Фактори, що визначають розвиток психології.

1. Історико-генетичний метод, відповідно до якого вивчення ідей минулого не можливо без обліку загальної логіки розвитку науки в певний історичний період.

2. Історико-функціональний метод, завдяки якому аналізується наступність висловлюваних ідей.

3. Біографічний метод, що дозволяє виявити можливі причини й умови формування наукових поглядів ученого.

4. Методи категоріального аналізу, що припускає облік соціально-історичних умов, що визначили появу й розвиток даної наукової школи.

Джерелами для історії психології служать насамперед праці вчених, архівні матеріали, спогади про їхнє життя й діяльність, а також аналіз історико-соціологічних матеріалів і навіть художньої літератури, що допомагає відтворити дух певного часу.

2. У своєму розвитку психологія пройшла кілька етапів.

Донаучный період закінчується приблизно в 7 - 6 вв. до н.е., тобто до початку об'єктивних, наукових досліджень психіки, її змісту й функцій. У цей період подання про душ ґрунтувалися на численних міфах і легендах, на казках і первісних релігійних віруваннях, що зв'язують душу з певними живими істотами (тотемами).

Другий, науковий період починається на рубежі 7 - 6 вв. до н.е. Психологія в цей період розвивалася в рамках філософії, а тому він одержав умовну назву філософського періоду. Також трохи умовно встановлюється його тривалість - до появи першої психологічної школи (ассоцианизма) і визначення властиво психологічної термінології, що відрізняється від прийнятої у філософії або природознавстві.

У зв'язку з умовністю періодизації розвитку психології виникають деякі різночитання при встановленні тимчасових границь окремих етапів. Іноді поява самостійної психологічної науки зв'язують зі школою В. Вундта, тобто з початком розвитку експериментальної психології. Однак психологічна наука визначилася як самостійна значно раніше, з усвідомлення незалежності свого предмета, унікальності свого положення в системі наук - як науки й гуманітарної й природної одночасно, що вивчає й внутрішні й зовнішні (поведінкові) прояву психіки. Таке самостійне положення психології було зафіксовано й з появою її як предмета вивчення в університетах уже наприкінці 18 - початку 19 в. Таким чином, вірніше говорити про появу психології як самостійної науки саме із цього періоду, відносячи до середини 19 в. становлення експериментальної психології.

Але в кожному разі необхідно визнати, що час існування психології як самостійної науки значно менше, ніж період її розвитку в руслі філософії. Змінювалися й предмет психології, і зміст психологічних досліджень, і взаимоотношение психології з іншими науками.

Протягом тривалого часу предметом психології була душу, однак у різний час у це поняття вкладався різний зміст. В епоху античності душа розумілася як першооснова тіла. При цьому головною функцією душі вважалося додання тілу активності, тому що, на думку перших вчених-психологів, тіло є інертною масою, що надає руху саме душу. Душа не тільки дає енергію для активності, але й направляє її, тобто саме душу керує поводженням людини. Поступово до функцій душі додалося пізнання, і, таким чином, до дослідження активності додалося вивчення етапів пізнання, що незабаром стало однієї з найважливіших проблем психології.

В епоху Середньовіччя душу була предметом вивчення насамперед для богослов'я, що істотно звужувало можливості її пізнання. Тому, хоча формально предмет психологічної науки не змінився, фактично в область дослідження в той час входило вивчення видів активності тіла й особливостей пізнання, насамперед почуттєвого пізнання миру. Регулятивна функція, вольове поводження, логічне мислення вважалися прерогативою божественної волі, боговдохновленной, а не матеріальної душі.

У Новий час психологія, як й інші науки, позбувалася від диктату богослов'я. Наука прагнула знову, як у період античності, стати об'єктивної, раціональної, а не сакральної, тобто заснованої на доказах, на розумі, а не на вірі. Проблема предмета психології знову встала з усією актуальністю. У цей час ще було неможливо повністю відмовитися від богословського підходу до розуміння душі. Тому психологія міняє свій предмет, стаючи наукою про свідомість, тобто про зміст свідомості й шляхи його формування. Це дозволило відокремити предмет психології від предмета богослов'я в дослідженнях душі і її функцій.

Однак цей період привів до того, що вже до 18 століття фактичним предметом психології стали пізнавальні процеси, особистість й її розвиток не ввійшли в цей предмет. Таке обмеження області дослідження спочатку мало й позитивної значення, тому що давало психології можливість стати об'єктивною, а пізніше й експериментальною наукою. Це також дозволило виділитися їй у самостійну науку, відокремивши свій предмет, свою область дослідження від предмета філософії. З іншого боку, такий підхід став перешкоджати розвитку психології, тому вже до середини 19 століття він був переглянутий.

Завдяки розвитку біології, у тому числі теорії еволюції Ч. Дарвіна, психологія не тільки відійшла від філософії, идентифицировав себе із природними дисциплінами, але й розширила свій предмет. Крім пізнавальних процесів у предмет психології були включені поводження й емоційні процеси.

Найважливіший етап у розвитку психології пов'язаний з появою експериментальної лабораторії В. Вундта, що сделали психологію не тільки самостійної, але й об'єктивною, експериментальною наукою. Однак ассоцианистический підхід, на базі якого вибудовував свою модель психології В.Вундт, не міг уже пояснити нові факти щиросердечного життя, не міг бути розповсюджений на вивчення структури особистості, емоційних переживань, творчої активності людини. Обмеженим було й застосування тих експериментів і тестів, які існували в психології на початку 20 століття.

Це змусило вчених шукати новий предмет і нові методи дослідження психіки. Перші школи, що зародилися в той час (структуралізм, функціоналізм, Вюрцбургская школа), проіснували недовго. Однак вони показали, що серед психологів не існує вже єдиної думки про те, що і як повинна вивчати психологія. Так почався період шукань психології, адекватної нової ситуації й вимогам часу, що одержав назву періоду методологічної кризи.

Неможливість прийти до єдиної точки зору привела до того, що вже в 10-30-х роках 20 століття психологія розділилася на кілька напрямків, у кожному з яких був свій предмет і свій метод дослідження того, що розумілося даним психологічним напрямком під психікою. Так, у психології з'являються: глибинна психологія, біхевіоризм, гештальтпсихологія, марксистська психологія, а також такі школи, як французька соціологічна, або розуміюча психологія.

У другій половині 20 століття виникають нові школи й напрямки - гуманістична психологія, генетична психологія, а також когнітивна психологія, що сформувалася вже в 60-і роки. Таким чином, можна сказати, що із середини 20 століття психологія вступила в сучасний етап свого розвитку, для якого характерно вже не дроблення на всі нові школи, а тенденція до об'єднання.

3. Дослідження багатьох учених показали, що на розвиток психології як науки впливають кілька факторів.

1. Соціальна ситуація розвитку науки.

Вплив соціальної ситуації полягає в тім, що суспільний, історичні умови, культурна й політичне оточення впливають як на зміст наукових концепцій, так і на їхнє поширення, допомагають розвитку наукових шкіл і напрямків або утрудняють його. Природно, що цей вплив здійснюється опосередковано, через соціальну перцепцію, тобто через особливості сприйняття й розуміння цих социокультурных умов ученими, науковим співтовариством у цілому.

Соціальна ситуація може вплинути на розвиток науки декількома шляхами. По-перше, вона створює умови для виникнення тієї або іншої концепції. Наприклад, проведення реформ в 60-х роках 19 століття в Росії, підйом національної самосвідомості сприяли появі перших психологічних концепцій ментальности, або, як їх тоді називали, концепцій «психології національного характеру». Той факт, що ці концепції виникли не тільки в Росії, але й у Німеччині, також є доказом впливу соціальної ситуації, тому що це був період росту національної самосвідомості не тільки в Росії, але й у Німеччині, що закінчує своє об'єднання.

Соціальна ситуація впливає й на прийняття (або відторгнення) тієї або іншої теорії. Співзвучність наукових концепцій очікуванням суспільства сприяє не тільки їхньому поширенню, але й залученню найбільш здатних, цілеспрямованих молодих дослідників до роботи над цими теоріями. Таким чином, саме в руслі певного підходу й відбуваються найцінніші відкриття, знахідки, які надають йому ще більше значення.

2. Особливості особистості конкретного вченого.

Не менше значення має й інший фактор – особистість ученого, творця тієї або іншої психологічної теорії, його ціннісні орієнтації, когнітивний стиль, вольові якості, особливості спілкування з колегами, приналежність до певної наукової школи й т.д. Приналежність до наукової школи може допомогти вченому, особливо на початку його творчого шляху, тому що надає й необхідну інформацію, і простір для дискусій, оппонирования, і деякий захист від критики. Однак думка колег, вироблена спільними зусиллями підхід до рішення проблем можуть стать і гальмом на шляху наукового прогресу, сковуючи творчу активність або з остраху вступити в протиріччя з колегами, або через догматичну пристрасть до один раз висловленій думці.

Такою же перешкодою на шляху створення нової теорії може стать і недолік завзятості або впевненості в собі, особливо в тому випадку, якщо нова концепція зустрічає протидію або нерозуміння. Так, авторитарність і навіть деяка нетерпимість З. Фрейда з'явилися причиною його конфлікту з послідовниками, відходу від нього і його теорії навіть близьких учнів. Але в той же час саме ці якості багато в чому дозволили йому створити цю теорію й продовжувати її розробку в ситуації гострої критики й неприйняття з боку багатьох психологів.

Аналіз особистості вченого, його біографії дає можливість зрозуміти, яким образом відбувається вибір наукових завдань, як він веде боротьбу за свої переконання, чи зможе протистояти суспільній думці й просто побутовим безладдям. У такий спосіб цей фактор розкриває внутрішні перипетії творчої діяльності, а іноді й щиросердечної драми вченого.

3. Однак незважаючи на важливість соціальної ситуації й особистості вченого, що веде фактором все-таки є логіка розвитку психологічної науки. Логіка розвитку психологічних знань як фактор розвитку психологічних знань пов'язаний зі зміною її предмета, впливом суміжних із психологією наук, з розвитком принципів і категоріального ладу психології.

На протязі розвитку психологічної науки відбувалася закономірна зміна предмета псиологического аналізу: душу, потім свідомість, потім поводження, несвідоме, на сучасному етапі ми говоримо про психічну реальність, що включає систему психічних явищ як предметі спихологии.

Зміна предмета психології і її зв'язків з іншими науками привело до марного власне кажучи питанням про те, природна вона наука або гуманітарна й що повинне бути її методологією - біологія або філософія. Аналіз розвитку психології показує, що унікальність і цінність її як науки полягає саме в межпредметном характері, у тім, що вона будується і як природнича наука (об'єктивна й експериментальна), і як гуманітарна, тому що в її проблематику входять питання морального розвитку, становлення світогляду, ціннісних ориентаций людини. Можна сказати, що експериментальну основу, підхід до матеріалу і його обробці психологія запозичить у природознавства, у той час як підхід до інтерпретації отриманого матеріалу, методологічні принципи - у філософії.

Виділяють три найважливіших методологічних принципи психології: детермінізму, системності й розвитку.

Принцип детермінізму має на увазі, що всі психічні явища зв'язані причинно-наслідковими відносинами, тобто всі що відбувається в нашій душі, має якусь причину, що може бути виявлена й вивчена й котра пояснить, чому виникло саме те, а не інший наслідок. Ці зв'язки можуть порозуміватися різними підставами, і в історії психології існують кілька підходів до їхнього пояснення.

В античності вже існувало розуміння того, що всі процеси в психіці взаємозалежні. Анаксагор і Геракліт уперше заговорили про детермінізм, про те, що існує загальний закон, Логос, що визначає, що повинне відбутися з людиною, із природою в цілому. Таким чином, все происходящее в природі й душі людини обумовлено певною причиною, хоча ми не завжди можемо знайти цю причину.

Платон й Аристотель змінили первісну концепцію детермінізму, заперечуючи його загальний характер, зокрема його вплив на розумну частину душі, на процес морального розвитку людини. При цьому вони ввели поняття цільового детермінізму, уважаючи, що душу прагне до певної мети.

Пізніше, в 17 столітті, Декарт увів поняття механістичного детермінізму, доводячи, що всі процеси в психіці можна пояснити, виходячи із законів механіки. Механістичний детермінізм проіснував майже 200 років.

Ще більший вплив на розвиток психології зробив біологічний детермінізм, що виник з появою теорії еволюції. У рамках цієї теорії розвиток психіки визначається адаптацією до середовища, тобто все, що відбувається в психіці, спрямоване на те, щоб жива істота якнайкраще пристосувалася до тих умовам, у яких воно живе. Даний закон поширювався на психіку людини, і майже всі психологічні напрямки приймали цей вид детермінізму за аксіому.

Останній вид детермінізму, що може бути названий психологічним, заснований на ідеї, що розвиток психіки порозумівається й направляється певною метою. Однак на відміну від розуміння мети в античності, коли вона була так чи інакше зовнішньої для психіки (ідеєю або формою), у цьому випадку ціль властива самому змісту душі, психіки конкретної живої істоти й визначає її прагнення до самовираження й самореалізації - у спілкуванні, пізнанні, творчій діяльності. Психологічний детермінізм також виходить із того, що середовище є не просто умовою, зоною перебування людини, але культурою, що несе в собі найважливіші знання, переживання, багато в чому изменяющие процес становлення особистості. Таким чином, культура стає одним із самих значимих факторів, що впливають на процес розвитку психіки, що допомагають усвідомленню себе як носія унікальних духовних цінностей, якостей й як члена суспільства. Психологічний детермінізм також припускає, що процеси, що відбуваються в душі, можуть бути спрямовані не тільки на пристосування до середовища, але й на протистояння їй, у тому випадку, якщо середовище заважає розкриттю потенційних здатностей даної людини.

Принцип системності описує й пояснює основні види зв'язку між різними сторонами психіки, сферами психічного. Він припускає, що окремі психічні явища внутрішньо зв'язані між собою, образуя цілісність і здобуваючи завдяки цьому нові властивості. Вивчення цих зв'язків і властивостей також має тривалу історію в психології.

Перші дослідники тих зв'язків, які існують між психічними явищами, представляли психіку як сенсорну мозаїку, що складається з відчуттів, подань і почуттів. За певними законами, насамперед законам асоціацій, ці елементи зв'язуються між собою. Такий вид зв'язку одержав назву элементаризма.

Функціональний підхід, назва якого обумовлено тим, що психіку представляли як набір окремих функцій, спрямованих на реалізацію різних психічних актів і процесів, з'явився, так само як і біологічний детермінізм, у зв'язку з теорією еволюції. Біологічні дослідження показали, що існує зв'язок морфології й функції, у тому числі й психічній функції. Таким чином, було доведено, що психічні процеси (пам'ять, сприйняття й т.д.) і акти поводження можуть бути представлені як функціональні блоки. Залежно від виду детермінації ці блоки могли діяти й за законами механіки (як окремі частини складної машини), і за законами біологічної адаптації, зв'язуючи в єдине ціле організм і середовище. Однак цей принцип не пояснював, яким образом при дефекті якоїсь функції відбувається її компенсація, тобто яким образом недоліки в роботі одних відділів можуть компенсуватися нормальною роботою інших, наприклад поганий слух - розвитком тактильних або вібраційних відчуттів.

Саме це й пояснює принцип системності, що представляє психіку як складну систему, окремі блоки якої (функції) зв'язані між собою. Таким чином, системність психіки припускає і її активність, тому що тільки в цьому випадку можливі саморегуляція й компенсація. Властиві психічному навіть на нижчих рівнях розвитку психіки. Системність у розумінні психіки не суперечить й усвідомленню її цілісності, тому що кожна психічна система є унікальною й цільною.

Нарешті, принцип розвитку затверджує, що психіка розвивається, тому найбільш адекватний спосіб її вивчення – дослідження закономірностей цього генезису, його видів і стадій.

Відповідно до цього принципу, що визначає, які види розвитку властиві психічному, існують два види розвитку психіки - філогенетичне й онтогенетическое, тобто розвиток психіки в процесі становлення людського роду й у процесі життя дитини.

Виділяються також різні сторони психічного розвитку: розвиток особистості, розвиток інтелекту, соціальний розвиток, які мають свої етапи й закономірності, що стали предметом дослідження багатьох відомих психологів.

Крім принципів на розвиток психології як науки впливає формування її категоріального ладу, тобто тих постійних проблем, які становлять предмет і зміст психології.

У цей час виділяють кілька категорій, які були основою психологічної науки протягом майже всієї її історії. Це мотив, образ, діяльність, особистість, спілкування, переживання. у різні періоди розвитку психології й у різних школах ці категорії мали неоднакове значення, однак завжди так чи інакше були присутні в психологічних концепціях.