Арабська психологія

ПЛАН.

ТЕМА: ПСИХОЛОГІЧНІ ТЕОРІЇ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ Й ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ.

ЛЕКЦІЯ 3.

(4 години)

1. Загальна характеристика психології в епоху відродження.

2. Розвиток європейської психології в 4 - 11 століттях.

3. Арабська психологія.

4. Психологія в пізнє Середньовіччя (12 - 15 століття).

5. Розвиток психології в епоху Відродження.

Епоха Середньовіччя, що тривала майже десять століть, не має в історії досить чіткої періодизації. Початком цієї епохи вважають падіння Римської імперії, тобто V століття. Вибір V століття обумовлений ще й тим, що в цей період нова світова християнська релігія остаточно затвердилася в Європі.

Закінчення середньовічного періоду зв'язують, як правило, з XV століттям, згодом відродження мистецтва, світської науки, відкриттям Америки. Однієї з найважливіших характеристик середньовічної науки, зокрема психології, був її тісний зв'язок з релігією. Точніше кажучи, небогословської, внецерковной науки в той час у Європі не існувало. Її важливою особливістю в цей період була поява сакральності, від якого психологія позбувалася при переході від міфології до наукового знання в VII-VI вв. до н.е. Залежність від релігії знову порушила питання про зв'язок і взаємовплив знання й віри, що і став найважливішим для вчених протягом усього цього періоду.

Початок нового етапу в розвитку психології було пов'язане з фактичною зміною її предмета, тому що офіційною наукою про душ стало богослов'я. Тому психологія повинна була або повністю поступитися богослов'ю дослідження психіки, або знайти собі деяку нішу для дослідження. Саме у зв'язку з пошуками можливості для вивчення єдиного предмета в різних його аспектах відбувалися основні зміни у взаєминах богослов'я й психології.

З появою християнства йому було необхідно довести свою унікальність і відтіснити інші релігії, не сумісні з ним. Із цим зв'язана й нетерпимість до грецької міфології, так само як і до психологічних і філософських концепцій, які були тісно пов'язані з язичеською релігією й міфами. Тому більшість відомих психологічних шкіл (Ликей, Академія, Сад Эпикура й ін.) були закриті до VI в., а вчені, що зберігали знання про античну науку, переїхали в Малу Азію, відкривши там у грецьких колоніях нові школи. Іслам, розповсюджений на Сході, не був настільки нетерпимий до инаковерию, як християнство в III-VI вв., а тому психологічні школи там вільно розвивалися. Пізніше, до IX-Х вв., коли гоніння на античну науку, особливо на теорії Платона й Аристотеля, закінчилося, багато концепцій повернулися в Європу, деякі вже у зворотному перекладі з арабського.

Ще однією причиною антагонізму між психологією й богослов'ям була несумісність знання й віри, що не терпіла ніякого інакомислення, ніякого сумніву у своїх догматах. Церква в той час суворо засуджувала не тільки усомнившихся в її істинах, але навіть тих, хто намагався їх довести, уважаючи, що прагнення до доказу йде від недоліку віри.

Однак після зміцнення панування християнської церкви, до V-VI вв., з'явилася необхідність внести доповнення, роз'яснення або трансформувати деякі положення християнства. Потрібно було й канонізувати постулати, що випливають із нових реалій, для того щоб запобігти поширенню єресі, що несе церкви розкол. Так виник новий етап - патристика, тобто навчання батьків церкви, у якому богослов'я починає звертатися до знань, накопиченим в античності.

Із цього часу й майже до XII-XIII вв. взаємини церкви й науки знову змінюються, причому церква стає одним з головних хоронителів і розповсюджувачів знань.

Для розуміння ролі церкви в цей період необхідно пам'ятати й історичне положення в Європі того часу. Постійні війни унеможливлювали створення держав у власному змісті цього слова, не було ще й сильної світської влади взагалі. До кінця VI в. зникли залишки римської цивілізації, при якій всі заможні члени суспільства вміли читати й писати, існували світські навчальні заклади, а вчені зверталися до всіх членів громади.

Наступні три століття (приблизно до X в.) історики часто й справедливо називають роками мороку, маючи на увазі, що відсутність стабільності, державної влади, постійні набіги, епідемії робили життя людей, як королів і лицарів, так і простих селян і воїнів, важких, повної негод і небезпек. Фактично єдиним вогнищем стабільності, культури, надії на краще майбутнє в той час була церква, вона ж поєднувала в єдине ціле розрізнені й ворогуючі між собою племена. У цей період і зародилося протистояння церковної й світської влади, що було характерно для Середньовіччя.

Монастирі ставали оплотом науки, у них зберігали книги й навчали грамоті. Взагалі єдиними грамотними людьми, як правило, були ченці, а світські люди, феодали, навіть вища знать, часто не вміли писати й уважати. У монастирях зберігалися не тільки церковні, але й світські книги, у тому числі копії із книг античних психологів. Ці роботи вивчалися й розвивалися в працях церковних учених, що звичайно працювали при монастирях. Важливим було й те, що в цей суворий час монастирі давали захист, охороняли від голоду й багатьох хвороб, від військових грабежів. Незважаючи на протидію імператорів, влада пап залишалася досить міцної, щоб протидіяти будь-яким спробам похитнути авторитет церкви. Цьому сприяло й те, що, незважаючи на залишки язичеських вірувань, більшість світських володарів також були глибоко віруючими людьми.

Таке положення проіснувало кілька століть, але вже до XII-XIII вв. воно початок змінюватися. Зі зміцненням держав, розвитком міст і ремесел морок почав розсіюватися, у людей з'явилася надія на гідне життя в сьогоденні, а не тільки потойбічному світі. Однак для взаємин науки й релігії цей поворот виявився не настільки сприятливим, тому що духівництво перестало бути єдиним оплотом культури.

У цей час стали з'являтися перші світські університети. Відкривалися й світські школи, тобто грамотними вже були не тільки ченці, але й аристократія, купці й ремісники. Посилення міст із їхнім самоврядуванням, для якого необхідно висока майстерність і виконання цехових правил, вимагало й нової культури, нової самосвідомості людини. З'явилася й сильна світська влада, що підкорила собі церковну.

Саме в цей час і зародилася схоластика, що у цей момент була досить прогресивним явищем, тому що припускала не тільки пасивне засвоєння старого, але й активне роз'яснення й модифікацію готового знання, розвивала вміння логічно мислити, приводити систему доказів і будувати свою мову. Однак згодом схоластика початку гальмувати розвиток нових знань, придбала догматичний характер і перетворилася в набір силогізмів, які не дозволяли спростувати старі, неправильній або невірні в новій ситуації положення. Точно так само й церква, що була в VI-Х вв. багато в чому охоронницею знань, ставала гальмом на шляху розвитку науки. У прагненні зберегти за собою пріоритетні позиції церква перешкоджала розвитку нових концепцій, які суперечили її численним догмам, причому згодом цих протиріч ставало усе більше, а неприйняття зростало. Саме в пізнє Середньовіччя здобувала все більше значення інквізиція, що намагалася відстояти колишні позиції церкви у владі й науці.

Після початкового етапу розвитку психологія початку прагнути до того, щоб знайти своє місце в дослідженні душі, визначити те коло питань, що може бути їй відданий богослов'ям. Природно, що це привело частково до перегляду предмета психології - у змісті душі була виділена особлива категорія, що підлягає науковому дослідженню. Необхідність виділитися з богослов'я привела до появи теорії двох істин, що затверджувала, що істина знання й істина віри не збігаються між собою й не суперечать один одному, як дві паралельні прямі. Ця теорія була сформульована в IX-Х вв. арабським ученим Ибн Синой й одержала широке поширення в Європі.

Трохи пізніше, в XII-XIII вв., у психології виник напрямок, що одержала назва деїзм, що затверджувало, що існують дві душі - духовна (її вивчає богослов'я) і тілесна, котру вивчає психологія. Таким чином, з'явився предмет для наукового вивчення.

Розширення прав науки привело до того, що до XIII в. теорія двох істин, трохи перефразована в томізмі - теорії, розробленої відомим богословом Фомою Аквінським, - була покликана вже захистити віру від наукових доказів. Намагаючись примирити науку й віру, Фома Аквінський писав про те, що вони мають дійсно, дві різні істини, але в тому випадку, якщо істина науки суперечить істині віри, наука повинна їй поступитися.

У той же час поряд із продовженням дослідження традиційних для античної науки питань психологія Середньовіччя займається й новими проблемами. Насамперед до них ставиться вивчення взаємозв'язку психічних і соматических хвороб, що проводилося відомим арабським психологом і лікарем Ибн Синой. Ці роботи заклали основи сучасної психофізіології, уперше розкрили природу стресів й їхній вплив на стан психіки.

У церковній психології також проводилися важливі дослідження, спрямовані на вивчення способів маніпуляції великою масою людей, прийомів зниження психічної напруги.

Такі способи були знайдені в самій церковній культурі. Це були насамперед обряди сповіді й покаяння; вони давали людям упевненість можливості очищення, зняття провини за свої вчинки, за порушення правил, неминучі в реальному житті, у можливе прощення й спокути тих помилок, які були ними зроблені. Таким чином, невдоволення собою не накопичувалося, знімалася напруженість від усвідомлення своїх гріхів, що сприяло вкоріненню й із собою, і з іншими, запобігало зниження самооцінки. Терапевтичний ефект цих обрядів був тісно пов'язаний із глибокою вірою, надією на загробне воздаяние, які служили в цьому випадку основою для катарсису.

У цей період тривало й розвиток ораторського мистецтва, спрямованого на керування почуттями слухачів, зараження
їх певним емоційним станом. Якщо в античності
ці прийоми ґрунтувалися головним чином на мові, то в Середньовіччя використалися й невербальні засоби (жести, паузи, інтонації й т.д.), що було серйозним придбанням психології того часу.

Необхідно згадати ще про один спосіб керування поводженням людей, зниження їхньої емоційної напруженості - це проведення карнавалів. Ці свята давали можливість вийти за межі твердих норм, хоч на час змінити свій статус, забути про тверді, регламентовані обов'язки й норми поводження, відкривали простір для катарсического очищення в карнавальній діяльності. Важливо, що порушення заборон на карнавалі відбувалося в ролі, під маскою тобто в личині іншої людини. Тому порушення правил не викликало тривоги й усвідомлення своєї гріховності, воно приписувалося іншій особі.

ДО XIV-XV вв. усталилося положення світської, незалежної від богослов'я психології, з'являлося усе більше вчених, що зверталися до психологічної проблематики. Однак у світській психології на перший план виходили не питання етики, вольового поводження й свободи особи (які ще довгий час залишалися проблемами богослов'я), а дослідження пізнавального розвитку, мови й здатностей. Так поступово психологія ставала наукою про свідомість і про ті процеси пізнання навколишнього, які є переважним змістом свідомості.

Теорія римського вченого Августина Аврелія(354-430), що ввійшов в історію науки під ім'ям Августина Блаженного, ознаменувала перехід від античної традиції до середньовічного християнського світогляду.

Уважаючи душу знаряддям, що править тілом, він затверджував, що її основу утворить воля, а не розум. Тим самим він став основоположником навчання, названого згодом волюнтаризмом (від лат. voluntas - воля). Індивідуальна воля, відповідно до Августина, залежить від божественної й діє у двох напрямках: управляє рухом душі й обертає її до себе самої. Всі зміни, що відбуваються з тілом, стають психічними завдяки вольовій активності суб'єкта. Так, з відбитків, які зберігають органи почуттів, воля створює спогад. Все знання закладене в душі, що живе й рухається в Богу. Воно не здобувається, а витягається з душі знов-таки завдяки спрямованості волі. Підставою істинності цього знання служить внутрішній досвід: душу повертається до себе, щоб осягти із граничною вірогідністю власну діяльність й її незримі продукти. Виходить, міра істини - у нашій самосвідомості. Як би не був сильно сумнів, не доводиться сумніватися в тім, що ми живемо, рухаємося, існуємо, маємо судження, сумніваємося. Таким чином, що навіть сумнівається має істину, у якій він не сумнівається, і для її знаходження немає необхідності виходити за межі душі.

Августин зосередився на питанні про пізнаванність суб'єктом власних психічних актів і станів, відмінному від сприйняття предметів за допомогою зовнішніх органів почуттів, зупинивши увагу на проблемі самосвідомості. У той же час він увів поняття про вроджену активність душі як основі розвитку душі. Саме активність, направляючи й трансформуючи пізнання й поводження людини, є основою його волі. Надалі ця ідея Августина реалізувалася в концепції саморозвитку психіки, у якій затверджувалося, що генезис психіки не залежить від зовнішнього впливу й направляється власною, уродженою активністю, спрямованої на розвиток. Важливим моментом у роботах ученого був і різкий осуд насильства над дитиною, прагнення дорослих жорстко управляти його поводженням і направляти його інтереси. Августин затверджував, що вольова активність направляється тільки Богом, причому це керування виробляється за допомогою самосвідомості, тобто усвідомлення людиною своїх можливостей і прагнень.

Такий шлях саморозвитку був описаний Августином у його «Сповіді», повної глибоких міркувань про відношення особистості до інших людей. Ця робота стала дороговказною ниткою для інтроспективної психології наступних століть, тому що в ній уперше говорилося про пізнавальну активність душі, незалежної від тіла, але, що використає його в якості знаряддя, і доводилася непогрішність внутрішнього досвіду. Показавши колізії становлення особистості, Августин у цій роботі створив у європейській культурі традицію «сповідей» як творів, що відтворять процес осмислення індивідом свого життя й прагнення до самовдосконалення.

Значний вплив на розвиток науки того часу зробив і відомий французький учений Пьер Абеляр (1079-1142). Він учився й викладав у Паризькому університеті, а згодом у силу особистих причин став абатом великого монастиря, з'єднавши, у такий спосіб у своїй теорії концептуалізму досягнення й обмеженість як світської, так і релігійної думки свого часу.

У теорії концептуалізму Абеляр повернувся до забутого в той час ідеї про значення слова, указавши, що в слові необхідно розрізняти його фізичну сутність (звук) і значення, що, на відміну від звуку, не пропадає, не є подувом, але зберігається в думках людей. Інтерес представляє й концепція розвитку моральності й самопізнання людини, у якій Абеляр доводив, що критерій моральності - це згода із власною совістю. Виходить, цей критерій суб'єктивний, а тому зовнішньої оцінки дій людини бути не може, у всякому разі, вона не важливіше, ніж
його оцінка самого себе. У цих питаннях позиція Абеляра подібна
з поглядами Эпикура й Лукреция, які також відстоювали
суб'єктивний, особистісний критерій моральності. Розходження в
їхніх позиціях у тім, що Абеляр, відповідно до поглядів того часу
вважав совість божественним дарунком, а її зміст несуттєво відрізняється від біблійних заповідей.

З VIII по XII в. велика кількість психологічних досліджень проводилося на Сході, куди перемістилися основні психологічні й філософські школи із Греції й Рима. Важливе значення мав наступний факт: арабські вчені наполягали на тому, що вивчення психіки повинне ґрунтуватися не тільки на філософських концепціях про душ, але й на даних природничих наук, насамперед медицини.

У той час у халіфаті, що поширився від Середньої
Азії до Іспанії, були дозволені не тільки відмінні від ісламу
релігійно-філософські погляди, не заборонялося й проведення
природничо-наукових досліджень, у тому числі вивчення роботи
органів почуттів і мозку.

Так, відомий учений того часу Ибн аль-Хайсам (965-1039) зробив ряд важливих відкриттів в області психофізіології сприйняття. Його природничо-науковий підхід до органів сприйняття (насамперед до зорової системи) визначався першої в історії психологічної думки спробою трактувати їхньої функції, виходячи із законів оптики. Ибн аль-хайсам експериментально вивчив такі важливі явища, як бінокулярний зір, змішання квітів і спостережувані при цьому ефекти, явище контрасту й ін. Він переконливо доводив, що для повноцінного сприйняття об'єктів необхідний рух око - переміщення зорових осей. Завдяки цьому організм автоматично робить операції, які представляють свого роду судження про місцезнаходження сприйманих речей, їхньої віддаленості від людини, їхньому співвідношенні між собою. У тому випадку, якщо вплив предметів був короткочасним, око встигає правильно сприйняти тільки вже знайомі людині об'єкти, що залишили сліди в нервовій системі. Якщо ж сліди колишніх вражень ще не нагромадилися, то законів оптики недостатньо для того, щоб пояснити, як виникають враження про навколишній світ. Ці закони варто об'єднати із законами, по яких працює нервова система.

Велике значення для психології мали й роботи іншого видатного арабського мислителя - Ибн Сины (латинізоване ім'я - Авиценна, 980-1037), що був одним з найвидатніших лікарів в історії медицини.

Його навчання зложилося в епоху соціально-економічного розквіту Халіфату, величезної імперії від Індії до Піренеїв, що утворилася в результаті арабських завоювань. Культура цієї держави всотала досягнення багатьох його народів, що населяли, а також еллінів, індусів, китайців.

Ибн Сина був енциклопедистом, його творчість не обмежувалася медициною й психологією, але найбільших досягнень він досяг саме в цих областях.

У своїх філософських працях Ибн Сина розробив так називану теорію двох істин, що мала величезне значення для розвитку не тільки психології, але й інших наук у середньовічний період. У психології ця теорія допомагала вивести предмет її вивчення із загального предмета богослов'я. Таким чином, перед психологією відкривалося поле власних досліджень, незалежних від релігійних постулатів і схоластичних силогізмів. У теорії двох істин доводилося, що існують дві незалежні, як паралельні прямі, істини - віра й знання. Тому істина знання, не входячи в зіткнення й протиріччя з релігією, має право на власну область досліджень і на власні методи вивчення людини. Відповідно складалося два навчання про душ - релігійно-філософське й природничо-наукове.

Вивчаючи процес пізнання, Ибн-Сина підкреслював, що в кожній речі є загальне, котре ріднить неї з іншими предметами даного класу, а також відмінне від інших, одиничне - те, що характеризує саме цю річ. Такі різні властивості є у всіх навколишніх предметах, у тому числі й у людині, і вони є предметом дослідження різних наук. Виходячи із цього, учений і доводив, що медицина й психологія мають особливий предмет. Філософія досліджує суще, множинне в кожній речі, у те час як медицина й психологія вивчають конкретне, одиничне.

Узагальнене знання, накопичене віковим досвідом вивчення поводження живих істот й їхніх проявів, з якими має справа практична медицина, було викладено в трактаті Ибн Сины «Канон лікарської науки». Цей трактат протягом декількох сторіч був популярний не тільки на Сході, але й у країнах Західної Європи (починаючи з XII в., коли він був переведений на латинську мову). У Європі цей трактат затьмарив праці великих лікарів стародавності Гіппократа й Галена. Уже одне це говорить про те, що Ибн Сина не обмежився поданнями про функції організму, які нагромадила колишня наука, а збагатив своє навчання новими відомостями й узагальненнями. Варто мати на увазі, що під медициною тоді розумілася не вузькоспеціальна область лікування. Вона охоплювала пояснення, які надалі сталі відносити до таких дисциплін, як хімія, ботаніка, астрономія, географія й ін. И звичайно, всі ці дисципліни містили емпіричні знання, уміло узагальнені Ибн Синой в «психологічну картину людини».

Положення Ибн Сины про залежності психічних явищ від фізіологічних стосувалося чутливості організму, його здатності реагувати на зовнішні роздратування, а також його емоційних станів. Пізнання функцій душі було спрямовано на пізнання матеріального, органічного тіла, доступного почуттєвому спостереженню, впливу лікарських і хірургічних засобів і т.д. Ибн Сина не обмежувався опорою на факти, почерпнуті із практичного вивчення найпростіших реакцій організму. Він учив, що, використовуючи ці факти, можна пояснити й таке складне явище в психічному житті, як уява, коли людин відтворить і навіть змінює у своїй душі сприйняті колись образи речей.

У всіх випадках Ибн Сина апелював до свого лікарського досвіду. Він був одним з перших дослідників в області вікової психофізіології, вивчав зв'язок між фізичним розвитком організму і його психологічних особливостей у різні вікові періоди. При цьому важливе значення він надавав вихованню: саме за допомогою виховання, учив він, здійснюється вплив психіки на організм, так що вона, будучи активною силою, здатнні фізіологічні властивості цього організму змінювати в певному напрямку. Особливе місце приділялося почуттям, афектам, які випробовує дитина в різні вікові періоди. Афекти ж виникають звичайно при спілкуванні з родителями, при їхньому впливі на дитину. Відповідно, викликаючи в дитини ті або інші афекти, дорослі формують його натуру, його організм, всю систему його психофізіологічних функцій. Не можна не звернути увагу на те, що за всіма цими положеннями схована загальна думка про здатності регулювати внутрішні психічні стани людини шляхом впливу на його зовнішнє поводження. Ідея взаємозв'язку психічного (як залежного від цього поводження) і фізіологічного розроблялася Ибн Синой, виходячи із принесшего йому світову славу медичного досвіду. Збереглися відомості, що іноді він виступав як чудовий психотерапевт, зокрема вилікував юнака, що гинув від виснаження через небажання приймати їжу. При лікуванні використався прийом, що у сучасній науці називається асоціативним експериментом. Позміні пульсу юнака Ибн Сина, називаючи різні об'єкти, установив, які саме із цих об'єктів викликають у нього афект, що перешкоджає прийому їжі.

Авиценна побачив хворого - худого блідого юнака, що лежить на ліжку. Юнак не відповів на питання про його здоров'я, і його родичі сказали, що він не вимовив за останнім часом ні слова. Авиценна досліджував пульс і довго тримав його руку. Нарешті він задумливо підняв голову й сказав: «Цей юнак має потребу в особливому лікуванні. Для проведення його мені потрібний хто-небудь, добре знаюче це місто, що знає всі його вулиці й провулки, всі будинку й всіх людей, що живуть у ньому. Всі були здивовані й запитували: «Що загального має лікування хворого із провулками нашого міста?». Але не дивлячись на свої сумніви, вони корилися бажанню Авиценны й послали за людиною, що, як було відомо, знав місто як свої п'ять пальців. Авиценна сказав йому: «Назви всі райони міста», а сам у цей час знову став досліджувати пульс пацієнта. Коли був згаданий один із кварталів міста, Авиценна відчув, що пульс почастішав. Тоді він попросив назвати всі вулиці в цьому кварталі, поки пульс хворого знову не прискорився при проголошенні певної назви. Тепер Авиценна попросив назвати провулки, що впадають у цю вулицю. Знавець називав їх один за іншим, поки раптом назва маленького маловідомого провулка не викликало значного прискорення пульсу у хворого. Задоволений цим, Авиценна велів: «Приведіть мені людини, що може назвати всього будинку в цьому провулку й людей, що живуть у них». Коли такої людини привели, Авиценна змусив називати його всього будинку, і частота пульсу хворого показала, який з них шукав Авиценна. Коли людина перейшла до называнию живучих у цьому будинку людей, він згадав ім'я однієї молодої жінки. Негайно пульс хворого почав колотитися. Спостережливий Авиценна прокоментував: «Дуже добре. Все ясно. Мені тепер відома хвороба юнака, і лікування йому потрібно дуже просте». Він устав і сказав людям, які дивилися на нього в здивуванні: «Цей юнак страждає від хвороби любові. Це корінь його фізичної недуги. Він закоханий у дівчину, чиє ім'я ви тільки що почули. Ідіть, знайдіть ту дівчину й доможіться, щоб вона стала його нареченою». Пацієнт, що слухав слова Авиценны з більшою увагою й порушенням, почервонів від зніяковілості й заворушився під ковдрою. Правитель оголосив дівчину нареченою племінника, і юнак видужав протягом години».

Ибн Сино також приписують постановку досвіду, що передбачив вивчення явища, названого експериментальним неврозом. Двом баранам давали однакову їжу. Але один харчувався в нормальних умовах, тоді як біля другого стояв на прив'язі вовк. Страх впливав на харчове поводження цього барана. Він хоча і їв, але швидко худнув і загинув. Невідомо, яке пояснення дав учений цьому досвіду, але його схема говорить про відкриття ролі сшибок, протилежних емоційних установок (потреба в їжі - з одного боку, страх - з іншої), у виникненні глибоких соматических зрушень. Сказане дає підставу бачити в Ибн Сины зачатки експериментальної психофізіології емоційних станів.

Інший відомий арабський мислитель - Ибн Рушд(латинізоване ім'я - Аверроэс, 1126-1198) жив в Іспанії, а потім у Марокко, де обіймав посаду судді й придворного лікаря. Його основні праці являли собою оригінальний коментар до творів Аристотеля. Цей коментар придбав значення самостійного навчання, що дуже вплинуло на західноєвропейську думку епохи Середньовіччя. Особливо відзначимо думку Ибн Рушда про те, що релігію можна розглядати як вірування, що містить в алегоричній формі філософську істину.

Ибн Рушд доводив, що, випливаючи Аристотелю, необхідно вивчати нерозривні зв'язки між функціями організму й тих відчуттів, почуттями, думками, які людина випробовує як процеси, властивій його душі. Будучи лікарем, Ибн Рушд ретельно вивчав пристрій людського тіла і його органів почуттів, показавши залежність сприйняття навколишнього світу від властивостей нервової системи.

Головний висновок Ибн Рушда полягав у тім, що разом з розпадом тіла індивідуальна душа людини теж знищується. Разом з тим арабський мислитель висунув незвичайне подання про те, що універсальний для всіх людей розум зберігається після розпаду тіла й це свідчить про богоподобии людини. Мир вічний і рухається за власними законами, які можна логічно пояснювати. Можливо й досвідчене дослідження природи речей, у тому числі душі людини, і кожний має здатності до такого пізнання. Не заперечуючи індивідуальних здатностей, що обмежують можливості кожної окремої людини, Ибн Рушд підкреслював, що можливості людини в пізнанні істини необмежені, і важливо тільки навчити людей правильно мислити, прищепити їм бажання міркувати. Загальна здатність до мислення, пізнанню миру і його законів, будучи вродженої, властива кожній людині. Таким чином, безсмертний розум відокремлювався від смертної душі. Це поділ розуму й душі було одним з найважливіших положень теорії Ибн Рушда й стало об'єктом критики з боку теологів.
Він також підкреслював, що здатність до мислення є
потенційною. Як сонце впливає на око, викликаючи в ньому
відчуття світла, так і загальний розум, уважав Ибн Рушд, впливаючи на наші потенційні здатності, викликає в нас думки. Для їхньої актуалізації, усвідомленню необхідні певні умови, зокрема пізнавальна мотивація, зовнішні враження, гарні вчителі.

Психологія в пізнє Середньовіччя (XII-XV століття)

Багато робіт арабських мислителів (особливо праці Рушда) уже до кінця XII в. були переведені на латинську мову, вплинувши на подальший розвиток європейської наукової думки. Важливим фактором виявився й церковний розкол произошедший у середині XI в. і разделивший церкву на Східну (Візантійську) православну й Західну (Римську) католицьку. Із цього часу психологічна наука Західної Європи протягом декількох століть розвивалася, мало контактуючи з наукою Східної Європи.

Найбільш значні психологічні дослідження в пізнє Середньовіччя пов'язані з іменами Ф.Аквінського, Р. Бэкона, Д. Худоби й У. Оккама.

Фома Аквінський (1226-1274) був, по суті, останнім богословом, що приділяв увагу й психолого-філософській проблематиці. У своїй системі, що одержала назва томізм, вона прагнув не тільки систематизувати накопичені в той час наукові знання, але й примирити богослов'я з наукою, у тому числі й з наукою античності, насамперед з теорією Аристотеля, послідовником якого він був.

Виходячи із цього, Ф. Аквінський переробив теорію двох істин
Ибн Сины; він уважав, що у випадку протиріч істина знання все-таки уступає вірі.

Доводячи необмежені можливості розуму в пізнанні миру, у тому числі й у розумінні самих складних його законів, божественного Логосу, Ф. Аквінський виступав проти тези Ибн Рушда про відділення душі від розуму. Він доводив, що мислення -це іманентна, головна властивість душі, без нього душа не існує, а тому неможливо говорити про смерті душі й безсмерті розуму. Таким чином, він відстоював ідею вічності душі, а також неможливість пояснити всі її закони без опори на теологію. Сточки зору Ф. Аквінського, душу людини не просто розумна, але свідома й цим відрізняється від несвідомої душі тварин. Усвідомленість характерна не тільки для розуму, але й для інших проявів людської душі, тобто ця загальна властивість душі людини. Тому після томізму в психології з'явилася нова характеристика духовної активності - свідомість, що протиставлялася несвідомим проявам щиросердечного життя інших живих істот і тілесної організації.

У навчанні про пізнання розрізняються людське «природне» пізнання – природний розум – і «надприродне», основа для релігійної віри, одкровення. Природне пізнання – це пізнання істини за допомогою почуттів й інтелекту. У ньому розрізняють два рівні. Перший рівень утворить пізнання через зовнішні й внутрішні пізнавальні органи. Зовнішні органи – це органи почуттів. Сприйняття починається впливом якої-небудь речі. Цей процес не можна вважати матеріальним (як думав Демокрит). Образи, сприймані почуттями – це безтілесні враження душі. У них відкриваються почуттєві властивості окремих речей. Внутрішні пізнавальні органи – це, по-перше, загальне почуття, тут відбувається угруповання вражень від зовнішніх почуттів; по-друге, уява -це склад, де зберігаються всі сприйняття; по-третє, пам'ять; по-четверте, орган судження, що впливає на почуттєві органи пізнання, добуваючи з подань незмінний зміст – сутність речей. Це переддень другого рівня пізнання – інтелектуального. Інтелект не є актом якого-небудь тілесного органа. Через інтелект пізнаємо сутності, які хоча й існують у матерії, але пізнаються не остільки, оскільки вони дані в матерії, а як абстраговані від матерії через інтелектуальне споглядання. Інтелект розширює людське пізнання, перевищує відчуття, оскільки може сприймати річ узагальнено. У самому інтелекті розрізняється ряд щаблів. На кожній з них відбувається все більше відволікання від матеріального об'єкта, поки, нарешті, не виявляється область таких сутностей, які існують без усякої матерії, іншими словами – бог. Бог є вища й кінцева мета пізнання: пізнається шляхом одкровення. Відстоювання абсолютної необхідності одкровення як основи релігійної віри й твердження переваги церковних авторитетів над розумом приводить до того, що розум виявляється на службі у віри.

Важливим моментом був і сенсуалізм, що Ф. Аквінський слідом за Аристотелем і на відміну від більшості психологів того часу розглядав як головний шлях пізнання. Він писав, що для відчуття необхідні тіло, органи сприйняття. Розум, хоча й не користується безпосередньо органами почуттів, не може нормально працювати без їхніх даних, без образів навколишнього. Тому тілесний розлад неминуче веде й до розладу розумовому. Ф. Аквінський підкреслював, що образи не створюються самим індивідом поза залежністю від навколишні. Вони пов'язані із зовнішнім миром, а усвідомлюються, актуалізуються в якості власних за допомогою спеціальної операції свідомості, що одержала назва інтенції - спрямованості свідомості й волі на який-небудь предмет. В XIX в. поняття інтенції, уведене томізмом, буде підхоплено феноменологією й стане основним у концепції Ф. Брентано.

Хоча концепція Ф.Аквінського й одержала широке поширення, однак до кінця XIII в. недоліки схоластики стали настільки очевидні, що все більше число вчених почали розглядати її (і богослов'я в цілому) як гальмо на шляху подальшого розвитку науки.

Роджер Бэкон (1214-1292) схоластичним методам протиставляв науки, які приносять людям безпосередню користь на відміну від марних міркувань. У своїх працях він підкреслював, що найнебезпечнішийо для людства не помилки, але неуцтво, що занурює мир у морок, прогнати який може тільки знання. Він ратував за розвиток об'єктивного знання, доводив, що досвід, експеримент і математика повинні бути покладені в основу всіх наук. Опираючись на погляди Аристотеля, Р. Бэкон доводив, що відчуття є провідним психічним процесом, матеріалом, з якого народжується знання, а тому чисто вербальні методи, схоластичні міркування не відповідають завданню розвитку інтелекту. Йому ж належить відома теза: «Знання - сила», що доводила безмежність здатностей і можливостей людського розуму.

Йому належать трохи «божевільних ідей», на основі яких у Новий час були зроблені винаходи, що вплинули на подальший розвиток європейської науки. Це ідея підводного човна, літального апарата, автомобіля. Незалежність суджень привели до того, що його посадили у в'язницю, а його роботи були спалені.

Подібні думки про необхідність переборювати помилкові поняття й учитися мислити розвивав і Дунс Худобу (1270-1308). Він також писав про те, що матеріальна основа психіки поєднує людей у загальну групу, тому що матерія і є те загальне, що існує в речах, у природі. Відмінності ж об'єктам надає форма; так, специфічна форма людського тіла виділяє його з навколишнього світу.

Звідси й пізнання повинне бути спрямоване на пізнання індивідуального, конкретного в кожній речі. Таке знання ґрунтується на почуттєвому досвіді, причому пізнавальний процес, підкреслював Д. Худобу, це процес активний. Душу, пізнаючи, не тільки визначається предметом, але й визначає його власною діяльністю. Розум, продовжуючи процес збагнення навколишнього, узагальнює ці дані й зв'язує їх у поняття. Учений доводив, що всі поняття душу черпає зі своєї активної взаємодії із зовнішнім миром, тому що, осягаючи буття предметів, ми осягаємо і їхню сутність. У той же час із цього випливало й те, що всі отличающиеся друг від друга предмети відрізняються й своєю сутністю. Таким чином, Д. Худоба ввела в психологію важливе положення про активний характер відчуттів й їхнього зв'язку з діяльністю. Зв'язав же принцип активності з істинністю й об'єктивністю пізнаваного й дав характеристику первинним і вторинним якостям предметів тільки Г.В.Лейбниц.

Однієї з останніх концепцій середньовічної психології була теорія У. Оккама (1285-1349), що продовжив вивчення співвідношення загального й частки в предметах. Розвиваючи ідеї номіналізму, У. Оккам затверджував, що в основі понять лежать знаки речей, тобто загальне - це знак багатьох об'єктів, у реальності його не існує. Поняття не довільно, воно розглядається їм як результат абстракції, причому ця логічна операція відбувається на підставі подібності між предметами. Оккам також писав про існування понять різного рівня - одні з них є знаками речей, а інші - знаками понять, тобто знаками знаків. Звідси й знання він ділив на наочне й відвернене.

У. Оккам відомий і свій афоризм, що одержав назву «бритва Оккама». Її зміст виражений у двох формулюваннях: «Те, що можна пояснити за допомогою меншого, не слід виражати за допомогою більшого» й «без необхідності не слід затверджувати багато чого». Із цих двох висловлень сучасники Оккама вивели третє, котре сам Оккам не вживав, але яке випливає із двох попередніх: «Сутностей не слід множити без необхідності». От це останнє означає спрощення ситуації, відомість складних питань до простих, багатьох припущень до основних, що існувало в традиції Аристотеля. Цей афоризм вплинув на розвиток логіки й використався в міркуваннях учених Середньовіччя й Нового часу, що доводили, що, виходячи із цього, душу як недовідна й сутність, що осягає не розумом, повинна бути виключена з наукового розгляду й віддана чистому богослов'ю.

Таким чином, знання про психіку й шляхи її вивчення збагатилися в Середні століття багатьма важливими даними, зокрема методами експериментального дослідження й регуляції емоційних станів, у тому числі й афективних реакціях. У той же час отримані результати вимагали осмислення в нових категоріях, без звертання до схоластичних проблем (зокрема, до проблеми универсалий) і до віри.