Психологічні концепції еллінізму.

Антична психологія в період еллінізму була орієнтована на дослідження більше локальних проблем, що часто мають не стільки загальнотеоретичне, скільки практичне значення. Однієї з найбільш важливих у цей час стає проблема розвитку моральності, формування морального поводження. Існувало кілька крапок зору на ці питання.

Школа кініків (циніків) виходила з того, що каждый людина самодостатня, тобто має все необхідне для духовного життя в собі самому. Однак, як підкреслював один з ведучих учених цієї школи Диоген Синопский (ок. 400 – 325 р. до н.е.), не кожна людина здатна зрозуміти себе, прийти до самого себе й задовольнятися тільки тим, що він має в собі самому. Люди звикли до допомоги суспільства, інших людей, до комфорту.

Тому єдиний шлях для морального самовдосконалення – це шлях до себе, шлях, що обмежує контакти й залежність від зовнішнього миру. Шлях морального розвитку й навчання кініків складався із трьох щаблів – аскезы, ападейкии й автаркії. Перший етап складався у відмові від комфорту й благ, які дає суспільство. Кініки, як правило, ходили в старому одязі, лахміттях у будь-яку погоду, навіть у дощ і холод не визнавали теплих речей, дуже мало й погано їли, не мали постійного житла, могли спати під відкритим небом, не митися. Вони заперечували всі досягнення культури. Таким чином, з їхнього погляду, переборювалася залежність від суспільства, що в обмін на комфорт жадало від людини відходу від себе. На наступному щаблі людині вселяли думка про необхідність ігнорувати знання, накопичені суспільством; при цьому затверджувалося, що неграмотність теж може бути достоїнством. На третьому щаблі незалежності людини привчали не звертати увагу на суспільну думку, на похвалу або осудження людей. Із цією метою була навіть придумана спеціальна вправа: учень повинен був просити милостиню в мармурової статуї, що неможливо розжалобити. При цьому успішним уважалося поводження, при якому учень продовжував свою мову, незважаючи на кам'яне, холодне мовчання статуї. Точно також учнів привчали не звертати увагу на глузування, образи й погрози, якими супроводжувалося їхню появу в містах у рваному й брудному одязі. Фактично кініки, прагнучи до незалежності, демонстрували не тільки самодостатність, скільки негативну реакцію, негативізм стосовно суспільства. Не досягалася найчастіше й та моральна мета, що вони ставили перед собою, - знаходження волі й спокою.

Природно, що таке розуміння етичних норм не могло одержати великого поширення. Сторінки багатьох книг того часу наповнені анекдотами про бродяче, блукацьке життя кініків й їхнє прагнення за допомогою різних зовнішніх прийомів залучити до себе суспільна увага. Більше розповсюдженим був підхід відомого грецького філософа й психолога Эпикура, що доводив, що не негативізм, але відчуження, відхід від суспільства є найбільше етично вірний шлях духовного саморозвитку й самовдосконалення.

У центрі наукових інтересів Эпикура (341 – 270 р. до н.е.) стояла проблема дослідження критеріїв морального й аморального, на основі яких можна оцінювати поводження людини. Велике значення для етичної концепції, що розвиває Эпикуром, мав приклад його власного життя, що він (як у свій час Сократ) прагнув вибудувати за законами, що розвивають у його теорії. Він народився й виріс на острові Самоз, де його батько був військовим поселенцем. Почавши займатися науками з 14-літнього віку, Эпикур в 18 років приїхав в Афіни, учився якийсь час в Академії, що очолював тоді учень Платона Ксенократ. Подорожі, викладацька робота в Малій Азії розширили його кругозір. Він познайомився із працями багатьох великих учених, однак, називаючи себе самоучкою, а не послідовником певної філософської школи, Эпикур підкреслював оригінальність своєї концепції, що істотно відрізнялася від теорії Демокрита, продовжувачем навчання якого він був. В 306 р. Эпикур остаточно переселився в Афіни, де купив будинок з більшим садом, у якому відкрив свою школу. Вона одержала назву «Сад Эпикура». За звичаєм того часу на її воротах був поміщений напис: «Мандрівник, тобі тут буде добре: тут задоволення - вище благо». Школа Эпикура відрізнялася від навчальних закладів Платона й Аристотеля нечисленністю й своєрідними відносинами між викладачами й учнями. Це були відносини друзів і соратників, згуртованих загальними ідеями, а не учнів і наставників. Недарма сам Эпикур уважав, що найвищим благом у житті є дружба й духовне спілкування.

Дослідивши різницю між душею тварини й людини, Эпикур виділив чотири частини душі, три з яких існують як у тварин, так й у людини. Це вогонь, що дає тепло, пневма, що забезпечує рух, і вітер, що дозволяє дихати. Четверта частина – «душу душі» є тільки в людини й пов'язана із чисто психічними, а не психофізіологічними реакціями душі – почуттями, мисленням, моральністю. Таким чином, Эпикур відповідно до завдань філософії свого часу модернізував навчання Демокрита, продемонструвавши, як з позиції атомістичної теорії можна проаналізувати якісні відмінності між психікою тварини й людини.

Погляди послідовника Эпикура римського вченого Лукреция Кара (1 в. до н.е.) доповнюють його концепцію. Лукреций Кар також говорив головним чином про функціональне розходження частин душі, підкреслюючи, що роль тієї частини душі, що є тільки в людини, полягає насамперед у мисленні, у тому числі виробленню моральних понять. У той же час Лукреций дав назву четвертої частини, «душі душі», назвавши її «дух». Із цього часу в психології з'явилися два терміни, що мають трохи різний зміст, - душу як символ психіки як такий і дух як символ вищих, ідеальних прагнень людини, у тому числі моральних, эстетических й етичних переживань і понять.

На відміну від Демокрита Эпикур по-новому інтерпретував роль відчуттів і мислення в процесах пізнання. У його теорії пізнання були присутні вже всі етапи переробки знань, про які говорили Платон й Аристотель: крім відчуття й мислення – ще пам'ять й уява. Однак він, розділяючи ідею Демокрита про «витікання – эйдолах», які спричиняються сприйняття предметів, рішуче відстоював думку про те, що саме відчуття і є основа всіх наших знань, у тому числі й самих абстрактних. Таким чином, можна сказати, що в теорії пізнання Эпикур був першим в античній психології послідовним сенсуалістом.

Эпикур уважав, що єдиним джерелом добра й зла є сама людина, воно ж і головний суддя власних учинків. Таким чином, джерело активності, так само як і джерело моралі, - у самій людині. Затверджуючи волю волі, Эпикур прагнув перебороти детермінізм Демокрита, не виходячи за рамки атомістичної теорії. Для цього він увів нову властивість атомів - вага. Під дією власної ваги атоми можуть відхилятися від заданої траєкторії, точно також зусиллям волі людина може міняти свої вчинки, змінювати свою долю.

Эпикур виступав проти ідеї про те, що моральним є тільки поводження, засноване на розумі. Він думав, що не розум, а почуття управляють поводженням людини, викликаючи в ньому прагнення робити те, що викликає почуття задоволення, і уникати того, що викликає почуття невдоволення. Послідовник Эпикура Лукреций Кар у своїй поемі «Про природу речей», доводячи провідну роль почуттів, писав: «Невже не видно, що про одна лише природа волає й що вимагає тільки, щоб не відало тіло страждань, а думка насолоджувалася почуттям приємним удалині від сознанья турботи й страху?».

По Эпикуру, усе, що викликає приємні почуття, є моральним: «Не можна жити приємно, не живучи розумно, морально й справедливо, і навпаки, не можна жити розумно, морально й справедливо, не живучи приємно». При цьому Эпикур писав про те, що щиру насолоду доставляють тільки духовні задоволення, які вічні й неминущі, у той час як тілесні задоволення мають тимчасовий характер і можуть обернутися своєю протилежністю. Так, після гарної вечері з надмірностями може занедужати голова або шлунок, після контактів з незнайомою жінкою можна підхопити дурну хворобу, і тільки спілкування із книгами й друзями вічно й завжди приносить радість.

Основною проблемою людського життя Эпикур уважав подолання страху страждань, головним чином страху перед смертю, загробним життям. З його погляду, не страх перед покаранням, перед загробними борошнами, але власний розум, власна воля повинні втримувати людину від дурних учинків. Страх не може привести до моральності, тому що в основі його лежить страждання. Крім того, він висловив важливу думку про те, що будь-який страх, і насамперед страх перед учителями, правителями, так само як і перед Богами, гальмує розвиток людини. Проповедуемый Эпикуром атеїзм був зв'язаний саме із цією ідеєю, тому що, за його переконанням, Боги хоча й існують, але не втручаються в життя людей. Тому людині не треба не боятися їх, не сподіватися на їхню допомогу й опиратися тільки на себе, свої потреби й мотиви, свої поняття про добро й зло.

Щастя, по Эпикуру, складається в атараксії, тобто в стані щиросердечної незворушності. Атараксія досягається вихованням, міркуваннями. Людина, що досягла її, прагне «прожити непомітно», як писав він, тобто не брати участь у політику, у марних суперечках з із людьми, які не можуть зрозуміти висловлюваних ученим думок. Знання, говорив він, не можна нав'язувати людям, вони самі повинні прийти до нього у своєму прагненні до щасливого життя. Эпикур вважав за необхідне для вченого уникати активної участі в суспільному житті. Він доводив, що тільки самота й міркування із близькими друзями дають дійсна насолода й приводять до відкриття істини.

Епікурейці доводили етичну обґрунтованість відчуження від суспільства тим, що громадське життя є джерелом тривог, заздрості й жорстокості; на відміну від її моральне життя - це життя особиста, у колі книг і близьких, життя, що має метою самовдосконалення й пізнання.

У позиції Эпикура були уразливі місця, які перешкодили широкому поширенню його концепції. Насамперед, до них ставиться відсутність чітких критеріїв добра й зла, морального й аморального поводження, що було дуже важливою обставиною для науки того часу. Якщо морально те, що приємно конкретній людині, то моральним у ряді випадків прийде визнати вчинок, що приносить іншому біль, а це не може вже вважатися чеснотою з позицій суспільства. Таким чином, роблячи етичний критерій внутрішнім, зв'язуючи його з користю для конкретної людини, Эпикур позбавляв людини можливості об'єктивної оцінки свого поводження й вів його не тільки від страху покарання, але й від нагороди за гарний учинок. Адже якщо людина в собі, і тільки в собі, знаходить сили для своєї діяльності, сам себе й карає й заохочує, у нього відсутній необхідна для багатьох опора, що допомагає перебороти труднощі й спокуси, що гавкає надію на те, що хтось оцінить його поводження й нагородять. Якщо людини, як говорив Эпикур, учити опиратися тільки на власні сили, не боятися невдач й осуду, то таке виховання, безумовно, допоможе швидше знайти свою дорогу сильним людям, але може бути болісно й навіть небезпечно для слабких, котрим потрібна допомога й підтримка.

Про внутрішню незалежність, автономію людини говорили й стоїки. Однак на відміну від Эпикура вони підкреслювали необхідність ранньої соціалізації, підпорядкування законам, що діють у даному суспільстві, говорячи про те, що кожний повинен чесно виконувати покладені на нього обов'язку, диктуемые його роллю. Так у психології вперше з'являється термін роль – один з найбільш важливих у сучасній науці. Ця школа розробила більше прийнятну для більшості людей етичну концепцію й одержала широке поширення. Вона зародилася ще в Древній Греції. Закладали основи стоїчної етики декласовані люди – колишній борець Зенон(336 – 264 р. до н.е.), відпущений на волю раб Хризипп(281 – 208 р. до н.е.). У них, природно, не було грошей на покупку землі для своєї школи, часто не було навіть свого будинку. Тому свої бесіди вони вели, прогулюючись по зовнішній колонаді грецьких храмів – стое. Звідси й назва цієї школи – стоїки, що згодом стала загальним, позначаючи твердість духу й сталість. Поступово здобуваючи все більшу популярність, їхня концепція завойовувала нові шари суспільства, і в римський період ця школа була однієї з найвідоміших і розповсюджених, до неї належали багато видних політиків, у тому числі сенатори Сенека, Цицерон, Брут, імператор Марко Аврелий.

Стоїки розділяли погляди Демокрита на атомістичну будову миру, говорячи про те, що початок почав – це буття, що складається з атомів, які є першоосновою всього всесвіту, у тому числі й душі людини.

У цій школі була розвинена й концепція Геракліта про те, що чотири основних елементи природи - вогонь, повітря, вода й земля - перебувають у постійній взаємодії й взаємоперетворенні. Однак ці перетворення підкоряються певним законам, насамперед закону «світового року», що визначає виникнення миру з вогню, його розквіт, захід, загибель, а потім нове відродження.

Ці закони стоїки приклали до розвитку душі, доводячи, що вона після смерті тіла вмирає, оскільки атоми душі, як затверджував і Демокрит, розсіюються в повітрі. Однак, умирає душу не відразу, а поступово. Гублячи споконвічну форму й концентрацію атомів. Це час, на думку стоїків, дається людині на те, щоб його думки, відкриття, переживання разом з атомами його душі в процесі подиху передалися іншим людям.

Вивчення процесу пізнання стало головним для психологів грецької стои. Це відбилося й на їхньому розумінні душі, що вони називали «добре виробленим папірусом для запису». Стоїки виділяли 8 частин душі, з яких тільки одна не пов'язана із процесом пізнання, але відповідає за продовження роду.

- керуючий початок (розум у людини або інстинкт у тварин), від її «відбувається сім інших частин душі, що поширюються по тілу на зразок щупалець восьминога». Міститься в голові.

- П'ять із цих семи частин становлять почуття: зір, нюх, слух, смак, дотик.

- Зір – це пневма, що поширюється від керуючої частини до вух;

- Нюх – це пневма, що поширюється від керуючої частини до носа;

- Смак – це пневма, що поширюється від керуючої частини до мови;

- Дотик – це пневма, що поширюється від керуючої частини до поверхні речей, яких можна торкнутися.

- З інших частин одна – відтворююча – це пневма, що поширюється від керуючої частини до дітородних органів.

- Частина, що назвали голосом – це пневма, що поширюється від керуючої частини до горла, мови й інших органів мови.

Шість нижчих частин душі загальні в людини й інших живих істот, а мислення й мова властиві тільки людині.

Істотній переробці піддалася в школі стоїків і теорія витікань. Яскраво виражений раціоналізм стоїків зробив відчуття лише підсобним матеріалом для мислення – провідного процесу пізнання. У цьому процесі вони виділяли п'ять щаблів – відчуття, пам'ять, уяву, фантазію й мислення (зовнішнє й внутрішнє). При цьому під зовнішнім мисленням стоїки розуміли мову, повністю ототожнюючи ці процеси.

Одним з головних у концепції стоїків є питання про волю духу. Проголошуючи абсолютну свободу особи, вони підкреслювали, що воля духу не тотожна волі дії. Протиставляючи духовну, внутрішню волю волі поводження, волі зовнішньої, стоїки виходили з того, що у світі є тільки три категорії - благо, зло й байдужність. Благо - все те, що відповідно до природи людини, у тому числі витримка, помірність, розум. Зло - надмірності, афекти. А байдужність - це те, що ставиться тільки до зовнішньої сторони життя людей, тобто багатство й бідність, смерть, хвороба або здоров'я. Розуміння того, що ні багатство, ні влада нічого не додають до внутрішньої сили людини, допомагає йому переборювати афекти й не впадати в лють або розпач при руйнуванні або хворобі.

Таким чином, один з головних постулатів цієї школи говорив, що людина не може бути абсолютно вільним, тому що він живе за законами того миру, у який попадає. Вони затверджували, що людина - тільки актор у тій п'єсі, що йому надала доля. При цьому він не може вибрати для себе ні п'єси, ні ролі. Вони йому дані долею, долею, що ніхто не може змінити. Що ж може сама людина? Він може тільки з достоїнством грати ту роль, що йому уготована. Виходило, що в людини є дві форми волі - зовнішня й внутрішня. Зовнішня воля, тобто вибір п'єси й ролі, не доступна людині, але внутрішня воля - спосіб гри цієї ролі - цілком у його волі. Розуміння своєї ролі й свого призначення в житті дає людині відчуття волі, що, таким чином, є пізнаною необхідністю.

Отже, головний моральний закон стоїків говорила: особиста воля проявляється в тім, що кожна людина може зберегти свою сутність, своє достоїнство в будь-яких, найважчих обставинах. Людина з раннього років повинен зрозуміти, що він не має сил змінити свою долю, ухилитися від її. Тому хоче чи людина ні, вона однаково буде виконувати волю долі. Але він може виявляти собою жалюгідне видовище плачучі й не розуміючої своєї мети людини, а може йти по життю з гордо піднятою головою, усвідомлюючи, куди йде.

На відміну від епікурейців стоїки не вважали, що людина повинен ухилятися від громадського життя, вони говорили, що будь-яку послану долею роль, будь те роль імператора або раба, людина повинен грати чесно й сумлінно. Розрадою було те, що імператор і раб по суті рівні й у принципі можуть помінятися місцями в іншому житті, тим більше, що рабство, на їхню думку, не поширюється на особистість раба, але тільки на його тіло.

Однак воля духу, на думку стоїків, проявляється не тільки в раціональній оцінці себе й своєї долі, але й у можливості піти із цього життя, якщо вона тебе не влаштовує. Вони були переконані, що доля може відняти в людини життя, але не смерть, що вибирає не людина, що упокорилася, що предпочитает гідну смерть втраті особистої волі.

У концепції стоїків не було ідей про пасивність, безпорадність людей, навпаки, вона була сповнена віри в людину, у могутність його розуму. Сенека писав про те, що діяльна людина не стане отчаиваться, якщо в нього що-небудь не виходить. Така людина на хвилину зупиниться, зітхне, скаже: «Не судилося!», посміхнеться й знову прийметься за справи. З раннього років дітям вселяли, що вони можуть абсолютно все зрозуміти й перебороти. Марко Аврелий у своєму наставлянні юнакам писав: «Якщо тобі не доступно щось, не думай, що це недоступно всім, але якщо це доступно комусь, те й тобі також, тому що ти - людина». Таким чином, кожна дитина повинен був зрозуміти, що, незважаючи на зовнішні обмеження (бідність, хвороба, рабство й т.д.), у моральному й інтелектуальному плані він нічим не відрізняється від більше щасливих однолітків, і тому закони й вимоги для нього ті ж, що й для них.

З погляду стоїків, єдиним обмеженням для волі й морального самовдосконалення людини є афекти, які порушують розумний лад життя й бадьорість духу. Вони представляються й головною небезпекою, що заважає процесу етичного виховання, а тому стихію почуттів необхідно приборкати в дітях для їх же користі. Усього стоїки нараховували 26 афектів і залежно від часу й об'єктів, до яких вони ставляться, розподіляли їх по класах:

- задоволення (радість, насолоди, веселість);

- невдоволення (сум, страждання);

- бажання (потреба, ненависть, гнів, любов, злість, досада);

- страх (острах, нерішучість, сором, переляк, потрясіння, занепокоєння).

Стоїки розрізняли три стадії наростання афективного стану:

1. Під впливом зовнішніх впливів наступають фізіологічні зміни в організмі: афекти, як і будь-який інший прояв душі, телесни, без тілесних змін немає афектів.

2. Мимоволі наступає думка про те, що відбулося і як потрібно реагувати. Це психічний, але не довільний компонент.

3. Повинен вмішатися розум. Можливі два випадки: а) розум не дає потягу зробитися афектом; б) якщо ж розум слабшав або обтяжений звичайними забобонами, він захоплюється до неправильного судження й тоді виникає афект.

Бути або не бути афекту залежить від розуму. Тому, де немає розуму, там немає афектів: у дітей, у тварин, у недоумкуватих. Отже, чи дає людина розпорядитися собою розуму або афекту, залежить від нього самого, а не визначається ззовні.

Для випадків, коли афект все-таки стає неминучим була розроблена «рецептура» по боротьбі з афектами. От деякі рекомендації стоїків: 1) не дати афекту прийняти зовнішнє вираження: зовнішнє вираження зміцнює афект. Тому надзвичайно важливо боротися із зовнішніми проявами страстей; 2) не перебільшувати афект уявою; 3) не поспішати зі схваленням афекту, «відтягнути» останній етап наростання афективного стану (наприклад, порахувати до 10) і цим створити відстань між афектом і діяльністю в напрямку афекту; 4) відволіктися на спогад іншого роду, наприклад, при страху згадувати приклади мужності, витримки; 5) викрити дії, на які штовхає афект.

Навчання стоїків про афекти й рекомендацію з боротьби з ними займають важливе місце в історії психології.

У перших століттях нашої ери розвиток психологічних поглядів визначалося вже не тільки грецькою міфологією й релігією, але й християнством, що поширюється. Одним з перші досягнення психологічної науки з біблійними постулатами зв'язав Филон Олександрійський (ок. 25 р. до н.е. - 50 р. н.е.).

З погляду Филона, людина складається з 3 елементів – розуму (духу), душі й тіла. Розум і душа - це психічні й психофізичні елементи, які з'єднуючись зі смертним тілом, і створюють конкретної людини. Цей процес пов'язаний з тим, що подих божества наповнює матерію, тіло, наділяючи її пневмой - душею, до якої в людини приєднується ще й дух.

Ототожнюючи поняття Логос і Бог, Филон з'єднує Бога зі світовою душею Платона, тобто з ідеальним поняттям, до якого прагне все у світі й у якому є відповіді на всі питання. Думка про можливості безпосереднього з'єднання людини з вищим початком, була розвинена в теорії Гребля.

Ця теорія є останньою значною віхою на шляху розвитку античної психології. Гребель (205 – 270) по-новому представив картину миру й ролі людини в ньому. Його навчання надалі було названо неоплатонізмом, оскільки, відправляючись від навчання Платона, Гребель вніс у нього власне трактування буття й можливості людської душі.

Одним з головних якостей душі по Греблю, виступає її єдність. Вона сама створює єдність і тому не може не породжуватися окремими елементами, не бути з них побудованої. Таким чином, Гребель увів важливе для сучасної психології поняття холізму - єдності, або цілісності свідомості й особистості людини, що формується в перші роки життя і є основою тотожності (ідентичності) людини самому собі.

Не менш важливим було й положення Гребля про самосвідомість як основі досягнення цієї єдності. Він доводив, що мир складається з декількох концентричних кіл, у центрі яких розміщений загальний розум, що випромінює знання також, як сонце випромінює тепло. Далі по колах розміщаються душі, тіла людей, тварин, неживі предмети. Таким чином, як вершина буття виступало вище єдине благо, з якого шляхом еманації (витікання від вищого до нижчого) відбувається розум і його ідеї, а потім душа й почуттєвий космос. При цьому кожне з явищ природи перебуває на певнім місці стосовно загального блага.

Активність душі в Гребля спрямована, по-перше, до світового розуму, по-друге, до почуттєвого миру ( включаючи тіло) і, по-третє, до самої себе. Та сторона душі, що звернена до розуму, сильніше висвітлюється його світлом, більше піднесена в порівнянні з тілесною стороною душі, більше схильна до пізнання.

У цих обігах душу черпає різні знання. Гребель виділяє три шляхи пізнання. Звертаючись до тіла, душа одержує знання про нього. Цей же шлях дає знання про природу, тут душу пізнає навколишній світ шляхом відчуттів. Цей шлях є основою формування нових знань, нашого досвіду.

Звертаючись до світового розуму, душу зливається з ним, і в момент цього злиття (екстазу) знання, що перебувають у світовій душі, переливаються в індивідуальну душу, стають її надбанням.

Найбільш важливим для психології був третій шлях пізнання - можливість душі звертатися до себе й у такий спосіб одержувати знання про своє духовне життя. Ці знання, що відкривають людиною, дозволяли йому вибудувати подання про себе, своїх переживаннях і думках, своїх індивідуальних особливостях у єдину систему, тобто усвідомити себе цільним й унікальним суб'єктом.

Так у психології з'явився метод самоспостереження, інтроспекції.

Виникнення цієї концепції в 3 столітті ознаменувало появу нових поглядів на психіку й призначення людини. Хоча в ній ще зберігалися традиційні для античної науки питання розвитку пізнання, новий підхід до їхнього рішення сприяв поширенню християнства й появі сакральної (заснованої на вірі) психології.

Таким чином, концепція неоплатонізму завершує етап античної психології.

 

Аналіз розвитку психології з 7 - 6 вв. до н.е. до 3 - 4 вв. н.е. показує, що саме в цей період були сформульовані основні питання психологічної науки, з'явилася ідея про метод дослідження психіки, розвивався сам предмет психологічної науки.

Провідні проблеми, які ставили психологи античності, - рушійні сили й механізми психічного розвитку, регуляція поводження людини. Якісні відмінності його психіки від психіки інших живих істот, особливості процесу пізнання - стали головними й для психологів наступних поколінь, визначили місце психології в системі інших наук.

У психології античності був закладений і категоріальний лад цієї науки, почалося вивчення таких категорій як образ, мотив, переживання, поводження, особистість. Досягнення перших психологів, так само як й їхньої омани й помилки, стали основою для побудови наступних концепцій, відкривши перед психологією нескінченний шлях розвитку в пізнанні психіки.