ЛІТЕРАТУРА

ТЕМА № 4: Творчість Анатолія Свидницького.

ПЛАН

1. Біографічна довідка.

2. Соціально-психологічний роман-хроніка “Люборацькі”.

3. Новаторство А. Свидницького у жанрі роману.

КЛЮЧОВІ ПОНЯТТЯ: белетристика, текстологія, патріархальний, лапідарність, ретардація, лейтмотив.

1. Історія української літератури. ХІХ ст. (70-90-ті роки): У 2 кн.: Підручник / О.Д. Гнідан, Л.С. Дем’янівська та ін. / Заг. ред. С.С. Гнідан. – К.: Вища школа, 2003. – Кн. 1. – 575 с.

2. Історія української літератури. ХІХ століття: У 2 кн. Кн. 1: Підручник / За ред. акад. М.Г. Жулинського. – К.: Либідь, 2005. – 656 с.

3. Фігурна Н. Проблема української жінки (на матеріалі роману А. Свидницького “Люборацькі”) // Слово і час. – 1999. – № 11. – С. 14-16.

4. Єфремов С. Історія українського письменства. – К.: Феміна, 1995. – 688 с.

5. Жук Н. Й. Анатолій Свидницький. Нарис життя і творчості. – К.: Дніпро, 1987. – 150 с.

6. Зеров М. Анатоль Свидницький. Його постать і твори // Зеров М. Твори׃ У 2-х тт. – Т. 2. – К.: Дніпро, 1990. – C. 323-359.

7. Коломієць В.В. А. Свидницький // Українська мова і література в школі. – 1992. – № 9-10.

8. Сиваченко М. Є. Анатолій Свидницький і зародження соціального роману в українській літературі. – К.: Вид-во АН УРСР, 1962. – 416 с.

9. Фігурна Н. Проблема “пращурів і нащадків” у романі Анатолія Свидницького “Люборацькі” // Українська мова та література. – 1999. – Ч. 40.

10. Франко І. Анатоль Патрикійович Свидницький. Уваги до його „Люборацьких” // Франко І. Твори׃ У 50-ти тт. – Т. 27. – К.: Наукова думка, 1980. – С. 7-8.

11. Данюк Н. Про художню інтерпретацію теми села і міста у романі А. Свидницького “Люборацькі” // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2001. – № 3. – С. 205-207.

12. Панченко В. Неприкаяний бурсак із Крутих: Слідами героя роману А. Свидницького "Люборацькі" // День. – 2005. - № 204 (5 листопада).

Питання для самостійного вивчення

1. Етнографічно-фольклористична діяльність письменника. Праця “Великдень у подолян”.

 

Свидницький Анатоль Патрикійович (1834-1871) відомий в історії української літератури як представник шістдесятників ХІХ ст., автор етнографічних нарисів та оповідань, роману „Люборацькі”, поет. Твори письменника „Великдень у подолян”, „Конокради”, ”Жебраки” („Очерки из быта подольских компрачикосов”), "Пачковозы", "Гаврусь і Катруся", "Хоч з моста та в воду", "Два упрямых" свідчать про глибоке знання А. Свидницьким життя, побуту та психології українського народу. Така обізнаність стосується насамперед подолян, серед яких він зростав.

Народився в с. Маньківцях Гайсинського повіту, на Поділлі, в родині священника. Учився у Подільській духовній семінарії в Кам'янці-Подільському (з 1851) і, не закінчивши її, вступив (1856) до Київського університету, що його теж через матеріальні труднощі не закінчив. Згодом учитель у Миргороді (1860-1862 рр.), акцизний чиновник у Козельці (1862-1868 рр.) і архівар Київського університету (1868-1871 рр.). Помер у Києві. А. Свидницький почав громадську працю як член таємного Харківсько-Київського студентського товариства, яке ставило своїм завданням боротьбу з царським режимом, ширило заборонену літературу, домагалося заснування недільних шкіл тощо. Письменник був ініціатором заснування недільної школи на Подолі. У студентські роки починає писати, створює низку високопатріотичних поетичних творів, до яких сам писав музику.

З низки етнографічних статей, написаних у 1860-1862 роках, надрукована лише «Великдень у подолян» і стаття проти сваволі царської адміністрації «Из Миргорода» (обидві в «Основі», 1861). По закритті «Основи», коли не було жадного українського журналу, А. Свидницький опублікував (російською мовою) ряд нарисів й оповідань у газеті «Киевлянин».

“Люборацькі” (1861-1862 рр.)

Твір має складну літературну історію. За життя автора він не був опублікований і на чверть віку випав із літературного процесу. Уперше роман був опублікований І. Франком у 1885 р. у неповному вигляді. Авторський текст був у поганому стані, тому перше повне видання твору в 1887 р. став результатом текстологічної роботи. У радянський час роман знову підпав під текстологічну правку, результатом якої став поділ на розділи й частини.

Провідна проблема твору – виродження національного середнього класу у зв’язку з новими суспільно-економічними й культурно-історичними умовами у 30-40-х рр. ХІХ ст. Проблема ця конкретизована у тему фізичного та морального занепаду старосвітської попівської сім’ї.

Однією з основних тем роману є також історія загибелі молодої обдарованої людини, що втілена у образах дітей священика Люборацького.

Образи роману репрезентують різні шляхи виродження роду.

Гервасій Люборацький – старосвітський священник, втілює одночасно позитивні й негативні риси середнього класу. Він україномовний, православний, близький до народу. Однак цього не достатньо у нових історичних умовах. Зближення батюшки із сім’єю польських панів Росолинських є початком кінця родини. Причиною занепаду автор бачить відмову від патріархальних звичаїв, які уособлює попадя Люборацька – захисниця старосвітського укладу, осередок українського духу сім’ї. Одночасно у цьому її слабкість – у затятому консерватизмові, що віддаляє її від дітей. Попадя надто закорінена у минуле, щоб впливати на свого сина і, особливо, дочок. Патріархальність у цьому образі є негативною рисою.

Центральний образ твору – син Люборацьких Антось, що має продовжити сімейну династію, стати священником. На прикладі його трагічної долі простежено шлях загибелі обдарованої людини, що не змогла пристосуватись до ворожого суспільного середовища. Значне досягнення А. Свидницького у творенні цього образу в тому, що він поданий не статично (у якийсь момент життя, вже сформованим), а у розвитку. Еволюція образу Антося простежена найперше на духовному рівні. Письменник крок за кроком розкриває грані його характеру, їх формування, причому портрет у цьому процесі займає вторинне місце, у чому теж спостерігаємо зміну традицій української літератури. Увага автора зосереджена на внутрішньому портреті, на імпульсах думки, які визначають вчинки. Широко використано прийом внутрішнього монологу, характерний для об’єктивної манери письма, нової для української літератури.

Продовженням теми загибелі молодої обдарованої людини є образ Масі, сестри Антося. З поради панів Росолинських її було віддано у польський пансіон, що повністю змінило дівчину і врешті привело її до самогубства. У створенні цього жіночого образу А. Свидницький також виступає новатором. Мася сильна, активна натура, що намагається самостійно влаштувати своє життя. Це було певним порушенням традиційного підходу до образу жінки в українській літературі, де героїням відводилась пасивна роль.

Мася втілює ідею денаціоналізації. Вона спольщується, причому А. Свидницький досить багато уваги приділяє цьому процесу. Трагедія Масі саме у відході від родини і нації, що й позбавляє її майбутнього.

Молодші дочки Люборацькі – Орися й Текля – репрезентують інший шлях. Вони не поривають із патріархальним укладом, що теж ламає їхні долі. Орися гине від руки п’яного чоловіка, Текля йде у монастир.

А. Свидницький намагається розкрити жіночі образи багатогранно – через портрет, лаконічні зауваження автора, мовну індивідуалізацію. Поведінка персонажів виявляє їхню дієвість чи пасивність.

Письменник майстерно творить негативні образи, утримавшись від гротескування. Ці образи об’ємні, ганебні вчинки героїв глибоко вмотивовані і за А. Свидницьким викликані зовнішніми обставинами, які формують людину. Негативні герої – семінаристи Тимоха Петропавловський, Іпатій Робусинський – це антиподи Антося, що становить додатковий аспект розкриття образів. У характеристиці персонажів А. Свидницький тяжів до конкретно-психологічного опису, розкривав внутрішній світ героя через учинок, такий спосіб психологічної характеристики був новаторським для української літератури.

Письменник у романі висвітлює проблеми виховання й навчання, причому у новаторському плані. Він зачіпає питання жіночого виховання на прикладі долі Масі. З іншого боку – розкриває нелюдськість умов навчання у бурсі, у якій нищилось все людське в дитині (образи Антося, Тимохи).

Соціально-економічні проблеми того часу розкриті на прикладі зубожіння попівської родини після смерті Гервасія, коли сім’я поставлена у нелюдські умови фізичного виживання. Характерна у цьому плані життєва ситуація шлюбу з примусу, простежена на прикладі шлюбної історії Орисі. Дівчину видали заміж за законом прикріплення, коли парафію закріплювали за осиротілими дочками, і церковне керівництво присилало нареченого-бурсака. У житті Орисі ним став Тимоха Петропавловський, від руки якого молода жінка загине.

Зміст твору визначає його поетику й стилістику. Уперше в українській літературі з’явилася тема з життя провінційного духівництва і різночинної інтелігенції. Це спричинило мінімальну увагу до побутописання, до фольклору і максимальну – до характеристики образів і стосунків.

Розширення тематичних меж призвело до використання нової манери письма – об’єктивної. Образ оповідача у цьому випадку став би на перешкоді глибині характеристик. Обрана стильова манера дала А. Свидницькому можливість відтворити людські характери з індивідуальними рисами, мовною характеристикою (через внутрішній монолог і поширені, майстерно вибудувані монологи), дозволила вмотивувати вчинки героїв конкретними життєвими обставинами. Однак оповідач не повністю зникає з твору. Можна говорити про органічне поєднання розповіді з об’єктивною манерою. У цьому своєрідність стильової манери А. Свидницького. Конструкції фраз у нього виглядають переломленими крізь призму свідомості і стилістичного оформлення посередника – оповідача, вони суб’єктивно забарвлені, сповнені авторських інтонацій. Те, що А. Свидницький не відійшов повністю від оповідної манери пояснює присутність у його стилі синтаксичних форм і засобів усної розмовної мови. Це не стає недоліком, а, навпаки, перевагою. Орієнтуючись на живу розмовну мову А. Свидницький вражає природністю своєї розповіді. Його мовлення імпровізоване, що надає особливої щирості й безпосередності авторським характеристикам. Система неповних речень як риса стилю надають мовленню А. Свидницького відтінок внутрішньої енергійності, динаміки, вносить у дію напруженість. Своєрідною рисою стилю є лаконізм. Автор обмежується лише окремим натяком, штрихом. Він є майстром деталі.

Найпоширеніший художній прийом – ретардація. Це штучне уповільнення чи затримка в розгортанні подій, які набули великої гостроти з метою посилення інтересу до них. А. Свидницький досягає цього за допомогою вставних сцен та епізодів, описів природи, передісторія героїв. Найчастіше автор порушує хронологічний принцип викладу подій.

Ще один типовий прийом – це повтори, зокрема, лейтмотив (думка попаді Люборацької про учеників-мучителів й учителів-мучителів (мордуванців). Використано також прийом зіставлення й контрасту, найперше у характеристиці образів.

Особливістю сюжетотворення є велика кількість позасюжетних елементів, зокрема, лірично-публіцистичних відступів, у яких автор висловлює свої думки про стан суспільства.

Для мови А. Свидницького характерне розширення порівняно з попередниками лексичних рамок літературної мови (уживання абстрактної лексики). Мовна індивідуалізація досягається за рахунок використання подільської говірки і бурсацького жаргону.

За жанром “Люборацькі” – це роман-хроніка, що визначає побудову твору, а також характер розвитку подій – хронологічний. За вужчим жанровим визначенням – це соціально-психологічний роман.