ЛІТЕРАТУРА
Лекція 8. ІННОВАЦІЙНИЙ ПОТЕНЦІАЛ ІНДИВІДУАЛЬНОЇ ПСИХОЛОГІЧНОЇ КОРЕКЦІЇ ТА ПСИХОТЕРАПІЇ
1. Поняття психологічної корекції та психотерапії.
2. Види та основні етапи психокорекційної роботи і психотерапії.
АбрамоваГ.С.Введение в практическую психологию. — Брест, 1993.
Бондаренко А.Ф. Личность: аномалии,их коррекция // Вопр. психологии. — 1989. — № 4.
Диагностическая и коррекционная работа школьного психолога / Под ред. И. В. Дубровиной. — Москва, 1987.
Захаров А.И. Детские неврозы (Психологическаяпомощьродителей детям). — Санкт-Петербург, 1995.
Захаров А.И. Неврозы у детей и подростков. — Ленинград, 1988.
Кащенко В.П. Педагогическая коррекция. — Москва, 1992.
Лэндрэт Л. Игровая психотерапия: искусство отношения. — Москва, 1993.
Личко А.Е. Психопатии и акцентуации характера у подростков. — Москва, 1983.
Рабочая книга школьного психолога / Под ред. И. В. Дубровиной. — Москва, 1991.
Раттер М. Помощь трудным детям. — Москва, 1987.
Цзен Н.В., Пахомов Ю.В. Психотренинг: игры в упражнения. — Москва, 1988.
Психологічна корекція і психотерапія (одночасно зпсихологічним консультуванням) є видами психологічної допомоги. На відміну від психологічного консультування вони передбачають більш активний цілеспрямований вплив на особистісний, поведінковий та інтелектуальний рівні функціонування людини і, як правило, потребують більшого часу для здійснення.
Психологічна корекція являє собою тактовне втручання в процес психічного і особистісного розвитку людини для виправлення відхилень у цих процесах і часто справляє вплив не лише на особистість, а й на її оточення, організацію життєдіяльності. Психотерапія спрямована на глибинне проникнення в особистість і здійснення прогресивних зрушень в S взаємодії зі світом через зміну само- і світосприймання. У зв'язку з цим говорять про зміни радикалу чи екзистенціалу, що визначає особистість, про інтеграцію (3. Фрейд), індивідуацію (К.Г. Юнг), компенсацію (А. Адлер), персоналізацію, особистісне зростання (К. Роджерс), самоактуалізацію (А. Маслоу), посилення «Я» (біхевіоральна орієнтація) і т. ін. Розглядаючи терміни «психотерапія» і «психологічна корекція», варто пам'ятати, що у психологічній і психологічно-педагогічній теорії і практиці вони часто вживаються як синоніми. Це пов'язане з тим, що поняття психотерапії у вітчизняній психології з'явилося порівняно недавно. Довгий час психотерапія розвивалась як галузь суто медичної допомоги. Щодо корекції, то, вийшовши з надр дефектології, згодом перейшовши у вікову й педагогічну психологію і активно використовуючись у роботі з дітьми (набувши оформленняяк«психологічна корекція»), цей термін вийшов за рамки дитячої психології і став застосовуватись щодо дорослих при наданні їм психологічної допомоги.
Проникнення досягнень зарубіжної психології та її понять у контекст нашої науки внесло певне непорозуміння в існуючу термінологію. Так, стосовно психологічної допомоги в позамедичному аспекті у вітчизняній психології частіше вживався термін «корекція», тоді як у зарубіжній — «психотерапія». Отож, оскільки існують два терміни, спробуємо дослідити специфіку кожного з них і те спільне, що є між ними.
Там, де психолог працює не з аномальними особами, а з тими, чий онтогенетичний розвиток перебуває в межах норми і котрі потребують допомоги не в інтелектуальному, а в особистісному розвитку, розрізнення психотерапії та корекції значно ускладнюється. Розглянемо два принципових моменти: цілі та методи цих видів психологічної допомоги. Мета психотерапії — створення умов для повноцінного становлення особистості, мета психологічної корекції — усунення недоліків у розвитку особистості. Як видно, завдання психологічної корекції мають певну смислову відмінність, хоча можуть підпорядковуватися психотерапевтичній меті як більш загальній. Що ж до методів, то психологічна корекція на відміну від психотерапії не має своїх спеціальних методик, а користується залежно від потреб методами психотерапії, педагогіки, медицини.
Таким чином, психологічна корекція наближається до психотерапії і навіть збігається з нею, коли здійснення корекційного впливу допомагає реалізації психотерапевтичної мети, а також коли вона використовує тільки (або переважно) психотерапевтичні методи допомоги людині.
Важливими ознаками психологічної корекції є дискретність і орієнтація на вікові норми. Дискретність означає вплив психолога на відносно незалежні конкретні складові внутрішнього світу людини. Вплив здійснюється на основі теоретичних уявлень про норми перебігу пізнавальних та емоційних процесів, про норми цілеутворення в тому чи іншому віковому періоді. Орієнтація на вікові норми визначає контингент корекційного впливу (переважно діти, підлітки, юнацтво) та використання психодіагностичних методик.
Завдання психологічної корекції формулюються залежно від свого адресату — дитини з аномальним розвитком чи особистості, яка має певні відхилення і труднощі в межах психологічної норми. Вони також визначаються змістом корекційної роботи:
корекція розумового розвитку;
корекція емоційного розвитку;
корекція та профілактика невротичних станів, неврозів.
Існують різні недоліки характеру, які підлягають психокорекції. Вони привертають увагу оточуючих і часто є предметом їхньої турботи. Розглянемо типології вад особистісного розвитку людей, що перебувають у межах психологічної норми. Це підвищена збудливість, гнівливість; лякливість і хворобливі острахи; песимізм або перебільшена веселість; нестійкість, підвищена імпульсивність; конфліктність; упертість; байдужість; неохайність; брехливість; постійна жадоба насолод; надмірна активність чи пасивність; замкненість; хвороблива сором'язливість; схильність до крадіжки; негативізм; схильність до блукання; неуважність; деспотизм; надмірна безпорадність; жорстокість щодо тварин; зловтішність, знущання над оточуючими та ін. Названі вади можуть бути відносно дискретними і стосуватися лише певних аспектів емоційно-вольової сфери чи мати більш тотальний характер і бути пов'язаними зі становленням акцентуації, провідних переживань, системи ставлень і ціннісних орієнтацій. Цей момент є важливим для діагностики і вибору видів психологічної допомоги особистості — корекції чи психотерапії, або корекції у межах психотерапії.
Основними етапами психокорекційної роботи є діагноз, прогноз, створення психологічно-педагогічної корекційної програми, її виконання та аналіз її ефективності. У діагнозі (на основі психологічної діагностики з використанням тестів) фіксуються показники психічного розвитку, їхня відповідність нормам, формулюється гіпотеза щодо причин відхилень.
Психологічний діагноз включає також формування прогнозу. Прогноз є передбаченням подальшого розвитку особистості за умови своєчасної корекції та за відсутності такої.
Особливостями програми корекції є наявність суто психологічної та педагогічної частин. Психолог розробляє і здійснює психологічну частину. Педагогічну частину психолог може розробляти як самостійно, так і разом з батьками, соціальними працівниками, педагогами, родичами (залежно від того, хто буде працювати з дитиною).
Педагогічна частина виконується під постійним контролем психолога. Оскільки коригуючий вплив спрямований на певні конкретні характеристики, то показником ефективності виступають виміри цієї характеристики до і після корекції.
Наведемо приклад короткого запису етапів можливої психокорекційної роботи з важковиховуваним підлітком, що відстає в навчанні.
Діагноз: шкільна дезадаптація з вираженим відхиленням у розвитку мотиваційно-вольових процесів у навчанні та поведінці в цілому. Рівень самоконтролю, імпульсивність поведінки відповідають нормам старшого дошкільного віку. Можливі причини — загострення індивідуальних особливостей характеру та регрес у самоконтролі у зв'язку з кризою підліткового віку і психотравмуючими обставинами в сім'ї.
Прогноз: без спеціального втручання й допомоги хлопець через один—два роки вийде з-під впливу сім'ї та навчально-виховних закладів. За умови здійснення психокорекційної роботи підліток може відчутно підвищити рівень самоорганізації поведінки для нормалізації навчання протягом року.
Корекційна програма складається з урахуванням індивідуальних і вікових особливостей клієнта, його соціально-психологічної ситуації вдома і в школі. Основна мета — виправлення також вад характеру, як лінощі, посилення мотивації до навчання, допомога в соціальній адаптації в цілому. У програмі розробляються завдання трьох рівнів: завдання-максимум — повернення хлопчика до школи, мінімум — продовження навчання в домашніх умовах, а також проміжний варіант — відвідування приватних навчальних закладів. Указуються етапи, відповідні терміни, завдання й напрямки роботи, ті, хто відповідає за ці види робіт (психолог, батьки, вчителі, соціальний працівник, гувернер тощо). Поетапно визначається ефективність психокорекційної програми.
Індивідуальна психотерапія
Індивідуальна психотерапія — це діалог між психотерапевтом і клієнтом для психологічної допомоги останньому. Мета психотерапії — сприяння у становленні повноцінної особистості, здатної займати активну і творчу позицію себе та своєї життєдіяльності, справлятися з травматичними ситуаціями та переживаннями, приймати рішення і продуктивно, нешаблонно діяти у відповідних соціально-культурних умовах, із баченням перспективи і почуттям людської гідності. Психотерапія покликана допомогти особистості вижити в різноманітних життєвих і соціальних ситуаціях, знайти своє місце серед людей і якнайповніше реалізувати свої потенції.
Як зазначалося, психотерапія орієнтована на роботу з глибинними особистісними проблемами, що лежать в основі різноманітних життєвих труднощів і конфліктів людини. Тому й термін здійснення психотерапевтичної допомоги є досить тривалим — від десяти до сотні зустрічей протягом років.
До психотерапевта (порівняно із психологом-консультантом) висуваються відповідно й вищі кваліфікаційні вимоги. Бажано, щоб фахівець, що надає психотерапевтичну допомогу, був професійним психологом чи медиком (психіатром) і, звичайно, мав спеціальну психотерапевтичну підготовку. Необхідними для психотерапевта є власний досвід перебування в ролі клієнта і тривалої роботи під супервізорством. Підготовка в галузі психотерапії передбачає знайомство із загальною і конкретною клінічною теорією.
Психотерапевт може займати щодо клієнта різні позиції та відповідно виконувати різні ролі: експерта, «дзеркала», методолога здорового глузду, взірця поведінки, фрустратора тощо — залежно від методологічних принципів, за якими він працює.
До клієнта у психотерапії також висуваються певні вимоги. Це повинна бути людина досить умотивована і матеріально спроможна для тривалої роботи з психотерапевтом. Як правило, це людина, що вже здійснила певну самостійну психотерапію, бачить і розуміє, наявність особистісних проблем і готова їх розв'язувати. Певне значення має й інтелектуальний рівень клієнта. Вважається, що ідеальний клієнт — це нормальний невротик із високим рівнем розвитку рефлексії (Ю. Альошина).
Оскільки єдиної психотерапевтичної теорії не існує, завдання психотерапії конкретизуються в декількох психологічних парадигмах (моделях), про які йтиметься нижче. Разом із тим, є певні психотерапевтичні чинники, наявні в усіх видах психотерапії, хоча й у різних пропорціях. Це встановлення особливого контакту між психологом і клієнтом; послаблення напруги в клієнта на першій стадії роботи; розширення когнітивних схем за рахунок інформації від психолога; зміна поведінки під впливом емоційного досвіду в терапевтичних взаєминах і позитивно-негативного підкріплення від психолога; набуття соціальних навичок завдяки ідентифікації з психологом; переконання й навіювання — явні чи приховані; засвоєння та закріплення адаптивних форм поведінки за емоційної підтримки психолога.
Виділяють також, три основні фази психотерапії. На першій фазі в емоційному плані відбувається встановлення контакту між психологом і клієнтом, у когнітивному — визначення психологічної проблеми, психотерапевтична діагностика. Друга фаза передбачає в когнітивному аспекті роботу над розв’язанням проблеми, в емоційному — формування особливих психотерапевтичних взаємин. На третій фазі клієнт «визріває» для виходу з особливих емоційних взаємин із психологом і готується втілювати знайдені рішення в життя.
Конкретне психотерапевтичне наповнення кожної фази психотерапії визначається методологічними позиціями та індивідуальними особливостями психолога. На сучасному етапі оформилися декілька провідних напрямів у світовій теорії та практиці консультування і психотерапії. Серед них — психодинамічний напрям, що включає психоаналіз 3. Фрейда, індивідуальну психологію А. Адлера, аналітичну психологію К.Г. Юнга, транзакций аналіз Е.Берна та ін.; гуманістичний напрям (роджеріанська психотерапія, гештальттерапія, екзистенціальна терапія); біхевіоральний напрям (соціальне навчання, когнітивна терапія тощо).
Розглянемо коротко кожен із напрямів, зазначаючи його основні завдання, психотехніки та позиції психолога і клієнта.
Психодинамічна психотерапія.
Психодинамічна (глибинна) психотерапія зорієнтована на психоаналіз. Вона базується на принципі визначального впливу минулого досвіду на формування світовідчуття, певної манери поведінки людини, її внутрішніх і зовнішніх проблем. Засновником психодинамічного напряму психотерапії був 3. Фрейд. Серцевиною його психоаналітичного вчення є концепція неусвідомлюваного. Ним розроблені й спеціальні психотерапевтичні прийоми проникнення в неусвідомлюване.
Головною метою психоаналізу є виявлення та вивчення неусвідомлюваних сил, які обумовлюють життя і діяльність особистості. Робота психолога спрямована на усвідомлення клієнтом своїх глибинних внутрішніх процесів і оволодіння ними.
Закономірним явищем психодинамічної терапії є виникнення протидії клієнта психотерапевтичному процесові як неусвідомлювана реакція на можливість зіткнення з болісними переживаннями. Тому на перших етапах роботи прихильники цього напряму звертають на це увагу клієнта, а потім інтерпретують (у термінах психоаналізу) опір клієнта та його конкретні захисні механізми. Одне із завдань психолога — показати дію цих механізмів не лише в процесі психотерапії, а й у повсякденному житті клієнта, його взаєминах з оточуючими. Ознайомлення клієнта з уявленнями про трикомпонентну структуру особистості (згідно з теорією 3. Фрейда) дає йому можливість зрозуміти суть психологічних захисних механізмів як намагання його «Я» врегулювати взаємини між «Воно» та «Над-Я», захистити особистість від травмуючих переживань і зберегти її цілісність.
До основних механізмів психологічного захисту відносять витиснення, придушення, раціоналізацію, проекцію, заперечення, заміщення, ізоляцію, формування реакції, компенсацію, сублімацію, регресію, інтроекцію, ритуал, аскетизм. Виділяють також нижчі захисні механізми — розщеплення, примітивну ідеалізацію, девальвацію і прожективну ідентифікацію.
Характерні для даної особистості механізми психологічного захисту виникають у ранньому дитинстві, виконуючи на цьому етапі важливі функції для оберігання психіки. Але закріпившись і передаючи вже дорослій людині у спадок її ранні емоційні, когнітивні й поведінкові реакції, ці механізми стають на перешкоді повноцінного розвитку особи, формують основу невротичної поведінки.
Усе це стосується і трансферних відносин клієнта (перенесення на іншу людину досвіду дій, відчуттів і сприйняття якоїсь значущої фігури з його минулого). Тому важливим аспектом роботи є аналіз трансферу клієнта до психоаналітика протягом усього процесу психотерапії.
Згідно з принципом поступовості відбувається перехід від аналізу опору, захисних механізмів до власне базових внутрішніх конфліктів, що закладались у дитинстві. Основними базовими конфліктами, за 3. Фрейдом, є неусвідомлювані конфлікти між лібідозними та агресивними бажаннями, потягами та страхом втрати, покараннями та обмеженнями, які виходять з реальності. Можуть бути також конфлікти внаслідок зіткнення протилежних прагнень.
Аналіз асоціацій і сновидінь, трансферу, занурень у дитячі спогади допомагає виявити приховані ранні конфлікти, зрозуміти і пережити їх уже дорослою людиною, тим самим роблячи її свідомішою, а значить вільною від тиску застарілих проблем.
Назвемо основні психотехніки психодинамічної психотерапії.
Метод вільних асоціацій передбачає породження мимовільних, таких, що випадково спадають на думку, висловлювань. Психолог аналізує їхні зміст, послідовність, символіку, а також заблокованість у висловлюваннях. Можуть бути як довільні асоціації, так і асоціації на задану тему чи слово. Тлумачення сновидінь. Аналіз сновидінь 3. Фрейд назвав «королівською дорогою до неусвідомлюваного». Цей метод включає розкриття символіки, домінуючих почуттів, вільних асоціацій з приводу змісту сну.
Інтерпретація полягає у позначенні того чи іншого явища, його психоаналітичному тлумаченні та «перекладі» на побутову мову клієнта. Основні правила інтерпретації: йти від поверхні вглиб; пояснювати те, що клієнт уже здатний сприйняти; перед інтерпретацією вказати на захисний механізм переживання.
Аналіз опору передбачає висвітлення всього, що перешкоджає процесові психотерапії та усвідомленню справжніх проблем. Зокрема, сюди входить аналіз психологічних механізмів захисту.
Аналіз трансферу означає виявлення та інтерпретацію почуттів, думок, ставлень клієнта до психолога. Виникнення і аналіз перенесення є основним моментом психодинамічної психотерапії. Аналізується також і явище контртрансферу — ставлення психолога до клієнта.
Відкриття 3. Фрейда (класичний психоаналіз) були розвинені й модифіковані такими вченими, як Е. Фромм, К. Г. Юнг, А. Адлер, Е. Еріксон, К. Горні та ін. Їхні праці внесли значний вклад у розвиток психодинамічної теорії та практики, наблизили їх до вимог сьогодення.
Психодинамічна психотерапія проводиться протягом тривалого часу (від півроку до багатьох років) і потребує серйозної і тривалої психоаналітичної підготовки психолога.
Гуманістична психотерапія. Гуманістична психологія, як і психодинамічна, у центр свого підходу ставить людину, її особистість. Проте на відміну від психоаналізу увага приділяється передусім не минулому з його травматичними деструктивними явищами, а сьогоденню, самовідчуттю і досвіду клієнта «тут і тепер «, з вірою в його конструктивні сили. Завдання психолога гуманістичного напряму — сприяння особистісному зростанню клієнта не через пояснення його досвіду в спеціальних наукових термінах, а шляхом співпереживання і прийняття його внутрішнього світу.
Видатними представниками гуманістичного напряму психології є А. Маслоу, К. Роджерс, В. Франкл, Ф. Перлз. Найбільш вираженими течіями гуманістичній психології є екзистенціальна, роджеріанська (або клієнтцентрована) психотерапія і гештальттерапія.
Основні методологічні підходи екзистенціальної психотерапії полягають в уявленнях про людину як істоту, що перебуває в розвитку, прагне самоакгуалізацїї, є вільною, оскільки може приймати рішення і брати на себе відповідальність у різних ситуаціях. Завдання психолога — допомогти клієнтові прийняти себе в усій повноті і взяти відповідальність за себе (своє життя, вибір, самопочуття тощо).
Методологічні засади екзистенціальної психотерапії пов'язані з філософською проблемою буття, зі створенням ключових понять і концепції людського існування. При наданні психотерапевтичної допомоги послідовники цього напряму мають поєднувати своє розуміння клієнта і здатність до конфронтації з тим, що називається «обмеженим існуванням у клієнті».
Узагалі основні зусилля в екзистенціальній психотерапії «спрямовані на допомогу клієнтові прийняти серйозно свій феноменологічний світ, зрозуміти реальність своїх усвідомлених чи неусвідомлених виборів та їхніх наслідків. Тому позиція клієнта не обмежується досягненням інсайту, а формує очікування дій, що випливають із з'ясованих цінностей особистості та її потенцій. Тому клієнти заохочуються до відкритості, спонтанної активності й зосередженості на головних проблемах життя (народження, любов, тривога, доля, провина, смерть, відповідальність), тобто на екзистенційних проблемах, які не мають раціонального вирішення, але конфронтація з якими дає можливість розв'язувати поточні психологічні проблеми» (Основи консультативної психології: Аналіз сучасних концепцій. ‑ Київ, 1992. ‑ С. 56).
Розглянемо, як це відбувається у клієнтцентрованій психотерапії К. Роджерса. Згідно з його концепцією, клієнт, що звертається до психолога, почуває себе безпорадним, закритим для істинного спілкування, неадекватним своїм почуттям, відмежованим від значної частини свого внутрішнього світу.
Аби стати зрілою й цілісною, людина повинна зіткнутися зі своїми справжніми почуттями, дослідити і прийняти їх. Для допомоги клієнтові в зустрічі зі своїм істинним «Я» психолог виступає як дзеркало, друге «Я» клієнта. В атмосфері довіри й безпеки людина виявляє і досліджує свій внутрішній світ, вчиться відділяти своє від долученого, дедалі більше спиратися на потреби розвитку й цілісності, розрізняючи перешкоди на цьому шляху.
Основними засобами впливу в клієнтцентрованій психотерапії є особистість психолога, зокрема його конгруентність (щирість, відповідність між почуттями і змістом висловлювань, неопосередкованість інструментальною концепцією чи статусними іграми). Особливості його спілкування з клієнтом ‑ це активне слухання, повага, емпатія, неоцінювання, піклування.
Психолог роджеріанського напряму уважно вислуховує клієнта, вступаючи у зовнішній діалог переважно для активного приєднання до почуттів клієнта (з метою дедалі більшого його занурення у внутрішній процес) або на прохання самого клієнта (висловити свою думку чи ставленнядочогось тощо).
Вважається, що самоприйняття клієнта є першим кроком в його особистісному зростанні, який визначатиме зміни й на поведінковому рівні.
На відміну від роджеріанської психотерапії у гештальттерапії, засновником якої є Ф. Перлз, використовується широкий спектр психотерапевтичних технік і прийомів. Можливо, завдяки тому гештальттерапія є досить популярною й ефективною школою психотерапії. Метою гештальттерапії Ф. Перлз вважав допомогу здоровій особистості у виживанні в нездоровому суспільстві. Основні завдання цього напряму — посилення бажання самоствердження й незалежності особистості, розширення свідомості й довіри до стану актуального переживання, особистісна зрілість клієнта. Психотехніки гештальттерапії такі: психодрама (для прояснення міжособистісних стосунків та для роботи зі сновидіннями — їх драматизація); сприйняття «тут і тепер» (розрізнення «трьох кіл» сприймання); діалог нападаючого й того, хто захищається; «Порожній стілець» (бесіда з відсутньою людиною), бесіда з частиною свого «Я»; робота з мовними змінами (наприклад; «Я повинен» — «Я хочу»); експериментальне перебільшення (техніка з розвитку самоусвідомлення через гіперболізацію поведінки, тестів) та ін.
Біхевіоральва (поведінкова) психотерапія
На відміну від гуманістичної психології, у ентрі якої стоїть особистість, поведінкова психологія націлена передусім на розв'язання певних конкретних психологічних проблем. Основна мета поведінкової психотерапії полягає у створенні нових умов для навчання людини, завдяки чому вона може оволодіти своїми діями та змінити поведінку.
Історично цей напрям психології бере свій початок від біхевіоризму Дж. Уотсона, Е. Торндайка, Б. Скіннера, а також від робіт російських учених І. Павлова, В. Бехтерева, І. Сеченова. Поведінкова психологія як напрям психотерапії вперше знайшла своє оформлення в роботах Дж. Вольпе й А. Лазаруса. Людина в біхевюральній психотерапії розглядається як продукт і творець навколишнього середовища. Під час психотерапії психолог намагається допомогти клієнтові вплинути на обставини, краще пристосуватися до них. Оскільки в основі концепції лежить експериментально обґрунтована ідея навчання, біхевіоральна психотерапія оптимістично ставиться до можливості розв'язання людських проблем.
У біхевіоральній психотерапії після встановлення контакту психолога з клієнтом відбувається процес конкретизації проблеми клієнта (операціоналізація поведінки). Психологічною проблемою для біхевіорального психолога є певна об'єктивна дія, акт, учинок. Наступним важливим кроком виступає функціональний аналіз проблеми — дослідження подій, що передували вчинку, сам учинок і його наслідки. Так виявляються послідовність подій і зв'язки між причинами й наслідками.
Спільна з клієнтом постановка соціальне значущих для нього цілей і вироблення конкретного плану їх реалізації є одним із завдань психотерапевта поведінкового напряму.
У поведінковій психотерапії застосовуються різноманітні методи та прийоми. Основними методами є тренінг релаксації, систематична десенсибілізація, функціональний тренінг поведінки. Метод релаксації спрямований на підвищення людських можливостей при подоланні стресу психофізіологічними способами саморегуляції. Основними елементами тренінгу релаксації є розслаблення, зосередженість на диханні. Цей метод використовується також як фон для навіювання і самонавіювання.
Систематична десенсибілізація спрямована на зниження тривожності при психотерапії різноманітних острахів (фобій). Цей метод базується на поєднанні приємних стимулів (наприклад, розслаблення, комфорт) і травматичних стимулів. Фактори травмуючого впливу виділяються і розміщуються в ієрархічному порядку. Робота розпочинається з найменшими за силою чинниками.
Ось приклад ієрархії стимулів клієнта, пов'язаних зострахами щодо дантиста.
1. Думки про перебування біля кабінету зубного лікаря в ролі людини, яка когось супроводить.
2. Дивився на фотографію людини, котра посміхається, сидячи в кріслі дантиста.
3. Уявляв, як ця людина спокійно реагує на лікарський огляд.
4. Думав про те,як зателефонувати дантистові щодо прийому.
5. Дійсно зателефонував лікарю і домовивсяпрозустріч.
6. Був біля клініки раніше призначеного часу.
7. Сидів у приймальні дантиста і чув, як медсестра каже: «Лікар чекає Вас».
8. Сидів у кабінеті і чув, як лікар говорить: «Я бачу хворий зуб».
9. Чув, як працює бормашина і спостерігав за її роботою, при цьому бор не наближався до обличчя.
10. Дозволив дантистові доторкнутися до зуба інструментом, при цьому дантист казав: «Цей зуб поганий».
11. Бачив, як дантист розкладає інструменти, серед яких був шприц.
12. Відчув, як голка входить у ясну.
13. Уявляв, як видаляють зуб.
Функціональний тренінг поведінки полягає в навчанні клієнта адекватної поведінки і впевненості в собі в різних ситуаціях спілкування. Для цього використовуються прийоми візуалізації, рольової гри, переліку альтернативних рішень, навчання певним конструкціям висловлювань і навичкам поведінки в конфліктних ситуаціях тощо.
У сучасній поведінковій психотерапії використовуються також методи самоспостереження, дослідження, самооцінки, яка визначає поведінку, ведення щоденникових записів.
Психотерапевт цього напряму виступає в активній ролі наставника, учителя. Він заохочує клієнта до активності, співробітництва, експериментування з новими формами поведінки. Важливими моментами психотерапії є передбачення і підготовка клієнта до можливих рецидивів, психотерапевтична робота з опрацювання (поведінковий і когнітивний аналіз) рецидивів.
Останнім часом намітився значний вплив когнітивної психології на поведінкову психотерапію. Відтак значна увага приділяється не лише аналізу дії, виробленню потрібних навичок поведінки, а й освоєнню стратегії раціонального мислення, пошукам тих думок, що приводять до емоційної реакції та відповідної поведінки клієнта.
Для більшої наочності розглянемо конкретний приклад психотерапевтичної роботи. Для цього наведена психологічна біографія 20-річної клієнтки (назвемо її Наталкою). Далі показано, як можна працювати з нею в гуманістичній (роджеріанській) та поведінковій парадигмах.
Наталка звернулася з проханням про психологічну допомогу у зв'язку зі своїми неадекватними реакціями в ситуаціях конфлікту з матір'ю (дівчина назвала такі реакції «істериками»). Під час них клієнтка себе не контролювала; виявляла бурхливі емоції із криком та сльозами, могла щось розбити. Прояви такої поведінки почалися в неї десь із рік тому під впливом наміру батька піти із сім'ї. Наболіла проблема ситуаційно розв’язалася на момент приходу Наталки до консультації (батько пішов із дому), проте бурхлива емоційна реакція у стресових ситуаціях (тепер уже спілкування з матір'ю) залишилася. Дівчина сприйняла батькове рішення дуже болісно. Вона йому не може пробачити, відмовляється спілкуватися з ним, хоча знає, що батько дуже любить її.
Від психолога Наталка чекала допомоги в нормалізації своєї поведінки, усуненні активних проявів агресії. Дівчина поводилася знервовано, уникала контакту очима і не бажала поглиблювати тему взаємин із рідними.
Дівчинка росла єдиною дитиною в сім'ї. Батьки намагалися приділяти їй увагу, хоча були дуже зайняті. Нерідко вечорами вона залишалася вдома сама чи із сусідами (ніхто з рідних не допомагав у догляді за дитиною).
Загалом Наталка росла слухняною. Батьки жили матеріально дуже скромно, і якщо не могли їй чогось купити, то вона виявляла терплячість. Проте у віці приблизно трьох років у дитини з'явилася звичка вимагати бажаного криком і сльозами. Через деякий час це минулося. У цілому батьки намагалися догодити дочці, оберігали її від хатньої роботи та інших обов'язків.
Наталка відмінно вчилась у школі. Стосунки з учителями були добрі. А от із ровесниками складалися проблемно, оскільки дівчина була досить замкненою, вибірковою в контактах, дещо зверхньо ставилася до однолітків. У старших класах клієнтка змушена була поміняти школу через непорозуміння з однокласниками. Вона вважає, що з нею обійшлися несправедливо. У дитинстві в неї була одна подруга, яка переїхала до іншого міста. Тепер єдиною подругою Наталка вважає матір.
Що ж стосується батьків, то до останньої кризи вони жили дружно. Навіть у період конфлікту вони забували про свої негаразди після Наталчиних «вибухів», починали посилено турбуватися про неї, аби лишень не було «нервових зривів». Проте разом із тим сімейний конфлікт до кінця не вирішувався. Тоді в Наталки виникла ідея самогубства. Дівчина робила декілька спроб, але, як сама зізналася, по-справжньому не бажала довести справу до кінця.
Зараз Наталка — студентка, навчається успішно. Вона людина честолюбна, здібна до наук, наполегливо добивається своїх професійних цілей. Недавно стала вперше зустрічатися з хлопцем, що позитивно вплинуло на її самопочуття.
Роджеріанська парадигма
Як видно, Наталка вміє ставити цілі та намагається досягти їх. Разом із тим дівчина занепокоєна певними своїми діями. Психолог зосереджується на почуттях хвилювання, тривоги. З одного боку, вони є важливими мотивуючими силами для психотерапевтичної роботи й особистісних змін, а з другого — потребують від психолога підбадьорювання і підтримки клієнтки. Психолог передусім виявляє впевненість і віру у спроможність Наталки подолати проблеми, знайти свій особистий шлях у лабіринті життєвих труднощів.
У взаєминах з клієнткою психолог створює таку атмосферу, що сприяє вільному вияву будь-яких переживань та емоцій, зокрема таких, які Наталка вважає небезпечними для своєї особистості, — гніву, розпачу, незадоволення тощо. Атмосфера безпеки й довіри досягається за рахунок відсутності оцінкових і критичних суджень психотерапевта, його щирої доброзичливості й теплоти. Психолог не нав'язує тем для бесіди клієнтці, він «іде» за її розповіддю, одночасно своїми запитаннями чи репліками привертаючи увагу до її почуттів та переживань (не лише тих, про які вона говорить, але й тих, які він бачить під час психотерапевтичного спілкування).
Психологові у клієнтцентрованій терапії важливо не лише осмислити, а й пережити все так, як це робить Наталка в даний момент. Завдяки такій емоційній близькості дівчина чимдалі повніше й вільніше, переборюючи тривогу, могла б виявляти і досліджувати свої почуття, досягаючи найдальших закуточків свого внутрішнього світу. Спираючись на підтримку психолога, Наталка вчилася б приймати себе з усіма перевагами та недоліками.
Психолог допомагав би дівчині виявити й дослідити її різноманітні фобії — самотності, відторгнення та неприйняття, побоювання бути слабкою — і ті засоби, за допомогою яких вона маскувала свої страхи і знижувала тривогу, — зверхність, самовпевненість, дистанційність; а також з'ясувати, як вона почувається в ситуації, коли її оцінюють значущі люди. Спільно із психотерапевтом Наталці пропонувалося б дослідити свій гнів і дійти до його першоджерел, у повній мірі виразити свої почуття образи, покинутості, провини. Після цього їй варто було б звернутися до тих сторін своєї душі, що здатні любити і творити.
Вийшовши за межі своєї замкненості, поділившись із психологом своїми почуттями, Наталка розірвала б коло самоізоляції, позбулася внутрішньої самотності. Клієнтка поступово змогла б зосередитися на своїх переживаннях і установках, прояснити їх для себе. Психотерапевт бачив би її як людину, здатну розвивати власні сили і приймати самостійні рішення. Приймаючи себе в цілісності, Наталка змогла б стати більш терпимою до інших людей і позбутися саморуйнівних тенденцій. Піклування психолога та його віра збільшили б її впевненість у собі, підтримали бажання особистісного зростання, здатність конструктивно розв'язувати життєві проблеми.
Поведінкова парадигма
Наталчин запит — допомогти змінити поведінку у певних ситуаціях — сформульований цілком у дусі поведінкової психотерапії. Якби дівчина сказала, що вона взагалі незадоволена собою, психотерапевт спитав би її, що вона має на увазі і як може звузити проблему. Потім психолог міг би ще більше конкретизувати проблему, запитавши: «Яка твоя поведінка викликає почуття невдоволення?» або «Що ти робиш, аби не відчувати себе невдоволеною?»
Після формулювання проблеми психолог разом із дівчиною проаналізував би конкретні випадки небажаної поведінки, прояснивши основні характеристики ситуацій, а саме: стосовно кого чи чого виявляється гнів, коли і як часто, інтенсивність реакцій, зовнішні (слова, вчинки тощо) і внутрішні (фізичний стан, настрій, образ, думка) фактори небажаних дій тощо. Досліджувалося б також усе, що передує виникненню критичної ситуації: за яких обставин чи їх сукупності найімовірніше відбудеться небажана дія. Можливо, емоційна розрядка настає внаслідок накопичення стресів, перевантажень, а також непорозумінь у взаєминах (оскільки найчастіше це трапляється в спілкуванні з матір'ю). Психолог разом з Наталкою оцінює результати її поведінки в таких випадках — стан, самопочуття, «виграші» і втрати у взаєминах, ставленні до себе тощо.
Потім психотерапевт запропонував би Наталці продумати й обговорити інші можливі варіанти поведінки в критичних ситуаціях. За допомогою рольової гри (за участю психолога) можна відтворити складні моменти в спілкуванні з матір'ю. Це дало б можливість клієнтці не лише глибше перейнятися мотивами поведінки близької їй людини, а й краще зрозуміти себе.
Далі під час психотерапії варто було б звернути увагу на профілактику стресових станів, що підвищують тривогу і напруженість, виявити засоби, якими користується Наталка для зняття напруги, і підібрати для неї ще декілька варіантів. Провести тренінг релаксації та дати домашнє завдання з його освоєння.
Клієнтка вчилася б бути також уважною до своїх емоційних станів, до ознак накопичення нервової напруги. Діагностика передкритичних станів і навчання прийомам самодопомоги в ці моменти — важливий етап Наталчиної психотерапії.
Психолог разом із дівчиною склав би список травмуючих ситуацій та розташував їх за ієрархією за силою впливів. Дівчина набувала б нового досвіду і вчилася оволодівати своєю поведінкою спочатку на сеансах психотерапії (в уяві та рольових іграх, у моделюванні нових форм поведінки), а згодом і в житті, на основі здобутих знань і навичок (релаксації, кращого розуміння себе й ситуації, підвищення самоконтролю, збагачення вибору, використання раціонального мислення та ін.).
Далі добре було б попрацювати над розширенням поведінкового репертуару клієнтки і в інших стресових для неї ситуаціях (іспити, спілкування з ровесниками, зокрема представниками протилежної статі тощо). Виявити, що заважає їй почуватися добре у взаємодії з людьми, навчити ефективнішим прийомам спілкування — виявам відвертості, умінню висловлювати свої почуття, вести бесіду тощо.
Психолог звернув би також увагу на самооцінку дівчини як можливий фактор неадекватності її поведінки. Разом з Наталкою розглянув би сильні та слабкі її сторони, обмеження, обговорив би динаміку «хорошого — поганого» в людині. Клієнтка могла б намалювати низку автопортретів (вербальних і малюнкових) на теми: «Я — якою є зараз», «Я для інших людей», «Я — якою хочу бути». Психолог запропонував би Наталці вести щоденник самоспостереження. Разом із дівчиною він би склав план того, що треба зробити, аби наблизитися до бажаного образу її «Я», виділивши в цьому плані основні етапи та приблизні терміни виконання.
Підсумовуючи сказане, слід зазначити, що акцепт у кожній парадигмі ставиться на певній психологічній реалії — неусвідомлюваному, почуттях, способах мислення, поведінці. Водночас різні підходи можна розглядати не як такі, що виключають один одного, а як взаємодоповнюючі. Кожен із наведених напрямів психотерапії має свої переваги та обмеження. Так, одним з обмежень психодинамічної психотерапії є значний термін роботи. Поведінкова психологія з її функціональною спрямованістю забезпечує досить швидке розв'язання конкретних проблем, однак не торкається глибинних процесів людини. Гуманістична психологія зосереджує людину на внутрішніх процесах і переживаннях, не забезпечуючи їх поведінкове втілення. Так, за яких умов доцільно використовувати ту чи іншу психологічну парадигму в психотерапевтичній роботі з клієнтом? По-перше, це залежить від підготовки та уподобань самого фахівця, по-друге, від індивідуальних особливостей клієнта, його чутливості до тих чи інших методик психотерапії (вербальних, невербальних, ігрових, рефлексивних і т. п.).
Вибір ефективної психотерапевтичної парадигми може зумовлюватися як характером психологічної проблеми, специфікою замовлення клієнта (наприклад, завдання на вирішення функціональних проблем — когнітивна, поведінкова психотерапія, завдання на особистісний смисл — глибинна, гуманістична психотерапія), так і можливостями психотерапевта, місцем і часом проведення психотерапії. Так, для того, щоб проводити тілесну психотерапію або класичний психоаналіз, потрібно мати спеціальне облаштування, яке б забезпечувало можливість клієнтові лягати, рухатись тощо.
Психолог, що вільно орієнтується в декількох парадигмах, може використовувати різні психотерапевтичні підходи залежно від ситуації (реальних можливостей, замовлення клієнта тощо) і фази психотерапії. Так, у випадку з Наталкою можливо було розпочати психотерапію з постановки поведінкових завдань, що сприяло б зменшенню напруженості актуального стану дівчини. Отриманий наочний позитивний результат відповідно підвищив би рівень її довіри до психолога і психотерапевтичного процесу в цілому. Після того варто було б запропонувати Наталці попрацювати із сутнісними смислами тривоги й невдоволення, її почуттями до себе та інших, глибинними емоційними реакціями (тобто провести гуманістичну чи психодинамічну психотерапію).
Вибір психологом методології, психотехніки тощо значною мірою впливає на ефективність психотерапії. Психолог, як і лікар, має дати відповідь на запитання, дещо перефразувавши: «Яке лікування, ким здійснюване і за яких умов буде найбільш ефективним для цього індивіда з його конкретними проблемами?» Адже психотерапія — це насамперед практика, яка або результативна, або ні.
Ефективність психотерапії, безумовно, залежить від психотерапевта — його професійних знань, умінь, навичок, особистісних якостей. Досвід показує, що найбільш ефективно працюють ті фахівці, які виявляють у своїй роботі такі особистісні якості, як повага до клієнта, емпатія, щире тепло, коректність, саморозкриття та ін.
Ще одним визначальним фактором ефективності психотерапії (незалежно від методологічної орієнтації спеціаліста) є віра психолога в дієвість свого методу і віра клієнта в допомогу свого психотерапевта.
На результативність психотерапії впливають і особистість клієнта — його психотерапевтичний потенціал (здатність у даний момент до психотерапевтичних змін), і суб'єктивна значущість даного клієнта для даного психолога.
Наголосимо також, що встановлення контакту між психологом і клієнтом, висока довіра в стосунках між ними є вихідним моментом здійснення будь-якої психотерапії.
На початку психотерапевтичної роботи може вироблятися і укладатися певний договір (контракт) між фахівцем та клієнтом. У ньому формулюються основна мета психотерапії, зобов'язання кожної сторони щодо її досягнення, критерії розпізнавання досягнення мети та інші організаційні моменти. Це може бути як письмовий, так і усний договір. Укладання контракту створює робочу атмосферу, націлює клієнта на певний відтинок часу роботи, на прийняття відповідальності за бажані зміни.
Визначення ефективності психотерапії є досить проблематичним. Разом із тим, можна виділити певні складові результативності психотерапевтичного процесу: особистість психолога, особистість клієнта, адекватність психотехнік і методів, наявність контакту, неухильне дотримання психологом основоположних принципів психотерапії.