Людина і її основні відношення.

ЛЕКЦІЯ №5.

1. Я і ТИ (проблема Іншого).

2. Я і МИ (проблема суспільства).

Література:

1. Алексеев В.П. Историческая антропология и этногенез.- М., 1989.

2. Арендт Х. Массы и тоталитаризм // Вопросы социологии. – 1992., №2.

3. Гуревич П.С. Проблема « другого» в философской антропологии М.М. Бахтина // М.М. Бахтин как философ. – М., 1992.

4. Железнов Ю.Д. Природа человека и общества. – М., 1996.

5. Ильин В.В. Власть // Вестник МГУ. Сер. 12. – М., 1992.№3-4.

6. Иванов В.В Культурная антропология и история культуры // Одиссей: Человек в истории. – М.,1989.

7. Мечников И. Этюды о природе человека. – М., 1973.

8. Моисеев Н.Н. Современный антропогенез и цивилизационные разломы. – 1994.

9. Сартр Ж.-П. Первичное отношение к другому: любовь, язык, мазохизм // Проблема человека в западной философии. – М., 1988.

10. Флиер А.Я. Культурогенез. – М., 1995.

11. Технология власти // Диалог. – М., 1990, №11.

12. Человек и культура: критика антропоцентризма. – М., 1995.

 

Я – Ти важлива тема антропології, і завжди залишиться такою, тому що Я завжди існує лише в тісному поєднанні з Ти, з Іншим, з оточуючими речами, з Ми. Антропологія в кожну епоху знову і знову з’ясовує суть цих відносин, їх значення в конструюванні Я. Саме собою Я не існує без цих переплетених відносин.

Це пояснюється уже на стадії тілесного досвіду. Усвідомлення тіла неминуче супроводжується, вважав Мерло-Понті, неуникною присутністю іншого.

“Ніхто не зміг би мислити вільно, - цитував він П. Валері, - якби його очі не могли уникати заглядуючого в них погляду іншого. Як тільки погляди зустрічаються уже не існує в повному смислі слова двох, і з цього моменту не можливо залишитись наодинці.” Відбувається свого роду миттєве взаємне обмеження. Ти береш мій образ, мою зовнішність. Я забираю твою. Ти не Я, оскільки ти мене бачиш, а я себе не бачу. Мені не вистачає якраз того мене, якого бачиш ти. А тобі не вистачає якраз того тебе, якого бачу я. І чим далі ми просовуємося в пізнанні один одного, тим більше ми розмірковуємо про себе, тим більше ми стаємо Іншими.”

Мерло-Понти М. Человек и противостоящее ему // Человек и общество: проблемы человека на ХVІІІ Всемирном философском конгресе. Вып.4.- М.,1992. –С. 34 .

Людина зазвичай не показує свого тіла, а якщо робить це , то з відчуттям страху або наміром спокусити. Їй або здається, вважав Мерло-Понті, що чужий погляд на її тіло , грабує її, краде його у нього самого , або ж, навпаки, вона уявляє, що виставлення на показ свого тіла видає їй другого без захисту, і інший в цьому випадку стає рабом.

Діалектика Я та Іншого складається із сорому і безсоромності , це діалектика господаря і раба. Оскільки я маю тіло, інший погляд може зробити мене об’єктом, не визнавати мене як особистість. І навпаки, я можу стати його господарем, розглядаючи його.

Але тоді інший перестане бути особистістю, визнання якої я хотів би заслужити, інший більш для мене нічого не значить.

“Отже, говорити, що я маю тіло, значить стверджувати, що я можу розглядатися як об’єкт, але хочу розглядатися як суб’єкт; що інший може бути моїм господарем, або моїм рабом, - таким чином сором’язливість і безсоромність виражають діалектику множинності свідомостей і мають метафізичне значення…Діалектика не є відношення між суперечливими і доповнюючими одна одну ідеями: вона є спрямованість одного існування на інше, при цьому перше заперечує друге, але не може без нього утверджувати себе.”

Мерло-Понті М. Феноменологія сприйняття.-К.,2001-с.195.

Фрейд, на думку Мерло-Понті, говорив про “сексуально-агресивне” ставлення до іншого. А оскільки агресивність спрямована не на річ, а на особистість, переплетення сексуального і агресивного означає, що сексуальність має внутрішній вимір. Таким чином, сексуальність – це наш спосіб проживати свій взаємозв’язок з іншими.

Тіло як сексуальність – це ставлення до Іншого, а не просто до іншого тіла, воно сплітається між іншим і мною в кругову систему проекцій і запитувань, наповнює світлом безкінечний ряд відображень – відображаючих і відображених, завдяки чому я іншим, а інший – мною.

“Коли людина покладає себе універсальною, турбота про себе і турбота про іншого для неї нероздільні; вона особистість серед особистостей, а інші – це інші її Я. Але якщо вона, навпаки, визнає неповторність переживаного зсередини втілення, інший необхідно являється їй під знаком муки, заздрощів, або схвильованості. Причина, через своє втілення, постати перед стороннім поглядом і виправдовуватись перед ним, прикована разом з тим, тим же втіленням, до власної ситуації, здатна відчути нужду і потребу іншого, але не здатна здобути спокій в іншому, вона вся в зверненні буття-для-себе і буття-для-другого, яке, за Прустом, складає трагедію любові”.

Мерло-Понти М. Человек и противостоящее ему…С.34.

Я можу володіти власним тілом лише в тому випадку, якщо є тіло Іншого, і без цього фундаментального доповнення його межі не можуть бути окреслені.

Моє тіло стає моїм надбанням завдяки домовленості з Іншим, а не за власною сваволею. Якщо хтось говорить “Я”, вважає Подорога В., відносячи його до себе, він уже в нормі і визнає договір, давно і не ним укладений, між ніби то внутрішнім інтимно-особистісним ставленням до себе і зовнішнім явленням тіла Іншого.

“Я – комунікативне джерело, де безперервно пульсує сукупність відносин, без яких ми не можемо влаштуватися в близький нам світ”.

Подорога В.А. Феноменология тела…С.34

Взагалі усі відчуття, пов’язані з формуванням психічного Его дитини, визначається самим найближчим до нього Іншим. Ще до оволодіння мовою дитина зачарована іменем “Батька”: воно ніби початкове джерело усіх значень, і вона прагне ним оволодіти, так само як вторгнення мови Іншого, наприклад батьків, - це можливість народження самої мови, оскільки вона не народжується з самої себе, але через і в мові Іншого.

Без інших людей для мене немає світу. Навіть коли немає нікого поруч мене, все одно скрізь видніються сліди, залишені іншими. Якщо я один в пустій квартирі, то відгукне або дихання інших людей, що живуть поруч, майорять навколо мене, вписуються в малюнок шпалер, розташовуються між брудним посудом на кухні, скриплять дверцятами шафи, і у мене постійно присутнє відчуття, що я не один, що за мною хтось, хоч і несвідомо хтось спостерігає.

У світі рослин і тварин все навпаки, там нас нічого не тривожить. Ніцше говорив, що нам приємно бути на лоні природи, тому, що у неї немає думки про нас. Але коли з’являється інший, коли ми зачіпаємо туму інших, ми ніби осторожно вигукуємо: „Стій! Хто іде?” Інший небезпечний.

Звідки в людині береться знання про інших Я? Якщо воно виникає емпірично, досвідним шляхом, тоді пізнання іншої людини аналогічне пізнанню предметів зовнішнього світу.

Але інша людина очевидно не є для нас просто об’єктом. Хоча ми бачимо лише тіло і жести іншого (писав Ортега-і-Гасет), але крізь них бачимо невидиме – абсолютну сокровенність, щось, що кожен знає винятково від самого себе.

Тіло Іншого – справжній семафор, що посилає множинність сигналів, котрі говорять про те, що відбувається в його, Другого, сокровенному світі. Але ці сигнали – лише опосередковані свідчення внутрішнього світу Іншого, по них можна лише здогадуватися про сутність людини, так як ми здогадуємося, що у яблука за видимою стороною, є ще інша, невидима.

Див.: Ортега-и-Гасет Х. Человек и люди // Ортега-и- Гасет. Х. Зб.. Труды. М. 1997.- С. 543.

В кожному індивіді уже присутнє друге Я, воно заздалегідь складає конституальний елемент свідомості. Таким чином, спів-буття „других Я” дається не емпірично, а трансцендентально, складає внутрішню структуру особистості, і ця структура є онтологічним підґрунтям індивідуального досвіду.

Ядро самосприйняття індивідума є процес, суть якого складає спрямованість на іншого. Поки людина не може подивитися на себе, як на іншого, як само сприйняття не може відбутися.

Див.: Ортега-и-Гассет Х.Человек и люди. С. 552-553.

Перш, що з’являється в житті кожного – Другий. Ми наприклад народжуємося в сім’ї. Перше, що ми бачимо, - Вони. Світло і світ (мир) – це свідський і мирський. Людина від початку відкрита для іншого, для стороннього, вона приходить до розуміння себе, вже маючи початковий досвід існування тих, хто не є вона. „Бути відкритою для інших – це споконвічна, визначальна властивість Людини, а не певний вчинок. Будь-яка дія – вчинити якось з людьми, щось зробити для них (або нашкодити їм) – завжди передбачає попередній пасивний стан відкритості людини.

Подібний стан – зовсім не „соціальне відношення” у власному смислі, оскільки воно ще не визначилось в будь-якому конкретному акті. Це звичайне співіснування, основа всіляких „соціальних відносин”, чиста присутність в моєму житті людей – присутність, що являє собою дійсну спів-присутність „Другого” (в одиночному чи множинному числі).

Ортега-и-Гассет Х. Человек и люди. С 555.

З точки зору С. Франка, не існує проблеми того, як Я може зустрітись з чужою свідомістю. Оскільки немає ніякого готового Я до зустрічі з Ти, до ставлення до Ти.

Це явище з Ти і є, згідно Франка, те місце, в якому вперше в справжньому смислі виникає саме Я в якості „Я”, водночас з „Ти”, як точка реальності, співвідносна з „ти”, як член одночасно з цим констатуючою ся єдності „Ми”..

Відношення „Я-Ти” – це не зовнішня зустріч між двома реальностями, які існували б самі собою до цієї зустрічі. „справа в тому, що ніякого готового сущого-в-собі „Я” взагалі не існує до зустрічі з „ти”. ...”я” і ”ти”: вони народжуються, так би мовити, із взаємного, спільного кровообігу, який від самого початку мов би обтікає і пронизує це спільне царство двох взаємопов’язаних, приналежних один одному безпосередніх буття”.

Франк С.Л. Непостижимое: онтологическое введение в философию религии // Франк С.Л. Сочинения. – М, 1990. – С. 356.

Для дитини і первісної людини увесь світ наповнений „духами”, явищами „ти – образного” характера, одушевленими силами, до яких вони стоять у відношенні „Я-Ти”.

„Освічена свідомість” вважає, зазначав Франк С., що це психологічна ілюзія. Проте неможливо заздалегідь заперечувати можливість того, що свідомість дитини, первісної людини, поета в їх одушевленні світу значно глибше проникає в справжню, приховану сутність реальності, ніж наша твереза прозаїчна і наукова свідомість.

„Ти” дає мені знати про себе у ворожому або ласкавому погляді, в суворості або м’якості його зверненості, в жестах. Але за цими межами зміст чужого душевного життя мені недоступне. Але за цими межами зміст чужого душевного життя мені недоступне. Але ця загадкова незбагненна реальність саме в своїй незбагненності якимось чином дана нам абсолютно безпосередньо. „Ти” не є предмет пізнання – ні абстрактного пізнання в поняттях, ні пізнання – споглядання.

„Воно” дає нам знати про себе зачіпаючи нас, „проникаючи” в нас, вступаючи в спілкування з нами, якимось чином „висловлюючи” себе нам і пробуджуючи в нас живий відгук. Це жива взаємодія і є одне поняття, яке підходить до цього співвідношення: це – поняття одкровення. ... Особливо чіткий і точний смисл поняття одкровення набуває лише як одкровення для іншого, як відкривання себе, явлення себе іншому...

Одкровення – це, по-перше, активне саморозкриття, що йде від самої реальності яка відкривається, спрямоване на „мене” і саме тим констатуюче і відкриваюче мені цю реальність в якості „Ти”.

Знання, що ґрунтуються на одкровенні, значно відрізняється від звичайного типу знання перш за все тому, що тут йде мова про одкровення незбагненного; те, що при цьому відкривається, не перестає бути незбагненним, воно відкривається в своїй незбагненності.

Другий не перестає бути для нас таємницею, але ця явлена таємниця, яка торкається мене, вторгається в мене, мною переживається через ї активний вплив на мене. Все це дане вже в будь-якому чужому погляді, спрямованому на мене, в таємниці живих людських очей спрямованих на мене.

Вторгнення Ти в мене і є моє вторгнення в нього, яким би стриманим не було це вторгнення.

„зустріч двох пар очей, схрещення двох поглядів – те, з чого починається всяка любов і дружба, але і всяка ворожнеча, - в яке взагалі, хоча б саме побіжне і поверхове „спілкування” – це саме звичне, повсякденне явище є, проте, для того хто хоча б раз над цим замислювався, разом з тим одне з самих таємничих явищ людського життя, - точніше, найбільш конкретний вияв вічної таємниці, що утворює саму сутність людського життя.

В цьому явленні здійснюється справжнє чудо: чудо трасцендентування безпосереднього самобуття за межі самого себе, взаємного саморозкриття один одному двох в інших відношеннях замкнених в собі і лише для самих себе сущих – носіїв буття”.

Франк С. Непостижимое. С. 354.

„Ти” може явитися мені, і так буває завжди, коли люди стикаються вперше, як щось чуже і загрожуючи. Я відчуває страх внутрішньої незабезпеченості, воно відступає всередину себе, замикається, щоб захиститись від нападу.

Найбільш конкретним виявом слугує сором’язливість, сором.

Я виникає та існує лише перед Ти як чимось чужим, таємничим.

Щоправда, в Ти, в просторі усієї моєї любові до нього і взаємній довірі завжди залишається нездоланним до кінця момент чужості. У всякому любимому і рідному мені Ти є щось жахливе і незрозуміле для мене – саме тому, що для себе всеж є безумовно єдиний і одинокий.

Ненависть може бути виразом тайної любові і навпаки. Відношення „Я-Ти” є певна таємнича неосяжна єдність таємниці страху і ворожості з тайною любові.

Любов в своїй суті виявляється не лише в еротичній та подружній любові, в материнській любові, в любові до родичів, братів і сестер. Будь-яке співчуття, посмішка вітання,, навіть проста ввічливість, якщо це не зовнішньо завчена манера, а походить з безпосередньої поваги до людини, - все це прояви любові в метафізичній її сутності, що жахає своєю незрозумілістю мені – подібного – не – Я.

Але Ти може мати і зовсім інший смисл: Я пізнаю в Ти заспокійливу реальність схожого, рідного.

Зустрічаючись з Ти я усвідомлюю себе уже не одиничним, не одиноким – поза собою я знайшов мені подібне, суще за моїм образом.

Таємниця іншого не перестає бути таємницею, але це вже не жахлива і страшна, а солодка таємниця. По-суті це таємниця любові. Тут Я знаходить мов би підтвердження свого буття поза собою.

Поза повагою до іншого, поза сприйняттям Ти як внутрішньо правомірної реальності немає закінченої самосвідомості.

Але не існує і досконалої любові, не існує такого відношення „Я-Ти”, яке було б лише „чистою” любов’ю, тому, що момент чужості Ти, нерівноцінності його мені присутнє у всякій конкретній людській любові.

Будь-яке відношення „Я- Ти”, є хитання між двома полюсами – між істиною любов’ю як буттям Я в самій реальності Ти і простим володінням цим Ти як чинником мого власного самобуття.

Становленню мого Я найбільше сприяє та небезпека і ворожість, яку я відчуваю з боку Іншого. Другий небезпечний, але кожен по-своєму. Небезпечність Іншого взагалі первинна його якість, навіть якщо вона не пов’язана з поняттям. Загрози.

Підґрунтя нашого спілкування з іншими – це перш за все боротьба. Навіть зразкова гармонія в сім’ї результат складного досвіду, зіткнень з Іншими.

Ми пізнаємо, що ми – це „Я” лише після того і завдяки тому, що значно раніше познайомились з багатьма „ти”, які суть наші „ти”, вступивши з ними в зіткнення і боротьбу, що називаються соціальними відносинами.

Там, де Ти постає для мене лише як предмет володіння, входить в мої інтереси і утилітарні розрахунки, там уже не є не Ти, а Воно.

М. Бубер ( твір „Я і Ти”) стверджував, що не існує „Я” самого собою, а існує лише два відношення: „Я – Ти” і „Я – Воно”.

За звичайної дослідної настанови до світу останній постає як сукупність предметів, як „Воно” – тобто щось бездушне, мертве, байдуже до людини.

Тут людина протиставлена світу, непричетна до нього.

Але людина здатна і на інше відношення, відношення до світу як Ти. Я можу розглядати дерево як колону, як екземпляр, звести його до числової залежності, але може трапитись, а для цього потрібні воля і благодать, що, розглядаючи дерево, я буду втягнений у відношення до нього. Тоді це дерево – більше не „Воно”.

Та і з людиною: я можу судити про неї за кольором волосся, тембру голосу, і Вона більше уже не Ти. Людину, якій я кажу „Ти”, я не пізнаю. Відношення до Ти безпосереднє. Ніякі абстракції, ніякі знання не стоять між Я і Ти. Ніяка мета і ніяка хіть не стоять між нами. Там де усі засоби зруйнувались, відбувається зустріч.

Самий головний недолік нашого спілкування полягає в тому, що будь-яке Ти рано чи пізно перетворюється в Воно – як тільки стомлюєшся знаходитись на рівні одухотвореного відношення, як лише почуття піднімає звичка, стомлюються емоції, а у відносини проникає користь.

Після того Ти стає об’єктом, хай і важливим, але все ж одним з них.

Людина сприймає як річ в просторі та часі. Це світ Воно. Такий світ готовий служити нам, але в ньому я не може зустрітись з іншим.

Без нього я не можу встояти в житті, його надійність підтримує мене.

Але людина не може жити лише в світі Воно.

Таким чином, є світ Ти, де ми можемо відчувати себе людьми, де ми знаходимо любов, співчуття і є світ Воно, в якому нам доводиться жити, діяти, пізнавати.

Світ Ти – це світ, в якому нам не вдається довго утримуватися, він хвилює, тривожить. Це світ актуального теперішнього, коли ми відчуваємо, що живемо в повному смислі цього слова. Але в одному лише теперішньому жити неможливо, воно вичерпало б людину, як би швидко не долалось.

А в одному лише минулому жити можна: якраз лише в ньому і можливо облаштувати життя. Необхідно лише минулому жити можна: якраз лише в ньому і можливо облаштувати життя необхідно лише заповнити кожен світ пізнанням і використанням – і він уже стає зрозумілим, знайомим і достатньою мірою нудним.

Людина не може жити без Воно, але той, хто живе лише з Воно – не людина.

Коли ми живемо в актуальному теперішньому, у світі духовних і душевних відношень, у світі Ти, ми – особистості, ми маємо відношення до буття, ми самобутні.

Але лише певною мірою, тому що жодна людина не є в чистому виді особистістю.

Випадаючи зі світу Ти, ми стаємо індивідуальностями, але теж лише певною мірою, оскільки жодна людина не є в чистому вигляді індивідуальністю.

Кожен живе в подвійному Я. Але є люди, настільки особистісно-визначені, що їх можна назвати особистостями, і настільки індивідуально-визначені, що їх можна назвати індивідуальностями.

Між тами та іншими вирішується справжня історія.

Живучи у світі, сповненому Іншими, ми постійно намагаємося виритися з глибини початкової самітності, якою є наше життя, досягти єдності з іншими, щоб давати своє життя і взамін отримати іншу, чужу.

Втой же час Інші постійно заважають нам вступити в контакт з нашим життям, яка завжди є лише самотність, лише наше Я в самітності.

Людина приходить до правди про себе лише в самотності: в суспільстві він тою чи іншою мірою підмінює себе на умовне, удаване Я.

Подібне повернення і є філософія – відступ до самого себе. Філософія – це лякаючи голизна себе перед самим собою.

Перед іншими ми не здатні повністю оголитися: коли на нас дивиться Інший, він неминуче заступає нас від власного погляду. Саме такий феномен сорому, коли оголена плоть, прагнучи сховатись, накидає на себе червоний одяг.

Дійсно, філософія може вернути людину в атмосферу самотності, поставити її перед самою собою, але це завжди буде штучна атмосфера, тому що світ без Інших – це неможливий світ.

Коли відсутній Інший?

Нема інших, немає сорому, і навіть голизна стає розкішшю, яку може дозволити собі лише та людина, що живе в гріючому оточенні собі подібних.

Інший – це структура в які йми можемо сприймати світ, пристосовуватися до нього, жити в ньому.

Я і Ми (проблема суспільства).

Необхідність тісного взаємозв’язку Я і Ти з необхідністю приводить до проблеми Ми. Ми – в даному випадку не лише множина, не просто сукупність Я. Я взагалі немає множини, воно унікальне і неповторне. Тому Ми – це не множина першої особи, а єдність Я і Ти.

Ми первинна категорія особистого людського, а тому і суспільного життя. Це єдність, протистоїть множині і поділу. Людина як Я розвивається в лоні Ми все своє свідоме і несвідоме життя. Поділ на Я, Ти і Вони (Воно) можливе лише на основі всеохоплюючої єдності Ми.

Мова, культура, моральність, увесь духовний капітал, яким ми живемо і який складає наше суспільство, береться із життєвих відносин між людьми. Соціальне, суспільне життя не є, таким чином, якась суто зовнішня форма людського життя.

Вона є необхідний вираз єдності усіх людей, яка складає основу людського життя в усіх її сферах.

Людина живе в суспільстві не тому, що так зручніше жити, а тому, що лише будучи членом суспільства вона може відбуватися як людина. Людина продукує суспільство і суспільство продукує людину.

В соціальній філософії ХХ ст.. виділяють два типи людських спільностей – органічні і механічні.

Органічне ціле – це – спільнота.

Механічна – суспільство.

В російській філософії – перше називали „соборністю” тобто об’єднання людей в дусі та живій вірі. Вищим видом соборності є об’єднання людей в любові. Органічна спільнота не може бути створена штучно, як неможливо штучно створити життя.

Механічне об’єднання не менш важливе, ніж органічне. В суспільстві необхідні влада, право, спрямовуюча воля, дисципліна. Але все це має силу і буде стійким лише в тому випадку, якщо ґрунтується на органічному зв’язку людей.

Що може бути більш механічним ніж армія – організація, що ґрунтується на суто зовнішній дисципліні? Але ніяка дисципліна не може об’єднати армію і примусити її воювати, якщо немає патріотизму, любові до Батьківщини тощо.

Соціальність, життя в „Ми” не є щось зовнішнє, штучне стосовно людини, це необхідна складова людської природи, вона утворює багатство і внутрішнє надбання людини.

Якщо Інший даний нам в одкровенні, то в бутті „Ми” ми маємо справу з ще більш первинним родом одкровення.

В одкровенні „Ми” нам даний досвід внутрішньої приналежності та однорідності „зовнішнього” і „внутрішнього” буття, досвід спорідненості мого внутрішнього самобуття з оточуючим зовнішнім буттям.

Звідси – святість, глибина почуття батьківщини, сім’ї, дружби, віросповідальної єдності.

В „Ми” реальність відкривається як царство духів і до того ж через внутрішнє самооткровення самій собі.

Ми – це перш за все духовне і душевне об’єднання. Справжнє „Ми” непорушне і постійне. Його не можна розбити, розтягти на частини, знищити. Воно залишається недоторканим і цілісним, навіть коли люди, що називали себе цим словом, лежать в могилах.

Органічна єдність проявляється в сім’ї, в етносі, в спільності долі народу.

Прослідкуємо прояв „Ми” на прикладі такого об’єднання як етнос.

Етнос – це об’єднання людей, що знаходиться на межі природи і суспільства. Це життя людей в конкретних природних умовах, що визначають фізіономію етносу, і в той же час життя, пов’язане соціальними, культурними законами. (Етнос – гр.. вид, порода).

В даному випадку мова йде про вид, породу людей – homo sapiens. Етнос – це властивість людського виду ґрунтуватися так, щоб можна було протиставити себе і „своїх” усьому світу.

Об’єднатися в етнос не можливо, він виникає, як природне явище, і кожна людина з дитинства належить до того чи іншого етносу.

Є і соціальні об’єднання – класи, держави, є природні об’єднання – сім’я, рід, плем’я, народність, раса і навіть частково нація. Етнос мов би перекриває і те і інше об’єднання, являючись в той же час самостійною одиницею.

Етнос пов’язаний не лише з природою, він має відношення до свідомості і психології людини.

Історик: етнограф Лев Гумельов (1912-1992) в своїй книзі „Етногенез і біосфера Землі” наводить такий приклад: у Франції живуть кельти – бретонці та ібери – гасконці (це, власне кажучи, не французи, перші – вихідці з Англії, другі – з Іспанії). В лісах Вандеї і на схилах Піренеїв вони одягаються в свої костюми, говорять своєю мовою і на своїй батьківщині чітко відрізняють себе від французів. Але чи можна сказати про маршала Мюрата або про мушкетера д’Артаньяна, що вони – не французи? Вони вважали себе належними до французького етносу.

Цигани ось уже тисячу років як відірвались від своєї спільноти і від Індії, звідки вони прийшли, втратили зв’язок з рідною землею, проте не злились ні з іспанцями, ні з французами, ні з румунами. Скрізь, куди б вони не попадали, залишались іноплемінною групою.

Етноси часто складаються в систему етносів. Наприклад. „китайці” або індуси еквівалентні не „французам” або „німцям”, а західно європейцям в цілому, оскільки є системами етносів, що об’єднані на різних принципах культури. Індусів поєднує система каст, а китайців – ієрогліфічна писемність. Як тільки уродженець Індостану переходив у мусульманство, він переставав бути індусом. Китаєць, що жив у давні часи, серед варварів сприймався як варвар, а іноземець, який знав китайський етикет – як китаєць.

В Ірані, навпаки, персом слід дуло народитися. В США, щоб стати повноцінним американцем, необхідно там народитися, а хто ти за національністю – єврей, росіянин чи німець – не важливо.

Етнос – це, за Гумільовим, ще і поведінка людей, що його складають. Кожна людина повинна вести себе особливим чином, і характер поведінки визначає її етнічну належність. Виникнення нового етносу – це створення нового стереотипу поведінки. Особливо це стосується суперетносів, які складались на основі старих етносів, створили новий специфічний тип поведінки.

Сучасні іспанці, які вважав Гумільов, склались в етнос, який насить цю назву, досить пізно – в середні віки, - із змішування давніх іберів, кельтів, римських колоністів, германських племен: свевів і вестготів, до яких домішались баски – прямі нащадки іберів і аланів (потомки сарматів і найближчих родичів осетин), арабів – семітів, маврів і туарегів – ханітів, норманів і каталонців, які частково зберегли свою етнічну своєрідність.

Англійці – складний суперетнос з англів, саків, данців, норвежців і західних французів з Анджу і Пуату.

Лише через належність до етносу будь-яка людина усвідомлює свій зв’язок з людським суспільством, з державою, з історією.

Етнос, якими б не були умови його виникнення і утвердження, - поступово перетворюється в живу внутрішню єдність, яка підтримується єдністю історичної пам’яті. Виникаюча спільність мови, звичаїв, мистецтва перетворюється в таємниче духовно-кревну сродність. „Ця соборність, що ґрунтується на спільності долі. Не є просто суб’єктивний психологічний факт, єдність свідомості; духовне життя, споживаючи один матеріал, наповнюючись єдиним змістом, і по суті, життєво-онтологічно змивається в дійсну внутрішню єдність; спільне життя пряде нитки, дійсно пронизуючи душі людей і з середини єднаючи їх в онтологічно-реальну, тобто соборну єдність”.

С.Л.Франк. Духовные основы общества: Введение в социальную философию // С.Л. Франк. Духовные основы общества. – М. 1992. - С. 60.

Соціальне життя, буття Ми має, все ж, нестримну тенденцію відчужуватись від людини, вростати в предметний світ, виступати як якась чужа об’єктивна сила, домінуюча над людиною і визначаюча її життя.

Ми маємо постійну схильність перетворюватись в Воно. Це проявляється перш за все в такому феномені, як влада. Поділ людей на підвладних і володарюючи являє собою найзначнішу драму людини з тих пір, як вона існує на землі.

Влада часто постає не лише як засіб, але як самоціль, вона є одним з найзначніших потягів людини. І дуже багато чого можна зрозуміти в людській природі, вивчаючи прагнення (потяг), пристрасть людини до влади.

Майже усім нам, - зазначав Е.Фромм, - на якомусь етапі життя, застосовувати владу. Виховуючи дітей, люди – хочуть того чи ні – здійснюють владу, щоб захистити своїх дітей від загрожуючи їм небезпек і дати їм якісь поради з приводу того, як належить вести себе в різних ситуаціях.

В патріархальних суспільствах жінка також є для більшості чоловіків об’єктом влади. Дуже багато хто з членів бюрократичного, ієрархічно організованого суспільства, здійснюють владу, виняток – люди самого низького соціального рівня, які є лише об’єктами влади.

В примітивних суспільствах, де основним джерелом є мисливство та збиральництво, владу здійснює особа, яка, за загальним визнанням, є компетентною у виконанні цього завдання. Те, якими якостіми повинна володіти ця людина, значною мірою залежить від конкретних обставин; як правило, ці якості включають життєвий досвід, мудрість, великодушність, майстерність, хоробрість.

Влада за принципом буття ґрунтується не лише на тому, що якийсь індивід компетентний виконувати певні соціальні функції, але і рівною мірою і на самій сутності людини, що досягла високого ступеня розвитку та інтеграції.

Такі особистості „випромінюють” владу, і їм не потрібно наказувати, загрожувати і підкуповувати. Це високорозвинені індивіди, сам вигляд яких – значно більше ніж слова і справи, - говорять про те, чим можу стати людина.

Саме таким були великі Вчителі людства: подібних індивідів, хоч і не такого високого ступеня досконалості можна зустріти на всіх рівнях освіченості і серед представників самих різних культур.

З утворенням ієрархізованих суспільств, великих і складних, влада, що ґрунтується на компетентності, поступається місцем владі, що ґрунтується на суспільному статусі. Зараз, згідно М.Веберу, можна виділити три типи влади:

- традиційна влада;

- харизматична влада;

- бюрократична влада.

Традиційна влада – це влада короля, царя, що передається у спадок, за традицією. Король править не тому, що він розумний чи талановитий, а тому що він народився королем.

Харизматична влада ґрунтується на особистій привабливості – харизмі людини. Харизматичний лідер – це людина, що прорвалась до влади за рахунок своєї сильної волі, розуму, енергії.

Самою „досконалою” в смислі вразливості, самою поширеною і могутньою є тепер бюрократична влада – влада апарату. Це анонімна влада, ніхто не знає людей, які готують самі важливі рішення. Ті, хто їх підписує, - насправді „весільні генерали”. Апарат могутніший за них і може їх усунути, якщо вони йому заважають.

„Перетворюючи окремих людей в функції, - писав К.Ясперс, - величезний апарат забезпечення існування витягує їх з субстанціонального змісту життя (тобто робить їх життя ефенерноним, мов би завислою в повітрі. – М.З.), яке раніше в якості традицій впливало на людей. Часто говорили: людей пересипають мов пісок. Систему утворює апарат, в якому людей переставляють за своїм бажанням з одного місця на інше, а не історична субстанція, а не історична субстанція, яку вони заповнюють своїм індивідуальним буттям.

Усе більша кількість людей здійснюється ци відірваним від цілого існування. Розкидувані в різні місця, згодом безробітні, вони являють собою лише голе існування і не займають більше нового місця в межах цілого. Глибока, істина, що існувала раніше – кожен виконує своє завдання на своєму місці в створеному світі – стає оманливим новим виразом, мета якого заспокоїти людину, яка відчуває холодний жах покину тості... зникає любов до людей і речей. Зникає готовий продукт, залишається лише механізм, здатний створити нове. Насильницькі прикутий до найближчих цілей, людина позбавлена простору, необхідного для бачення життя в цілому”. (Ясперс К. Духовна ситуація часу // Ясперс К. Смысл и назначения истории. – М., 1991. – с. 310-311.).

З точки зору влади, людина завжди потребує того, щоб бути веденим, щоб перед кимось схиляючись, щоб віддати свою свободу взамін на безпеку. Це мовляв випливає із самої природи людини.

“Ми виправили подвиг твій, - говорить великий Інквізитор Христу, - і згрунтували його на чуді, таємниці і авторитеті. І люди зраділи. Що їх знову повели, мов стадо, і що з сердець їх знято нарешті такий страшний дарунок, що приніс їм стільки муки... Ти б згадав усе, що шукає людина на землі, тобто: перед ким схиляється, кому вручити совість і яким чином поєднатися нарешті усім в незаперечний, загальний і узгоджений мурашник, оскільки потреба всесвітнього поєднання є третя і остання мука людей...”

Як би не називали державну владу: „поступом Бога Землею” (Гегель) або „самим холодним з чудовиськ” (Ніцше), це Воно, яке завжди, поки жива людина, залишається тінню Ми, до того ж такою тінню, яка часто заступає Ми.

Л. Толстой висловив величну ідею про те, що можливо побудувати такий світ, де більш в принципі не буде властних відносин, відносин насильства. Толстовські пошуки були зразками такого світу, але можливо, саме тому вони і виявилася не довговічними (деяка їх кількість існує і тепер), що ідея повністю безвластного суспільства суперечить людській природі. Хоч не виключено, що Толстой набагато випередив свій час.

 

Лекція №6 Фундаментальні характеристики людини

 

1. Людина як відкрита потенційність.

2. Непередвизначеність людини.

3. Незамінність як необхідність знаходження свого місця у світі.

4. Невиразимість людини.

 

 

Література.

Бердяев Н.А. О рабстве и свободе человека. Гл.1

Губин В.Д. Культура и творческая деятельность. – М., 1987.

Франк С.Л. Непостежимое: онтологическое введение в философию религии. – Ч.3 – Гл.Х // Франк С.Л. Сочинения. – М., 1990.

Сартр Ж-П. Буття і ніщо. – К., 1999.

Торо Г. Уолден, или жизнь в лесу. – М., 1979.

 

Філософи у всі часи стикалися з неможливістю визначення людини, хоча спроб дати таке визначення було чимало (homo sapiens, homo faber, homo ludens, істота, що виготовляє знаряддя, тварина, що вміє обіцяти… (Ніцше)).

Мабуть, людину остаточно і однозначно визначити неможливо, занадто вона багатогранна, різнобічний у своїх думках, справах і ні під одне визначення не підходить, ні одним визначенням не охоплюється.

Визначити її можна лише негативно, через такі якості, які несуть в собі заперечування: незвідність, непередвизначеність, незамінність, неповторність, невиразимість. Ці п’ять “ні” свідчать не про обмеженість чи зіпсованість людської природи, а про її універсальний характер, виняткове місце яке посідає людина серед інших предметів та явищ оточуючого світу.

Незвідність:

Людина не детермінована жорстоко ні законами свого біологічного виду, ні законами культурної еволюції, оскільки історія культури – це не лише спадковість традицій, але й їх постійний злам. Людина не народжується з певною професією або смаком не прив’язана до якогось певного клімату або їжі, до певного місця. Вона – безмежна відкрита потенційність, з величезною, порівняно з іншими істотами, ступінню свободи.

Людина народжується зовсім непристосованою до самостійного існування, її життя і її поведінка майже не зумовлені її спадковістю, за винятком декількох самих основних рефлексів.

Вона формується “тут”, в світі і число варіантів здійснення її життя практично безмежне, як безмежна кількість умов, її формуючих. Тварина, як уже говорилось, не може не робити того, що записано в її генетичній програмі, а людина може не робити багато чого, може взагалі нічого не робити, може відмовитись від життя і вибрати смерть – і в цьому теж проявляється специфіка її буття.

Таким чином, можна сказати, що людське буття ні до чого незвідне. Незвідність – загальна властивість світу, кожен його рівень, кожна форма руху має свої специфічні закони, які не розкладаються без залишку на більш елементарні.

У випадку з людиною можна говорити про абсолютну незвідність. Вона ніколи не співпадає з тілесною чи психологічною особливістю, ні з професією, ні з роботою, вона ніколи не виражає в них себе повністю, вона завжди значніша будь-якої своєї справи-діяння.

Людина ніколи не може себе опредметити, виразити до кінця у своїх справах та вчинках, в ній завжди є багато незавершеного, непроявленого.

Людина – істота трансцендентуюча, переступаюча саму себе, свої, покладені нею самою або кимсь межі. Вона ніколи тому не фіксується в конкретних межах, вона постійно попереду себе або вище.

Якщо вона ототожнює себе зі своєю професією – вона уже не людина в повному смислі слова. Її вже можна називати через дефіс: людина-банкір, людина-депутат тощо. Людина може сказати про себе: “Я відбувся як інженер”…, але ніхто не може сказати про себе: “Я відбувся як людина”. Мабуть, це зовсім неможлива річ, оскільки, говорячи так, людина повинна вважати, що вона досягла ідеалу.

Сутністю людини є ніщо. Вона ніщо порівняно з іншими видами життя, що закостеніли в строгих і незмінних формах. Жодна тварина не може бути іншою, вони застигли в даній їм природній формі. Людина завжди змінюється, завжди досягає свого сьогоднішнього стану.

Вона – ніщо, яке не є щось (закінчене і обмежене), а є умова будь-якого “щось”, яке дозволяє їй бути ким завгодно, не співпадаючи з жодною втіленою формою. Її ніщо – це ознака її універсальності, можливості свободи.

Маса оточуючих речей, писав Ж.-П. Сартр, не наділені буттям. Буття – це передумова будь-якого відкриття, це можливість взагалі чомусь бути, попередня явленість будь-якого явища. Але будь-яка річ, будь-яке суще може відкритися лише через людину, через її свідомість. В цьому смислі "свідомість є трансфеноменальний буттєвий вимір людини".

Свідомість не є субстанціональним, вона є чисте явище в тому смислі, що вона існує лише тою мірою, якою являється.

А оскільки вона чисте явище, вона являє собою пустоту, ніщо, оскільки увесь світ лежить поза нею. Це не те ніщо, яке поза буттям, обмежує його і витає над ним, це і не абстрактне логічне поняття, яким його мислив Гегель.

Ніщо знаходиться в серці буття. Буття лише через ніщо, лише через людину і її свідомість приходить у світ.

“Цій виникаючій для людської реальності можливості породжувати з себе ніщо вперше після стоїків дав ім’я Декарт: це – свобода” (Ж.-П. Сартр Буття і ніщо. – С.83)

Свобода в даному випадку – не якість, яка поряд з іншим належить людському буттю, сама сутність людини присутня в цій свободі, свободу неможливо відрізнити від цієї сутності. Лише через свободу, людина стає речником (вістовим) буття, умовою будь-якого філософського, наукового, артистичного, житійного відкриття світу.

Так само і М. Хайдегер вважав, що у людини немає ніякого “в собі”, де можна було б укорінитися, знайти власні підвалини. Людська сутність мов би витає в повітрі, людина є в кінечному рахунку відсутність будь-якого підгрунття, їй самій належить обґрунтовувати, проявляти буття сущого.

Така беззмістовність здається чимось загадковим.

Людина, за Хайдегером, ніколи не зводиться до своєї фізичної даності.