Принципи моральних взаємовідносин з клієнтами при вирішенні їх проблем

ТЕМА 10. ЕТИКА ВЗАЄМОВІДНОСИН З КЛІЄНТАМИ

Література

Запитання і завдання

 

1. Що таке деонтологія? Як історично формувався зміст цього поняття? Що таке деонтологія соціальної роботи? 2. Розкрийте співвідношення між поняттями “професійна етика” і “деонтологія” 3. Чому, керуючись у своїй діяльності професійним і моральним обов’язком, враховуючи і юридичні, і професійні вимоги, соціальний працівник все ж має діяти вільно, свідомо, добровільно? 4. Що таке професійний обов’язок соціального працівника? Що означає усвідомлення соціальним працівником свого професійного обов’язку? 5. Назвіть і проаналізуйте найважливіші принципи деонтологій соціальної роботи. 6. Розкрийте зміст обов’язку і відповідальності соціального працівника перед суспільством і державою. 7. Які особливості відповідальності і обов’язку соціального працівника перед професією? 8. Розкрийте специфічні риси етичних взаємин, які мусять існувати між соціальними працівниками. 9. Проаналізуйте основні вимоги, що висуваються до професійного обов’язку соціального працівника у взаєминах з клієнтом. 10. Які труднощі етичного характеру можуть виникнути у соціального працівника в процесі роботи з клієнтами? 11. Розкрийте основні принципи і труднощі роботи соціального працівника з близькими клієнта. 12. Що й чому є найважливішим стимулом удосконалення особистості соціального працівника? 13. Що таке авторитет соціального працівника? Які фактори можуть сприяти зниженню авторитету соціального працівника? Як їх усунути?

 

 

1. Медведева Г.П. Этика социальной работы: учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений. – М. Гуманит изд. центр ВЛАДОС, 2002. – С. 79 – 95.

2. Основы социальной работы: Учебник / Отв. ред. П.Д.Павленок. – М.: ИНФРА – М, 1998. – С. 321 – 332.

3. Соціальна робота в Україні: Навч. посіб. / І.Д.Звєрєва, О.В.Безпалько, С.Я.Харченко та ін.; За заг. ред. І.Д.Звєрєвої, Г.М.Лактіонової. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – С. 210 – 216.

 

 

Соціальна робота належить до числа гуманних професій. Як і медицина, що має на меті позбавлення людей від хвороб, чи педагогіка, що передбачає формування людської особистості, соціальна робота є практичним вираженням принципу гуманізму, згідно з яким вищою цінністю в суспільстві є людина.

Гуманізм – (з лат. humanus – людяний) – 1. Ставлення до людини, просякнуте турботою про її благо, повагою до її гідності. 2. Ідеологія і практика, заснована на принципах рівності, справедливості, яка розглядає людину як найвищу цінність [38, с. 122].

“Як форма життєвої практики гуманізм породжує конкретну сукупність відносин гуманності і негуманності, добра і зла, свободи і насилля між соціальними, етнічними, політичними та іншими суб’єктами. Гуманізм проявляється в таких орієнтаціях і установках, як “людяність”, “турбота”, “любов”, “повага”, “розуміння”, “відповідальність”, “стурбованість”, “добра воля”, “моральний закон”, “обов’язок”. Антропологічна парадигма, одна із філософських основ гуманізму як системи мислення, тримає в центрі уваги людину як визначальну цінність. Поставивши людину як визначальну цінність в центр соціального буття, гуманізм мислить все проектоване на сьогодні і на майбутнє від і для людини. Ніщо не може бути вищим від людини, жодна людина не може бути нижчою за іншу людину” [Там же].

Гуманізм є однією з моральних основ соціальної роботи. Грунтуючись на ньому, соціальна робота орієнтується на ключові моменти комплексу цінностей, які з незначними змінами зберігаються в ході її історії – благополуччя людей, соціальна справедливість, гідність індивіда.

Гуманність – значима система установок індивіда, спрямована на соціально–онтологічні об’єкти, наприклад, людину, групу людей, предмети побуту тощо, котрі можуть моделюватися в актах пізнання і супроводжуватися різноманітними переживаннями, чуттєво–емоційними реакціями тощо. Зазвичай гуманність розуміють як акти співпереживання та співчуття. Гуманність, як установка індивіда, включає в себе гностичні акти, емоційно–чуттєві акти, комплексний набір поведінкових реакцій у конкретній ситуації, пов’язаній з альтруїзмом. Гуманність, як міжособові відносини, є протилежним егоїзму і виражається у модифікаціях форм безкорисливості, співчуття, надання матеріальної допомоги, морально–фізичної підтримки, співчуття до невдач інших, емоційна чуйність до нещастя людей на противагу черствості, жорстокості, злодійства, байдужості тощо.

Гуманність є таким моральним чинником, який характеризує ставлення соціального працівника до його клієнта. Трактована як моральний чинник, гуманність випливає з сутності соціальної роботи, тобто є однією з найважливіших її характеристик. Стосовно окремих соціальних працівників гуманність є моральною вимогою, згідно з якою вони повинні виявляти гуманне ставлення до своїх клієнтів. Гуманність соціальної роботи виражається в різноманітних формах, найзагальнішою з яких є альтруїзм.

Альтруїзм – це моральний чинник, що характеризує готовність людини пожертвувати своїми інтересами заради блага інших людей. Тлумачений таким чином, він є прямо протилежним егоїзмові.

Термін “альтруїзм” був введений французьким філософом О.Контом, який у першій половині ХІХ ст. сформулював принцип “жити для інших”, що сягає своїх витоків різноманітних вчень стародавнього світу, а також ідей попередніх мислителів.

Сам О.Конт розрізняв два типи альтруїзму: перший притаманний тваринам, а другий виникає в умовах цивілізації, перетворюючись в підсумку у властивість, що об’єднує всіх людей.

Його послідовник Г.Спенсер, англійський філософ другої половини ХІХ ст., також трактував альтруїзм як результат природної еволюції.

Іншу точку зору розвивав приблизно в той же період німецький філософ Ф.Ніцше, який вважав, що альтруїзм є спосіб уникнення слабих людей своєї посередності. Не маючи можливості досягти ідеалу надлюдини, тобто виділитися з юрби, ці люди, вважав він, вдаються до альтруїзму.

Засновник психоаналізу З.Фрейд розглядав альтруїзм як невротичну компенсацію його протилежності – первісного егоїзму, витискування якого з свідомості людини обумовлює утворення в неї комплексів.

Незважаючи на значні розбіжності в питанні про походження альтруїзму, всі філософи були єдині в розумінні його сутності: наслідуючи О.Конта, вони трактували його як характеристику дій, позбавлених себелюбства. Альтруїзм як риса характеру, що виявляється в поведінці людини, тобто сукупності здійснюваних нею вчинків, які мають моральне значення, необхідний, перш за все, для представників тих професій, які так чи інакше пов’язані з допомогою людям.

Альтруїзм є найзагальнішою формою вияву гуманності, оскільки його зміст передбачає визнання пріоритету інтересів інших. “Жити для інших” * у цьому простому правилі надзвичайно чітко відображено його сутність. Виражаючи відношення людини до інших людей, альтруїзм, однак, є досить абстрактним, оскільки не враховує специфіки різноманітних ситуацій з буденного життя. Між тим, ці ситуації надзвичайно різноманітні: одна справа, наприклад, відношення до людини, яка потрапила в біду, а інша – до переможеного суперника. У першому випадку найбільш природною формою виявлення гуманності було б співчуття, а в другому – великодушність. Іншими словами, існують різноманітні форми виявлення гуманності, які характеризуються більшою конкретністю, ніж альтруїзм. Однією з таких форм, яка відіграє важливу роль у соціальній роботі, є співчуття або співпереживання.

Під співчуттям розуміють ставлення людини до інших людей, яке грунтується на визнанні законності їх інтересів і виражається в розумінні їх почуттів, наданні їм матеріальної підтримки, а також готовності сприяти здійсненню їх намірів. Будучи моральним відчуттям, що дає змогу людині поставити себе на місце інших людей, співчуття обмежує дію егоїзму, що має природну основу. Дійсно, воно передбачає таке ставлення людини до інших людей, при якому вона розглядає їх як у дечому подібних до неї. Тому співчуття відіграє важливу роль у християнстві, для якого всі люди, будучи дітьми одного отця, Бога, рівні між собою. Згідно з християнством, співчутливе ставлення людей одне до одного, засноване на загальній любові, є тим шляхом, який веде людину до Бога.

Як і альтруїзм, співчуття є необхідною умовою соціальної роботи. Якщо соціальний працівник не проникся ним до своїх клієнтів, то він не буде розглядати їхніх інтересів як першочергові і для себе, а, отже, не докладатиме максимум зусиль для вирішення проблем, що виникли перед ним. З іншого боку, у цьому випадку соціальному працівникові важко буде розраховувати на довір’я клієнтів, відсутність якого зробить практично неможливим надання ним ефективної допомоги. Тому можна твердити, що професія соціального працівника, грунтуючись на альтруїзмі, вимагає від нього також такої моральної якості, як співчуття.

Соціальна робота передбачає взаємодію суб’єкта і об’єкта (тобто соціального працівника і його клієнта), що здійснюється за певних суспільних умов. Крім цих умов, її успішне здійснення визначається тим, якою мірою соціальний працівник і його клієнт задовольняють вимогам, що пред’являються до кожного з них. Соціальний працівник повинен бути кваліфікованим спеціалістом у своїй галузі, а також володіти рядом моральних якостей, що засвідчують його гуманність. Що стосується клієнта, то від нього вимагається не лише справжнє бажання вирішувати власні проблеми, але й довір’я до соціального працівника. Іншими словами, між соціальним працівником і його клієнтом мають виникнути довірливі стосунки.

Засновані на співчутливості і довір’ї, стосунки між соціальним працівником і його клієнтом схожі на дружбу. Як і дружба, вони є формою міжособистісних стосунків, тобто спрямовані на встановлення особистісних стосунків між людьми. Дружба, однак, передбачає рівність сторін, тоді як стосунки між соціальним працівником і його клієнтом не є рівними. Дійсно, ці стосунки передбачають допомогу клієнту з боку соціального працівника, а не навпаки. Довіряючи соціальному працівнику, клієнт переконаний, що йому допоможуть у вирішенні його проблем. Його переконаність є психологічним фактором, який впливає на ефективність соціальної роботи.

Щирість – від щирий – який прямо, безкорисливо, чистосердечно виражає свої почуття, думки; відвертий, правдивий // Який охоче приймає кого–небудь, наділяє чимсь від душі; приязний, гостинний // Який є виявом доброго, сердечного ставлення // Пройнятий сердечною теплотою, відвертістю // Який виражає справжні непідробні почуття, думки // Сповнений ласки, доброти, душевності, самовідданості, старання, завзяття [38, с. 1414].

Милосердя – 1. Діяльне (активне) співчуття і конкретно виражена доброта стосовно нужденних, знедолених. 2. У всіх світових релігіях – одна з дарованих Богом чеснот, яка сприяє подоланню гріховності і відкриває шлях до особистого спасіння. Милосердя є однією з найдавніших моральних і гуманістичних традицій. Допомога людям похилого віку, хворим, інвалідам, дітям, особам, які опинилися в біді і не можуть самостійно її подолати, – невід’ємна складова частина моральної культури, суспільних норм усіх цивілізацій. Суспільний розвиток вносив корективи у зміст і трактування поняття милосердя. Однак, незмінним залишається розуміння того, що часом людина має такі труднощі, яким вона не може самостійно протистояти і не завжди і потрібний час надходить допомога з боку держави. Тому необхідним стає милосердне сприяння з боку тих, хто у змозі добровільно надати підтримку. Світова практика підтверджує закономірність становлення соціальної роботи на основі певних форм і традицій милосердя і благодійницької діяльності.