Перші психологічні теорії античності.

ПЛАН.

ТЕМА: РОЗВИТОК ПСИХОЛОГІЇ В ПЕРІОД АНТИЧНОСТІ.

Години).

ЛЕКЦІЯ № 2.

1. Загальна характеристика психології в період античності.

2. Перші психологічні теорії античності.

3. Провідні психологічні теорії античності класичного періоду.

4. Психологічні концепції еллінізму.

1. Поява психології в Древній Греції на рубежі 7-6 вв. до н.е. було пов'язане з необхідністю становлення об'єктивної науки про людину, що розглядала душу не на основі казок, міфів, легенд, а з використанням тих об'єктивних знань (математичних, медичних, філософських), які виникли в той період. У той час психологія входила в науку, що вивчали загальні закономірності суспільства, природи й людини. Ця наука одержала назву натурфілософії (філософії). У плині довгого періоду часу, майже 20 століть, психологія залишалася частиною філософії.

Природно, що у великому предметі філософії до психології ставилася область, зв'язана в першу чергу з людиною, та й саме дослідження душі (психіки) зв'язувалося переважно з особливостями психіки людини. У той же час область психічного не обмежувалася людиною, але поширювалася на увесь світ. Такий підхід одержав назву – панпсихізм – напрямок, що вважає увесь світ одушевленим і наділеним душею. Протягом декількох століть (приблизно до 3 в. до н.е.) різниця між психікою людини й тварин розглядалася як чисто кількісна, а не якісна.

Від філософії психологія взяла важливе для будь-якої науки положення про необхідність будувати свої теорії на основі знання, а не віри. Прагнення уникнути сакральності (з'єднання віри зі знанням), прагнення довести правильність поглядів було найважливішою відмінністю наукової філософської психології від донаучной.

Перші подання про душ, що виникли на основі міфів і ранніх релігійних подань виділили деякі функції душі, насамперед енергетичну, що спонукує тіло до активності. Ці подання й лягли в основу досліджень перших психологів. Уже перші роботи показали, що душу не тільки спонукає до дії, але й регулює активність індивіда, а також є головним знаряддям у пізнанні миру. Ці судження про властивості душі й стали ведучими в наступні роки. Таким чином, найважливішим для психології в античний період було вивчення того, як душу надає активність тілу, як вона регулює поводження людини і яким образом пізнає мир. Аналіз закономірностей розвитку природи привів мислителів того часу до ідеї про том. що душа матеріальна, тобто складається з тих же часток, що й навколишній світ.

Усе у світі має свою першооснову – елемент, що є першого й головного складового всього об'єктів, архе. Дослідження навколишнього світу привели вчених 7 - 5 вв. до н.е. до думки про те, що архе - це той елемент, без якого не може існувати мир і все в ньому, тому, як і все в природі, цей життєво важливий елемент повинен бути матеріальний. Так, Фалес (6 в. до н.е.) уважав, що першоосновою душі є вода, тому що вода (наприклад, Нил, від якого залежали врожаї) - це основа життя. Анаксимен (5 в. до н.е.) вічно рухається й вічно живим початком уважав повітря. Ідея про те, що пневма (повітря, рух) є однієї зі складової душі, простежується й більше пізніше час, наприклад у концепції Эпикура.

Трохи пізніше з'явилася ідея про те, що конкретний матеріальний об'єкт (вода, земля або повітря), навіть дуже важливий для миру й життєдіяльності, не може бути першоосновою. Уже Анаксимандр (6 в. до н.э) писав про «безмежний», тобто про такий фізичний початок, з якого все виникає й у яке все перетворюється. У теоріях Левкиппа й Демокрита (5 - 4 вв. до н.е.) виникла ідея атомів, дрібних невидимих миру часток, з яких і складається все навколишнє. Атомістична теорія, розроблена цими вченими, була досить поширена й була складовою частиною психологічних навчань багатьох учених не тільки Древньої Греції, але й Рима. Уважаючи душу джерелом активності для тіла, Демокрит і наступні за ним учені затверджували, що вона складається із самих дрібних і круглих атомів, які найбільш активні й рухливі.

Не менш важливої для розвитку психології стала ідея Геракліта про те, що все у світі діє за певними законами, по Логосі, що й є головною керуючою силою. Логос пояснює й взаємозв'язок між окремими подіями, у тому числі між різними епізодами в житті людей. Таким чином, усе у світі причинно обумовлено, всі події виникають не просто так, випадково, але за певним законом, хоча ми не завжди цей зв'язок, причину події, що відбулося, можемо встановити. Такий підхід, називаний, як ми вже говорили, детермінізмом, показав можливості розуміння й пояснення происходящего у світі й людини, відкрив нові перспективи перед наукою. Тим самим ідея Логосу стала дуже важливим фактором на шляху подолання сакральності й перетворення психології в науку.

Приблизно з 3 в. до н.е. психологів стали більше цікавити не стільки загальні закономірності й функції душі, скільки зміст душі людини. На перший план стали виходити не загальні для всього психічного закони, а вивчення того, що відокремлює людини від інших живих істот. Ідея про переважно енергетичну функцію душі перестала задовольняти психологію, тому що душу - джерело енергії не тільки для людини, але й для інших живих істот. У той час учені прийшли до думки про те, що душу людини служить не тільки джерелом активності, але й розуму й моральності. Таке нове розуміння душі було закладено в теорії Сократа, а потім розвинено в концепціях Платона й Аристотеля.

Уперше в цих концепціях психіки з'явилася ідея про те, що найважливішим фактором, що впливає саме на психіку людини, є культура. Природно, що фактор культури не міг вплинути на психіку тварин і ставився тільки до душі людини, забезпечуючи її якісну відмінність. Таким чином, зміна в пріоритетах психологічних досліджень, поява нових концепцій душі стало важливим поворотним моментом у розвитку психології.

Пояснити ж з погляду науки (біології, фізики, медицини) того часу, яким образом будова атомів душі людини приводить до її якісного, а не тільки кількісній відмінності від душі тварини, було не можливо. Тому психологічні концепції в цей період перейшли від матеріалістичної орієнтації до ідеалістичного. Розходження матеріалізму й ідеалізму в психології зв'язано переважно з різним розумінням змісту душі, психіки; в останньої матеріалізм виділяє насамперед активність, матеріальна природа якої була очевидна для вчених того часу, а ідеалізм - ще й розум і моральність, природу яких пояснити матеріальними законами було неможливо.

Серед найважливіших функцій душі психологи античності називали пізнання миру. Спочатку в процесі пізнання виділялося всього два щаблі - відчуття (сприйняття) і мислення. Поступове вивчення процесів пізнання навколишнього світу ставало усе більше значимим для психологів, а в самому процесі пізнання виділялося вже кілька етапів.

У цей час учені вперше стали замислюватися над тим, як же відбувається побудова образа миру, який процес - відчуття або розум - є ведучим і наскільки побудована людиною картина миру збігається з реальної.

Демокрит у своїй теорії пізнання доводив, що щире знання базується на відчуттях, а розум привносить тільки омани.

По Эпикуру, в основі знання лежить наш особистий досвід, даний нам у наших відчуттях. Він може бути доповнений знаннями, а емпіричні знання можуть бути узагальнені й систематизовані розумом. Але в цих доповненнях криються й причини помилок. Такий підхід до пізнання одержав у філософії назва сенсуалізм, і цей напрямок, що поширився в науці 17 – 18 вв., зародилося ще в античності.

Інший напрямок у психології пізнання, назване пізніше у філософії раціоналізмом, виходило з того, що щирі знання, тобто знання про загальні закони й поняття, засновані тільки на розумі й мало пов'язані із сенсорними даними про зовнішній світ.

3 - 2 століття до н.е., по праву считающиеся часом розквіту античної психології, минулого й часом створення класичних теорій античності - теорій Платона й Аристотеля, зі смертю якого й закінчується цей період.

Третій, заключний етап у розвитку античної психології істотно відрізняється від попередніх насамперед своєю проблематикою, перевагою практичних інтересів, пов'язаних з аналізом причин тих або інших учинків людини, способів подолання труднощів і проблем, що встають перед ним. Третій етап одержав назву період еллінізму, тому що пов'язаний з поширенням грецької науки й культури по усім світі після походу Олександра Македонського. Він характеризується й більше тісними зв'язками зі східною культурою, розквітом точних наук, театру, поезії. При цьому нові дослідження психіки ґрунтувалися на досягненнях видатних психологів класицизму.

Інтерес до людини, його особистості, причині його вільних учинків, мотивації його поводження, його фізичної організації приводить до того, що проблема етичного, морального розвитку й критерії оцінки моральної особистості в елліністичний період виходять на перший план і стають найважливішими для психології.

Таким чином, у психології античності, тобто в психології, що розвивалася вченими Древньої Греції й Рима, можна умовно виділити три етапи:

- зародження й становлення психології (7 – 6 вв. до н.е.);

- період класичної грецької науки (3 – 2 вв. до н.е.);

- період еллінізму (2 в. до н.е. – 3 – 4 вв. н.е.).

На першому етапі:

- з'явилися перші наукові концепції психіки, у яких вона розглядалося насамперед як джерело активності тіла. При цьому вважалося, що душу людини й душі інших істот мають чисто кількісні розходження, тому що людина, як будь-яка тварина, підкоряється тим же законам, що й усе в природі;

- возникли перші теорії пізнання, у яких перевага віддавалася емпіричному знанню;

- сформульовано провідні проблеми психології: у чому полягають функції душі, яке її зміст, як відбувається пізнання миру, що є регулятором поводження, є чи в людини воля цієї регуляції.

У період класичної грецької психології:

- з'явилися перші розгорнуті концепції психічного;

- виникла ідея про те, що психіка – носій не тільки активності, але й розуму й моральності, тобто на її розвиток впливають не тільки матеріальні фактори, але й культура, духовний уклад;

- в якості головного регулятора поводження починають розглядати розум, а не почуття, і розум стає джерелом об'єктивних знань про загальн, щирому, котре може бути зовсім не пов'язане з почуттєвими відчуттями.

У період еллінізму:

- були модифіковані погляди, висловлені вченими в попередні періоди;

- відкрито важливі факти, пов'язані з дослідженням особливостей поводження, його регуляції, із проблемою оцінки діяльності людини й критеріїв цієї оцінки.

Окончился період античності в 3 - 4 вв., що коли зароджується релігія початку домінувати над науковими концепціями й став повертатися сакральний підхід до знань, які розглядалися не з погляду їхньої доказовості, а з погляду віри або невір'я. Наступав період Середньовіччя.

Як уже говорилося, перші психологічні теорії з'явилися на рубежі 7 – 6 вв. до н.е. Вони розроблялися вченими, що належать до відомих філософських шкіл того часу – ионийской й италийской.

Ионийская школа поєднує вчених, які жили й учили в містах, що перебувають на узбережжя Ионийского моря - Милете й Эфессе. У Милете була створена милетская школа, засновником якої був Фалес, а його послідовниками й учнями були Анаксимандр й Анаксимен. В Эфессе жив й учив інший знаменитий філософ Геракліт. Інша школа - италийская, у неї входять Ксенофан, Пифагор, Парменид й ін.

Фалес (625 – 547 р. до н.е.) - один з ведучих учених милетской школи, уважав, що першоосновою миру, а, отже, і людини, тобто його душею, є вода, без якої немає життя.

Послідовникові й учневі Фалеса Анаксимандру (610 – 546 р. до н.е.) належить ряд фундаментальних для світорозуміння ідей про початок світобудови («апейроне») і про миропорядке.

З «апейрона» виникає мир, той самий стійкий мир, у якому земля залишається «притулком безпечним» для всього живого. Однак мирообразующие стихії, вторгаючись друг у друга, роблять несправедливість. У результаті світова гармонія руйнується, мир гине в «апейроне» (нескінченності), щоб відродитися.

Навчання Анаксимена (588 – 525 р. до н.е.) розвивається в руслі традиційної для милетской натурфілософії спрямованості. Першоосновою світобудови він уважає повітря. З нього, за допомогою згущення або розрядження, виникає все існуюче на землі.

Фігура Геракліта Эфесского(народився ок. 544 р. до н. э – рік смерті невідомий) – одна із самих значних у світовій філософії. Геракліт уважав, що становлення й розвиток миру, природи й людини здійснюється за непорушними законами, які ніхто, ні люди, ні боги, не може змінити. Цей закон – Логос, що виражається насамперед у слові, і є та сила, що людина називає долею. Першоосновою всього сущого є вогонь, що за допомогою згущення перетворюється в повітря, воду й землю. Логос визначає напрямок і час цих перетворень, які й становлять основу світового року (за аналогією з порами року). Тому, як зима переміняється навесні, а літо - восени, так і розквіт суспільства переміняється його занепадом і появою нового суспільства. Ця теорія світового року Геракліта придбала особливу популярність у моменти суспільних криз, які римські історики пояснювали виходячи із цієї теорії.

Точно так само змінюються людина і його душа. Тому, на думку Геракліта, можна досліджувати закономірності життя душі, її розвитку й вгасання.

Велике значення має й той факт, що Геракліт вніс у психологію ідею постійного розвитку й зміни. «На вхідного в ріку набігають всі нові й нові хвилі», «у ту саму ріку не можна ввійти двічі». Ці фрагменти підкреслюють динамічності миру. Його знамените виречення «все тече» стало згодом одним з найважливіших положень для філософської діалектики й для теорій свідомості.

Він також уперше висловив припущення про те, що існують два етапи переробки знань – відчуття й розум. При цьому розум здатний осягати більше загальні й не видимі ока речі, наприклад Логос, суть речей. Тому розум вище, ніж відчуття.

Своє розуміння розвитку миру він переніс і на розвиток душі. Він уважав, що й душу людини народжується, росте й удосконалюється, потім поступово стариться й, нарешті, умирає. Проводячи порівняння між душею й вогнем (першоосновою миру), Геракліт вимірював ступінь досконалості й зрілості душі по ступені її вогненності. Так, душу дитини ще сира, волога, поступово вона висихає, стає усе більше вогненної, зрілої, здатної до чіткого і ясного мислення. У старості душу знову поступово просочується вологою, відволожується й людина починає погано й повільно міркувати. Таким чином, Геракліт не тільки вперше сказав про розвиток душі, але й зв'язавши цей розвиток з мисленням, ототожнюючи психічний розвиток з розвитком інтелекту.

У цих перших психологічних концепціях душу розглядалася головним чином як джерело активності, енергії, інші ж функції душі, у тому числі питання пізнання, регуляції поводження, ще не досліджувалися.

Про призначення душі і її різноманітних властивостей одним з перших заговорив Пифагор (6 в. до н.е.) – не тільки відомий математик, але й філософ і психолог. Пифагор став засновником однієї з найбільш значимих у той час наукових шкіл, що була побудована скоріше за принципом таємної ложі, чим наукової школи. Її метою було формування такої групи людей («наукової аристократії», як неї називав сам Пифагор), що могла б взяти на себе відповідальність за суспільство, направляючи його розвиток й усуваючи його недоліки. Пифагор заперечував рівність душ, уважаючи, що рівності немає в природі взагалі. Точно так само його немає й серед людей, з яких одні більше здатні й активні, а інші менш здатні й схильні до слухняності. Ці розходження, підкреслював Пифагор, не є спадкоємними, тому в самій аристократичній і багатій родині може народитися нездатний до керування людин. Виходячи із цього, він вважав за необхідне пошук таких здатних людей й їхнє спеціальне навчання. Протидія цим ідеям як з боку грецької демократії, так і з боку аристократів привело до того, що школа Пифагора і його послідовників піддавалася гонінням і здобувала форму закритої партії, із присвятами й клятвами вірності.

Пифагор також уперше прийшов до висновку про те, що душу не може вмирати разом з тілом конкретної людини, що вона повинна розвиватися за своїми законами, відповідно до своїй меті. Цією метою він уважав очищення, тобто душу в процесі свого життя (своєї, а не тіла) повинна стає усе більше зробленої й чистою.

Як критерій оцінки Пифагор вибрав відповідність предмета (у тому числі й людини) строгим математичним законам – гармонії, парності й т.д. Так у психології вперше з'явилася ідея про те, що мир математики, мир зроблених геометричних і логічних формул більше важливий й об'єктивний, чим мир реальних предметів. Сутність предметів тут оцінюється не по призначенню, але по їхньому числовому вираженню, і чим воно совершенней, тим совершенней сам предмет. Так для реальності ставиться мета – стати таких же зробленої, як й ідеальних логічний мир. Поки ще мова не йде про те, що саме ідеальний мир й є первинним, що він породив мир реальних предметів, але передумови цих поглядів уже закладені в теорії Пифагора.

Однак, досліджуючи функції душі і її призначення, Пифагор і його школа не задавалися ще питанням про те, як людина пізнає мир, питанням, що стане одним з основних для психологічної науки.

ДО 4 в. до н.е. у грецькому суспільстві відчувалася настійна потреба у вчителях, які могли б навчати людей, що зайняли високі політичні посади, але не початкового утворення, що мали гарного. При цьому важливо було їх навчати не стільки начаткам знань (грамоті, арифметиці), скільки мистецтву викладати свої думки, логічно мислити й переконувати навколишніх. Викладачі – переважно філософи – навчали не тільки філософії, але й психології, риториці, тобто загальній культурі, мудрості, тому їх назвали «учителями мудрості» - софістами.

Найбільш відомими представниками цієї школи були Протагор (ок. 481 – 410 р. до н.е.) і його учень Горгий (ок. 483 – 375 р. до н.е.). З їхнього погляду, здатність до міркування розвиває вміння довести будь-яку істину, так само як і спростувати будь-яке судження. За свої виступи, у яких вони привселюдно демонстрували це вміння, і за уроки софісти почали одержувати значні суми грошей, що відрізняло їх від більшості інших учених. Можна сказати, що їхня діяльність поклала початок платному навчанню науке.

Уміння піти від прямої відповіді й привести кілька способів рішення однієї й того ж завдання одержало назву софістики. Доводячи значимість особистої думки конкретної людини і його пріоритетність над іншими переконаннями, Протагор висловив знамените виречення: «Людина є міра всіх речей». Виходячи із цього, він і говорив про відносність і суб'єктивність людських знань, неможливості виробити загальні для всіх поняття, у тому числі поняття добра й зла, тому що те, що є добро з погляду однієї людини, іншої може оцінювати як зло.

У той же час Протагор говорив про те, що з погляду суспільства існують поняття блага й зла, гарного й поганого поводження. Саме він уперше порушив питання про те, чи можна, планомірно впливаючи на людину в особистому спілкуванні, зробити його краще в моральному змісті, допомогти йому перебороти труднощі життя. При цьому метою такого впливу було не стільки вдосконалювання людини з погляду об'єктивних критеріїв моральності, але й пошук оптимальних шляхів адаптації до тих соціальним умовам, у яких людина живе. З погляду Протагора, природний розвиток душі дитини, без цілеспрямованого соціального впливу на нього, не може допомогти йому в такій соціалізації. Так, уже в Древній Греції було вперше поставлене питання про те, які умови оптимальні для формування соціально активної й адаптованої особистості. Протагор прийшов до висновку, що з погляду соціальної адаптації найбільш важливим є саме зовнішній вплив, що полягає в навчанні людей прийомам впливу на інші. В умовах грецької демократії однією зі значних умов такого впливу саме й було ораторське мистецтво, здатність словом захоплювати людей і переконувати їх у правоті власної точки зору. Тому саме навчання прийомам ораторського мистецтва Протагор уважав головним у тих уроках, які давали софісти. Цю точку зору розділяли багато вчених Древньої Греції й Рима, а тому володіння ораторським мистецтвом уважалося одним з головних критеріїв обдарованості. Здатність до красномовства давала можливість більш активно брати участь у суспільному житті, допомагала домогтися більше високого статусного місця. Тому Протагор уважав, що завдяки навчанню й вправі людина може стати більше моральним і більше гражданственным.

Погляди перших грецьких психологів на окремі психологічні питання були проаналізовані й систематизовані в теорії відомого грецького філософа й психолога Демокрита (470 – 370 р. до н.е.). Він народився в місті Абдеры, на півночі Греції, у знатній і забезпеченій родині. Його батьки постаралися дати йому краще утворення, однак сам Демокрит визнав за необхідне почати кілька тривалих подорожей для того, щоб одержати знання не тільки в Греції, але й в інших країнах, насамперед у Єгипті, Персії й Індії. На ці подорожі він витратив майже всі гроші, залишені йому родителями, а тому, коли повернувся на батьківщину, його співгромадяни порахували його винним у розтраті стану й призначили судове засідання, на якому Демокрит повинен був виправдати своє поводження або назавжди покинути рідний будинок. Доводячи користь отриманих їм знань, Демокрит прочитав народним зборам основні положення своєї книги «Великий мирострой», що, на думку багатьох сучасників, була його кращим добутком. Сила переконання Демокрита й розуміння важливості науки були настільки великі, що співгромадяни визнали його правоту й порахували, що гроші були їм витрачені з користю. Його не тільки виправдали, але й нагородили 500 таланами, а також спорудили мідні статуї в його честь. Подорожі не тільки дали Демокриту можливість одержати різноманітні знання, але й показали їхня відносність і суб'єктивність. Можливо, завдяки цьому він і став першим автором теорії про первинні й вторинні якості речей, що доводить суб'єктивність і неповноту наших знань про світ. Цілеспрямованість і заглибленість у наукові вишукування допомогли Демокриту створити одну з перших комплексних психологічних теорій, у якій були вперше проаналізовані всі важливі для психології питання - про душ, пізнання, волю волі й регуляції поводження. У той же час, можливо, що саме ці якості не дозволили йому створити свою школу (Демокрит - один з деяких видатних учених того часу, у якого не було прямих учнів).

Мандрівки, які спочатку ставилися йому в провину, дозволили Демокриту стати першим систематизатором знань, накопичених у різних психологічних і філософських системах того часу. Фундамент його теорії становить атомістична концепція, основи якої були розроблені вчителем Демокрита Левкиппом. Відповідно до цього погляду, увесь світ складається із дрібним, невидимих оком часток - атомів. Все різноманіття властивостей і предметів природи, навколишнього світу й людей Демокрит пояснює тим, що атоми відрізняються друг від друга за формою, вони можуть бути по-різному орієнтовані в просторі й з'єднуються один з одним у різних сполученнях.

По Демокриту, людина, як і вся навколишня природа, складається з атомів, що утворять його тіло й душу. При цьому душу, що є причиною активності тіла, будується із дрібних круглих атомів, найбільш рухливих, тому що вони повинні додати рух інертному тілу. Таким чином, з погляду Демокрита, така структура душі може забезпечити виконання її найважливішої функції - джерела енергії тіла.

Дрібні круглі атома становлять основу не тільки душі, але й повітря. Вони розсіюються по всьому просторі, потрапляючи при вдиху в тіло живої істоти. При видиху частина атомів душі вилітає з тіла, розчиняючись у повітрі. Тому подих є одним з найважливіших для життя процесів, у ньому постійно обновляються атоми душі, що забезпечує психічне й соматическое здоров'я. Після смерті людини тіло вже не може служити оболонкою для цих атомів, і душу розсіюється в повітрі, а тому душа теж смертна.

Душу є не тільки в людини, але й у всіх живих істот. Причому різниця між людиною, тваринними й більше низькими формами життя не якісна (адже структура душі в усіх однакова - це дрібні круглі атоми), а кількісна - у людини атомів душі більше, ніж у тварин.

Демокрит уважав, що душу перебуває в декількох частинах тіла:

- у голові розумна частина;

- у груди мужня частина;

- у печінці й в органах почуттів частина, що жадає.

При цьому в органах почуттів атоми душі перебувають дуже близько до поверхні й можуть стикатися з мікроскопічними, не видимими ока копіями навколишніх предметів (эйдолами), які носяться в повітрі, потрапляючи й в органи почуттів.

Ці копії відокремлюються (минають) від всіх предметів зовнішнього миру, а тому дана теорія називається теорією витікань. Від речей відокремлюються - минають - найтонші пленочки, копії, образи, по зовнішньому вигляді подібні до самого предмета. Вони суть форми або види речей. Вони літають у просторі й попадають в органи почуттів, наприклад, в око. При цьому з ока направляється зустрічний потік атомів душі, які - як виткані з найтоншої ефірної речовини щупальця поширюються органом зору й уловлюють - обмацують - образи. Великий образ ужимается до розмірів, що дозволяють увійти в око. Коли потік образів зсередини зливається з потоком, що йде ззовні, повітря, що перебуває між оком і предметом, одержує відбиток, що відбивається у вологій частині ока. Так, образ виникає без участі суб'єкта й лише вловлюється їм.

Зіткнень эйдолов з атомами души й становить основу відчуття, саме в такий спосіб людина пізнає властивості навколишніх предметів. При цьому всі наші відчуття (у тому числі зорові й слуховые) є контактними, тому що відчуття не може відбуватися без безпосереднього зіткнення эйдолов з атомами душі. Эйдолы можуть попадати не тільки в органи почуттів, але й в інші частини тіла – тоді наші відчуття бувають неправильними, обманюють нас. Так, на думку Демокрита, виникають ілюзії й помилки сприйняття. Той факт, що эйдолы можуть ставиться вітром далеко від предмета, копіями якого вони є, пояснює, по його припущенню, причину міражів, коли ми бачимо предмети, яких немає в дійсності. Сновидіння також пов'язані з эйдолами, які попадають до людини під час сну. Таким чином, теорія витікань Демокрита пояснювала на рівні науки того часу практично всі феномени сприйняття.

Узагальнюючи дані декількох органів почуттів, людина будує картину миру, переходячи на наступний рівень – понятійний, котрий являє собою результат діяльності мислення. Таким чином, у теорії Демокрита існують два щаблі в пізнавальному процесі – відчуття й мислення, які виникають одночасно й розвиваються паралельно. При цьому він підкреслював, що мислення дає нам більше знань, чим відчуття. Так, відчуття не дозволяють нам побачити атоми, але шляхом міркування ми дійдемо висновку про їхнє існування, тобто більші об'єкти можна пізнати за допомогою відчуття, а більше дрібні – за допомогою мислення. Інакше кажучи, різниця між різними видами пізнання кількісна, але не якісна. Теорія витікань була визнана як основу формування наших почуттєвих знань про предметний світ всіма матеріалістами Древньої Греції.

Демокрит також увів поняття первинних і вторинних якостей предметів. Первинні - це ті якості, які дійсно існують у предметах: маса, фактура поверхні, форма. Вторинні якості - це кольори, захід, смак. Перерахованих властивостей немає в предметах, їх придумали люди для своєї зручності, тому що «тільки в думці є кисле й солодкій, червоній і зелене, а в дійсності є тільки порожнеча й атоми», писав Демокрит. Таким чином, він уперше сказав про те, що людина не може зовсім правильно, адекватно пізнати навколишній світ, а щоб компенсувати своє незнання. Він придумує якісь властивості для різних предметів. У той же час Демокрит підкреслював, що це не порожнє фантазування, вторинні якості хоча й суб'єктивні (те, що одному здається, наприклад, занадто солодким, іншому може здаватися кислуватим і т.д.), але базується на сукупності декількох первинних якостей.

Сильний вплив на розвиток теорії регуляції поводження зробили погляди Демокрита на роль емоцій у цьому процесі. Він уважав, що саме емоції керують поводженням, тому що людина (і будь-яка інша жива істота) прагне до того, що приносить задоволення, уникаючи того, що несе невдоволення, страждання. Згодом ці погляди були розвинені Эпикуром у теорії гедонізму (насолоди), у якій доводилося, що поводження людини побуждается й направляється предметами навколишнього світу, що викликають у нього певні емоційні переживання. Сам же Демокрит писав про те, що емоції лише регулюють діяльність, але направляється вона загальним законом, Логосом.

Неможливість зрозуміти до кінця навколишню дійсність ставиться й до розуміння законів, які управляють миром і долею людини. Демокрит затверджував, що у світі немає випадків і все відбувається по заздалегідь заданій причині. Він писав про те, що люди придумали випадок, щоб прикрити незнання справи й невміння управляти. Насправді випадків немає й усе причинно обумовлено. Такий підхід зветься загального детермінізму, а визнання необхідності всіх подій, що відбуваються у світі, народжує фаталістичну тенденцію в розумінні людського життя, заперечує волю волі людини.

У той же час сам Демокрит прагнув сполучити фаталістичний підхід до долі з активністю людини при виборі моральних критеріїв поводження. Він писав про те, що моральні принципи не даються людині від народження, але є результатом виховання, тому люди стають гарними завдяки вправі, а не природі. Виховання, на думку Демокрита, повинне навчити людини добре мислити, добре говорити й добре робити. Він також писав про те, що люди, що виросли в неуцтві, подібні до людини, що танцює між мечами, поставленими нагору лезами. Вони гинуть, якщо при стрибку не попадають у те єдине місце, де варто поставити ноги. Так і неосвічені люди, ухиляючись від проходження вірному прикладу, звичайно гинуть. Сам Демокрит уважав виховання такою важкою справою, що свідомо відмовився від шлюбу й не бажав мати дітей, тому що вважав, що від них буває багато неприємностей; при цьому у випадку удачі, остання здобувається ціною великої праці й турботи, у випадку ж невдачі горе не порівнянне з жодним іншим.

Велике значення для розвитку психології мали й концепції психіки, розроблювальні лікарями, насамперед у медичній школі Гіппократа (ок. 460 – ок. 370 р. до н.е.). Він зібрав і систематизував, як Демокрит у психології й філософії, майже всі наукові погляди на медицину свого й попереднього часу. Головне, що відстоював Гіппократ, - це емпіричний характер медичного знання. Він доводив, що воно не може будуватися без досвідчених досліджень, на основі одних міркувань.

Ще однією ідеєю Геракліта, використаної Гіппократом у його роботах, була ідея про чотири початки, з яких складається навколишнє. Хоча провідною життєвою силою, що забезпечує зв'язок людини із середовищем, воно вважав повітря, що дає можливість дихати, основа самої людини, його тілесної організації є гуморальної, рідинної. Виходячи із цього Гіппократ розробив своє відоме навчання про темпераменти, засноване на сполученні чотирьох видів рідин в організмі - крові, слизу, жовчі чорної й жовчі жовтої.

Важливим моментом у його теорії було й поняття міри, що він уважав ведучим в емпіричній медицині, доводячи, що, хоча абстрактного поняття міри й не існує, досвідчений і що вміє спостерігати лікар може вивести цю міру в кожному конкретному випадку й для кожного хворого. Поняття міри (кразис) стало головним у концепції темпераменту, при цьому вважалося, що відступ від норми, порушення (акразия) сполучення чотирьох видів рідини веде до яскравих проявів того або іншого темпераменту.

Вивчаючи прояву темпераменту, Гіппократ порушував питання про його зв'язок зі способом життя людини, що розуміє в самому широкому змісті – від їжі й питва до природних умов й особливостей спілкування. Таким чином, у навчанні Гіппократа вперше з'явилися думки про диференціацію, різноманіття індивідуальних варіацій загального поняття людина. Тому деякою мірою можна говорити про те, що Гіппократ був першим психологом, що заговорив про індивідуальні розходження, про диференціальну психологію.