Вплив українських вчених, письменників, громадських діячів ХІХ ст. на українське слово.

СЛАЙД17Останні два десятиліття XIX ст. позначені виходом українського духовного життя на європейські обшири. Центром розвитку української духовної культури в той час була Галичина, головним чином Львів. Тут засновується спільноукраїнський друкований орган „Зоря”, тут з 1873 р. працює Товариство ім. Т. Шевченка, яке видає наукову літературу і фактично виконує функції української академії наук; особливо плідною робота товариства (НТШ) стає тоді, коли його очолює М. Грушевський (1893 р.). Воно видавало „збірники” секцій – історично-філософічної, математично-природничо-лікарської, „Історичну бібліотеку”, „Студії з поля суспільних наук і статистики”, „Джерела до історії України-Руси”, „Українсько-руський архів” та ін. Усе це не могло не позначитися на розвитку української літературної мови: у мову східноукраїнських письменників дедалі більше проникали галицизми, особливо наукові терміни і слова з абстрактним значенням. Зокрема, галицизми є в мові М. Старицького (най, днина, нім і под.), в Олени Пчілки (конечно, тручають). Багато галицьких слів знаходимо і в одному з ранніх наддніпрянських словників української мови – у „Словниці” Ф. Піскунова (перше видання 1873 р.), напр., абисьте, бучуля, бута, пай і под. Часто серед узятих у Галичині слів були звичайні полонізми.

Не всім східноукраїнським письменникам подобалося нашестя галицьких слів. Ще в 60-ті роки такі поборники української мови й культури, як М. Костомаров і П. Куліш, закликали покласти в основу єдиної української літературної мови той стандарт, який виробився на той час у Східній Україні. Разом з тим вони не цуралися і деяких галицизмів (лексичних). Проте процес злиття двох літературних практик ішов не просто. Одні буквально „накидалися” на галицькі слова, вважаючи їх за ознаку вишуканості. Інші виступали проти їх проникнення в загальнолітературну мову. І. Нечуй-Левицький, В. Самійленко, Б. Грінченко критично поставилися до „огаличанення” української мови. У другому номері журналу „Правда” за 1878 р. було опубліковано статтю І. Нечуя-Левицького „Сьогочасне літературне прямування”, в якій письменник висловлював дуже „спірну думку про те, що „книжний літературний язик український повинен вироблюватись на ґрунті живого сільського язика, вигрібаючи з його нову термінологію, заміняючи суфікси, приставляючи їх до кореня народного язика”. Не викликала захвату в галицької інтелігенції і стаття Б. Грінченка „Галицькі вірші” („Правда”, 1891 р., № 8-10), у якій розглядалася мова галицьких поетів, що друкувалися в „Зорі” протягом 1883-1889 рр. На статтю Б. Грінченка відгукнулися І. Франко, Школиченко (М.С. Кононенко), І. Кокорудз, Хванько (А. Кримський), Лосун (І. Верхратський). Критика Б. Грінченка зачепила І. Франка за живе, він гостро зреагував на неї. На його думку, розмірковувати про творення єдиної літературної мови можуть тільки філологи, мовознавці, а не будь-хто, здатний писати цією мовою.

4. Українські словники ХІХ ст.

Українська мова не була зовсім поза наукою.

СЛАЙД18Перша граматика української народнорозмовної мови „Грамматика малоросійсского наречия» О.П. Павловського була видана 1818 р. Фонетичні й граматичні особливості української мови подано тут у порівнянні з російською; до граматики було додано „Краткий малороссійский словарь”, що містив понад 1100 слів, українські прислів’я і приказки та зразки творів української мови. СЛАЙД19У першій половині XIX ст. у Західній Україні продовжує функціонувати слов’яноруська літературна мова, доповнена місцевими особливостями. Це, зокрема, засвідчує видання „Граматики языка словенорусского” (1823 р.) І. Могильницького; у вступі до цієї праці доводиться рівноправність української мови з усіма іншими слов’янськими і її спорідненість з російською та старослов’янською. 1826 року завершено шеститомний словник української мови І Лаврівського, який, на жаль, так і лишився невиданим. 1849 року у Львові виходить у світ „Граматика русского язика” Я. Головацького, що містила багатий матеріал, узятий переважно з місцевої народної мови. СЛАЙД20 Національне відродження в Галичині супроводжувалось заснуванням все більшої кількості шкіл з народною мовою викладання. Для них створюється ряд посібників з української граматики, як наприклад: „Граматика малоруського язика для шкіл парафіяльних” Т. Глинського (1845 р., рукописна), Граматика руского язика” М.Осадці (1862 р.), „Методична граматика езика малоруского” П. Дячана (1865 р.) та ін. У 1870 р. вийшли: „Руска читанка для висшої гімназії” О. Барвінського (редакція П. Куліша), 1879 р. – „Руська читанка для низших кляс середніх шкіл” Ю. Романчука. Вся ця робота закладала певні підвалини для вироблення української наукової термінології. Особливо багато зробив у цій царині І. Верхратський. Він збирав українську народну номенклатуру. 1864 р. виходить перший випуск його словника наукової термінології під назвою „Початки до уложення номелклатури і термінології природописної і народної”. Протягом 1869-1879 рр. було надруковано ще п’ять випусків цього словника, про які схвально відгукнувся Ф. Міклошич. Розвиткові українського мовознавства сприяли праці І. Верхратського з діалектної фонетики, морфології і синтаксису, зокрема „Про говір замішанців” (Записки Наукового т-ва ім. Т. Шевченка. Т. 3, 1894); „Знадоби до пізнання говорів угро-руських” (НТШ, т.І- 1899 р., т.2- 1901 р.). У Буковині обставини були дещо складніші. Тут у II пол. XIX ст. була одна українська школа, всі підручники писалися „язичієм”. Учителі дотримувалися москвофільських традицій. Щоправда довголітня боротьба проф. С. Смаль-Стоцького за фонетичний правопис зрештою увінчалася успіхом 1886 р. В. Сімович відзначає: „... завзятущість та ті некультурні форми боротьби, що їх уживали противники проф. Стоцького. Прямо таки, як у наші часи!” СЛАЙД21Помітним внеском у дослідження історії української мови, інших східнослов’янських мов були праці М.О. Максимовича, І.І. Срезневського, П.О. Лавровського. Заслугою цих учених перед східнослов’янським мовознавством було відстоювання самобутності української мови. Багато уваги в XIX ст. приділялося виробленню українського алфавіту і правопису. М. Максимович відстоював етимологічний правопис з використанням діакритичних знаків для відтворення українсько вимови. Оригінальний правопис запропонував М. Драгоманов: він відмовився від літер ю, я, є, і, а натомість запровадив латинську літеру j і писав jа, моjу, моjі; він же відмовився від літери ш і писав шч. Драгоманівкою частково видавалася газета „Громадський друг”, але мала вона в цьому правописному варіанті лише 15 передплатників. СЛАЙД22 Визначні праці, присвячені питанням історії української мови та її діалектних особливостей, належать учневі Срезневського О.О. Потебні. Творчість цього видатного вченого вивчена ще недостатньо, повної збірки праць його поки що не видано. Демократичні переконання О.О. Потебні, прогресивні погляди вченого на розвиток суспільства, подвижницьке служіння науці, велика увага до свідчень народних мов, насамперед слов’янських, гуртувала навколо нього молодих науковців. Він підносив у їхніх очах престиж філології, яка з науки чисто прикладної поставала як теоретична і з обмеженої мовно-літературними студіями підносилася до рівня широких філософських узагальнень. Молодим дослідникам дуже імпонувала суспільно значима думка О. Потебні про те, що „як небагатьма знаками виражаються нескінченні числа і як немає мовці чи наріччя, що не були б здатні стати знаряддям невизначально різноманітної і глибокої мислі, так і всяка народність, хоча б і найменша, здатна до безконечного розвитку”. Кожна теорія має наукове значення тоді, коли вона дозволяє об’єднати, здавалось би, різнорідні факти, показати їх внутрішній взаємозв'язок, розкрити тенденції їх розвитку. О. Потебня значно розширив горизонти філологічної науки, розвинувши вчення про внутрішню; форму слова. Керуючись цим ученням, сучасне мовознавство може з'ясувати, чому слово має знаковий характер, чому його зміст невичерпний (а отже, невичерпні можливості розвитку мов), чому постійно змінюється значення слова і чому лексична семантика слова невіддільна від його граматичних значень. За О. Потебнею, в основі внутрішньої форми слова лежить порівняння одного предмета з другим. І тому вчений проводить аналогію між словом і художнім твором: і в слові, і в художньому творі порівняння впливає на почуття, і в слові, і в художньому творі можливості дальшого порівняння невичерпні. Спираючись на досягнення культурно-історичного і порівняльно-історичного вивчення словесного мистецтва, він створив принципово новий історико-філологічний метод дослідження художньої творчості. Такі його праці, як „Из записок по теории словесности”, „Лекции по теории словесности” справили великий вплив на розвиток вітчизняної філології, хоч і були опубліковані посмертно. О. Потебня, як ніхто з його попередників, розумів, що виявлення особливостей певної мови дістає найширший простір, коли порівнюється між собою ряд споріднених мов. Тому в його фундаментальній праці „Из записок по русской грамматике„ (1874 р.) власне російські слова і їх форми порівнюються із словами і формами інших мов: литовської, польської, чеської, словацької, сербської та ін. Широко використовуються для порівняння з російськими і факти української мови. Стверджуючи рівноправність усіх мов, О. Потебня дбав про розвиток української мови. Він, зокрема, багато зробив для вивчення мови українського фольклору, пропагував у своїй роботі твори українських письменників, редагував твори Г. Квітки-Основ'яненка, підготував і видав український буквар для недільних шкіл. Перший систематичний опис історичної фонетики української мови дав П.Г. Житецький у праці „Очерк звуковой истории малорусского наречия„ (1876 р.). Своїми дослідженнями він також зробив значний внесок у вивчення історії української літературної мови. Міцні підвалини української діалектології заклав К.П. Михальчук. СЛАЙД23 У першій половині XIX ст. при різних виданнях подавалися записи українських лексичних матеріалів, які стали основою спершу рукописних словників (з них найпомітніший словник П.П. Білецького-Носенка, опубл. 1966 р.), а згодом і друкованих. Опубліковано (не повністю): „Словарь малорусского наречия„ О.С. Афанасьєва-Чужбинського (1855 р.), „Опыт южнорусского словаря„ К.В. Шейковського (1861-1886 рр.). Видано „Словарь малоросійських идиомов„ М.В. Закревського (1861 р.), „Словницю української (або югової руської) мови„ Ф.М. Піскунова (1873 р.) та ін. Вийшли друком перекладні словники: „Німецько-руський словар„ О.О. Партицького (1867 р.), „Опыт русско-украинского словаря„ М. Левченка (1874 р.), „Русько-мадярский словар„ Л. Чопея (1883 р.), „Малоруськонімецький словар„ Є. Желехівського та С. Недільського (тт. 1-2, 1886 р.), „Словарь російсько-український„ М. Уманця і А. Спілки (1893-1898 рр), „Русско-малороссийский словарь„ Є.К. Тимченка (1897-1899 рр.).СЛАЙД 24 Розвиток граматичної думки і словникарства у Східній Україні позитивно вплинув на пробудження наукової уваги до української мови в Галичині й у Закарпатській Україні. Замість незрозумілої простому народові слов’яноруської мови в літературу впроваджувалася народна мова, створювалися посібники з української мови.