ТЕМА № 2: Творчість П. Куліша
ПЛАН
1. Біографічні відомості.
2. Періодизація творчості Марка Вовчка.
3. “Народні оповідання”, структура, жанри збірки.
4. Особливості оповідної манери Марка Вовчка.
5. Повість “Інститутка”. Особливості поетики.
КЛЮЧОВІ ПОНЯТТЯ: стереотип, харизматичний, амбівалентний, новела.
ЛІТЕРАТУРА
1. Історія української літератури. ХІХ ст. (70-90-ті роки): У 2 кн.: Підручник / О.Д. Гнідан, Л.С. Дем’янівська та ін. / Заг. ред. С.С. Гнідан. – К.: Вища школа, 2003. – Кн. 1. – 575 с.
2. Історія української літератури. ХІХ століття: У 2 кн. Кн. 1: Підручник / За ред. акад. М.Г. Жулинського. – К.: Либідь, 2005. – 656 с.
3. Клочек Г. Анатомія добра і зла. “Інститутка” М. Вовчка // Українська мова і література. – 1998. – № 19.
4. Франко І. Марія Маркович (Марко Вовчок). Посмертна згадка // Франко І. Твори у 50-ти томах. – К.: Наукова думка, 1983. – Т. 37. – С.
5. Чопик Р. Вовчок: [про Марка Вовчка] // Слово і час. – 2007. – № 8. – С. 3-14.
6. Хоменко Б.В. Народні джерела творчості Марка Вовчка. – К.: Вища школа, 1977. – 176 с.
7. Недзвідський А.В. Марко Вовчок. Семінарій. – К.: Вища школа, 1981. – 168 с.
8. Крутікова Н. Є. Сторінки творчого життя: Марко Вовчок в житті і праці. – К.: Дніпро, 1964. – 391 с.
9. Грицай М.С. Марко Вовчок. Творчий шлях. – К.: Вища школа, 1983. – 200 с.
10. Агеєва В. Чоловічий псевдонім і жіноча незалежність: Марко Вовчок // Слово і час. – 2002. – № 4. – С. 27-33.
11. Дорошкевич О.К. “Народні оповідання” Марка Вовчка // Дорошкевич О.К. Реалізм і народність української літератури ХІХ століття. – К.: Наукова думка, 1986. – С.63-169.
12. Історія української літератури ХІХ століття / За ред. М.Т. Яценка. – К.: Либідь, 1996. – Кн. 2. – 384 с.
13. Лобач-Жученко Б.Б. Літопис життя і творчості Марка Вовчка. – К.: Дніпро, 1969. – 448 с.
14. Марко Вовчок. Статті і дослідження. – К.: Вид-во АН УРСР, 1957. – 344 с.
15. Петров В. Романи Куліша // Зайцев П. Перше кохання Шевченка. Петров В. Романи Куліша; Аліна й Костомаров. – К.: Україна, 1994. – С. 17-195.
Питання для самостійного вивчення
1. Творчість Марка Вовчка у жанрі літературної казки (“Дев’ять братів і десята сестра Галя”, “Невільничка”, “Кармелюк”).
2. Російські твори Марка Вовчка.
Марія Олександрівна Вілінська народилась 1833 р. у російській сім’ї в Орловській губернії. Навчалась у приватному жіночому пансіоні в Харкові. З 1847 р. перебуває на вихованні у хрещеної матері і тітки К. Мордвіної в Орлі. Там вона знайомиться у 1851 р. з Опанасом Марковичем, фольклористом, учасником Кирило-Мефодіївського братства. Згодом виходить за нього заміж, що стало зламним моментом у біографії. Під впливом чоловіка після переїзду в Україну зайнялась збиранням фольклору. Родина оселилась у Немирові, де й розпочалась літературна діяльність Марка Вовчка (1856 р.). Вона вивчила українську мову і почала писати.
У 1859 р. – переїзд у Петербург, знайомство з передовою інтелігенцією, українською і російською. Вона їде за кордон, у Берлін, Дрезден, Лондон (відвідує О. Герцена), Париж. На цей час припадають її стосунки з О. Пассеком, Ж. Верном, Д. Мендєлєєвим, Д. Писарєвим, І. Тургенєвим, П. Меріме. О. Маркович розриває стосунки з дружиною. За кордоном пише і друкує твори російською мовою. Співпрацює з французьким “Журналом виховання та розваги для дітей і юнацтва”, пише французькою мовою дитячі оповідання і казки, за що отримує премію Французької академії). Активно публікує зібрані фольклорні матеріали, зокрема й за кордоном (Лейпциг).
У 1867 р. повертається до Петербурга. Починається російськомовний період творчості. Займається також перекладами і публіцистикою (співпрацює з “Отечественными записками” М. Некрасова).
У 1878 р. повністю відходить від літературної діяльності, виходить заміж за Михайла Лобача-Жученка, приятеля свого старшого сина, народжує другого сина (1875 р.). У 1907 р. померла в Нальчику.
Марія Маркович була харизматичною постаттю в суспільному житті і культурі середини 19 ст. Уже перші її твори викликали бурхливе захоплення, зокрема у П. Куліша, який їх редагував і видавав: “…так зрозуміла вона красу нашого слова і наче піснею заговорила…”; “Чудо! Чудо! Нічого подібного ще не було в літературі нашій.” (Петров, с. 104-105). Т. Шевченко: “Яке високе творіння прекрасне оця женщина” (Петров, с. 114). Присвятив вірш “Марку Вовчку” (“доня”). Коли Марковичі переїхали до Петербурга, Марка Вовчка зустріли як нового генія України.
Уже тоді проявилась особлива вдача Марка Вовчка “Жінка ж його була мовчуще божество серед хвалебного гімну: приймала наше славословіє, як дань достойну й праведну; ніщо її не зворушувало, не дивувало. Як хто приходив до неї з літературним візитом, бідолаха Опанас не смів сидіти з гостем у жінчиному кабінеті.” (Петров, 120). У поведінці і, особливо, у поводженні з чоловіками вона була нова Жорж Занд, її жоржазандизм полягав найперше у незвичній для провінціалки емансипованості і, зокрема, у вільних поглядах на шлюб і кохання. Чергові романи Марка Вовчка набували ваги якоїсь сенсації і приносили їй ореол оригінальної, експансивної жінки (Петров, с. 140). Її успіхи в літературі були такі ж незрозумілі, як і надзвичайні успіхи у чоловіків (Петров, 142). М. Сєченов: “…білява, невродлива, не дуже молода і досить огрядна дама, без усяких прикмет змученості на обличчі”. Марія Карташевська: “Що за величезний талант у цієї жінки! Ні, вона, певно, прикидається, являючись такою простою, ледве-ледве не банальною жінкою в звичайному житті” (Петров, с. 143).
Творчість і особистість Марка Вовчка викликали неоднозначну, часто суперечливу реакцію. Вже з початку творчого шляху переважали схвальні відгуки. Демократична преса високо оцінювала доробок письменниці (виступи О. Герцена, М. Добролюбова “Черты для характеристики русского простонародья”, Д. Писарєва). Зауважимо, що спостерігаємо більшу увагу до актуальної тематики, ніж до характеристики мистецьких якостей творів. Щодо українських дослідників, то вони часто оминали російськомовну творчість Марка Вовчка як меншовартісну. Поруч з позитивними відгуками були негативні (Ф. Достоєвський – надуманість, штучність образів панночок). Характерний у цьому плані закид П. Куліша у тому, що автором “Народних оповідань” був О. Маркович (1899 – лист до О. Огоновського). Сам О. Огоновський стверджує містифікаційність постаті Марка Вовчка. Цікавим є дещо патетичний випад Олени Пчілки: “…нахабна кацапка, що вкрала українську личину, почесний вінець прекрасного українського автора” (…) “Бо справді, яке-то колись було неславне для української мови й літератури переконання, що нібито якась перша-ліпша кацапка, зроду не чувши української мови, ледве захотіла, у два дні перейняла мову зо всіма найтонкішими її властивостями й почала писати по-українськи, – та ще як? – краще всіх українських повістярів. Далебі, це зневажало українську мову: що ж то за осібна, характерна мова й писемність, коли всякий чужостранець возьме й зараз писатиме, та ще як досконало” (Петров, с. 141).
Марка Вовчка сприймали через призму її походження й особливої вдачі. Авторство було доведено В. Доманицьким на основі рукописів (“М. Маркович – авторка “Народних оповідань”, ЛНВ, 1908 р.)
Амбівалентність літературної постаті Марка Вовчка спричинила до подвійного погляду на її творчість. Вона не є спадкоємицею Т. Шевченка, її талант однобокий, а твори далекі від життєвої правди (П. Петренко “Творча путь Марка Вовчка”, 1932). Сюди ж віднесемо закиди у етнографічному реалізмі (П. Куліш, О. Огоновський “Історія літератури руської”). З іншого боку – позитивна оцінка, ствердження особливої ролі Марка Вовчка в історії української літератури (І. Франко), підкреслення актуальної тематики, сміливості, демократизму. Зауважимо, що у більшості досліджень радянського часу переважає соціологічний підхід. Вивченням творчості Марка Вовчка займались О. Білецький, М. Сиваченко, Д. Чалий, Н. Крутікова, А. Недзвідський (семінарій, 1981 р.), Б. Хоменко та інші. Особливу вагу мають дослідження Олекс. Білецького (нарис “Марко Вовчок”), який вивчав своєрідний оповідний стиль письменниці. Серед інших: праці О.Є. Засенка (“Народні оповідання” і їх місце в історії української літератури”, “Марко Вовчок і зарубіжна література”, “Марко Вовчок. Життя і творчість, місце в історії літератури”), автор яких простежив традиції письменниці у розвитку української прози; “Літопис життя і творчості Марка Вовчка”, створений онуком письменниці Б.Б. Лобачем-Жученком (1969, 1983 рр.); праця Б.В. Хоменка “Народні джерела творчості Марка Вовчка. На матеріалах української прози”, де розглядається проблема “Марко Вовчок і український фольклор”. І.О. Денисюк розглядає жанрові особливості творів Марка Вовчка у монографії “Розвиток української малої прози ХІХ – поч. ХХ ст.”
Однак, не зважаючи на велику кількість критичного матеріалу, сьогодні на часі необхідність розв’язання ряду літературознавчих проблем щодо творчості Марка Вовчка. Вимагає поглибленого вивчення своєрідність творчої манери письменниці, засоби психологізму, поетика її творів. Недостатньо вивчені, зокрема в українській науці, російські твори М. Маркович. Існує проблема компаративного вивчення літературної спадщини Марка Вовчка. На жаль, сучасні дослідники мало приділяють увагу творчості письменниці. За останні роки маємо лише розпорошені у різних виданнях одиничні статті, серед яких заслуговує на увагу праця Г. Клочека “Анатомія добра і зла. “Інститутка” Марка Вовчка”.
Періодизація творчості:
1) 1856-1859 – “Народні оповідання”;
2) 1859-1867 – перебування за кордоном, працює у жанрі історичної повісті й казки;
3) 1867-1878 – Петербург, російськомовна романістика;
4) 1878-1909 – поодинокі літературні виступи.
“Народні оповідання”, І том (1857-1858)
вміщує 11 різножанрових оповідань, об’єднаних темою кріпацтва. Характерна риса на тематичному рівні – це відтворення не тільки соціально-побутових аспектів проблеми, а й понять, стереотипів, звичаїв, традицій, способів громадської поведінки і мислення, пов’язаних із соціальним інститутом кріпацтва. Ця характерна риса робить з творів Марка Вовчка не звичні для української літератури соціально-побутові замальовки, а глибокі психологічні дослідження стану рабства.
Марко Вовчок використала у “Народних оповіданнях” традиційну для української літератури манеру оповіді від першої особи з обов’язковим оповідачем. Оповідачі діляться на 2 групи – оповідач-головний герой і оповідач як спостерігач. Застаріла манера у Марка Вовчка отримала нове продовження. Передаючи слово оповідачеві і не виявляючи авторської присутності, у відтворенні мови представників народу авторка демонструє важливе чуття міри. Мовний потік “Народних оповідань” майстерно організований. Мова кожного оповідача невимушена, природна. Простота оповідань - це наслідок великої художньої майстерності. Марко Вовчок довела до найвищої мистецької досконалості спосіб оповіді-монологу, реалістичний прийом “вживання” в особистість оповідача-селянина. У жодному з українських оповідань і повістей вона не заявляє про себе безпосередньо. Авторські ремарки і ліричні відступи повністю належать оповідачеві. У кожному творі свій, індивідуальний оповідач, що забезпечує різноманітність читацького сприйняття. Найчастіше оповідь ведеться від імені жінки.
Негативні аспекти полягають у формі оповіді від першої особи: однобокість погляду на світ, обмеженого рівнем досвіду й інтелекту оповідача, неможливість розгортання широких епічних полотен. Пейзаж, а також мало індивідуалізований портрет даються традиційними фольклорними засобами.
Особливостями оповідної манери зумовлена надзвичайно проста, без сюжетних ускладнень, композиція оповідань. Кожне з них складається з трьох окреслених у часі композиційних елементів: короткої експозиції – передісторії героїв, з самої історії (у вигляді своєрідної, лапідарно викладеної хроніки подій) і лаконічного епілогу (в формі констатації того, чим закінчується історія).
Від фольклорних зразків відштовхується Марко Вовчок, досягаючи виняткової ритмічності, мелодійності своїх творів. У фразі немає випадковості у доборі і порядку слів. Важливу роль відіграє розміреність наголосів. Внаслідок цього створюється враження виразної музичності, подекуди навіть наспівності більшості творів.
Літературний резонанс від перших творів Марка Вовчка був такий, як від роману Г. Бічер-Стоу “Хатина дядька Тома”.
“Народні оповідання” можна умовно розділити на дві групи: з антикріпосницькою тематикою та на родинно-побутові теми.
“Козачка”
використано принцип контрастного зображення у зіставленні вільних і кріпаків. Марко Вовчок гіперболізує поняття “вільний”, малюючи ідилічні картини з побуту козаків. Воля як найцінніша ознака людського існування постійно підкреслюється. У оповіданні авторка малює трагічний шлях втрати волі на прикладі долі козачки Олесі, яка вийшла заміж за кріпака. Кохання у цій ситуації стало заручником несправедливого суспільного устрою. Щастя стає неможливим там, де порушені нормальні суспільні відносини. Заміжжя Олесі – це сором і неслава для всієї козацької громади. Письменниця особливо акцентує на цьому увагу. Кріпацтво таврується у подібних штрихах і деталях першої частини твору. Друга частина – це відтворення неминучих перипетій трагедії жінки, яка з вільної стала кріпачкою (померла в наймах). Авторка використовує контраст також у змалюванні образу Олесі, у її портретах на початку твору і в кінці.
“Горпина”
за глибоким трагізмом є одним з найсильніших у творчому доробку Марка Вовчка. Описано страшний випадок, коли кріпачка намагаючись заспокоїти хворе немовля, напоїла дочку маковим відваром і пішла на панщину. Дитина померла. Трагедію матері підкреслює надзвичайний лаконізм викладу, коли за скупими деталями постає картина людського горя. Особливу емоційну силу має кульмінаційна картина оповідання – Горпина знаходить мертвою дочку. Кількома штрихами авторка відтворює цей страшний епізод. Вражає стрімкість, блискавичність викладу, яка досягається засобом діалогу Горпини зі старим свекром. Марко Вовчок використовує розповсюджений у світовій літературі мотив божевілля, змалювавши у такому стані Горпину в епілозі.
Другу групу оповідань збірки (“Чумак”, “Данило Гурч”, “Максим Гримач”, “Свекруха”, “Сон”) Марко Вовчок присвятила змалюванню родинного побуту селян – темам кохання, розлуки, нещасливого шлюбу, взаєминам у сім’ї. Зауважимо, що у цих творах авторка була далека від ідеалізації селянства, засуджувала родинний деспотизм, зраду, егоїзм. Характером конфліктів і формами їх розв’язання, описом обставин життя і поведінки героїв ці оповідання близькі до народної творчості. Вони є талановитими оригінальними варіаціями на широко відомі у фольклорі теми і мотиви. Це ж стосується й художніх особливостей творів, зокрема у використанні уснопоетичних художніх засобів.
У 1862 р. з’являється ІІ том “Народних оповідань”, який окрім малих жанрів містив українські повісті Марка Вовчка. У творах ІІ тому розроблена тематика активного спротиву ненормальному становищу в суспільстві, створено яскраві образи бунтарів-протестантів. ІІ том засвідчив художню еволюцію авторки – поглиблення психологізації образів, конденсація творчої манери, тяжіння до жанру новели.
“Ледащиця”
створено образ Насті, яка будь-якими засобами хоче досягти волі. Вона не мовчить перед поміщицею, ухиляється від роботи. Однак обставини виявляються сильнішими, вона втрачає надію, спивається, що призводить її до загибелі. Важлива ознака творення характеру – стриманість, лаконізм зовнішніх характеристик. Характеристики внутрішні, психологічні, через дію.
“Два сини”
болісний монолог-спогад самотньої матері, яка втратила обох синів через солдатчину. Твір майже позбавлений характерної для Марка Вовчка манери пожвавлення оповіді через відтворення мовлення інших персонажів. Це монолог-плач старої нещасної жінки, повільний, сумний, що лише інколи переривається яскравими спогадами про минуле.
“Три долі”
на думку І. Франка, це один з перших зразків української психологічної повісті. Твір з сімейно-побутовою тематикою. В основу покладено фольклорний сюжет про невірного парубка, якого кохало три дівчини. Марко Вовчок створює образи трьох різних за вдачею дівчат, розкривши переживання кожної з них. Образи контрастні. Катря – весела, жвава, горда з небуденною вдачею. Її пристрасть лякає хлопця, ображена дівчина стає черницею. Маруся – добра, спокійна, саме її обирає Яків Чайченко за дружину, однак не кохаючи, що перетворило її життя у пекло Повість написана від імені дівчини Хими, третьої героїні, що ускладнює конфлікт. Мова твору відзначається багатством і різноманітністю розмовної лексики та фразеологізмів, майстерним використанням діалогів і полілогів.
Характерна риса української прози Марка Вовчка у тому, що особливості епохи передаються у ній переважно через долю окремого героя. Це зумовлене передусім намаганням письменниці триматися в межах естетичного світосприймання простонародних оповідачів.
Жанрова і сюжетна структура українських оповідань і повістей характеризується простотою інтриги, одномотивністю, однолінійністю сюжету, його послідовним хронологічним розгортанням. Однією з ознак художньої структури творів є контрастність, зіставлення з метою порівняння і протиставлення для різкішого виявлення характерів і посилення емоційного сприйняття картин, ситуацій.
Протиставлення – це також прийом вибудування системи персонажів. Контрастний поділ героїв іде по духовно-етичній лінії (добротворці і злотворці, у цьому фольклоризм). Це зближує творчість Марка Вовчка з ідеологією просвітницького реалізму.
Новаторство Марка Вовчка у прозі
– удосконалення й оновлення традиційної для української літератури форми оповіді від першої особи;
– твори композиційно й стилістично сконцентровані; у ряді оповідань (“Горпина”, “Ледащиця”, “Два сини”) виявляються ознаки новелістичної побудови;
– тенденційність автора існує у природній формі, у творах немає штучності конфлікту, нав’язливого дидактизму, заданості композиції;
– індивідуалізація образів, розкриття характерів у розвитку;
– психологізм із використанням різноманітних форм і засобів психологічного аналізу: авторські роздуми, самоаналіз, зовнішнє (діалог) і внутрішнє мовлення, жест, вчинок, деталь.
Своєрідність індивідуального стилю Марка Вовчка в українській прозі – це вміння в спокійно-стриманій манері передати напружений драматизм подій чи внутрішніх переживань героїв. В організації мовленнєвого стилю письменниця часто орієнтується на афористичність народних формул-узагальнень, використовує прислів’я і приказки. Інші ознаки стилю – натуралістичність, логічність, чіткий синтаксис діалогів і монологів.
Найяскравішим зразком індивідуальної творчої манери Марка Вовчка як українського прозаїка є соціально-психологічна повість “Інститутка” (1859 р.). Головна тема повісті – відтворення подій, явищ і суспільних процесів передреформного часу. Своєрідність втілення цієї теми полягає у погляді зсередини, пов’язаному з використанням розповіді від першої особи. Марко Вовчок не узагальнює і не робить висновків про ситуацію гострої соціальної кризи, вона передає механізм цієї кризи, розставляє акценти, розкриває причини у предметно-конкретних випадках і подіях. На психологічному рівні повість зачіпає тему рабства як принизливого й протиприродного стану психіки, причому вказує на наслідки цього стану як для раба, так і для рабовласника (образ інститутки). Повість написана у суб’єктивній манері, головна героїня – кріпачка Устина – розповідає про власне життя, оцінює події, персонажів, передає настрій і зміст конфліктів. Уживаючи форму розповіді від першої особи, Марко Вовчок використовує прийом самохарактеристики, а також такі засоби типізації й індивідуалізації, як портретна, мовна, психологічна характеристика персонажа, подані крізь призму сприймання оповідачки. Конфлікт твору – соціальний, він відбиває протиборство двох антагоністичних суспільних сил того часу. З цим пов’язане також чітке групування персонажів на позитивних (кріпаки) і негативних (пани). Характери зображено у розвитку, дії героїв соціально і психологічно вмотивовані. У творенні образів кріпосників Марко Вовчок використовує сатиричні засоби, зокрема, іронію, гротеск, сарказм. Композиційно повість складається з невеликих розділів, які в хронологічній послідовності описують життя Устини й інститутки. Увагу автора зосереджено на розкритті прямих дій і вчинків головних персонажів. Зображення побуту підпорядковане основній тенденції – викрити кріпосництво. Пейзажі надзвичайно лаконічні і, як правило, гармонують з настроєм оповідачки. Переважна більшість розділів будується на діалогах чи полілогах, які роблять виклад динамічним, природним. Водночас діалоги дуже емоційні і виступають засобом психологічної характеристики персонажів. Мовностилістичні засоби твору мають своїм джерелом фольклор, активно використано народну фразеологію, найбільш поширеним художнім засобом є порівняння (іронічне порівняння).
Заслуга Марка Вовчка полягає в оновленні української прозової традиції, у формуванні в ній зрілого реалізму. Зберігши кращі традиції української літератури, письменниця розпочала якісно новий етап у розвитку української прози, зокрема у жанрах оповідання, соціально-психологічної повісті й новели.
ПЛАН
1. Життєвий і творчий шлях письменника.
2. Суперечності світогляду як основа творчих пошуків П. Куліша. Періодизація творчості.
3. Діяльність першого періоду. Збірка “Досвітки”. “Записки о Южной Руси”.
4. Історичний роман-хроніка “Чорна рада”. Жанрова специфіка, принципи образотворення, поетика.
5. Поетична творчість останнього періоду. Збірки “Хутірна поезія”, “Дзвін”. Поеми.
6. Творчість П. Куліша в історії української літератури.
КЛЮЧОВІ ПОНЯТТЯ: епігон, концентричний сюжет, хронікальний сюжет, речитатив, історіософія, історичний роман.
ЛІТЕРАТУРА
1. Багрій Р. Шлях сера Вальтера Скотта на Україну: “Тарас Бульба” М. Гоголя і “Чорна рада” П. Куліша в світлі історичної романістики В. Скотта. – К.: Всесвіт, 1993. – 296 с.
2. Віянт О. Мозаїка “Чорної ради”: Методичні рекомендації до вивчення роману в школі // Українська мова і література. – 2001. – Ч. 2. – С. 4-5.
3. Неділько В. Місце Куліша в українській культурі // Слово і час. – 1992. – № 9. – С. 11-19.
4. Погрібний А. “Гарячий Куліш” // Погрібний А. Класики не зовсім за підручником. – К.: Школяр, 2000. – С. 13-30.
5. Баран Є. Пантелеймон Куліш // Кур’єр Кривбасу. – 1998. – №100. – С. 128-129.
6. Єфремов С.О. Провіяний Куліш // Єфремов С.О. Літературно-критичні статті. – К.: Дніпро, 1993. – С. 286-293.
7. Дзюба Т. Хуторянська концепція Пантелеймона Куліша // Слово і час. – 1998. – №4-5. – С.43-47.
8. Єфремов С.О. Без синтезу: до життєвої драми Куліша // Єфремов С.О. Літературно-критичні статті. – К.: Дніпро, 1993. – С. 216-234
9. Жулинський М. Пантелеймон Куліш // Жулинський М. Із забуття – в безсмертя. – К., 1990. – С.43-81.
10. Вертій О. Пантелеймон Куліш і народна творчість: Статті та дослідження. – Тернопіль: Підручники і посібники, 1998. – 120 с.
11. Зеров М. Куліш: "Чорна Рада" // Зеров М.. Твори в двох томах. – К.: Дніпро, 1990. – С. 196-203.
12. Стопченко Н.Ю. Козаччина в романі П. Куліша “Чорна рада” // Література й історія: Матеріали міжнар. наук. конф. 12-14 грудня 1996 р. – Запоріжжя, 1996. – С. 41-44.
13. Кравченко В.О. Пантелеймон Куліш – автор першого українського історичного роману // Вісник Запорізького державного університету. – 2002. – № 2. – С. 15-19.
14. Творчі та ідейні шукання П. Куліша в контексті сьогодення: Зб. наук. Праць до 180-річчя від дня народження П.Куліша. Інститут українознавства Київського нац. Університету ім. Т.Шевченка. – К.: ЛЕСЯ, 2000. – 220 с.
15. Нахлік Є. Пантелеймон Куліш: особистість, письменник, мислитель. – К.: Український письменник, 2007. – 390 с.
Питання для самостійного вивчення
1. П. Куліш як літературний критик.
2. Історична проза П. Куліша російською мовою.
За Є. Маланюком, нова українська література мала “двоєдине джерело” і двох фундаторів – Т. Шевченка (“вибух національного підсвідомого”) і П. Куліша – “перше (в добі Відродження) напруження національного інтелекту”.
П. Куліш (1819-1897) народився у сім’ї багатого козака на Сумщині. Виростав серед старосвітського хутірського побуту в україномовній сім’ї. Сусідка Уляна Мужиловська, яка дружила з родиною, наполягла, щоб П. Куліш продовжив початкову освіту (Новгород-Сіверське повітове училище) у гімназії. Закінчив 5 класів. У 1839 р. вступив до Київського університету на історико-філологічний факультет, пізніше за власним бажанням переведений на юридичний. Був відрахований через відсутність дворянських документів. У 1843-44 рр. познайомився з В. Білозерським, Т. Шевченком, М. Костомаровим, був заочно причетний до Кирило-Мефодіївського братства (на час його існування працював у Петербурзі вчителем гімназії). У 1847 році одружився з Олександрою Білозерською (літературний севдонім Ганна Барвінок) і від’їхав за кордон, де у Варшаві був заарештований. П. Куліша засудили, із забороною писати і друкуватись, на адміністративну службу в Тулу. Пробув там 3 роки. Займався самоосвітою, вивчив усі слов’янські мови, а також французьку, англійську, німецьку, італійську, іспанську, латинську, староєврейську мови. Певний час працював під псевдонімом, а також писав російською мовою. У 1858-61 рр. здійснив дві подорожі Європою. У 1868-71 рр. жив у Львові, Відні. У 1873-74 рр. працював чиновником у Петербурзі. З 1877 р. назавжди полишив державну службу і оселився на хуторі Мотронівка (Ганнина Пустинь), з чим пов’язаний розвиток його хутірної філософії. Хутір як форма практичного втілення руссоїстської ідеї гармонійного життя серед природи і як духовний оазис національної самобутності – цей ідеал упевнено захоплював П. Куліша. У останній період свого життя письменник видав збірки оригінальних поезій «Хуторна поезія» (1882), «Дзвін» (1893), багато перекладав, зокрема твори Шекспіра; переспіви з Байрона, Гете, Шіллера, Гейне склали його збірку «Позичена кобза» (1897). Помер Куліш 14 лютого 1897р. на своєму хуторі Мотронівка, де і похований.
Розпочав літературну діяльність як прозаїк. Перші твори – це міфологічно-етнографічні нариси “Малороссийские рассказы” (1840 р), повість “Огненный змей” (1841 р) – літературна обробка українських народних казок і фантастичних переказів. З успіхом працював у різних літературних формах – проза, лірика, драма, виступав як літературний критик.
П. Куліш мав універсальний талант і надзвичайну працездатність. Багатогранність його діяльності вражає: письменник (поет, прозаїк, драматург), перекладач, мовознавець, етнограф, критик, історик, філософ. Незаперечна заслуга П. Куліша у перекладі Біблії українською мовою, а також у реформі української версифікації.
►“Що ж до науки, до політики й культури в широкому розумінні цього слова, то тут більшого за Куліша я не бачу. Здається, тільки він один маячить світлою плямою з темного минулого. Тільки його можна вважати за справжнього європейця, за ту людину, яка наблизилась до типу західного інтелігента” (М. Хвильовий).
Важко перерахувати все те корисне, що зробив П. Куліш для України. Але й важко знайти в історії української культури постать складнішу і суперечливішу, ніж він. “У Куліша друга половина думки б’є першій в пику.” (І. Франко). З погляду еволюції світогляду П. Куліша, ми можемо поділити його творчість на два великі періоди. Ранні (40-50-ті) роки були часом романтичного козакофільства, щирого співробітництва з демократичною інтелігенцією. З 1859 року і до кінця життя – загострення суперечностей.
“Записки о Южной Русі” у двох томах (1856-1857 рр)
За наміром П. Куліш цей збірник повинен був стати енциклопедією різноманітних відомостей про український народ. Ці відомості зібрані й опрацьовані як самим письменником, так і іншими авторами. Перший том – це майже виключно історичні перекази, що подані в тому вигляді, в якому вони передаються від покоління до покоління. Сюди ввійшли спогади про події 18 століття, про запорожців і гайдамаків, а також легенди про більш віддалені часи. Більша частина старих легенд і переказів відносяться до імені Б. Хмельницького, є кілька оповідей про Палія і Мазепу. Ці історичні матеріали доповнені широкими поясненнями видавця і зв’язані історичними розвідками про побут і фольклор. Другий том укладений з праць і творів багатьох авторів. У ньому вміщено такі твори, як “Сказки и сказочки” – етнографічні дослідження з текстами казок, “Наймичка” Т. Шевченка, “Орися” П. Куліша, “О древности и самобытности южнорусского языка” І. Могилевського тощо. Різноманітність предметів дослідження надавало “Запискам…” строкатості й цікавості, яка збільшувалась за рахунок нових, своєрідних прийомів етнографічного дослідження. П. Куліш не тільки збирає й класифікує фольклорний матеріал, він намагається зупинити увагу читачів на процесі зародження й збереження усної словесності. “Я эту книгу скоро наизусть буду читать. Она мне так живо, так волшебно живо напомнила мою прекрасную Украину, что я как будто с живыми беседую с ее славными лирниками и кобзарями. Прекраснейший, благороднейший труд в современной исторической литературе” (Т. Шевченко).
Не менш показовою для виявлення українофільчих уподобань П. Куліша є збірка поезії “Досвітки, думи і поеми” (1862 р.), куди ввійшли поетичні твори першого періоду. Провідною у збірці є тема боротьби українського народу проти чужоземного поневолення і феодального гноблення, популярна в українських поетів-романтиків 20-40-х років. У кращих ліричних віршах збірки відбито настрої патріотичної туги за минулою славою рідного краю, повитого темрявою. Для збірки характерні мотиви “національної туги”, оссіанські викликання духу героїчних предків. Разом з цим присутній байронівський мотив самотності та неприкаяності митця в чужому йому сучасному світі (“Сам собі…”, “Старець”, “Люлі-люлі”, “Святиня”).
Збірка містить ряд поем з авторським жанровим визначенням “думи”: “Солониця”, “Кумейки”, “Дунайська дума”, що оспівують тему визвольної боротьби українського народу. Ці поеми відзначаються драматизмом, гострими конфліктами, патетичністю.
“Кумейки” (1837 р.)
змальовано трагічні події розгрому військами Потоцького загонів Павлюка. Твір написаний в дусі народних дум, з використанням тропіки давньоруського епосу, що дозволило автору подати широкі плани історичної бувальщини. Поет підкреслює, що подібні історичні повинні викликати почуття національної гордості. Від імені героїв П. Куліш звертається до нащадків з революційним закликом, близьким шевченківському за безкомпромісністю.
Нехай знають на всім світі,
Як ми погибали
І гинучи свою правду
Кров’ю записали!
Записали – прочитають
Неписьменні люде,
Що до суду із шляхетством
Згоди в нас не буде
Поки Рось зоветься Россю,
Дніпро в море ллється.
Поти серце українське
З панським не зживеться.
Треба однак, зазначити, що вже в третьому виданні збірки (1899 р.) автор у “Передньому слівці” повністю заперечує свої попередні погляди: “Як трудно слобонитись від ілюзій отрочества, від того міражу козаччини, которий розпростерла перед очима в нас і московська і українська літератури вкупі з некритикованою ще й досі усною словесністю нашого простолюддя”.
У “Досвітках” П. Куліш наслідував ранню творчість Т. Шевченка в темах, образах, мотивах і стильовому оформленні. Він також без почуття міри використовував традиційні фольклорні образи та прийоми, вставляючи у тексти своїх творів народнопоетичні вислови і навіть цілі шматки. Тому більшості творів збірки бракує художньої неповторності. Версифікаційна техніка П. Куліша була слабка, тому ритміка збірки досить одноманітна.
І. Франко відвів П. Кулішеві “перше місце в числі епігонів Шевченка”. Він взявся закінчити почате Шевченком. Тим самим він прирік свої “Досвітки” на епігонство. Лірика цієї збірки великою мірою повторює шевченкові мотиви періоду “Трьох літ”. У цьому виявляється не тільки ставлення до Шевченка, як до геніального поета, а й вимальовується естетичний ідеал письменника цього часу – образ віщого співця козаччини, образ величної України. П. Куліш намагається перейняти стиль Т. Шевченка, хоч народному коломийковому віршеві поета шкодить сухість і монотонність ритму, спричинена намаганням творити за зразком.
q “Все тут було, лірика й епіка, слов’янофільство й демократизм, Хмельниччина і козаччина перед Хмельницьким, тон народної пісні, і манера Шевченка, і початки спеціальної Кулішевої філософії… не було тільки одного – Шевченкового генія.” (І. Франко)
q “Йому не дано було гармонії, але він ніколи не міг успокоїтися на дисгармонії і пристрасно шукав того, чого не міг осягнути. Хто за, чи не се було й джерелом його зависті, а далі й ненависті до Шевченка, що “неосвіченому”, невченому поетові майже без труду і без зусилля, самі собою, давалися такі речі, яких учений Куліш, узброєний розумом, не міг опанувати” (І. Франко)
Однією з незаперечних заслуг П. Куліша перед українською літературою є привнесення в неї одного з найпопулярніших жанрів світової літератури – історичного роману. Одночасно роман є ніби уособленням всіє суперечливості і навіть деякої парадоксальності поглядів П. Куліша на історію України і, зокрема, на роль у ній козацтва. У 1846 році письменник написав два тексти роману “Чорна рада. Хроніка 1663 року” – український і російський. У 1856 році П. Куліш створив нову редакцію українського варіанту і видав роман. Частково запозичивши фольклорний матеріал, письменник використав насамперед архівні документи й літописи, прагнучи до максимальної точності у викладі історичних фактів, в описах народних звичаїв і побуту. Події, описані у романі, відбуваються після переяславської угоди і смерті Б. Хмельницького, тобто у добу Руїни. В Україні розгортається складна політична боротьба за владу, що призводить до Чорної ради в Ніжині 1663 року, на якій було скинуто наказового гетьмана Я. Сомка і обрано І. Брюховецького. В раді, крім козацької старшини, брали участь запорожці, селяни, міщани, тому її названо Чорною радою.
У європейській літературі ХІХ століття розвивалися два рівноцінні, але естетично різні підходи до зображення історичного минулого. Один з них, започаткований В. Скоттом, полягав у прагненні митців за допомогою творчої уяви, опертої на документальні матеріали, відтворити конкретно-історичну картину епохи. Для другого підходу, прихильниками якого були В. Гюго, М. Гоголь, Т. Шевченко, характерні яскраве вираження авторських поглядів, суб’єктивне осмислення історії, звернення до символізації, параболізації й умовності.
Роман П. Куліша є своєрідною модифікацією вальтерскоттівського роману, яка вирізняється більшою ідеологізацією та філософічністю і має не концентричний, а хронікальний тип сюжету. Автор використав типовий для вальтерскоттівського роману прийом творення художнього світу: на тлі історичних подій розвивається доля вигаданого героя. Твір має дві сюжетні лінії – події навколо Чорної ради і любовна історія (стосунки Петра Шраменка і Лесі Череватівни). Автор використав також композиційний прийом, характерний для вальтерскотівського роману, прийом подорожі до кульмінаційної події. Структурно твір складається зі сцен-зустрічей і сцен-зіткнень. “Чорна рада” побудована на протиставленні ідеологічних та моральних позицій різних персонажів, що характерно для романного мислення П. Куліша. Персонажі роману втілюють авторські погляди і переконання, а також окреслюють соціально-політичні позиції всіх провідних верств українського суспільства доби Руїни, а найперше – старшини (образи Череваня, Гвинтовки, Брюховецького). Куліш так увиразнив характери і так їх художньо типізував, що кожен із них репрезентує певну ідеологічну верству на Україні після визвольної війни і возз'єднання з Росією. Поміщики і селяни, запорожці і городові козаки, козацька старшина і українська шляхта, кобзарі і міщани... презентовано різні ідеологічні орієнтації. Гетьман Сомко і колишній паволоцький полковник Шрам виступають за союз з Росією, за централізовану феодальну державу, старий запорожець Пугач — за демократичну козацьку республіку, ідеалом якої є для нього соціально справедлива Запорозька Січ... Змальовує Куліш і свій ідеал заможного хуторянського життя (поміщика Череваня). Втілює ідею абсолютної свободи, романтичного злету вільної людини на крилах сердечного захоплення і безоглядної готовності до самопожертви в образі курінного отамана Кирила Тура. Відтворена у романі широка, вільна стихія соціальних пристрастей кидає по грізних хвилях політичних амбіцій і міжусобиць корабель української державності, за кермо якого хапається і кошовий Запорозької Січі Брюховецький, і зорієнтований на польсько-шляхетську підтримку Тетеря, і дещо ідеалізований П. Кулішем гетьман Сомко.
У цьому катаклізмі соціальних суперечностей важко знайти тверду основу для національного замирення, взаєморозуміння та згоди. Найбільшу загрозу розбудові української державності П. Куліш вбачав усе ж таки не в стихії запорозької вольниці, не з боку народних низів, а у національній шляхетсько-старшинській верхівці, ненаситній жадобі старшинування, яка роз'їдала іржею ворожнечі козацьку верхівку. Тому так наполегливо утверджував він ідею моральної чистоти, неоскверненої гріхом душі, благородного сумління у тому зганьбленому марнославними пориваннями до влади світі, далекому від гармонії, закликав шукати «правду-істину» в своїй душі, очищати її, як учив Сковорода, від земних гріхів і пориватися до абсолютної істини, до блаженства і внутрішнього спокою.
Полковник Шрам репрезентує авторські переконання. Герой мріє про неможливу консолідацію політичних сил в Україні, про об’єднання країни, але бачить це лише за умови визнання верховенства північного сусіда, Росії. Інші постаті – Божий Чоловік, полковник Сомко, Петро і Леся – постаті ідеальні, характеристика їх слабша. Постаті запорожців – батько Пугач, а особливо Кирило Тур – набувають великого інтересу в зв’язку з тією тенденцією, яку вбачає у романі сам автор, маючи бажання “выставить во всей выразительности олицетворенной истории причины политического ничтожества Малороссии и каждому колеблющемуся уму доказать не диссертациею, а художественным воспроизведением забытой и искаженной в наших понятиях старины нравственную необходимость слияния в одно государство южного русского племени с северным” (епілог до російського тексту 1857 року). Вбачаючи у козацтві деструктивні анархічні сили, що й призвели до політичної меншовартості України, П. Куліш водночас витворює яскраві живі типи козаків: найбільш цікавим, повно охарактеризованим образом роману є образ козака-характерника Кирила Тура, яким автор мимоволі захоплюється.
Роман “Чорна рада” майстерно написаний, має чітку структуру, підпорядковану авторській меті. Твір цілком позбавлений рис етнографізму. Образ оповідача існує ніби в тіні, оповідь наближена до об’єктивного способу викладу, хоч у творі часто висловлюється думка автора. П. Куліш виявляє майстерність у створенні масових сцен. На стильовому рівні твір досить вдало поєднує елементи книжної і просторічної лексики, автор активно використовує застарілу й абстрактну лексику, що сприяло подальшому розвитку української літературної мови.
Збірка “Хутірна поезія” (1882 р.)
У ній відбилася тогочасна переоцінка автором української історії і насамперед – козацької вольниці. Негативізм П. Куліша у ставленні до козацьких рухів пов’язаний з тим, що він бачив не тільки боротьбу за національне і соціальне визволення, а й “розбій лютий”, “путь хижацтва скверний”, анархію, деструкцію, руйнацію культурних здобутків. У збірці відбиті безрадісні погляди на історію України. Розпач, з яким автор дивився на власний народ, призвів його до реакційного вихваляння “заслуг” російських імператорів Петра І і Катерини ІІ. У збірку вміщено кілька творів, які прославляють їх діяльність. Це пов’язано з соціальними поглядами П. Куліша, з його культурництвом. Письменник вважав, що соціальних змін можна досягти розвитком культури, а не кривавою революційною боротьбою. Володіючи глибоким розумінням і гострим відчуттям історії, П. Куліш добре усвідомлював, що уславлення “свячених ножів” може призвести до національної катастрофи.
Тому попередження про те, що найбільшу загрозу для культури й цивілізації становить сваволя темної озброєної юрби, стало одним з провідних мотивів творчості П. Куліша 80-90 років. Уперше – у “Хуторній поезії”. У цій збірці в дусі європейської просвітницької традиції 18 століття письменник зробив художнє слово засобом прямої пропаганди своїх суспільних поглядів. Це інколи призводило до естетичної меншовартості творів.
“Гімн єдиному цареві” прославляючи Петра І, висловлює бажання, щоб “затуркана Вкраїна” знайшла подібних діячів. Вірш написаний у стилістиці бурлескних од, з використанням згрубілої лексики.
У вірші “Гімн єдиній цариці” прославляє Катерину ІІ, заперечуючи Шевченкові звинувачення, вбачає прогресивну історичну роль цариці у зруйнування Січі:
Розбоями і руїною неситу
Гадюку за порогами ти вбила…
Загалом для збірки характерна більш досконале віршування, П. Куліша майже повністю позбавився від епігонства. Він відійшов від фольклоризму.
Збірка викликала нерозуміння і несприйняття. На думку І. Франка, автор “заплямував себе невірою у власний народ, котра в “Хуторній поезії” повела його до прямої безпідставної наруги над тим народом”. Цікава думка М. Драгоманова: “Безспорно, добродій Куліш пересолив і наговорив багато зовсім чудного, та все-таки зміна його поглядів свідчить, по крайній мірі, про те, що настав уже час, коли не можна цінити історію нашої України з погляду одного тільки національного…”.
Продовженням ідей П. Куліша стала нова збірка “Дзвін” (1893 р.)
Вважається вершиною поетичної творчості П. Куліша. Автор продовжив свої віршовані памфлети, розробляючи політичний, полемічний і сатиричний стилі української громадянської лірики (“Заспів”, “Дума-пересторога”).
У збірку вміщено також ряд особистісно-психологічних, сповідальних віршів, написаних наприкінці 80-х і на поч 90-х років (“Чудо”, “Рай”, “Премудрість” ін.). У деяких творах збірки громадянська патетика виражена інтимно-сповідальною інтонацією. Автор не стільки проповідує, скільки роздумує, оглядаючи пройдений шлях (“До кобзи та до Музи”, “На чужій чужині” ін.). друга частина збірки являє собою ліричний щоденник, в якому автор передає свої думки і почуття. Особливу вагу має любовна лірика, присвячена дружині (“Благословляю час той і годину…”, “Дума про найвищий дар”, “Дивлюсь на срібний волос твій, кохана” та ін).
У 80-90-х роках П. Куліш працював над великими ліро-епічними поемами, що являли собою розгорнуті переспіви літературних і фольклорних сюжетів (“Магомет і Хазиза”, “Адам і Єва”, “Куліш у пеклі” та ін.).
“Маруся Богуславка (1620)”
на тематичному рівні у поемі відбилось зацікавлення П. Куліша мусульманським світом, що призвело до туркофільських поглядів. Автор хотів відкрити християнській Україні морально-етичні та культурні цінності ісламу.
Однією з центральних ідей твору є ідея єдності конфесій. П. Куліш виступає проти розпалювання міжнаціонального розбрату на ґрунті релігійного фанатизму. У цьому плані ідеальними образами в поемі виступають турецький султан Осман і його улюблена дружина Маруся. Ці герої є носіями вищих, загальнолюдських ідеалів християнства і ісламу. Уся поема – це ствердження “нововірства”, свого роду метарелігії, яка б синтезувала гуманістичні традиції людства.
У поемі П. Куліша оригінально використовує фольклорний та історичний матеріал. У перших семи піснях опрацьовано сюжет народної думи про Марусю Богуславку, яка допомогла співвітчизникам втекти з турецької неволі. В інших піснях автор розповідає про національно-релігійний розбрат в Україні, а також про діяльність гетьмана Сагайдачного, пропонуючи читачам власні рефлексії на філософсько-історичні теми. Твір не закінчений.
Поема має складну композицію. Вона складається з присвяти Богородиці, 13 пісень-частин і епілогу-поспіву. Кожна з частин в свою чергу поділена на думи. Стилістично твір близький до поетики народних дум, за винятком вступу-присвяти й поспіву. Мовлення в них належить автору, а не оповідачеві-співцю. Поема відрізняється ритмічним багатством. Речитатив оповідних частин змінюється швидким темпом дієвих дум, написаних у діалогічній формі. Значне місце у творі займає образ оповідача – автора, який коментує події і висловлює власні етичні і філософські погляди. Загалом твір має символічний, історіософський характер і риси новаторства.
Творчість П. Куліша, його наукова і громадська діяльність мають величезне значення в історії України. “Дедалі все видніше стає, яку велику вагу в нашому письменстві має се славне ім’я… Могучий майстер української мови, творець українського правопису … і сили інших коштовних праць має право на велику повагу і вдячність. Перед цими його заслугами забуваються ті помилки, які йому траплялося робити, як і кожному, а виступає потреба пошанувати його працю” (М. Коцюбинський, Б. Грінченко, М. Чернявський, з листа до громади).