Перехід під корону Речі Посполитої. Колонізація краю.

Лекція № 4-5

Тема: Полтавщина козацька (друга половина XVI-XVII ст.)

(4 години)

План

1. Перехід під корону Речі Посполитої. Колонізація краю.

2. Полтавщина, як арена козацько-селянських повстань.

3. У роки козацької революції.

4. Культурний розвиток

 

Вишневеччина

Земельні загарбання князів Вишневецьких на Полтавщині

Наприкінці XVI - на поч. XVII ст. на території нинішньої Полтавщини сфор­мувалася одна з найбільших латифундій Речі Посполитої - так звана Вишневеч­чина (за йменням княжого роду Вишне­вецьких).

Початок цьому володінню було по­кладено черкаським та канівським ста­ростою, князем Михайлом Олександро­вичем Вишневецьким. У 1570-х рр. він представив до нагороди за військові по­двиги шляхтича Михайла Грибуновича Байбузу, вірогідно, родича князів Глин-ських. Король Стефан Баторій за видат­ну «дельность в речах рыцарских» надав М.Г. Байбузі «пустыню» по ріках Сулі, Удаю і Солониці, «почавши с конца го­рою Сулы от Снятина, рубежа Москов­ского, аж вниз до устья Днепра», і крім того, окремий уход «Лужок» з усіма по­житками і доходами. Однак М.Г. Бай­бузі не довелося скористатися щедрим королівським дарунком. У 1580 р. за клопотанням М. Вишневецького під­владні йому староства були «спущені» його сину Олександру. За наказом моло­дого державця у 1582 р. підстароста Ілляш Боруховський оружно захопив володіння М.Г. Байбузи - «моцно и ґвал­том» «выслугу из спокойного держания его выбил и на пожиток до Черкасского замка привернул». Після тривалої судо­вої тяганини М.Г. Байбуза в 1589 р. одержав у якості компенсації маєтності по р. Пслу. Утвердившись у Посуллі й закріпивши за собою захоплену тери­торію королівською грамотою 1590 р.,

О. Вишневецький досить активно розпо­чав колонізацію краю, засновуючи міста та осаджуючи слободи. В 1589 р. він за­клав замок біля старого Лубенського го­родища; в січні 1591 р. одержав від коро­ля Сигізмунда III грамоту на фундацію Лубен, а рік потому - Пирятина. Обом містам князь надав маґдебурзьке право. При цьому Лубни назвав на свою честь Олександровим, а Пирятин у пам'ять про батька Михайловим.

Після смерті бездітного ОлександраВишневецького в 1594 р. його володіння перейшли до брата Михайла, старости овруцького, котрий енергійно продов­жив колонізаційні зусилля попередни­ка. На поч. XVII ст. стався конфлікт між власниками двох найбільших в Україні латифундій - князями Острозькими та Вишневецькими. Одержавши привілей на «пустелю» між Пслом і Ворсклою, князь М. Вишневецький необережно прихопив і ті території, які раніше були пожалувані на Черкаський замок. Відбиваючи свої уходи, тодішній чер­каський і канівський староста князь Януш Острозький у 1609 р. послав на Полтавщину 3-тисячний загін, який спустошив володіння М. Вишневецького і захопив велику здобич. У відповідь М. Вишневецький у 1611 р., «ґвалтом окупуючи всю Сулу», приєднав «пусти­ню Горошин і Сліпород». Потім, скорис­тавшись «зачіпкою» між Польщею і Моск­вою, в 1614 р. «своими собственными си­лами и оружием» завоював Путивль з усією областю. Путивльський замок, щоправда, довелося повернути москови­там, але Сенча і Лохвиця залишилися під присудом князя.

Після смерті Михайла Вишневень­кого у 1616 р. його сім'я була засуджена на баніцію. Лівобережні володіння кня­зя захопив його рідний брат Юрій Виш-невецький. Вдова розпочала судовий процес, але у 1618 р. Ю. Вишневецький помер і маєтності були передані княгині Раїні Вишневецькій та її дітям - Ієремії та Ганні. При оголошенні постанови Люблінського трибуналу про передачу володінь Раїні Могилянці лубенці скар­жилися урядовим комісарам на кривди, які заподіяв їм князь Ю. Вишневець­кий, «вибираючи нечувані податки». Княгиня Раїна померла вже наступного року. Опікуном над малолітнім Ієремією став троюрідний дядько - князь Костян­тин Вишневецький. Серед нових здо­бутків родини Вишневецьких стали за­хоплені у Б. Обалковського Яблунів та Миргород з околицями, а також селіт­ряні промисли на річках Хорол, Псел, Грунь, біля Більського городища, на річках Ворсклі, Орелі, Мерчику, Орчи-ку, Говтві та Сулі. В 1624 р. К. Вишне­вецький захопив урочище Климятичі на місці давньоруського міста Желді, де за­снував нове містечко - Жовнин.

Колонізаторські зусилля усіх своїх іменитих предків перевершив п'ятий і останній з роду князів Вишеневецьких на Полтавській території - Ієремія Ми­хайлович Вишневецький. Саме з його ім'ям і пов'язуються ті величезні воло­діння на Лівобережній Україні, які увій­шли в історію під назвою Вишневеччи-ни. Повернувшись у 1632 р. на Україну з-за кордону, де він закінчував свою освіту, 20-річний князь вступив у воло­діння батьківськими маєтностями. У1632-1634 рр. він брав участь у війні з Мос-ковією, зарекомендувавши себе талано­витим полководцем. З 1635 р. князь зай­мався округленням Вишневеччини, здійснюючи одне за одним захоплення

суміжних земель. Водночас І. Вишне­вецький боровся з козацькими повстан­нями на Лівобережній Україні.

У вересні 1635 р., озброївши тисячу головорізів, І. Вишневецький послав їх на «добра и державы» стражника корон­ного, овруцького і канівського старости Самійла Лаща. Цікаво, що предводи­тельшею загону поряд чоловіками була княгиня Полонт Домонтова, вдова князя Грегора Домонтова. «С знаками воен­ными, с ротмистрами над хоругвями, с стрельбою огнистою» шляхетні вояки «ґвалтовне наехали» на містечка Домон-тів, Піщане та Золотоношу і «опановали» їх «с ужасами непередаваемыми». В 1640р. була відібрана Хоролыцина, яка нале­жала С. Жулкевському. В 1643 р. I. Виш­невецький захопив у городельського ста­рости городище Грайворон із слободами Дмитровим, Липовим та Почепковим. У 1644 р. князь відібрав роменські маєт­ності приятеля короля, надвірного мар-шалка Адама Казановського, а в 1645-1646 рр. - володіння чернігівської каш­телянки Софії Козаковської за Удаєм. Великі загарбання здійснено у 1646 р. у старости переяславського і коронного хорунжого О. Конєцпольського. На чолі 7-тисячного війська «с арматами и все­ми аппаратами воеными» I. Вишневець­кий захопив міста і містечка: Гадяч, Полтаву, Зигмунтів (нині с. Устивиця на Миргородщині), Соколину Гору (с. Со-кілка на Кобеляччині), Кременчук, По­до л ки (Гадяччина), Добрик, Краснопіль (с. Великі Сорочинці на Миргородщині), Крукполе, Лукашівське, Бірки (на Га-дяччині чи Зіньківщині), Опочинське (Опішня), Глинськ, Лютеньку, Зіньків, Олеснів, Охтирку, Рухавку та інші насе­лені пункти. Збитки О. Конєцпольсько­го від цього наїзду склали 500 тис. зло­тих.

23Свідчення 5.3 жалуваної грамоти короля Сигізмун-да III князю Олександру Вишневенькому, старості черкаському й канівському, на вічне володіння зем­лями по рр. Сулі, Удаю та Солониці й уходом Лу­жок (18 квітня 1590 р.):

«Во имя Божое станся. Амин. Мы, Жикгимонт третий, Божою милостию корол полский, ве­ликий князь литовский, руский, пруский, мазо-вецкий, жомоитский, киевский, волынский, подляский, ифлянтский и королевства швейно­го власный дедич и пришлый корол, — ознайму-ем тым нашим листом всим вобец и каждому зособна, кому колвек то ведати належит, ни-нешним и на потом будучим.. <...> ...маючи ласкавый взгляд и бачене на зацность старо­житного дому князей Вишневецких, которые завжды во всих справах и поступках своих зац-ни, мужни и славни были, а особливе тое ж все усмотруючи в ... князю Александру Вишневец-кому... <...> ...мают князь Александр Вишне-вецкий сам, его жона, дети, потомки и наслед­ники их <...> реку Сулу, реку Удай и реку Соло-ницу и вход Лужок зо всими Грунтов широко-стями. <...> спокойно держати, замки закла­дати, места и села на тых Грунтех людми оса-жовати, костелы и церкви Божне фундовати, земли розробливати, будовати, ставы и млыны направовати и вшелякие пожитки собе там вынайдовати, становити, розмножати и от-тол всих вшеляких доходов, чиншов, платов, десятин, дяклов, даней и иных належностей, яко колвек менованых и которые ся потомъ он­де вынайти и менованы быти могуть, з людей

Посольська зала королівського палацу у Кракові.

и зо всих ґрунтов помененых добр уживати... <...> ...и будут мели князь Вишневецкий и по­томки его тую зуполную незамереную моц и владность — тыс добра, буд порозну, любо вси зараз, коли колвек и кому хотя отдати, да-ровати, продати, променяти, записати, за­ставите и, яко хотячи, ку своему лепшому (по­житку ) обернути, яко дедицством своим вла­стным, водле воли и уподобаня своего, шафова-ти... <...> ...а нам и потомком нашим, королям их милости полским, к коруне службу земскую военную служити, вшеляких свобод уживати и повинности водле часу и потребы Речи По-сполитое на собе нести зо всими обывателями, шляхтою коронною в там том краю, зароено вечными часы...».

Свідчення 6. З грамоти короля Сигізмунда III князю Олександру Вишневенькому, старості черкаському, канівському, корсунському та любецькому, на побудо­ву замку в м. Олександрів (Лубни), над р. Сулою, і на Магдебурзьке право новому місту (16 січня 1591 р.): «Жикгимонт третий, — ознаймуем тым на­шим листом всим и каждому зособна, кому кол­век то ведати належит, оповежено перед нами именем урожоного Александра кнежати Виш-невецкого, старосты черкасского, каневского, корсунского и любецкого, иж он, подлуг прав и волностей посполитых шляхетских, во имен[и]ю своем властном вечистом, в земли Киевской над рекою Сулою лежачом, на имя Александрове, ку покою и безпечност панств наших коронных замок будует, и место садить, которому месту корчмы медовые и пивные веч-не и иншие пожитки надал; одно прошоно нас, абыхмо .право майдемборское и порядки мест-ские тому месту и подданым его, которые там тепер суть и потом приходити и оседати бу­дуть, надали; а такъ мы, прихилившися до звычаю права посполитого и тое прозбы, з лас­ки нашое кролевское право майдемборское, поря­док и вольность местскую тому месту и меща-ном надаем...»

25.5.2. Лубенська держава князя Ієремії Вишневецького

Створена в результаті різночасних загарбань князів Вишневецьких держа­ва не поступалася багатьом тодішнім ко Лубни з княжим палацом, який ні в чому не поступався королівському в Кра­кові. Навіть через 350 років лубенський палац І. Вишневецького своєю пишно­тою розбурхував письменницьку уяву. До наших днів від палацу збереглася ли­ше база колони, прикрашена барельєфа­ми з зображенням античних воїнів.

Загалом І. Вишневецький володів на Лівобережній Україні 56 населени­ми пунктами, 50 з яких розташовува­лися в межах історичної Полтавщини. В поселеннях Вишневеччинигосподарств підданих, у т. ч. на Пол­тавській території 34822 господарст­ва. Якщо прийняти середню чисель­ність господарства (сім'ї) за 4 душі, то у полтавських володіннях І. Вишне-ьецького могло проживати майже 140 тис. чол.

Подібно іншим власникам земель на «кре-сах», І. Вишневенький турбувався про примно­ження людності у своїх маєтностях. Із цією метою він надавав поселенцям звичні «слободи» і слід­кував, щоб вони не обкладалися додатковими по-злнностями зверх установлених княжими універсалами. Як дбайливий господар, князь турбувався, щоб його піддані не розійшлися че-| ез кривди з боку орендаторів. І. Вишневецький заохочував цеховий устрій у своїх містах. У Луб­нах при ньому діяли кравецький, шевський, кушнірський, ковальський цехи.

Князь Ієремія Вишневецький

Вишневецький (Вишньовецький) Ієремія-Михайло (Ярема) Міхал Корибут

(1612—10/22^111.1651) князь, воєвода руський (1646 р.), коронний гетьман (1649 р.); скатоличений український маг­нат, володар маєтностей на Волині та Поліссі, колоніза­тор і власник Лубенщини й су­сідніх земель на Лівобереж­жі — т. зв. Вишневеччини. Походив зі старовинного українського кня­зівського роду Вишневецьких. Родова маєтність - Вишньовець на Волині (вперше згадується в 1395 р., належав князям Вишневецьким до 1740 р.). За однією версією, родоначальником уважається князь Федір Несвіцький - нащадок турово-пинських Рюриковичів, прабатько чоти­рьох княжих родів: Вишневецьких, Збаразьких, Порицьких, Воронецьких. За іншою версією, Вишневецькі виводяться з роду Федора Корибу-товича, нащадка литовсько-руського роду Ге-диміновичів. Видатним представником роду був Дмитро Вишневецький (р. н. невід.-І563) - ста­роста черкаський (1550-1553 рр.) і канівський (1554-1557 рр.), організатор козацтва і перший козацький гетьман.

Свідчення 9.

Знатність роду Вишневецьких була добре відо­ма. Коли Ярема надумав прокласти найкорот-шу дорогу з Ромен до Росії через ліси, москови-ти спробували йому перешкодити, але були розігнані. Цар поскаржився Владиславу IV і одержав таку образливу відповідь: «Князь Ієремія більше має права на Москву, ніж цар московський на Ромни».

Батько - овруцький староста князь Михайло Михайлович Вишневецький (р. н. невід. -1616). У 1594 р. успадкував від бездітного брата Олександра величезні володіння на Лівобе­режній Україні. Освоєння задніпровських маєтностей енергійний князь з успіхом суміщав із зовнішньополітичними авантюрами в Мол­давії. «Підсадивши» на молдавський трон Ієремію Могилу, князь у 1605 р. одружився з йо­го старшою донькою Раїною Могилянкою. Поро­дичавшись з представниками господарського до­му Могил, князь Михайло заявив претензії на

 

Конкретних відомостей про наяв­ність у II пол. XVI -1 пол. XVII ст. на те­риторії Полтавщини навчальних закла­дів немає. Але школи, звичайно, існува­ли. Відповідальними за навчання дітей, очевидно, були місцеві священнослужи­телі. Тому перші школи, вірогідно, фун­кціонували при церквах. Звичайно, чужинецька адміністрація й іноземні ко­лоністи мали більші можливості для навчання своїх дітей. Можливо, вони най­мали для цього приватних учителів. Родова знать могла дозволити собі навчати дітей в престижних західноєвропейсь­ких колегіумах і університетах. Діти значних козаків з часом одержали мож­ливість студіювати в Києво-Могилянському колегіумі (засн. 1632 р.). На сере­дину XVII ст. грамотність серед різних верств українського суспільства вже була дуже поширена. Це відзначав, зокре­ма, відомий мандрівник Павло Алеппський (з м. Алеппо в Сирії), який разом зі своїм батьком, антіохійським патріархом Макарієм III подорожував Украї­ною в 1654 і 1656 рр.

Свідчення 1. Павло Алеппський:

«...По всій землі руських, тобто козаків, ми помітили прекрасну рису, що дуже здивувала нас: всі вони, крім небагатьох, навіть більшість їхніх жінок і дочок, уміють читати і знають порядок церковних служб і церковні співи; крім того, священики навчають сиріт і не лишають їх неуками блукати по вулицях...»

Такий значний відсоток грамотності проявився у багатстві усної народної творчості, розвитку науки та мистецтва. Якщо центрами розвитку останніх були великі міста, зокрема Київ, то усна на­родна творчість процвітала всюди.

Маруся Чурай

Визначним явищем національної культури залишалася народна пісенна творчість. Переважно в козацькому се­редовищі створювалися історичні думи, пісні та балади. Виконавцями дум та пі­сень стали кобзарі та лірники, що пода­вали музичні твори в речитативно-ім­провізаційній манері.

До середини XVII ст. відноситься ім'я легендарної народної співачки і по­етеси Марії Гордіївни Чурай, або інакше Марусі Чурай. До сьогодні не виявлено автентичних історичних документів, які б підтверджували історичність цієї осо­би. Текст присуду полтавського полко-

вого суду, яким оперують деякі дослідники, є більш пізньою підробкою і не може вважатися офіційним джерелом.

Чурай Марія Гордіївна

(Маруся Чурай, Чураївна; р. н, і см. невід.) — легендарна на­родна співачка й поетеса. Портрет роботи Ф. Самусєва.

Марусю традиційно на­зивають «дівчиною з леген­ди», оскільки реальність її існування документально не підтверджується. Образ «української Сапфо» склав­ся під впливом літературних творів ХІХ-ХХ ст. (балад, поем, драм, повістей, романів українсьїхав козак на війноньку...

Карт. М. Кривенка. 1954.

кою, польською та російською мовами), створе­них на основі народних оповідань. Якщо уза­гальнити численні версії, то вийде такий біогра­фічний сюжет.

Жила в Полтаві приблизно в 1625-1650-х рр. Хата батьків стояла на березі Ворскли, неподалік від Хрестоздвиженського монастиря. Батько -Гордій Чурай належав до козацького стану, мож­ливо, був полковим осавулом. Якось, посварив­шись з одним шляхтичем, запальний козак вихо­пив шаблю і зарубав кривдника. Після того по­дався на Січ, взяв участь у козацькій війні проти Польщі під проводом П. Павлюка (Бута), потра­пив у полон і був страчений у Варшаві в 1638 р. Маруся жила з матір'ю Горпиною. Дружина й донь­ка народного героя користувалися повагою пол­тавців. Дівчину шанували не лише через славно­го батька, а також через особливий дар складати і чудово виконувати пісні. Маруся була наділена неабияким талантом імпровізації - свої думки могла викладати віршами.

Свідчення 2. З біографічного нарису «Маруся Чу­рай, малоросійська співачка» письменника і журна­ліста O.A. Шкляревського (1837—1883):

«Маруся була справжня красуня і в суто мало­російському стилі: дрібненька [тобто невелика на зріст, трохи худорлявенька, мініатюрно складена], струнка, як струна, з маленьким,

але рельєфно окресленим під тонкою вишитою сорочкою бюстиком, з маленькими ручками і ні­женьками, з привітним виразом ласкавого, ма­тового кольору, засмаглого личка, на якому ви­ступав рум'янець, з карими очима під густими бровами і довгими віями... Голівку дівчини по­кривало розкішне, чорне як смола, волосся, за­плетене ззаду в густу широку косу до колін. Чарівність дівчини довершував маленький ро­тик з білими, як перламутр, зубками, закри­тий, мов червоний мак, рожевими губками... Але при цьому у Марусі було круте, трохи ви­пукле гладеньке, сухе чоло і трохи дуго­подібний, енергійний, з горбинкою ніс».

Чарівна зовнішність Марусі, її незвичайна обдарованість притягували до дівчини увагу па­рубків. У неї був закоханий Іван Іскра - син геть­мана Якова Остряниці, мовчазний, похмурої вдачі, але винятково правдивий і благородний юнак. Але Маруся любила іншого - Григорія Бо­бренка, сина полкового хорунжого, красивого й видного хлопця, який виявився слабовільним і безхарактерним. Піддавшись умовлянням ма­тері, Гриць заручився з багачкою Галею Вишня-ківною, донькою осавула Федора Вишняка і не­богою полковника Мартина Пушкаря.

Маруся тяжко переживала зраду коханого, викладаючи свої страждання в рядках пісень. Коли ж Гриць одружився з Галею, тяжко за­хворіла. Попри сильний, вольовий характер, пробувала накласти на себе руки: кинулася з греблі у Ворсклу, але була врятована І. Іскрою. Невдовзі Маруся зустрілася з Грицем та його мо­лодою дружиною на вечорницях, влаштованих Марусиною приятелькою Меланею Барабаши-хою. Ця зустріч сколихнула палку натуру дівчи­ни. Нещасливе кохання, ревнощі, ображене са­молюбство зародили в Марусиній душі план по­мсти. Знову полонивши Гриця своєю чарівністю, вона заманила його до себе і отруїла власноруч приготовленим зіллям із кореня цикути.

За скоєний злочин Марусю ув'язнили в ост­розі. Влітку 1652 р. суд визнав її винною і віддав катам для відсічення голови. Вирок смерті ска­сувала грамота Б. Хмельницького про помилу­вання, яку за якусь мить до страти (закуту в кай­дани, ледь живу дівчину вже втягли на поміст) встиг доставити в Полтаву Іван Іскра.

Подальша доля піснярки тлумачиться по-різному. За однією версією, після помилування Маруся сильно страджала, ходила на прощу до Києва, а повернувшись додому, рано померла від надмірних переживань і сухот. За іншою вер-

Роміл VI. ПІД ВЛАДОЮ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ Друга половина XVI — перша половина XVII століттяРелігійна ситуація

З моменту запрошення єзуїтів у Речі Поспо­литій був порушений принцип свободи вірос­повідання, який мав особливе значення для краї­ни, населеної вірними різних конфесій. Єзуїти спрямували свої зусилля на боротьбу одночасно з протестантами і православними. Успіху като­лицької пропаганди сприяло безладдя, яке пану­вало в житті тогочасної православної церкви. Суспільний розкол поглибила Берестейська цер­ковна унія 1596 р. Після укладення унії офіційні кола Речі Посполитої фактично відмовили право­славній церкві у праві на існування. Пересліду­вання й нестатки змушували окремих церковних ієрархів звертатися по допомогу («милостиню») до московського царя. Наголошуючи на спіль­ності віри, деякі представники вищого духовен­ства були не проти зовсім перейти «под государе-ву руку». В той же час на захист православ'я вис-

тупили козаки. Заходами гетьмана П. Сагайдач­ного у 1620 р. було відновлено вищу церковну ієрархію. Релігійне питання втратило свою гос­троту в 1630-х рр. Польський сейм у 1633 р. за­твердив «Статті для заспокоєння руського наро­ду», які легалізували існування православної церкви. Митрополитом на сеймі був обраний виз­начний церковно-культурний діяч Петро Моги­ла. Після цього контакти з царським урядом пе­рервалися, а політичний альянс православної ієрархії та козацтва розпався.

На Полтавщині у II пол. XVI - І пол. XVII ст. основну масу віруючих станови­ли православні. У II чв. XVII ст. в зв'яз­ку з колонізаційною політикою польсь­кого уряду в краї з'явилися групи като­ликів та юдеїв. Для задоволення релігій­них потреб населення будувалися право­славні й католицькі храми та синагоги.

Монастир XVII ст.

27.3.2. Православні монастирі

Красногірський Гадяцький Миколаївський монастир. Вважається найстарішим монастирем на полтавських землях. Його початки губляться в XV ст. (найдавніші відомості датуються 1442 р.). Виник він на горі Красній як скит, у якому знай­шли притулок два монахи, що відмовилися прий­няти постанови Флорентійського собору. В 1482 р. на території скиту споруджено першу церкву. Во­лодіння монастиря підтверджували гетьмани Б. Хмельницький, І. Виговський, І. Мазепа. Ос­танній віддав монастиреві село Будища, яке з цьо­го часу стало називатися Монастирські Буди­ща. У XVIII ст. монастир мав три дерев'яні церк­ви: Миколаївську (1556 р.), Благовіщенську (тра­пезну), Різдва Богородиці (надбрамну). В 1786 р. закритий. На сьогодні не існує. Пивогірський (Пивгородський) Миколаївсь­кий монастир (Пивогородиський Пустинно-Ми-колаївський Пивський). Розташований за версту від Городища (тепер Градизька) на схилі гори Пи-виха на лівому березі Дніпра. Виникнення монас­тиря пов'язується із записом 28 березня 1515 р. пана Дмитра Вашенцова «на людей своїх, на мак-симівців», яких він подарував Київському Пус-тинно-Миколаївському монастиреві. Для нагляду за угіддями київські ченці заснували на горі скит. У середині XVI ст. священиком Устимовичем було збудовано дерев'яний храм в ім'я Св. Миколая. В XVII ст. монастир став значним релігійно-політичним осередком на Полтавських землях. Історія монастиря пов'язана з рядом значних подій в житті краю. Монастирські села Пива, Во-ронівка та Бужин брали участь у козацькій війні І. Сулими 1635 р. Сам монастир було пограбовано польськими військами, які придушували по­встання. Під час війни П. Павлюка 1637 р. ченці переховували повстанців, рятуючи їх від кара­телів. Монастиря торкнулися події війни Я. Ост-рянина й Д. Гуні 1637-1638 рр. Із початком Хмельниччини переправи через Дніпро в монас­тирських землях неодноразово слугували козаць­ким військам. Монастир виступав посередником у переговорах П. Дорошенка з І. Брюховецьким. У середині XVIII ст. монастир був важливим збірним пунктом гайдамаків. У 1768 р. тут стояв табором гайдамацький ватажок С. Неживий. У мо­настирських володіннях формувалися і перехову­валися гайдамацькі загони. В 1772 р. збудовано муровані Антоніївську та Аннозачатіївську церк­ви. Пожежа 1774 р. знищила майже всі будівлі. Але вже в 1775-1777 рр. було зведено новий муро­ваний Миколаївський собор та надбрамну дзвіни­цю біля в'їзду до монастиря. В 1786 р. монастир було закрито, а його маєтності секуляризовано. Собор перетворено у парафіяльну церкву.

Густинський Троїцький Прилуцький мона­стир. Заснований у 1600 р. за дозволом князя Михайла Вишневецького у його володіннях: на «острову в низком месте, окруженном рекою, на­зываемою Удай, в семи от города Прилук вер­стах» . Ігуменом Густинського монастиря в 1620-х рр. був І. Копинський. Після поразки війни Я. Ост-рянина й Д. Гуні в 1638 р. частина ченців, побо­юючись репресій, переселилася на Московщину. Запустілий монастир був у 1639 р. відбудований за дорученням П. Могили ігуменом Іллею Торсь-ким. У 1648 р. монастир зруйнували повстанці, але Б. Хмельницький взяв його під свою протек­цію. Монастирські володіння були забезпечені

Густинський Троїцький Прилуцький монастир.

гетьманськими універсалами. Протягом II пол. ХУП-ХУНІ ст. склався архітектурний ансамбль монастиря, який являє собою унікальний ком­плекс доби бароко. Центральна споруда - велич­ний мурований 5-банний Троїцький собор (1672-1676 рр.). Інтер'єр собору прикрашали ба­гатоярусний різьблений іконостас та фрески (не збереглися). У II пол. XVII - поч. XVIII ст. зведено надбрамні Миколаївську (перебудована на дзвіницю), Катерининську, Петропавлівську церкви. Відомий монастир і як центр літописан­ня. В І пол. XVII ст. тут написані: Густинський літопис («Кройніка») і Густинський монастирсь­кий літопис («Літописець про заснування і ство­рення монастиря Густинського»). Густинський монастир вважався одним з найбагатших в Ук­раїні. Наприкінці XVIII ст. його володіння були секуляризовані (1786 р.), а сам монастир закри­тий (1799 р.). Відновлений у 1843 р.

Ладинський (Ладанський) Покровський монастир (жіночий). Заснований 18 січня 1619 р. біля с. Ладин на Прилуччині за ініціативою І. Копинського на кошти Р. Вишневецької, яка подарувала монастирю землі зі своїх лубенських маєтностей між ріками Удаєм та Ладинкою. Першою ігуменією була сестра І. Копинського Олександра. У 1786 р. закритий. У 1817 р. від­новлений. Збереглися перебудовані Покровсь­кий собор (1763-1767 рр.), Миколаївська церква (серед. XIX ст.), келії.

Мгарський Лубенський Спасо-Преобра-женський монастир (чоловічий). Знаходить­ся у с. Мгар на правому березі Сули при впадінні до неї р. Ольшанки. Заснований 18 січня 1619 р. за ініціативою І. Копинського коштом РаїниВишневецької, яка подарувала монастирю землі зі своїх лубенських маєтностей поблизу села Мгар під Лубнами. Першим ігуменом Мгарсько-го монастиря став І. Копинський. Його зусилля­ми у 1622 р. при монастирі створено братство. Гетьмани Б. Хмельницький та І. Мазепа збільшили фундації новими маєтками, завдяки чому Мгарський монастир став найбагатшим на Лівобережній Україні. В 1684 р. розібрано де­рев'яну Преображенську церкву й закладено му­рований Спасо-Преображенський собор (1684-1692 рр., арх. І. Баптист, М. Томашевсь-кий). У 1736 р. пожежа знищила дерев'яні спо­руди разом із Михайлівською церквою (1690 р.). У середині XVIII ст. збудовано келії (не зберегли­ся). У 1785 р. зведено муровану триярусну дзвіницю (добуд. 1837-1844 р.). У 1786 р. споруджено двоповерховий будинок ігумена (пе-ребуд. XIX ст.). У II пол. XIX ст. збудовано дво­поверховий готель, наприкінці XIX ст. - мурова­ну Благовіщенську церкву. В розписах монас­тирських будівель брав участь художник І. Мак­симович. В інтер'єрі збереглися залишки живо­пису. Ченцями монастиря був створений Мгарсь­кий монастирський літопис 1682-1775 рр. У 1663 р. у Мгарі перебував у чернецтві під іме­нем Гедеона син Б. Хмельницького Юрій. В мо­настирі знайшов свій останній спочинок патрі­арх Константинопольський Афанасій Пате-ларій, котрий, повертаючись з Москви до Стам­була захворів і в 1654 р. помер під Лубнами. Невдовзі після смерті патріарха було об'явлено святим, а його мощі чудодійними. На території монастиря поховані також константинопольсь­кий патріарх Серафим Анін (|1779), київський митрополит Іосиф Нелюбович-Тукальський (11676), тобольський архієпископ Амвросій Ке-лембет (-)-1826), полтавський і псковський архі­єпископ Мефодій Писнячевський (•|-1845).

Свідчення 3. Фундуш Раїни Вишневецької на за­снування Мгарського Лубенського монастиря (січень 1619 р.):

«Оголошую даним листом моїм всім, кому про це відати належить як тепер, так і на майбут­ні часи, що я, з обов'язку свого, як християнка, і, пам ятаючи волю і намір світлої пам'яті кня­зя Михайла Вишневецького, дорогого мого чо­ловіка, ім'ям його дозволила і даним листом своїм дозволяю будувати монастир за Лубна­ми, за чотири версти від Лубен, в Мгарському лісі, на горі, де перед цим була пасіка, а раніш, як кажуть, був колись монастир. І доручаю це

місце під владу і розпорядження попу отцю Ісайї, ігумену Густинському і Підгірському, якому я у всіх своїх володіннях задніпровських доручила суд і управління духовенством. В даний час я, перш за все, дарую на те святе місце уціліле добре дерево від старого мого замку, що знаходиться в Лубнах. Можна брати цього дерева стільки, скільки буде потрібно для влаш­тування монастиря. До цього додаю два млини, верхній і нижній, які знаходяться на річці Віль­шанці, що протікає повз гору, на якій буде буду­ватися монастир, з усіма селянами, що тут мешкають. Ґрунти, даровані мною, матимуть такі межі: в довжину обмежуються вони з одно­го боку річкою Вільшанкою, а з іншого — річкою Мгарем. Обидві ці річки повинні належати мона­стиреві, з обома берегами кожна, на всьому їх протязі. В ширину межа розпочинається від міста Луки і йде в напрямку до річки Сули. Але оскільки я маю відомості, що визначені ґрунти не дуже великі і для занять хліборобством тісні і не дуже зручні, то дозволяю монастиреві сіяти хліб і косити сіно до самого Удаю... Якщо і надалі щось буде необхідно для влашту­вання цього святого місця і для примноження тут хвали Богу, то я охоче і з задоволенням обіцяю давати все це.

Тепер же вищеозначені ґрунти, з усім, що на них знаходиться, я жертвую на монастир для слави Божої на вічні часи».

Полтавський Хрестоздвиженський монас­тир (чоловічий). Заснований у 1650 р. ігуменом Мгарського монастиря Калістратом при спри­янні київського митрополита С. Косова на кошти полтавського полковника М. Пушкаря, козаць­кого старшини І. Іскри та міщанина І. Крамаря. Знаходиться на горі над р. Полтавкою. Спершу всі споруди були дерев'яними. В 1689 р. коштом гетьмана І. Самойловича почалося спорудження мурованого Хрестоздвиженського собору. В1695 р. монастир був спустошений кримськими татара­ми. В 1709 р. захоплений шведами, які встанови­ли на горі артилерію і звідти обстрілювали місто. В 1750 р. споруджено одноверху муровану тра­пезну Троїцьку церкву (перебуд. 1864 р, не збе-регл.). В 1786 р. зведено муровану чотириярусну дзвіницю, на якій було 10 дзвонів. У серед. XVIII ст. споруджено будинок ігумена, до якого з нагоди приїзду Катерини II в 1797 р. добудовано т. зв. «Катерининську залу», прикрашену розписами на релігійну та історичну тематику (не зберегл.). У XIX ст. збудовано мурований корпус із лікар-

нею та странноприїмний дім. У 1887 р. на кошти купця І. Котельникова зведено однобанну трапез­ну церкву Симеона Богоприїмця. В 1775-1798 pp. монастир був місцем перебування архієпископів Слов'янських і Херсонських (згодом Катерино­славських). На монастирському цвинтарі похова­но ряд відомих діячів культури. За радянської влади монастир двічі закривався. В 1990 р. відно­вив діяльність як Полтавська Хрестоздвиженсь-ка жіноча обитель.

Пушкарівський Вознесенський монастир (жі­ночий). Заснований у 1676 р. як Полтавський По-кровський монастир. У1721 р. перенесений до с. Пуш-карівки, де діяв як Пушкарівський Покровський монастир. У1762 р. на кошти полтавського полков­ника І. Черняка було збудовано Вознесенську церк­ву, після чого монастир змінив назву на Пушкарів­ський Вознесненський. Наприкінці XVTJI ст. лікві­дований. За переказами, в цьому монастирі закінчи­ла черницею своє життя Мотря Кочубеївна.

Великобудищанський Преображенський монастир (жіночий). Заснований у XVII ст. як Спаський дівочий скит в урочищі на правому бе­резі Ворскли, біля с. Чернечий Яр. У 1672 р. був наділений землею гетьманом І. Самойловичем і почав управлялися ігуменями. Діяли дві дере­в'яні церкви: Преображенська і трапезна Благо­віщенська. В 1689 р. генеральний суддя В. Ко-чубей переніс споруди ближче до містечка Ве­ликі Будища, від якого монастир одержав свою назву. В 1782 р. збудовано мурований Преображенський собор. У 1887 р. монастир пе­ренесено до с. Писарівщина. Головним храмом стала мурована Троїцька церква. В 1891 р. спо­руджено муровану Успенську церкву. Припи­нив існування у 1920-х pp.

Вишневецька Раїна

(уродж. Могилянка; 1589— 1619) — релігійна діячка. Донька молдавського господа­ря Ієремії Могили і сестра в дру­гих київського митрополита Петра Могили, дружина князя Михайла Вишневецького, мати Ієремії Вишневецького. Була палкою ревнителькою право­слав'я, фундаторкою трьох православних монастирів: Густинського під Прилука­ми, Мгарського під Лубнами і Ладинського (Під­гірського) на Удаї. Дітей прагнула виховати у право­славній вірі. Можливо, якби не її рання смерть, рене­гатство Ієремії опинилося б під сумнівом. Однак доля розпорядилася інакше.

Копинський Ісайя

(р. н. невід. - 5/15.Х. 1640) - церковний діяч, митрополит київський (1631—1632 рр.). Походив із галицької православної шляхти. Освіту здобув у Львівській братській школі та Острозькій ака­демії. Прийнявши замолоду чернечий постриг у Києво-Печерській лаврі, 14 років провів «у повсякденних мо­литвах». Потім був ігуменом Межигірського монасти­ря, Києво-Братського монастиря і одним із організато­рів Київської братської школи. У 1620-х рр. обіймав посади єпископа в Перемишлі (формально), Смолен­ську, Чернігові. Організовував монастирі, зокрема, Лу­бенський Мгарський Спасо-Преображенський та Ла-динський Покровський на Полтавщині. Брав участь у боротьбі проти католицтва та унії. Обраний у 1631 р. київським митрополитом, тримався консервативних поглядів, був прихильником орієнтації на Москву. Піс­ля легалізації православної ієрархії в Речі Посполитій у 1632 р. був скинутий з митрополичої кафедри П. Мо­гилою й ув'язнений. Після звільнення у 1635 р. деякий час жив у Лубнах, потім повернувся до Києва і продов­жив боротьбу з П. Могилою. Похований в Антонієвих печерах Києво-Печерського монастиря.

Свідчення 4. З «Хроніки» О. Кучерука (1652 р.):

«Отець Ісайя Копинський довгих літ життя мав, які на вівтар Вітчизни рідної усі склав, про славу її, спокій і міць єдину духом дбаючи. Не ли­ше смиренням і послухом чернечим і розумом гострим уславився, а й Демосфеном україн­ським прозивався, писаннями своїми дух ослаб­лий оживляв, ворогів устрашав а тих, хто зі шляху збився, повертав на путь істини...»

Свідчення 5. З листа І. Копинського до І. Вишне­вецького (1635 р.):

«Плаче і ридає церква Божа, мати наша, що Ва­ша княжа милість її зневажає. Сподівались ми на утіху сердець наших, але замість неї велику скорботу маємо. Що ж Ваша княжа милість уг­леділа в церкві Божій сумнівного, що підозрілого? Чим же Рим кращий від Єрусалима? Чому Єру­салим, матір усіх церков, зневажаєте, а до Риму горнетеся? Якщо заради великого багатства, то пам ятайте, що річ се ненадійна, суєтна і зрад­лива... Згадайте, Ваша княжа милість, світлої пам'яті батьків Ваших, якої вони були набож­ності, якої віри? Чому ж Ваша княжа милість не бажає віри батьків своїх наслідувати, в якій народжена? На ім'я Боже, все духовенство, все християнство покірно і слізно просимо не знева­жати віру свою, в якій водою і Духом уродже­ний, а повернутися до Церкви Божої, матері своєї природної і втішати нас усіх!». У монастирях Полтавщини зберіга­лася традиція літописання.

В Густинському монастирі в І пол. XVII ст. створено видатні пам'ятки ук­раїнської історіографії: Густинський лі-

топис та Густинський монастирський літопис.

Оригінал Густинського літопису не зберіг­ся. Деякі дослідники вважають, що його склав у 1623-1627 рр. відомий церковний і культурний діяч 3. Копистенський. Відомі дві редакції літо­пису: «Літописець» і «Кройніка». Перша ство­рена в І пол. XVII ст., друга переписана в 1670 р. ієромонахом М. Лосицьким. «Кройніка» викла­дає історію України з часів Київської Русі до 1597 р. включно. Детально розповідається про внут­рішнє становище України, її взаємини з Лит­вою, Польщею, Кримом, Туреччиною. За­кінчується літопис трьома самостійними розді­лами: «Про походження козаків», «Про запро­вадження нового календаря», «Про початок унії». Написаний літопис мовою, близькою до тогочасної української народної мови. Гус­тинський монастирський літопис («Літописець про заснування і створення монастиря Гус­тинського») охоплює період 1600-1640 рр. На­писаний невідомим автором. Висвітлює істо­рію Густинського монастиря, як одного з осе­редків ідейної боротьби проти унії й католициз­му, розповідає про події того часу, зокрема, про діяльність гетьмана П. Сагайдачного.

В Мгарському монастирі протягом ХУІІ-ХУІІІ ст. складено літопис Мгарського Лубенського Спасо-Преобра-женського монастиря (1682-1775 рр.).

Авторами літопису були ченці, а також ци­вільні особи. Різнорідні документальні розповіді містять відомості з історії монастиря.

У бібліотеці Переяславського колегіуму. У монастирях Полтавщини зберіга­лася традиція літописання.

В Густинському монастирі в І пол. XVII ст. створено видатні пам'ятки ук­раїнської історіографії: Густинський лі-

топис та Густинський монастирський літопис.

Оригінал Густинського літопису не зберіг­ся. Деякі дослідники вважають, що його склав у 1623-1627 рр. відомий церковний і культурний діяч 3. Копистенський. Відомі дві редакції літо­пису: «Літописець» і «Кройніка». Перша ство­рена в І пол. XVII ст., друга переписана в 1670 р. ієромонахом М. Лосицьким. «Кройніка» викла­дає історію України з часів Київської Русі до 1597 р. включно. Детально розповідається про внут­рішнє становище України, її взаємини з Лит­вою, Польщею, Кримом, Туреччиною. За­кінчується літопис трьома самостійними розді­лами: «Про походження козаків», «Про запро­вадження нового календаря», «Про початок унії». Написаний літопис мовою, близькою до тогочасної української народної мови. Гус­тинський монастирський літопис («Літописець про заснування і створення монастиря Гус­тинського») охоплює період 1600-1640 рр. На­писаний невідомим автором. Висвітлює істо­рію Густинського монастиря, як одного з осе­редків ідейної боротьби проти унії й католициз­му, розповідає про події того часу, зокрема, про діяльність гетьмана П. Сагайдачного.

В Мгарському монастирі протягом ХУІІ-ХУІІІ ст. складено літопис Мгарського Лубенського Спасо-Преобра-женського монастиря (1682-1775 рр.).

Авторами літопису були ченці, а також ци­вільні особи. Різнорідні документальні розповіді містять відомості з історії монастиря.