Повноваження на укладення міжнародного договору України

Схема механізму правового регулювання міжнародного туризму.

План

Тема 9. Правове регулювання в міжнародному туризмі

Мета: знати поняття міжнародного договору, його правову природу, складові такого договору, знати яким чином бере участь України в міжнародних туристичних організаціях

Звернути особливу увагу на: особливості здійснення діяльності в Україні іноземними субєктами туристичної діяльності|спільним|

Дати характеристику: поняттю представництв України, на яких підставах вони займаються своєю діяльність в галузі туризму за межами України

Поняття міжнародного договору України
Особливості здійснення діяльності в Україні іноземними суб'єктами туристичної діяльності
Участь України в міжнародних туристичних організаціях
Представництва України в галузі туризму за межами України

Основні поняття: невидимий експорт, міжнародний туризм, міжнародний обмін, міжнародні організації, укладання міжнародного договору, механізму правового регулювання міжнародного туризму, сучасні міжнародні відносини, повноваження на укладення міжнародного договору України

Список рекомендованих джерел:

1. Конституція України, 1996 р.

2. Закон України «Про туризм», 1995 р.

3. Вергун В.А, Філіпенко А.С. Економіка зарубіжних країн: Підручник. – К.: Либідь, 2009.

4. Заблоцька Р.О. Світовий ринок послуг – К.: Знання України, 2009 – 280 с.

5. Кифяк В.Ф. Організація туристичної діяльності в Україні. Чернівці: Книги-ХХІ, 2011. - 300 с.

6. Козак Ю.І., Ковалевський В.В., Ржепівський К.І. Міжнародна економіка: в питаннях та відповідях. Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури , 2010 – 676 с.

7. Козик В.В., Панкова Л.А. Міжнародні економічні відносини: Навчальний посібник.. – К.: Знання-Прес, 2011. – 277 с.

8. Мальська М.П., Худо В.В., Цибух В.І. Основи туристичного бізнесу: Навчальний посібник. – Київ: Центр навчальної літератури, 2011. – 272 с.

9. Новицький В. Є. Міжнародна економічна діяльність України. – К.: КНЕУ, 2010

10. Передній О.С. Міжнародні економічні відносини. Навчальний посібник – К.: Центр навчальної літератури, 2012 – 274 с.

11. Панирян Г.А. Международные экономические отношения: экономика туризма. – М.: Финансы и статистика, 2000.

12. Яновська Н. В. Туризм: організація і облік. – 2-е вид. Х: Фактор, 2010.

13. Школа І.М., Козменко В.М., Бабінська О.В. Міжнародні економічні відносини: Підручник. – Київ: КНТЕУ, 2012. – 589 с.

Запитання для самоконтролю:

Дати визначення поняттю міжнародного договору України
Значення міжнародний туризму для економіки раїни
Що відносять до факторів , що викликали бурхливий розвиток туризму в останні роки?
Яким чином розвивається міжнародний туризм?
Особливості здійснення діяльності в Україні іноземними суб'єктами туристичної діяльності
Участь України в міжнародних туристичних організаціях
Представництва України в галузі туризму за межами України
Які договори укладаються від імені України?

1. Поняття міжнародного туризму та договору України

Туризм як форма задоволення потреб людей у відпочинку справляє великий вплив на життя світової спільноти. Надходження від міжнародного туризму нині є однією з найзначніших складових так званого невидимого експорту (invisible export). Розвиток туристських зв'язків є важливим засобом нормалізації міжнародного становища, зміцнення дружби між народами і поглиблення взаєморозуміння. Туризм став об'єктивною потребою сучасної цивілізації.

Міжнародний туризм не тільки збільшує валютні надходження в країну, він забезпечує зайнятість населення, а також допомагає раціонально використовувати ресурси. Останнім часом міжнародний туризм надзвичайно швидко розвивається, поступаючись лише автомобільній та хімічній промисловості. Таким чином вивчення явища міжнародного туризму є надзвичайно актуальним на сьогоднішній день.

Міжнародний туризм є відносно молодою галуззю в світі, хоча свої корені бере з давніх часів, так як велика кількість людей відправлялися в подорожі з метою пізнання світу й відкриття нових територій, з торговельними, дипломатичними, військовими, релігійними й іншими місіями. Туристичні мандрівки потребували певних послуг з боку місцевого населення в плані розміщення, харчування й т.д. Історично першими підприємствами індустрії туризму стали таверни.

Туризм спочатку розглядався як подорож. Термін "туризм" в перекладі з французького означає прогулянка, поїздка. Проте з розвитком економіки, коли потреба в подорожах різко виросла, з'явилися виробники послуг для таких подорожей, туризм стає товаром. Як товар туризм реалізується в формі послуг (матеріальних і нематеріальних).

До факторів, що викликали бурхливий розвиток туризму в останні роки, можна віднести такі:

· ріст суспільного багатства і доходів населення;

· скорочення робочого часу і збільшення вільного часу;

· розширення використання транспорту для туристичних поїздок (авіаційного, автомобільного та ін.);

· удосконалювання усіх видів транспорту удешевило поїздки;

· розвиток засобів комунікації та інформаційних технологій;

· збільшення числа найманих робітників та службовців у розвитих країнах і підвищення їх матеріального і культурного рівня;

· ослаблення обмежень на вивіз валюти в багатьох країнах і спрощення прикордонних формальностей;

· істотні зрушення в структурі духовних цінностей;

· туристичний бізнес захоплює підприємців по багатьох причинах (невеликі стартові інвестиції, зростаючий попит на туристичні послуги, високий рівень рентабельності і мінімальний період окупності витрат).

Значення туризму в світі постійно зростає, що пов'язано з впливом туризму на економіку окремої країни: туризм розширює внески в платіжний баланс країни, забезпечує зайнятість населення, сприяє диверсифікації економіки, а також раціональному використанню рекреаційних ресурсів.

Проте індустрія туризму несе з собою і певні небезпеки: відплив валюти за кордон, екологічні і техногенні небезпеки; втрата культурних цінностей.

Міжнародний туризм розвивається нерівномірно не лише в окремих регіонах, а й у межах певного регіону планети, що зумовлено ступенем розвитку туристичної інфраструктури, віддаленістю території та іншими чинниками.

Проте частка Європи у світовому туризмі поступово зменшується.

Відносна втрата домінуючого положення Європи в туризмі викликана:

1. старінням туристичного продукту південноєвропейських країн (Греція і Італія);

2. високі ціни на туристичні продукти в північноєвропейських країнах (Великобританія, Швеція);

3. соціально-економічні і етнічні проблеми в східноєвропейських країнах;

4. ріст популярності країн Південно-Східної Азії.

Сьогодні найбільший розвиток міжнародний туризм одержав у західноєвропейських країнах. На частку цього регіону приходиться понад 70% світового туристичного ринку і близько 60% валютних надходжень. Приблизно 20% припадає на Америку, менше 10% – на Азію, Африку й Австралію разом узяті.

Міжнародний договір. Як і будь-яка сфера господарської діяльності, індустрія туризму – дуже складна система. Постійне розширення міжнародного туристичного обміну зумовило потребу його міжнародно-правової регламентації і створення спеціалізованих міжнародних туристичних організацій. Туристичні обміни пов’язані з перетинанням державних кордонів, а перебування туристів на території іноземної держави і переміщення по ній, з уваги на єдиний підхід, повинно регулювати міжнародне право.

Низка міжнародних договорів, конвенцій і декларацій міжнародних організацій формулюють основи міжнародно-правового регулювання системи туризму і міжнародних подорожей. Стаття 24 Загальної Декларації Прав Людини, прийнята Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй 10 грудня 1948 року проголошує: «Кожна людина має право на відпочинок і вільний час, включаючи розумне обмеження робочого часу і періодичні оплачувані відпустки». Стаття 12 «Міжнародного пакту про громадські і політичні права», прийнятого 06 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН, закріплює право кожної людини вільно покидати будь-які країну, враховуючи власну.

Із зростанням обсягів туризму і розширення його географії, а також з розвитком засобів транспорту і включенням у маршрути декількох країн одночасно, до спрощення туристських поїздок залучені міжнародні організації.

Відповідно до ст. 2 Віденської конвенції 1969 p., міжнародний договір - це "міжнародна угода, яка укладена державами у письмовій формі і регулюється міжнародним правом".

Відповідно до міжнародного порядку, держави можуть укладати договори і в усній формі ("джентльменські угоди"). У таких випадках за взаємною згодою на них можуть поширюватися положення Віденської конвенції 1969 року.

З визначення права міжнародних договорів видно, що воно регламентує процес укладання, дії та припинення дії міжнародних договорів. При розгляді цього процесу найбільш чітко виявляється юридична природа міжнародного договору.

Особливо це характерне для першої стадії - укладання міжнародного договору, де відбувається начебто закладення юридичного фундаменту під міжнародний договір. Тому розглянемо цей момент докладніше.

У стадію укладання міжнародного договору включаються всі дії суб'єктів міжнародного права, зацікавлених в укладанні договору, починаючи від виникнення договірної ініціативи і закінчуючи вступом договору в силу. У зв'язку з цим весь процес укладання договору припускає проходження певних процедур. До таких процедур варто віднести:

- договірну ініціативу;

- підготовку проекту договору;

- експертну оцінку запропонованого сторонами проекту;

- переговори, обговорення, визначення позицій, пошук компромісів;

- узгодження воль у результаті досягнення компромісних рішень;

- голосування за прийняття погоджених положень;

- відпрацювання (установлення) автентичності різномовних текстів досягнутого договору;

- парафування тексту договору (ad referendum), що засвідчить його дійсність і достовірність;

- підписання договору уповноваженими на те особами - обмін документами;

- ратифікацію договору національними законодавчими органами і обмін ратифікаційними грамотами між сторонами договору;

- призначення депозитарію для збереження оригіналу договору і всіх пов'язаних із ним документів;

- реєстрацію договору в секретаріаті ООН;

- опублікування тексту договору в офіційних органах преси;

- вступ договору в силу.

Найважливішими з цих процедур, які підкреслюють юридичну природу міжнародного договору із міжнародно-правового погляду, є узгодження воль і голосування (прийняття погоджених воль).

Міжнародні договори складають основу сучасних міжнародних відносин у світі. Для України, питання договірного оформлення відносин із зовнішнім світом посідає одне з найголовніших місць. Так, одним з перших питань, що виникли після проголошення незалежності України, яка стала повноправним суб'єктом міжнародного права, були угоди про встановлення дипломатичних відносин з іншими країнами зарубіжжя. Завдяки активній діяльності української дипломатії в період з грудня 1991 року і до початку 2002 року Україна була визнана і встановила дипломатичні відносини з більш ніж з 170 країнами світу. Угоди про встановлення дипломатичних відносин становлять окремий цілісний блок договірно-правової бази України, який став підґрунтям для розбудови дипломатичних відносин з іншими країнами та націями, що борються за самовизначення. Ці угоди сприймалися як визнання світом прагнення України до незалежності, її твердого наміру зайняти гідне місце серед інших народів планети.

Поряд із міжнародно-правовими нормами важлива роль у регулюванні укладення і реалізації договорів належить національному праву. Наприклад, у Конституції України містяться загальні положення, що стосуються міжнародних договорів. Важливим є положення ст. 9 Конституції про те, що “укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України’’. Від імені держави міжнародні договори укладає тільки Президент України Детальніші норми у даній сфері формуються законодавством України. Так, порядок укладення, виконання і денонсації міжнародних договорів України регулюється Законом України “Про міжнародні договори України” від 22 грудня 1993 р. У ньому зазначено органи держави й особи, уповноважені вести переговори, укладати договори, визначено порядок ратифікації, дії, виконання договорів тощо. А Закон України “Про дію міжнародних договорів на території України” від 10 грудня 1991 р. встановлює, що укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори є невід’ємною частиною.

В Україні правове регулювання укладання міжнародних договорів регулюється Законом України від 29.06.2004 року «Про міжнародні договори України», який застосовується до всіх міжнародних договорів України - міждержавних, міжурядових і міжвідомчих, регульованих нормами міжнародного права, незалежно від форми і найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол, обмін листами або нотами, інші форми і найменування міжнародних договорів). Окрім цього норми цього Закону охоплюють ведення переговорів з метою підготовки тексту міжнародного договору, прийняття тексту міжнародного договору чи встановлення його автентичності та висловлення згоди на обов'язковість міжнародного договору для України.

Міжнародні договори України укладаються з іноземними державами та міжнародними організаціями від імені: України; Уряду; міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади.

Від імені України укладаються міжнародні договори:

а) політичні, територіальні, мирні;

б) що стосуються прав та свобод людини;

в) про громадянство;

г) про участь України в міждержавних союзах та інших міждержавних об'єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки;

д) про військову допомогу та стосовно направлення контингенту Збройних Сил України до іншої країни чи допуску збройних сил іноземних держав на територію України;

е) про використання території та природних ресурсів України;

є) яким за згодою Сторін надається міждержавний характер.

Від імені Уряду укладаються міжнародні договори з економічних, торговельних, науково-технічних та інших питань, що належать до його компетенції.

Від імені міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади України укладаються міжнародні договори питань, що належать до їх компетенції.

Пропозиції щодо укладення міжнародних договорів України подаються Уряду України Міністерством закордонних справ України. Інші міністерства і центральні органи державної виконавчої влади подають Уряду України пропозиції щодо укладення міжнародних договорів України разом з Міністерством закордонних справ України або за погодженням з ним. Порядок подання пропозицій щодо укладення міністерствами та іншими центральними органами державної виконавчої влади міжнародних договорів міжвідомчого характеру визначається Урядом України.

У пропозиціях обгрунтовується необхідність укладення міжнародного договору, визначаються можливі політичні, правові, матеріальні та фінансові наслідки його укладення, вказуються суб'єкти виконання міжнародного договору, пропонується склад делегації чи представник України для ведення переговорів, прийняття тексту міжнародного договору чи встановлення його автентичності. До них додається проект міжнародного договору та у разі необхідності проект рекомендацій делегації чи представнику України.

Уряд України розглядає внесені пропозиції і не пізніш як у десятиденний термін подає їх разом з відповідними висновками Президентові України, а щодо договорів, які укладаються від імені Уряду України, приймає рішення про укладення такого договору України. Пропозиції щодо укладення міжнародних договорів України можуть подаватися Республікою Крим в особі її вищих органів законодавчої і виконавчої влади. Пропозиції про укладення міжнародних договорів України, які встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться у законодавстві України, подаються до Уряду України за погодженням з Міністерством юстиції України.

Рішення про проведення переговорів і про підписання міжнародних договорів України приймаються:

а) щодо договорів, які укладаються від імені України,- Президентом України;

б) щодо договорів,які укладаються від імені Уряду України,- Урядом України;

в) щодо договорів, які укладаються від імені міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади України,- в порядку, встановленому Урядом України.

1. Ведення переговорів щодо підготовки тексту міжнародного договору,прийняття тексту міжнародного договору чи встановлення його автентичності та підписання міжнародного договору України здійснюється лише уповноваженими на те особами.

2. Президент України, Прем'єр-міністр України і Міністр закордонних справ України мають право вести переговори і підписувати міжнародні договори України без спеціальних повноважень.

3. Глава дипломатичного представництва України в іноземній державі або глава представництва України при міжнародній організації мають право вести без спеціальних повноважень переговори про укладення міжнародного договору України відповідно з державою перебування або в рамках відповідної міжнародної організації.

4. Повноваження на ведення переговорів і підписання міжнародних договорів України надаються:

а) щодо договорів,які укладаються від імені України, - Президентом України;

б) щодо договорів, які укладаються від імені Уряду України,- Урядом України або за його дорученням - Міністерством закордонних справ України;

в)щодо договорів міжвідомчого характеру – відповідним міністерством або іншим центральним органом державної виконавчої влади разом із Міністерством закордонних справ України.

Ратифікації підлягають міжнародні договори України:

а) політичні (про дружбу, взаємну допомогу і співпрацю, про нейтралітет), загальноекономічні (про економічну та науково-технічну співпрацю), з загальних фінансових питань, з питань позики та кредиту, територіальні, мирні;

б) що стосуються прав та свобод людини і громадянина;

в) про громадянство;

г) про участь в міждержавних союзах та інших міждержавних об'єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки;

е) про історичне та культурне надбання народу України;

є) виконання яких обумовлює зміну діючих чи ухвалення нових законів України;

ж) інші міжнародні договори, ратифікація яких передбачена законом чи самим міжнародним договором.

Якщо на ратифікацію подано міжнародний договір, виконання якого потребує ухвалення нових законів України, проекти законів про ратифікацію та про зміни до законодавчих актів подаються на розгляд Верховної Ради України разом і ухвалюються одночасно. А якщо міжнародний договір України містить положення, що суперечать Конституції України, його ратифікація можлива після внесення відповідних змін до Конституції України. Верховна Рада України з урахуванням висновків відповідних постійних комісій розглядає подані на ратифікацію Президентом України або Урядом України міжнародні договори України і ухвалює відповідні рішення. На підставі рішення про ратифікацію Голова Верховної Ради України підписує ратифікаційну грамоту, яка засвідчується підписом Міністра закордонних справ України.

Обмін ратифікаційними грамотами і передача грамот про ратифікацію міжнародних договорів України на зберігання депозитаріям здійснюються Міністерством закордонних справ України або за його дорученням - дипломатичним представництвом України чи представництвом України при міжнародній організації.

Затвердження міжнародних договорів України, які не потребують ратифікації, але потребують затвердження, здійснюється:

а) щодо договорів, які укладаються від імені України, - Президентом України. Рішення Президента України про затвердження міжнародного договору України приймається у формі указу;

б) щодо договорів, які укладаються від імені Уряду України, - Урядом України.

Рішення Уряду України про затвердження міжнародного договору України приймається у формі постанови. Затвердження міжнародних договорів України міжвідомчого характеру провадиться в порядку, що визначається Урядом України.

Рішення про приєднання України до міжнародних договорів або їх прийняття ухвалюються:

а) щодо договорів, які потребують ратифікації, - Верховною Радою України у формі закону;

б)щодо договорів, які не потребують ратифікації, і приєднання до яких або прийняття яких провадиться від імені України, - Президентом України у формі указу;

в) щодо договорів, які не підлягають ратифікації, і приєднання до яких або прийняття яких провадиться від імені Уряду України, - Урядом України у формі постанови. Рішення про приєднання до міжнародних договорів міжвідомчого характеру або їх прийняття ухвалюються в порядку, що визначається Урядом України.

Виконання міжнародних договорів України:

1) міжнародні договори України підлягають неухильному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права.

2) згідно з принципом сумлінного дотримання міжнародних договорів Україна виступає за те, щоб і інші учасники двосторонніх та багатосторонніх міжнародних договорів,в яких бере участь Україна,неухильно виконували свої зобов'язання,що випливають з цих договорів.

Президент України і Уряд України вживають заходів щодо забезпечення виконання міжнародних договорів України.

Міністерства та інші центральні органи державної виконавчої влади України, Уряд Республіки Крим, інші державні органи, до компетенції яких входять питання, що регулюються міжнародними договорами України, забезпечують виконання зобов'язань, взятих за міжнародними договорами Українською Стороною, стежать за здійсненням прав, які випливають з таких договорів для Української Сторони, і за виконанням іншими учасниками міжнародних договорів їх зобов'язань.

Загальний нагляд за виконанням міжнародних договорів України здійснює Міністерство закордонних справ України.

В разі порушення зобов'язань за міжнародним договором України іншими його учасниками Міністерство закордонних справ України, інші центральні органи державної виконавчої влади України, Уряд Республіки Крим за погодженням з Міністерством закордонних справ України подають Президентові України або Урядові України пропозиції про вжиття необхідних заходів відповідно до норм міжнародного права.

Укладені і належним чином ратифіковані міжнародні договори України становлять невід'ємну частину національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Верховна Рада України впродовж тридцяти днів має бути поінформована про укладення та припинення міжнародних договорів України, стосовно яких ратифікація чи денонсація не передбачені.

2. Особливості здійснення діяльності в Україні іноземними суб'єктами туристичної діяльності

Юридичні особи, створені за законодавством інших держав, іноземці та особи без громадянства здійснюють туристичну діяльність на території України відповідно до міжнародних договорів України в порядку, визначеному законом.

Іноземні юридичні та фізичні особи можуть здійснювати туропера-торську та турагентську діяльність шляхом утворення підприємств за законодавством України та отримання в установленому порядку ліцензій на здійснення відповідної діяльності.

Туристичний супровід, що здійснюється на території України, може надаватися фахівцями туристичного супроводу, громадянами України та особами, які постійно проживають на території України, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Посередницька діяльність на території України з укладення договорів на туристичне обслуговування з іноземними суб'єктами туристичної діяльності не допускається. Така діяльність може здійснюватися лише через туроператорів, створених за законодавством України.

Угоди, укладені з порушенням вимог цієї статті, є недійсними. (выходит, что это ограничение отнситься к иностр. субъектам).

3. Участь України в міжнародних туристичних організаціях

Розвиток міжнародного туризму стає все актуальнішим. За оцінками ВТО, кількість іноземних туристів у 2012 році потроїця, і з однієї держави в іншу подорожуватиме понад мільярд осіб. За таких умов неминуче виникнуть проблеми і труднощі, пов'язані з перетинанням кордонів і виконанням прикордонних та інших формальностей. У цьому зв'язку особливо гостро постає питання про регулювання туризму в рамках не тільки окремо взятої країни і сусідніх з нею держав, а й світового співтовариства загалом. Значну частину цієї роботи і проводить ВТО як основна міжурядова організація в галузі туризму, яка представляє інтереси майже 150 країн—- дійсних членів; 5 територій — асоційованих членів, а також понад 400 членів, що приєдналися (членів Ділової Ради ВТО).

Датою «народження» ВТО вважають 2 січня 1975 року: (цього дня набули чинності її статутні норми і правила. ВТО утворилася в результаті реорганізації створеного у 1925 році Міжнародного союзу офіційних туристських організацій (МСОТО). Статут ВТО— це міждержавний договір, ратифікований 51 державою, офіційні туристські організації яких були членами МСОТО.

У 1977 році ООН і ВТО уклали Угоду про взаємне співробітництво, причому, як зазначено в тексті договору: «ООН визнає ВТО відповідальною за прийняття таких заходів, що можуть виявитися необхідними для розв'язання проблем у сфері туризму».

Співробітництво ООН і ВТО здійснюється в галузі обміну відповідними рекомендаціями, інформацією і документами, проведення спільних консультацій і зустрічей, координації роботи, двостороннього представництва на засіданнях органів, співробітництва з питань статистики.

Цілі та завдання. Згідно з п. 1 ст. З Статуту, основна мета ВТО— «сприяти розвитку туризму для внесення вкладу в економічний розвиток, міжнародне взаєморозуміння, мир, процвітання, загальну повагу і дотримання прав людини та основних свобод для всіх людей незалежно від раси, статі, мови і релігії».

Напрями діяльності ВТО:

співробітництво з метою розвитку туризму — рекомендації і допомога урядам з широкого кола питань, що стосуються туризму, у тому числі генеральні плани і техніко-економічні обґрунтування, визначення потреби в інвестиціях і передачі технологій, а також маркетинг і просування туризму;
розвиток людських ресурсів — базова структура для організації системи освіти і професійної підготовки в галузі туризму, короткострокові та заочні курси, а також розширена мережа центрів освіти і професійної підготовки ВТО;
довкілля — ВТО сприяє забезпеченню сталого розвитку туризму і вживанню практичних заходів для розв'язання екологічних проблем;
якість розвитку туризму — ВТО працює над усуненням бар'єрів на шляху розвитку туризму і стимулює лібералізацію торгівлі туристськими послугами, а також вживає заходів з охорони здоров'я туристів та їхньої безпеки;
статистика, економічний аналіз і дослідження ринку — ВТО є основним центром збору, аналізу і поширення даних з туризму з понад 180 країн і територій. ВТО постійно спостерігає й аналізує тенденції розвитку туризму в світі;
комунікації і документація — відділ ВТО по зв'язках з пресою і комунікаціях діє як видавничий підрозділ. У центрі документації ВТО зосереджена значна кількість джерел інформації і різноманітних даних у галузі туризму.

Важливими напрямами діяльності ВТО є спрощення туристських обмінів і формальностей; визначення й узгодження законодавчого порядку регулювання туризму, також у виникненні надзвичайних обставин (епідемій, стихійних лих тощо).

ВТО — єдина міжурядова організація, відкрита для оперативного туристського сектору (приватних турфірм). У документах вказано, що «ВТО діє як важливий форум для зустрічей представників урядів і туристської індустрії з метою обговорення і вирішення питань, що представляють взаємний інтерес».

Отже, ВТО; не будучи спеціалізованою установою ООН, має, однак, чинні угоди з цією найавторитетнішою міжнародною організацією і низкою її спеціалізованих установ.

Структура. Найвищим органом ВТО є Генеральна асамблея, що скликається на чергові сесії кожні два роки.

Дійсні й асоційовані члени можуть бути представлені на сесії не більш ніж п'ятьма делегатами, один із яких виконує функції голови делегації. Члени, що приєдналися, призначають на сесію до трьох спостерігачів зі складу Комітету членів, що приєдналися.

Статутом ВТО передбачано також скликання надзвичайних сесій генеральної асамблеї на прохання виконавчої ради або більшості дійсних членів організації.

Генеральна асамблея може розглядати будь-яке питання і розробляти рекомендації з нього. До її функцій, зокрема, входить:

обрання президента і віце-президентів;
обрання членів виконавчої ради;
призначення генерального секретаря (за рекомендацією виконавчої ради);
обрання ревізорів;
затвердження фінансового регламенту ВТО;
визначення загальних напрямів управління організацією;
затвердження положень про персонал секретаріату ВТО;
затвердження загальної програми роботи ВТО;
затвердження бюджету ВТО і керівництво фінансовою політикою організації;
створення технічних і регіональних органів, необхідних для проведення роботи;
розгляд і затвердження звітів про діяльність організації та її органів, а також вживання заходів щодо реалізації рекомендацій по звітах;
затвердження або надання повноважень затвердженням угод, що укладаються з урядами і міжнародними організаціями, а також з приватними організаціями та особами;
підготовка рекомендацій по укладанню міжнародних угод з питань, що належать до компетенції організації;
прийняття рішень відповідно до Статуту ВТО про прийняття у члени організації.

Робота Генеральної асамблеї проводиться відповідно до затверджених правил процедури. Зокрема, вона обирає свого президента і віце-президентів на початку кожної сесії. Президент головує на асамблеї й відповідає перед нею під час сесії. Він також представляє організацію протягом терміну своїх повноважень у будь-яких випадках, якщо таке представництво необхідне.

Для кворуму на Генеральній асамблеї обов'язкова присутність делегатів, що представляють більшість дійсних членів. При голосуванні кожний дійсний член має один голос. Рішення з усіх питань ухвалюють переважно на Генеральній асамблеї більшістю голосів присутніх дійсних членів і тих, що голосують. У розв'язанні проблем, пов'язаних з бюджетно-фінансовими зобов'язаннями членів, визначенням місця знаходження штаб-квартири, а також інших питань особливої важливості, визнаних такими на даній генеральній асамблеї за рішенням більшості присутніх дійсних членів і тих, що голосують, необхідна більшість — дві третини їхніх голосів.

Для втілення в життя своїх рішень і рекомендацій генеральна асамблея затвердила в рамках ВТО шість регіональних комісій: в Африці (КАФ), Америці (КАМ), Східній. Азії і Тихому океані (КАМ), Європі (КЕВ), на Близькому Сході (КМЕ) і в Південній Азії (КСА). Засідання регіональних комісій проводять регулярно під керівництвом голови і двох віце-голів, яких обирають на два роки в рамках кожної комісії (зб. договорів ООН, 1989. — Т. — 1542. —С. 4—5).

Керівним органом ВТО є Виконавчий комітет який у період між сесіями Генеральної асамблеї ухвалює рішення з адміністративних і технічних питань (у межах функціональних і фінансових можливостей організації).

Виконавчий комітет доповідає про ухвалені рішення найближчої сесії Генеральної асамблеї, на якій проводяться їх наступні затвердження. Виконавча рада складається з дійсних членів. її обирають за принципом «один член на кожні п'ять дійсних членів» відповідно до правил, затверджених Генеральною асамблеєю. На виборах керуються принципом справедливого і рівного географічного розподілу.

У роботі Виконавчого комітету беруть участь (без права голосу) один асоційований член і представник Комітету членів, що приєдналися. Термін повноважень членів Виконавчого комітету — чотири роки, однак кожні два роки половину його членів переобирають. Виконавчий комітет збирається на свої сесії зазвичай двічі на рік; зі складу ради щороку обирають голову і двох його заступників.

Для кворуму на засіданнях ради зазвичай необхідна присутність більшості членів. Рішення приймають простою більшістю голосів присутніх членів і тих, хто голосує, за винятком рекомендацій з бюджетно-фінансових питань, які має схвалити більшість — дві третини голосів.

До функцій виконавчого комітету ВТО, зокрема, належить:

вживання заходів для забезпечення виконання всіх рішень і рекомендацій генеральної асамблеї, а також звіт перед асамблеєю;
одержання і розгляд звітів генерального секретаря про діяльність організації;
розроблення і представлення пропозицій Генеральній асамблеї;
розгляд загальної програми роботи організації перед її поданням на обговорення Генеральній асамблеї;
представлення Генеральній асамблеї звітів і рекомендацій з адміністративних рахунків і проектів бюджету організації;
створення допоміжних органів, необхідних для діяльності ради;
виконання будь-яких інших функцій, доручених Генеральною асамблеєю.

При виконавчій раді діють такі допоміжні органи:

Технічний комітет з програми і координації (ТКПК), головним завданням якого є розгляд питань, пов'язаних із загальною програмою роботи організації.
Бюджетно-фінансовий комітет (БФК), який займається попереднім дослідженням бюджетно-фінансових питань для опрацювання рекомендацій виконавчій раді.
Комітет довкілля, у роботі якого можуть брати участь всі члени виконавчої ради.
Комітет зі спрощення формальностей, що займається проблемами переміщення людей як у міжнародному, так і в національному масштабі. Комітет відкритий для роботи всім членам виконавчої ради.
Комітет зі статистики, що розробляє рекомендації з питань збору, аналізу і напряму статистичних даних з міжнародного і національного туризму.
Комітет із розгляду членства в категорії членів, що приєдналися; основні функції комітету — розгляд заявок на членство у ВТО і напрацювання відповідних рекомендацій виконавчій раді.

Секретаріат ВТО складається зі штату співробітників (майже 90 представників 30 країн), його очолює генеральний секретар ВТО.

Генерального секретаря призначає Генеральна асамблея (за пропозицією виконавчої ради) більшістю — дві третини присутніх дійсних членів і тих, хто голосує. Термін повноважень генерального секретаря — 4 роки з правом перевиборів. Генеральний секретар відповідальний перед Генеральною асамблеєю та Виконавчим комітетом і виконує їхні вказівки. Зокрема, він представляє звіти про діяльність організації, адміністративні рахунки, проекти бюджету і загальної програми роботи, а також забезпечує юридичне представництво організації.

Персонал секретаріату призначає генеральний секретар ВТО, і відповідає за виконання роботи перед ним, керується Статутом і правилами для персоналу.

Для надання ефективної допомоги у виконанні робочої програми організації в рамках ВТО утворений Комітет членів, що приєдналися. Його очолює голова і кілька віце-голів.

Робоча програма цього Комітету виконується переважно завдяки діяльності окремих робочих груп, що займаються такими питаннями і проблемами, як капіталовкладення у сфері туризму, використання засобів автоматики, туризм і охорона здоров'я, молодіжний туризм, розвиток туризму для інвалідів, туризм і спорт.

До структурних особливостей ВТО належить також функціонування інституту постійних представників країн — членів організації. Серед їхніх обов'язків — підтримання оперативного зв'язку між країнами і штаб-квартирою ВТО з усіх питань діяльності організації.

Штаб-квартира. Всесвітня туристська організація є юридичною особою і може користуватися на території країн-членів певними привілеями та імунітетом, що визначені в окремих угодах, укла дених організацією. Відповідно до Статуту ВТО, місце перебування організації визначається і може бути в будь-який час змінене рішенням Генеральної асамблеї. Зокрема, на підставі Конвенції між ВТО й Іспанією про правовий статус організації в Іспанії, текст якої був підписаний 10 листопада 1975 року і ратифікований Іспанією 8 жовтня 1976 року (Конвенція набула чинності 2 червня 1977 року і схвалена Генеральною асамблеєю ВТО 31 травня 1977 року), штаб-квартира ВТО 1 січня 1976 року була перенесена з Женеви до Мадриду в будівлю, яку передав для ВТО іспанський уряд (адреса: Calle Capitan Haya, 42-28020 Madrid, Spine; тел.: (34 91) 567 81 00; Otm@world-tourism.org/ http:// www.world-tourism.org).

Офіційні мови ВТО — англійська, іспанська, російська і французька. Виправлення до Статуту ВТО про визнання арабської офіційною мовою організації, схвалені на третій сесії генеральної асамблеї 1979 року, досі не набули чинності, оскільки їх не підтримала більшість дійсних членів організації.

Фінансування. Бюджетні витрати ВТО на здійснення адміністративних функцій і реалізацію спільної програми роботи покриваються за рахунок членських внесків і будь-яких інших надходжень відповідно до фінансових правил організації. Бюджет ВТО, проект якого складає генеральний секретар, розрахований на два роки.

Робоча програма та оперативна діяльність. Робоча програма ВТО формується і затверджується на два роки. Одним з істотних елементів у її підготовці останнім часом стають розміри бюджетних асигнувань, тобто створення так званої програми бюджету організації.

Основні міжнародно-правові форми діяльності ВТО — проведення Всесвітньої конференції з туризму 1980 року, Всесвітньої наради з туризму 1982 року та Міжнародної конференції з туризму 1989 року.

У резолюції Генеральної Асамблеї ООН № 38/146 від 19 грудня 1983 року була прийнята рекомендація до членів організації «приділяти належну увагу принципам Манільської декларації зі світового туризму 1980 року і документа Всесвітньої наради з туризму в Акапулько 1982 року в розробленні та здійсненні, де це доцільно, своєї політики, планів і програми в галузі туризму згідно з власними національними пріоритетами та в рамках Програми роботи Всесвітньої туристської організації».

Гаазька декларація Міжпарламентської конференції з туризму 1989 року є інструментом міжнародного співробітництва і партнерства, об'єднання народів і чинником, що сприяє розвитку ін дивідуального й колективного туризму. її головні положення зводяться до того, що:

1) Туризм є формою проведення вільного часу.

2) Туризм— ефективний засіб сприяння соціально-економічному зростанню країни.

3) Природне, культурне і людське середовище— основна умова розвитку туризму.

4) Туризм має гуманний характер.

5) Кожна людина має право на вільні подорожі.

6) Спрощення формальностей подорожування— основа розвитку туризму.

7) Безпека і захист туристів, повага їхньої гідності — найважливіші умови розвитку туризму.

8) Держави повинні вживати заходів у боротьбі з тероризмом, удосконалювати якість туристських послуг, планувати розвиток туристської інфраструктури.

Парламенти, уряди, державні та приватні організації, асоціації й установи, що відповідають за туристську діяльність, професіоналів у галузі туризму, а також самі туристи мають ретельно враховувати принципи Гаазької декларації і постійно керуватися ними у своїй роботі.

На конференції в Лісабоні в дослідженнях «Tourism: 2020 Vision» ВТО оголосила про найперспективніші туристські напрями наступного сторіччя — пригодницький туризм, круїзи, екоту-ризм, культурно-пізнавальний туризм, тематичний туризм.

У XXI ст. ВТО прогнозує справжній бум подорожей, однак час, який люди зможуть виділяти на свій відпочинок, скоротиться, особливо на основних ринках-постачальниках туристів. За дослідженням ВТО «Impact on Tourism», також представленому на конференції в Лісабоні, мандрівники XXI ст. будуть «багаті на гроші, але бідні на час». Отже, вони шукатимуть туристського продукту, який даватиме максимальне задоволення за мінімальний час. Процвітатимуть тематичні парки і круїзні подорожі, оскільки люди зможуть відвідати кілька місць за короткий термін. Стануть популярними короткі відпустки і поїздки на вихідні, а основна відпустка року в багатьох людей буде скорочуватися.

У багатьох країнах світу створюються некомерційні асоціації, представлені консультативними радами з туризму. Ці ради об'єднуються в неурядові міжнародні організації, такі як Всесвітня асоціація туристичних агентств і туроператорів (WATA), Міжнародна рада турагентств (ІСТА), Міжнародна федерація асоціацій турагентств (UFTA) тощо.

4. Представництва України в галузі туризму за межами України

З метою розширення міжнародного співробітництва, утвердження України на світовому туристичному ринку та ефективного використання її туристичних ресурсів окремі повноваження з представництва інтересів України в галузі туризму за межами України покладаються на її торгові представництва.

За поданням центрального органу виконавчої влади в галузі туризму Кабінет Міністрів України може відкривати за межами України туристичні представництва. Порядок створення, діяльності і ліквідації туристичних представництв визначається Кабінетом Міністрів України відповідно до міжнародних договорів України, а також законодавством України: ЗУ «Про концесії», ЗУ «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон», ЗУ «Про зовнішньоекономічну діяльність» тощо.