Ефективність інвестиційних проектів у туризмі

План

ТЕМА № 8. Правові аспекти інвестиційної діяльності в туристичній діяльності

Мета: знати поняття інвестиційного договору, види інвестиційних договорів, їх класифікацію, предмет, мету, зміст інвестиційного договору – істотні, звичайні, випадкові умови інвестиційного договору.

Звернути особливу увагу на функції які виконує інвестиційний договір в інвестиційній діяльності, його сторони та порядок укладання.

Дати характеристику умовам інвестиційного договору та характеристику модифікації письмової форми інвестиційного договору.

  1. Поняття та види інвестицій
  2. Суб’єкти інвестиційної діяльності, їх завдання в сфері інвестиційної діяльності
  3. Поняття та види інвестиційного договору
  4. Основні завдання у сфері залучення іноземного капіталу в економіку України та проблемні питання інвестиційного клімату в Україні.
  5. Правове становище іноземного інвестора.
  6. Підприємства з іноземними інвестиціями

Основні поняття:Інвестиції, інвестиційна діяльність, інвестиційні правовідносини, об’єкти інвестиційної діяльності, суб'єкти інвестиційної діяльності, інвестиційний договір, інвестори, інноваційна діяльність, іноземний інвестор, режим інвестиційної діяльності, підприємство з іноземними інвестиціями, інвестиційний договір за участю іноземних інвесторів, концесійний договір, договір про спільну діяльність.

Список рекомендованих джерел:

  1. Конституція України, 1996 р.
  2. Закон України «Про туризм», 1995 р.
  3. Закон України «Про інвестиційну діяльність», 1991 р.
  4. Постанова КМУ від 28.12.2001 р. «Про затвердження Програми розвитку інвестиційної діяльності на 2002 - 2010 роки»//
  5. Вінник О.М. Інветиційне право. Навчальний посібник. - К.: Атіка, 2000. - 264 с.
  6. Шишка Р.Б. Инвестиционное право Украины: Учебное пособие. - Х.: Эспада, 2003. - 160 с.
  7. Михеев С.А. Международное экономическое право: Учебник. - Х.: Одисей, 2006. - 320 с.
  8. Кифяк В.Ф. Організація туристичної діяльності в Україні. Чернівці: Книги-ХХІ, 2003. - 300 с.

9. Мальська М.П., Худо В.В., Цибух В.І. «Основи туристичного бізнесу». Навчальний посібник. К.:2011

  1. Правик Ю.М. Маркетинг туризму: Підручник /Ю.М. Правик. – Знання, 2010. – 303 с.

11. Яновська Н.В. Туризм: організація і облік. – 2-е вид. Х.: Фактор, 2010.

Запитання для самоконтролю:

  1. Дати визначення поняттю іноземного інвестора та його видам?
  2. Назвати умови, за якими особа визнається іноземним інвестором?
  3. Дати визначення режиму інвестиційної та іншої господарської діяльності?
  4. Дати визначення поняттю підприємства з іноземними інвестиціями?
  5. Що таке інвестиційні договори за участю іноземних інвесторів?
  6. Визначити основні ознаки та категорії консесійних договорів.?
  7. Дати характеристику договорам про спільну інвестиційну діяльність та виробничу кооперацію?
  8. Означити проблемні питання щодо залучення іноземного капіталу в туристичній сфері?

 

1 - 2. Поняття та види інвестицій, суб’єкти інвестиційної діяльності, їх завдання у сфері інвестиційної діяльності

Унікальний комплекс історичних, культурних та природних пам’яток, значні рекреаційні можливості, які має наша держава, приваблюють дедалі більше туристів, у тому числі й іноземних. Забезпечувати належну віддачу від цього потужного потенціалу, використовувати його для активного відпочинку та оздоровлення людей можна лише за умови чіткої організації туризму, впровадження ефективних механізмів державного регулювання галузі, залучення до неї досвідчених і кваліфікованих кадрів. Виходячи зі світового досвіду необхідно, щоб законодавчі та виконавчі органи забезпечили зацікавлений підхід до розвитку туризму, щоб він став частиною загальнодержавної гуманітарної політики і пріоритетів, враховувався при розгляді інших питань, які мають національне значення. Поточний стан економіки визначається діяльністю господа­рюючих суб'єктів, майбутній — обсягами інвестицій у вироб­ництво. У результаті виготовлення продукції та надання послуг зно­шуються основні фонди підприємств: будівлі, споруди, машини, обладнання. Для їх відновлення нагромаджується амортизацій­ний фонд. Сума обсягів амортизаційних фондів підприємств, на­рахованих за певний період часу, визначає обсяг коштів, необ­хідних для простого відновлення зношених основних фондів. Основні фонди відновлюються у процесі інвестиційної діяльнос­ті. Якщо обсяг інвестицій дорівнює обсягу амортизаційного фон­ду, відбувається просте відновлення.

Розподіл валового внутрішнього продукту (ВВП) на фонд спо­живання та фонд нагромадження є важливою макроекономічною пропорцією національної економіки. Від того, яку частину ВВП країна витрачає на створення матеріально-технічної та фінансової бази нових виробництв товарів та послуг, залежать майбутні обся­ги ВВП та відповідно добробут населення. Реалізація фонду на­громадження — важлива частина інвестиційної діяльності.

Закон України «Про інвестиційну діяльність» визначає інвес­тиції як усі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та іншої діяльності, у ре­зультаті якої створюється прибуток (дохід) або досягається соці­альний ефект. Такими цінностями можуть бути:

  • кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні па­пери;
  • рухоме та нерухоме майно (будівлі, споруди, устаткування та інші матеріальні цінності);
  • майнові права, що випливають з авторських прав, досвіду та інтелектуальних цінностей;
  • права користування землею, водою, природними ресурсами;
  • сукупність технічних та економічних знань у формі докуме­нтації, навичок, виробничого досвіду, необхідних для організації виробництва товарів та послуг, але не запатентованих (ноу-хау).

Існує багато визначень інвестиційної діяльності. У цілому можна вважати, що інвестиційна діяльність — це комплекс за­ходів і дій фізичних та юридичних осіб, які вкладають свої кошти (у матеріальній, фінансовій або іншій майновій формі) з метою отримання прибутку.

Інвестор— це суб'єкт інвестиційної діяльності, який при­ймає рішення та вкладає власні, позичені йзалучені кошти в об'єкти інвестування.

Суб'єктами інвестиційної діяльності можуть бути державні органи влади, фізичні та юридичні особи України та інших держав.

Об'єктом інвестиційної діяльності є майно в різних формах, на яке витрачено інвестиції та яке використовується для отриман­ня прибутку: основні та оборотні кошти, цінні папери, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, майнові права.

Комплекс підприємств і установ, продукція чи послуги яких сприяють реалізації інвестиційної діяльності, становить інвес­тиційний комплекс країни. До нього належать: підприємства; проектні організації та установи; фінансові посередники — інвестиційні банки, компанії, фонди; органи державного управління, які регулюють діяльність суб'єктів інвестиційної діяльності; інфраструктура фондового ринку.

Увесь національний доход країниподіляється на фонд спо­живання та фонд нагромадження.Останній є узагальненим об­сягом капітальних вкладень усіх підприємств за рік. Його частка може становити 20—30 % національного доходу. На частку державних коштів за останні роки в Україні припадає лише п'ята частина капітальних вкладень, і можливе подальше її зниження.

За формами відтворення прямі інвестиції(капітальні вкла­дення) поділяються на такі види:

- у нове будівництво — створення нових підприємств (вироб­ництв) на нових місцях за новими проектами;

- на розширення виробництва — введення в дію нових основ­них фондів, подібних до діючих, для екстенсивного збільшення обсягів виробництва на діючих об'єктах;

- на реконструкцію — обладнання діючих виробництв новою технологією та технікою за новими комплексними проектами;

- на технічне переустаткування — для підвищення технічного рівня виробництва за рахунок заміни старого обладнання на нове, продуктивніше.

За складом і характером витрат у прямих інвестиціях можна вирізнити їх технологічну структуру: будівельні роботи; монтажні роботи; машини та обладнання; проектні роботи.

Період типової реалізації інвестицій поділяється на три частини:

1) підготовка (проектні роботи, організація фінансування, по­годження, планування та матеріально-технічне забезпечення по­чатку робіт);

2) реалізація — створення нового матеріального об'єкта;

3) експлуатація нового виробництва, отримання прибутку, за­безпечення окупності інвестицій, подальша робота об'єкта.

Державне регулювання інвестиційної діяльності. За макроекономічне сприяння інвестиційній діяльності відпо­відають органи державної влади. У розпорядженні держави є ва­желі як прямої дії у вигляді централізованих державних капіта­льних вкладень в об'єкти загальнодержавного значення, розвиток державного сектора економіки, так і непрямі засоби регулювання інвестиційного середовища за рахунок бюджетної та грошово-кредитної політики.

Бюджетні важелі — це встановлена державою система різних видів податків, що практично визначають таку систему перероз­поділу доходів підприємств і громадян країни, яку держава вва­жає оптимальною для формування прибуткової частини бюджету та збереження у підприємств і підприємців ринкових стимулів до роботи та отримання прибутків. З бюджетом не можуть порівня­тися фінанси наймогутніших корпорацій. Витрати його є важли­вим засобом формування сукупного попиту, а через нього — стимулювання інвестицій взагалі та їх міжгалузевої структури. Навіть система соціальних бюджетних програм (не кажучи вже про прямі бюджетні інвестиції в державний сектор) впливає на структуру попиту, тому ,що соціальні виплати з бюджету отри­мують люди, які мають витратити їх на ринку споживчих товарів, а це стимулює виробництво та відповідні інвестиції для цього.

Грошово-кредитна політика держави впливає на інвестиційні умови, регулюючи грошовий обіг і роботу банківської системи, яка, по суті, репродукує збільшення коштів в економічній системі. Ос­новними інструментами грошово-кредитного регулювання є: норми страхових резервів, які зобов'язані мати комерційні банки й тим самим відволікати певну частину своїх коштів від активного використання для кредитування та інвестування; залікова ставка Національного банку, за якою він продає кредитні ресурси комерційним банкам, збільшуючи чи зменшу­ючи обсяги кредитних джерел для фінансування інвестицій; операції з державними цінними паперами на відкритому ри­нку. Встановлюючи вигідні умови (у вигляді ціни чи дивідендів) для своїх цінних паперів, держава стимулює їх купівлю юридич­ними та фізичними особами і цим зменшує кількість вільних грошей, які можуть бути використані для кредитування інвести­цій через банківську систему.

Погіршуючи ж цінові та дивідендні умови продажу своїх цінних паперів, держава стимулює їх викуп у юридичних і фізичних осіб. У результаті цього у останніх з'являються додаткові кошти, які через банківську систему або безпосередньо використовуються для фінансування інвестицій. Мета державного регулювання — вирівнювати такі циклічні тенденції, гальмуючи надлишкову інвестиційну активність у періоди підне­сення та штучно стимулюючи інвестиції перед спадами виробництва. Загальну схему важелів державного регулювання умов інвес­тиційної діяльності.

3. Поняття та види інвестиційного договору.

Згідно з ч. 1 ст. 9 Закону України «Про інвес­тиційну діяльність» основним правовим докумен­том, що регулює взаємовідносини між суб'єктами інвестиційної діяльності, є договір (угода), який ми будемо іменувати інвестиційним договором. Інвес­тиційний договір є правовою формою взаємовідно­син між інвестором та іншими учасниками інвес­тиційної діяльності.

Термін «інвестиційний договір» використо­вується у двох значеннях: широкому і вузькому. В першому (широкому) розумінні цей термін застосо­вується щодо договорів, які укладаються між інвес­тором та іншими учасниками інвестиційної діяль­ності і спрямовані на реалізацію будь-яких видів і форм інвестицій з метою одержання прибутку або досягнення соціального ефекту.

У другому (вузькому) розумінні термін «інвес­тиційний договір» застосовується щодо угод між іно­земним інвестором і вітчизняними учасниками інвес­тиційного процесу щодо укладення та реалізації іноземних інвестицій. Саме в цьому розумінні зазна­чений термін використовується у міжнародній ко­мерційній (господарській) практиці.

Охарактеризуємо спочатку інвестиційний до­говір у широкому розумінні - інвестиційний договір є різновидом господарсько-правового договору, який має специфічний предмет і мету.

Предметом такого договору є інвестиція в будь-якій не забороненій законодавством України формі. Це мо­жуть бути передбачені законодавством форми інвес­тицій та інвестиційної діяльності (інноваційна діяль­ність, капітальні вкладення в основні фонди, корпо­ративна форма, лізинг, придбання не забороненого законами України рухомого та нерухомого майна, створення підприємств, що повністю належить ін­вестору, чи придбання останнім у власність діючого підприємства повністю, придбання майнових прав). Предметом інвестиційного договору можуть бути також дії, послуги тощо, що надаються (виконуються) учасниками інвестиційної діяльності та спрямовані на забезпечення вкладення інвестицій.

Мета інвестиційного договору— це той безпосе­редній господарсько-правовий результат, якого на­магаються досягти сторони в процесі його укладан­ня та виконання. Інвестиційний договір спрямова­ний на досягнення кінцевої мети інвестування— здійснення інвестицій та досягнення в результаті цього певного результату — одержання прибутку чи досягнення певного соціального ефекту.

Інвестиційні договориналежать переважно до консенсуальних договорів, оскільки зазвичай укла­даються у письмовій формі, тому інвестиційні договори різноманітні, що обумов­лює необхідність їхньої класифікації:

Залежно від кількості сторінінвестиційного до­говору розрізняють двосторонні та багатосторонні інвестиційні договори.

За критерієм оплатності чи безоплатностірозріз­няють оплатні та безоплатні інвестиційні договори.

1) Оплатні мають місце за умовами якщо, інвестиції здійснюються з метою отримання прибутку, однак останній може не залежати безпосредньо від резуль­татів дій контрангента (як то має місце при здійснен­ні спільної підприємницької діяльності, коли інвес­тор отримує зустрічне матеріальне задоволення не безпосередньо від свого партнера, а від здійснення інвестицій).

2) Інвестиційний договір може бути безо­платним у разі, якщо досягається певний соціальний ефект, наприклад, будівництво та облаштування при­міщень для відпочинку працівників підприємства-інвестора.

За часом виконаннярозрізняють:

1) інвестиційні договори з одноразовим виконанням - передбачають їх виконання шляхом здій­снення однієї дії протягом короткого проміжку часу;

2) інвестиційні договори з тривалим виконанням - обов'язково здійснюються протягом тривалого часу.

За економічним змістом та юридичними ознакамирозрізняють такі види інвестиційних договорів:

1) договори про передання майна у власність, повне господарське відання або оперативне управління з метою інвестиційної діяльності;

2) договори про передання майна у користування з метою здійснення інвестицій;

3) договори про передання майнових прав;

4) договори про спільну підприємницьку діяльність;

5) договори про виробничу кооперацію;

6) договори, спрямовані на придбання майна у власність або майнових прав з метою інвестиційної діяльності;

7) договори про придбання (передачу) прав на використання інтелектуальної власності з метою інвестиційної діяльності;

8) договори про придбання (передачу) цінних паперів та інших корпоративних прав;

9) договори на придбання майна у користування з метою інвестиційної діяльності1;

10) договори підряду на виконання проектно-ви-шукувальних, будівельних та пов'язаних з ними робіт;

11) договори економічної концесії: застосовуються переважно в країнах, що розвиваються або запро­ваджують ринкові економічні відносини, являють собою спеціальний дозвіл у формі привілею, який надається державою в особі уповноважених органів інвесторам, насамперед іноземним, на інвестиційну діяльність, пов'язану з економічним розвитком дер­жави, що надає такий привілей. Поділ інвестиційних договорів на види має пев­не практичне значення: договори, що належать до одного виду мають подібний правовий режим.

2. Функції інвестиційного договору

Інвестиційний договір виконує усі притаманні господарському договору функції:

• регулятивну, оскільки регулює відносини між сторонами, враховуючи специфіку відносин контрагентів — учасників інвестиційної діяльності в ме­жах закону, а якщо останній взагалі не регулює певні умови чи порядок здійснення інвестиційної діяльності, то й доповнює прогалини закону (на­приклад, щодо конкретного розміру санкцій за по­рушення умов інвестиційного договору, якщо такі санкції не передбачені законом);

• координаційну: сторони інвестиційного договору розробляють умови цього договору шляхом погод­ження між собою його положень;

• інструменту планування (насамперед внутрішньо-фірмового):за допомогою (на підставі) цих дого­ворів інвестор та інші учасники інвестиційної діяль­ності планують свою діяльність на певний проміжок часу (час підготовки та виконання до­говірних зобов'язань);

• контрольну:за допомогою інвестиційного дого­вору здійснюється контроль за ефективністю діяль­ності його учасників;

• охоронну:сама наявність договору в передбаченій законом формі, зафіксовані в ньому права і обов'язки сторін, а також санкції за невиконання (неналежне виконання) останніх дозволяютьздійснити в судовому порядку захист прав та законних інтересів сторін у разі порушення котроюсь з них своїх договірних зобов'язань.

Для інвестиційного договору притаманна також і специфічна функція — опосередкування відносин, що складаються між інвесторами та іншими учасниками інвестиційної діяльності і спрямовані на здійснення інвестицій.

3. Зміст та форми інвестиційного договору - зміст інвестиційного договору — це сукупність його умов.

Розрізняють: істотні умови (такі, без яких договір вважається неукладеним, а також умо­ви, на включення яких до інвестиційного договору наполягає хоча б одна зі сторін); звичайні (відсут­ність яких не впливає на юридичну силу договору; вони мають диспозитивний характер і включають­ся до договору за згодою (бажанням) сторін); ви­падкові (умови, які не є характерними для інвести­ційного договору).

До істотних умов інвестиційного договору відно­сяться:

1) предмет — інвестиції в будь-якій не заборо­неній законодавством України формі;

2) кількісні та якісні характеристики предмету інвестицій (кількість та характеристика устаткуван­ня, іншого майна, що передається, види та кон­кретні Обсяги робіт тощо);

3) властива інвестиційним договорам спеціальна умова — форма та об'єкт інвестування;

4) ціна договору, тобто вартість інвестицій в на­ціональній чи вільноконвертованій валюті, якщо здійснюються іноземні інвестиції, а також вартість одиниці виміру конкретного майна, прав, робіт, по­слуг, що передаються, виконуються;

5) строки інвестиційного договору, якщо останній зазвичай має тривалий характер (про внесення час­ток до статутного фонду господарського товариства, повної сплати акцій, здійснення виробничої коопе­рації тощо), а в ряді випадків — також конкретні строки виконання певних етапів робіт.

Чинним законодавством можуть передбачатися інші істотні умови для деяких категорій інвести­ційних договорів.

До звичайних умов інвестиційного договору мож­на віднести: умови про форми платежу; визначення порядку виконання та прийняття виконання; від­повідальність сторін за порушення договірних зо­бов'язань; порядок розгляду спорів, що виникають між сторонами в процесі виконання договору; об­ставини, що звільняють сторони від відповідаль­ності; страхування інівестиційних ризиків і обов'яз­ки сторін щодо цього; способи забезпечення сторо­нами виконання договірних зобов'язань.

До випадкових умов можна віднести, наприклад, надання інвестором виконавцям робіт виробничих та житлових приміщень, забезпечення працівників виконавця харчуванням тощо.

Інвестиційний договір укладається, як правило, в письмовій формі, як і інші різновиди господарських договорів (п. 1 ст. 44 ЦКУ). Усна форма застосовується щодо угод, які викону­ються під час їх укладання (ст. 43 ЦКУ), але з обов'язковим отриманням ор­ганізацією чи індивідуальним підприємцем письмо­вого документа, що стверджує одержання грошей та підстави цього, а також в деяких інших випадках. Необхідність укладання між суб'єктами підприєм­ницької діяльності договорів, в т. ч. інвестиційних, у письмовій формі випливає також і з Указу Прези­дента України «Про гербовий збір» від 06.11.1998, оскільки передбачається обов'язкове марку­вання таких договорів марками гербового збору.

Розрізняють декілька модифікацій письмової фор­ми, що застосовуються при укладанні інвестиційних договорів:

• повна письмова форма— включає комплект не­обхідних для укладання договору документів (підписаний сторонами текст договору, протокол розбіжностей (якщо він мав місце), протокол узго­дження розбіжностей (якщо розбіжності узгоджува­лися і між сторонами було досягнуто компроміс щодо спірних умов договору), судове рішення (як­що спір передавався на розгляд судовим органам);

• скорочена письмова форма— має вигляд ком­плекту листів, телеграм, факсограм та інших доку­ментів, якими сторони обмінювалися в процесі встановлення договірного зв'язку, якщо зміст цих документів свідчить про наміри сторін встановити договірних зв'язок та істотні умови договору;

• договір приєднання — умови договору є зазда­легідь визначеними та не підлягають корегуванню (наприклад, придбання акцій новостворюваного або діючого акціонерного товариства шляхом підписки);

• нотаріальна форма— застосовується у разі придбання нерухомого майна (житлових будинків, квартир поза біржею), а також продажу в процесі приватизації цілісних майнових комплексів підприємств (їхніх структурних підрозділів), застави нерухомого майна тощо.

4. Порядок укладання інвестиційного договору.

Єдиного порядку укладання інвестиційного до­говору не існує. Якщо за адміністративно-командної економіки інвестиційні договори укладалися, як правило, на планових засадах у традиційному по­рядку, то в зв'язку з запровадженням в економіку України елементів ринкової системи господарюван­ня, широкого застосування набули нові форми:

• шляхом торгів (тендерів) на реалізацію майна, робіт, послуг— договір укладається з покупцем, який запропонував найвищу ціну за майно, що про­дається, чи роботи, послуги, що пропонуються;

• шляхом торгів (тендерів) на придбання майна, визначення виконавця робіт або послуг— договір ук­ладається з тим продавцем або виконавцем, що за­пропонував найнижчу ціну за майно, що необхідно придбати, чи за виконання необхідних для інвестора (замовника) робіт;

• шляхом конкурсу— договір укладається з вико­навцем, який запропонував найкращий (найефек­тивніший) спосіб виконання;

• шляхом переговорів— укладанню основного до­говору передує підписання між сторонами протоко­лу про наміри чи передконтрактної угоди, в якій фіксуються наміри і обов'язок сторін в майбутньо­му укласти основний договір із заздалегідь визначе­ними параметрами.

Зберігся також і традиційний спосібукладання інвестиційного договору як різновиду господарсь­кого, порядок якого регулюється Господарським про­цесуальним кодексом України, тобто шляхом надсилання зацікавленою стороною проекту договору майбутньому контрагенту з усіма прита­манними цьому способу етапами (1 етап — розроб­ка проекту договору та його надсилання майбут­ньому — потенційному контрагенту; 2 етап — роз­гляд одержаного проекту договору та його підпи­сання, а якщо у майбутнього контрагента виникли розбіжності з проектом договору — то складання протоколу розбіжностей та відправлення разом з підписаним договором автору проекту протягом 20 днів з моменту отримання проекту договору; 3 — розгляд і узгодження розбіжностей, якщо останні мали місце, та передача переддоговірного спору на розгляд арбітражного суду протягом 20 днів з моменту отримання підписаного договору з протоко­лом розбіжностей (якщо узгодження розбіжностей не відбулося); 4 етап — судове рішення, якщо розбіжності не були врегульовані і одна зі сторін передала спір на розгляд арбітражного суду).

 

4. основні завдання у сфері залучення іноземного капіталу в економіку україни. Проблеми залучення іноземних інвестицій в Україну

Економічні реалії в Україні, передусім жорстка фінансова по­літика і неплатежі до бюджету, спричинили гострий дефіцит бю­джетного каналу інвестування державних і змішаних підпри­ємств. Чимало галузей промисловості потребують відновлення зношених основних засобів, рівень розвитку інфраструктури іс­тотно відстає від потреб країни.

Певна частина реального припливу інвестицій покривається коштом амортизації основних засобів. Однак, на відміну від ми­нулих років, на більшості підприємств значно складніше відсте-жувати реальні видатки, накопичені у вигляді амортизаційних відрахувань.

Інший канал внутрішніх інвестицій— національна фондова біржа, тобто обіг акцій підприємств, — не може бути істотно ви­користаний через недостатню платоспроможність корпоративних інвесторів таШізький попит з боку населення. У світовій практи­ці великі міжнародні проекти з участю державних коштів здійс­нюються значно рідше, ніж купівля ліквідних акцій на фондово­му ринку. Ця форма інвестування добре відома, права акціонерів захищені в більшості країн не тільки законом, а й повсякденною юридичною практикою, і тому значну частину всіх фінансових ресурсів капіталовкладення становлять портфельні інвестиції, тобто вкладення в ліквідні цінні папери, щоб одержати дохід у вигляді дивідендів.

Статистика свідчить, що частка портфельних інвестицій в різ­ні роки складає 45—70 відсотків усіх приватних інвестицій роз­винених країн. У закордонних інвестиціях частка портфельних вкладень коливається в різні роки від 30—40 до 60—65 відсотків усіх приватних інвестицій.

За таких умов зростає зросте значення іноземних інвестицій в українську економіку. Приплив капіталу з-за кордону міг би зна­чно ослабити «інвестиційний голод», якби його масштаби можна було порівняти з іноземними інвестиціями в інші країни Центра­льної Європи, які стали на шлях економічних реформ майже од­ночасно з Україною. Однак і це джерело фінансування економіч­ного розвитку є недостатнім. Приплив іноземних інвестицій —єдина можливість для України полегшити ситуацію, яку можна назвати інвестиційною кризою. Існує принциповий погляд, що іноземні інвестиції вигідні не тільки інвестору, а й економіці країни, яка приймає капітал.

Використання іноземних капіталовкладень дає можливість: оживити економіку; одержати доступ до передових технологій і методів керу­вання; протидіяти збільшенню зовнішнього боргу держави, нада­ючи кошти для його погашення; стимулювати розвиток власних продуктивних сил суспіль­ства; сприяти ефективному виробництву і розвитку економіки, її інтеграції у світову економічну систему внаслідок виробничої та науково-технічної кооперації.

До непрямих переваг іноземних інвестицій належать: залучення нових технологій, устаткування і «ноу-хау»; можливість підготувати кадри фахівців, керівників і під­приємців, які володіють сучасними технологіями керування й ор­ганізації виробництва; активізація експортного потенціалу країни-донора; розвиток регіональних ресурсів регіонів.

Ця ж ідеологія є основою більшості законодавчих і норматив­них актів, які належать до регулювання іноземних інвестицій в Україну. Згідно з нормативними актами, залучення іноземних ін­вестицій в українську економіку сприятиме розв'язанню таких проблем соціально-економічного розвитку: освоєння незатребуваного науково-технічного потенціалу України, особливо на конверсійних підприємствах військово-промислового комплексу; просування українських товарів і технологій на зовнішній ринок; сприяння в розширенні й диверсифікованості експортного потенціалу та розвитку імпортозаміщувальних виробництв в окремих галузях; створення нових робочих місць і освоєння передових форм організації виробництв; освоєння досвіду цивілізованих відносин у сфері підпри­ємництва; сприяння розвитку виробничої інфраструктури.

Розглядаючи процес залучення капіталу з-за кордону, слід врахувати, що капітал іноземних інвесторів спрямовується в ті країни, де існує сприятливий інвестиційний клімат. Це поняття містить у собі чимало параметрів: податкове законодавство країни-донора; можливості ефективного вкладення капіталу, ступінь роз­витку загальної (транспорт, зв'язок тощо) і спеціальної (фондо­вий ринок, наявність у країні-донорі представників авторитетних для інвестора консалтингових і аудиторських фірм) інфраструк­тури; рівень кваліфікації трудових ресурсів і керівного персоналу; запаси корисних копалин; ставлення іноземних капіталовкладень місцевої влади і громадськості.

Одним із інтегральних показників інвестиційного клімату є відомості про вивезення капіталів з України на Захід. Справді, було б дивно очікувати припливу іноземних інвестицій тоді, коли й досі за кордон вивозять, порушуючи українське законодавство, капітал. Це розглядається світовою спільнотою як свідчення ни­зької привабливості ринку для українських інвесторів. Ці інвес­тиції (переважно в об'єкти нерухомості й акції великих компа­ній) означають економічне зростання, виплату податків, ство­рення нових робочих місць, підвищення добробуту населення.

Надмірно ліберальний підхід до переведення капіталів за кор­дон в Україні скоріше виняток, аніж правило для країн з еконо­мікою, що реформується. Для прикладу можна нагадати, що країни, які проводили економічні реформи, законодавчо заборо­няли вивезення капіталу за кордон і жорстко стежили за дотри­манням такої заборони. Приміром, законодавство Японії, яка про­водила свої економічні реформи в 1950-х роках, до кінця 1965 року забороняло вивозити з країни понад 100 тис. дол. США (у 1965—1968 — 500 тис. дол. США, 1969—1972 — 1 млн. дол. США), на дрібніші суми (відповідно понад 50, 100 і 500 тис. дол.) треба бу­ло щоразу одержувати особливий дозвіл міністерства фінансів країни.

Обмеження на експорт власного капіталу з Японії або зовсім не поширювалися на вивезення прибутку, отриманого від інозе­мних інвестицій, або істотно полегшували вивезення такого при­бутку порівняно з експортом капіталу. Схожі обмеження засто­совувалися в період економічних реформ у Бразилії, Чилі, Мексиці. Вони й досі діють в Індії, Польщі, Чехії, Угорщині, Ки­таї. Такі заходи сприяють розвитку економіки, попри серйозні проблеми дефіциту інвестицій, до того ж створюють додаткові мотиви залучення іноземного капіталу.

Отже, перше завдання у сфері залучення іноземного капіталу в економіку України полягає у тому, щоб припинити відтік українських капіталів за кордон і — в ідеалі — повернути їх. Од­нак якщо першу частину завдання вирішити відносно легко, змі­нивши законодавство, що регулює відтік капіталів, розробивши ефективні заходи контролю й жорстких санкцій стосовно поруш­ників, то для розв'язання другої його частини потрібно цілеспря­мовано створювати умови вигідного розміщення капіталів усере­дині країни і для послідовно проводити політику «амністії» для капіталів, що повернулись у країну.

Другий важливий аспект створення сприятливого інвестицій­ного клімату полягає в стабільній податковій системі, що перед­бачає невисокий рівень обкладання прибутків і побудована на тих же логічних засадах, що й системи оподаткування в розвине­них капіталістичних країнах. Відсутність раціонально побудова­ної податкової системи в Україні є причиною сучасного стану економіки країни. Ситуація може поліпшитися тільки тоді, коли буде прийнято Податковий кодекс України. Найбільший вплив на непривабливість України для західних інвесторів має не лише високий рівень податків, а й повне свавілля у їх введенні та ска­суванні, незаконна податкова ініціатива місцевої влади, яка на­магається в такий спосіб вирішити свої проблеми.

Позитивними характеристиками інвестиційного клімату є єм­ний товарний ринок і можливості виходу на ринки інших країн СНД, більш-менш кваліфікована й дешева робоча сила, значний науково-технічний потенціал, транспортна й енергетична системи.

Негативні характеристики інвестиційного клімату в Україні такі:

1) Недосконалість правового поля.Цей чинник зазвичай на­зивають першим, оскільки перешкоди, з якими передовсім стика­ється інвестор, мають адміністративно-правовий характер. Йдеть­ся про нестабільність, суперечливість, заплутаність регулятор­ного поля, численні підзаконні акти, бюрократизм та корупцію, криміналізацію економіки, неврегульованість системи захисту прав власності, слабкість судової системи.

2) Політична нестабільність.Часта зміна урядів, обіцянки різко змінити політичний курс та умови ведення бізнесу аж до націоналізації майна інвесторів, які виголошують різні політичні сили, політичні скандали, і особливо в передвиборчий період, не сприяють іноземним інвестиціям.

3) Непередбачуваність і непрозорість державної політики.Цей чинник суттєво ускладнює довгострокове планування діяль-ностіті компанії. Інвестори скаржаться, зокрема, на раптовість ух­валення деяких рішень, прийняття актів, які набувають чинності або негайно, або мають зворотну дію. А інформація про перспек­тиви динаміки економічної політики держави надається дуже обмежено.

4) Неврегульованість законодавчого забезпечення процесу інвестування.Йдеться про часті зміни умов залучення інозем­них інвестицій.

5) Надмірна фіскальна активність держави.Потужним ва­желем стримування іноземних інвестицій в Україну є вкрай нері­вномірний розподіл податкового тиску, який є надмірним для суб'єктів, що працюють легально. І це попри існування в країні величезного «тіньового» сектора економіки. Незважаючи на те, що переважна більшість іноземних інвесторів намагається вести цілком прозорий та легальний бізнес, «тінізація» економіки сут­тєво ускладнює їхню співпрацю з українськими підприємствами, які не завжди ризикують вести прозорі й легальні операції. Вели­ка частка вилучення прибутку, нестабільність податкових ставок та правил нарахування перешкоджають ефективному веденню бі­знесу в Україні.

6) Вузькість та неструктурованість внутрішнього ринку.Низький рівень-доходів підприємств та населення призводить до недостатнього рівня внутрішнього попиту та, що не менш важ­ливо, унеможливлює кваліфіковану поведінку покупців, які зму­шені здебільшого вибирати якнайдешевшу продукцію. Це спону­кає українські підприємства вести нечесну конкуренцію, призводить до неадекватних моделей конкуренції іноземних компаній, які давно перейшли від цінової до переважно продукто­вої конкуренції.

7) Обтяжлива митна політика.Інвестори звертають увагу на перешкоди для ввезення необхідного устаткування, сировини та комплектуючих і вивезення продукції. У цьому контексті слід за­значити, що послаблення митних бар'єрів для підприємств з ПП все ж потребує державного регулювання.

8) Недосконалість галузей інфраструктури.Незважаючи на порівняно високий рівень розвитку, мережа автомобільних доріг та залізниць, системи енерго- та водопостачання, зв'язку тощо потребують суттєвого вдосконалення. На поліпшення інфрастру-ктурних умов спрямована, зокрема, низка проектів Світового ба­нку в Україні.

9) Нерозвиненість інституційної інфраструктури ринку.Світова практика сучасного бізнесу пов'язана з постійною спів-працею з різними аудиторськими, консалтинговими та іншими фірмами. Те, що фірми не мають середовища, гідного, з позицій іноземного інвестора, довіри, суттєво погіршує його враження від підприємницького клімату в Україні. А тому вважають за краще мати справу з іноземними фінансовими установами та ба­нками. Це спонукає їх здійснювати іноземні інвестиції у банків­ську сферу та відкривати філії іноземних банків. Проте в страте­гічному контексті таке відокремлення фінансових потоків українського та іноземного капіталів ослаблює фінансову систе­му країни. Інвестори також звертають увагу на нерозвиненість державних інституцій, які мають здійснювати супровід інозем­них інвесторів.

10) «Клановість» економіки, нераціональність економіч­ної поведінки.Іноземні інвестори відзначають потребу мати «неформальні» стосунки з представниками державних органів.

11) Низька якість життя.Йдеться про можливості надати житло, побутові, транспортні послуги, гарантувати особисту без­пеку іноземців на території України. Якщо в Києві та інших обласних центрах є щодо цього суттєві позитивні зміни, то на решті території України ситуація незадовільна.

Більшість перешкод, зрозуміло, стосується макроекономічних чинників інвестиційного клімату, які не можна усунути винятко­во заходами з удосконалення системи державного управління. Вагомою системною перешкодою для інвестування та ведення бізнесу на території України є високий рівень питомих витрат виробництва, за яким Україна сьогодні неконкурентоспроможна порівняно з іншими країнами Центральної та Східної Європи. Поряд із суб'єктивними, тут діють і об'єктивні чинники: незадо­вільний технічний рівень транспортної інфраструктури, висока вартість будівництва та кредитних ресурсів, а також висока ціна енергоресурсів та нестабільність енергопостачання. Це гальмує розвиток суміжних виробництв, що обмежує кумулятивний ефект іноземної інвестиції.

Перелічені чинники роблять вигіднішим імпорт в Україну по­рівняно з вкладанням капіталу в організацію внутрішнього виро­бництва. Саме це й пояснює домінування чинника щодо оволо­діння ринками перед мотивами інвестування в українську економіку. На сучасному етапі в умовах України будь-яке змен­шення тарифних і нетарифних бар'єрів на шляху імпорту, на чо­му постійно наполягають іноземні радники і представники МВФ, об'єктивно сприяє зменшенню притоку іноземних інвестицій. Певну цінність для іноземних інвесторів, насамперед російських, матиме лише енерготранспортна інфраструктура— транзитні нафто- і газопроводи.

Втім, основною метою будь-якого інвестора є отримання пев­ної віддачі від вкладання капітальних ресурсів, а головною хара­ктеристикою інвестиційного клімату є саме спроможність еконо-міко-правового поля забезпечити цю віддачу. У цьому сенсі поняття інвестиційного клімату збігається з поняттям підприєм­ницького клімату. Проте ці два поняття в жодному разі не тото­жні. Адже цілком можливою є ситуація, за якої економіко-правові умови несприятливі для отримання високого прибутку, проте інвестор розглядає інвестиції як такі, що можуть мати зна­чну віддачу у стратегічній перспективі завдяки оволодінню рин­ками збуту, ресурсами, вигідним геостратегічним положенням. І навпаки, умови можуть сприяти швидкому збагаченню внаслідок спекулятивної або й напівзаконної діяльності, користування пільговими умовами, наданими інвестору, проте останній не роз­глядатиме свої вкладення як довгострокові і прагнутиме до як­найшвидшої репатріації максимальної частки прибутку. Отже, одним із базових орієнтирів державної економічної стратегії має бути максимальне зближення параметрів підприємницького та інвестиційного клімату.

Дія цих чинників дає підстави більшості аналітикам ставитися до українського інвестиційного ринку як до мало привабливого. Вихід з цієї ситуації вбачаємо у тому, щоб скорегувати держа­вну програму залучення іноземних інвестицій щодо питання про сертифікацію інвестиційних проектів. Державним органам, ком­петентним у цьому питанні, варто розгорнути підготовку фахів­ців зі складання й аналізу бізнес-планів, проводити сертифікації й конкурси бізнес-планів інвестиційних проектів, переможцями яких визнавати проекти, реалізація яких одночасно максимально задовольняє пріоритети економічного розвитку країни і здатна дати максимально можливий прибуток іноземному інвестору. Такі проекти за підсумками конкурсів мають потрапляти у спеціальні^ «пільговий портфель проектів», що збирається для цільового залучення коштів іноземних інвесторів за допомогою агресивної тактики. Зарубіжний досвід свідчить, що навіть такі країни, як США, використовують саме таку тактику. Вона, на­приклад, передбачає формування спеціальних делегацій, що ви­їжджають у країни — потенційні донори на цільові конференції за участю передбачуваних корпоративних інвесторів. На цих конференціях представники ділових кіл і органів влади країни, яка приймає капітал, пропонують майбутнім інвесторам докладні проекти спільних інвестицій, обговорюють деталі інвестиційного клімату країни. Можливості інвестиційних проектів обговорю­ються як у спеціалізованій, так і в загальній пресі та по телеба­ченню. У рамках цієї тактики ведеться широка рекламна кампа­нія, значною мірою за рахунок держбюджету.

З різних причин Україна перебуває сьогодні осторонь процесів інтеграції та інтернаціоналізації у світовій економіці. Це стримує її розвиток як суб'єкта світового господарського механізму. Нам необхідно переглянути теоретичні основи і практику фу­нкціонування економіки і на цій підставі шукати шляхів приєд­нання до світового співтовариства не в якості сировинного при­датка і ринку третьосортних товарів, а як повноправного учас­ника, на якого слід зважати як у політичних, так і в економічних перипетіях сучасного життя.

Україна переживає важкі часи. Основними диспропорціями в економіці держави є дефіцит бюджету, порушення платіжного та торговельного балансів, істотне перевищення імпорту над експо­ртом, що в сукупності визначає фінансові можливості держави, якій необхідно розв'язувати багато складних питань і виконувати національні та регіональні програми, що потребують високих ін­телектуальних та матеріальних видатків.

При сучасному рівні інтеграції світової господарської діяль­ності інвестиційна активність та економічне зростання у багатьох країнах, причому не тільки тих, що розвиваються, а й високороз-винених, підтримується та посилюється завдяки участі іноземно­го інвестиційного капіталу.

В Україні й досі основною формою участі іноземного капіталу в економіці є створення спільних підприємств. їх поки що небагато і обсяги реалізації товарів та послуг, вироблених ними, на внутрішньому та зовнішньому ринках незначна, а тому суттєво впливати на економіку нашої держави вони не можуть. Хоча вже існують і досить переконливі приклади їх ефективної та прибут­кової діяльності. Загалом же іноземний капітал в Україні робить поки що дуже обережні кроки. А він особливо необхідний у тих сферах економіки України, активізація яких допоможе вивести її з кризового стану, зняти соціальне напруження у суспільстві.

Потенційно Україна може бути однією з провідних країн для прямих та портфельних іноземних інвестицій. Цьому сприяє її величезний внутрішній ринок, порівняно кваліфікована й вод­ночас дешева робоча сила, значний науково-технічний потенці­ал, великі природні ресурси, інфраструктура, хоч і не надто розвинена.

Україна зацікавлена у притоки прямих інвестицій, оскільки вони не збільшують зовнішнього боргу (навпаки, сприяють оде­ржанню коштів для його погашення), забезпечують ефективну інтеграцію національної економіки у світову завдяки виробничій та науково-технічній кооперації, а водночас є джерелом капіта­ловкладень, залучають українських підприємців до передового господарського досвіду.

Утім, незважаючи на запрошення керівництва держави і при­вабливість українського ринку, іноземні інвестори з неохотою вкладають свої капітали в наші підприємства. їхнє небажання пояснюється низкою проблем, а саме: нестабільністю економічної та політичної ситуації; недосконалим і суперечливим законодавством; нечіткістю визначення прав власності; відсутністю реальних пільг і привілеїв для іноземного капі­талу; непередбачуваністю змін у податковій системі.

Тому перед нашою державою постає складне і досить деліка­тне завдання: залучити в країну іноземний капітал, не позбавляючи його власних стимулів і направляючи його заходами еконо­мічного регулювання на досягнення суспільних цілей. Залучаючи іноземний капітал, не можна допускати дискримінації національ­них інвесторів. Не варто надавати підприємствам з іноземними інвестиціями податкові пільги, яких не мають українські підпри­ємства, зайняті у тій же сфері діяльності. Необхідно створити сприятливий інвестиційний клімат не тільки для іноземних інвесторів, а й для своїх. І мова не про те, щоб знайти для них кошти на здійснення інвестицій. Українсь­кому приватному капіталу також потрібні гарантії від примусо­вих вилучень і свавілля влади, система страхування від некомер-ційних ризиків, а також стабільні умови роботи для здійснення довгострокових капіталовкладень. В Україні інвестиціям у туристичну індустрію приділять мало уваги, не проводяться належні дослідження та поглиблений аналіз ефективності інвестиційних процесів турис­тичної індустрії.

Аналізуючи інвестиційний проект, передусім слід звернути увагу на прийнятність та гнучкість виробництва, суміщення і розвиток життєвих циклів продукту і товару (послуги). Вирізняють такі основні показники ефективності інвестицій­ного проекту: комерційна (фінансова) ефективність, що враховує фінан­сові наслідки реалізації проекту для його учасників; бюджетна ефективність, що відображає фінансові наслідки проекту для державного, регіонального та місцевого бюджетів; народногосподарська ефективність, що враховує затрати і результати, які виходять за межі прямих фінансових інтересів учасників інвестиційного проекту у вартісному вираженні.

Найкращим слід вважати оцінку інвестиційного проекту за кіль­кома методами. У цьому випадку перевагу надають проекту, зна­чущість результатів якого підтверджена більшою кількістю ви­користовуваних методів (NPV — чистий дисконтний дохід, РІ — індекс доходності, IRR— внутрішня норма доходності, термін окупності). Управління проектами здійснюється на основі життєвого цик­лу продукту, враховуючи фазу, в якій він перебуває. Туризм, як одна із перспективних галузей економіки багатьох країн світу, розвивається і йде крок у крок з науково-технічним прогресом. Для кращої організації турів чи інших видів діяльнос­ті туристичні фірми намагаються впроваджувати в своїй роботі різноманітні новинки для поліпшення обслуговування, комфорту та швидкості доставки туристів і т. ін. Сьогодні не кожна турис­тична фірма дозволить собі таку розкіш, а тому намагається залучити кошти зарубіжних і українських інвесторів, розробляючи різноманітні інвестиційні проекти та програми.

Реалізація інвестиційних програм може бути як на стадії ство­рення фірми, так і після її кількарічної діяльності. За видами інвестиційні проекти можна умовно поділити на декілька груп:

- розроблення і впровадження продукту інтелектуальної вла­сності;

- розроблення і впровадження технічних засобів та елементів «ноу-хау»;

- реконструкція і будівництво;

- підготовка кадрів та ін.

У диверсифікації діяльності туристичної фірми предметом ін­вестиції можуть бути будь-які інші проекти, не пов'язані безпо­середньо з туризмом: розроблення і впровадження малих виробництв; організація нетрадиційних форм туризму та ін. Інвестиційні проекти, пов'язані з розробленням і впроваджен­ням інтелектуального продукту, реалізуються здебільшого на по­чатковому етапі функціонування фірми, а більш капіталоміст­кі — з накопиченням фінансових ресурсів. Державна підтримка туризму в Україні не передбачає цільо­вих бюджетних інвестицій в його розвиток. Поширеною формою інвестицій є підтримання його на місцевому або регіональному рівнях коштом місцевих бюджетів або спеціального податку. Низку інтелектуальних інвестиційних програм фінансують рі­зні зарубіжні фонди і банки: Європейський банк реконструкції і розвитку, фонд підтримки малого і середнього підприємництва, деякі благодійні фонди. У межах цих інвестицій проводяться під­готовка та підвищення кваліфікації кадрів, спеціалізовані конфе­ренції, симпозіуми, семінари та ін. Однак цільове фінансування капіталомістких проектів за рахунок цих джерел практично не здійснюється. Потенційні джерела фінансування можна поділити на чотири групи: власні засоби; позичкові засоби; цільове бюджетне фінансування; інші джерела (зарубіжні фонди, благодійні кошти та ін.). Структура джерел фінансування

 

Уряд України передбачив цільове інвестування різних про­грам у рамках підтримання малого підприємництва. Однак одержати такі пільги непросто. Для цього слід підготувати бізнес-план та отримати відповідні висновки експертів. Потім ці матері­али подають на конкурс інвестиційних проектів з пільговим кре­дитуванням.

Аналогічні дії слід виконати, щоб взяти участь у зарубіжних інвестиційних конкурсах.

Найбільш надійним джерелом фінансування є власні кошти. Утім, як показує досвід, капіталомісткі проекти реалізуються пе­реважно на базі позичкових коштів.

Найкращим капіталом для інвестицій є безвідсотковий кредит. Ця форма фінансування може бути реалізована тільки за рахунок позичкових коштів, що належать засновникам.

Однією з форм залучення інвестора є передача йому частки у статутному фонді (товариство з обмеженою відповідальністю) або пакета акцій туристичного підприємства (акціонерне товари­ство), що відповідає розміру його інвестиційного вкладу.

Залучення інвестора може бути реалізовано і на інших умо­вах, задекларованих в інвестиційному договорі:

- частки власності після реалізації проекту;

- відсотка від майбутнього прибутку;

- квоти місць (при будівництві об'єктів розміщення туристів);

- пільгове надання туристичних послуг та ін.

Особливо жорсткими умовами фінансування інвестиційного проекту є банківські кредити, у тому чилсі кредит під заставу майна, обладнання тощо. Часто, наприклад, купуючи обладнан­ня, слід використовувати форму лізингу.

Уряду України варто розглянути також можливість надання підприємствам податкових інвестиційних кредитів у вигляді від­термінування за сплатою податків, обов'язкових платежів і зборів.

Використання інвестицій для технологічних нововведень сут­тєво вплинуло на ефективність туристичного бізнесу. Туризм ви­явився одним із секторів економіки, де сучасні комп'ютерні тех­нології почали приносити значний прибутку. Це системи броню­вання і резервування місць у готелях, авіаквитків, квитків на інші транспортні засоби, круїзи тощо. Сьогодні такі системи, як «Amadeus», «Gabriel», «Sabre» та інші, мають свої представницт­ва в Інтернеті. Вони дають можливість бронювати місця в готе­лях всього світу, отримувати свіжу інформацію про умови бро­нювання, ціни, знижки, не виходячи з офісу. Колись на це витрачали значно більше часу і коштів.

Одним із прикладів є система «ABC Travel Centre», яка дозво­ляє бронювати місця в готелях всього світу, володіє інформацією про авіакомпанії, віртуальні агентства з продажу квитків, графіки поїздів і схеми метро, а також оренду машин, круїзи і багато ін­шого. Досить часто в подібних системах можна купити путівку або авіаквиток на 10—15 відсотків дешевше.

Реалізація інвестиційного проекту в Україні пов'язана зі знач­ним ризиком. Для отримання будь-якого (тим більше пільгового) кредиту, залучення інвестора, а також власної впевненості у пра­вильності вибраної стратегії необхідно зробити розрахунки ко­мерційного виконання проекту або його техніко-економічного обґрунтування.

Оцінка ефективності інвестиційного проекту — це математи­чна задача пошуку оптимального розв'язання в умовах більшої кількості невизначеностей, до яких належать:

- політична, соціальна і економічна нестабільність;

- високий рівень інфляції;

- недостатній правовий захист інтересів інвестора та його капіталу;

- непередбачувані зміни нормативно-правової бази та ін.

За цих умовах реалізувати інвестиційний проект слід у міні­мальний термін окупності, який би мінімізував ризик інвестора. Перш ніж приступити до оцінювання комерційної вартості ін­вестиційного проекту, треба дослідити динаміку поведінки основ­них чинників невизначеності на вибраному часовому відрізку.

Це важливо для прогнозування ситуації з урахуванням перелічених чинників. Як наслідок, методом оцінки чутливості чинників ви­значається одна конкретна залежність при різних варіаціях решти змінних, у даному випадку— зміні інфляції в часі. Цим можна досягнути поступового виходу зі стадії невизначеності для завдань конкретних вихідних даних і умов іі вестиційної задачі.

Основні вихідні дані:

- фінансові витрати в часі (графік кредитування проекту);

- розміри відсотків за кредитом і графік погашення кредиту;

- прогноз інфляції на весь період реалізації проекту;

- вибір стабільної розрахункової грошової одиниці;

- визначення терміна «життя проекту»;

- визначення величини обігових коштів на запровадження проекту;

- потенційно можливі доходи від реалізації проекту;

- сумарні витрати;

- податки, обов'язкові платежі та збори;

- величина резерву фінансових коштів на непередбачувані витрати та ін.

Очікуваний результат: забезпечити максимальний прибуток при мінімальному терміні окупності проекту.

Якщо є вихідні дані, задачу розв'язуємо класичним мето­дом — прогнозуванням надходжень і видатків грошових коштів у часі. Для цього обраний термін реалізації проекту розбивають на етапи (місяці, квартали, роки).

Щоб оцінити визначеність розрахункових величин у часі, вар­то вибрати стабільну розрахункову одиницю (долар, євро). Такий вибір не означає відходу від прогнозування інфляції, тим більше, так званої, внутрішньої інфляції найбільш стабільної грошової одиниці.

Якщо обраний часовий період розрахунку тривалий (понад рік), то можна вносити корективи за рахунок переоцінки основ­них засобів. Оцінювання комерційної вартості інвестиційного проекту на вимогу інвестора або кредитора проводять комплексно:

- за ліквідністю (фінансовою вартістю);

- за ефективністю інвестування.

Термін погашення кредиту варто вибирати так, щоб розраху­ватися з кредиторами тільки за рахунок власного майбутнього прибутку, не використовуючи нових позик. В іншому випадку зростання внутрішньої заборгованості збільшує інвестиційний ризик. Слід зазначити, що такий ризик може додатково обумов­люватися:

- вищими (порівняно з прогнозованими) темпами інфляції;

- збільшенням періоду обертання обігових коштів;

- нижчою, ніж прогнозувалося, рентабельністю туристично­го продукту або інших послуг;

- збільшенням тривалості інвестиційної фази проекту (буді­вництва, монтажу обладнання, введення в експлуатацію тощо).

Багатоваріантні розрахунки в стабільній грошовій одиниці слід прив'язати до національної валюти в гривнях за цей же ча­совий період розрахунку, тобто реалізувати «двовалютний» роз­рахунок. Потрібно також зробити певний запас фінансування (на рівні 5—10 %) для непередбачуваних ситуацій.

Розрахунки представити незалежним експертам. Це збільшить об'єктивність оцінювання і довіру до проекту.

5 - 6. Правове становище іноземного інвестора. Підприємства з іноземними інвестиціями.

Іноземними інвесторами визнаються суб'єкти — нерезиденти, які проводять інвестиційну діяльність на території України, а саме:

· юридичні особи, створені відповідно до законодавства іншої, ніж Україна, держави;

· фізичні особи — іноземні громадяни, які не мають постійного місця проживання в Україні та не обмежені у дієздатності;

· іноземні держави, міжнародні урядові та неурядові організації;

· інші іноземні суб'єкти інвестиційної діяльності, які визнаються такими відповідно до законодавства України.

Іноземні інвестори стають учасниками інвестиційних правовідносин лише за умови здійснення ними на території України інвестиційної діяльності (ст. 1 Закону України «Про режим іноземного інвестування»).

Отже, за українським законодавством особа визнається іноземним інвестором за наявності таких умов:

1) для фізичної особи — іноземця — постійного місця проживання, а для інших суб'єктів — постійного місця знаходження за межами України;

2) здійснення зазначеними особами господарської діяльності, пов'язаної з реалізацією іноземних інвестицій у передбачених законодавством формах.

Для іноземних інвесторів на території України встановлюється національний режим інвестиційної та іншої господарської діяльності, за винятками, передбаченими законодавством України та міжнародними договорами України. Так, згідно з ч. 1 ст. 2 Закону України «Про страхування» страхова діяльність в Україні може здійснюватися виключно страховиками — резидентами України.

Іноземні інвестори можуть брати участь у приватизації майна державних підприємств у порядку, визначеному приватизаційним законодавством.

Для окремих суб'єктів підприємницької діяльності, які здійснюють інвестиційні проекти із залученням іноземних інвестицій, що реалізуються відповідно до державних програм розвитку пріоритетних галузей економіки, соціальної сфери та територій, може встановлюватися пільговий режим інвестиційної та іншої господарської діяльності.

Законами України можуть визначатися території, на яких діяльність іноземних інвесторів і підприємств з іноземними інвестиціями обмежується чи забороняється, виходячи з вимог забезпечення національної безпеки.

Водночас у разі, якщо є відомості про те, що інші держави, митні союзи або економічні угрупування обмежують здійснення законних прав та інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України на своїй території, в т. ч. пов'язаних із здійсненням ними інвестиційної діяльності, органи державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності (Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Міністерство зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі) відповідно до їхньої компетенції мають право застосовувати адекватні заходи у відповідь на такі дії.

До заходів, що зазначені органи можуть застосовувати у відповідь на дискримінаційні та/або недружні дії інших держав, митних союзів або економічних угрупувань, належать:

• застосування повної чи часткової заборони (повного чи часткового ембарго) на торгівлю;

• позбавлення режиму повного сприяння чи пільгового спеціального режиму;

• запровадження спеціального мита;

• запровадження режиму ліцензування та/або квотування зовнішньоекономічних операцій;

• запровадження індикативних цін щодо імпорту та/або експорту товарів;

• інші заходи, передбачені законами та міжнародними договорами.1

Серед суб'єктів іноземного інвестування особливе становище посідає підприємство з іноземними інвестиціями — одна з найрозповсюдженіших форм, в якій здійснюється таке інвестування.

Підприємство з іноземними інвестиціями — це господарська організація (зазвичай низової ланки економіки) будь-якої організаційно-правової форми створена відповідно до законодавства України, іноземна інвестиція в статутному фонді якої (за його наявності) становить не менше 10%. Така організація набуває статусу підприємства з іноземними інвестиціями з дня зарахування іноземної інвестиції на її баланс.

Іноземні інвестиції та інвестиції українських партнерів, в т. ч. внески до статутного фонду підприємства, оцінюються в іноземній конвертованій валюті та у валюті України за домовленістю сторін на основі цін міжнародних ринків або ринку України. При цьому перерахування інвестиційних сум в іноземній валюті у валюту України здійснюється за офіційним курсом валюти України, визначеним НБУ.

До установчих документів підприємства з іноземними інвестиціями ставляться спеціальні вимоги: крім відомостей, передбачених законодавством України для відповідних організаційно-правових форм підприємств, вони також мають містити відомості про державну належність засновників підприємства з іноземними інвестиціями.

Іноземна юридична особа, засновуючи чи беручи участь у заснуванні на території України суб'єкта підприємницької діяльності, повинна засвідчити свою реєстрацію у країні місцезнаходження відповідним документом, яким може бути витяг із торговельного, банківського або судового реєстру тощо (п. 5 Положення про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, затвердженого постановою КМУ від 25 травня 1998 р. № 740).

Майно, що ввозиться в Україну як внесок іноземного інвестора до статутного фонду підприємства з іноземними інвестиціями (крім товарів для реалізації чи власного споживання), звільняється від обкладення митом. Порядок пропуску такого майна на територію України визначається ст.18 ЗУ «Про режим іноземного інвестування» та постановою КМУ «Про порядок видачі, обліку і погашення векселів, виданих під час ввезення в Україну майна як внеску іноземного інвестора до статутного фонду підприємства з іноземними інвестиціями, а також за договорами (контрактами) про спільну інвестиційну діяльність, та сплати ввізного мита у разі відчуження цього майна» від 07.08.1996

Підприємство з іноземними інвестиціями є самостійним у здійсненні господарської діяльності. Воно самостійно визначає умови реалізації продукції (робіт, послуг), включаючи ціну на них, якщо інше не передбачено законодавством України. Продукція цих підприємств не підлягає ліцензуванню та квотуванню за умови її сертифікації як продукції власного виробництва у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Оподаткування підприємств з іноземними інвестиціями здійснюється у загальному для всіх суб'єктів підприємницької діяльності, порядку, тобто відповідно до податкового законодавства України. Охорона та здійснення підприємствами з іноземними інвестиціями прав інтелектуальної власності забезпечується згідно з законодавством України. Ці підприємства самостійно приймають рішення про патентування (реєстрацію) в Україні та за кордоном винаходів, промислових зразків, товарних знаків, інших об'єктів інтелектуальної власності, що їм належать, керуючись при цьому українським законодавством.

Участь іноземного інвестора у підприємстві з іноземними інвестиціями може обмежуватися законодавством. Це стосується, наприклад, страхових організацій. Згідно з ч. З ст. 2 Закону України «Про страхування» загальна частка іноземних юридичних осіб та іноземних громадян у статутному фонді страховика, як правило, не може перевищувати 49 відсотків.