала за допомогою законів механіки активність людини. На думку Гартли, зовнішні впливи, викликаючи вібрацію органів почуттів, запускають рефлекс. Вібрація органів почуттів приводить до вібрації відповідних частин мозку, а ця вібрація, у свою чергу, викликає роботу певних м'язів, стимулюючи їхнє скорочення й рух тіла.

Якщо велике коло регулює поводження, то мале коло вібрації, розташований у білій речовині мозку, є основою психічного життя, процесів пізнання й навчання. Гартли вважав, що вібрація ділянок мозку у великому колі викликає відповідну вібрацію в білій речовині мозку. Зникаючи у великому колі, ця вібрація залишає сліди в малому колі. Ці сліди, на його думку, є основою пам'яті людини. Вони можуть бути більш-менш сильними залежно від сили й значимості того явища, що залишило цей слід. Велике значення мала ідея Гартли про те, що від сили цих слідів залежить ступінь їхньої усвідомленості людиною, причому слабкі сліди, підкреслював він, взагалі не усвідомлюються. Таким чином, він розширив сферу щиросердечного життя, включивши в неї не тільки свідомість, але й несвідомі процеси, і створив першу матеріалістичну теорію несвідомого. Майже через сто років ідеї Гартли про силу слідів й її зв'язку з можливістю їхнього усвідомлення розробив відомий психолог Гербарт у своїй знаменитій теорії про динамік подань.

Досліджуючи психіку, Гартли прийшов до висновку про те, що вона складається з декількох основних елементів - відчуттів, які є вібрацією органів почуттів, подань (вібрацією слідів у білій речовині під час відсутності реального об'єкта) і почуттів, що відбивають силу вібрації. Говорячи про розвиток психічних процесів, він виходив з ідеї про те, що в їхній основі лежать різні асоціації. При цьому асоціації вторинні й відбивають реальний зв'язок між двома вогнищами вібрацій у малому колі. У такий спосіб Гартли пояснював формування самих складних психічних процесів, у тому числі мислення й волі. Він уважав, що в основі мислення лежить асоціація образів предметів зі словом (зводячи мислення до процесу утворення понять), а в основі волі - асоціація слова й рухи.

Виходячи з ідеї про прижиттєве формування психіки, Гартли думав, що можливості виховання, впливу на процес психічного розвитку дитини воістину безмежні. Його майбутнє визначається матеріалом для асоціацій, що йому поставляють навколишні, тому тільки від дорослих залежить, яким виросте дитина, як він буде мислити й надходити. Гартли -один з перших психологів, що заговорили про необхідність для педагогів використати знання про закони психічного життя у своїх навчальних методах. При цьому він доводив, що рефлекс, підкріплений позитивним почуттям, більше стійкий, а негативне почуття, що виникає при певному рефлексі, допомагає його забуванню. Тому можливо формування соціально прийнятих форм поводження, формування ідеальної моральної людини, необхідно тільки вчасно підкріплювати потрібні рефлекси або знищувати шкідливі. Таким чином, теорія ідеальної людини вперше виникла ще в XVIII в. і була зв'язана насамперед з механістичним розумінням його психічного життя.

Погляди Гартли вплинули на розвиток психології, досить сказати, що теорія ассоцианизма проіснувала майже два сторіччя й, хоча неодноразово зазнавала критики, основні її постулати, закладені Гартли, стали основою подальшого розвитку психології. Не менше значення мали й висловлені їм здогаду про рефлекторну природу поводження, а його погляди на можливості виховання й необхідність управляти цим процесом дуже співзвучні підходам рефлексологів і бихевиористов, розроблювальним уже в XX в.

Аналіз розвитку психології протягом XVIII в. показує, що в цей період почався процес її формування як самостійної науки, що має свій предмет, окремий від предмета філософії, свої термінологічний апарат і метод дослідження. Фактично з виникнення ассоцианизма, тобто теорії Гартли, можна вже говорити про існування самостійної психології, що доводиться й появою робіт, присвячених чисто психологічній проблематиці, і аналізом її місця в системі наук (наприклад, у роботах Канта) і початком читання курсу психології в навчальних закладах. Тому якщо експериментальну психологію по праву зв'язують із ім'ям В. Вундта, та поява психології як самостійної області наукового дослідження можна відраховувати від робіт Д. Гартли.

Необходжено відзначити й те, що в XVIII в. продовжує розвиватися своєрідність у підходах до психологічної проблематики в різних наукових школах (англійської, німецької, французької) при збереженні єдності предмета психології. Можливо, що усвідомлення цих відмінностей, так само як і розвиток цивільного суспільства, соціальні зміни, які відбувалися в цей період, привели до появи принципово нових поглядів на фактори, що визначають психіку, серед яких все більше місце починають займати культура, соціальна й природне середовище.

Однак ці нові підходи поки ще не займали провідного місця в психології, і теорію ассоцианизма Гартли будував на основі принципів механіки. Тому з розвитком науки, появою нових даних у фізику, біології, фізіології багато положень Гартли стали стрімко застарівати. Це привело до їхнього перегляду, новому трактуванню законів асоціацій. У такому виді й стала теорія ассоцианизма в класичних роботах Д. Милля, Т. Брауна й інших учених першої третини XIX в.