Конкретна робота з клієнтами проблемних груп

Що стосується роботи з особистостями антисоціальної спрямованості, то тут можливі такі аспекти цієї роботи:

- допомога клієнтам у запобіганні антисоціальним проявам у своїй поведінці; використання технологій соціальної реабілітації людини для її повернення до повноцінного, законослухняного життя в суспільстві;

- повернення до проблем підростаючого покоління;

- виправлення засуджених і повернення їх до способу життя, що схвалюється суспільством;

- забезпечення зворотного зв’язку, проведення опитувань, узагальнень, зістав­лень та інтерпретацій у врегулюванні конфліктів, формулюванні цілей, прогнозуванні поведінки клієнтів антисоціальної спрямованості.

Робота із маргіналами передбачає врахування таких обставин:

- опора на сильну об’єднуючу ідею, що спроможна згуртувати індивідів і на­дихнути їх на свідомі жертви й зусилля щодо подолання труднощів:

- опора на моральну, психологічну та економічну підтримку, що здатна запобігти процесу розпаду соціальних зв’язків індивіда або групи (у тому числі профілактика десоціалізації в економічному, ресурсному та організаційному планах);

- надання допомоги маргіналу як у знаходженні нового місця в житті, так і в пошуку можливостей самоствердження в новому статусі:

- профілактика спадкової маргінальності, тобто максимальне надання дітям маргіналів можливості користуватися своїми правами, полегшити їм доступ до освіти, оволодіння перспективними спеціальностями, соціальний розвиток.

Соціальна робота з алкоголіками, насамперед, пов'язана з їх реабілітацією та являє собою систему медичних (деінтоксикація, симптоматичне й зміцнювальне лікування), психологічних (усвідомлення пацієнтом конфлікту, пов'язаного з алко­голізмом; формування певного ставлення до спиртного засобом неприємних асоці­ацій; вироблення свідомого ставлення до вживання алкоголю) і групових (форму­вання нових моделей поведінки в самотніх і слабовільних людей) форм.

Найпоширенішою формою роботи з хворими на алкоголізм є рух «Анонімні алкоголіки», а також програми «Анонімні діти алкоголіків», «Анонімні співзалежні» тощо.

У роботі з наркоманами важливе значення має дотримування рекомендацій міжнародної угоди в рамках Єдиної конвенції з наркотичних засобів, прийнятої в 1961 році, що зобов'язує обмежити легальне виробництво, переробку й поширення наркотичних засобів, здійснюваних у медичних і наукових цілях; ліквідувати будь-яке незаконне виробництво сировини для наркотиків; боротися з нелегальним ви­готовленням і торгівлею наркотичними засобами; співробітничати один з одним заради досягнення цілей конвенції.

Велике значення мають також і профілактичні заходи: видання пропагандист­ської літератури про наслідки зловживання наркотичними засобами; читання лек­цій і проведення бесід в освітніх закладах з метою соціалізації особистості; тесту­вання на предмет наркологічної залежності, що проводиться в школах-колоніях, виправних установах із метою виявлення наркоманів; функціонування телефонів довіри й організації типу «анонімні наркомани».

Соціальна робота з особами без постійного місця проживання потребує особ­ливого підходу, де немає місця приниженню й відштовхуванню людини, де пере­важають гуманістичні стосунки (коли, наприклад, пропонування елементарних послуг у харчуванні, нічлігу, у наданні медичної допомоги тощо не викликають почуття образи й гіркоти в людини за свій стан, а, навпаки, вселяють в неї надію на позитивне вирішення проблеми за рахунок власних сил і служб соціального захисту).

Форми й методи соціальної роботи тут різноманітні: будинки нічного пере­бування, нічліжки; телефони довіри для бомжів і бурлак; притулки, їдальні й душо­ві з пральними; соціальні центри і відділи; фонди, що здійснюють комплексну допомогу.

Робота з військовими та їх сім 'ями. Основні проблеми військових та їхніх сі­мей починаються у зв'язку з проблемами переходу до цивільного життя (звільнен­ня з армії). Головними завданнями соціальної роботи в цей період є завдання по відновленню фізичних і психічних сил, коригування особистісних настанов щодо адаптації до нових умов життя, допомоги в придбанні нових спеціальностей і роботи.

Ці завдання здійснюються соціальним працівником за допомогою визначених засобів і методів:

- інформування сім'ї про наявність певних соціальних пільг; психологічна підтримка і відновлення;

- соціальна та юридична консультація;

- педагогічна корекція дітей, подолання труднощів у їхньому навчанні;

- організація елементів малого виробництва, кооперативних форм праці, груп самодопомоги і взаємодопомоги;

- навчання і перенавчання цивільних професій;

- сімейне консультування з метою адаптації до життя;

- культурно-дозвіллєва діяльність.

У загальному випадку соціальна робота з військовими та їх сім'ями різниться залежно від характеру й глибини соціальних проблем, що визначаються належніс­тю до призовного або контрактного контингенту, до певного складу військових, тривалістю їхнього перебування на військовій службі. Тому мета соціальної роботи в найзагальнішому вигляді полягає у відновленні психофізичних сил військового, коригуванні його особистісних настанов на службу в ЗС, у внесенні елементів со­ціальної справедливості в субординаційні стосунки, характерні для військової служби.

Робота з жінками. Метою соціальної роботи з жінкамиє розв'язання основних проблем, пов'язаних з їхнім соціальним статусом:

1) скорочення тривалості життя й народжуваності;

2) зниження грошових прибутків і подорожчання побутових послуг, що призводить до зростання побутових навантажень;

3) відчуженість юних матерів від батьківської сім'ї, неодержання достатньої освіти й засобів до існування;

4) відсутність рівних прав із чоловіками, що призводить до морально-психоло­гічних перевантажень жінок.

У роботі з жінками загальновизнані такі технології, методики й механізми:

- екстренна соціальна допомога (разова, одноразове сприяння жінці та її сім'ї, що відчуває труднощі, шляхом видачі грошей, продуктів або речей);

- адресна соціальна допомога (надається жінкам із неблагополучних сімей);

- соціальне сховище, соціальний притулок, соціальний готель (заклади соціальної допомоги стаціонарного типу, де жінкам і дітям надається можливість тимчасового перебування з наданням певної необхідної допомоги);

- захист від домашньої жорстокості в умовах нестаціонарного закладу (заклад соціальної допомоги, в якому передбачається поєднання діяльності працівни­ків правоохоронних органів і закладів соціального обслуговування: перші припиняють насильство, а другі здійснюють реабілітаційну та інші види до­помоги його жертвам);

- сприяння жінкам у плануванні сім "і (багатостороння діяльність ряду закладів, що здійснюють діагностичну медико-соціально-реабілітаційну, інформативну та інформаційну допомогу в плані пропаганди ідеології планування сім'ї, розумних підходів, переваг свободи вибору стратегії й технології контрацепції, ідеології сексуального виховання, різноманітних стосунків між чоловіками і жінками і т. ін.);

- соціально-трудова реабілітація в умовах безробіття або загрози безробіття (соціально-психологічна підтримка жінці в ситуації наростаючого безробіття; інформаційна та організаційна допомога в пошуках нового місця роботи: пе­репідготовка й перенавчання дефіцитним або більш актуальним професіям);

- сприяння в самодопомозі й самозайнятості (створення в центрах соціального обслуговування цехів, майстерень, ділянок трудотерапії, в яких жінки різного віку мають можливість опанувати трудові операції, одержати за рахунок своєї праці додатковий заробіток, поліпшити своє матеріальне становище тощо).

Робота з ув 'язненими. Ґрунтується на принципі необхідності в наданні соціа­льної допомоги ув'язненим, коли покарання зводиться до ізоляції злочинців від суспільства, але за нормальних умов.

Соціальний працівник тут мусить спиратися на вимоги Загальної декларації прав людини:

- припиняти жорстоке, що принижує людську гідність, поводження й покарання;

- домагатися поліпшення санітарно-гігієнічних умов та охорони здоров'я ув'я­знених;

- допомагати їм у самовиправленні та в підготовці до виходу на волю;

- приділяти особливу увагу контактам із роботодавцями, учителями, друзями, членами сім'ї - з усіма, хто може допомогти у виявленні проблем ув'язне­ного й пошуках їх вирішення.

Соціальний працівник, насамперед, мусить допомогти ув'язненому усвідомити необхідність змінити свою долю. Для цього потрібно:

- встановити плідні й змістовні стосунки з клієнтами й провести певну діагнос­тичну підготовку (з метою допомогти ув'язненим проаналізувати свої проти­правні потреби і вчинки);

- допомогти засудженим змінити поведінку, особливо у зв’язку з повсякден­ними проблемами тюремного побуту (насильство, сексуальні та несексуальні зазіхання, крадіжки, азартні ігри, рекет, психологічні й соціальні пересліду­вання з боку співкамерників і персоналу, гомосексуалізм, національні конф­лікти, зловживання алкоголем і наркотиками);

- спробувати прищепити їм навички відповідальності за прийняті рішення при розгляді альтернатив і пошуку правильного вибору в життєвих ситуаціях „на волі”.

Робота з інвалідами. Пріоритетним напрямом у сфері соціального захисту ін­валідів є їхня фахова реабілітація й працевлаштування, що дозволить інвалідам одержати матеріальну незалежність і реалізувати здатність до самозабезпечення. Забезпечення зазначеного напряму знаходиться, в основному, в сфері соціальних заходів: проведення пільгової фінансово-кредитної політики стосовно підприємств, що використовують працю інвалідів; установлення квоти для прийому на роботу інвалідів і мінімальної кількості спеціальних робочих місць для них: резервування окремих видів робіт і професій, найбільш придатних для працевлаштування інвалі­дів; стимулювання роботодавців різноманітних форм власності у створенні додат­кових робочих місць для інвалідів; створення їм умов праці відповідно до індивіду­альної програми реабілітації.

Зазначені соціальні заходи реалізуються на різноманітних рівнях. Особлива роль тут належить регіонам по створенню широкої мережі закладів соціального обслуговування для інвалідів, де головне місце займають центри соціального об­слуговування інвалідів: відділення денного перебування (побутове. медичне, куль­турне обслуговування, організація відпочинку, залучення до посильної трудової діяльності, підтримка активного способу життя тощо); відділення з обслуговування вдома (виявлення та облік інвалідів, які потребують обслуговування вдома, надан­ня соціально-побутової допомоги їм у домашніх умовах, сприяння в наданні пільг і переваг, передбачених законодавством, тощо); служби термінової допомоги (до­ставка продуктів харчування, ліків; ремонт; оформлення документів і т. ін.).

Особливого значення набуває робота в центрах соціальної реабілітації для дітей і підлітків-інвалідів, де проводяться їхня медична реабілітація, психолого-педагогічна корекція, соціально-побутова адаптація, трудова орієнтація.

У роботі з інвалідами моделюються різні підходи до вирішення цієї проблеми. Вдалий приклад розробки такої соціально-економічної моделі щодо аналізу проб­лем сім'ї інваліда і дитини-інваліда поданий у праці «Технології соціальної робо­ти» [18, С. 348-350]. Відповідно до наведеної в ній моделі система роботи з сім'ями інваліда й дитиною-інвалідом функціонує на мікро-, мезо-, екзо- і макрорівнях.

Зміна в будь-якій частині цієї системи викликає зміни в інших її складових, ство­рюючи тим самим потребу в системній адаптації, досягненні балансу.

Мікросистему утворюють типи ролей і міжособистісних взаємовідносин у сім'ї (мати - батько, мати - дитина-інвалід, батько - здорова дитина, дитина-інва­лід - здорова дитина). Мікросистема функціонує в контексті мезосистеми. Утво­рення рівня мезосистеми - це окремі індивіди, а також служби та організації, що активно взаємодіють із сім'єю (працівники охорони здоров'я й соціального обслу­говування, спеціальні реабілітаційні або освітні програми і т. ін.).

До екзосистеми входять інститути, у яких сім'я може не брати участі безпо­середньо, але які опосередковано справляють певний вплив на сім'ю (засоби масо­вої інформації, система охорони здоров'я, система соціального забезпечення, освіта).

Макросистему утворюють такі чинники: політичний та економічний (стан економіки й політичної атмосфери, що робить вплив на програми для інвалідів та їхніх сімей); соціокультурний і соціально-економічний (сімейний вибір щодо учас­ті в системі послуг, визначається відповідним сприйняттям інвалідності своєї дити­ни на основі соціально-економічного статусу сім'ї, її етнічних і конфесійних цінно­стей і т. ін.).

Головне, що має враховувати тут соціальний працівник, - це те, що його діяль­ність не є вузькоспеціальною, а являє собою широкий спектр послуг, наданих дітям-інвалідам та їх сім'ям. Основним результатом соціальної роботи з інвалідами є досягнення ними такого стану, коли вони стають здатними виконувати соціальні функції (трудова діяльність, навчання, спілкування тощо), властиві здоровим лю­дям.

Робота з мігрантами. Робота з цією групою осіб визначається як робота з маргіналами, тобто з тими, хто зазнав «поразки» в соціальних природно-антропо­логічних правах. Тут, насамперед, виникає проблема соціальної роботи як пробле­ма реінтеграції мігрантів, що має об'єктивні (забезпечення правової нормативної бази фінансування, матеріального постачання, організації: підготовка штату соціа­льних працівників, а також забезпечення життєдіяльності мігрантів) та суб'єктивні (підтримка правової гідності людини, яка потрапила в проблемну ситуацію маргіналізуючого, дезінтегруючого характеру і намагається «відновитися» в новому товаристві) моменти.

У роботі з мігрантами соціальний працівник:

- постійно орієнтується в соціологічних аспектах проблеми міграції (зміст його діяльності залежить і повинен змінюватися залежно від виду міграції):

- здійснює свою діяльність на основі різноманітних форм роботи (індивідуаль­ної, сімейної, групової);

- співпрацює з органами влади, із засобами масової інформації, зі службами соціального захисту, соціального обслуговування та охорони здоров'я, соці­ально-епідеміологічними службами в межах міграційних служб, що є об'єктом додаткових професійних знань соціального працівника;

- в індивідуальній роботі застосовує весь арсенал методів фахівця соціальної сфери (психологічних, психотерапевтичних, психоаналітичних, соціометричних, вікової психології, медико-соціальних, консультаційно-правових);

- у груповій роботі використовує продуктивні методики («групи самостійного досвіду», «групи взаємодопомоги», «групова психотерапія, підтримка сусід­ських взаємин у місцях компактного проживання переселенців, спільностей земляцького характеру для представництва інтересів переселенців»).

У міграційному русі помітно виділяється категорія «біженців» і, відповідно, постає низка соціальних проблем «групи ризику» такого характеру.

Головне завдання соціальної роботи з біженцями - розвиток у них здатності самостійно долати труднощі. Тут одним із основних заходів профілактики проблем біженців є завчасний підбір регіонів можливого розселення біженців із заздалегідь передбаченою системою інфраструктури соціального захисту (житло, медобслуго­вування, харчування, соціокультурна сфера, транспорт і т. ін.). У цих умовах соці­альні працівники запобігають або зменшують психологічні наслідки таких проявів, як «травма», «втрата», «жорстоке поводження», «труднощі» тощо.

Робота з жертвами насильства. Визначальне значення серед заходів соціаль­ного захисту тут посідає соціальний контроль за стримуванням і подоланням про­явів агресії та насильства, у межах якого функціонують соціальні готелі й кризові центри; телефонне та очне консультування постраждалих від домашнього насиль­ства; телефони довіри; відділення психологічного розвантаження; відділи з консу­льтацій у соціальних службах.

Існує також певна кількість теорій подолання наслідків і профілактики насиль­ства: ефект сублімації (трансформація потягу до насильства в бік його витіснення); ефект катарсису (зміна ставлення до насильства на основі психологічної розряд­ки, що настає внаслідок дій, які заміщують реальний прояв насильства); ефект розвитку психологічних процесів (оволодіння клієнтом засобами розв'язання конф­ліктних ситуацій, автоагресії, емпатії, ідентифікації тощо).

Робота з людьми похилого віку (ЛПВ). Здійснюється на двох рівнях: \)макрорівень (формування соціальної політики з урахуванням інтересів людей похилого віку, створення пенсійних та інших фондів підтримки, формування комплексної системи соціального страхування, медичного, психологічного й консультаційного обслуговування); 2) мікрорівень (вивчення умов життя людей похилого віку, рівня та якості надання їм соціальної допомоги).

Одним з основних видів соціальної роботи з літніми людьми є соціальна допо­мога вдома (організація харчування й доставка продуктів додому; допомога в при­дбанні ліків і сприяння в одержанні медичної допомоги; підтримка умов прожи­вання відповідно до санітарно-гігієнічних вимог; організація соціально-побутових послуг і допомога в оформленні документів і т. ін.), метою якої є максимальне про­довження перебування людей похилого віку в звичній для них обстановці, підтрим­ка їхнього особистісного й соціального статусу, захист їхніх прав та інтересів.

У рамках надання цієї допомоги організується робота за місцем проживання шляхом створення різноманітних клубів за інтересами («Кому за 60», «Фронтови­ки», «Пізня радість», «Якими молодими ми були» тощо).

Варіативною формою роботи з людьми похилого віку щодо соціальної допо­моги вдома є відділення денного перебування, де створюється обстановка, подібна до домашньої, організуються різноманітні види посильної праці, спільного спілку­вання, проведення дозвілля тощо. Функціонування таких відділень відбиває суть соціальної реабілітації ЛПВ, що полягає у відновленні звичних обов'язків, видів діяльності, функцій спілкування, перетворенні літньої людини з клієнта соціальної роботи на її суб'єкта.

Соціальна робота з ЛПВ допускає також використання трьох фундаменталь­них принципів: 1) вивчення індивіда в його соціальному середовищі; 2) розуміння психосоціального становлення й розвитку особистості як довічного процесу; 3) урахування соціокультурних чинників у формуванні й розвитку особистості.

Головне в роботі з людьми похилого віку - це залучення їх до «соціальної са­модіяльності», яка може багато в чому розв'язати їхні проблеми. Така «самодія­льність» здійснюється на основі розробки відповідних програм.

Основні цілі таких програм:

- надання людям похилого віку можливості принести користь своїм громадам, немічним, хворим людям, інвалідам, самотнім, які потребують допомоги, і, надаючи допомогу іншим, заслужити повагу, відчути задоволення від усві­домлення своєї корисності й можливості зробити когось щасливим;

- організація додаткових служб із числа людей похилого віку, які добровільно надають допомогу своїм ровесникам;

- допомога людям похилого віку з низькими прибутками, які не мають сил пов­ноцінно обслуговувати себе, з метою продовження їхнього проживання у власному будинку, віддалити переїзд до будинку-інтернату;

- формування в суспільстві шанобливого ставлення до людей, які старіють, як до рівноправних членів суспільства;

- використання досвіду і знань людей похилого віку для надання допомоги соціальним органам, школам, адміністративним структурам шляхом консу­льтацій; реалізація програми «Бабусі й дідусі, які приходять», у межах якої люди похилого віку допомагають дітям із маргінальних сімей долати труд­нощі в навчанні;

- сприяння поліпшенню зв'язків між поколіннями, зближенню людей похилого віку і молоді, передачі життєвого досвіду, знань, навичок молодим, зберіган­ню зв'язків людей похилого віку зі своїми колегами, які працюють, з органі­заціями, в яких вони працювали [18, С. 291].

Коротко можна сказати, що всі зусилля соціальних служб, що працюють із людьми похилого віку, мають бути спрямовані на поліпшення умов їхнього життя, соціального забезпечення, посилення заходів щодо додаткової соціальної підтрим­ки, допомоги в досягненні довголіття, забезпеченні спокійної старості.

Робота із сексуальними меншинами та особами, які займаються проституці­єю. Тут в якості основної домінанти виступає боротьба за визнання прав «сексу­альних меншин» на відкриті, такі що не засуджуються суспільством, інтимні зв'язки подібного типу. В цьому розумінні клієнти соціальної роботи як представ­ники сексуальних меншин потребують психологічної підтримки, консультацій спеціалістів, хоча в соціальних тестових дослідженнях вони і не виявляють особистісних істотних відмінностей від інших людей, а навпаки, більшість із них досить добре соціально адаптовані.

Одним із головних завдань соціальної роботи з сексуальними меншинами є за­вдання з поступального соціального розвитку цієї субкультури: робота фондів допомоги сексуальним меншинам, телефонів довіри, психологічних і психотерапе­втичних консультацій, профілактичних центрів СНІДу тощо; відкриття відповідних дискотек, виставок, концертів, фестивалів і т. ін.

Мета діяльності соціальних працівників - формування в сексуальних меншин високого рівня самосвідомості, що припускає самоповагу, відповідальність за себе і свої дії, потребу відстоювати свої права, погляди, спосіб життя; «закладання» фун­даменту в суспільних відносинах, адекватного ставлення до сексуальних меншин.

Соціальному працівникові, що стикається з проституцією, необхідно показува­ти реальну негативну картину життя людей, які займаються проституцією, а не міф про їх «гарне життя», на основі постійного й систематичного звертання до конкре­тних прикладів класичної літератури й кінематографії, до прикладів соціальної реальності.

Робота з людьми суїцидальної поведінки. Цей вид роботи здійснюється поки ще слабко. Для людей зазначеного типу організуються суїцидологічні служби, служби соціально-психологічної допомоги, телефони довіри, функціонують добро­дійні товариства. У межах зазначених служб дуже важливим моментом соціальної роботи є профілактична робота: виховання характеру, життєвого оптимізму, почут­тя життєстійкості.

Соціальні працівники координують діяльність центрів із запобігання суїцидам і управляють ними. Система таких дій найбільш повно подана в словнику-довіднику із соціальної роботи [11, С. 290].

Діючи в кризових і надзвичайних ситуаціях, соціальні працівники стикаються зі спробами й жертвами суїциду. Схильні до суїциду люди дуже схожі на клієнтів, обтяжених багатьма проблемами. Мета їх терапії визначається майже цілковитим зниженням фатальності, «пом'якшенням занепокоєння». Інакше кажучи, вони розглядають джерело зосередження людини на суїциді, створюють у неї соціаль­ний інтерес, домагаються, щоб клієнт зрозумів, що його життя з «проблемами, що не припиняються»» несправедливістю знаходиться в кращому стані, ніж йому зда­ється, для того, щоб він зміг абстрагуватися від своїх проблем, перестав їх аналізу­вати й зміг побачити альтернативні рішення. Необхідно сформувати в клієнта на­станову, що в житті завжди є вихід з будь-яких ситуацій. Розсудливе пристосування до життя саме по собі часто полягає у виборі альтернативи, що практично завжди є досяжною. Страждання не можна уникнути, але його можна послабити. Не можна підтримувати точку зору клієнта на його проблему. Необхідно кожного разу підкреслювати, що суїцид у принципі не сприяє вирішенню жодних проблем.

З деякими суїцидентами можна обговорювати філософські основи суїциду перед етапом власне терапії. Можна пояснити людині, охопленій щиросердним сум'ят­тям, що людська свобода - це не «свобода від», а «свобода для», тобто свобода для того, щоб відповідати. Можна переоцінити значення «травми» для людини, визна­чивши її як страждання, але терпиме. Можна розвинути в ній схильність до адапта­ції. Якщо хтось підтримує твердження: «Я не можу так жити», виходить, він пого­джується, що людині не варто продовжувати своє існування. Не можна відповіда­ти: «Але ти повинний». Краще сказати щось на зразок: «Коли Ви говорите: «Я не можу так жити», що означає це «так»? Треба перевизначити (перевести) проблему, наприклад, в терміни потреби до вдосконалювання або обмеження нестерпної властивості (погляду). Варто знизити перебільшену безнадійність і безпомічність, що відчуває клієнт. Уже на першому етапі роботи з клієнтом важливо вселяти надію, віру у власні сили й розсіювати почуття безвихідності. Навіть незначне поліпшення стану рятує людині життя.

Необхідно використовувати всі засоби у роботі з суїцидентами. Це і лікування, і підтримка, і щира участь, особливо участь інших людей, зокрема вчителів, свяще­ників, лікарів, людейпохилого віку, усіх, хто може сприяти, прямо або опосередко­вано, полегшенню людських страждань. Якщо до соціального працівника потенційний самогубець потрапляє, коли його ще можна врятувати, соціальний праців­ник мусить робити те, до чого зобов'язує його професія, і ніколи не брати на себе роль судді й приймати рішення, виходячи з власних переконань.

«Робота з особами «емоційного згоряння». Ця група осіб соціального ризику є настільки «благодатною», що може сама в більшості випадків вирішити свої проблеми. Проте фахова допомога в цьому випадку полягає у двох видах впливів: 1) робота з пацієнтом на основі застосування лікарських препаратів і різноманітних видів психотерапії; 2) діяльність на основі пом"якшення дії організаційного чинни­ка (скорочення офіційної тривалості роботи, її трудомісткості, змістовності, рівня відповідальності, підвищення управлінського статусу і т. ін.).

Таким чином, соціальна робота - це завжди робота в умовах проблемної си­туації з клієнтами груп ризику. Проблемна ситуація - це характеристика стану соціокультурного життя суспільства на індивідуальному, груповому й загальнонаціальному рівнях, за якого під дією визначених (зовнішніх або внутрішніх) чинників раніше сталі процеси способу життя і взаємодії людей, їхні динамічні зв'язки з оточенням здаються порушеними, а механізми відновлення балансу таких стосун­ків і зв 'язків багато в чому відсутні. Проблемна ситуація в соціальній роботі дик­тує спрямованість її організації й змісту на проблемно-орієнтований підхід до неї, що означає відповідне розв 'язання проблем клієнтів соціальної роботи з акцентом на усвідомлення, стимулювання й підтримку своїх власних ресурсів і здібностей. Проблемно-орієнтований підхід до соціальної роботи на основі «проблемної ситу­ації» адекватно відбивається в таких поняттях, як «ризик» і «група ризику». У свою чергу, зазначені поняття утворюють «практичне поле» соціальної роботи з представниками проблемних груп (груп ризику). Головне, що повинен ураховувати тут соціальний працівник, - це те, що його діяльність не є вузькоспеціалізованою, а являє собою широкий спектр послуг, наданих різноманітним групам клієнтів із так званих проблемних груп або груп ризику.

Література:

1. Введення у соціальну роботу: Навч. посібник. - К., 2001. - 288 с.

2. Доуэл М., Марш П. Ориентированная нарешение задами социальная работа. -Амс­тердам - Киев, 1997. - 136 с.

3. Зайцева 3.Г, Трубавіна І.М. Комплексна програма центрів ССМ «Соціальна під­тримка сім'ї» / Комплексні програми центрів ССМ. - К., 2001. - С. 5-16, 24-26.

4. КапськаА.Й. та ін. Актуальні проблеми соціально-педагогічної роботи (модульний курс дистанційного навчання) / А.Й. Капська, О.В. Безпалько, Р.X. Вайнола; Заг. ред.: І. Звєрєвої та Г. Лактіонової. - К., 2001. - 129 с.

5. Клейберг Ю. А. Психология девиантного поведения: Учеб. пособие для вузов. - М., 2001.-160 с.

6. Коваль Л,Г., Звєрєва І.Д., Хлєбік С.Р. Соціальна педагогіка / Соціальна робота: Навч. посібник. - К., 1997. - 392 с.

7. Лютий В.П, Соціальна робота з групами девіантної поведінки: Навч. посібник. - К, 2000.-51с.

8. МайерсД. Социальная психология / Пер. с англ. - СПб., 1997. - 688 с.

9. Олиференко Л.Я. и др. Социально-педагогическая поддержка детей группы риска: Учеб. пособие для студентов высших пед. учеб. заведений / Л.Я. Олиференко, Т.И. Шульга, И.Ф. Дементьева. - М., 2002. - 256 с.

10. Попов С.Г. Социальный менеджмент: Учеб. пособие. - М., 2000. - 160 с.

11. Словарь-справочник по социальной работе / Под ред. Е.И. Холостовой. - М., 2000. – 424 с.

12. Социальная работа/ Под общ. ред. проф. В.И. Курбатова. - Ростов н/Д, 1999. - 576 с.

13. Социальная работа: история, теория и практика: Науч.-уч. - метод, пособие для студентов, магистрантов, аспирантов и специалистов в области социальной педагогики, социальной работы / Харченко С.Я., Кратинов Н.С. Ваховский Л.Ц.. Кратинова В.А., Песоцкая О.П., Покладова В.В. : В 2 ч. - Луганськ, 2002. - Ч. 1. -158с.

14. Соціальні служби - родині: Розвиток нових підходів в Україні / За ред. І.М. Григи, Т.В. Семигіної. - К., 2002. - 128 с.

15. Теория и методика социальной работы: кратний курс.-М., 1994. - 192 с.

16. Теория социальной работы: Учебник / Под ред. проф. Е.И. Холостовой. - М., 2001. - 334с.

17. Тетерский С.В. Введение в социальную работу: Учеб. пособие. - М.. 2000. - 496 с.

18. Технологии социальной работі: Учебник / Под общ. ред. проф. Е.И. Холостовой. - М., 2001.- 400с.

19. Технології соціально-педагогічної роботи: Навч. посібник / За заг. ред. проф. А.И. Капської. - К., 2000. - 372 с.

20. Технология социальной работы: Учеб. пособие для студентов высших учеб. заве­дений / Под ред. И.Г. Зайнышева. - М., 2000. - 240 с.

21. Трубавіна І.М. Соціально-педагогічна робота з неблагополучною сім'єю: Навч. по­сібник. - К., 2002. - 132 с.

22. Шакурова М.В. Методика и технология работы социального педагога. - М., 2002. - 272с.

23. Яцемирская Р.С., Беленькая И.Г. Социальная геронтология: Учеб. пособие для студентов высш. учеб. заведений. - М.,1999. - 224 с.

 

Статистичні дані зарубіжних дослідників і результати діяльності вітчизняних соці­альних служб для молоді (ССМ) свідчать, що серед клієнтів соціальних служб жінки становлять приблизно 2/3 від загальної кількості тих, хто звернувся за допо­могою. Це пояснюється двома основними причинами. По-перше, незважаючи на всі позитивні зміни, що відбувалися протягом останнього століття й були пов'язані з визнанням прав жінок як важливої складової прав людини, прийняттям низки принципово нових за змістом міжнародних документів (Загальна декларація з прав людини (1948 р.); Віденська декларація з прав людини (1993 р.); Декларація щодо рівності жінок і чоловіків від 16 листопада 1988 року, Декларація і Платформа дій Пекінської міжнародної конференції з проблем жінок (1995 р.), різноманітні прояви дискримінації щодо жінок ліквідувати не вдалося.

Жінки сьогодні - основна категорія серед бідних. Вони переважають серед безробітних. «Фемінізація бідності» є однією з актуальних глобальних проблем, пошуки ефективних шляхів вирішення якої тривають. Саме жінки разом із дітьми становлять абсолютну більшість серед тих, хто страждає від наслідків воєнних конфліктів, хто потерпає від різних видів насильства, включаючи його прояви в приватному житті, сім'ї. За офіційними статистичними даними, середня тривалість життя жінок у всьому світі довша, ніж у чоловіків (в Україні за даними 2002 року, жінки живуть у середньому на 11 років довше порівняно з чоловіками), але при цьому жінки мають нижчий індекс здоров'я, нижчу його самооцінку.

Однією з актуальних сучасних проблем є проблема збереження репродуктив­ного здоров'я жінок, молодих дівчат. Сталою тенденцією для України є зростання захворюваності серед дітей і підлітків.

Подвійні навантаження, що пов'язані з сумісництвом професійної діяльності й виконанням специфічних жіночих ролей, сприяють підвищенню ризику виникнен­ня різних соціальних і психологічних проблем, що вимагають свого розв'язання.

З іншого боку, жінкам притаманна більша, порівняно з чоловіками, емоцій­ність, потреба в співчутті, спілкуванні. За наявності проблем вони частіше згодні й здатні шукати допомоги у фахівців соціальної роботи, психологів. Саме сукупніс­тю названих чинників можна пояснити перевагу жінок серед клієнтів соціальних служб.

Багатоаспектність, різноплановість жіночих проблем актуалізують потребу в різних спеціалізованих службах, програмах, які мають належне науково-методич­не, кадрове забезпечення, принципи організації (як державні, так і суспільні, прива­тні). В Україні соціальні служби для жінок почали створюватися з перших років незалежності, більш різноманітними стають їх моделі, завдяки використанню ініці­атив неурядових організацій і можливостей розвитку міжнародного співробітницт­ва. Але, зважаючи на те, що зарубіжний досвід організації соціальної роботи з жінками значно триваліший за часом, багатший за своїми здобутками, теоретични­ми та практичними напрацюваннями, звернемося до його аналізу.

Новий етап соціальної роботи з жінками в західних країнах розпочинається в 60-их роках XX ст. під тиском потужного жіночого руху. Саме в ті часи, коли в Європі вибухнули молодіжні бунти, стався крах колоніальної системи, актуалізу­валася потреба в залученні великої кількості жінок до виробництва, що було необ­хідним для забезпечення швидких темпів соціально-економічного розвитку країн Заходу.

З огляду на ці реалії, пріоритетними стають завдання професійної підготовки та перепідготовки жіночих кадрів, створення нових робочих місць для жінок, формування та підтримка психологічної готовності жінок до розширення їхнього соціального статусу. Підвищення трудової зайнятості жінок стало наслідком збіль­шення кількості розлучень, появи неповних сімей; актуалізувало проблеми жіночої самотності, алкоголізму, наркоманії та інших проявів соціальних патологій, у тому числі злочинів і правопорушень, самогубств жінок. Виокремились проблеми пси­хологічного та емоційного перевантаження, агресії та насильства, у тому числі сексуального; планування народжуваності, зростання кількості народжень серед неповнолітніх дівчат, поширення ВІЛ/СНІДу тощо. У розв'язанні окреслених про­блем, створенні умов для гармонійного поєднання жінками професійного та сімей­ного життя велику роль почали відігравати соціальні служби. Спинимося деталь­ніше на моделях соціальних служб для жінок, що набули поширення в західній практиці.

Притулки для жінок (чи так звані «Будинки для жінок»,) існують у структурі соціальних служб багатьох зарубіжних країн (Австрія, Велика Британія, Німеччи­на, Швеція, Франція, США та ін.). Вони функціонують, як і інші соціальні служби згідно з відповідними законодавчими документами, у яких визначено правила користування, фінансування, кадрового забезпечення тощо. Притулок - це місце, де жінка сама або разом із дітьми може тимчасово перебувати, якщо вона зазнала насильства (фізичного, статевого, психологічного) або існує його загроза, у разі іншої небезпеки для її життя, відсутності житла, засобів для існування. Мета діяль­ності притулків полягає в тому, щоб забезпечити найнеобхіднішою швидкою до­помогою та здійснити (повністю чи частково) на подальшому етапі соціальну ре­адаптацію жінок. У притулках жінок забезпечують житлом, харчуванням, а також додатковими соціальними послугами.

Як правило, адреса притулку, відомості про його клієнтів не афішуються. По­дається інформація лише про телефонний номер, за яким жінка у складній ситуації, стані відчаю може подзвонити в будь-який час.

У притулку одночасно можуть перебувати до кількох десятків (частіше - до 50) осіб упродовж певного терміну. Після першого етапу адаптації соціальні пра­цівники шляхом консультацій, індивідуальної та групової роботи, що спрямована на розробку плану дій на майбутнє, намагаються допомогти жінкам. При цьому точка зору спеціалістів не нав'язується, клієнтки мають самостійно прийти до розв'язання складної ситуації, що склалася в їхньому житті. Наприклад, якщо жінка вирішила розлучитися з чоловіком, працівники соціальної служби допомагатимуть їй розібратися з юридичними проблемами, а також здійснюватимуть соціальну підтримку. При підготовці до виходу зі стін притулку соціальні працівники налаго­джують зв'язки із соціальними службами, сім'ями, друзями, центрами професійної освіти. Жінкам може бути запропоновано сприяння в наданні житла, тимчасова матеріальна допомога.

Притулки можуть повністю фінансуватися за рахунок державного чи місцевого бюджету, благодійної допомоги. Але є випадки, коли за перебування в притулку жінка має платити. Проте платня досить невисока. Передбачена система пільг, у тому числі й для дітей.

Існує практика, коли в разі відсутності притулку для жінок визначається цільова квота місць у притулках для емігрантів чи в притулках для спільного перебування осіб обох статей.

Іноді притулки мають спеціалізований характер, наприклад, існують такі при­тулки, де надають допомогу неповнолітнім матерям чи здійснюють соціальну реа­даптацію жінок-жертв сексуального насильства тощо. Притулки забезпечують пси­хологічну підтримку жінок і пом'якшують наслідки психологічних травм, пов'я­заних із подіями, що відбулися.

За оцінками експертів, у США медичні витрати на жертв домашнього насиль­ства становлять 3-5 млрд. доларів на рік. Загальноекономічні витрати доходять до 50 млрд. доларів (низька продуктивність праці, відсутність на робочому місці тощо). Наприкінці 90-их років у країні діяли понад 250 різних програм з боротьби з дома­шнім насильством, були розроблені та впроваджувались спеціальні програми з про­філактики насильства. Окремі програми орієнтовані на роботу з мамами, діти яких стали жертвами насильства, а також із дітьми, які зазнали насильства з боку одно­літків чи дорослих.

Мережа кризових центрів для жертв насильства діє у Великій Британії. Один із таких центрів функціонує в Едінбурзі. У ньому надається допомога матерям, чиї діти стали жертвами сексуальних злочинів. В Едінбурзі також засновано центр бороть­би з інцестом, центр допомоги молодим жінками і гаряча лінія телефону довіри, кризовий центр соціальної допомоги. При місцевому відділку поліції функціону­ють спеціальні відділення, які займаються проблемами дітей і жінок [21].

Досвід Великої Британії було використано для організації аналогічних центрів у Канаді. Як правило, основними формами роботи в них є тренінги та індивідуальні заняття з жертвами насильства.

Телефонна служба «Жінки - насильство - інформація» є ще однією зі служб соціальної допомоги жертвам насильства. Телефонні служби можуть діяти як на загальнонаціональному, так і на локальному рівнях. Як правило, вони розраховані на функціонування протягом доби, забезпечені відповідними технічними засобами, що дає змогу швидко реагувати на кризову ситуацію.

«Гаряча лінія» телефону, до якої в будь-яку хвилину може звернутися кожна жінка, працюють у Франції, США. У бесіді з клієнткою співробітники намагаються з'ясувати, якої саме допомоги вона потребує: надання притулку, консультації ліка­ря, юриста тощо. Зазвичай, співробітники служби насамперед інформують поліцію про небезпечну ситуацію, що склалася, а потім, у разі необхідності, повідомляють працівників притулку. Таким чином, телефонна служба відіграє роль оперативного посередника, який реєструє екстремальну ситуацію має змогу обрати в оптимальні строки найефективніші методи реагування. Це дозволяє зняти напруження або пом'якшити його.

Центри інформації для жінок. У європейських країнах Центри інформації

для жінок є складовими соціальних служб, що підтримуються на загальнонаціона­льному та регіональному рівнях. Наприклад, у Франції їх діяльність координує Дер­жавний Комітет із прав жінок. Такі Центри безкоштовно надають інформацію щодо прав жінок в усіх галузях життя (консультації з сімейного права, забезпечен­ня права на працю, соціальну допомогу і т. ін.). У Центрі можна довідатись про служби професійної підготовки, різні громадські організації, форми організації дозвілля, ознайомитися з літературою, періодичними виданнями для жінок, вико­ристати можливості сучасних інформаційних технологій у пошуку відповіді на той чи інший запит. Центри інформації можуть працювати повний робочий день або у визначений час декілька разів на тиждень.

Часто Центри видають власні рекламні листки, публікують інформацію в газе­тах, організовують виставки, інші культурно-просвітницькі акції, заходи.

Інформаційні Центри можуть бути комплексними (дають відповіді на різнома­нітні питання з багатьох аспектів) та спеціалізованими (наприклад, допомагають інформацією та консультаціями з проблем виховання чи здоров'я, наркоманії чи СНІДу). Спеціалізація Центру залежить від можливостей регіону, ступеня актуаль­ності тієї чи іншої проблеми, спрямованості інтересів ініціаторів чи фундаторів даної служби.

Багатопрофільні жіночі центри, що пропонують комплекс послуг клієнткам, функціонують у багатьох зарубіжних країнах. Вони відрізняються за обсягом по­слуг, що надаються, кількістю клієнток, механізмами фінансування. Наприклад, у США працює мережа центрів «Жіночий будинок», перший з яких виник 1979 року, а на початку 90-их років функціонувало вже 20 його філіалів. У межах «Жіночих будинків» реалізуються численні тренінгові програми, діють об'єднання за інтере­сами (гуртки співів, дизайну, вивчення іноземних мов і т. ін.), проводяться консу­льтації спеціалістів, працюють спортивні та інші секції, надаються сервісні послу­ги. У центрі працюють психотерапевти, психологи-консультанти, сексологи, соціа­льні працівники, волонтери. Організовується цілодобова робота «телефону довіри», групи підтримки для залежних від алкоголю та наркотиків. При «Жіночих будин­ках» створено Фонд, який, у разі необхідності, сприяє наданню фінансової допомо­ги для реалізації певного проекту або відкриття власної справи. «Жіночий буди­нок» співпрацює з медичними центрами та клініками, в яких жінки можуть отри­мати кваліфіковані консультації та лікування [2, С. 179-193]. Фінансування центру здійснюється за рахунок державних коштів, благодійних внесків, плати за оренду приміщень, що здаються у будівлі іншим організаціям.

Центри планування сім'ї та сімейного виховання існують у багатьох краї­нах. Ураховуючи те, що абсолютну більшість їх користувачів становлять дівчата-підлітки та молоді жінки, ці служби можна віднести до системи соціальних служб для жінок.

Мережа таких центрів почала створюватися в перші повоєнні роки, (напри­клад, в Англії перші центри почали функціонувати в 1946 році). Основна проблема, на розв'язання якої орієнтована діяльність Центрів, - це збереження репродуктив­ного здоров'я молоді, запобігання небажаної вагітності серед неповнолітніх і моло­дих жінок. Сферою діяльності Центрів є питання шлюбних відносин, вагітності, пологів, регулювання народжуваності, консультації щодо венеричних хвороб і СНІДу.

Регламент служб планування сім'ї, перелік послуг, що ними надаються, мо­жуть бути різними, залежно від потужності служби. Іноді локальні Центри працю­ють у визначений час двічі-тричі на тиждень. Тут можна проконсультуватися з лікарем, психологом, пройти медичне обстеження, ознайомитися з інформацією щодо проблеми, яка виникла чи може виникнути. Такі Центри організовуються за сприяння та з безпосередньою участю спеціалістів медичних установ.

У Центрах працюють гінекологи, медичні психологи, акушери, психологи, юристи, соціальні працівники, технічний персонал. Проводяться дискусії, лекції з питань сексуального виховання тощо.

Для учнівської молоді та жінок із малозабезпечених верств населення центри планування сім'ї та сімейного виховання, як правило, надають послуги безкоштовно.

Центри допомоги молодим матерям мають на меті надання допомоги моло­дим, у тому числі неповнолітнім матерям, які опинились у складній життєвій ситу­ації після народження дитини. Як і притулки, центри вирішують проблеми житла, харчування для неповнолітніх мам, які не мають достойних умов для догляду за ди­тиною. Але, крім того, центр бере на себе забезпечення медичного догляду за ста­ном здоров'я молодої матері та її дитини, здійснення навчальних і просвітницьких програм. Термін перебування в центрі триваліший порівняно з притулком. Жінка має можливість перебувати в центрі до досягнення дитиною 1,5-2 років. За цей час багато мам встигають пройти курси, на яких їх навчають догляду за дитиною, а також курси професійної підготовки. Перебуваючи в центрі, молода мама має мож­ливість розпочати чи продовжити працювати, оскільки соціальні працівники нада­ють допомогу в пошуку роботи та в догляді за дитиною.

В окремих навчальних закладах (наприклад, в існуючих у ряді західних країн жіночих коледжах) впроваджено спеціальні програми, мета яких - створити умови для здобуття освіти жінками, що опинилися в скрутних ситуаціях, у тому числі й неповнолітніми мамами та матерями, що самостійно виховують дітей. Передбачено спеціальний штат, співробітники якого допомагають матерям поєднувати догляд за дітьми з навчанням. Такі програми, що мають соціальну значущість, фінансуються урядом штатів, федеральним урядом, а також благодійними фондами і спонсорами.

Усе більшого поширення набувають сьогодні у високорозвинених країнах про­грами дистанційного навчання. Серед тих, хто має особливу потребу в отриманні освітніх послуг за допомогою дистанційного навчання, виокремлюються категорії домогосподарок і жінок (чоловіків), які перебувають у відпустці по догляду за ди­тиною.

Спеціалізовані служби, що займаються розв'язанням проблем жіночого безробіття, можуть створюватись як окремо для жінок, так і в структурі служби, послугами якої користуються і чоловіки, і жінки, шляхом виокремлення співробіт­ників, що відповідають за роботу з жінками. Як правило, з клієнтками працює спеціаліст-жінка, котра на підставі вивчення ситуації визначає найбільш актуальні завдання і вносить пропозиції щодо проектів для їх реалізації.

Профільована соціальна служба задовольняє потреби в проведенні консультацій, надає конкретну допомогу в здобутті професійної освіти, отриманні роботи, стажуванні. У разі необхідності, за допомогою психологів уточнюються нахили, здібності клієнтки. Потім дівчину (чи жінку) можуть направити, залежно від ре­зультатів тестування, особистих побажань і можливостей служби, на курсову під­готовку або перекваліфікацію.

На думку спеціалістів, для клієнток служби характерні нездатність чітко сфор­мулювати свої професійні плани, «комплекс дитини», яка боїться приймати само­стійні рішення. Завдання соціальних працівників полягає в тому, щоб отримати якомога повнішу інформацію щодо проблеми клієнтки, а потім у ході взаємодії з нею, стимулювати її внутрішній потенціал, сформувати бажання допомогти собі, визначити подальші перспективи життя, можливі виходи з ситуації, що склалася.

Служби, що займаються розв'язанням проблем жіночого безробіття, мають ін­формаційний банк даних про наявність робочих місць і центри, які здійснюють професійну підготовку, перепідготовку, стажування, у тому числі спеціальні про­грами з професійної підготовки жінок.

Важливою складовою кожної програми з професійної підготовки є психологіч­ні тренінги, курси, які допомагають жінці позбутися комплексу неповноцінності, повірити в свої сили. З цією ж метою приділяється увага демонстрації «живих при­кладів» із числа жінок, котрі, наприклад, у минулому були безробітними, а в даний час досягли успіхів у професійній діяльності.

У західній практиці приділяється велика увага підготовці жінок до підприєм­ницької діяльності. Розвиток та підтримка жіночого бізнесу, з одного боку, сприяє поліпшенню добробуту суспільства, адже завдяки цьому набуває розвитку соціаль­на інфраструктура, в якій, як правило, створюють свої підприємства жінки; а з іншого - жінка-підприємець стає економічно незалежною й при цьому часто отри­мує можливість працювати за гнучким графіком, що полегшує виконання профе­сійних й материнських обов'язків.

Для потреб жінок також функціонують тренінгові центри, у яких використову­ється роздільний метод навчання («тільки для жінок»), оскільки в таких умовах, як доведено досвідом і дослідженнями, жінки почуваються комфортніше, отже, процес навчання здійснюється з більшою ефективністю. Модуль тренінгу має на меті сприя­ти подоланню бар'єрів, що заважають досягти успіху в професійній галузі. Складо­вими модуля є декілька компонентів, серед яких: а) жінка в суспільстві, включаючи висвітлення питань щодо патріархальних стереотипів по відношенню до жінки взагалі та жінки на робочому місці, зокрема; б) особистісний розвиток; в) жіноче підприємництво і самозайнятість як альтернатива безробіття; г) забезпечення ефек­тивної та довгострокової роботи підприємства.

Ще однією ефективною формою соціальної допомоги жінкам є бізнес-інку-батор, який одночасно виступає як підприємство, соціальна служба і навчальний центр. У межах бізнес-інкубатора розташовані офіси, можуть бути й підсобні при­міщення. Як правило, плата за оренду приміщень тут нижча, ніж в інших місцях. До того ж, жінки-підприємці можуть користуватися сервісними послугами (факса­ми, електронною поштою, телефонами, залами засідань тощо). Це робить утриман­ня офісу значно дешевшим. Адміністрація бізнес-інкубатора реалізує навчальні програми, організовуються консультації спеціалістів (юристів, психологів, аудиторів та ін.). Також використовуються взаємні можливості клієнтів, принцип взаємодо­помоги, здійснюється обмін досвідом і контактами. У бізнес-інкубаторах прово­дяться тренінгові курси для майбутніх жінок-підприємців.

Фінансування бізнес-інкубаторів здійснюється частково за рахунок держави, місцевих органів самоврядування, а також відрахування з боку кожної жінки-під-приємця. Ці кошти покривають видатки на утримання адміністрації бізнес-інку-батора та його матеріальне забезпечення. Названі структури використовують і спонсорські внески тих, хто з допомоги бізнес-інкубатора успішно продовжує влас­ну справу.

Соціальна допомога неповним сім'ям [3, С. 47-50] розглядається як вагома складова у вирішенні проблеми бідності. Кількість і питома вага неповних сімей в усіх індустріально розвинених країнах постійно зростають. Переважну більшість серед них становлять сім'ї, в яких діти живуть разом із матір'ю. Національні стра­тегії надання матеріальної та соціальної допомоги неповним сім'ям різняться між собою за обсягом і характером. Узагальнюючи існуючий досвід, можна зазначити, що, крім завдання по забезпеченню прожиткового мінімуму, медичного обслугову­вання матері та дитини, на думку фахівців, перспективними напрямами діяльності соціальних служб є стратегія, спрямована на поєднання батьківських і професійних ролей, яка характерна, наприклад, для Швеції. У цій країні впроваджено програми, що стимулюють здобуття освіти, перекваліфікацію, забезпечують зайнятість, у тому числі самотніх матерів із маленькими дітьми. На відміну від Норвегії, деяких інших європейських країн тут самотня мати одержує допомогу не на своє утриман­ня, а лише на утримання дитини. Проте держава забезпечує матеріальну підтримку навчання чи перекваліфікації, необхідних для пошуку в майбутньому краще опла­чуваної роботи. Для самотніх батьків створюються різноманітні форми позасімей-ного догляду за дітьми (у тому числі у вихідні дні та вечірній час), що створює додаткові можливості для підвищення професійної кваліфікації, особистісного розвитку. Кожному з батьків (а не тільки матері) виплачуються лікарняні по догля­ду за дитиною та дні, необхідні для відвідування школи. Батьки дошкільників ма­ють право на скорочений робочий день. У випадках, коли самотні матері не отри­мують аліментів, їм виплачують значні кошти для забезпечення належного прожи­ткового рівня.

Варто додати, що навіть у випадках розлучень використовуються можливості для заохочення участі обох батьків у процесі виховання дитини. Так, зокрема, в Парижі під патронатом мерії організуються Дні зустрічі батьків (чоловіків) із діть­ми, які після розлучення батьків проживають із матерями.

У європейських країнах, а також США державну підтримку мають програми, які заохочують встановлення тимчасового опікунства (фостерінгу) над неповноліт­німи матерями з дітьми, а також над дітьми з неблагополучних сімей. Порівняно зі спеціальними службами, що займаються проблемами неповнолітніх мам, кількість організацій, орієнтованих на допомогу неповній «дорослій» сім'ї, є значно мен­шою. Переважна більшість із них функціонує на рівні соmmunitу - громад, співто­вариств за місцем проживання.

Одна з таких служб - «Центр ресурсів для самотніх батьків» (Singl Раrеnts Resourse Сеnter) діє в Нью-Йорку. Це незалежне неприбуткове агентство надає соціальні послуги, юридичну підтримку, а в разі необхідності - й захист самотнім батькам. Організація допомагає здійсненню у громаді програм цього профілю. У цьому агентстві самотні матері можуть, зокрема, отримати консультацію та захист адвоката, юриста, підготувати за допомогою спеціалістів необхідні документи. Існують спеціальні програми для самотніх батьків і матерів без певного місця про­живання, а також для тих, хто перебуває в тюрмах.

Досить поширеним явищем у США стало створення успішно діючих груп са­модопомоги, ініційованих розлученими і досить забезпеченими жінками середньо­го класу. Однією з масштабних недержавних організацій, що об'єднує такі групи, є «Батьки без партнерів» («Parents without Partners»), (До речі, звернемо увагу, що у назві відсутній термін «неповна сім'я», в якому присутній оціночний компонент -натяк на неповноцінність). Члени товариства допомагають один одному в організа­ції канікул, відпусток, вихідних днів, обмінюються педагогічним досвідом, випус­кають свій журнал, радіопрограму, утримують книгозбірню. У разі необхідності ор­ганізація надає юридичну підтримку, а також виступає з законодавчими ініціатива­ми, в яких захищає інтереси своїх членів.

Групи підтримки на рівні громади (соmmunitу) - це, як правило, групи з 12-15 осіб, котрі декілька разів на місяць організують зустрічі з самотніми батьками. На таких зустрічах обговорюються різні проблеми взаємовідносин з дітьми-підлітками або членами сім'ї в минулому й сьогоденні, конфліктні ситуації та шляхи їх подо­лання, стратегії особистісного росту.

У США створено безліч освітніх програм, які мають на меті надання психоло-го-педагогічної допомоги всім батькам з дітьми, у тому числі й самотнім. Ці про­грами діють при сімейних службах, державних і приватних школах, лікарнях, цер­квах.

Соціальні та освітні програми для жінок, які скоїли злочин, спрямовані на ко­рекцію поведінки, підготовку до гідного життя після повернення на волю, профіла­ктику правопорушень. Виходячи з цього, головним завданням соціальної та вихов­ної роботи стає збереження почуття людської гідності, особистісний розвиток.

Розглянемо на прикладі жіночої тюрми штату Індіанополіс (США), яким чи­ном вирішуються поставлені завдання. Начальник тюрми має педагогічну освіту, що є умовою перебування на посаді керівника. Весь внутрішній розпорядок уста­нови, інтер'єр (відсутність темних кольорів, наявність квітів, картин, декоративних прикрас у приміщеннях) «працюють» не на те, щоб «зламати» особистість, а нав­паки - щоб зберегти віру в неї. Засуджені жінки мають можливість носити власний, а не тюремний, одяг. У тюрмі можна скористатися послугами перукарні з усіма стандартними послугами. Жінки вільно пересуваються по території тюрми: до навчального корпусу, їдальні, церкви, робочих кімнат або цехів, до інших корпусів. Раз на тиждень можна зустрічатися з близькими і рідними. Жінки мають можли­вість вибирати страви в тюремній їдальні, а в буфеті купувати цигарки, солодощі. У тюрмі навіть працює тенісний корт. Камери розраховані на 6-8 осіб. Усі зовнішні стіни - скляні.

На території тюрми функціонують виробничі цехи - поліграфічний та столяр­ні, що працюють на замовлення місцевих бізнесменів.

Співробітниці поліграфічного цеху випускають шкільні зошити, столярного -платтяні шафи, столи для пікніків. Виробництво починається зі стадії проектування з використанням комп'ютерів. Спеціальні навчальні програми допомагають жінкам оволодіти комп'ютерною грамотністю та набути навичок проектування. Беручи участь у виробництві зошитів і меблів, жінки, напевно, думають про дім, сім'ю, сво­боду і про той час, коли вони покинуть тюремні стіни. Виховний ефект забезпечу­вався без слів самими предметами, обраними для виробничої діяльності.

Усі жінки, котрі опинилися у тюрмі, мають можливість за час відбуття пока­рання підвищити свій освітній рівень, виконати навчальні програми шкіл, коле­джів, університетів, скласти відповідні іспити й отримати дипломи. Поряд із цим, у спеціально обладнаних класах жінки можуть навчитися надавати першу медичну допомогу, здобути кваліфікацію доглядальниці за хворим. Фонди бібліотеки тюре­много навчального центру становлять близько 6 тисяч книг, з них майже 2 тисячі - це різна юридична література.

У жіночій тюрмі Бедфорд-Хілз (штат Нью-Йорк) організовано дитячий центр. Дітей, народжених у тюрмі, до одного року не відлучають від матері, вони можуть перебувати під наглядом персоналу. Якщо жінка одружена, то для того, щоб допо­могти зберегти сім'ю, їй дозволяється перебувати разом з чоловіком до 46 годин на тиждень (!) в окремому будинку, що допомагає зберегти сім'ю.

Представлені моделі дають уявлення про систему соціальних служб для жінок у країнах Заходу, але не вичерпують теми. Існують ще жіночі центри (чи відділен­ня) з лікування наркоманії та позбавлення алкогольної залежності; кризові центри для жінок, які мали спробу суїциду чи перебувають під загрозою самогубства, програми соціальної підтримки для тих, хто пережив тенета «білого рабства», пе­ребуває під загрозою проституції, та інші соціальні служби. Вивчення та узагаль­нення зарубіжного досвіду є важливим та цінним для розвитку і становлення соціа­льної роботи з жінками в Україні.

Ціла низка презентованих моделей західного досвіду поки що залишається пе­рспективною для практики соціальної роботи в Україні. Але треба зазначити наяв­ність позитивних змін, що відбуваються протягом останнього десятиріччя. Першим проектом соціально-педагогічної роботи з дівчатами стала Вечірня жіноча гімназія, що була створена у Києві наприкінці 1990 року. Щорічно (1990-1995 роки) в гімна­зії навчалось близько 100 дівчат віком від 13 до 22 років. У 1996 році Вечірні жіно­чі гімназії діяли вже в 12 областях України. Ще через чотири роки аналогічних моделей нараховувалося вже близько 50. Діяльність Вечірньої жіночої гімназії ста­ла поштовхом для проведення перших міжнародних семінарів, конференцій, круг­лих столів із проблем соціальної роботи з молодими жінками та дівчатами-підлітками, підготовки перших публікацій, організації клубів для дівчат, формування напряму «соціальна робота з жіночою молоддю» як одного з провідних напрямів діяльності Державного центру соціальних служб для молоді в перші роки його існування.

Новий етап у роботі з жінками розпочався 1996 року, коли в Україні було

створено Міністерство України у справах сім'ї та молоді - вищий орган державно­го управління, покликаний формувати політику щодо жінок. В його структурі фун­кціонувало спеціальне управління у справах жінок, що складалося з двох відділів: соціально-правової роботи серед жінок і сприяння громадській і культурно-прос­вітницькій діяльності жінок. При Міністерстві активно діяла Координаційна рада у справах жінок, до складу якої увійшли лідерки найбільш впливових жіночих гро­мадських організацій, що зробили вагомий внесок у розробку, а в подальшому й у реалізацію Національного плану дій з поліпшення становища жінок. При Міністер­стві було також створено громадську Раду рівних можливостей як аналітичний і дорадчий орган. У 1999 році Верховна Рада України схвалила Декларацію про зага­льні засади державної політики України стосовно сім'ї та жінок і Концепцію дер­жавної сімейної політики.

З моменту створення Державного центру соціальних служб для молоді напрям «соціальної роботи з жіночою молоддю» стає одним з пріоритетів у діяльності.

Дослідження з тендерної проблематики, що проводяться науковцями, створю­ють можливості для вивчення проблем жінок і розробки відповідних рекомендацій. Вітчизняна практика збагачується завдяки ініціативам неурядових організацій. Починаючи з 1998 року, успішно працює Київський міський центр по роботі з жін­ками, що створений Київською міською державною адміністрацією як перша віт­чизняна модель державного багатопрофільного жіночого центру. У структурі цього центру розпочав свою діяльність і притулок для жінок. У Харкові, Чернігівський області ініціаторами створення притулків для жінок виступили неурядові організа­ції. На базі Донецького регіонального центру охорони материнства і дитинства функціонує реабілітаційно-кризовий центр для дівчат-підлітків і жінок, котрі опи­нилися в надзвичайній ситуації. Профільні фахівці тут надають консультативну та лікувально-реабілітаційну допомогу. З 1999 року почав працювати міський кризо­вий центр для жінок при Сумському обласному центрі соціальних служб для молоді, створений за сприяння з Міжнародної організації «Довіра-МЕТ».

Підготовча робота щодо створення притулків для жінок, які постраждали від насильства, ведеться у Львівській та Черкаській областях.

У семи містах України (Львові. Донецьку, Херсоні, Дніпропетровську, Жито­мирі, Рівному, Чернівцях) успішно діють центри «Жінка для жінки», ініціатива створення яких належить неурядовим організаціям (Жіночий консорціум України, Вінрок Інтернешл). Ці центри надають різнобічну допомогу жінкам групи ризику на основі діючих неурядових організацій, які мають досвід у співпраці з медични­ми та освітніми закладами, місцевою владою та правоохоронними органами.

Останніми роками набули поширення різноманітні програми із запобігання рі­зним формам насильства над жінками, сексуальній експлуатації й торгівлі жінками. Зроблено перші кроки щодо створення коаліцій «Сім'я без насильства», котрі фун­кціонують у Львівській, Житомирській, Херсонській, Одеській та інших областях і сприяють профілактиці насильства в сім'ї.

Значну роль у розв'язанні порушеної проблеми належить Міжнародному жі­ночому правозахисному центру «Ла Страда - Україна», діяльність якого спрямова­на безпосередньо на боротьбу з торгівлею жінками та допомогу потерпілим. У 1997 року «Ла Страда» ініціювала появу телефонної «гарячої лінії», що створило мож­ливості для безпосередніх контактів з жінками-жертвами торгівлі людьми, а також із потенційними жертвами (дівчатами та жінками), які збираються їхати на роботу або навчання за кордон. Діяльність цієї лінії сприяє адресному поширенню інфор­мації щодо можливостей, умов, правил працевлаштування співвітчизниць за кор­доном, надання допомоги потерпілим від сексуальної експлуатації жінкам і дівча­там (а також їхнім рідним і близьким). За період з листопада 1997 по вересень 2000 року до телефонної «гарячої лінії» звернулося близько 5000 жінок, котрі або пост­раждали від торгівлі людьми, або мали підозру, що можуть постраждати [14, С. 205]. Крім того, «Ла Страда» провела близько 12 тисяч конфіденційних консультацій, узяла участь у проведенні досліджень із проблем насильства щодо жінок, здійснен­ні гендерної експертизи законодавства, видала інформаційні матеріали тощо.

За сприяння Полтавського обласного управління праці та зайнятості населення в партнерстві з жіночим центром «Порада» у 1998 році відкрито громадський центр підтримки підприємництва «Полтавський бізнес-інкубатор». Зусиллями працівни­ків центру організовуються семінари, інформаційно-консультативна робота з питань започаткування власної справи. Бізнес-інкубатор із 2000 року реалізує проект «Жінка в бізнесі», котрий допомагає в організації власної справи, сімейного бізнесу тощо.

За фінансової підтримки міжнародного фонду «Відродження» в 1998 році створено бізнес-центр для жінок у Києві, а в 2000 році - в Ужгороді. Ці заклади надають допомогу безробітним жінкам, здійснюють навчання щодо опанування основ бізнесу, комп'ютерної грамотності, організовують юридичні консультації, тренінги з жіночого лідерства, правового захисту жінок, а також створюють бази даних жіночого підприємництва в областях.

Зміни на ринку праці актуалізували необхідність підготовки висококваліфіко­ваних спеціалістів для комерційної сфери діяльності. При їх підготовці почали використовуватись європейські навчальні технології, зокрема відпрацьовані спіль­но з Федеральним інстит