Історія виникнення етикету
ТЕМА 13. ЕТИКЕТ СОЦІАЛЬНОГО ПРАЦІВНИКА
Література
Заитання та завдання
1. Чому зазначають, що без конфліктів (конфронтацій) неможливий розвиток суспільства, організації, особистості? 2. Коли і чому розпочинається конфлікт? 3. Чим відрізняються об'єктивно–цілеспрямовані і суб'єктивно–цілеспрямовані конфліктні ситуації? 4. Як діяти керівникові, якщо в групі підлеглих виник конфлікт? 5. Як можна протидіяти виникненню міжособистісних конфліктів? 7. Які фактори впливають на успішне розв'язання конфліктів? 8. Які міжособистісні стилі розв'язання конфліктів Вам найбільше імпонують і чому? 9. В яких випадках доцільно для розв'язання конфлікту звернутися до посередника? 10. Які непрямі методи впливу на конфліктуючих вам здаються найбільш продуктивними? 11. Яких етичних норм та правил слід дотримуватися, попереджаючи та розв'язуючи конфлікти.
1. Карнеги Д. Как завоевывать друзей и оказывать влияние на людей: Пер. с англ. – Гл. 2. – М., 1989.
2. Корнелиус X., Фэйр Ш. Выиграть может каждый // Как разрешать конфликты: Пер. с англ.– М., 1992.
3. Лозниця В.С. Психологія менеджменту: Навч. посіб. – К., 1997.
4. Макаров С.Ф. Разрешение конфликта // ЭКО. – 1989. – № 7.
5. Мескон М.Х., Альберт М. Хедоури Ф. Основы менеджмента: Пер. с англ. – М., 1992.
6. Скотт Д.Г. Конфликты. Пути их преодоления: Пер. с англ. – К., 1991.
7. Чмут Т.К., Чайка Г.Л. Етика ділового спілкування: Навч. посіб. – 3-тє вид., стер. – К.: Вікар, 2003. – 223 с. (Вища освіта ХХІ століття).
Культура спілкування має не тільки внутрішню (моральну, психологічну), а й зовнішню сторону – етикет, норми якого досить значущі в моральному плані.
Етикет – (з французького etiquette – у перекладі означає ярлик, етикетка й церемоніал, тобто порядок проведення певної церемонії) – у вузькому значенні – кодекс правил поведінки, прийнятих при королівському дворі; дипломатичних колах.
В широкому значенні – сукупність правил поведінки, ввічливості, прийнятих у суспільстві. Зазвичай, правила етикету стають соціальними нормами і звичаями, проте не мають такого суттєвого значення, як норми моралі. Іншими словами, якщо останні більше відображають внутрішній зміст поведінки, перші радше належать до її зовнішніх проявів. Як мораль, так і етикет слугують засобом інтеграції суспільства.
У російську мову слово етикет ввійшло в XVІІІ столітті, коли складався придворний побут абсолютної монархії, установлювалися широкі політичні й культурні зв’язки Росії з іншими державами. І петербурзька придворна знать не хотіли поступатися в багатством, блиском й вишуканістю європейським аристократам.
У XVІІІ столітті під етикетом розуміли лише перелік правил поведінки, прийнятих при дворах монархів. Однак життя вимагало більше широкого трактування з цього терміну. Насправді правила поведінки в присутності монарха, при його дворі або в будинку знатного господаря були однієї з форм – найбільш умовною, іноді запозиченою – історично сформованих взаємин людини й суспільства. Отже, цілком правомірно вживати цей термін не тільки стосовно поведінки в палацах і аристократичних салонах. Сукупність інших правил поведінки – у будинку античного рабовласника, середньовічного ремісника, в умовах селянського й робочого побуту капіталістичного суспільства, на суспільному й сімейному святі людей, що належали до різних суспільних прошарків, – теж етикет.
В “Толковом словаре живого великорусского языка” В І Даля (М.: Рус. яз. – Медиа, 2003. – Т. 4. – С. 663) відзначено: “Этикет – чин, порядок, светский обык внешних обрядов и приличия; приятная, условная ломливая вежливость; церемониал, внешняя обрядливость”
У Великому тлумачному словнику сучасної української мови відзначено: “Етикет – установлені норми поведінки і правила ввічливості в якому–небудь товаристві” (С. 267).
Етикет виник як придворний церемоніал. Але він з’явився неодночасно з виникненням монархічної форми правління. У Стародавньому Римі, наприклад, до Юлія Цезаря зверталися просто ще “Цезар”. Зі зміцненням імператорської влади стали вироблятися особливі правила звертання до монарха і правила, що регламентували життя в палаці. Візантійський імператор Костянтин, який прагнув зміцнити імператорську владу, ввівши з цією метою ієрархічні відносини серед аристократів, увів титули, які були обов’язковими при спілкуванні з особами, що належали до знаті. Відповідно, до рангу й титулу кожний придворний повинен був брати участь у церемоніях, виконуючи суворо певні функції.
Придворний етикет найсуворішим чином регламентував все життя в палаці. Члени родини монарха повинні були прокидатися в певну годину. Точно вказувалося, хто зобов’язаний бути присутнім при вдяганні монарха, хто повинен тримати й подавати одяг, туалетні приналежності та інше. Заздалегідь було визначено, хто супроводжує монарха, як проходять церемонії аудієнцій, обідів, прогулянок, балів. Представлена до двору жінка, віддаляючись від царської особи, повинна була рухатися спиною до виходу, ногою відкидаючи шлейф свого плаття, щоб не заплутатися в ньому. Етикет точно вказував, на яку висоту, переступаючи через поріг, могли піднімати спідниці придворні дами різних рангів. Етикет вимагав, щоб слуг голосно окликали: “Агов! Агов!”. Етикет передбачав кількість і конфігурацію ліній, які повинні були вичерчувати при реверансі міністри, герцоги, генерали та інші представники знаті.
У старовинних хроніках і мемуарах іменитих придворних можна знайти свідчення того, як через дріб’язки, пов’язаних з етикетом, нерідко спалахували сварки, що ускладнювали політичні відносини між державами. Найжорстокіші суперечки виникали через те, на що пропонувалося сісти (на крісло з підлокітниками, на стілець із високою спинкою або на табурет), через порушення етикету руху правою чи лівою рукою, кількості кроків, які потрібно було зробити, кланяючись імператорові.
В епоху розквіту королівської влади говорили, що закони етикету пов’язують монархів набагато сильніше, ніж закони конституцій. Існував вислів: етикет робить королів рабами двору. В історії були випадки, коли через прагнення будь–що–будь дотримати етикету приносилися в жертву людські життя.
В “Мемуарах про іспанський двір”, де Ольнуй, XVІІІ століття, розповідала про випадок, який трапився при дворі Пилипа ІІ. Королева захотіла показати придворної знаті, як вміло вона їздить на коні. З декількох прекрасних андалузьких коней вона вибрала одного, але той виявився дуже норовистим. Відчувши сідока, кінь відразу піднявся дибки. Королева впала, нога застрягла в стремені. Кінь помчався, волочачи за собою королеву. Це трапилося під стінами палацу. Король спостерігав все це з балкона, площа була повна знаті, але ніхто не наважився допомогти невдачливій вершниці: нікому не можна було доторкатися до ноги її величності. Нарешті, двоє придворних все–таки зважилися. Їхню мужність сучасники вбачали не в тому, що вони спробували зупинити коня, що скакав, а в намірі порушити правила етикету. Витягши з–під коня напівмертву королеву, вони відразу скочили на своїх коней і поскакали, щоб уникнути королівського гніву.
Інший іспанський король – Пилип ІІІ – в ім’я етикету пожертвував власним життям. Сидячи біля каміна, в якому надмірно розгорілося полум’я, він не дозволив нікому з придворних поставити заслінку й не відсунувся сам (придворний, який повинен був стежити за каміном, був відсутній). Король вирішив не рухатися з місця, хоча полум’я вже обпалювало йому обличчя: у цій “стійкості” він вбачав прояв своєї монархової честі. За свою впертість Пилип ІІІ був жорстоко покараний. Одержавши сильні опіки, він через кілька днів помер. Маючи на увазі подібне дотримання вимог етикету, видатний французький просвітитель Вольтер писав, що етикет – це розум для тих, хто його не має.
Перший відомий трактат про поведінку “Дисципліна клерикаліc”, виданий в 1204 році, був складений іспанським священиком Педром Альфонсо, який призначався для духівництва. На основі цієї книги пізніше вийшли посібники з етикету в Англії, Голландії, Франції, в німецьких та італійських землях. У їхньому змісті переважали правила поведінки за столом, а також порядок ведення бесід, прийому гостей. Ці правила вважалися придатними й для дипломатів.
В епоху середньовіччя сфера застосування етикету в міжнародному спілкуванні розширилася. Все частіше спілкуються між собою не тільки дипломатичні представники, але й короновані особи, дворяни, купці, учені й мандрівні студенти. Законодавцем правил етикету в перші століття нової ери і на початку епохи середньовіччя була церква, а в епоху пізнішого середньовіччя – королівські двори Парижа, Лондона й інших європейських столиць.
І в цей історичний період стародавня церемонія прийому послів і правила етикету нерідко навмисно порушувалися для того, щоб принизити представників інших держав. Російський дипломат Павло Левашов у трактаті “Про першість і головування європейських держав та їхніх міністрів”, надрукованому в Петербурзі в 1972 році, описує, якою принизливою була церемонія прийому послів при Оттоманській Порті. Тривала вона досить довго. Посла перед аудієнцією в султана змушували незалежно від погоди “сидіти на коні посередині вулиці, щоб бачити проїжджаючу всю свиту Візирську й поздоровити його високість...”. Потім його вели в кімнату, посередині якої “стояла стара й гнила табуретка, приготовлена для Посла, на якій він повинен був сидіти, яка тільки й могла його тримати. Щонайменше дві години слухав він безліч справ, як там судять і вирішують, з яких Посол ні слова не розумів...”.
А ось як, за описом Енгельберта Кемпфера, наприкінці XVІІІ століття приймали голландських купців військові правителі Японії – сегуни. “Як тільки начальник наш увійшов до залу, пролунав гучний голос “Голланда – капітан!”, що було знаком ближче підійти й низько поклонитися. Відповідно до вказівки він ліз на колінах, опираючись руками об підлогу, до відведеного для нього місця, між подарунками, розкладеними в належному порядку... Потім, не піднімаючись з колін, він вклонився так низько, що торкнувся чолом підлоги, і в цій же позі повинен був задкувати, немов краб, так і не вимовивши ні єдиного слова”.
В Китаї імператорові змушували відважувати дев’ятикратний земний уклін. Коли ж російський посланник визнав для себе принизливим відважити традиційний уклін перед китайським імператором, китайський двір розцінив себе ображеним, і результати місії були несприятливі.
В Україні письмові настанови про те, як слід поводитись у суспільстві, з’явилися майже одночасно з розвитком писемності. Звичайно, на зовнішні форми поведінки людей, їх манери та уподобання, вміння тримати себе в оточенні інших впливали умови життя. Тому й правила поведінки та прояви етикету різнилися, скажімо, в дворянському колі та селянській хаті. Для дворянських дітей етикет з ранніх років був предметом, якому їх спеціально навчали вихователі, – гувернери. Тут дітей вчили, як стояти, як ходити, як сидіти, як їсти, що і як одягати. Правила доброго тону нерідко були творчістю самих людей, штучно привнесеними, а тому їх треба було спеціально вивчати. Водночас правила пристойної поведінки, що зародилися в надрах загальнолюдської культури, були притаманні всім людям і передавалися з покоління в покоління. Норми та правила поведінки, які з’явилися на ранніх етапах розвитку суспільства і лише з часом отримали загальну назву "етикет", виникли із потреби людей до спільної діяльності. Пізніше вони пристосовувалися відповідно до матеріального становища людей та їхнього місця в суспільній ієрархії.
У Російській імперії видавалося чимало спеціальних книг, у яких викладалися правила гарного тону. Ще в XVІІ столітті був виданий перелік правил поведінки жителя міста, яким він повинен керуватися у стосунках з світською владою й церквою, родиною й лакеями, – так званий “Домострой”. У ньому докладно викладалися настанови щодо вихованню дітей, ведення господарства, приготування їжі, прийому гостей, весільного обряду, торгівлі й т.д. “Домострой” охоплював практично всі аспекти життя міських родин.
Батько в сім’ї за “Домостроєм” був необмеженим владикою домочадців. “Домострой” пропонував навчати дітей ремеслу й торгівлі, при непокорі радив “розтрощувати ребра”. Дружина за “Домостроєм” повинна була брати участь у вихованні дітей і господарюванні, але й їй передбачалася грізна кара за допущення помилок. Таким чином, весь етикет домашнього життя – основною формою тогочасного спілкування людей – зводився до повної покори “главі дому”, воля якого визначала конкретні правила поведінки кожного домочадця, кожного, хто був залежним від нього. Необмежена влада глави родини відповідала духу феодальних відносин, коли князеві, бояринові приписувалася роль батька своїх підданих.
У бурхливу епоху Петра І життєвий уклад російських людей різко змінився. Визначивши одним із завдань європеїзувати російське життя, він став з небаченим доти розмахом вводити різноманітні нововведення в повсякденне життя й побут. Новий покрій плаття, перуки, гоління бороди – все це передбачалося широким планом перетворення Росії, як і колегіальні установи, школи, видання книг, газет і т.д. Реформи, проведені Петром І, незабаром позначилися на побуті тогочасного дворянства, що став значно відрізнятися від побуту колишніх поколінь дворян. Створювалися особливі посібники для молодих людей; у них докладно вказувалося, як слід поводитися в суспільстві. Так, в 1717 році за розпорядженням Петра І була видана книга “Юности честное зерцало или показа к житейскому обхождению, собраннное от разных авторов”. У цій книзі давалися поради молодим дворянам, як тримати себе в суспільстві щоб мати успіх при дворі й у суспільстві.
Серед інших порад у книзі “Юности честное зерцало” містилися настанови для молодого російського шляхтича бути ввічливим і чемним з навколишніми, при зустрічі зі знайомими “за три кроки капелюх знімати приємним чином”. При цьому вказувалося, що дотриматися правил “похвали гідно...”, і далі пояснювалося, чому треба це робити: “Краще, коли про кого говорять: він ввічливий, смиренний кавалер і молодець, ніж, коли про нього скажуть: він є пихатий дурень”.
У суспільстві, рекомендувалося в книзі, “у коло не плювати”, у хустку “голосно не сякатися й не чхати”, “перстом носа не чистити”. Тримати себе в порядку, повчала вона читача, обрізати нігті, мити руки, сидіти за столом прямо, на стіл не обпиратися, “руками по столу не бродити, ногами не розмахувати, не хапати перший зі стола, “не жери як свиня й не дуй на борщ, щоб скрізь бризкало, не сопи коли їси)”. Не проковтуй цілі шматки, не говори, коли в роті їжа, губ рукою не втирай, перстів не облизуй, костей не гризи, ножем зубів не чисти, біля своєї тарілки не роби забору з костей, кірок хліба й іншого. Такі деякі правила були досить розумними. Книга прийшлася до смаку російському дворянству XVІІІ століття. При Петрові І вона витримала три видання, виходила не раз і після нього.
Нова форма спілкування була найбільш примітною особливістю побуту дворянства, у першу чергу петербурзького, з початку XVІІІ століття. У допетровській Русі представники стародавніх боярських родин спілкувалися рідко, та й саме коло спілкування було обмеженим. Жили замкнуто, суворо й зустрічі, зазвичай, мали або діловий, або випадковий характер, самої потреби провести час у колі знайомих, друзів ще не з’явилося. У новій столиці – Петербурзі – було вже не так. Тут влаштовувалися всілякі свята на Неві, огляди флоту, театральні вистави, маскаради, прийоми іноземних гостей, були засновані асамблеї – все це руйнувало колишню замкнутість і значно збільшувало коло людей, що перебували один з одним у тривалому спілкуванні.
Петро І прекрасно розумів, що витягнути людину зі шкарлупи домашнього побуту – справа не проста. І 26 листопада 1718 року петербурзький обер–поліцмейстер Девлер видав розпорядження про асамблеї – вільнi зібрання, що відкривалися вечорами в знатних будинках за визначеним порядком. Їхніми учасниками могли бути дворяни, люди високих чинів аж до обер–офіцерів, а також знатні купці й головні майстри. Лакеям і служителям вхід був заборонений. У розпорядженні відзначалося, що асамблеї влаштовуються не тільки для забав, але й для справи, “тому що тут можна одне одного бачити й про всякі нестатки переговорити, а також почути, що де робиться”.
Якщо в зимовий час асамблеї влаштовувалися в столиці по черзі представниками знаті, то влітку Петро І проводив асамблеї в Літньому парку. Був установлений чіткий їхній регламент. Асамблеї давалися з 5 до 10 години вечора. Найбільша кімната будинку слугувала танцювальним залом, де виконувалися західноєвропейські танці (менует, англез). У сусідніх кімнатах грали в шахи й карти. Одна кімната призначалася для паління. Обов’язки господаря вичерпувалися наданням гостям приміщення та приготування напоїв і настільних ігор. Ніяких церемоній, ні зустрічей, ні проводів не передбачалося.
Участь в асамблеях повинні були брати й жінки. Господар з господаркою або хто–небудь із домашніх починали танці, після чого танцювати могли гості. Чоловік, що бажав танцювати з дамою, підходив до неї й робив три церемоніальних поклони, що було обов’язковою формою запрошення. Під час танцю він повинен був ледь торкатися пальцями її пальців, а після закінчення – цілувати їй руку. Жінки, одержавши право нарівні з чоловіками брати участь в асамблеях, одягнені в європейські плаття й виучені танцювати, все–таки зберігали колишню сором’язливість, і правила етикету всіляко підтримували такий стиль поведінки. Дівчина, наприклад, не сміла вступати в розмову з чоловіком і не могла танцювати два рази за вечір з одним кавалером.
Петро І, вимагаючи від учасників асамблеї веселощів, невимушеності спілкування, не зважаючи на чини й ранги, часто під час виконання повільного танцю віддавав розпорядження музикантам грати веселу музику. За цим несподіваним сигналом дами залишали своїх кавалерів, запрошували нових з тих, що не танцювали; кавалери у свою чергу запрошували цих дам або шукали інших; у такі моменти виникали штовханина, біганина, шум, лемент, сміх. Нарешті, лунав новий сигнал, усе набувало попереднього порядку, і того, хто залишився без дами, штрафували. Він зобов’язаний був випити келих великого й малого “Орла”, щоб стати предметом загальних веселощів і сміху. Такі штрафи накладали на будь–якого учасника асамблеї за будь–яке порушення її правил.
У після петровську епоху, коли дворянська держава зміцнилася, напруженість періоду ламання старих боярських порядків залишилася в минулому, дворянство могло вести відносно спокійне життя, яке визначила його побутовий уклад на весь XVІІІ століття: пишність, розкіш, найсуворіша станова замкнутість, до дріб’язків розроблений етикет.
Законодавцем розкоші й блиску став імператорський двір. Щоб мати добру репутацію при дворі, потрібні були величезні витрати на плаття, бо інакше можна було загубитися в золоченій юрбі, що наповнювала палацові апартаменти. Навіть французи, що приїжджали в Росію, і звикли до блиску версальського двору, дивувалися розкоші й багатству російського двору. У Петербурзі й Москві з’явилися французькі модистки, перукарі, парфумери, відкрилися різні модні крамниці. Ще Петро І в “Табелі про ранги” писав: “щоб кожний чиновник одягався у відповідності зі своїм службовим становищем не гірше й не краще”, а “як чин і характер того вимагає”. Пізніше правила ці були поширені й на дружин чиновників. В 1742 році видається указ, за яким дозволялося тільки “особам перших п’яти класів” носити шовк, парчу або мережива. При цьому мережива повинні бути не ширше чотирьох пальців. Ті, хто належав до третього класу могли шити одяг з оксамиту або матерії, що коштувала не більше трьох рублів за аршин. Людям, які не мали рангу заборонялося носити оксамит. У середині XVІІІ століття при дворі жінкам не дозволялося носити плаття чорного кольору, незалежно від того, личили вони їм чи ні. Більше того, під час прийомів дами повинні були з’являтися в палаці у спеціально зшитих для цього так званих мундирних платтях.
Вище дворянство виховувало своїх дітей вдома або в спеціальних навчальних закладах, військових і цивільних. Домашніми вихователями спочатку були німці, потім, з 40–х років XVІІІ століття – французи. Часто ці гувернери самі були маловихованими вихователями. Указ від 12 січня 1755 року про відкриття Московського університету вимагав необхідності заміни недостатньо освічених придворних педагогів гідними “національними” людьми. Під впливом французьких вихователів у дворянському суспільстві в другій половині XVІІІ століття сформувалися два цікавих характерних типи, які одержали назву “петиметри” й “кокетки”.
“Петиметр” – великосвітський кавалер, вихований на французький манер. Нічого російського для нього не існувало або існувало тільки як предмет глузування й презирства. Російську мова він зневажав як мову кріпаків, та й взагалі про свою батьківщину нічого знати не хотів.
“Кокетка” – великосвітська дама, вихована по–французькому. Весь її життєвий катехізис полягав у тому, щоб зі смаком одягтися, граціозно ввійти й граціозно поклонитися, уміти манірно посміхатися, говорити нічого не значущі слова, підтримувати світську бесіду в аристократичних салонах і т.д. За туалетом “кокетки” просиджували три–чотири години, білилися, ретельно рум’янилися, сурмили брови, наклеювали мушки величиною із гривеник. Віяло було обов’язковим предметом дамського побуту, воно допомагало сховати непристойний сміх, шепнути слівце сусідці так, щоб ніхто не чув. Наслідуючи французькі манери, “кокетки” приймали гостей, лежачи в постелі серед купи подушок.
Усе, що робилося в Парижі, ставало обов’язковим на Невському проспекті й Тверском бульварі. На вулицях Петербурга, Москви, Києва й інших міст можна було зустріти “петиметра”, який безоглядно наслідував паризькій моді. На шиї була краватка довжиною до самих вух, а на грудях неймовірна кількість дзенькотячих брелоків. В одній руці він тримав тростину, в іншій – круглий капелюх, що не насмілювався, однак, надягати на свою збиту зачіску. Тростинами хизувалися. У декого з “петиметрів” тростина коштувала не одну тисячу рублів. Чинні й важливі уклони, вітання рукою, реверанси й усякі інші зовнішні прояви етикету того часу представляли досить театральну картину на вулицях Петербурга й Москви.
Французький вплив на російське суспільство досягло свого апогею в роки, що передували Вітчизняній війні 1812 року. Французькі пансіони росли тоді, як гриби після дощу, а французька мова стала в Росії майже офіційною. Під час прийомів, на званих вечерях, балах, маскарадах і на приватних зустрічах було прийнято говорити французькою мовою. Однак не всі “петиметри” й “кокетки” знали французьку мову. Але не бажаючи відставати від моди, вони вимовляли слова, що давно ввійшли в російську мову, на французький лад – з наголосом на кінці слова.
Цікаво відзначити, що час публічних і приватних обідів, прийомів і всіляких з’їздів у великосвітському суспільстві до кінця XVІІІ століття був суворого регламентований. Звані обіди починалися о другій–третій годинах дня. Приватні вечори (бали й маскаради) – о сьомій–восьмій годинах вечора. Вечері починалися о десятій годині вечора й закінчувалися о другій годині ночі. У деяких будинках опівночі танці переривалися й господар виголошував: “Пора по домівках!” Гості, йдучи, дякували господареві; більш близьких знайомих господар обіймав, інших по–дружньому ляскав по плечу, дамам цілував руку. Найшанованіших гостей господар і господарка проводжали до сходів.
Число гостей, зазвичай, було обмеженим, з’їжджалися лише запрошені, і, звичайно, особи тільки свого кола. На маскарад у палац Катерина ІІ запрошувала тих, хто мав право носити шпагу, тобто дворян; запрошувалися й купці, але для них виділялося “особливе зало”. Бал розпочинався заздалегідь визначеним танцем, у якому брали участь і літні гості. Виконавши цей танець, останні сідали за заздалегідь підготовлені карткові столи, а молодь продовжувала танці. Пристойність вимагала, щоб чоловік запрошував на танець вибрану ним даму, при цьому роблячи традиційний триразовий уклін.
Присутні у вітальнях розділялося на молодих й літніх. Літні спілкувалися з літніми, молодь слухала останніх шанобливо, не сміючи втручатися в розмову. Ввічливість стосовно жінки проявлялася у всьому: подати салоп, підняти хустку, відшукати лакея, карету незнайомій дамі, провести її – все це було обов’язком кожного чоловіка.
До кінця XVІІІ – початку XІХ століття на балах і прийомах, як це було на петровских асамблеях, у шахи й шашки вже не грали, їх замінили карти. Гра в карти ввійшла в моду за часів царювання Ганни Іоаннівни, і до кінця століття в кожному дворянському будинку по ночах розігрували банк. Швидке поширення азартних карткових ігор у суспільстві змусило уряд вжити необхідних заходів. Виданий 8 квітня 1782 року Статут благочиння забороняв азартні карткові ігри. Особливо суворі заходи вживалися проти гравців у 1792 році, коли поліція одержала право безпосередньо з’являтися в будинок, де велася гра, і брати під варту гравців. Однак, азартні карткові ігри тривали, спричиняли руйнування, розтрату казенних грошей, самогубства.
Образа дворянина рівним йому ще в середині ХVІІ століття не викликало в постраждалого яких–небудь дій для відновлення зганьбленої честі. Однак в деяких випадках вважалося, що відновити честь не можна інакше, як змити нанесену ганьбу кров’ю. Поєдинки стали все більше входити в побут дворян. Видана ще за Петра І постанова про заборону поєдинків не виконувалася, і уряд видав у 1787 році маніфест, за яким збільшувалися покарання за поєдинки: того, хто хапався за зброю, судили як порушника миру й спокою. Однак, незважаючи на відносну суворість цих постанов, вони ігнорувалися й дуелі продовжувалися. Особливо частими поєдинки були в офіцерському середовищі. Правда, стрілялись досить рідко, лише за кровні образи, але зате рубалися навіть з незначного приводу.
Офіцерська честь цінувалася високо, хоча й трактувалася досить умовно. Від офіцера вимагалося виконання служби, хоробрість у бою і збереження честі мундира. Офіцера, який зрадив своєму слову чи обманув кого–небудь, не терпіли в полку. Пізніше, в кінці ХІХ століття з метою виховання корпоративної офіцерської честі, про що відзначалося в спеціальному наказі по військовому відомству у травні 1894 року, узаконювалася дуель між офіцерами.
Нові правила етикету в XVІІІ столітті впроваджувалися переважно серед вищих станів Петербурга, Москви, Києва й інших міст тогочасної Російської імперії. У прошарку дрібних провінційних дворян різночинців і купців вони майже не поширювалися. У цьому середовищі чимало було людей, що засуджували всі нововведення столичного побуту. У провінції, а іноді й у столиці ще на початку XІХ століття жили за “Домостроєм”. Одяг дрібнопомісних дворян часом зберігав колишній вигляд: довгополі каптани, великі обшлаги й т.д. Розпорядок дня був таким же, як і за старих часів. Вставали зі співом півнів. Свято відзначали, як і за старих часів, “за обідами й за вечерями гуляли чарочки, чарки й склянки а нерідко гуляли вони по руках і в інший час”. Святкували три дні й більше. Спали всі на землі навалкою, а вранці, прокинувшись, бралися знову за їжу.
Купці наслідували дворян у побуті й манерах. У Петербурзі й Москві в будинках заможних купців все було за зразками останньої моди: на кухні – кухар, у приймальні – лакей для повідомлень, біля під’їзду – елегантна карета. Однак, здебільшого купці наслідували лише зовнішню сторону пишного життя дворян. Внутрішнє життя купецтва продовжувалося на патріархальний лад. Ранком купець сидів у крамниці, де випивав зі знайомими трохи так званих “галенів” чаю. Опівдні обідав. Після обіду спав години зо три, решту часу дня проводив з приятелями, грав у шашки й вів бесіди. О дев’ятій годині вечора вечеряв і відразу ж ішов спати.
Глава купецького будинку носив російське плаття: улітку – чуйку, узимку – шубу; носив бороду. Удома він і його дружина – “гроза” для домочадців, незалежно від їхнього віку й становища в суспільстві. Основний їхній етикет – було повне й беззаперечне підпорядкування дітей батькам, дружини чоловікові. Перед від’їздом син зобов’язаний був поклонитися в ноги батькам. Дружина, проводжаючи чоловіка, повинна була низько уклонитися, а провівши його – упасти на ґанок і плакати, показуючи тим самим своя вірність і любов до нього. Купецький етикет вимагав, щоб чоловік при від’їзді наказував дружині, як жити без нього. Будь–які дії глави будинку сприймалися як незаперечні.
У торгівлі також існували свої правила, свій етикет, чітко встановлений порядок, якого однаковою мірою дотримувалися всі купці. Головна вимога цих неписаних правил – хитрістю, спритністю затягти покупця у свій магазин, зуміти вигідно продати йому товар.
До кінця XІХ століття чимало з багатих купців одягалися за вимогами останньої моди, мали будинку в кращих кварталах міста. Інтер’єри цих будинків відповідали останнім вимогам часу. Відвідували клуби, влаштовували прийоми, спеціальні обіди, маскаради, бали. Для їхнього організації іноді орендували спеціальні приміщення, яких не бракувало в Москві, Петербурзі й інших містах. Для гостей виготовлялися спеціальні запрошення. Бал відкривав господар з господаркою. Розпорядник балу повідомляв назву кожного танцю й подавав знак музикантам. Іноді в програмі балу вказувалися танцюристи – виконавці російських танців, спеціально запрошених за плату. У сусідніх з танцювальним залом кімнатах встановлювалися столи з закусками. Молодь танцювала, а люди похилого віку підходили до столів із закусками, потім всідалися за зелені столи, приготовлені в спеціальних кімнатах, і починали улюблену купецтвом гру в стукалку. Годині о третій–четвертій ранок, розпочиналась вечеря. Для надання особливого шику вечері, біля кожного приладу для їжі клали спеціально видрукуване меню й програму музичних номерів. У меню й у програму намагалися включити що–небудь іноземне. До шостої години ранку бал завершувався.
Минали роки й століття історії. І кожен народ вносив у розвиток етикету свою специфіку, свій національний колорит. У зв’язку з цим спостерігається надзвичайна строкатість правил етикету в різних народів, обумовлена особливими умовами їхнього історичного розвитку. Кинути обгризену кістку іншій людині, на наш погляд, означає принизити її. Шведський мандрівник Е. Лундквіст розповідав, що в папуасів Нової Гвінеї якраз навпаки. Поділитися в такий спосіб своєю їжею вважається в них вищим проявом дружніх почуттів.
Якщо в нашому уявленні плюнути на кого–небудь – значить символічно виразити презирство, то в американських індіанців плювок лікаря на пацієнта вважається знаком благовоління. Жест рукою, що означає в американців “йди геть”, у ресторані Буенос–Айреса означає виклик офіціанта. Жест, що виражає в американців слова “іди сюди”, є в багатьох країнах Європи жестом, що означає “до побачення”. Поглажування щоки в Італії означає, що бесіда настільки затягнулася, що починає рости борода, але балакучий іноземець не розуміє натяку. Подібні жести, рухи, дії можуть викликати діаметрально протилежну моральну оцінку в різних народів. У деяких країнах Азії від гостя чекають після їжі відрижку в знак того, що він цілком задоволений. З погляду наших уявлень про культуру поведінки відрижка за столом – ознака безкультур’я. У деяких частинах Африки сміх є показником подиву, здивування й навіть збентеження. Те, що іноді називають “чорним сміхом”, вражає багатьох європейців тільки тому, що останні припускають, начебто ті самі жести й міміка мають усюди однакове значення.
Та обставина, що норми етикету певним чином умовні, для деяких людей є приводом до оцінки всяких норм поведінки як умовностей, які можуть бути обов’язкові лише в такому обсязі, як це визначає суспільство для того, щоб люди додержувалися цих норм.
Дійсно, етикет є форма суспільного контролю за поведінкою кожної людини, і порушення етикету викликає ті або інші санкції. Вони можуть бути різними: починаючи від осудливого здивування й закінчуючи штрафом за порушення громадського порядку.